М. С. Возняк ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ III оо сг; У двох книгах Книга друга Вид. друге, випр. Львів Видавництво "Світ" 1994 ББК 83. 3 Укр В 64 Редакція історико-філологічної літератури Редактор М. П. Парцей Возняк М. С. 64 Історія української літератури. У двох книгах: Навч. вид. З 2-ге вид., випр. З Львів: Світ, 1994. Кн. друга. З 560 с. ІSBN 5-7773-021-9 5-7773-0025-1 (кн. 2) Друга, Заключна, частина фундаментальної праці академіка М. С. Возняка містить об'єктивний аналіз історії української літератури XVЗXVIII ст. Зокрема, зроблено докладний огляд розвитку української шкільної драми, комедії, духовної І світської лірики, історичної пісні й думи (козацького епосу), досліджуються українські літописи, хроніки, твори українського письменника і філософа Г. Сковороди. Автор широко використовує не тільки праці провідних українських літературознавціы, а й студії російських, польських, чеських, австрій- ських, німецьких, французьких філологів, що дало змогу розглянути всі явища українського красною письменства на широкому тлі тогочасного літературного процесу 4603020000- 073 ББК83. 3 Укр ISВN 5-7773 -0025-1 (кн. 2) Щ М Ф. Нечиталюк. Післяслово, 1994 На руїнах українського національного життя 1. На чужу службу На грані церковного та світського характеру письменства. схрещувався народний елемент із письменським зі світським. Пекуча потреба вести боротьбу за свою віру й народність приневолила українців поширити вузькі рамки традиційної освіти, ознайомитися в деякій мірі з мовами й літературами Західної Європи, а політична й соціальна боротьба з Польщею викликала на Україні розвиток багатого історичного письменства, історично, пісні й козацького епосу. Під впливом бурхливого історичного життя навіть шкільна драма, що мала спочатку виключно церковний характер, На чужу службу почала щораз більше віддалятися від свого первісного типу, крім того, процвітала сатира й лірика з багатьма різнорідними мотивами, з тонкими та глибокими настроями. Безсилля Київської академії під час культурного ли- холіття України. Словом, українська література XVII ст. творить різноманітну й строкату картину, в якій були задатки нового її розвитку. Одначе українське лихоліття не дозволило скріпитися цим задаткам і вивести українське літературне життя на нові шляхи. Вслід за історичним лихоліттям України йшла руїна українського національного життя, тим болючіша, що не було організацій, які змогли б її стримати. Правда, Київська академія видавала вчених, строгих систематиків-бо- гословів і філософів, блискучих промовців і диспутантів, спритних у всіх тонкощах схоластичної риторики й піїтики, людей із великою на свій час начитаністю, але, незважаючи на цс, нездатних зрозуміти вимоги сучасного їм практичного життя, співчувати потребам і змаганням українських народ- них мас і працювати в їх інтересах. Не дивно, що й письменство стало в руках київських учених ремеслом або забавкою, в усякому разі було недоступне українським народним масам. На московську службу. Відірваність київських учених від потреб й інтересів українського народу полегшувала їм перехід на чужу службу, насамперед московську. Апетит на всякі високі посади викликав цар Петро, що не любив церковників старого московського типу й давав українцям важливі ієрархічні й інші посади. Щодо цього розходився він з патріархом, який просив Петра не призначати на ієрархічні посади ні греків, ні сербів, ні "черкас", себто українців, а призначати природжених москвичів, "хоч вони й не мудрі". Наприкінці XVII та з початку XVIII ст. вихованці Київської академії були провідниками просвіти й культурності в московських землях, прищеплюючи їм свою українську культуру. З Київських вихованців бачимо на Московщині довгу низку більше й менше визначних проповідників. Як один із перших помітних гомілетиків визначився на Московщині Яким Богомолевський, що після закінчення Київської академії (1697) близько десяти років їздив по заграниці докінчувати освіту переважно в католицьких колегіях і потім викладав філософію в Заіконоспаській Московській академії. Як перекладач "Уведення" Самійла Пуфендорфа в європейську історію й інших творів, а головно як проповідник уславився Гаврило Бужинський, учитель Московської академії, котрий своїми проповідями привернув увагу царя Петра та зробив кар'єру до рязанського єпископства в 1726 р. включно. З інших можна згадати вихованця та вчителя Київської академії Амвросія Юшкевича, спочатку єпископа у Вологді, а від 1740 р. новгородського архієпископа, що відкрив у Новгороді семінарію, для якої записав свою велику бібліотеку. В усіх єпархіях, де тільки був єпископом, На чужу службу духовні школи вихованець Київської академії Варлаам Ліницький. У Тобольську відкрив школу київський вихованець Антін Стаховський, проповідник чернігівської катедри й перший професор Чернігівської колегії, від 1712 р. чернігівський архієпископ, а від 1721 р. митрополит Сибіру. В Чернігові видав 1705 р. "Зерцало оть божественнаго писаній" з іменем ієромонаха Антона: це були віршовані роздуми про муки Христа. Інший вихованець Київської академії Григорій Козицький був перекладачем і видавцем, учив і працював в академії па Московщині, Іван Хмельницький був природознавцем і філософом, Яків Блоницький граматиком, а як філолог-оріснталіст уславився Симон Тодорський, що після закінчення Київської академії пробув десять років у різних закордонних університетах. У другій половині XVIII ст. виступила ціла низка більше або менше помітних письменників українського походження, що по більшій часті нічим не проявили себе. Як визначний письменник став відомим Василь Капніст, а крім нього Рубай, Туманський, Максимович-Ачбодик, Бантиш-Каменський, Сохацький, Богданович і багато інших Українська культурна течія на Московщині та її роль. Ця низка З це тільки частина перелітних птахів із України на Московщину й то з XVIII ст. А вплив українського письменства на московське почався ще в XVII ст., коли чернець Феофан переклав у 1674 р. "Дзеркало богослов'я" Кирила Транквіліона-Ставровецького, Теодосій З "Ключ розуміння" Йоанникія Галятовського, а на "Учительне Євангеліє" Транквіліона-Ставровецького вказав укладач "Ста- тира" як на поширений зразок тодішніх проповідей; виписки з нього поробив собі Євтимій, що колись обробляв Гізелів "Мир із Богом". Українській літературі судилося підготувати де в чім на Московщині грунт для німецьких і французьких течій. Зокрема, сильний, коли не виключний, був вплив українського письменства на московське в часах перед Петром І. У перехідну добу часів Петра І йшли поруч дві течії: українська й європейська, перейнята з Голландії, Німеччини, почасти Англії, Франції й навіть Італії. Ук- раїнська течія мала перевагу тому, що зберігала право давності, а європейська освіта засвоювалася тяжко й не мала в Московщині помітних представників поза оточенням царя. Зокрема, була українська течія сильна від початку панування Петра І, коли він, проводячи свої реформи, сперся на вище духовенство, вихованців Київської академії, що займали єпископські кафедри. Підозри щодо правовірності українців па Московщині. Та не завжди була рожева доля українців на московській чужині. Українські ченці горіли нестримною жадобою знання, докла- дали енергійних заходів до своєї освіти й заради неї не зупинялися ні перед якими перешкодами й небезпеками, З очевидно, це погляд на справу не з абсолютного становища, а в порівнянні з московськими грамотіями. Згадати б, що в листах Дмитра Тупталенка до людей однакової з ним освіти На чужу службу наводяться поруч із цитатами зо Святого Письма цитати з Віргілія, Ювенала, Марціала, Авзонія й інших і що в його бібліотеці був Бекон, або що Феофан Прокопович уважав цілком можливим прийняти систему Коперніка й знав Бекона, Декарта та вступив у безпосередні зв'язки з представниками європейської науки, а його бібліотека зросла до тридцяти тисяч томів. Становище українців на Московщині було тим трудніше, що вони з'явилися там у справах першорядного значення, як укладання книг, організація шкіл і навчання в них. Тут мали українці перевагу не тільки над старими московськими, але й над грецькими вчителями. Тяжкість свого положення на чужині збільшили самі українські приблуди, втручаючись у місцеві релігійно-обрядові суперечки між старовірами й новішою течією. Так через те наразилися вони на звинувачення в єресі. Правда, навіть і грекам закидали московські грамотії, що вони зіпсували й забули справжнє православ'я, але греки мали вже свою традицію та здобули деякий авторитет на Московщині. Українські ж ченці були, очевидно, новачками порівняно з греками, до того своєю освітою були цілком неподібні до московських грамотіїв. З цього й зробили московські грамотії висновок, що київські ченці мудрують так само, як латиняни, що їх православ'я "незгідне зо справжнім правовір'ям". Услід за цим на українських учених ченців, котрі й так виховувалися в безпосереднім сусідстві й безупинній боротьбі з католицтвом і унією, перенесли московські грамотії свій непідхлібний погляд на латинство й для боротьби з ними прохали допомоги в східних патріархів. А втім, писання українців уже й давніше викликали в москвичів непорозуміння й сумніви, бо й були писані незрозумілою для них українською мовою; до того ж їх автори поклали в основу своєї освіти граматику, риторику й основні засади схоластичної діалектики, а московські грамотії говорили про латину, що "хто по-латинськи навчився, той з правого шляху збився". Григорій Скибінський. В неправовірності запідозрили мос- калі також Григорія Скибінського, українця провдоподібно з Галицької землі, котрий в одному з останніх років XVII ст. прибув із-за кордону до Москви, де прийняв православ'я. Як сам оповідав, народився в православній вірі та вчився в православній школі. По виході зі школи вчителював чотири роки. Одначе бажання вищої науки спонукало його відправитися до Італії й повчитися в її академіях. З цією метою він перейшов 1688 р. на унію. Під час десятилітнього побуту в Італії ознайомився з нею докладно. Короткий час жив у Франції й заглянув до Німеччини, де цікавився лютеранізмом і кальвінізмом. Студіюючи в Римі протягом На чужу службу восьми років, ознайомився Скибінський докладно з самим містом, звичаями папського двору й римського духовного світу. В Італії він зазнавав переслідувань за свої погляди, а в Падуї сталося навіть якесь більше непорозуміння, бо там "із причин наговорів папиних попів" утратив невинно руку, себто його звинувачено в тяжкому злочині, засуджено й він поніс кару. Поживши в Афінах, куди попав проїздом із Кріту, відвідав у Царгороді вселенського патріарха й через Польщу вирушив до Москви, де подав прохання на ім'я патріарха Адріяна, "трохи дивне щодо свого тону та змісту", написане "не по-московськи й занадто згорда й не з повагою до патріарха". Очевидно, дивився звисока на москалів. Його прохання разом із тезами для диспуту передав патріарх суворому ієромонахові Євтимієві, котрий і почав свою опінію словами, що Скибінський заслужив за свій труд "на дуже гостре покарання й невідмольну смертну кару". Правдо- подібно, що до часу суду написав Скибінський "Коротке оповідання про місто Рим" і його продовження "Опис Італії й інших її міст крім Риму з окремою увагою на академії". Третій твір Скибінського мав бути продовженням двох перших З третьою й четвертою частинами великої праці, відповіддю автора на домагання патріарха й Синоду написати книгу "на латинян про всі церковні таїнства та на папу й на подані йому (патріархові) Скибінським пункти" й на інші всі різниці між західною та східною церквами. Скибінський не докінчив своєї праці. Очевидно, або вмер, або втік із Москви. Однак зберігся до нашого часу невеличкий твір Скибінського З щось подібне до підручника поетики латинською мовою. Паїсій Величковський. Україна позбавлялася культурних сил унаслідок мандрівки її освічених синів не тільки на Московщину, але й до південнослов'янських і румунських земель. Між вихідцями до румунських земель треба згадати Паїсія Величковського, що відновив візантійсько-болгарський релігійний містицизм. Як оповідає в своїй автобіографії, народився "в преславнім українськім городі Полтаві" 1722 р. й отримав ім'я Петро на пам'ять київського митрополита Петра. Його батько був полтавським протопопом, а мати після того, як син постригся у ченці, також пішла в монастир. Після смерті матері блукав по різних монастирях України, відбуваючи традиційну чернечу мандрівку на зразок мандрівних студентів. З України помандрував до Румунії, а звідти на Афон, звідки знову повернувся у румунську землю. Помер 1794 р. в Нямецькім монастирі. На Афоні утворив цілу школу перекладачів і переписувачів аскетичних писань, а ця робота ще збільшилася, коли повернувся у румунську землю. Напис на надмогильній плиті зазначає, що Паїсій Занепащення українського православ'я прийшов із Афона в Молдавію з шістдесятьма учнями й тут зібрав велику братію. Таким чином залишив Паїсій пам'ять про своє життя як аскет, адміністратор і письменник. Рукописи, переписані самим Паїсієм і його учнями, творять цілий відділ Нямецької бібліотеки, а їх зміст, мова та графічні особливості свідчать, що Паїсій працював систематично. Перші старці Нямецького монастиря також були українцями. Завдяки їм засновано друкарню, з якої вийшло багато цінних видань церковнослов'янським письмом, а живі зносини з Україною підтримувалися сливе до середини XIX ст. Велич- ковський завершив довгу низку письменників-слов'ян, що працювали на книжному полі в Молдавії й Волохії від кінця XIV до кінця XVIII ст., одначе його діяльність пройшла безслідно для румунських земель, бо не відповідала часові й була позатериторіальна, до того ж діяльність Величковського мала штучний характер і була чужою для кожної національності. 