Форма входу |
|---|
Категорії розділу | |
|---|---|
|
Світлина "Дня" |
|---|
Наше опитування |
|---|
Міні-чат |
|---|
Друзі сайту |
|---|
 |
Балакають про: |
|---|
Статистика |
|---|
ВсьОГО! в мережі: 1 Чужих: 1 Своїх: 0 |
Ви увійшли як Чужий | Група "Гості"
В сучасному спорті переїздом спортсмена з одного міста в інше уже давно нікого не здивуєш. Атлети кочують у пошуках кращої долі. Львів теж не оминув цей життєвий процес. Чимало галичан на своїй новій батьківщині розпочинали свою спортивну кар’єру, а всесвітнє визнання здобували, мешкаючи в інших міст чи володіючи громадянством чужої країни. Читайте далі дослідження Писак на тему: Міграція відомих спортсменів.Причини у цих спортсменів різні, але наймовірніші—відсутність перcпективи отримати житло та кращі умови праці. Загалом Львівщина була завжди багатою на талановитих спортсменів. Починаючи з 1912 року, де у Стокгольмі дебютував перший львівський спортсмен, на Олімпійських іграх виступапило аж 106 наших земляків. Однак, і серед них було чимало таких, які через певні причини потім покидали місто Лева. Кореспондент Писак дізнавався про них у виконавчого директора НОКу у Львівській області Івана Яремка.
«Звичайно, серед багатьох спортсменів, які виступали на Олімпіадах від Львівщини, багатьох уже серед нас немає,—починає розмову Іван Яремко. - З учасників попередніх Олімпійських ігор більше 20-ти осіб виїхали зі Львова. Причини були різними: краща робота, сімейні обставини та багато інших».
Олімпійський чемпіон з фехтування 1968 року Віктор Сидяк , який здобув золоту нагороду саме для нашого міста, переїхав і тривалий час жив у Мінську. Потім довго працював в Італії, але згодом знову повернувся до Білорусі.
Павло Лєдньов—учасник чотирьох олімпіад, один із кращих п’ятиборців 70-х років, чотириразовий чемпіон світу, дворазовий Олімпійський чемпіон. Загалом він виборов 7 олімпійських медалей, серед яких 2 золоті, 2 срібні та 3 бронзові. У 1980-му році, після закінчення спортивної кар’єри, працював головним тренером молодіжної збірної України з сучасного п’ятиборства, тож Павло переїхав до Москви, там одружився і мешкає уже протягом 25-ти років.
Веслувальник на байдарках і каное Михайло Слівінський - учасник рекордних п’яти Олімпійських ігор. У 1988 та 1992 роках він виборював срібні нагороди, брав участь у Олімпіадах в Атланті та Сіднеї, але цікаво, що за збірну Україну виступав лише чотири рази. Після змагань в Сіднеї, через 30-річний вік, його не захотіли брати до лав національної збірної України, тому титулований спортсмен почав шукати кращої долі у Польщі. За цю країну він виступав на Олімпіаді в Греції. Ставав також чемпіоном світу та Європи вже як поляк.
У 1989 році чемпіон світу з фехтування на шаблі, срібний призер 1988 року в Сеулі у складі збірної Радянського Союзу Сергій Міндергасов також покинув батьківщину. Поїздка на змагання до США виявилося для нього довгою. Тепер він залишив спорт, живе у Сан-Франціско, займається власним бізнесом. Срібний призер Олімпіади в Мюнхені 1972 року з кульової стрільби Борис Мельник також залишив Україну, виїхавши до Німеччини.
Любителям та знавцям львівського спорту ім’я Ростислава Заулічного особливо представляти не треба. Серед найбільших досягнень галицького боксера—друге місце на Олімпіади в Барселоні 1992 року. Вже понад 7 років він живе і працює в США. Займається також бізнесом: має власну клінінгову фірму. Недавно боксер приїжджав до рідного Львова.
З відомих ватерполістів виїхав з України і змінив громадянство Дмитро Стратан. На головних змаганнях чотириріччя 2000-го і 2004-го року був срібним призером разом із збірною Росії, хоча у 1996 році виступав ще за Україну. Серед відомих ватерполістів варто також згадати і Вадима Скуратова та Миколу Смирнова. Перший тривалий час працював у Словаччині, але повернувся в Україну, до Києва. А Микола Смирнов, який також повернувся до Львова, щоправда з іншої країни - Італії, зараз має власний бізнес і є головою федерації водного пола Львівщини. «З наших ватерполістів могла б вийти збірна світу. Вони живуть в Аргентині, в Австралії, в Словаччині в Росії та інших країнах», — каже Іван Яремко.
