Форма входу

Категорії розділу

Олянька [6]
Петрович (Воїн)(Aslan) [2]
romanbaluk [2]
написане під впливом життя...
Lju [2]
Щось таке, що певно сподобається не всім
Здрок Ірина (та що капуста) [1]
клепсидри зеленого часу
PUMA (INNA SAGAYDAK) [5]
"там, де я"
Anizk@ [6]
Відьмочка [27]

Світлина "Дня"

Наше опитування

Чого найбільше не вистачає факультету журналістики?
Всього відповідей: 164

Міні-чат

Друзі сайту

Stud-Times Львівські флешмоби

Балакають про:

  • шо слухаємо? (106)
  • дещо для навчання (4)
  • Коли ти востаннє?.. (500)
  • Кого ти підтримуватимеш на президента? (9)
  • І ше одна забавка (127)
  • Статистика


    ВсьОГО! в мережі: 1
    Чужих: 1
    Своїх: 0

    Ви увійшли як Чужий | Група "Гості"

    Писаки

    Збірка текстів

    Головна » Статті » Творчість » Петрович (Воїн)(Aslan)

    Містер і Місіс

    Містер і Місіс.

                Цей ранок, як і кожен ранок от уже три чи чотири роки (не пам’ятаю точно: я відтоді майже втратив лік часу), я прокинувся з нею в одному ліжку. Мене звуть Джонатан, Джо, Джоні або Трумен. А ще мене час від часу називають Василем, це робить одна бабуля з того дому, який знаходиться по сусідству з моєю загородньою «віллою» (віллою я називаю маленький двохповерховий домик в глухому селі). Втім це не важливо. Важливо те, як називає мене вона, а називає вона мене Геліос. А я її зазвичай називаю Сонце або Серце, або риба… я не запитав у неї ім'я, а тому часто підозрюю, що її ім'я вона мені ніколи і не називала. А можливо вона його і немає.

                Дурня, чи не так?

                Втім я постараюсь пояснити все логічно. Я не особливо пам’ятаю своє минуле – воно не варте того. Але мені здається, що якийсь добрий чаклун мені зробив подарунок і тепер я щоранку прокидаюсь з моїм Сонцем в одному ліжку. Найцікавіше те, що проснусь я поруч з нею незалежно від того де я засну. Я можу заснути в публічному домі у Франції, а прокинутися з нею в глухому селі на території України. Ми часто прокидаємось з нею в Німеччині, у містечку, назву якого я ніяк не можу запам’ятати, ще частенько на якихось околицях Львівської області, але найбільше мені подобається Манхетен – як я люблю там гуляти з нею. Часом ми прокидаємося у приватному будиночку на берегу азовського моря; а ще я люблю безмежні пшеничні поля Швеції.

    Та найпрекрасніші з наших пробуджень відбуваються в палатці, на острові Хортиця, посеред могутнього Дніпра, ми не часто там зустрічаємо день, але кожен раз, коли випадає така нагода ми дякуємо долі, бо прокидатися там – одне задоволення. Палатка розставлена на краю обриву. Внизу течуть води Дніпра, а я і моє Сонце вже давним-давно перестали боятися висоти, тож краєвиди навколо належать нам… а згодом і мені. На цьому острові мен вдається не заснути разом з Сонцем, тому коли вона засинає я сиджу на краю урвища і курю. Я дуже люблю це робити. Я можу так просидіти аж до ранку, поки не настане 5 година. В шостій прокидається Сонце, а я забовязаний прокинутись з нею, тож повинен до того заснути і хоча б годину поспати. А до п’ятої я насолоджуюсь краєвидами. Все навколо настільки прекрасне: і могутні води Дніпра, і Дніпрогес, і ліхтарі нічного міста. Все це заспокоює, навіває мрії… але рівно в п’ять я змушений відірватися від цієї краси і лягти разом з Сонцем, та я не шкодую – вона того варта.

    Найцікавіше у наших подорожах те, що ми завжди маємо документи, які підтверджують наші права на власність тим чи іншим будинком, палаткою, квартирою, ще ті документи, які підтверджують наше громадянство в Америці або в Канаді, або в Швеції…

    Наше життя повне пригод і перемін, постійних перемін, і сталим лишається тільки одне – ми завжди прокидаємось разом.