2. Занапащення українського православ'я Справа Київської митрополії. Одночасно з тим, як позбувалася Україна культурних сил, її православна церква, ще не так давно З найхарактеристичніша прикмета ук- раїнської національності, щораз більше втрачала свою почесну роль. Від часу підпорядкування української православної церкви московському патріархові її життя попливло іншою течією, ніж до того часу. Київська митрополія дістала від 1685-1686 рр. характер інституту єпархії, яка входила на рівні з іншими єпархіями в склад російської" православної церкви, хоч у своєму внутрішньому житті різнилася вона спочатку від них дуже. Особливості київської катедри визначалися її правами та привілеями, зберігати які зо- бов'язався російський уряд у момент прилучення її до московського патріархату, в окремому устрої й організації управи, суду, побуту духовенства та його ставлення до вірних. Передовсім обмежено в 1688 р. права київського митрополита, що відтоді іменувався митрополитом київським, галицьким і "Малої Росії". Обмежений титул носили Гедеон Святополк, князь Четвертинський, Варлаам Ясинський і Йоасаф Кроков- ський, а в наступного київського ієрарха відібрано титул митрополита й дано йому тільки титул "київського й галицького архієпископа". Це сталося 1722 р. Тільки двадцять літ пізніше вдалося повернути київському ієрархові втрачений титул. Знищення окремішностей українського православ'я. Однією з визначних особливостей українського церковного Від одної богослужебної до одної літературної мови 9 життя було право вибору представниками духовенства та світської влади кандидатів на митрополичу катедру в Києві. За давнім звичаєм обирали в Україні вільними голосами всі власті, духовні та світські, митрополитів, священиків, дия- конів, гетьманів і козацьку старшину. Таким самим способом вибрано ще Четвертинського, Ясинського та Кроковського; їх вибір потверджували царі, а рукоположення давали мос- ковські патріархи. Але від часу Святого Синоду вибір і потвердження київського митрополита перейшли цілком до Святого Синоду й уряду. В 1722 р. затвердив цар Петро І вибраного Святим Синодом київського архієпископа Варлаама Ванатовича. Від того часу вже й наступні київські ієрархи Рафаїл Заборовський і Тимофій Щербацький зайняли київську катедру за пропозицією Святого Синоду й царського призначення. Від того часу перестав строго зберігатися й інший звичай при виборі київського митрополита, а саме вибір його з-поміж природжених українців, з єпископів і архімандритів, що служили в Україні й були знайомі з місцевими потребами, традиціями, звичаями. Після того усувала Москва поступово всі дальші давні привілеї київської катедри, поки не зрівняла її зі звичайними російськими єпархіями. Хоч такі зміни торкалися головно зовнішнього положення української церкви, бо щодо внутрішнього життя протягом усієї першої половини XVIII ст. жила Київська єпархія й далі своїм окремим життям у порівнянні з російськими єпархіями, все-таки українське православ'я догоряло й попеліло щораз більше в російському православ'ї як в однім із чинників об'єднуючої політики царського уряду. Централістичні змагання найвищої російської церковної влади усували й затирали решту українських стародавніх традицій і здавна установлених порядків. Очевидно, це не проходило без протидії київського духовенства, що зжилося зі своїми старими порядками й не хотіло розлучатися з ними, й навіть протестів з боку київських ієрархів, наприклад Ванатовича й підпорядкованого йому духовенства, проти синодальних розпорядків, незгідних із традиціями української церкви, але це все не зупинило загибелі українського православ'я. 3. Від одної богослужебної до одної літературної мови Київські видання на московському індексі. Розчиняючись щораз більше в московському православ'ї, ослаблювало й втрачало поступово українське православ'я свій зв'язок з українською культурою й літературою. Це позначалося насамперед на найважливішому українському видавничому 10 Від одної богослужебної до одної літературної мови осередку З Печерській Лаврі. Волі друку для неї просив її архімандрит Варлаам Ясинський в момент, коли московський патріархат позбавив українську церкву її незалежності. 1 хоч царський наказ із 1685 р. про права української церкви дозволив свобідне друкування книг, непорозуміння почалися відразу. Зрештою, грунт для них був підготовлений уже перед тим, а саме недовір'ям Московщини до чистоти українського православ'я. Цензура українських церковних книг почалася на Московщині задовго до підпорядкування української церкви московському патріархатові. Московський патріарх Йоаким велів у 1677 р. видерти з українських книг листки, незгідні з московськими книгами. Той самий патріарх заборонив "Требник" і "Служебник" Могили, "Катихизм" і "Ексегезу" Косова, "Виклад про церкву" Теодосія Сафоновича, "Мир із Богом" Гізеля, "Меч" і "Труби" Барановича, "Ключ розуміння" й "Месію" Галятовського, "Городець" Радивилівського й перший том "Житій святих" Дмитра Тупталенка. В обороні видавничої діяльності Печерської Лаври. З приводу останньої книги висловив патріарх докір Ясинському, забороняючи Лаврі в майбутньому друкувати малі й великі книги без розгляду та благословіння московського патріарха. Тому того самого 1689 р. просив Ясинський у патріарха дозволу видати "Псалтир", бо вже жодної не було в друкарні. Мав сумнів, як на Україні друкувати; книг московської редакції не звикли люди читати й не будуть купувати, а з українською тяжко погодити царський дозвіл і благословення патріарха. В листопаді 1692 р. висловив патріарх Адріян докір архімандритові Печерської Лаври Мелетієві Вуяхевичеві за те, що Лавра надрукувала "Літургію", не повідомивши патріарха й не згадавши ні його, ні царів, а тільки свого архімандрита. В грудні відповів Вуяхевич, що Лавра порівняла текст із попередніми виданнями й не знайшла нічого незгідного з ними. Книжечка надрукована не для продажу й не для прибутку, але в малім числі для монастирського вжитку. Зазначав, що не знав про заборону друкувати книжки без дозволу патріарха, та, просячи вибачення, писав: "Це всім відомо, що досі вільно було без перешкоди друкувати всякі книги згідно з нашим українським звичаєм, а сьогодні ми дуже здивовані, бо налякав нас ваш архіпастирський ласкавий батьківський наказ, аби навіть малої якоїсь книжки не друкувати без вашого архіпастирського ласкавого наказу". Вказував на неможливість посилати до патріарха за благо- словенням на всяку найменшу книжку й на те, що це позбавить Лавру хліба. Тому просив помилування й дозволу по-давньому в святому монастирі нашому свобідно друкувати книги за нашим звичаєм. І патріарх змилосердився. Листом Від одної богослужебної до одної літературної мови 11 від лютого 1693 р. дозволив друкувати в Псчерській Лаврі звичайні церковні книги, хоч би й у мові того краю (себто України), але домагався патріаршого благословення на більші книги. Одночасно додавав, що Лавра може посилати на Московщину тільки книжки, видані в московській редакції, а українські книжки й передруки попередніх видань може поширювати Печерська Лавра тільки в Україні. Повінь московських цензур. Проти церковних книжок українською мовою виступив безоглядно Святий Синод. Одразу ж після свого заснування звернув він увагу на різницю церковно-богослужебної практики української церкви в порівнянні з московською. Найкращим і радикальним спосо- бом об'єднати українську церкву з московською признав Святий Синод те, щоб церковно-богослужебні книги друку- валися на один спільний зразок. З цією метою вийшов у жовтні 1720 р. окремий наказ у справі того, щоб ні Печерська ні Чернігівська друкарні не випускали церковних книжок, незгідних із московськими церковними книгами, "щоб не було ніякої різниці й окремого наріччя в них". Двома наказами з лютого й березня 1721 р. всі друкарні піддано під управу Святого Синоду. Печерський і Чернігівський монастирі признано синодальними ставропігіями. Друкарні, що існували при них і друкували перед тим книги з волі керівництва тих монастирів, З від чого, як стояло в наказі, походили помилки, З тепер піддавалися на спільній основі наглядові Святого Синоду. Вони зобов'язувалися на майбутнє просити в Синоду дозволу на друкування тих або інших книг, а без синодального дозволу не друкувати ніяких книжок. В перших днях серпня засновано при Синоді окрему канцелярію для нагляду над друкарнями в Петербурзі, Москві, Києві й Чернігові. Тоді ж післано в Чернігівську друкарню, що знаходилася в монастирі св. Трійці, наказ, щоб не друкувати жодних книг, крім церковних давніх видань, і щоб виправляти їх перед друком згідно з такими самими церковними московськими книгами, а інших ні давніх ні нових видань не друкувати без оголошення й дозволу Святого Синоду. Одночасно наказ вимагав, щоб церковні книги, надруковані в Чернігівській друкарні, направлялися в Синод для виправ- лення й установлення згідності їх із московськими. Немає сумніву, що Печерська друкарня підлягала тим самим умовам Щодо друкування книжок, що й Чернігівська. Синод стежив дуже пильно за виконанням своїх постанов щодо друкування в Псчерській і Чернігівській друкарнях і гостро карав за невиконання якогось свого наказу. Нерадо піддавалися українські друкарні синодальному контролю й тільки настир- ливість Святого Синоду зневолювала їх відходити від своїх 12 Від одної богослужебної до одної літературної мови давніх традицій і від тієї церковно-богослужебної практики, котра здавна прийнялася в українській церкві. Ось два зразки. В лютому 1724 р. доносив архімандрит Печерської Лаври Йоанникій із братією Святому Синодові, що в Печерській друкарні надруковано "Квітну Тріодь" слово в слово згідно з московською, та просив дозволу продавати. Тим часом Московська синодальна друкарня порівняла київське видання з московськими й відкрила, що воно різнилося від них. Повідомлений про це Синод звелів прислати собі за рахунок Печерської Лаври всі надруковані "Тріоді", а архімандрита Йоанникія покарав тисячею карбованців штрафу за непослух синодальним розпорядкам і за фальшиве повідомлення, буцімто "Тріодь" така сама, як московська. За таку саму справу покарано також Чернігівську друкарню тисячею карбованців, а потім цілком забрано її до Москви, бо чернігівці не хотіли посилати своїх видань у московську цензуру. З мартирологи українського друкарства. Ще кілька зразків із мартирології українського друкарства. Київський митрополит Йоасаф Кроковський уложив 1726 р. акафіст св. Варварі. На свої старання надрукувати його дістала дозвіл Печерська Лавра, але тільки при умові, щоб його перекласти "на великоруське наріччя". В 1769 р. старалася Печерська Лавра про дозвіл надрукувати українські букварі, бо москов- ських не розуміють люди й не хочуть їх купувати. Святий