Привіт кохана!
Пишу тобі я, твоя студентка. Ти вибач мене за цю маленьку зраду…Я не хотіла завдати тобі болю…Зрозумій, що моя відсутність – це ще не причина забути тебе. Це не причина називати інше місто рідним, божитися йому в коханні та вірності…
Ти у мене одна!!!Така невеличка, особливо гарна на весні, коли розпускаєш свої парки-коси, коли одягаєшся різними квітами, коли вмиваєшся бурхливим Південним Бугом…Ти така різна влітку, коли до тебе приїжджають усі твої діти-студенти: грайлива та гамірна у ночі, тепла та ласкава вдень…
Мені так тебе не вистачає…Ти не думай, я не забула як вперше встала на твої прекрасні землі своїми маленькими ніжками, як вперше відчула твій запах, як вперше скуштувала твої дарунки – вишні, черешні, яблука…Ніколи я не забуду як ти навчила мене кохати: безтямно, віддаючись на всі сто…Ніколи не забуду свого першого поцілунку – в той вечір ти подарувала мені листопад і теплий, осінній вечір…
Ніколи не забуду якою не звично тихою та спокійною ти була коли я вирушала у далекий від тебе Львів, і звісно, ніколи не забуду якою радісною, теплою, привітливою ти була, коли я вперше повернулась до дому…
Мені так важко згадувати про тебе…Адже кожен спогад наповнений радістю, захватом, бажанням повернутись…Я справді бажаю цього усією своєю душею…Проте життя надто складне – воно вимагає якихсь дій для того щоб вижити.
Запам’ятай: я не хочу жити без тебе, тому часточка тебе завжди залишається у моєму серці та спогадах.
До зустрічі моя маленька Батьківщина!!!!
Твоя вірна дочка – Ірина.
| 