     

     

    Я цього ранку, як і кожного ранку вже чотири чи п’ять років, прокинулася з Геліосом. Мене звати Марія, але так назвали мене в тому житті, яке я примарно пам’ятаю – минулому житті, а тепер я просто Сонце, Геліосове Сонце. Він так мене називає, а я не заперечую. Він не знає мого «справжнього» імені – бо я його ніколи йому не казала – і боїться мене запитати, вважаючи, що він просто забув його через свою розсіяність.

    Тож, як я уже казала: я щоранку прокидаюся з Геліосом і прокидаюсь не тому, що я з ним заснула, а тому… не знаю чому, але прокидаюся я з ним, не зважаючи де і з ким я заснула ввечері. Я могла заснути з місцевим казановою у Парижі, а прокинутись десь у глухому селі на території України, разом з Геліосом, якого бабуля з сусіднього дому в дні, коли ми прокидаємось її сусідами, називає Василь. Я люблю з цього сміятися.

    Ми прокидалися багато де – всього і не перелічити. Але найбільше мені подобається прокидатися в палатці на краю урвища; внизу протікає ріка: я ніяк не можу запам’ятати її назву і назву острова на якому знаходиться палатка (а вона знаходиться саме на острові, річковому острові). Геліос не один раз казав, але я постійно забуваю. У цій палатці нам доводиться пробуджуватися нечасто, але всякий раз я тішуся: там дійсно прекрасно, на цьому острові, в палатці над цією річкою… В ті дні, коли ми прокидаємося там на душі стає спокійно. Ми з Геліосом довго гуляємо островом, я готую їсти (добре, що кожен раз ми прокидаємось з продуктами), а Геліос постійно десь дістає цигарки – я забороняю йому курити, але це йому не заважає, бо заборона моя чисто символічна – я роблю це не тому, що вірю в шкідливість звички, а просто так, щоб «жизнь мьодом нє казалась».

    В ті дні на острові я засинаю раніше, а він може заснути пізніше. В ту ніч мені сняться дивовижні сни і я прокидаюсь щасливою. А він засинає за годину до мого пробудження, і тоді я ділю свої сни з ним. Тож наше життя прекрасне – вічно мінливе і вічно прекрасне, і тільки одне в ньому ніколи не змінюється – ранком ми прокинемося разом…

     

    Вони прокинулися разом, як вже двадцять років підряд прокидалися, незалежно від того як і де вони засинали. Вони не були одружені, але, з вашого дозволу, скажу: любили одне одного безтями. Їх життя не мало жодних забовязань, і це їм подобалось. Вони не мали в житті жодних клопотів, окрім як цінувати одне одного. Що вони успішно робили.

    Тож цього ранку вони прокинулися разом. Він встав і підійшов до вікна: місто не було знайомим або ж він просто його не запам’ятав – з того часу, як вони прокидаються разом, пам’ять їх поводиться дивно. Квартирка була невелика, розташована на третьому поверсі, за вікном ріс каштан. Він відкрив вікно навстіж. Ранкове повітря ввірвалося в кімнату.

    Він оглянув квартиру – знайшов кухню, туалет і балкон. В кімнаті, яка мала балкон стояло просторе ліжко. Дивно, але ліжко на якому він прокинувся з нею було одномісне – такого здається ще не бувало, хоча... може це чергова гра пам’яті. Кухня була невеличка, охайно прибрана. Він відразу знайшов усе, що йому було потрібно. Чайник закипів, і все навколо заповнив аромат кави, міцної і без цукру, так, як вона любить. Він закрив кухонні двері і відкрив вікно.

    Коли кава була готова, у шафці раптом знайшлося печенько. Він висипав щедру купку печення на тарілку і поніс цю ідилію в кімнату – для нього безмежне задоволення споглядати її лице, задоволене і схвильоване. Вона прокинулася відчуваючи, як її хтось гладить по плечу.

    - Геліос, це ти? М-м-м, дякую. –Вона відсьорбнула порцію кави. Їй стало добре. – Кава смачна.

    - Коли я для тебе готую все виходить смачним, моє Сонце.

    - Ти провий – усе. – Вона сьорбнула ще кави, сперлася на стінку і оглянулася. – Ми здається тут ще не були. Як ти думаєш, Геліос?

    - Не знаю, можливо, що ні, але точно сказати не можу, - він підсів до неї і обняв. Сонце протягнула йому чашку, і він теж сьорбнув кави, - принаймні я не пам’ятаю, хоча мені так легко орієнтуватися тут.

    Він усміхнувся і поцілував її. Вони так сиділи і гризли печиво, смачне печиво і запивали гіркою кавою, щоб життя медом не здавалося.