Синод не тільки не дозволив, але й звелів відібрати назад ті букварі, котрі були вже на руках. Кілька разів отримали українські архієреї наказ відбирати по всій Україні церковні книги, видані давніше в українських друкарнях, і заміняти їх московськими, але з огляду на те, що московські друкарні не надрукували достатньої кількості потрібних книг, послу- гувалася Україна в церковному ужитку своїми давніми виданнями. З огляду на жадані Святим Синодом поправки треба було стільки книжок, що Печерська друкарня не була в силі їх надрукувати. Тому в 1752 р. заходився митрополит Варлаам Ванатович завести ще одну друкарню, оберігаючи пильно старовинні права і привілеї української церкви, діждався Ванатович звинувачення в державній зраді; за те, що не відправив молебного набоженства з приводу царського свята, позбавлено його архієрейства й заслано в Кирило- Білозерський монастир. Це була справа, в яку вмішав свою нечисту руку й Феофан Прокопович. Після Ванатовича робив заходи Тимофій Щербацький заснувати друкарню при київській катедрі, щоб можна було усунути уніатські видання з ужитку, й дістав навіть грамоту з дозволом на заведення друкарні, але в 1754 р. цю грамоту від нього відібрано. Від одної богослужебної до одної літературної мови 13 Українська вимова церковнослов'янських текстів. А наразі й заміна українських богослужебних книг московськими не осягла вповні цілей, бо українське духовенство віддавна звикло інакше вимовляти церковнослов'янські слова, як їх вимовлювано на Московщині. Доказ української вимови церковнослов'янських текстів маємо в молитовниках і треб- ничках, друкованих латинськими буквами, та в книжечці Пахомія Огілевича про вимову слів літургії, яка під назвою "Екфонемата" вийшла трьома виданнями (1671 р. З у Вільні, 1685 р. З у Кракові й 1708 р. З у Почасві). Московську вимову церковнослов'янських текстів укріпили на Україні щойно окремі підручники та школи, а тим часом дбав Святий Синод пильно про те, щоб довести до єдності богослужебної мови та практики. Тому в листопаді 1766 р. наказано Печерській друкарні друкувати та продавати тільки ті книжки, котрі друкувалися в Московській друкарні з апробатою Святого Синоду. Накази, щоб ні в чому не було найменшої різниці в порівнянні з московськими виданнями й щоб не було жодних додатків і переміни в стилі, вислав Святий Синод київським митрополитам Гаврилові Кремінецькому в травні 1775 р. й Самійлові Миславському в 1786 р. Московський похід проти української вимови. Як звикло українське населення до власної вимови та як тяжко прийшлося йому присвоювати московську, показують "Пра- вила про вимову російських букв і про поправне вживання їх у новішім гражданськім письмі або про правопис", зібрані з російських граматик у 1772 р., далі брошура Переверзева, яка вийшла 1782 й 1787 рр. під назвою "Короткі правила російського правопису, вибрані з різних граматик і доповнені згідно з характером української мови (украинскаго діалекта) для вжитку українців (малороссіянамъ)". Укладач "Правил про вимову російських букв" підкреслював помилки, що походили з української вимови, наприклад, змішування твердого й м'якого л (похвалный, мольва), з вимови и як ы без розбору, ? як і, "що дуже погане для слуху". Переверзев указував на деякі форми, відмінні від московських, як: бере йдемо, пысавъ замість, беретъ, писалъ, зложений будучий час з му, "невживаний у книжках", але головну свою увагу зосередив на звуках, змішуванні и з ы, и з ?, с з з і т. д. Київські митрополити З русифікаторам. Вивченню московської літературної мови сприяли й самі українці. Наприклад, митрополит Самуїл Миславський, що замолоду гаряче боронив старовинні українські права і навіть брав участь у протестах проти політики Катерини, став пізніше 14 Шкільна справа слухняним знаряддям її русифікаційної політики та стежив пильно за тим, щоб вихованці й учителі Київської академії зберігали правила правопису, властиві московській мові, зокрема, щоб поправно (себто на московський лад) читали церковні книги. І цензура промощувала широкий шлях московській літературній мові на Україні. Від одної богослужебної до одної літературної мови. Під цензурними обмеженнями перестали від другого десятиліття XVIII ст. з'являтися друком узагалі твори української книжності, тільки лишалися в рукописах, а сама творчість почала занепадати. Коли ще в середині XVIII ст. Печерська друкарня була перша на всю Російську державу щодо краси письма, паперу й чистоти видання, в другій половині XVIII ст. лишилася українська література в хвості москов- ської літератури. Під впливом цензурних заборон почали й письменники українського походження присвоювати собі живу московську мову, яка щораз більше проникала на місце церковнослов'янської мови в московських письменників, а спільні церковнослов'янські елементи в московській і ук- раїнській мові полегшували перехід українських письменників до московського письменства. Приймаючи московську мову, забували українці свою книжну макаронічну мову, яка вимирас в середині XVIII ст. Правда, не маючи в собі суперника в українській книжній мові, в Східній Україні в XVIII ст. почала частіше вживатися українська народна мова. Однак освічені верстви дивилися на українську мову звичайно не поважно, але як на провінціалізм без жодної будучини. Відкидаючи з погордою "простонародне старожитнє тутешнє з польським і церковнослов'янським змішане наріччя", київський митрополит Гаврило Кремінецький уважав за потрібне перекласти навіть історичні українські пам'ятки "на чисто російську мову". Перевелися такі представники ук- раїнського православ'я, як Іродіон Жураківський із шляхет- ської української родини, вихованець Київської академії, межигірський архімандрит, що прибув туди з чернігівської архієпископської катедри (помер 1736 р. ). Його грамоти й листи до гетьмана українською мовою цікаві зображенням звичаїв того часу. 4. Шкільна справа Розуміння ваги освіти в українців. Замість стати на сторожі української національності шкільництво перетворило- ся у знаряддя систематичної денаціоналізації українського народу. За часів Козацької республіки українці приділяли багато уваги поширенню грамотності. Навіть більшість їх ґчі-п Ыитати З свідчить Павло Алепський, жінок і доньок уміла читати, - свідчить Павло Алепський митрополита Гадяцькій умові вичитуємо подібні домагання з поля шкільництва в інструкції Петра Дорошенка послам запорозь- кого війська на польський сейм. Є тут мова також про академію в Києві з навчанням грецькою, латинською й Кілька статистичних даних про освіту в даній Україні. Хоч після заснування Святого Синоду його тяжка рука зависла над українським шкільництвом, все-таки ще якийсь час воно продовжувало своє життя. Ревізійні полкові книги першої половини XVIII ст. показують, що в у. сімох полках стари України ^уж, 8 ^ ш-л ^. ^Том? 2\7І9 ^П^сТому 98, Прилуцькому і ОО МІСТ, 01 МИ-ІС-ЧІ^^1) (-'*Е ы-Ы-* > _ ПОТ ., ^п^ЬІ^^ГVКЯВ слобідок. Перепис слобідських полків у 1732 р. зафіксував 124 шкоти без Острогозького полку, з цього в Сумському \1 ІГюмсГкоїу 33, "Охтирському 25 і ^^^20.^ школа на Слобідщині припадала на 2524 душі, це число покпжгттгч в своїм правдивім світлі тільки тоді, коли при?Й шо 1884 р. одна школа на Харківщині припадала вже на 42^0 душ. Учиїелів-дячків і їх помічників-юнаків що жили ч ними в шкільних приміщеннях, було 372. ПоЁміЙи мал^ назву шкільників і набиралися з старших школярів, шо не мали свого притулку, або з тих ЙЫЯР'В' котрі з'акін^или науку, чи, нарешті, з ^ЙР'Й підставі Ру^янцівського опису було в Ч.ЄРН1П^ЬПКНВ 142 села й 143 школи. На території "13НЙ^ДЄР^Г4№Ш3К0ЛИ' Городенського й Сосницького повітів було 1768 р. 134 школи а одна шксхпа припадала на 746 душ населення; 1875 р були на тій території 52 школи й одна школа припадала на 67ЛО ДУШ. При школах були звичайно шпиталі для старих немічників- в 1740-1748 рр. мав Ніжинський полк 182 16 Шкільна справа шпиталі, Лубенський 107, Чернігівський 124, Переяславський 52, Полтавський 42, Прилуцький 53, а Миргородський 29. Осередки вищої освіти. Вищу освіту давали Чернігівська колегія, яку заснував чернігівський архієпископ Іван Макси- мович на схилі XVII ст. (спочатку була вона в Новгороді- Сіверському), Харківська колегія, заснована 1726 р., й Переяславська, заснована 1738 р. Між учителями двох останніх зустрічаємо Григорія Сковороду. Вчилися в тих школах діти козаків, селян, духовенства та шляхти. Перед вела все-таки Київська академія. Остання пережила в третій чверті XVII ст. період занепаду. Спричинили його безперервні війни. Але Київській колегії пощастило оминути закриття, яке задумували московські політики в 1666 р.; в 70-х рр. XVII ст. вона не тільки організувалася заново, але й розширила свою програму курсами філософії й богослов'я, дістала в 1694 р. права й титул академії й досягла свого розквіту у часи Мазепи. Сливе до половини XVIII ст. здобувала тут освіту не тільки духовна, але й світська українська інтелігенція. Більшість студентів, що їх кількість в середніх десятиліттях XVIII ст. перевищувала тисячу, походила зі світського стану. Одначе за митрополита Тимофія Щербацького Київська академія втратила не тільки свої виборні засади й митрополит почав призначати керівників і професорів академії, але й зроблено також початок до заведення друкованих підручників як у нижчих, так і у вищих класах академії. Внаслідок цього позбавлялася Київська академія ступнево свободи викладу наук, характер- ної для вищих наукових закладів, зрівнювалася з середніми науковими закладами й перетворювалася щораз більше в чисто духовний заклад. А коли слобідське дворянство добилося перетворення Харківської колегії на університетський зразок, мати численних наукових закладів в Укра'їні й Московщині залишилася позаду своєї доньки. Але найприкріша річ із історії Київської академії часу її занепаду та, що за митрополита Гаврила Кремінецького в 1780 р. в березні згоріла її бібліотека. За вищою світською освітою. Та навчання в Київській академії мало головно церковний, богословський характер і здійснювалося в схоластичних формах. Таким чином зали- шалася Київська академія позаду вимог життя, не відповідаючи його потребам, а українська молодь почала йти у великій кількості в Петербург, де в другій половині XVIII ст. організовано добрі школи. Що більше, українське суспільство зажадало заснування таких самих шкіл і в Україні. За дорученням гетьмана уложив 1760 р. секретар гетьмана Розумовського Теплов дуже'цікавий проект засну- Шкільна справа 17 вання університету в Батурині, щоб його запропонувати цариці; це мав бути світський університет із філософськими, правничими, математичними, природничо-історичними й ме- дичними кафедрами на зразок західноєвропейських університетів. Дещо пізніше подано від гетьмана Розумовсь- кого та старшини цариці Катерини петицію, де була між іншим просьба відкрити в Кисві замість академії університет із богословським факультетом і другий університет у Батурині без богословського факультету, а також світські гімназії. Наслідки того, що це бажання українського громадянства не сповнилося й освіта на Україні не стала світською, були тим згубніші для України, що тодішня московська школа й література мали вже цілком світський характер і подавали багато практичних прикладних знань. Той, хто не міг посилати своїх дітей за кордон, відправляв їх у столичні московські школи. Освітні домагання в наказах депутатам Комісії уложен- ня. Вищу освіту цінили в першій мірі вищі класи українського громадянства, бо, як читаємо в наказі переяславського шляхетства депутатам до Комісії для уложення чогось подібного до конституції за Катерини, "ніщо в житті для чесного шляхетства не може бути таке корисне та для державних інтересів потрібне, як знання наук, що творить в людині цілість його власного щастя й державної користі", Переяславська шляхта підкреслювала, що українське шляхет- ство, віддаючи своїх дітей в різні далекі вищі школи, як у Московський університет, у Петербург, у чужі далекі краї, правда, осягає науку, але позбавляється внаслідок великих видатків мастку й убожіє. Тому просила завести школи й заложити університет на державний кошт, бо цього щастя ще не отримала Україна. Університету бажали в Переяславі або в іншім місті, крім того, домагалися заснування шляхетського корпусу в Україні й інституту для благородних дівчат на державний кошт. Подібні домагання читаємо в наказах київської, глуховської й чернігівської шляхти. Остання відзначала, що до того часу було дуже мало старання або, краще сказати, не було сливе жодного старання про виховання молоді, бо не було порядних шкіл і інститутів. А глухівський наказ засвідчив велику схильність і бажання до наук в українського народу. - Два свідчення любові українців до науки. Те саме запропонував і Теплов, хоч не був прихильником са- мостійності Гетьманщини; мотивуючи станом українських єпархіальних шкіл, що Батуринський університет щодо числа гцшпв би позаду Петербурзького й Московського, сав він $4?