| Перше вересня...усмішки першокласників...щасливі лиця батьків...дзвоник...великі білі банти, що ледве не прикривають маленькі голівки дівчаток...засмучені випускники. Лунає вірш до найстарших учнів, і по моєму обличчі тече сльоза, що обпікає порожевілу щоку. Нарешті я усвідомлюю, що це моє останнє перше вересня в гімназії. І ось нестримний потік сліз тече по лиці. Вже не буде цих дитячих наївних посмішок, цих білих бантів і першого дзвінка. Відчуваю легке тремтіння в колінах, б`ється серце в грудях, а в голові літають тисячі думок. Я дивлюся на лиця вчителів і бачу в їхніх очах краплинки печалі: мабуть вони також згадують свій перший дзвоник і в їхніх душах прокидається ностальгія.
Прийшов час першого уроку: „першачки” весело біжать за вчителем, уважно розглядаючи, що відбувається навкруги. Вони ще не знають, яка довга дорога в країну знань їх чекає за дверима класу. А старші перемовляються між собою, зустрічаються з друзями, за якими сумували все літо. Чомусь мій погляд розгублений, неначе когось шукає. В середині натовпу бачу свою подругу, що біжить до мене з фотоапаратом. „Фото на пам`ять”- одразу догадалася я. І ось вже на моєму обличчі сяє посмішка. Можливо через декілька років я буду дивитися на фотографію і згадуватиму цей день, сонячний, радісний, чарівний, і по моєму обличчі знову потече сльоза, що нагадає мені, яким щасливим було моє шкільне життя.
| 
