Про злість
Якщо б можна було розмалювати світ кольорами? Якою б була злість? Як би вона пахла?
Блискавкою! Озон! Спалахом злісним і вбиваючим Щоб ніхто не вижив навіть я. мерла у вогні і переродилась.
Зірки також значить злі. Сліпуче злі, дикі. Кошлаті і не задоволені життям. Такі ж як люди зранку, взимку, не важлво коли і як. Наіть з поспіху чи з голодухи. Важливо те, що ми малі і не розумні світимось н лише зі щастя (не вір нікому), а від злості, тимчасової переважно. Бо складно утримувати це відчуття чистою квінтенсецією в душі. Ми звикли все змішувати, отримувати "аромати". Нечистоти душі, сморід неправди і тугомотіна образи, жалості до себе... Це не "запахи". Природа - чиста. Секунда, мікроподих. Вибух свіжості, від нього задихаєшся, вмираєш від асфкції. Бо не можеш вдихнути блискавку. Для нас важливо згоріти зсередини.
У неї злість.
Між небом і землею струм...
І запах...
В руці лезо... Сумнів (малий але ще живий).
Новий спалах... Грім... Небесна війна наближається до душі.
Вікно нарозтвір... Душа уривками, без ком.
Останній відгук грому...
Безликий дощ, сумний і сірий...
І кров з руки...

Про апатію
Море злилось. Навколо пахл водорослями і чомусь каналізацією. Лиш дикий шум. Такий що не чути подиху, стуку серця (що вмирає від страху). Не має навіть думок.
Вода навколо як намилене - все в піні. кажений звір... Чорно навколо дуже чорно. Бездоний світ навколо. Тонкою смугою дошки човна між зливою і Стіксом зла.
Гуркіт ніг, що біжать туди-сюди. Крик, що переходить в гаркіт ід безсилості.
- Змотати вітрила!
Мотати вже давно ганчірку не було змісту, але всі кинулись до роботи. Будь-якої... Вітер і дощ руйнують все, розрізають шкіру й одежу.
Пробоїна! Це ж треба перший раз передчуття таки зрадило.
- Всі з корабля! Мишей візьміть у шлюбки.
Шум... Втеча... Срах...
Всі вже пішли.
І тишина. Море не змінилось. Судно, як крила, тіло - все в шматки.
Стерна нема - та й кому треба?
Ховатись - нашо?
Від кого?
Останній сірий щур... Промокший... Вже не верещить. Не прогризає дошки палуби... Не рветься звідси. Затих... Не чути навіть як він ковзається кігтями по дошках.
Не треба піднімати руки. Можна навіть не стояти (на приклад всім). Можна сісти тихо обережно. У резонанс безладдю навколо.
Дурна, сварлива істеричка!
Тебе любили! Море-море...
Закінчилось все враз. Без мжички, зашмарканих прощань. Брудних великих старечих крапель теж було.
Дощ, щур і крихітна людина (а була Капітан) - не постаріли. У них апатія. Чорно-зелена в"язь...
Зранку було сонце, був корабель,не було трупів. Все стало порохом від жалоби і ніжності... Кволих спроб просити вибачення, ласкання моря об дошки. Уламки чорні й закривавленні...
Апатія забрала собі все. Не дала зруйнувати досконалість картини.
Лишився тільки прах і попіл згорівших мрій, сил, тіл і душ на війні моря й неба і дощу. Ви танцювали - і вмирали. А нас не було взагалі.
І щур - також ілюзія!

Про град
Смішно... Дзвінким сміхом сиплються сніжинки. Все весело, затишно. Мім танцює, не натикаючись на стіни. Чорно-біле обличчя. Маска не стікає з обличчя, не змішуються кольори. Кому і як би не хотілося.
Мім танцює... Смішно. Кумедно так махає руками і розтягує зболіле обличчя в неправді усмішки. Ніхто йому не вірить і він - нікому. Довкола нього туман... Все місто п"яне від снігу і туман перекурене сигаретами. Місто - мім.