врїй записці про охоту українського народу до О '] 18 Шкільна справа науки таке: "В схильності українського народу до навчання й наук нема найменшого сумніву в тому, що на Україні від давнього часу заведено школи й хоч вони не мають жодних коштів на себе (з державного скарбу), а учні відповідно до поступів у науці жодного признання (привілеїв, чинів і т. д.), не тільки не слабнуть до цього часу, але й ще від часу до часу число учнів показується більшим". Переконливе свідчення охоти до науки наших предків XVIII ст. дали Рігельман і Шафонський. Перший писав про них, що "вони всі гарні співаки й дуже схильні до різних наук, навіть багато з них доходить і до високих шкіл. З них нерідко бувають знамениті проповідники й духовні особи". Другий у знаменитому "Топографічному описі Чернігівського намісництва" з 1786 р. віддав справедливість українцям, "що вони радо посвячуються наукам так, що не тільки діти заможних, але й найбідніші міщанські та козацькі діти йдуть із доброї волі" до шкіл, З очевидно, тих, котрі були на Україні, З і хоч терплять голод і холод, живуть із переписування друкованих книг і щоденної милостині, "радо й пильно вчаться й багато з них виходить гідних людей як у духовнім, так і в світськім стані". Московська школа як засіб винародовлення українців. Чужа вища школа негативно впливала на вихованців-ук- раїнців. Дехто з недавно спеченої української шляхти посилав дітей до шкіл тільки тому, щоб освітою вони чим більше віддалилися від сірої козацької маси, з якої вийшли їх батьки. А що з усіх чужих культур було в української інтелігенції ще найбільше зв'язків із російською, що українська інтелігенція намагалася добитися зрівняння в правах і кар'єрі з російською інтелігенцією, добровільно й мимовільно втяга- лася вона в течію російського культурного життя й обмосковлювалася щораз більше. Занепад Львова як українського культурного осередку. Подібний занепад національного життя, його моральних сил і безодню між освіченими й народними масами бачимо також у Західній Україні. Національний осередок Західної Ук- раїни З львівське братство підупало, бо його патрони З львівські міщани потерпіли й від загального занепаду міста, й від ударів, що падали на православних від польського уряду й католиків. Окраса й гордість братства З школа впала цілком. При переході Галицької землі під Австрію удержувало ставропігійське братство віросповідну школу, де навчання велося книжною українською мовою; це була одна українська школа, а другою такою була народна школа при василіанській гімназії в Дрогобичі. Видавнича діяльність ставропігійського братства звелася виключно до видавання Мандрівні дяки 19 богослужебних книг для всієї Західної України; з огляду на добре джерело доходу братчики стежили пильно, щоб у Львові не з'явилася якась інша церковнослов'янська друкарня. Василіанські школи. По селах Західної України були дяківські школи. Кращі від них були василіанські школи, організовані на зразок єзуїтських. У XVIII ст. були школи з філософськими й богословськими класами в Битені, Володимирі, Кам'янці, Гощі, Умані, Любарі, Острозі, Мильчі, Сатанові, Шаргороді, Загайцях, Замості, Теребовлі, Лаврові, Бучачі, Львові, Добромилі, Почаєві й ін. Вихованці ва- силіанських шкіл не здобували великих знань, але ці школи все-таки давали можливість отримати освіту багатому й бідному, кожному, хто бажав учитися. Василіанські школи відзначалися дисципліною, безумовною підлеглістю нижчих вищим і релігійним настросм. Очевидно, вони були сильно спольщені, бо взагалі все хоч трохи освічене серед ук- раїнського громадянства в Західній Україні говорило й писало по-польськи. Навіть в обороні української національності, тим більше уніатської церкви, польською або латинською мовами писали люди, що цілком не думали спольщуватися; польською мовою зверталися українські духовні власті до підлеглого собі духовенства. Український інститут у Львові. Панування польщини не скінчилося навіть після заснування університету у Львові в 1783 р. та при ньому так званого українського інституту, хоч мовою викладання тут була не жива українська мова, а книжна, вироблена на церковнослов'янській основі. Був це конче потрібний тимчасовий захід, викликаний браком уніатських священиків в українських землях по обох боках Карпат. До цього інституту приймали кандидатів із закін- ченою четвертою нормальною освітою. Хоч його вихованці мали скорочену науку тільки на два роки та виконували всі ті самі обов'язки, що й вихованці університетських латинсь- ких студій, вони отримували всього половину платні З 150 золотих замість 300 золотих і бідували ціле життя, бо їх не допускали до вищих становищ у церковній ієрархії, не давали кращих парохій. Тому й проіснував український інститут тільки до 1808 р., коли вже було потрібне число кандидатів, Що знали латинську мову з гімназійних студій. 5. Мандрівні дяки Значення парохіальної школи в давній Україні. З усіх шкіл давньої України найбільше наближався до смаку народних мас тип парохіальної школи. Засновували їх самі парохіяни, що й давали плату пану "дирехторові", себто 20 Мандрівні дяки дякові, бо посада дяка при церкві була дійсно пов'язана з посадою шкільного вчителя. Школи в Україні будувалися при церквах і носили їх імена, отже, була покровська школа, успенська чи з іменем якого іншого свята або святого. Коли будували в давній Україні церкву, будували при ній і кімнату, де жив звичайно "пан-дяк". Церковний причет складався зі священика й дяка, а обов'язки паламаря виконували школярі, що вчилися та вчили в школі. Дяка вибирала парохія громадою за добрий голос і за знання церковної служби, з одного боку, й за вміння вчити в школі, з другого; в останній ролі він мав назву "пана бакаляра". За давнім звичаєм причет готував заздалегідь для своєї церкви служебників, що з них виходили дячки й потому священики. При парохіальній церкві вчилися діти, головно беззахисні сироти, що жили в церковних домах і допомагали дякові в церкві та школі. Разом із дяком вони ходили колядувати, співати духовні гімни, віршами або діалогами поздоровляли парохіян на Різдво й Великдень і т. д. Найстарший із помічників дяка називався піддячим, а інші називалися крилосниками, псаломщиками. Вивчившися в школі, вони ставали помічниками "пана бакаляра", а потім і самі робилися дяками. Деколи доходили шкільники до цієї посади в пізньому віці. На 18 шкільників Прилук в 1765 р. було 8 таких, що мали від ЗО до 39 літ. Та й наука давалася їм не одразу. Доводилося мандрівкою здобувати ширшу освіту. Як це було з ремеслами, по цехах Західної Європи, де майстер не відкривав учневі всього свого ремесла та зневолював його мандрувати від одного майстра до другого, так і кандидати на дяків ходили від одного дяка до другого, зокрема йшли туди, де були славні вчителі, бо дяк тримався правила, що захожого юнака мас так учити, щоб він не сів на місце дяка. Подиктоване спочатку потребою мандрування дяків перемінилося з часом у звичку. Стан освіти за Хмельниччини. Хоч яка примітивна була система навчання, все-таки їй багато завдячувала давня Україна. Про це маємо свідчення з середини XVII ст. в описі подорожі антіохійського патріарха Макарія, яку описав його син архідиякон Павло Алепський. Від першого міста при переході з румунської етнографічної території на українську "по всій землі Українців, З читаємо в описі, З ми запримітили прегарну рису, що викликала в нас здивування: всі вони з виїмкою небагатьох, навіть більшість їх жінок і доньок, уміють читати та знають порядок церковних служб і церковні напіви; крім того, священики вчать сиріт і не дадуть їм крутитися по вулицях простаками. Як ми запримітили, в цім краї, себто в козаків, є незчисленна сила 21 Мандрівні дяки ^/~ ,ч,еля й до цієї вдів і сиріт, бо від часу появи гетьмана Е' щ цілого року пори не переривалися страшні війни. Просять ці сироти по вечорах, починаючи від заходу сонця,>1, хором гімни по всіх домах просити милостиню, співа^пюс душу; їх пресвятій Діві приємним напівом, що зЛивши співати, голосний спів чути на велику віддаль. № оСтиню грішми, отримують вони від того дому, де співали, >'"' що підтримало хлібом, стравою або чимсь іншим подібні^' причина, чому б їх існування, поки не скінчать науки. 0СІІ,ІХ збільшилося більшість із них письменна. Число письм^е, йому довге особливо від часу появи Хмеля (дай, 5Ё ці незчисленні життя), котрий освободив ці землі й визво^клятих ляхів", міліони православних від ворогів віри, "мст, запримітив Підкресливши многолюдність українських ^діти численніші Павло Алепський в іншому місці, що в нй*,. Вдів і сиріт у від трави й усі вміють читати, навіть сир^ривних війнах", цім краї маса; їх мужів повбивано в неІЛи землі козаків Зазначив також Павло Алепський, що "в У^ і сиріт доми побудовані в кожнім місті для їх бідній служать для наприкінці мостів або серед міста й ці $ них захистом". човувалися бідні Бурсаки. При допомозі милостині проХ'1^я того століття ученики також протягом XVIII ст. З к^ченики жили в маємо свідчення Шафонського, що бідні ' який називався окремому до школи приналежному домі',ч кілька разів на бурсою. Туди давав архієрей (чернігівськ01 всього того було тиждень житній хліб і крупи на кашу, аЛе б були бурсаки так мало, що без іншої допомоги могл*' # жалкував і за повмирати з голоду й холоду. Шафонсь^ли, звичайно, по сором уважав те, що студенти-бурсаки хо/1 пісні й діставали всьому місті, співали під вікнами духовй' ень розпускалися за це гроші або їжу. На липень і сер^ бідні студенти по ученики додому на вакації й тоді ходилі*. діставали за це всій Україні, говорили вірші по домах * винагороду. Це були так звані епетиції. , академії. Велика Культурна роль студентів Київська1.овчених студентів частина мандрівних дяків походила з пСГ знаємо, що вони Київської академії. Із життя її студентії*,а Різдво Христове ходили зі звіздами, вертепом або райком . вистави цеховим по ^ домах, опісля полишили маріонеткою^. Під час літніх майстрам, а самі давали діалоги й драєних губерніях і канікул творили артілі, ходили по ф. канти, виставляли слобідських полках, співали по домах різь**уМЄнтальна музика Діалоги, комедії та трагедії. Співоча й інст костру ментах, була на різних, у першій мірі на дутих \ трьох травневих улюбленим заняттям студентів. У час?* 22 Мандрівні дяки рекреацій виходили всі учні й учителі та всякі прихильники наук на гору Скавику в байраки при урочищі Глубочиця. Там забавлялися всі різними невинними іграми, а студенти співали канти. Учитель поезії мав обов'язок писати щороку для таких прогулянок комедії або трагедії, а інші учителі З діалоги. З філософії й богослов'я були замість іспитів річні публічні диспути, а поміж іспитами співалися канти з інструментальною музикою. В давніх часах всі диспути скрізь в Європі відбувалися тільки латинською мовою. Одначе пізніше дискутували над дечим у нас також книжною або й народною мовами, щоб міг зрозуміти простий народ, що сходився у великій масі. Поміж окремими диспутами говорили навіть ученики нижчих класів різні діалоги й декламували вірші. Духовний банкет. Наведене свідчення авторитетного історика митрополита Євгенія цінне для вияснення тих родів українського письменства, котрі розвинулися в XVII і XVIII ст., як комедії, трагедії, діалоги, канти і вірші. Та допускаючи шкільні диспути рідною мовою, Київська академія мала вже готові зразки в таких речах, як "Духовний банкет", що постав у Західній Україні в другій половині XVII ст. Складається він із віршових пролога й епілога та прозового катихизму, що нагадує текст "Люцидарія"; останній набли- жається до відповідей "Банкета" також апокрифічним нале- том. Просячи вибачення в епілозі, закликає автор присутніх: А своє діти до школи давайте, Для того віра в Росії угасаст, би ся учили в школі шановати же справу дати, як вірить, не знаєт. родичов своїх, як теж і Бога знати. През що подданство строгоє настало, чем панство нашсй Росії упало, поневаж вік свой в пестоті стравили, а в науках бинамні ся не бавили. Жаль то незносний мівши та не міти, прето давайте до школ свої діти. Досить би на том молитви уміти і віру свою строха зрозуміти. Не допущайте дітем своєй волі, не поблажайте, хоч виб'ют в школі, Слези то чистиє очі витискают, гди капость у школі діти приймают. Але, як бачу, всі ходят по воли, аж хиба сотий дасть хлопця до школи. Прозовій частині "Банкету" відповідає так звана "Євангелістська пісня"; вона мандрівного характеру, можна вказати сливе дослівний моравський її варіант. Один із варіантів пісні починається ось як: Ой ти, дячку учений, над школами вибраний, скажи, дячку, що ссть раз? Далі йдуть такі самі запитання аж до дванадцяти і відповіді на кожне з них: один син Марії, дві Мойсейові таблиці, три божі особи й т.