Ігор Тер-Ованесян - учасник п’яти олімпіад. Спочатку виступав за Львів, а потім переїхав у Москву, де брав участь у наступних олімпіадах вже як представник цього міста. Згодом став головним тренером збірної СРСР з легкої атлетики. Цікаво, що саме він вивів Сергія Бубку у чемпіони світу, коли той мав лише 20 років. На чемпіонаті світу з легкої атлетики у 1983 році Тер-Ованесян, взявши на себе відповідальність заявити до головної команди країни майбутнього шестиразовго чемпіона, відверто ризикував, однак не прогадав. Включив до збірної і ровесника Сергія Бубки, перпективного стрибуна у висоту одесита Геннадія Авдєєнка, який також став чемпіоном світу, а в майбутньому і олімпійським тріумфатором. З того часу Сергій Бубка й почав виходити на пік своєї кар’єри. Ігор Тер-Ованесян минулого року приїжджав до Львова на 60-ти річчя університету фізкультури. Він навіть заснував премію для кращого легкоатлета університету.
Фехтувальник на рапірі Василь Станкович—учасник трьох Олімпійських ігор. У 1969 році ставав чемпіоном світу, дворазовий призер олімпіад. Зараз також працює у США, має свій маленький бізнес.
З відомих львівських спортсменів варто згадати й спортивну гімнастку Ірину Івлєву, яка в 90-тих роках виїхала в Канаду. Там, на жаль, вона загинула. Тепер у Львові щороку проводять турніри її пам’яті.
У 2002-му році на зимову Олімпіаду у Солт Лейк Сіті поїхала наша санкарка Орися Чухліб, там вона й залишилася, щоб отримати освіту.
«Переважна більшість спортсменів, які виїжджали зі Львова, мали на те причини, роздумує виконавчий директор НОКУ. - Вони хотіли мати кращі і більш оплачувані умови праці. – Але, у спорті бувають і протилежні випадки. От наприклад, коли у львівських «Карпатах» грали Геннадій Лихачов, Лев Броварський, Ростислав Поточняк, їх запрошував Валерій Лобановсьикй у київське «Динамо» , але вони не прийняли цих кращих пропозицій. Відомий львівський футболіст 60-70-тих років Остап Савка «засвітився» на молодіжному турнірі, і після того грав за донецький «Шахтар», але, коли на тренерський місток «Карпат» прийшов легендарний Ернест Юст, він повернувся у львівську команду. Серед футболістів варто відначити також Вадима Тіщенка, Володимира Татарчука, які є випускниками львівського училища фізичної культури. Тіщенко грав за «СКА-Карпати» у 1985-86-му рр., потім у 1987 році його забрав дніпропетровський «Дніпро», і вже в складі збірної на Олімпіаду він поїхав як гравець дніпропетровців і став олімпійським чемпіоном. Зараз він працює помічником Олега Протасова. Татарчука забрав московський ЦСКА. Він є учнем відомого наставника Володимира Данилюка. За цього учня Володимир Данилюк отримав звання заслуженого тренера України. З-поміж відомих футболістів, які вчилися у львівському училищі фізичної культури, були Олег Лужний, Василь Рац, Андрій Баль, Дмитро Чигринський, Микола Морозюк та інші.
Львівська дзюдоїстка Тетяна Біляєва виїхала до Дніпропетровська. Вона, як і Віктор Шаповал, не бачила перспективи отримати тут житло. Тетяна брала участь в Олімпійських іграх в Атланті, де посіла 5 місце у ваговій категорії до 72-ох кілограмів. Бігун Андрій Булковський на дистанції 800-
Серед сучасних львівських тенісисток до США переїхала перспективна Анна Сидорська, переможниця турніру ITF Катерина Авдієнко. Мабуть, про причини говорити уже не варто. За словами Івана Яремка, тепер чимало спортсменів змінюють свої товариства. «Наші відомі лучники Катерина Палеха, Юлія Лобженідзе, Маркіян Івашко перейшли з товариства «Україна» у «Динамо», де їм створили кращі умови.
Тепер спортсменів стимулюватимуть квартирами. В лютому на засіданні виконкому НОКу було вирішено дати нові помешкання кращим спортсменам Львівщини. Посадовці уже розуміють, що для того, аби утримати спортсмена в місті, його потрібно стимулювати: забезпечити житлом і доброю зарплатнею.
