| Лунав дощ. Стоячи під дощем і викурюючи останню цигарку, подумки Вона промовляла: «От, йопт, закінчились сигарети. Треба пробити ще. Вони є в Нього. Але я нізащо до Нього не піду знов, задрало». Але Вона розуміла, що рано, чи пізно Вона все одно опиниться у Нього і не зважаючи на те, що вже пережила ломку, знов візьме дозу. Знову думати, що буде кульно. Вколить собі у вену розчин неймовірного кайфу, який приносить тимчасову радість, впевненість, дуркуватість… Але що зміниться, якщо Вона до Нього не прийде? Невже вірус звалить з її організму? НІ! Що ж це за гівно таке, це життя. Жирна крапка в думках, втик, очі тупо дивляться в одну точку, в крихітку багрового кольору на цегляній стіні, об яку хочеться розбити голову. Але ні, не треба… Жити? Якого? Навіщо? Ні, ні, ні, ТРЕБА ЖИТИ! Якась маленька зачіпка і ти можеш, можеш жити. Невже жовта шняга дає надію, проста рекламка… Знову зрив. Знову, знову, знову… Задрало плакати. Треба триматись. «Хочу курити.» Він на халяву дасть сигарет, але якщо Він запропонує, Вона не відмовиться, він ж... так, Він такий… Чарівний. Неймовірний. Та сука Він остання!. Але і Вона дурепа. Нічого вірити усім. «Ти в мене перша». Що це за брєд. Всі вони такі. Заради плоті… Блін, три букви… Ні, з цим можна жити. І з Ним Вона може спати спокійно. «Не хочу інших заражати, іду до нього»» - лунає в голові. Поправляючи шалик Вона заходить в браму і розуміє, що зайшовши в цю «браму» не вийдеш ніколи… Печаль… Життя… Існування… Дурість…
|