д. Вірші про школярські успіхи в науці. Той звичай, що бідні ученики жили з випрошеної милостині, вкоренився давно на Мандрівні дяки 23 Українській Землі. Вже панегірик митрополитові Рагозі "Просфонема" згадує такий звичай у львівській став- ропігійській школі. Зі Львова перенісся він до Києва, а звідти перейшов до інших шкіл по містах і селах із парохіальними школами. Вчив у них дяк школярів "Букваря", "Псалтирі" й "Часословця". Наука проходила нелегко. Про неї перейшов V народ такий школярський вірш: Ой, як мене моя мама та дала до школи, Ой, зазнав я бідний там тяжкої неволі. Казав мені бакаляр промовити: аз, аз З а як же я не вимовив, він по пиці раз, раз. Крикнув же він удруге: "А ну, кажи: буки". Ой, ще ж бо я не вимовив, попав в його руки. Крикнув далі в третій раз, щоб вимовив: віде, З а вже ж його жвава рука по чуприні їде. Ой, як сказав учетверте: вимовляй З живіте! Нуте ж, хлопці, зараз його на лаву кладіте. І просився, І молився, а ще більш злякався, бо таку задали хлосту, що світа цурався... Інший вірш оповідає, що першого дня дали школяреві їсти й пити доволі. Аж третього дня дістав він книжку в руки. Далі вичислені ті муки, котрі перейшов школяр, заки дійшов до нещасної фіти (о). Ще в XVI ст. увійшов у шкільні устави метод карати суботником того школяра, котрий не виголосив усього вивченого за тиждень перед бакаляром у суботу. Мета дяківської науки була вивчити "Псалтир" й "Часословець" і всі церковні наспіви. Та не всім школярам судилося опанувати цю науку; в одному вірші хвалиться школяр: Я у писмі по коліна брожу: знаю я, що то за книга торколой (Ірмолой), знаю, що псалгира, і всіх книг много я знаю, на котрих так часто, хіба в рок читаю. Вірші про школярську нужду. Хоч цей малюнок науки в парохіальній школі схоплений з комічного боку, та нема сумніву, що він часто відповідав дійсності. Те саме треба сказати про зображення нужди в школярському вірші. В одному такому вірші нарікає її декламатор чи, може, й автор, що не міг нічого зварити собі; коли б був хотів заложити кухню, мусив би заставити останню одежину, бо, в котрий кут не погляне, не бачить нічого, хіба табори вошей. Не дивно, що горби повиростали на хребтах дячків. Маєм твари ВИСХЛИЕ каждий із голоду, а натерпілисмося зимна і холоду, кожного дня встаючи до церкви дзвонити. Л коли би не пішов, то дяк почнет бити. Іди голий і босий до церкви читати; 24 Мандрівні дяки чи маєш ти чоботи, не будут питати. Але скоро крикнст дяк: до церкви вставайте, зараз ся, небожата, за дзвона хватайте,З то нищий за повороз скоро тілко порвет, юж руки од морозу не прудко одорвет. Інший школяр оповідає у вірші, що мас дорогу одіж, яку латає сім літ, але коли прийшов до того містечка, де з своїм віршем ходив по домах, подер її. І мав'єм штани, щом їх пул року латав, і так наш пан-дяк прибрав та їх у мене украв. Я неборак у штанах добрих хотів пійіи на вечірниці, а наш пан-дяк, приоздобившися, у моїх штанах пойшов до молодиці. Ще інший школяр робить свої слабі успіхи в науці залежними від голодування: Юж бим я і много дотихчас того писма знав коли би ми дяк частенько їсти давав. Але часом два рази або раз і для того ми в серцу на дяка ураз. І так з лиха голова дуріє: хоч не рада душа, та говіє. І через неповолниє пости посхли у мені жили і кости. Правда, часом рад дяк щире дати, тілко біда, же ні відки взяти, бо з віршем з двадцят хат обігну, мало що достану, а прийшовши до школи, ледво дяка в душі живого застану; бо який такий біжит з губою, як с холявою, до горщати, аж на остатку ніщо і мені посербати. І так они у мене з горщаток дерут, власне як пси стерво, і рвут. Миркачі. Від нужди й голоду потерпала й Київська академія. Удержувалася вона з доходів із Братського монастиря й жертв київських і довколишніх добродіїв. Збірку організували так звані конгрегації й з тієї збірки користали тільки спудеї, що жили в самім братстві, а більшість убогих школярів мусила сама дбати про свій прожиток. Пильніші і талановитіші з них вступали на кондиції в шляхетські доми як приватні вчителі й носили титул інспекторів. Решта випрошувала для себе харчі та дрова в парохіян. Цілими юрбами ходили в обідню пору по домах парохіян і співали різні канти під вікнами, коло воріт і на площах, за що й отримували винагороду в грошах тощо. Від першого слова пісні, якою висловляли подяку господарям дому за милости- ню, їх назвали миркачами. Особливо багаті збори мали на свята Різдва й Великодня; "нищенські" вірші, які в часі тих свят виголошували по домах убогі школярі, дістали пізніше назву різдвяних і великодніх. Мандрівні дяки 25 Миркачі в письменстві. Комічний нарис ходження мир- качів за жертвами дав Наріжний у романі "Бурсак": "Як тільки почувся голос дзвона на семінарській дзвіниці, З оповідає герой роману, З також у бурсі почувся басовий голос консула: "Діти, до праці!" Зараз чотири філософи, взявши на плечі по величезнім мішку, стали осторонь один від одного. Стоячи проти них, почав консул пальцем указувати то на того, то на іншого з ватаги, і вмить до кожного міхоноші прилучилися по кілька риторів, поетів і інфімів..." Ті команди вирушили вулицями: "ми йшли тихо, а філософ, наш провідник, мірними кроками та з великою повагою, повертаючи голову направо й наліво..." Підійшовши до дому багатого купця, вони виправили гінця: "цей кинувся як стріла, в одну мить вернувся й закликав голосно: "с дозвіл". Скинувши мішки, увійшли ми у двір і стали півколесом коло стола, на два сяжні. Тут почувся страшний рев Сарвила (філософа, провідника співаків) так, що всі здригнулися, а інші підтягали йому, З й почався духовний концерт. Я поглядав на свого провідника, і страх обняв мене. Уявіть собі, хто хоче, чорного мужчину з роззявленою пащею, котрий вибалушив страшні очі й дере горло, порушаючи довгими вусами..." Типи мандрівних дяків змалював і Квітка в герої Галушкинськім, і Микола Гоголь у "Вії" в особах філософа Хоми Брута, ритора Тиберія Горобця й богослова Халяви, а в новіших часах Іван Тобілевич у дієвих особах комедії "Чумаки": Шкварковськім і Мичковськім. Комізм таких героїв лежить у різкій протилежності їх життєрадісних натур із їх залюбуванням у хуторнім житті й козацьких звичках до суворої, напушистої й сухої шкільної мудрості з академічною латиною та класичними прикладами й термінами. Гарно підхопив Гоголь змішання мов у недовчених мандрівних студентів, на тему чого зродилося багато різних анекдотів. Пішло це з того, що школярі повинні були розмовляти по-латинськи, а не оволодівши достатнім запасом слів, допускалися курйозів, наприклад такого: "пустіть мене домум меам (до мого дому), бо за мною субаква (підвода) приїхала". Відгомін цієї характеристичної риси студентського життя в давній Україні бачимо в "Енеїді" Котляревського, що велить своїм героям вивчитися латинської мови, а вони укладають знамените посланіє: "Енеус ностер магнус панус і храбрий Троянорум князь". Мандрівні студенти на селі. Під час літніх вакацій розходилися спудеї, що не мали де приміститися, або ті, котрі любили всякі пригоди, по Україні на так звані епетиції й розносили засоби своєї шкільної мудрості по краю. Дехто 26 Мандрівні дяки придбав собі грошові засоби на найближчий шкільний рік, дехто йшов на Запоріжжя, але найбільша частина займала місця дяків у школах, вибираючи сільське життя та його капусту, горох, ріпу, біб, в салі варені. О вечори щасливі! О ночі блаженні! Та частина школярів мандрувала з місця на місце, доки не знаходила собі місця, що давало б їм задоволення. Від цього й пішла їх назва З мандрівні школярі і дяки. А що волокитне життя вироджувалося в них у пристрасть до вживання пива, дістали ще назву пиворізів. Зливаючися з народною масою, пиворізи перетворилися з колишніх латинників у псалтирників, а про свою латину говорили, що "стоїть латина прив'язана під тином". На тему відомостей з латини в не одного з них значного поширення серед народу набув вірш про премудрого Грицька родом із Коломиї. Шістнадцять літ учився він латинського письма й на сімнадцятому знав азбуку. "З великою мудростю до батька приходить; батько письменних в дім пастухів зводить, щоби його запитали і, що знає, стрібували, бо хвилозоп". Пастухам якось ніяково зразу, але потім вони осмілюються: "І ми ту латину знасм і тебе ся запитаєм: як в вас по латині: женуть в поле свині? скажи, васпан, нам!". Узяв Грицько книжку в руки й пішов до хліва, став у кутку "з презенцію, мовить свиням орацію: алянтус, свинянтус, згризантус травантус на стернискус!". Свині не їли три дні, вивалили кучу й розбіглися. "Батько Грицька за чуприну: а на що ти, песій сину, маєш їх лаяти, аж утікати мусили всі?" Грицько втікає "в обі ноги маковиком, без дороги, руками махає, пісеньку складає сам о собі". Зразок мандрівного студента. Про життя мандрівного спудея-дячка та його культурну роль оповідається у життєписі Іллі Турчиновського, що волочився по школах у першій чверті XVIII ст. Був сином березанського сотника. Зразу вчився в місцевій Березанській школі, а потім ходив до нижчих класів Київської академії, звідки взяла його мати додому для помочі в господарстві, де він за "домовою суєтою забув усе" й тому почав подорожувати, "щоб більше світу побачити та знання придбати". Спочатку був домашнім писарем одного сотника, а потім вирушив із двома товари- шами шукати^ пригод до Могилева на Білорусі. В дорозі посварилися. Його товариші, "люті діоклитіяне", трохи не вбили його. Залишивши в їх руках свої гроші, найнявся в пограничному селі Попова Гора до "дяківської половини" й знайшов захист у парохіальній школі. Одначе "люті діоклитіяне" донесли на нього компанійському сотникові, котрий стояв у тім селі, що Турчиновський ображав по дорозі Мандрівні дяки 27 дяків, забирав у них книжки та гроші, тому вони не можуть вертатися назад цим шляхом. Сотник звелів відібрати в нього гроші, книжки й одіж і кинути його до арешту як злодія, а за відібрані речі звелів шинкарці подати меду суддям і товаришам подорожі Турчиновського. Почався веселий банкет зі співами. Від шуму й гамору пробудився компанійський отаман, що спав тоді на печі: з'ясувалося, що це були давні знайомі батька Турчиновського. Тепер справа набрала іншого повороту. Турчиновського випитали, як треба, й повернули йому увесь масток, а обмовців кинули на цілу добу до арешту. Компанійський сотник залишив його писарем при собі, одначе він випросився до Могилева, "щоби вивчитися латинської мови й побачити, як живуть люде на світі". Перезимувавши в Могилеві, вступив навесні до єзуїтської школи. Припадкове почув православний спископ його спів у церкві й закликав його на співака, а єзуїти прогнали його від себе як схизматика. Але на новому місці посварився Турчиновський з управителем архієрейського хору й упра- витель штовхнув його в часі всеношної на Великдень із хорів через залізне поруччя. "Летів я, З говорить Турчиновсь- кий З з хорів на діл і, коли б не потрапив на жіночі голови, був би розбився об мармуровий камінь. І багатьом жінкам ушкодив я голови, а одній бабусі уся голова зламалася й вона умерла по трьох днях". Боячися архієрейського гніву, прийняв управитель католицьку віру й далі переслідував