    - Ти колись задумувався над сенсом нашого життя, Геліосе?

    - Не знаю, можливо, що так. Скоріш за все так, але ти ж розумієш, що я нічого не можу сказати, Сонце моє. Втім, я можу зробити це зараз – тобто задуматися. – Він усміхнувся.

    - І я не пам’ятаю чи замислювалася. Це мабуть не має змісту. Ти знаєш, що дає нам ця подорож?

    - Жити одним днем, Сонце моє. – Він усміхнувся і обняв її міцніше.

    - Все ти знаєш, розумнику. – вона ніжно побурюхатила його рукою волосся. І поцілувала. – Таки найкраще, що може бути у світі це жити одним днем.

    - Не знаю – не пробував нічого інакшого… мабуть не пробував, але й не хочу більше нічого. Все і так добре.

    - Добре. – Погодилась вона, і вони замовкли.

    Після кави вони сходили в ванну, а що було в ванні я розповідати не буду: не діти – здогадаєтесь. Після ванни вони вляглись на дивані. Геліос, поки Сонце готувала сніданок викурив цигарку і ввімкнув телевізор. Якісь ранкові передачі – судячи зі всього була неділя. Він вимкнув телика і включив комп. Оперативна система віндовс експі (чи вірніше екс-пі) привітала його. Музики на компі не було, але Геліос мав з собою флешку, яка вміщала у собі усі його музикальні пристрасті. І включив тихенько одну маловідому французьку групу – як він її любив, потім закинув у список відтворення усі пісні і поставив на випадкове відтворення. Сонце принесла сніданок. Вони хрумтіли печеною картоплею з часничкою під музику різних гуртів і виконавців зі всього світу.

    - Пам’ятаєш, цей вислів: любити жінку це не означає відчувати себе добре, коли засинаєш з нею, бо це приємно робити зі всіма – любиш лише ту жінку, з якою приємно прокидатися?

    - Так пригадую. Це типу про нас, Сонце, - Геліос далі набивав рот картоплею і зовсім не цікавився тим, що таке «справжня любов». Для нього це не мало жодного значення – завтра він прокинеться з його Сонцем і це йому подобається, от уже 20 років подобається.

    Потім вони вийшли на вулицю. Навколо панувала весна. Все розцвітало і зеленіло. Навіть похмурі багатоповерхівки, здавалось, цвіли у цю пору року. Повітря пахло димом, очевидно місто промислове, забруднене. Але і в цьому місті вони знайшли парк, де розстелили підстилку і влаштували пікнічок.

    До них приєдналася ще одна молода пара. Одружені, не мали дітей, але уже горіли бажанням завести їх, марили стабільністю і порядком. Між парами зав’язалась бесіда.

    - А ви одружені?

    - Ні, ми просто кожного разу, коли прокидаємось – прокидаємось разом.

    - Тобто ви живете разом?

    - Щось на кшталт того.

    - У вас є діти?

    - Ні, мабуть, що ні, принаймні я не пригадую, - сказав Геліос з таким серйозним виглядом обличчя, що їх сусіди зовсім заплутались. Тоді Геліос невинно усміхнувся, кажучи цією усмішкою – жартую.

    - Ви не плануєте їх завести?

    - Ми нічого не плануємо, але одне знаємо точно – прокинемося ми разом. – Молодята посміхалися до вух. Розум часом не розуміє того, що відомо серцю, тому вони вдавали (того не розуміючи), що це був жарт.

    - Зрозуміло.

    Геліос і Сонце поїдали бутерброди запиваючи соком. Сонце посміхалося згори повітря було свіжим, хоча й забрудненим.

    - А ми хочемо мати дітей, але це велика відповідальність – тому ми хочемо до неї підготуватися. Ми розробили певний план дій…

    - Плани створені, щоб смішити Бога, - Геліос усміхнувся і відкусив великий шматок бутерброда.

    - Можливо, але потрібно хоч щось робити.

    - Потрібно, – погодився Геліос, - але не обов’язково робити щось пусте і не дуже приємне, що потім тебе розчарує – можна просто робити те, що вважаєш за потрібне.

    - Робити щось пусте, але щоб воно тобі подобалось… Розумію. В цьому є щось. Треба задуматися, але як каже анекдот: «Що тут думати – пригать надо». – Чоловік і дружина відкланялися і пішли парком кудись далеко – туди, де світ для Геліоса і Сонця вже не існував.

