Він був мій…
Ізнову день. Чому не ніч? Бо день… але вже інша автострада і інші очі кольору похмурих ранків поряд. Раю не було. І було трохи шкода. В шумі автостради губилися слова. Було тихо й сумно. Вона кидалася в мене сніжками проблем. А я була трохи вище ніж асфальт. Він несподівано підкрався ззаду і обпік мою шию теплим поцілунком. Від несподіванки я усміхнулась. Коли він торкнувся до неї то її наче струмом вдарило. Вона оглянулась довкола і відсахнулась з великими переляканими очима. Тоді він обняв лише мене. Він був ніжний і теплий. Він розкидав краплі по мому тілу. Я була майже повністю мокра, але ми продовжували йти обнявшись. Він розціловував моє обличчя шию й руки. Було так приємно й трошки лоскотно. На якусь мить я затремтіла і він закутав мене у свій білий плащ. Плащ був задовгий на мене і волочився по калюжах, але він сказав, що то нічого. Ми йшли ще не спаленим мостом. На якусь мить він застиг посеред темного від вологи асфальту. Він не сказав жодного слова, але ми обоє розуміли, що йому треба йти. І він пішов залишивши слід своїх губ на мому чолі. Якусь хвилю я спостерігала як тане тінь його постаті в вечірній димці, а потім теж пішла. Ліфт їхав до неможливого довго. Двері ніяк не хотіли відчинятись. Коли я переступила поріг своєї фортеці на мені все ще був його плащ. Це означало, що він повернеться. Я відчинила вікно і чекала. Чекала аж поки не почала бачити власне відображення у шибці на тлі почорнілого від горя неба. Я потім я заснула. Крізь сон я чула як він приходив. Я чула стукіт його крапель об шибку. Він прийшов. Залишив у моїй руці прозоре намисто і пішов далі. До таких же як я, охололих, мокрих і змерзлих від самотності. Дощ пішов до тих, кому так само як мені бракує його тепла. У світі багато таких людей. Дощ пішов, але того дня він був тільки мій. Тепер я щодня відчиняю вікно чекаючи, що він прийде знову.
|
