Форма входу

Категорії розділу

Олянька [6]
Петрович (Воїн)(Aslan) [2]
romanbaluk [2]
написане під впливом життя...
Lju [2]
Щось таке, що певно сподобається не всім
Здрок Ірина (та що капуста) [1]
клепсидри зеленого часу
PUMA (INNA SAGAYDAK) [5]
"там, де я"
Anizk@ [6]
Відьмочка [27]

Світлина "Дня"

Наше опитування

Чого найбільше не вистачає факультету журналістики?
Всього відповідей: 164

Міні-чат

Друзі сайту

Stud-Times Львівські флешмоби

Балакають про:

  • шо слухаємо? (106)
  • дещо для навчання (4)
  • Коли ти востаннє?.. (500)
  • Кого ти підтримуватимеш на президента? (9)
  • І ше одна забавка (127)
  • Статистика


    ВсьОГО! в мережі: 1
    Чужих: 1
    Своїх: 0

    Ви увійшли як Чужий | Група "Гості"

    Писаки

    Збірка текстів

    Головна » Статті » Творчість » Відьмочка

    Божевільна

    Я простягнула руку. Торкнулась пучками своїх щік,

    губ, підборіддя… Навіть очей. Але під пальцями
     
    відчула тільки холодне і якесь ніби розм'якле скло
    дзеркала. Я дивилася сама собі в очі, і бачила там
    НІЧОГО. Нічого було всюди, а, точніше, його не
    було ніде. У моїх зіницях – особливо насичена його
     
     
    концентрація.
    Я безпорадно оглянулася по кімнаті – хто мене лише
    не відвідував мене в цій темній запорошеній
     
    мансарді, з величезними масивними меблями і не
    менш величезним дзеркалом. Подейкували, що у ньому

    можна побачити власну душу. Що ж. Я невесело
    зітхнула. В такому випадку, моя душа або померла,
    або десь гуляє, чи, може, відлетіла кудись до
    воріт Часу, де чекає на своє народження – з
     
     
    Блакитним Птахом Метерлінка і безліччю блакитних
    квітів, які прагнули зірвати романтики…
    У важкі дубові двері хтось постукав. Двері тут
     
    особливі – як і все у цій кімнаті. Такі двері
    повинні вести у інший вимір. З другого боку
    здається, що відчиниш їх – і побачиш бридких
    карликів, ельфів, може, якихось гоблінів,
     
     
    золотарів-гномів, а може вигаданих Толкієном
    милих створіннячок – хобітів. За такими дверима
    може бути все. А тим більше що з того боку, від
     
    сходів, висить справжнісінький дверний молоток – у
    вигляді розсердженого Сварога з мідним кільцем в
     
    зубах, яке він, здається, от-от перекусить, адже
    воно так неприємно гепає його по підборіддю…
     
    Стук в двері пролунав ще раз. Я нічого і нікого не
    боялася – двері були незамкнені. А втім мене тут
     
     
    так часто відвідували ангели, демони, і душі, і
    живі люди, і тіла без душ… Тут збиралася така
    публіка, що закривати двері не було сенсу.
     
    – Заходь, хто б ти не був чи не була. Двері
    відкриті. Клямку треба підняти трохи вгору, а
    потім до кінця натиснеш вниз і штовхнеш двері.
    Двері рипнули. Я не обернулася, хоча сиділа зовсім
     
     
    спиною до дверей. Того, хто ввійшов, у такому
    випадку повинно бути видно у дзеркалі. Але я далі
    уважно спостерігала з НІЧИМ всередині власних
     
    зіниць, уявляючи вираз обличчя відвідувача чи
    відвідувачки – з цього боку дверей все й справді
    було дивовижним – кольорові вітражі у віконцях,
    ліжко з багряною оксамитовою запоною, на стінах
     
     
    гобелени, з витканими зображеннями чорних
    єдинорогів – граційні, смоляного кольору, з
    наляканими очима мчать вони лісом, а над ними
     
    нависла буря… Все це виглядало нетеперішнім, як і
    сама мешканка мансарди вбрана у сукню з чорного
     
    шовку, поєднаного з атласом, і вишитими на корсеті
    пуп'янками троянд, волосся кольору стиглих
    каштанів перехоплене срібною стрічкою. На бліде
    обличчя падає багряний від віражної шибки сонячний
     