Ні спить, ні засинає... Проснутись не факт, що зможе. Навіть не піде між чимось. Стоїть. Між часами. З грубонатянутою людьми маскою. Сльоза не намальована - не плаче. Без фарби вже нічого не виходить. Лишається небагато - сміятись. Істеричним, ображеним, диким сміхом. Ненавидіти все і сміятись...
А потім раптом...
З неба посипав град - силою тисячі дрібних ударів приносячи біль.
Поміж будинків пронісся регіт. Майже дикий, тому й затих.
А мім спокійно намалював сльозу. Фарби не стече.

Подорож в нікуди
Вечір... З тих, таких смішних, що бувають лише пізньої зими. Годинники все ще брешуть - 6 вечора ніяка не ніч. Але зірки вперто насаджують свою правду.
Станція... Квиток на найближчий рейс он тим бусом в кінцеву. Все одно, будь-куди.
І тиша. Така стара, порепана дорога. Мала би бути знайома. А все ж кожен раз боялась - а як не туди повезе? Водій ж весь такий підозрілий. І кожен раз приїжджала саме туди. Лише, чорт забирай, туди. Тепер квиток в нікуди. Надію на постійність ліній автотраспортного міжміського зв"язку - доставить куди обіцяли.
Turn around!
З навушників лунає щось загалом цікаве.
Змішане в одне сміттязвалище.
Кілька людей в салоні. Троє. Точно рівно троє.
І всі сидять на місцях для одного пасажира.
Ніхто не хоче спутників в цей дорозі.
Темнота і тільки дуже багато світлячків міст, сіл. Минаємо все мимо. Попри.. Не важливо. Написано і закреслено.
І таки точно не туди завезли. Нова! Точно кажу - нова дорога! Кричу - нова!
Ліхтарі... Дивні. Крадені звідти і повислі без толку і порядку тут і тепер. Обмотані павутинням з оранжевою підвіскою. Романтика?
Ні! Але щось в цій повислості є. Або все прозаїчніше елементарно сходжу з розуму я. Траса нікуди не втікала. Стовп "Здоров! Калуш!" тут як тут. Ніяк не чужий і на своєму місці. На то і стовп що з нього візьмеш.
Вогні. Вог-ні. Горять. Вогніго-рять. Го-рятьвогні
Turn around!
Все виїхали з того Калуша.
Ніби він вічно довгий. Такий собі космічний, мегамільйоний тисячотонний град-городок. Місто-містечко!
Залізний міст. Знайомий переїзд. Все на місцях. Таки надули! Завжди щось таке підозрювала.
Збоку. Справа. Якщо добре придивитися. Лови! Та лови ж ти, кажу! Дивись! Ну? Не округлюйтесь дурні. Фокус гіршає. Ну? Питаю - ну? Скільки можна передавати зоровий сигнал від очей до мозку. Чи він вже давно там? Лише я вперше в житті мовчу. Слова придумалась добігли до вуст. А я? Умкло. НІкому не признаюсь!
Може то літак? Але чому вогника два?
Хата, що тільки тепер вирішила вилізти на гору? Але чого вона лізе дальше? Головне - що куди. Телевізійна станція. На ногах, тоді, чи мо на крилах?
Треба придивитись! Догнати. Торкнутись. З пижика! Бігом! Вже! Каблуки зараза. Слідом. Паркан - перескочила, благо в штанах. Матінко, що ж то НЛО так далечезно занесло? Скільки прогуляних пар з фіз-ри, так мені поганці і тра!
Стихло - стуманіло, секунду тому бігла, ні летіла. І що ж то було? Йоли-пали, що було? Яке стерво мені підсунуло камінь?
З мене таки роблять дурну! Ось що. Лежу - моє марево прямо наді мною. І все слідом - думки, голова, я.... Все ще біжу, не було падіння, каменя, думок. Світло і ноги. Воно - там, вони - за ними.
Спіймалась. Повисла між павутинними ліхтарями, зимою і весною. Повісилась з мільйонами таких же божевільних на світлі. Розіпнулась - розсипалась в тисячі частинок. Ніби хтось рвонув перли з шиї, щоб стало легше дихати.
