Вчора вона знов боролась із тою невидимою силою, яка то опускає нижче земного ядра, то підносить до небес. Боролась по-дитячому наївно і по-дорослому вперто. Боролась у відчаї і в надії. Та боротьба переповнювала серце, в ній вона відчувала нотки спокою, але мелодія її була переповнена хвилюванням. Дві різні долі зійшлись у ній в очікуванні, яка ж з них все таки переможе. Щастя і печаль… у цьому швидкоплинному існуванні їй судилось пізнати їх обох. Вона завжди опиралась долі, ніколи не вірила у вигадані мрії і видумувала свої- справжні, можливо нездійсненні, але йшла до них у тій боротьбі, намагаючись дотягнутись до неба. Єдине, що могло спинити її перед цією жорстокою реальністю,- це страх. Страх перед майбутнім днем, перед втратою, страх помилки і врешті решт, страх перед собою.
І сьогодні вона йшла в небуття з неймовірним страхом в очах, йшла і боялась озирнутись назад, боялась хоча б на мить згадати минуле, бо кожен спогад міг стати фатальним. Закутана в легенький плащ, розгублена маленька дівчинка, волосся скуйовджене і промокле від дощу, холодно…темно…сумно…каламутне небо огорнуло світ самотністю, у калюжах відбивається осінь, будинки розкидали по вулицях свої неохайні тіні, а ліхтарі безсоромно робили у тих тінях величезні дірки, що поглинали всі дотичні до них погляди…
Вона покидала минуле… тікала від нього, відчуваючи, як позаду шумить його уривчасте дихання— ще крок, і вона знову опиниться в його жахливому полоні, замотана в колючий дріт, неохайна і мовчазна. Але вона пришвидшила ходу, щоб знову не бути пійманою минулим, не піддатись йому, як тоді, навесні, не загубити блискучий осколок щастя, який в ту мить міцно стискала у своїй долоні. Вона не знала, чи правильно обраний напрямок, іноді звертала на вузеньку стежку, іноді йшла прямо, іноді підіймала обламані крила, злітаючи над містом. Лише тоді вона могла відчути смак волі,та підіймати крила було дедалі важче, і вона продовжувала йти, відчуваючи позаду знайоме дихання і тихенькі, але ворожі його кроки. Ця погоня здавалась їй нестерпною, часом їй навіть хотілось підкоритись, вона падала в сльозах на мокру холодну землю, але прагнення зустріти свою долю переборювало її, вона знову підіймалась і продовжувала долати незбагненно довгу відстань до перехрестя на краю світу, яке кожної ночі бачила у своїх снах, до перехрестя, яке було її єдиною надією, бо саме там плела свої сіті доля.
Її душа палала прагненням щось змінити, боротись, рухатись далі, просто жити врешті решт, не коритись покликам долі, і пізнавати свої істини, адже вона були набагато важливішими. Тому вона продовжувала рухатись вперед, затуляючи обличчя від вітру і дощу, не зважаючи на неймовірну втому. Здавалось, минула вічність, і нарешті за темним океаном думок вона побачила омріяне перехрестя, на якому розцвітали барвисті квітки, і…ту дівчину, що зветься Доля. Вона простягнула свою руку, і дівчина повела її в безвість. Повела в чарівну країну, де вона зможе бути щасливою і вільною. Вона показала долі щастя у своїй долоні і усміхнулась: «тепер все буде інакше»…
На лікарняному ліжку лежало безжиттєве тіло дівчинки, екран показував довгу суцільну риску, яка пливла, немов морська хвиля, що нарешті утихомирилась і заснула, переживши страшну бурю. Погасла ще одна зірка, закінчилось ще одне життя, яке не змогло здолати страшної недуги, і тільки усмішка на обличчі промовисто продовжувала сяяти— там її щастя, маленьке, невинне, але таке жадане…там її душа знайде спокій, на перехресті, де плете свої сіті та прекрасна незнайомка, ім’я якій— Доля.
|