     
    промінь. Я продовжую вдивлятися у тіні в глибині
    власних зіниць. Відвідувач не реагує жодним
    словом, грубі нелаковані дошки приглушують його
     
    кроки, але я чомусь і звідкись чітко знаю, що він
    тут, і наближається до мене. Ось він вже у мене за
     
    спиною,  я добре відчуваю кожен його подих. Від
    нього хвилями розходиться тепло. Я згадую того

    єдиного, який вмів вилікувати мене від всюдисущого
    холоду вже тим, що тримав мої руки у своїх
    долонях. Я проганяю від себе думку про Нього.
    «Отямся! Його нема! Він давно вже ТАМ, у
     
     
    потойбічні!». В кутиках рогівки набухають
    небезпечні краплинки вологи, як тоді, коли я була
    маленькою наївною дівчинкою. «Я не плачу. Ні! Я ж
     
    не плачу –переконую себе – У мені всередині
    холодне Ніщо, яке плакати не вміє. Плакати може
    тільки Душа… Я – божевільна. В мене немає душі…»
    Краплинки в кутиках очей зникають.
     
     
    Незнайомець, на якого я боюсь глянути кладе свою
    теплу долоню мені на плече, і я відчуваю рельєф
    його долонь, і тонкий шовк не затримує тепла, що
     
    струменить аж до глибини душі… Стоп, у мене ж
    немає душі!
     
     
    Серце спочатку несміливо, а тоді все впевненіше
    починає битися в колишньому ритмі – так, як билося
    до перелому, до того, як відійшов він, до того, як
     
    я стала освистаною всіма божевільною,
    душевнохворою, ненормальною, ще до того, як на
     
     
    мене почали тикати пальцями, і до того, як люди
    почали сахатися від мене, як від прокаженої.
    Я опустила очі в поділ чорної сукні. В мене не
     
    було сил підвести їх, і переконатися, що я
    помилилася, о це не він, а якийсь демон, чи
     
    мольфар, чи просто витвір моєї  уяви, це хто
    завгодно, але не він, адже Він вже Там!
     
    Я підводжу погляд… До болю рідне, до бою знайоме
    обличчя, ті, єдині в цілому світі губи і очі… Я
     
    поволі підвелася, бо боялася знепритомніти – не
    знаю від чого – від щастя, від потрясіння, від тої
    кількості спогадів, що моментально на мене
     
    навалилися, чи може просто від того, що даремне
    чекання закінчилося зустріччю. Намагаюся надати
    своєму голосу суворості
    –Що ти тут робиш? Ти покинув мене саму, я стала
     
     
    божевільною.. Чому ти приходиш тепер?! – Мій голос
    зривається, я не можу далі грати цю роль…
    притуляюся до нього, і крізь сльози шепочу:
     
    – Чому так довго? Мені було так важко…
    Він бере мене на руки, сідає на крісло, і починає
    заколисувати, як малу дитину, щось тихо співаючи.
    Мої сльози потрохи висихають, бо я знаю, що тепер
     
     
    він нікуди не піде, завжди буде зі мною…
    Завжди-завжди співатиме мені колискові, даруватиме
    квіти з неба і всі зорі землі… Вже ніколи мене не
     
    кине, як колись…
    Я засинаю… А зранку прокидаюся, як завжди, у
     
     
    нестерпно-білій палаті божевільні…
     
    Кажуть, важко накласти на себе руки. Насправді все
     
    дуже просто – якщо знаєш, що ТАМ на тебе хтось
    чекає…

     


    --
    Я більше не люблю дивитися на своє місто з Місяця... Залите блідим фосфоричним світлом воно видається надто пластмасовим... А вітер? Його можна відчути і в польотах на мітлі...
    Категорія: Відьмочка | Додав: Elvis (09.12.2007) | Автор: Відьмочка
    Переглядів: 516 | Коментарі: 2 | Рейтинг: 5.0/2
    Всього коментарів: 2
    20.12.2007 Спам
    2. Наталя Ліхновська (NataLEE)
    СИЛЬНО.
    ДУША Є.
    пОРОБУЙ ПРОЗУ

    10.12.2007 Спам
    1. Петрович Віктор Андрійович (Воїн)
    М-м-м... легко? Чекає? М-м-м... мозя, мозя ні. Я не пробував накладати на себе руки - вважаю цю справу безглуздою.

    Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
    [ Реєстрація | Вхід ]