Брудний, смішний, брехливий, затхлий, невиліковно хворий, безпомічний, сяючий павук. Затягуючих в пащу вогнів - малих, великих, малюсіньких. Брудні склепіння пащі, волохаті задимленні очі... Дим, полум"я.
І крик з ночі ламає кришить все, підминаючи мене, виколюючи вибалушені як у всіх повішеників зіниці, забирає все собі, в себе. НЕНАВИДЖУ! Тебе і твої вулиці, ліхтарі і...
Стовп! Тьфу-тя, мать-перемать стовп!
"Драсти! Франик!" Щеб написали - "Раді бачити". Приїхала. Кррасиво. Ну що ж хто б подумав щось інше? За шо боролась на те і напоролась... Все той квиток.
Не буду білььше їх брати.
Маячню можна пояснити. Ну спала я.
А хто ж тоді висить там, серед вогнів і павутини?
Та ну його.
Turn around!

Останнє побачення
Електронний годиник на вокзалі позав 01:50. Вона вийшла на перон - сидіти в задушливому залі більше не було сили. Чи була чимось особлива? Щось її виділяло? Ні, напевне. Лише деяка нервовість, смиканість рухів. Витянута сигарета, запальничка. Тільки зібралась прикурити - вітер погасив вогник. Роздратувалась ще більше, чортихнулась. Наступна спроба - удачна.
Крраса, чуть примружені очі. Допила каву, відкинула пластиковий стаканчик від кави (а якщо чесно - майже помиїв).
- Ніка! Перестань курити я тебе прошу!
- Ну звідки ж ти звалився на мою голову?
- Давай поговорим. Ти ж е можеш завжди від всіх тікати. Ну від мене. Але й від інших не зможеш чуєш?
Мовчиш?
Ну чого ж ти мовчиш?
В голові Ніки метнулось мільйони слів і стихли так же різко як і з"явились.
- Кошеня! Яке миле киць-киць. - Ніка відійшла від колії, підняла з тротуару кошеня.
- Мовчиш?
- Що сказати?
- Не втікай!
- Я й не тікаю. Я лише їду до Львова.
- Але навіщо? Що там є такого, що нема тут? Зрештою я ж таки тебе люблю. Можу заради тебе зробити все!
- Ти муркаєш? Сонечко, тобі тепло? Хороша моя кицька. Зараз тебе погудую. Приїдемо до Львова, будемо жити разом.
- Та лишися ти того вшивого кота! - Він почав виходити з себе.
Ніка посміхнулась. Легенько так, як вітер.
- Ти правий. Це лише моя дорога. Навіть не наша з кошеням. Дивись 02:02 на годиннику, 2 лютого. Загадуй бажання - може боги тебе почують.
- Загадуй Ніка. Сьогодні твій день змін. На жаль....
- Хочу, щоб нічого не хотілось хотіти. Який каламбур? Весело правда?
- Бессе: "Я молю богів, щоб вони дарували мені милість нічого не просити в них".
- Ага.
02:05
Прибув потяг Чернівці-Львів.
Зайшла. Обернулась. Посміхнулась.
- Я ще повернусь.
- Не треба, давай прощатися сьогодні і назавжди щоб тебе таки нічого не тягло в минуле.
- Добре. Тоді прощавай.
02:10
Потяг рушив.
Тридцять років тому через 43 хвилини цей потяг зійде з колії.
Не виживе ніхто. Ніки тоді ще не було.
02:53
Проходячи через тунель поїзд розчинився в повітрів, став туманом.
Ніка ніколи не потрапила до Львова. Не добігла навіть до 3 години ночі.
Але й нічого більше не просила богів.
Деколи вони виконують бажання смертних. Лише в ночі змін що правда.

