Спогади, надії, розчарування. Або, просто, життя Ромка після школи
Хочу розповісти про особливий вид ностальгії за
минулим. В мене він чомусь пов’язаний із кавою. Люблю я цей напій. А ще більше
мені подобається сам процес його споживання. Інколи цей процес стає для мене
мостиком між минулим і теперішнім. Це коли виходиш на балкон з ранковим
горнятком і, окрім чудового краєвиду, бачиш вікна кабінетів, у яких ти „прожив”
десять років свого життя. Та що там вікна... я бачу все: парти, стільці, дошки
і двері з табличками, де написано „Englishroom”. Відразу згадую наскільки святим був цей напис для мене – семирічного. А потім
на горизонті появляється сонце. І у вікнах шкільного спортзалу відбиваються
перші промені ще одного буденного весняного ранку. І з кожним наступним ковтком
тої, що гаряча і гірка, на мене нападає низка спогадів. Я починаю „бачити”
крізь стіни. Стіни школи, стіни часу... Буває, зроблю ковток, заплющу очі, і
вмить опиняюсь там – з протилежного боку будівлі (тоді вона ще була
блідо-рожевого кольору). Навколо юрмляться діти, батьки, вчителі. І ось він –
я-семирічний. Стою посеред шкільного майданчику в бордовому піджачку. Вперше в
житті тримаю в руцях мікрофон. Мав би розказувати віршик, але, з глибоким
задумом на обличчі, дивлюся в небо. Мовляв „Навіщо мама вчепила мені цього
чорного метелика на шию...?”. Тоді я ще не знав, хто такі ті тридцять двоє, що
стояли поряд і скільки всього ми переживем разом...
Це круто шо Ксеня оповідає про Нірвану...в нас клас був непоганий,але Нірвани ми не дивилися разом У Ковелі,де я мешкав раніше було одне життя,яке завершилося в серпні,але на щастя є друзі та однокашники з якими завжди приємно зустрітися тамика спогади-чарівна одежа яка від використання не зношується і це головне мабуть у цьому мінливому світі!
а я обожню свою школу:)дійсно. в мене був суперовий клас, з суперовими людьми і афігітєльною керівничкою...Ми були і залишаємось(!) друями.зараз і на лиждки їздимо і тусимо разом.Мій клас для мене був сімєю.в нас був афігітєльний кабінет, де ми постійно дивились фільми і кліпи нірвани, металіки(кєра фанатка була)ми зараз постійно ходимо в школу, просто попатякати з керівничкою чи з іншими вчителями, і з директором)в нас був кльовий директор))))взагалі школа для мене світлий час...в універі кожен сам за себе а там всі були разом...
+1 Думаю у всіх, чи хоча б у більшості з нас залишилися приємні спогади про школу, бо це, все ж таки, часточка нашого життя, і назавжди нею залишиться... Все це відчується у майбутньому, і ще не раз ми згадаємо шкільних друзів, школу, викладачів... Кожен має право на свою думку, для мене школа -- це частина мого життя, зі своїми позитивними та негативними сторонами, але воно має право бути.
Тішить, що в людей залишилися такі приємні спогади після закінчення цієї "нашої другої домівки". На жаль, про себе сказати такого не можу. Не те, що все було настільки погано... Оце і є найгірше - все було ніяк. Поверхневі стосунки, цілковита і постійна байдужість і лише заяложені фрази: "Ми не дружні", "Та ми не клас", "В нас все, як завжди" і т.д. Клас був "порубаний" на шматочки, між якими не спостерігалося ніякого зв"язку під час нашого спільного перебування під одним дахом. То що тоді казати про ситуацію після закінчення школи? Та я, знаєте, вже стала менше цим перейматися, бо все-таки змогла знайти серед тих людей справжніх друзів, завдяки яким ті шкільні будні тривалістю в 11 років не здаються такими вже похмурими
поїхали, я завтра сідаю на поїзд .. чекатиму на пероні. Номер перону, вагону і місця дізнатися можна за контактним телефоном пі-пі-пі-пі. Нє, серйозно, біда та й годі... я ще сьогодні дізналась, що рівно через день після мого приїзду відбудеться зустріч випускників і я побачу ті файні оченятка ще раз-))..... Ромко, але ти добре подумай... Може ще встигнеш передумати?
останнє речення чіпляє...і викликає у мому серці заздрощі... говорю відверто... не мала я такого... та, я пам"ятаю своє найперше перше вересня... на відміну від Романа, мені метелика не чипляли ( ), але вдягнули також файно-))... але... з тими людьми я попрошалась, будучи 11-літньою малечею... і побігла далі... там я також не затрималась на довго.. побігла далі... потрапила у свою останню школу... знову холод, знову математика, знову непорозуміння..хоча ні... непорозуміння виникло не знову, а вперше... всі стали дуже дорослі і пихаті, а дитячі очі, з якими я дивилась на світ зі своїми першими однокласниками змінились на погляди ... фє.. не пригадиватиму їх і тим паче не шукатиму до них епітитів=)))....... я не люблю школу... вона для мене залишилась храмом інкубаторства... все на один манер.. з року в рік усе по-старому.... холодне, тупе, совЄтське... з посмішкою згадую випускний... я була щасливою. Я розуміла, що нарешті настала та хвилина... я натягнула на себе сукню і пішла на площу до пам"ятника лєніну (Ви собі увляєте це????????).... тільки тоді я зрозуміла ціну того, що витворяла свої шкільні роки... тоді я побачила погляди своїх "шкільних друзів"... ті самі - скляні і порожні. Одиниці тільки зрозуміли мою несхожість... Решта.. для решти Роксолана так і залишалась - "нєпонятной" і трохи хворою-)
я теж терпіти не міг своєї школи. і хоч в мене нема таких обширних мемуарів, як в Христі, я теж став по-справжньоиу щасливий 29 червня 2007 року, я теж не пішов на випускний і теж доволі некомфортно почував себе серед гопоти і інших окремих екземплярів нашого Сихова і я теж любив конфліктувати з нашими вчителями, але з більших приземлених причин. коротше, не терпів я школу так само.
У Ковелі,де я мешкав раніше було одне життя,яке завершилося в серпні,але на щастя є друзі та однокашники з якими завжди приємно зустрітися тамика 
.. чекатиму на пероні. Номер перону, вагону і місця дізнатися можна за контактним телефоном пі-пі-пі-пі. Нє, серйозно, біда та й годі... я ще сьогодні дізналась, що рівно через день після мого приїзду відбудеться зустріч випускників і я побачу ті файні оченятка ще раз-))..... Ромко, але ти добре подумай... Може ще встигнеш передумати?