Турчиновського. "Утікаючи перед тим лихом", випросився він в архієрея з двома співаками до міста Шклова, де знайшов місце управителя при монастирі Благовіщення. Там прожив чотири роки. Одначе й тут, як звичайно, в нього знайшлися вороги. Разом із якимись двома мандрівними студентами з Києва "виправив" він на Великдень "діалог з інтермедією, на яку зібралася велика маса побожних: і римлян, і самих єзуїтів, і домініканів, і жидів". Підмовлений католицьким духовенством, закликав його місцевий органіст домінікан- ського кляштору співати до органів. Незважаючи на наказ губернатора, відмовився Турчиновський і за те вибив його органіст із замковими драгунами так дуже, що йому було вже три чверті до смерті. Довелося лікуватися від побоїв. Видужавши, застав зі своїми співаками "того органіста в нічнім часі в шинку й відплатив йому також киями й шаблями". Очевидно, що по такій пригоді не можна було Турчиновському лишитися в Шклові й тому він, "забравши всіх співаків, пустився дубом униз по ріці Дніпрі". По дорозі судно наїхало на корчі, плавці вирятувалися з біди завдяки прибережним рибалкам, а їх масток пішов разом із судном П'Д воду. Якось добилися до Чернігова, де два товариші 28 Мандрівні дяки Турчиновського вступили на службу до архієрея Іродіона Жураківського. Сам Турчиновський разом з іншими чотирма співаками опинився на прохання генерального обозного Якова Лизогуба в Седневі як дячок. Там жив цілий рік, щоб заробити на одіж. "Приодягтися трохи, повернувся до свого рідного села, де застав іще в живих батька й матір і всіх своїх рідних. "Проживши трохи вдома", вирушив до Переяс- лава, де й прийняли його на регента до катедри. В 1718 р. оженився й тоді висвятив його переяславський єпископ Кирило Шумлянський за заслуги як співака на священика, для рідного містечка Березані. Так закінчилася кар'єра Турчиновського як мандрівного дяка. Але і як священик перетерпів Турчиновський немало через свою неспокійну вдачу, набуту протягом довгого мандрівного життя. Та великій частині дячків так і не судилося видертися вгору, навпаки, вони виконували нераз роль попівських наймитів і відробляли панщину; опис своєї гіркої долі залишили вони в піснях і віршах на цю тему. Наші мандрівні дячки й західноєвропейські ваганти й мандрівні клирики. Сво'їм тривожним життям нагадують наші мандрівні студенти й дячки західноєвропейських вагантів і мандрівних клириків, таких самих мандрівних співаків і віршарів, якими були й українські мандрівні школярі. Подібне життя давало привід і до подібної літературної творчості, тим більше, що крім подібності життя була й подібність освіти. І саме ця подібність освіти, знайомство із західними школами, їх наукою й поезією не могла лишитися без впливу на літературну творчість наших віршарів. Таким чином можна шукати в творчості наших мандрівних школярів і дячків двоякої подібності з творчістю західних вагантів: впливу однакових умов життя та впливу літературних взаємин. Одначе була й різниця між літературною творчістю західних вагантів і наших мандрівних школярів і дяків, а саме та, що західні шкільні віршарі писали свої пісні переважно латинською мовою (сагпііпа Ьигапа), а у віршах і піснях наших віршотворців має перевагу рідна мова. Все-таки на загал виказують пісні й вірші західних і наших віршарів, дивну мішанину поважних і жартівливих, побожних і протилежних їм мотивів, тому й спільно зустрінеться і в нас, і на Заході улюблений мотив опису весни чи історія якої недозволеної любові, повторена за одною з багатьох новел на такі теми. Бурлескний елемент. \ тут і там бачимо в пісні й вірші комічні і бурлескні елементи. Батьківщиною бурлескної поезії є Італія, звідки прийшла вона до Іспанії, а з останньої З до Франції. Між одним і другим родом треба бачити різницю, Чсрпець-мапдрівсць Климсшій і його вірші 29 бо коли комічний письменник приневолює сміятися над тим, шо смішне в дійсності, бурлескний пост викликає у нас сміх, насміхаючись над серйозними предметами. Обидва різняться тільки вибором тем і матеріалів: комік виставляє в смішній формі те, що смішне само по собі, а бурлескний письменник перетворює все поважне в смішне. Комік дає природну фотографію, а бурлескний письменник робить карикатуру з якогось поважного, високого предмету. 6. Чернець-мандрівець Климентіії і його вірші Життєписні дані у віршах Клпментія. На лад мандрівних дяків зійшов великі простори Української Землі й Білорусі ієромонах Климснтій, Зіновіїв син, як він сам назвав себе в одному вірші. Про час, коли жив і працював Климснтій, можна здогадуватися на підставі його іншого вірша, де він згадав про канівського священика З двоєженця, котрому митрополит Ясинський (1690-1707) дозволив, незважаючи на двоєженство, відправляти богослужсння. На жаль, не подав віршописець життєписних даних про себе, тільки тут і там можна вихопити з поодиноких віршів якісь риси з життя їх автора. Оповідаючи про ченців, котрі волочилися по школах і корчмах, згадав Климснтій, що хоч він псрсмандрував далекі краї, але не поступав зле під час своєї мандрівки. Говорячи про пострижсння в ченці, запевняє автор, що нишсі же о том чину соиершеи дозпавец і над всіх в меч сірадалцсв біднійший страда.псц. Як оповідає в одному вірші, писав автор свої твори в різних місцях, перескоком, будучи переслідуваним, і робив помилки тому, що не мав спокійного місця. З тієї причини писав свої вірші два роки. Признається, що знав тільки "Ірмологіон", "а партссов не співав, то не разуміст". Із досвіду говорить автор і про писарську справу: Писарскос діло, хоч то не ціпом махать, да голову горні ціна тяжко часом вертать. Іїо потреба, пишучи, всяко розмишляти, жеби яко найлучшей сенсов докладати, іжби в людей не било писмо згорішітелно да жеби то било от всіх похвали гелію. Про всяку річ треба окремо пам'ятати, про що звелять писати в листах. Усі труднощі писарки автор знав добре, бо сам був писарем. Немає сумніву, що Климснтій був монастирським писарем, бо в заголовку вірша згадує про городських і монастирських писарів, а крім того, писарський стан ставить поруч із проповідництвом. У віршах Климснтій згадував про свої хвороби: з молодих літ був хворий на зо Чернець-мандрівець Климентій і його вірші пропасницю, лікувався пусканням крові, але це мало що йому допомогло. Климентієві уподобання й погляди на окремі стани. Під національним оглядом почував себе українцем і відчував добре окремішність українців від білорусів і москалів, тим більше від поляків. Любив порівнювати Україну з Литвою- Білоруссю. У вірші про боржників оповів, як на Волині позичив українець у жида грошей і не міг віддати їх у своїм часі, а поляк присудив, щоб українець віддав вдвоє більше, ніж позичив, бо так згодився, позичаючи гроші. Не любив жидів і циганів, виступав проти тих, котрі курили тютюн і нюхали табаку, а поляків ненавидів гірше, ніж псів: Хто в псах кохаєтся, сам йому ся равняєт, жаден, не возлюбивши їх, тоє признает. 1 не токмо таковий псови сет подобен, але ляху той або демону надобен. Очевидно, витерпів Климентій багато від псів під час своїх мандрівок, з приводу яких можна приложити до нього його власний вірш про людей, що мимоволі волочаться: Яко то повідают: пустив Бог Микиту на уставичную юж у мир волокиту. Не вмів загріти, як треба, одного місця й вічно мусив шукати собі нового. "А покуль взийде солнце, виїсть очі роса", а часом і смерть перетне косою нитку життя людини й вона не в силі нічого доброго довершити, коли до кінця їстиме її нужда. Не тільки нужда була причиною, що Климентій не лишив писань літературно довершених, для цього бракувало авторові поетичного хисту й ідейності. Все-таки вірші Климентія дають цінний матеріал із темної доби руїни культурного життя України, бо малюють життя всіх класів тодішнього грома- дянства з найрізноманітніших боків. Сучасне собі українське громадянство ділив Климентій на два табори, письменних і простих, між якими була велика прірва тому, що яко тяжко трезвому із п'яним обитать, тако і писменному із простим пробувать, бо в простого мужика простий сет обичай, а в письменних особини політичний звичай. Автор хвалить тих, котрі читають радо святі книги, бо вони приносять душевну користь. Із тієї самої причини хвалить друкарів та інші ремесла, що працюють коло книжки. В тіснім зв'язку з церквою стояла школа: Школа церковний угол так ся називаєт, гди ж церковних набоженств дітей научаєт. Крім цього, "школа всяким странним дом єст волний". І причетникам теж школяре ся іменуют, поневаж в церкві святой щире услугуют. Чернець-мандрівець Климентій і його вірші 31 Хто ж вивчився, не повинен скривати свого таланту З науки, але подати іншим, інакше буде подібний до неплідного дерева. Климентій обурювався дуже на селян, що покидали готові господарства й шукали кращої долі на слободах: Не хотілесь панови послушенство отдавать і в цілости з всім своїм в єдном місцу пробувать, гинь же тепер за своє злоє непокорство і за упрямую твою гордость і упорство. І добре тиє чинят, що прочан обдирают: Бог їх простит, за тос згола гріха не мают, І не тілко потреба би таких обдирати, але із самими душами розлучати; поневаж не хотів, пуд ким був, чинить повинность, обдери і хоч забий за тую учинность. Бог за бунтовника, як мовят, не повісит, але і нагородою єще потішит, гди ж учинив своєму пану пакость многу, не тілко пану, і самому Богу. Як ся мів, то мів, треба било б претерпіти, а за терпеніє спасеніє могл би міти. Не подобалося Климентісві й те, що селяни вписувалися в козацтво й опісля виписувалися. Він радив виписувати їх березовим пером і забирати їх худобу на ратуш. Одначе з другого боку виступав і проти таких козаків, котрі в дорозі обдирали людей, робили всякі насильства, грабували й пакості чинили. Взагалі був автор високої думки про козацтво: І козаки на світі всі велми ся труждают, поневаж перси свої на войнах виставляют, боронячи отчизни і добра христіян, жеби не преодолів нечестивий басурман. не тільки свої груди виставляють козаки на війні, але свої голови. Тому треба шанувати козаків як І й кладуть святих, бо на войнах в потребах кров свою проливают і за православную віру душі полягают. Було козацьким звичаєм висипати могили на полях для тих козаків, що своє життя поклали. Селяни почали переймати той звичай, проти чого Климентій написав окремий вірш, закінчуючи його пересторогою, щоб селяни не втруча- лися в козацьку славу: Уже ж, козаки, собі ви здорові бувайте, а мужикам простим слави козацкої на поталу не попутайте. Про ченців. Вступати в ченці радив тільки по зрілій надумі, бо раз "нікого черная риза не спасаєт", а далі із басурманских неволь свободні бивают, а з чернецства до смерті не освобождают. 32 Чернець-мандрівець Климентій і його вірші В іншому вірші писав про ченців-волоцюг. Не хотячи в монастирі бути послушником і терпіти ради свого спасіння, да повієтся иний к бісу по своєй волі, шукаючи на згибель собі свояволі. А свояволя добра, да непожитечна, з котрої ся раждаєт згибель доконечна. Насамперед ченця губить сваволя. Не раз шаліє мандрівний чернець і приводить світських людей до роздра- тування. Такому не потреба милостиню давать, але всюда годно єст киями частовать. І будет иний чернец през ввесь вік ся волочить, а трафляєтся тому в школі ся і скончить. або й у коршмі. Що більше, может неразсудло той шинкарці напити, а що горш, і комедий яких начинити. І гди в корчмі згинет, в гной, як пса, закопати. З окремою похвалою згадав Климентій ченців, що трудилися у бджільництві. В XVIII ст. були поширені окремі вірші про тих ченців, котрі замість пам'ятати про смерть, впивалися, грали на дудки з нудьги, сидячи в келії за правилом, шукали в селах веселих молодиць і дівчат. Вірш пробував наставити ченця на розум. Про жінок. Дуже суворо й місцями не по-людськи ставився Климентій до жіноцтва. Він нарахував дві третини жінок, а одну третину чоловіків, бо мужіе на воєнних путех помирают, а жени всегда цілі в домах пробувают, Одначе Бог дав чоловікам старшинство над жінками, що не в силі зрозуміти чоловічих речей. Климентій перестерігав ніколи ні в чому не вірити жінкам. Женам бо завше латво так клятву сполнити, як прагнучому часом води ся напити. Прсто, аще би мощпо звізди з неба брала або теж пред собою землю поядала, то уже да не будет оним віра данна, хоч би і прекрасная она била панна. Його цікавили неплідні жінки й удови. Живущія в чистоті чесния вдовици обрящутся перед Богом як чистия дівици. Що більше, здорових і молодих удовиць, що жили в чистоті, ставив автор вище чесних дівчат: діви бо плотских гріхов себі не познали, а они і, познавши, чистость заховали. Грамотність жінкам не потрібна, без цього могла б обійтися церква. Чернець-мандрівсць КлимеІІтій і його вірші 33 ЖсІІа піісмеипа мужем простим погоржаст і як простака ціле того вничижаст. Оошс.