Важкий ранок
Тинь-тинь-тинь. VERTU! Хто ж тебе придумав. Ну ще трошечки, секундочку, хвостик сну. А-а-а! І де ж сховався? Найбільша стратегічна біда ранку - знайти і відключити нав"язливий будильник. Як же болить голова! З самого ранку. Жах. Ну нічого, холодна кава зробить своє діло. Наступна, не менш важлива проблема - злізти з другого поверху ліжка, так щоб нікого в кімнаті не розбудити і не сильно струснути болючий мозок.
Незряча ставлю каву. Холодна вода - прозріння.
Цей біль! Господи! Ну чого з самого ранку?
- Ти таки ходила?
- Куди?
- Сама знаєш!
- Ходила. Це проблема?
- Це помилка, визнай.
- Не було помилки, лише друзі.
- Всі можуть помилятися. Вийзнай ти. Помилка! Помилка!
- Що б то не було, воно було давно. Досить то нагадувати! Чого ти від мене добиваєшся?
- Визнання правди!
- Мене болить голова. (Нуль думок в ній)
- Ти тікаєш! Завжди так!
- Не псі%yZ, я лише роблю каву.
- Тебе колись хтось вб"є за таку поведінку! Чуєш?
- Мене болить голова! Не хочу нічого чути, у мене ранок.
- Не смій втікати! Дивись мені в очі! Чуєш? Прибери ці сльози.
(Ненавиджу безглузді сльози з брехливих очей, нашо вони котяться? Треба їх зупинити. Хай якось ребром долоні витерти, при чому вже!)
- Не піднімай на мене голос! відпусти руку! У мене БОЛИТЬ голова-а-а! Розколюється в прямому значені слова.
- Ти не розумієш, я лише хочу тебе вберегти. Допомогти збудувати стіну, що тебе захистить.
- Стіни... Вони і так повсюду.
- Пофігістка. Все життя така була. Навчись же мовчати і боротись! Так треба.
Сльози... Вода з очей... Солона...
У БІЛЬ
- Ти робиш мені боляче! Моя голова, вуха цього не витримають.
- Все було лише помилкою.
- Все було, а більше буде.
- Визнай - помилка!
- Мене болить голова. Скільки ще разів повторювати? Куди ж від тебе втекти? Де подітися?
Може пилюкою на вікні?
Все могла б! Але ця біль!
- Тцц. Тихенько! Все буде добре...
- Мені болить! Ти! Ти! Все ти!
- Ніхто тобі більше не зробить боляче. Заспокійливе подай, бігом! Вмре тут у мене на руках. Нам для статистики якраз того не вистачало.
Та тихо ж ти. Тримай її руку.
- Тихо. Все буде добре. Зараз буде, поспиш і буде.
- Добре? Все? Ти більше не робитимеш мені боляче?
- Ні, ніколи. Все буде добре.
- Чого ти хочеш у відплату?
- Лише щоб ти (нарешті) заснула.
- А ти мене?
Добре... Все добре... Буде... Добрев-себу-де. В-себу-дедо-бре...
- Максиме, забери шприц. Закрий за мною двері.
Ідіоти кляті! Сама тут здурію.
А! Налий кави. Голова з самого ранку колиться.

Один подих
Багато яблучного кольору. Тут мазок, тут і... ще в самісінькому куточку. А-а-а. Всьо банку вишлю. Кілька виноградних кісточок і зморшкуваті, висмоктані шкірочки. Огірковий запах нагідок десь справа вверху. Черешня солодка, темна. Височенна - хіба на втіху горобцям.
Полений-переполеней бур"ян, який доводить ще раз: "Де хочу, там і росту!" О! Язик треба бур"яну домалювати. О-тако!
*схилила голову набік, щоб побачити все як під іншим кутом* Чого не вистачає? Сливи! Як маленькі яблучка зовсім не такі як венгерки.
Липкуватий сік грушок-гниличок так не вчасно бризнуть, аж шкода. Але витирати не буду. Хай пахне. Бо я сьогодні хочу так.
Сама - з головою туди. Я суміре-фіалка. Мала в тіні, але в теплі. Сьогодні буде так. Сяду в центрі ароматів саду і на голові вінок з фіалок, ноги під себе як згортається мале кошення.