    Він і вона сиділи і попивали компот, милуючись природою. Місто, в якому вони прокинулися сьогодні було забрудненим, але цей парк був досить зеленим, не враховуючи тої ржавої річки, яка протікала скрізь нього.

    Люди метушилися. Як і усюди у світі. Люди купували хотдоги в невеличкому візочку під тінню дерева, пили квас з фургончика, який стояв напроти візочка з хотдогами. І взагалі це місто нагадувало решту міст, які тільки є в світі. Усе це він і вона спостерігали без емоцій. Їх вже дано не хвилювали проблеми звичайних прохожих. Їм нічого не загрожували, бо вони були захищені. Жодна людина у світі не змогла б причинити їм шкоди. Кожен, хто бачив їх дивувався тому, які це прекрасні люди і як би він хтів сам таким бути. Теоретично на місто, де вони живуть могли б пустити ядерну ракету, але людина, яка захоче натиснути кнопку «пуск» буде нерішучою і думатиме, що це місто таке прекрасне, і що так шкода його знищувати.

    Тому вони просто сиділи і насолоджувалися. І так кожен раз. Кожен раз, коли вони прокидалися. Єдине завдання – цінувати одне одного.

    Компот закінчився. Їм набридло сидіти і вони вирішили прогулятися. Дорога стелилася між двома рядами дерев. Газони зеленіли травою. Вони пройшли повз хатку і почали спускатися вниз по схилу. Повітря стало надзвичайно чистим. Внизу було озерце. Вони присіли в альтанці поблизу і задумались. Вони сиділи мовчки, але це тільки мікрофони б не змогли записати їх розмову, бо вони не здатні записувати розмову, яка не створена вираженням думок звуками. А вони виражали свої думки поглядом, ледь чутним дотиком, та врешті просто думками, які відпускали прогулятися одне до одного.

    Їх ідилію перебив один чоловік.

    - Добрий день. – Привітався він. – Вибачте, я запізнився.

    - А ми вас чекали? – запитала Сонечко.

    -Звичайно, адже ви тут. Якби ви мене не чекали – мене б тут не було. – Він дістав важкий кейс з паперами. Його діловий одяг важко в’язався з природою навколо. Він був елементом позбавленим гармонії в цьому гармонійному місці. Він і вона дивилися на його пом’ятий піджак, припорошені пилом черевики і на хусточку, яка явно давно не була в пранні, він часто витирав нею піт на лобі. Перехопивши їх погляди цей чоловік сказав: - вибачте, але так воно є. Я агармонійний. Та ви не звертайте на мій вигляд уваги насправді це лише ілюзія: така вже моя природа – виглядати неприродно. Якби ми були на діловій зустрічі я мабуть прийшов би в хатніх тапочках. Та це лише ілюзія. – Сказав він, ніби першокласник, якого застукали за написанням любовного листа.

    - То ви кажете, що ви просто ілюзія.

    - Ні, звичайно ні. – Заперечив він так, ніби вона запитала щось таке, типу, а Ейфелева вежа це ж в Мухосрані. – Це зрозуміло, що я не просто ілюзія. Просто ілюзії не можуть втручатися в хід життя людини, а я от втручаюсь.

    - Угу… - сказала Сонечко так, ніби їй щойно вчителька прочитали довгий біологічний термін і вона не хотіла засмучувати її.

    - Тож ми підписали з вами договір про ваше щасливе життя, в той час, як я буду живитися деякими продуктами вашої свідомості. І цей договір скоро підбігає кінця…

    - М-м-м, справді? – Запитав Геліос. Його це не здивувало, а що ж можна очікувати, коли твоє життя повне казкової краси і ти щодня прокидаєшся в одному ліжку з коханою людиною. – Цікаво. Ати розповіш, хто ти такий?

    - Звичайно. – Чолов’яга посміхався так, як дівчина перед першим поцілунком. – Звичайно. Мене рідко питають це. Зазвичай людей цікавлять тільки умови контракту. Тому я з радістю вам все розповім.

    Він трохи помявся ніби вагаючись – а з чого б це почати. Тоді він трохи напружився і він вже перестав бути смішним дядьком, а став могутнім чаклуном.

    - Я – Буратіно. – Надзвичайно серйозно сказав він.

    - Чому? Ви зроблені з дерева.