м бо праве жепам писмо псприлично, тілко оно менщизнам потрсбио і слічно. А жснам, як пятого колеса, так треба, а мужем всяким всюда на все то потреба. Сдпак котрой хочется писма научитись, нехай учит, жеб вміла ліпш Богу молитись. У дальших віршах Климентій говорить про жінок, про жіночі принади й чоловічі пристрасті до жінок, головно до чужих, про "пекельну гарячість в жіночім тілі", зазначає, що часом бувають "і з банкартов люде", виступає протії ворожок і чарівниць, танців, навіть на весіллі, проти жінок, що перебувають у корчмах, що святкували п'ятницю, а в неділю працювали, проти сварливих і язикатих жінок, перемелюючи давні слова про злих жінок, проти жінок, що заживали занадто горілки, тікали від чоловіків, проти плачу жінок над дітьми: Плачте ви по тих, Ідо мрут у посродку віку, когда пришло б ся тілко жити чоловіку, а по малих і старих дурно не ридайте, але без жалости їх од себе пущайте. Цікавився наш чернець і життям жінки, коли вона лишалася на довший час вдома без чоловіка. Одна вірна, а й на в гречку скачет добре без мужа, А і при мужу ина тож спрапуст аж послі праци ипогда недужа, і ніЄди ніким не перебираст, але охотно всім не иозбраняст, доволно людей голодних контептуст і контентовать ізнову обіцуст. і безпрестанно тим хлібом ксруст Иная ж сама голодом умираст і нікого теж і не пожнвляст і ні до кого обачсня не мас, же за голодного не спогадає. Для моралі автора характерна риса, що він радив хоронитися від людських очей тому, хто захоче згрішити, бо публічний гріх тяжчий для душі. І что схочеш сотворить велика і мала, утрись і запрись, жсб сич і сова не знала. І співают зась: хмизом низом під вербами, жеби жаднис люде ніЄди не узнали. Климентій хвалив собі куховарок, що продавали варене по містах, не радив ревнувати чоловікам до жінок, зокрема тоді, коли чоловік звелить жінці шинкувати: Бо і пред ним самим Іож будут жону займать, а ему треба тос тогда за жарт приймать. А єжели тому ся начнет противити, то ні жадний до него не пойдет і пити. Автор знав це з досвіду. З другого боку, називав автор дурнем, гідним насміхів, того, хто схилявся перед своєю жінкою: М. Возняк 34 Чернець-мандрівець Климентій і його вірші 1 певне будет кріпко Бог того карати, же злої жони, як шкапи, не вмієт на узді держати. Радив обухом відганяти старшинство в жінки. Одначе в іншому вірші зазначав, що много єст неуважних і мужей на світі, же честних жон не хотят в доброй любві міти. Будет иний в всяких ділах сам лядащо, а жону честну щодень караєт нізащо. А вже найбільше дивувало автора, коли яке подружжя не мало дітей: Над всіх чуд і дивовиск треба ся дивовати, хто б міл, оженившися, паненство ховати. Нелюдяність Климентія у віршах про селян і жінок перестане дивувати, коли взяти до уваги, що він виписав похвалу катам: А і ката потреба всюда своєго часу, жеб давав тим злодіям і забойцам прасу. І прошу вас, містрове, добре таких справляйте: чвертуйте і паліте і бійте і стинайте. А єсли когда кого вішати будете, то примучить перш добре нехай не забудете. Панегірист пияцтва. В пияцтві радив автор триматися приповідки: пий, да не вий З і виступав проти тих, котрі п'яні не клалися спати, але робили неспокій. У п'яного решето грошей З повідає, а гди проспится, тогда і чеха не має. Автор закликав до тверезості, але яку тверезість він мав на думці, видно з його слів, що на окремий подив заслуговують ті, котрі не вживають жодних напоїв, а зрештою "не вино, леч п'янство проклято". І наш чернець посунувся так далеко, що зложив гімн у честь тих, котрі люблять пити пиво або який інший напиток, але так, що їм це не шкодить: Котрий, мовят, человік добре випиваєт, теди такому пан Бог на пиво даваєт. Хочай то і так правят, же не диво, єдпак добре, Єди зтроха горло промочило. До людей виразиійше будет глаголати і в церкві на крилосі гладше заспівати. За чим, панове, собі здорові бувайте, а, гделиколвек пиво добре, потягайте. А в голові здоровий все не перебирай да вшелякий напиток заровно випивай, бо в жорна добриє, що вкинь, мовят, то змеле: похвали і ти мене за то, честний хмеле. І суржик хто любит, хліб з него уживаєт, і просяник, овсяник З все то корм биваєт. А хто єдно що любит, того і держися: хоч штани застав, іди у корчму, напийся. Чернець-мамдрівець Климентій і його вірші 35 При такому славословії для алкоголю не дивно, що в автора неначе існував окремий стан трункових людей. Про багатство й бідність. Поважну групу віршів Климентія становлять вірші про багатство й бідність. О горе бідним людем, убогим на світі, же не могут скутечной радости іміти З починає він один вірш. У багача швидко минеться журба, бо богач судям очі мздою забиваєт і тоєю до конца оних осліпляст, а убогий неборак, хоч мало споткнется, певне побіденному дармо не минется. І не раз розлучиться бідак із душею, коли не зарятує його багач. Словом велик сніг, да нігде діть З люде повідают і неложную правду о том признавают, гди ж світу і землі піт конца здаєтся бить, а не зішйдст убогий где безскорбно пожить. Тому завжди впадають бідаки у виликий смуток, а часом із журби відбирає собі людина життя. А як мовят: хоч печаль на єдну годину кому лучит, запомнит і милу родину. Кожен хотів би бути багатим, але мусить на світі так жить, як набіжит, і тим рогом чесатись, которим достанет. Матиме трохи, як зачне працювати. Все-таки скрізь є більшість бідних. Автор відчув бідність, бо сам був бідний, як виходить із його молитви до Бога: "і автора вспоможи сего як нищетна". Відгомін особистих переживань помітний і в іншому вірші, де ствердив автор, що далій на світі, горш біда иаставаєт, же убогий чоловік во всем погибаєт. Нарікав тут, що багачі не хотіли виплатити бідакам заробленої винагороди. Бракові грошей присвячено іншого вірша. Тяжко було роздобути гроші бідній людині, а хоч заробит, лихими грошми заплачают, а і лихими єще особ укривжают. А добрис все собі богачі позбирали, жеб било що на той світ брать, в землю поскривали. Убогим людям платили багачі злими чехами, а самі згортали вісмаки. В іншім місці писав автор, що бідні люди не тільки в дорозі замерзали з браку теплого одягу й добрих коней, але й вдома з браку дров, бо "ні откул привезти дровец і теж нічим", а без грошей не можна й купити. Очевидно, лишила тут свої гіркі сліди вічна воєнна хуртовина, а гді пройдет зась инді воєнна руїна, не скоро поправится впять тая країна і не зовсім теж своїм достатком зберется. 36 Чсрнсць-мапдрівсиь Климентій і його вірші Де мир, там край багатший усім добром: і людей там будет болш І хліба достаток, як то мовят: достаток чилит всякий статок. Автор молив Бога, щоб хоч за його часу вже більше не воювали або й раз назавжди перестали воювати; а гди то воюют, нехай врагов побіждают і христіанскую отчшну обороняют. На шля.ху від віршарства до поезії. Є у Климентія й вірші, з яких усе-таки пробивається крихітка тепла й симпатії до народної маси. Наприклад, він відзначив, що з цілком противними почуваннями вмирає багата й бідна людина: коли бідак не жалус, що вмирас, багач не хоче розлучатися зі своїм маєтком і бачить перед своїм економ і многоцішшх много висящих сукманов і сребряних на столах стоящих збанов. І узрит, же младая жона пред ним ходит, тая горці до кріпкого жалю приводит. Коли б світогляд Климентія не став на перешкоді до його зближення з сільським побутом, з нього міг бути співець побуту сучасних йому народних мас. Про це промовляв його вірш про косарів. Ствердивши, що косовиця З це тяжка й коштовна праця, автор виясняв причину дороговизни сіна, конче потрібного для кожного, хто тримав коні. І так міюго за зиму сіна конь поядаєт, же часом із шкурою сам за то не ставаст. А в кого часом сіна свосго переймется, той по сторонах з денгами куповати товчется, лди окаянних коней не хочет поморити, жеб било чим поїхать або дрова возити. А так бідний чоловік о сіно ся стараєт і для сіна инолда остатнєє збуваст. Досить плавний вірш з початком: Хто не умієт Богу молитися, треба на море тому пуститися. Розвиток ремісництва за Климентія на Україні. Вірш про косарів уводить читача в довгу низку віршів про ремісників, що існували за часів автора. Окремі вірші, як звичайно, нікчемні під поетичним оглядом і сухі шкільні описи з моральними повчаннями, присвятив Климентій: гончарам, ратаям, ткачам, бондарям, шаповалам і коновалам, теслям, музикам, шевцям, мельникам, іконописцям або малярам, рибалкам і різникам, гутникам і шклярам, дзвон- никам і комисарям (що роблять до церков посудини і ліхтарі), інтролігаторам, друкарям, виноградарям, винникам і виноку- рам, ситникам і рсшетникам, муровщикам, тим, котрі копали глибокі криниці, олійникам, воскобійникам, перевізникам, сніцарям і слюсарям, дударям, токарям, пастухам, кравцям, Чернсць-мандрівець Климснтій і його вірші 37 кушнірам, ковалям, гафтярям, шабельникам, стрільникам, салітранникам, порохівникам, сідлярам, кухмістрам, гребен- нйкам, солодівникам, пивоварам, соляникам, сагайдачникам, линникам, рудникам, римарям, рогівникам, гребцям сіна, женцям, молотникам, котлярам, Єонтарям, мильникам, папірникам, бердникам, колісникам, стадникам, довбушам, ді'гтярам і смолярам, цегельникам, вапенникам, кожем'якам, нсводничим, садівничим, каменосічцям і іншим. Крім цього, згадав про стельмахів, гармашів, вівчарів, трубачів, гісарів, скрипників, тютюнників, золотарів, цимбалістих, коробоч- ників, хресторізів і інших. Дав також Климентій багатий матеріал для історичного словника української мови, назива- ючи довгу низку дерев і рослин. Заліобуванпя. Климснтія приповідками. Його залюбування приповідками таке велике, що він не раз сипле одною приповідкою за другою, наприклад про правду: Хоч то мовит: правдою не поживитися, а ліпшей од неправди завше хранитися, лди ж із дна моря правда святая виймаст і, хоч пепожитечна, а часом сприяст. І паки праиду ректи, гілко бойся Бога, а так правая будет до неба дорога. 1 сіце ж, якоже там прожде повишше ріх такую ж річ, що мовлю: правда то єст не гріх. Приповідками послугувався також у двох віршах про тих, що втікають: Давняя приповість: як втік, як десять побив, же напасти утоком своїм ссбі позбив. Гоняіцсмусь дороги миогі, тому єдина, доброму втікачеві справит много година. З дуже довгої низки приповідок варто навести тут такі: коли даха, то также будет і от мене вдяха; дивная річ, що в хаті З піч; добре тому пить, в ком хміль спить; пий, да не впивайся, меж чужими людьми вистерігайся, бо хміль мовит безпечне, да нестатечне; іскра поле зпаляст, а послі випалепя і сама погибаст; Бог тому дав, хто ровню поняв; єсли отец вмрет, то З пол сироти дитина, а гди й матка, то юж З цілая сиротина; дай, Боже, всяких діл ся научити, тілко не всяко, Боже, дай діло робити; не той пиво пст, хто варит; рука завше руку миєт; на зиму літо работаст; ліченим конем юж ся не наробити; не той господар, що збіраєт, але З що готового добра не затрачаст; замок для доброго чоловіка; в страха великі очі. Гумор. У віршах Климентія трапляється й незгірший дотеп, наприклад у вірші про велетів. Було б велике лихо, якби ті велети були жили досі, бо тоді всі речі мусили б відповідати їх зростові. 1 повинна б всякая реч болшая бити, жеб могл такий великий дурень в світі жити. 38 Чверть століття у мандрівках Оцінка. Рукопис із віршами Климентія відкрив Шишаць- кий-Ілліч, їх оцінку з історичного погляду дав Куліш, а видав у цілості Володимир Перетц із розвідкою, де вихоп- лений із віршів матеріал для життєпису автора та його світогляду. Взагалі Климентій З це оборонець старого ладу, формаліст у справах віри й церковно-громадських питаннях, цинік у приватнім житті, ворог демократизму та прихильник вищих верств, типова пересічна людина свого часу з середніми здібностями й великим хистом до спостережень, хоч це використати не дозволила йому мала освіта. Все-таки дав багато цікавих даних для характеристики часів Руїни на Україні. Хоч добре знав рідну народну мову, силкувався писати по церковнослов'янськи, правдоподібно, щоб не порівнятися з неписьменними. 