А потім різко втечу. Без оглядки. Босоніж по снігу крізь здивовані очі всіх не розуміє від запитання: "Де ти була? Чи розбилось в камінь змерзле серце?"
Ввірвусь до кімнати, закрив за собою важкі великі двері. Бо рано, мабуть все ж рано туди. Рватися на клаптики матрацом - на все не час. Але сьогодні (чи вже вчора або ще завтра) я так хотіла і залишилась.
Великий металевий брелок на ключі ритмічно коливається. Я стою і не рухаюся, наваіть не дихаю. Майбутнє - новий подих. Ще побуду тут, там будь-де з ключами і ароматом.
Все пішло. Зникло...
Ф-ф-у-у-ххх - кисень увірвався з новою силою до легень, тіла.

Небо і вода
Вітер... Над містом гуляв вітер. Вітер змін, що приносить мрію і виганяє з дому.
Квартирка противно стукала, але вставити з ліжка не було ні сил. ні бажання.
- Ти? Боже, що ти тут робиш? Я... я
- Просто прийшла
Доторк до щоки. Холодний.
- Я буду небом... І вдивлятимусь в тебе (слова перетікають в шепіт). Прийматиму тебе в себе коли будеш поруч і відпускатиму... Пам"ятаєш?
М"яка мочка вуха, ніжна. Чуточку з білим пушком. Лоскотно!
- Вода... Твої вода, лід. пара. Для тебе. Кохатимусь в тобі, житиму надією на сонце, що поєднає нас. Вбиратиму в себе твій колір, відіб"ю тебе і наше щастя.
Потріскані від вітру губи. Запах кави. Вуста+кава. Гірка.
- Я все знаю. Клятва...
- Ти справжня? Чи розтанеш як і завжди?
Родимка на шиї, на правій ключиці. Доторк - обпік вверх по руці. Вниз. Кожен палець переплести зі своїми.
- Не втікай. (Шепотом - я, мені мені треба не багато кусочок вічності з тобою).
- Мені треба щастя. Я колись прийду і не вернусь.
Запах троянд і тютюну від шкіри... Три родимки. Доторки, лише ніжність. Не треба слів. Шепіт замість вітру.
- Що ти шепчеш? Плачеш? Але чому? Кожну сльозинку зцілую. Це теж моя вода.
- Нехай вона стане вітром. Забуде все, але ця ніч... Вона буде.. Нехай буде вона. Не треба вічності. Лише кілька годин. А потім - нічого. Хай буде нічого. Краще вмерти, все забути. Ніж жити, знаючи, пам"ятати.
Три родимки...
Пір"їна довкола них...
- Не треба скільки трепету, ніжності!!! Не треба!
Боже! Я знаю це плече і цю уложбинку в ньому я спала тут мільони ночей. І було не страшно! Ніч мене не забирала.
- Я... Обійми і мовчи... Але міцно...
- Я повинен сказати, знаю всі слова - пустодзвін. Але я тебе...
Удар
тебе...
Удар
І я тебе!
Удар
Гадська квартирка! Холод раптом увірвався до кімнати. Через кілька хвилин будильник дався чути. Душ і кава! Холодний і гірка.
Побритись ще треба. Жах! Далі все подразнення напевне вилізе.
Він пішов на роботу.
Десь далеко на іншому кінці світу і часу. Вона прокинулась.
І заплакала. Сама не знала чого!
І тільки Весна все знала, вона вела їх на зустіч одне одному

Крізь
Кольори розтеклись. Ні чіткості, ні контрасту. Все навколо як у тумані. Навіть не так. А з желе – фруктового, солодкого
Протягую руки і…. спокійно проходжу крізь меблі, мишу на копілці. Твої злякані очі! Крізь них, від них. Усмішку позавчорашньго «ніколи». Сльози сьогоднішнього «все ще чекаю».
І неправду. Навколо лише вона
- Ти як?? (ти де?? З ким?? Прийдеш, коли покличу??)
