Маленьке злякане створіння у кутку. Воно аж тремтить. То страх. Щось його злякало. Я побачила як мерехтить його тінь у слабкому світлі від монітора. Маленький жах. Бідненький, він заблукав і зараз залишився сам. Йому теж буває страшно.
Якісь дивні і незрозумілі метаморфози на стіні. Гра тіней. Маленькі звірята з племені суфін виходять зі своїх схованок.
Життя набуло різних відтінків барв сірого. Забувся смак бажань. Незрозумілі перетворення у безвиході. Нестримне бажання відмотати плівку назад і докорінно змінити сценарій. Де той пульт?
Відчайдушна спроба врятувати хоч крихту. Вона лежить посеред багнюки. Теплі руки з такою турботою витягнуть її звідти. Але то не значить що порятунок прийде. У снігу прокинеться голод і велетень проковтне її так і не донісши до голодних і мокрих від холоду очей.
Люди врешті – решт випалять небо. Птахи помруть захлинаючись нафтою. Вона випалить їм піря. Озону не стане і «є» перестане бути для людини. Але воно не перестане повертатись знов і знов. В нових формах, в нових силуетах маразматичних тіней шизофреніка.
Я часто заздрю божевільним. Вони бачать і знають те, що не доступне людям свідомим. У них все інакше. Їхнє підсвідоме сильніше за свідоме. Вони знають і можуть набагато більше ніж ми.
Хочу бути божевільною. Хочу збожеволіти від щастя. Хочу щоб нафта випалила мені горлянку. Тоді я зможу мовчки кричати. На вікнах металеві грати. Наче в тюрмі. Але ні. То тільки тіні. Вони налякали маленький жах. Він тремтить в моїх руках. Маленьке розкуйовджене створіннячко. Чимось він схожий на м’якенького їжака. За ним обов’язково прийдуть. Він знає що його не покинуть. Його батьки, мої кошмари, не забудуть про своє маленьке створіннячко. Шкода що в людей не так. Тепер маленьких янголів не прийнято добре вітати в тому світі. Їм просто підрізають крила і позбуваються. Буквально. Просто залишаючи на смітниках. Щоб на це сказали зорі? Чому зорі? Бо вони справді високо і можуть розгледіти геть усе. Зранку я бачила сизі пірїнки посеред асфальту. когось маленького позбавили крил. А може хтось просто виріс зі своїх маленьких крилець. Янголів стало менше. Зате побільшало вороння яке будить мене своїми криками ще задовго до світанку. Тільки й знають що чубитись. Чогось всі довкола тільки й прагнуть що притертись до їхньої зграї. Навіть собаки готові обгризати кістки з їхніх бенкетних столів. Якось воно не правильно. Хоча, що хотіли те й маємо. Вів ат анархія!
| 