За останні кілька років квартири у Львові отримали лучники Дмитро Грачов та Катерина Палеха, чотириразовий чемпіон світу з паверліфтингу Іван Фрейдун, борець Андрій Стадник, срібний призер параолімпійської олімпіади в Сіднеї Сергій Отаманенко.
З-поміж спорсменів, які гідно захищали і захищають честь Львова на вітчизняній та міжнародній арені, є і «натуралізовані» львів’яни. Серед них - вищезгаданий Віктор Сидяк, який переїхав до Львова з Донецька, бо вважав, що тут кращі умови тренування та вища тренерська школа. Легкоатлетка Віра Попкова, яка виборола бронзу в Мехіко у 1968 році, родом з Челябінська. Спочатку вона виступала за збірну Радянського Союзу, а у 1971 році її запросили до Львова, де вона мешкає дотепер. Серед натуралізованих львівських спортсменів є капітан збірної України з боксу Георгій Чигаєв. Він є вихованцем одеської школи боксу. Боєць за правилами К-1 Андрій Осадчий також не галичанин. Лище наприкінці минулого року Андрій, відхиливши пропозиції інших клубів, перебрався до Львова. Зараз він захищає кольори львівського клубу «Тріумф». До речі, трансфер Осадчого з Сум до Львова був першим за всю історію львівських бойових мистецтв.
Чимало відомих у минулому спортсменів стали бізнесменами: ватерполіст Микола Смирнов, фехтувальник Сергій Миндергасов, Ростислав Заулічний та інші. Відомий плавець Георгій Прокопенко багато років працював в університеті Франка викладачем, легкоатлет Віталій Чорнобай віддав багато років кафедрі легкої атлетики інституту фізкультури. Гімнаст Віктор Чукарін працював там на кафедрі гімнастики. Стрілець з лука Сергій Антонов став помічником головного тренера збірної України Віктора Сидорука, який відомий своїми виступами на Олімпіаді 1972 року, де зайняв 7-ме місце, а наступного року став чемпіоном світу. Працював Віктор головним тренером збірної Італії, Іспанії й уже восьмий рік тренує головну команду України.
«Коли спортсмени перебувають на вершині слави, вони шукають кращі умови праці, думають як себе забезпечити на майбутнє,- резюмує нашу розмову Іван Яремко. – А спортивний вік короткий, хіба що шахісти можуть грати до 50-60 років. Не всі ж можуть стати тренерами, фахівцями від спорту чи бізнесменами, тому їм потрібно допомогти знайти своє місце в подальшому житті».
«Міні-футбольний клуб “Кардинал” заснований 2000-го року, - розповідає президент «Кардиналу» Володимир Валявка.- Спочатку виступали на першість міста, потім - у другій лізі, пізніше - у першій. У 2007-ому році нам запропонували підвищитися у класі. Врахувавши всі «за» і «проти», прийняли рішення. Ми зважили наш фінансовий стан та підтримку і вирішили приймати участь у чемпіонаті серед команд української футзальної еліти, хоча на це й не розраховували. Зараз ми вже робимо певні кроки для того, аби укріпитися серед найкращих. Якщо підтягнемо фінанси, то підбір гравців буде трішки інший. Цей бюджет, який ми приготували на першу лігу, не дозволяв робити в скаладі команди якійсь кадрові ротації, але зараз підтягуємо резерви. До нас вже приїхав гравець з Сум Андрій Пунько. Ми вели переговори також з іншими гравцями, але не домовилися з певних причин».
Загалом кістяк гравців команди залишається кожного сезону, але вливання 2-4 нових виконавців відбуваєтсья постійно. Керіництво клубу це питання завжди ставило дуже прозоро, адже футболістів, які би підійшли команді, вибирає головний тренер.
Під час першого дебютного кола «Кардинала» у вищій лізі на тренерському мостику відбулася рокеровка. За словами теперішнього головного тренара Романа Свища, колишній наставник галичан Роман Корінь після невдалого матчу з «Контингентом» попросив звільнення.
« У нас було кілька кандидатур на головного тренера команди, але ми домовилися з Романом Свищем. Він вже мобілізував команду, і ті самі гравці показують зовсім інший рівень гри, ніж місяць тому. Я задоволений його роботою, бачу бажання працювати зкомандою»,—коментує Володимир Валявка. За його словами, на наступний рік буде збільшене фінансування команди. Завдання на наступний сезон - потрапити у вісімку кращих, а за два роки фінішувати не нижче 5-ого місця. Із збільшенням фінансування, яке планується у наступному сезоні, команді буде до снаги виконати поставлені плани.