- Між там і не тут (ніяк! Ні з ким! Сама по собі!!! Не піду не хочу чути-знати! Полечу босоніж)
Просто треба виспатися. Але спочатку зловлю світ, налаштую чіткість. Скрипливе ліжко. Лише звуки. Я в них… поміж них.. топлюся, гублюся. Мене хтось витирає ризинкою.
І так прекрасно. Шафка…контейнер..буль-к. Лінза у розчині
То є наш останній танець
ЗАБУДЬ
Просто йди на звук.

Не має
Немає поганих відповідей – є не правильні питання.
Не питай: «Ти мене любиш?» якщо не знаєш чи готовий почути відповідь.
Не шукай вічності, якщо боїшся смерті.
Не ходи по краю, якщо не знаєш, що таке гострий ніж.
І якщо ти сліпий – не слухай людей. А ходи по місту. Все буде як на долоні. Не треба шляхів по запиленій землі – місто знає стежки по воді і поверх неї.
Не вмієш слухати – говори сам. Вічний шум тебе не покине і рятуватиме як і раніше від правди і весни.
Лиш не говори про вітер – він сліпий і глухий сам. Він – душа. Про неї мовчать мудреці і блаженні. Говорять – боягузи.
І коли в голові буде найважливіша думка – змовчи! Не випусти.
Поживи з нею, будь поруч. Зростися з часом. А тоді йди по повітрю і морю.
Вічність і краса будуть над і під тобою.
А ти підеш в далину.
Тобі не треба буде нічого лише дорога…

Дуже цинічне кіно
Я з серцем в руках… Все розлетілось. Вітру нема, але сміття кружляє навколо. Пусті, не заповненні бланки-листи. Вчора, сьогодні – все зав’язалось бантиком. Завтра вже нема. Стрічка акуратно зрізана на кутик.
***
Плащ защепнутий на всі ґудзики, пакет – над головою. Ніщо не рятує від дощу. «І смикнуло ж мене в дощ «поділитись» з чоловіком машиною» - Діана стояла і бурчала собі під ніс. Хоча загалом була щасливою, що нарешті вирвалась з роботи. Тому й таксі не викликала. Тоді дощ не лякав. Але ж то було в теплому офісі.
Вона точно знала що косметика не «стече». Зачіску зруйнував ще вранішній вітер, дощ остаточно добив. Жах! Вона! Стоїть як мокра миша і ловить машину рукою. Нарешті поруч пригальмувало Ауді. Добре що не в самій калюжі.
- Оу! Віталік! Не думала тебе тут зустріти.
- Аналогічно. Дуже змокла?
- Як цуцик. День загалом не вдався.
- Ну це нічого, буде ще завтра. Додому?
- Чи може через кав’ярню.
- Ой вибач. Я зараз не в тому стані. Сам бачиш.
- Ну добре. Настоювати не буду. Головне потім добре відігрійся, на дворі такий грип… Оу, і давно ти заміжня?
- Досить часу. Будеш облік вести? – Діана почала вже помітно дратуватися. Хтілося додому, висохнути і спати.
- А може? Ну давай спробуємо ще раз – він нахилився майже впритул до неї.
- Дивись на!!!...
Крик обірвався так само різко як і виник. Діана не пристібалась поясом безпеки. До неї і так все прилипло. Удар… Секундний спалах…
***
Плащ защепнутий на всі ґудзики, пакет – над головою. Ніщо не рятує від дощу. Діана стояла і бурчала собі під ніс. Хоча загалом була щасливою, що нарешті вирвалась з роботи. Тому й таксі не викликала.
Скільки вже років не була під дощем по справжньому. Може це і на краще що без парасолі. Додому через вулички, зрештою, якихось пів години.
Місто змінилось. Вечір ніби відкрив його справжнє сліпе озлоблене і закурене обличчя. Вітру нема абсолютно. Аж якось не вистачає його – дощ падає не так.
Колишній улюблений скверик. І нікого. Лише якась групка людей. Вони такі ж мокрі. Тільки вони ще не вибачили собі і дощу цю неприємність, стояли злі і промоклі.