    - Ну, майже, - в новому образі він виглядав солідніше, - я не зроблений з дерева, але я не справжній. І від справжньої людини мене відрізняє те ж саме, що й Буратіно – я зроблений з іншого матеріалу. Я ілюзія. Мене створив один могутній чаклун, а коли він перебирався на інше місце проживання – він залишив мене. Я повинен був загинути без його сили, але я був сильним творінням і я не змирився, і почав боротися. Для того, щоб жити – мені потрібні чужа заздрість, страх і бажання. Я їх використовую. За допомогою них я обманюю смерть і Світ, і долю: я заставляю вірити їх в те, що мене бояться, мені заздрять і мого існування бажають – це мені допомагає існувати. Я занятий пошуками способу стати реальнішим, але це досить важко і вам навряд зрозуміти. – Закінчив чаклун.

    - А чому ми нічого не пам’ятаємо?

    - Ну, припустим, що ви не зовсім все забуваєте, а тільки частину. Причина цього тому, що у вас нема страху, заздрості і частини бажання. Пам'ять сформована так, що запам’ятовує щось лише тоді, коли має за що вчепитися. І це щось зазвичай є емоції, так як у вас нема страху чи заздрості ви не можете запам’ятати нічого пов’язаного з ними.

    - Ще бажання.

    - Ну, якщо на то пішло, то ще краплину життя. Зовсім маленьку краплину, яку я беру. Ці краплини сподіваюсь дадуть мені життя. Можливо не швидко, можливо не відразу таке, яке я б хотів, але дадуть. До того ж без цієї краплини ви стаєте схожими на ілюзії, а це допомагає в захисті і маскуванні. Я не буду вам пояснювати всю систему, бо вона дуже довга і складна. А ще до того її не можна казати в голос. Хоча мені можна – я ілюзія і вічності важко зловити мене за язик.

    - Зрозуміло. – Чаклун засміявся.

    - Ну, що вам може бути зрозуміло? – він вдивився в їх обличчя і трохи посерйознішав: - ні все таки дещо може.

    - То ми маємо підписати контракт кров’ю? – Чаклун знову хіхікнув.

    - Ні, це зовсім не обов’язково. Просто потрібна ваша згода і все. А ви можете просто розписатися в знак згоди.

    - А можна поставити печатку? – Запитав Геліос. Він весь цей час вів розмову. Чаклун глянув на нього трохи здивовано, але кивнув:

    - Прошу, ставте. Клієнт завжди правий. – Він усміхнувся. Тим часом Геліос дістав з кишені печатку. Чаклун витягнув з нікуди свічку і підпалив її. Потім дістав з кейсу папірець і капнув воску на нього. Геліос і Сонечко взяли разом печатку і натиснули на віск.

    - Дякую за вигідну угоду. – Усміхнувся чаклун. – Я можу ще півгодини посидіти з вами, а потім змушений буду піти. Задавайте питання – не соромтесь я відповім, звичайно, якщо зможу. – В образі мага він виглядав надзвичайно доречно і дуже переконливо.

    - Ви вважаєте, що робите правильно?

    - Ні, я не вважаю – я роблю. Мій хазяїн не вважав, коли робив мене, тож і я не буду вважати, коли завойовуватиму собі життя. Я ж не зробив нічого поганого вам. Я не візьму надто багато, бо це буде помічено, і нема чого брати надто багато – вічність не любть жадібність, а я хочу потрапити в вічність.

    - Як ви думаєте, ми не віддали зміст свого існування підписавши з вами договір?

    - Я не можу судити, що Ви втратили чи знайшли, бо ми різні. Навіть звичайні люди рідко одне одного розуміють, а мені зрозуміти вас… Це дуже важко. Але я б сказав, що ви навпаки знайшли зміст свого існування – одне одного. – він піднявся і взяв кейс. – А зараз, вибачайте – мушу йти…

    - А чому ви вирішили відповісти нам?

    - Клієнт завжди правий – сервіс, можливо моя монополія на такі послуги скоро буде підірвана і вам доведеться вибирати. – Він усміхнувся і перетворився на дядька в костюмі, але не брудному, а вишуканому, який сидів на ньому прекрасно. – Тож бувайте – ще через 20 років я прийду. Не згадуйте лихим словом. - Він вклонився, а коли підняв голову на Геліоса і Сонечко дивися неохайний, розгублений чолов’яга і винувато сказав: - дисгармонія…

    І розтанув, непомітно. Як роса тане на сонці…

     

    Вони прокинулися разом, як і багато раз підряд. Вони всміхнулися одне одному. Їм було тісно –це була палатка на острові, який зветься Хортиця, і назву якого ніяк не запам’ятає Сонечко.