Зараз річний бюджет команди, за словами Володимира Валявки, становить приблизно 500 тисяч гривень. Що стосується зарплати гравців, то вона у кожного індивідуальна, а діапазон платні від однієї до двоох тисяч гривень. Раніше були гравці, які підробляли на інших роботах, однак цю проблему у клубі вже фактично вирішили.
«Кошти, які ми пропонували гравцям за ту роботу, яку вони виконували в клубі, були недостатніми для прожиття. Уже з наступного року гравцям були підвищені ставки для того, щоб вони зробили акцент на «Кардиналі». Ми дійшли висновку, що що у вищій лізі потрібно тільки на професійній основі будувати команду. Є футболісти, з якими ми не вирішили їх подальшу долю. Наразі вони отримають зарплатню, яка була в першій половині сезону,—коментує фінансову ситуацію президент клубу.
За словами Володимира Валявки, з дисципліною у команді не борються. «Якщо людина не хоче грати, то її просто відпускають. Коли ж футболіст хоче чогось досягнути, то він буде працювати. Якщо нам хтось з гравців диктує якісь умови, то це його проблема, нехай собі шукає іншу команду. Штрафів як таких немає, хіба пропуски на тренуваннях виливають на зарплату».
Перед тренерським штабом на цей сезон львів’янам наразі ніяких серйозних завдань не поставлено, хіба що зберегти прописку у вищій лізі за спортивним принципом.
Футбол - це хобі Володимира Валявки. Свого час він виступав за сільські команди чемпіонату області, серед яких Рясна-Руська, Яворів, Солонка. Граючи у футбол, паралельно будував власний бізнес. Коли збільшилися кошти - створив команду «Кардинал» . З фінансовим ростом команда піднімалася у класі. «Мати свою команду - це була ціль мого життя»,— каже пан Володимир.
Власний бізнес президент «Кардиналу» починнав самостійною торгівлею на ринку. Потім, у 1998 році, створив підприємство, яке займається виробництвом та продажем карнизів. Ця його галузь займає 30-35% ринку України, вироби експортуються в Польщу, Білорісь, Казахстан, Молдову, Росію. Ще є кілька напрямків в сфері фінансів, сільського господарства та нерухомості, в він є власником або співвласником. Цікаво, що бізнесмен не закінчив жодного вищого навчального закладу. «Провчився я два з полиною роки у політехнічному інституті на факультеті прикладної математики, однак потім перевівся на заочну форму навчання. Так що в мене вищої освіти немає», -сказав Володимир Валявка.
Ще за часів Радянського Союзу - у 1988-1990рр.- він був членом збірної України зі спортивного орієнтування. Футболістом Володимир Валявка себе не вважав, це було лише його хобі. Займався серйозно спортивним орієнтуванням. За тиждень на тренуваннях вони набігали 100-
Ще надавно Володимир Валявка грав за «Кардинал» у вищій лізі, але, через брак часу на тренування з командою, вирішив завершити виступи на професійному рівні. Паралельно працює над створенням дитячої школи «Кардиналу». За його словами, вже є дві групи дітей, одна з яких у своєму віковому віці грає на чемпіонаті міста.
А головний тренер команди Роман Свищ думає, що колектив поки-що професійний наполовину. «Є вплив на характер гравців, є прохання до їхньої професіональності, для того аби створити команду. Зараз вони повинні пережити той період, а на майбутнє ми побачимо як зміниться команда і її фінансування.Думаю, перспективи в команди є. Будемо прагнути якомога професійніше і дисциплінованіше підходити до тренувального процесу», - каже головний тренер «Кардинала».
Тренерський досвід він піхопив, мабуть, не тільки від Романа Ковальчика. «Не можу сказати, що моя співпраця з ним пройшла повз мене. Було чимало позитивних моментів в моїй кар’єрі гравця «ТВД». Багато почерпнув від тренерав «Урагану» Тараса Вонярхи».
Тоді Роман в Івано-Франківську грав уже вдруге, адже у сезоні 1998-1999 грав за місцеве «Прикарпаття» з великого футболу у вищій лізі. Але там не склалося. В «Урагані» також довго не залишився. «Той рік не можу занести собі до активу, адже ряд травм вибили мене з колії. Я вже серйозно задумався до кінця чемпіонату завершити кар’єру. Коли ти не повністю викладаєшся у будь-якій сфері діяльності, результат не може бути максимальним. Дуже дорожу сім’єю, а на відстані важко бути без рідних, і тому вирішив повернутися до Львова. Зараз продовжую виступи на менш професійному рівні у команді на першість міста «Золотий Лимон».