- Алльо! Тьотя! Зонтіком поділись.
«Не звертати уваги, йти далі»
- Алльо! Стоять! Шкет, а нука тормозни її!
Діана з простреленою легенею ще дихала. Тільки кожен наступний вдих-видих давався все складніше.
Вітру не було. Лише дощ і сміття.
***
Плащ защепнутий на всі ґудзики, пакет – над головою. Ніщо не рятує від дощу. Діана стояла і бурчала собі під ніс.
- Ну нарешті! І скільки можна чекати!?
- Вибач. Ну я дійсно нічого не міг зробити.
- І як же я могла вийти за такого заміж?
Далі їхали в тишині. Вона зла і мокра. Він просто злий – на роботі був завал, дощ в порівнянні з цим всім просто пісня. «Людочка права. Моя жінка остання егоїстка. Ні щоб спитати. Що, як? Чого такий злий? Ні! Бачте цікавить лише одне – де був!? Чого змокла?»
В квартиру теж зайшли мовчки. Діана скинула з себе все. Теплий халат – кращий друг. Кухня і чайник, все що зараз було в голові.
- Нам треба поговорити! Давно вже було пора. Я вирішив піти! Ти…… ти… Одним словом – я люблю іншу.
- Угу. – Запалила плитку, закурила сигарету.
- Я йду! Не мовчи!
- І чого ти хочеш від мене? Йди.
- Егоїстка!!! Ти лише така… завжди така…
- Угу. – рука до кнопочки на чайнику
Світло погасло у всьому стояку будинку. У Діани була мокра рука. Врятувати вже не могли. Та й не було кого – коротке замикання «забирає» завжди.
У вікна бив дощ.
***
Вона на дорозі під дощем. Прострелена легеня не давала дихати. На Діану летіла машина…
Тягне руку до чайника – в неї стріляють. Йде крізь дощ – блискавка летить на металеву кришечку парасолі.
Машина… струм… кров і дощ. Все це вже було? Може буде? Чи є?
Не має вітру. Сміття навколо по об’єму. Є лише дощ. Розбита машина. Куля летить так поволі, дощ краплями огинає її – можна торкнутись рукою.
Вже в легені.
Струм проходить по тілу. Всі м’язи скручує в нереальному напруженні. І все стемніло.
Вона на дорозі з серцем в руках…
Бант долі хтось смикнув за хвіст. Червона стрічка падає до низу, поміж сміття.

Свечи запалены с обоих концов
Мертвые хоронят своих мертвецов
©БГ

Притча про душу
- Продам душу!!! Чуєте всі демони, чорти і всі решта чужі і сильні??? Продам душу!!!!
- Чуємо. Що хочеш за таку маленьку ціну? Майже нічого твоя душа ж не варта сам знаєш – нагрішив доволі. Людям душі повипалював – нема нам шо купувати!
- Душу-за любов! Кохання! Єдину і неповторну, другу мою половинку. За силу знайти її, змінити світ заради неї
Домовленість-укладена
І він отримав все. Гострим ножем вирізав собі на долоні слово «кохання». На іншій долоні – «навіки». Придумав образ майже неуловимий ледь існуючий, танучий і прекрасний, сховав його на грудях. Подолі від усіх, поближче до серця. Виколов собі очі, щоб навчитися жити без і все відчувати на доторк. І піднявся на небо. Перекладав зорі, обпалюючи собі руки до кісток, щоб їхні дороги зійшлися під цими хмарами не «колись, одного дня», а сьогодні ввечері поки так солодко пахне весною. Він втомився від сухої теорії і нікому не зрозумілих, але красих слів: «Потерпи, скоро все буде. Кожна людина з двома крилами, лише треба придивитися» Не хотів дивитися, не міг чекати, вмирав і сокресав
І вони зійшлися. Ось вона поруч. Спілі очі її «побачили».
А от бездушне тіло – ні. Воно нічого не потребувало. Просто тіло. Сліпе, з обпаленимим руками…