Напевно, колись ти станеш чиїмось життям. Хтось буде дихати тобою, заглядати у твої очі і, побачивши там фальшиве почуття, цілими ночами плакати у подушку. А зранку, спостерігаючи як народжується новий день, знову й знову відроджувати, воскрешати в своїй душі вічне… кого дурити? – швидкоплинне, як і все в цьому світі, але таке сильне, чорт!, яке ж сильне зараз почуття.
Хтось кохатиме тебе. Боже, як непереборно кохатиме. Як же ненавидітиме цей «хтось» себе за ці хвилини, коли бачитиме твоє відображення. І не лише у дзеркалі. У серці…
Ти можеш бути мрією. Чарівною, тривожною, недосяжною. Для мене ти завжди був думкою, яку хотілося загубити, забути, втопити, спалити… Що завгодно, тільки б вирвати її зі свого життя.
Нехай краще хтось, не я володіє тобою. Вони ж всі цього хотіли, проводжали тебе закоханими посмішками, а мене – злісними, заздрісними поглядами. Знаєш, мабуть, так влаштований цей світ, що коли одна мрія помирає, народжується інша, чужа. Моя вмерла. Я не проводжала її, навіть не заплакала. Може, трішки. Я знаю, що ти зараз – наче голлівудська зірка – у променях слави й уваги. Повір, мені в цю мить не гірше. Правду кажуть, що коли за велінням чогось високого сходяться дві однаково заряджені зорі, стається грандіозний вибух. Наш спалах був надто яскравий, наш крах – надто болючий. Мабуть, нам одного неба замало. Живи на своєму. Обіцяю: сліпити не буду, тільки не підлітай надто близько, а то я можу…проміняти весь Всесвіт на чужого білого карлика.