І на закінчення - історія команди «Кардинал»
Міні-футбольний клуб “Кардинал” заснований 2000-го року. У тому ж році команда розпочала виступи у першості Львова. У першому ж сезоні здобула бронзові медалі. У наступному “кардиналівці” фінішували на другому місці, а 2002-го року заявилися у чемпіонат України серед команд другої ліги західної зони. Дебютував “Кардинал” дуже добре, здобувши бронзові медалі. У сезоні 2003-2004-их років “кардиналівці” завоювали срібні медалі. Наступного сезону “Кардинал” вдруге виборов бронзові нагороди і здобув право підвищитися у класі.
Сезон 2004/2005 став дебютним для команди у першій лізі України і водночас найвдалішим у її короткій історії. “Кардинал” виборов друге місце у західній зоні і пробився у фінальну пульку, де здобув четверте місце. Також команда дійшла до чвертьфіналу Кубка України. В 1/16-ій фіналу “Кардинал” з рахунком 3:1 переміг донецьку “Київську Русь”, яка на той час виступала у вищій лізі, а у 1/8-ій фіналу львів’яни перемогли харківський “Локомотив” – 8:4 (у гостях) і 1:1 (вдома).
Минулий сезон був не таким вдалим, як попередній. Команда посіла лише шосте місце у західній зоні першої ліги України і не змогла пробитися у фінальну пульку. Попри це, керівник Асоціації футзалу України Геннадій Лисенчук запропонував “Кардиналу” спробувати власні сили у цьогорічному сезоні вищої ліги. Президент клубу Володимир Валявка оцінив фінансові можливості клубу і вирішив заявити команду у вищу лігу України. Упродовж міжсезоння “Кардинал” провів низку товариських матчів і здобув срібні медалі «Кубку Карпат». Незважаючи на прогнози футзальних фахівців, наразі у команді змін не сталося, а перше коло покаже, наскільки гравці готові до випробувань у “вишці”. Звичайно, протистояти іменитим суперникам доволі складно, проте уже перші матчі, проведені у вищій лізі, показали, що команда може боротися на рівних з багатьма представниками елітного дивізіону українського футзалу.
автор: Bor@
Андрій Котельник був дуже скромним, а Ірина Мерлені - з характером?
«Іра Мерлені була доволі своєріною дитиною, з характером, який і потрібно мати Олімпійській чемпіонці, - розповідає директор училища Степан Родак.-Цікаво, що зараз вона поновила навчання в нашому училищі, адже після перемоги на Олімпіаді, коли закінчила 2-ий курс, перестала відвідувати заняття. Вважала, що навчання їй уже не потрібне. Пройшов час, і якось Іра зателефонувала мені й запиталася чи можна поновитися в училищі. Звичайно, я її поновив». 
Андрій Котельник почав займатися боксому у 1985 році. З 1997 по 1999 рік навчався у Львівському училищі фізичної культури. Як пригадує Ірина Щитініна, вчився він посердньо, тому що дуже багато часу віддавав спорту. В училищі його практично не було. Тривалий час Андрій був на зборах зі збірною командою України , але сесії здавав нормально. Коли боксер приїжджав з цих зборів, то проходив індивідуальні заняття у викладачів або якійсь консультації з певних предметів. Зважаючи на те, що Андрій - серйозний спортсмен, викладачі відносилися до нього дуже позитивно і з розуміннням, інколи навіть підтягували оцінки. «Але він був розумним хлопецем, - запевняє пані Ірина. Серед колективу поводив себе дуже скромно. Ніколи не виділявся, не було у нього «зіркової хвороби». Загалом був товариським, до бійок справи ніколи не доводив, з повагою ставився до старших». У школі-інтернаті при цьому училищі вчився також Дмитро Дем’янюк, відомий атлет. Згодом він вступив до коледжу. За словами викладачів, проблем із дисципліною ні в нього, ні в інших відомих спортсменів не виникало, адже з них би не вийшли майстри високого класу. ДмитроДемянюк дуже гарно малює, він навіть мріяв стати дизайнером машин, цим дуже захоплювався. Цікавивився тюнінгом автомобілів, домогав дурзям у дизайні реклами, візитівок.
