| На мокру землю відчайдушно впала рукавичка…не встигло сонце зігріти її своїм різким липневим промінням, як миттєвий дотик до землі перервала юнача рука…різкий погляд, сповнений ненависті і три нестерпні дні очікування…перемога або смерть…мають відкритись лише одні двері, лише одні…кохання або несподівана вічність…ти прийняв виклик…ще одна безсонна ніч, і ось ти вже стоїть перед своїм безстрашним, як і сам, суперником…в молоде обличчя з виплеканої законом відстані тяжко дихає револьвер…ти простягаєш праву руку з залізним вбивцею, і якусь мить серце завмирає…що ж, кому як судилося? Напруга наповнює повітря, і дихати стає що раз важче, думки оковили всю твою сутність, життя віддзеркалюється в запалених диким почуттям очах…навпроти він - найкращий друг, збоку вона-єдина і кохана, з цікавістю спостерігає за кожним твоїм рухом…вона ніколи не вміла кохати, але ж по закону повинна стати твоєю, треба лише натиснути на курок…тільки раз…потім все забудеться…мине…пройде…і буде щастя…шалена пристрасть…все, як ти мріяв, все для НЕЇ…постать навпроти не рухається…скільки часу ви провели в роздумах…хвилину? Годину? День? Вічність?навколо всі завмерли в сонному очікуванні…час зупинився.. лунає постріл…і ти ніяк не збагнеш, чи зміг вистрелити…ще мить, і падаєш на землю…душу лоскоче його зрадлива усмішка…подумки хвалиш його за сміливість…ти не зміг…можливо недостатньо любив, а може просто не хотів переступати через найсвятіше…і ось ти вже не думаєш, відриваєшся від землі…летиш…. далеко - далеко…туди, де збуваються сни..твої молоді очі закриває чужа, але така дбайлива рука, хтось невпевнено цілує чоло, холодне тіло накривають сірою рядниною…завіса опущена…вистава завершилась…тебе нема…скоро все стане на свої місця, Вона буде ніжитись у зрадливих обіймав відчайдушного юнака, що колись був тобі Другом, а ти спокійно дивитимешся свої сни в прикрашеній цезієвими трояндами домовині…або насолоджуватимешся звабливим теплом вогнища, на якому тебе, мертвого і нікому не потрібного, спалить хтось з кріпаків, а потім розвієшся з вітром по безмежних просторах цього бридкого і несправедливого світу і вже ніколи не зможеш пізнати щастя…а коли повернешся до замкових покоїв, знову побачиш її, з золотою діадемою на посріблених косах…відчуєш її рівне дихання, поцілунком доторкнешся до безглуздих, німих очей…і знову підеш за вітром…збирати троянди для тої, що змогла подарувати тобі лише розлуку…що розбила твої найпалкіші чуття об камінь свого безжального серця, що будучи його дружиною, все одно завжди належала лише тобі…завжди…
|