    - Як прекрасно, що ми тут прокинулися. В цьому місці я завжди щаслива.

    - Слухай, а ми ніколи не думали: що з нами сталося? – Запитав Геліос.

    - Можливо. Все можливо –відповіла Сонечко і поцілувала його, тож на спогади не лишилося часу.

     

     

     

     

     

     

     

    Присвячується Білці =), яку я одного разу помітив у парку Костюшка :D

    Джерело: http://Петрович
    Категорія: Петрович (Воїн)(Aslan) | Додав: Elvis (10.12.2007) | Автор: Петрович
    Переглядів: 837 | Коментарі: 22 | Рейтинг: 4.2/17
    Всього коментарів: 221 2 3 »
    04.02.2008 Спам
    22. Наталя Ліхновська (NataLEE)
    Щоб мати вище, ніж 4, - треба заслужити. А моя думка дає мені будь-яке право - в нас в державі свобода слова. Я собі більше, ніж 3,5 ніколи не ставлю. Цінуй те, що маєш :-)))

    04.02.2008 Спам
    21. Петрович Віктор Андрійович (Воїн)
    Мабуть неповні. smile Але твоє право на суб*єктивну думку - не дає тобі права ставити мені нижче ніж пять. Жарт smile Слушні завуваження.

    04.02.2008 Спам
    20. Наталя Ліхновська (NataLEE)
    Чесно кажучи, можна водивитись на твір різних сторін. Те, що він є незавершеним, - я не погоджуюсь. Просто люди привикли, що у всьому маю бути хепі-енд або сльози. Думаю, те, що автор хотів сказати, хто уважний, можна прочитати між рядками. Є над чим подумати, а ми хочемо завершенння.
    Є ідея - це відчутно. Є образи - але не повністю розкриті. Добре, що що герої живуть не у наш час.
    Порадила б задуматись над назвою.
    А про те те, що тут не вистачає, як казала Христина Боднар В своєму коментірі, " ...я щодень кохаю тебе..і не в силі зупинитись" - це завсім не до такого твору. В принципі, це моя суб'єктивнв думка )))[size=14]

    04.02.2008 Спам
    19. Петрович Віктор Андрійович (Воїн)
    Дякую, Роман, напишу. З фільму День сурка, пісні "Майо сєрце". smile

    31.01.2008 Спам
    18. roman (respect)
    це як уривок з якогось фільму... ну дуже знайомого.... Ідея супер!!! хотів би я так... кожний день... прокидатися... з нею... ох мєчти.... напиши ше шось.
    моя оцінка 5!

    25.01.2008 Спам
    17. Петрович Віктор Андрійович (Воїн)
    Ага. Він збрехав. Я так теж хтів робити. А тому хтів, що боявся, що вийде банально! отак. І він боявся. Втім, щоб корегувати потрібен помічник.

    20.01.2008 Спам
    16. Chrystia Bondar (kvitka)
    Ну, буває і таке. Тільки це трохи не по-письменницьки. Вчися в Гемінгевея. Він останній розділ роману "Прощавай, зброє" переписував 44 рази. Коли його спитались, навіщо, він відказав: "Щоб правильно розставити слова"...

    19.01.2008 Спам
    15. Петрович Віктор Андрійович (Воїн)
    Не ззнаю може і багато може й ні... Я навіть не особливо памятаю про що воно... Це як готувати їсти: наготував, а їсти не хочеш. ТОж і я написав, а читати не хочу...

    19.01.2008 Спам
    14. Chrystia Bondar (kvitka)
    Таке враження, шо ти прочитав мою "Хворобу на двох" і переписав по-своєму, лишаючи половину моїх думок, і дещо змінивши героїв - вони пустились у подорожі smile Навіть по-стилю дуже схоже, чесно. Прикільно було читати. Як на мене, у творі бракує відвертості. Я розумію, шо то справа досвіду, але... wink Може, мені, прихільниці постмодену, так здається... І ще - забагато вершків з цукром, хоч би трішки кориці або цитринки;) Це зміцнює стосунки (типу: "Я про тебе стільки знаю, і злого, і доброго, і попри все я щодень кохаю тебе більше і не в силі зупинитись"). Ну, розумієш, про шо я?
    P. S. Успіхів, попри все - кльово smile

    18.01.2008 Спам
    13. Іра Панчишин (Іруська)
    Окей biggrin

    1-10 11-20 21-22
    Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
    [ Реєстрація | Вхід ]