7. Чверть століття у мандрівках Автобіографія Василя Григоровича-Барського. Коли Кли- ментій робив свої спостереження на Україні, був ще дитиною той, котрий пізніше став знаменитим мандрівцем по святих місцях Сходу, цілком відмінним від Климентія. Це мова про Василя Григоровича, що народився у Києві 1701 р. Предки його були мешканцями Бару на Поділлі. В 1710 р. довелося Василеві бути свідком страшної чуми в Києві. Саме про його життя маємо вістки тільки в описі мандрівок по святих місцях Сходу. Батько, купець, бажав і в синові бачити купця, тим більше, що на вчених дивився як на людей, схильних до гордовитості й подібних звичок. Тим часом Василь мав від дитинства нахил до всяких наук і мистецтва. На своє щастя одержав у своїх змаганнях підтримку від своєї матері. Тому вступив до Київської академії. Одначе не скінчив її; на лівій нозі утворилася рана, що не дала йому ходити. З огляду на те, що київські лікарі не вилікували його, він скористав із того, що його товариш Юстин Леницький вибирався до Львова на вищі студії та з початку серпня 1723 р., користаючи з хвилевої неприсутності батька, виїхав із Києва. У Львові лікар вилікував йому ногу й він дістався до єзуїтської академії. Тому, що православні, головно з Києва, не допускалися до єзуїтської академії, він укупі з Леницьким назвали себе Барськими, себто родом із подільського Бару. Та незабаром власті академії попали на слід їх справжнього походження й виключили їх із академії. За них вступився львівський уніатський спископ Атанасій Шептицький і їх прийнято наново до академії. Відтоді з їх голови не сходило питання, що далі. Довідавшися, що один із українських священиків вибирається до Рима, щоб, повдовівши, розважитися, обидва постановили товаришувати йому, тим більше, що бажання тягнуло Василя до барського святого Миколая в Італії. Запасшися всім потрібним, головно всякими дорученнями, вийшли наші три мандрівці зі Львова на початку травня 1724 р. Та перейшовши Карпати, вже в Кошицях не мали з чого жити й, як це діялося в їх ріднім краю, ходили по місті та просили милостині. Непризвичаєний до такого способу Чверть століття у мандрівках 39 прожитку священик-удовець відлучився від них і дальшу дорогу відбували самі обидва київські товариші. Через Пешт і "славний город" Відень, Стирію і Каринтію попростували до Італії. В угрів підкреслив наш автор гостинність, якої не запримітив у німців, вільних за те від розбійників. У Відні, що видався неначе прегарним раєм, роздобули обидва мандрівці доручення від папського нунція й венеціанського посла. З Венеції вирушили обидва через Падую, Феррару, Полонію й дальшим побережжям Адрійського моря до Лоретто. Хоч звідсіль коротша дорога була до Рима, наші мандрівці пішли до Барі й перенесли невимовні страждання, мандруючи в спеку по сухій Калабрії. В Барлетті напала Василя пропасниця і його товариш подорожі, не ждучи його вилічення, покинув його одного засумованого й хворого та відійшов до Рима. Зоставшися одиноким на чужині, до того знаючи тільки латинську книжну мову, якої не розумів простий народ Італії, без грошей, мучений пропасницею та спрагою, йшов він дорогою до Рима. Спочивши трохи в Неаполі, дійшов він у першій половині вересня 1724 р. до Рима, що справив на нього велике враження. Цілими днями ходив він по Римі: заходив до церков, оглядав княжі й кардинальські двори й палати, любувався красою вічного міста, приглядався до народних звичаїв, був навіть на гостині у самого папи. Побувши в Римі близько трьох тижнів, вирушив до Венеції й мав намір звідти вже вертати попереднім шляхом. Та не було нікого, що ради Христа перевіз би його через море; затягнулася осінь і він постановив перезимувати у Венеції. А що вільний час остогид йому, почав учитися грецької мови. В Неаполі ж зустрівся з колишнім архімандритом одного російського монастиря Рувимом Рурським, улюбленцем Степана Яворського й довіреною особою цариці й царевича та, певне, мандрівцем із полудня на північ. Рурський приневолений був утікати й шукати собі такого місця, де тільки один Бог знав би його. В нім знайшов Василь товариша до дальшої подорожі, охоту до якої викликала в нього італійська весна 1725 р. З таким товаришем подорожі майнула Василеві думка піти до Єрусалима поклонитися Христо- вому гробові. У березні 1725 р. випливли обидва з Венеції в напрямі острова Корфу, очевидно, заради Христа; в травні попливли на Хіос, де помер товариш подорожі, а звідти завдяки грецьким купцям приплив самітній наш автор на початку жовтня до Солуня. Звідти вибрався пішки на Афон, де довелося йому перетерпіти переслідування за подорож до Рима й обід у папи. В лютому вийшов з Афону до Солуня, де прожив до вересня. Добра нагода дозволила йому поплисти безплатно до святої землі й у першій половині жовтня він прибув у Яффу, заїхавши по дорозі на Родос і Кіпр. З Яффи йшов він за караваном пішки. Перед Єрусалимом пограбували та побили його араби. В Єрусалимі закінчив 1726 і зустрів 1727 р. Обійшов усі околиці Єрусалима та при кінці квітня поплив до Дамієтти, але буря занесла корабель на острів Кіпр, де прожив три місяці, мандруючи по його містах і монастирях. Звідти виправився до Каїра, де александрійський патріарх дав йому захист У своїм заїзді протягом більше ніж восьми місяців. Звідти дістався на Сінай, де оглянув святі місця. Єгипет покинув у Дамієтті й, вийшовши на берег, опинився в антіохійській патріархії. Був у Дамаску, Антіохії, що видалася 1728 р. селом, опісля пропасниця загнала його до Алеппо, а 1729 р. зустрів в однім монастирі коло Тріполя. Одужавши, задумав знову відвідати Єрусалим, куди попрямував через азарет і Самарію. Коло Єрусалима попав знову в руки розбійників, що 40 Чверть століття у мандрівках збили й обдерли його дочиста. А що й не мав чим оплатити магометанських податків, прикинувся павіженим і таким чином на початку квітня 1729 р. дійшов до святого міста. Тут провів Великдень, ще раз відвідав околиці Виф;іесма, потому виправився в Яффу, а звідти в ПтолемаТду, вдруге відвідав Лазарет, перейшов усю Галілею, опісля прожив близько п'яти місяців у Тріполі, щоб учитися грецької мови в тамошній школі. Вибравшися в липні до Єгипту, повернувся сюди назад наприкінці 1730 р. й далі вчився грецької мови, а влітку 1731 р. вислано його на острів Патмос для вирішення одного питання в спорах католиків і уніатів із православними. З поворотом був на Хіосі й Самосі та замапдрував до Дамаска, де антіохійський патріарх постриг його в ченці в січні 1734 р. Тоді оглянув Сірію, а наприкінці вересня 1734 р. вибрався вдруге на острів Кіпр, де протягом зими викладав латинську мову в православній грецькій школі в ЛевкосіТ. Наслідком землетрусу й чуми перервалися шкільні заняття і паш автор оглянув за півроку сливе всі кіпрські монастирі. Повернувшись до Левкосії, прожив тут до серпня 1736 р. Вибух війни між Росісю й Туреччиною приспішив його від'їзд на острів Патмос, де, незважаючи па чуму, залишився і віддався науці грецької мови, хотячи знанням її принести користь своїй батьківщині. Тут відвідав його в 1738 р. земляк, парох посольської церкви в Паргороді, ієромонах Софійського монастиря в Києві Костянтин, що також був на Афоні, відвідав Срусалим, Патмос і інші святі місця. Непорозуміння з послом викликали в Костянтина такий настрій, що він з'явився у верховний диван і заявив, що бажає особисто представитися султанові, щоб перед ним відректися Христа й "визнати Магомета справжнім пророком великого Аллаха". Та незабаром покаявся свого вчинку, зав'язав голову старою хусткою та в роздертих шатах з'явився перед султаном як ісповідник Христової віри. Його схопили та на початку січня 1743 р. стяли йому голову. Православна церква зачислила його до святих. З Патмоса нав'язав Барський листування з Симоном Тодорським, заходами котрого в травні 1743 р. російський посол у Царгороді закликав його повернутися на батьківщину, де він потрібний. Па початку жовтня 1743 р. сів наш автор на корабель і відплив до Паргорода. По дорозі вступив до Ефеса й на Хіос; у Царгороді оглянув давні будинки грецьких царів, любувався красою й розташуванням міста, приглядався до звичаїв народу. Тому, що не хотів стати посольським капеланом, вибрався в травні 1744 р. вдруге на Афон; зацікавився монастирськими архівами і своїм докладним описом Афону познайомив із багатством історичних джерел, що збереглися в афонських бібліотеках. Цим описом і закінчив Барський рукопис із описом своїх мандрівок по святих місцях Сходу й цим свою автобіографію. Не надійшли до пас замітки про останні три роки його життя. Повернувшись з Афопу до Солупя, зайшов він у Трікалу й Арту, потім морем поплив у Патрас, далі відвідав Калавриту, опісля Афіни, острів Кріт й у середині 1746 р. вернув до Царгорода. Але, що там зайшла вже неприємна для нього переміна: попередній посол помер і прийшов новий, перед котрим обмовлено Барського, З вибрався він через румунські землі на Україну. В Бухаресті дістав листа від префектора Київської академії Варлаама Лащевського, що покликав його до Києва на кафедру грецької мови. Одначе тяжка хвороба затримала його в Бухаресті й щойно в липні 1747 р. поспішив він через Ясси й Могилів до Києва, куди приїхав у середині вересня ні живий, ні мертвий. В пришельці-ченці не впізнавала мати свого сина протягом години. Ледве місяць довелося йому прожити в Перемога релігійної унії в Західній Україні 41 домі батьків, лікуючися від тяжкої хвороби, що й позбавила його життя в другій половині жовтня 1747 р. Опис мандрівок по святих місцях Сходу. Церковнослов'ян- ський опис мандрівок Барського по святих місцях в Європі, Азії й Африці побачив світ щойно 1778 р. Сливе чверть віку мандрував по чужих землях, щоб учитися, бо, як каже: "де наука, там просвічсння розуму, а де просвічсння розуму, там пізнання правди". Правди шукав Барський усе життя. Знайомлячи сучасний східнослов'янський світ з турецькими землями, опис мандрівок Барського знайшов широке коло читачів і виходив раз за разом (1785, 1788, 1793, 1800, 1819 і пізніше); це тим замітніше, що тоді була мало розвинена любов до читання серед громадянства. З оригіналу видало опис мандрівок Барського Православне Палестинське Това- риство в Петербурзі в роках 1885-1887 в чотирьох грубих томах разом із його 137 рисунками. Богомольців до Єрусалима було в XVIII ст. більше й вони теж залишили свої рукописні "путники"; таким с, наприклад, "Путникь оть богоспасаемаго града Кісва до святого града Іерусалима й отт> Іерусалима до Кісва" ієромонаха Сарапіона Множинського Каякова з травня 1744 р. 8. Перемога релігійної унії в Західній Україні Спольщення української шляхти. Протидіяти деморалізації українського життя було тим тяжче, що українська право- славна церква почала щораз більше втрачати давній характер та значення. Що більше, в Західній Україні вона уступила мимоволі місце унії. Швидко після зрівняння української православної церкви з римо-католицькою почав польський уряд вертати до своїх давніх звичок і методів. Від середини XVIII ст. перестали сейми говорити про охорону прав православної церкви, а слідом за цим почалася низка сеймових ухвал на користь поширення унії та знищення православ'я. Це йшло у парі з тим, як католицька шляхта втрачала щораз більше давню розмірну релігійну толе- рантність і ставала щораз більше фанатично настроєною, а православна шляхта, що ще недавно давала таку сильну поміч братствам в їх обороні православної церкви, щораз більше зливалася з польським табором. Правда, на поміч православній церкві прийшла козаччина, але, стоячи за станову рівноправність, вона рішуче запротестувала проти привілеїв шляхти й цим відштовхнула українську шляхту у польський табір, де вона, переходячи на католицизм, зберігала свої станові привілеї. Одначе швидко по Анд- Русівськім мирі й козацтво перестало бути оборонцем 42 Перемога релігійної унії в Західній Україні української православної шляхти там, де сягала польська влада на Українській Землі, себто на Правобережжі, і той момент використала польська влада для поширення й закріплення релігійної унії. Рішучі удари польського сейму, завдані українському православ'ю. Рівночасно з Андрусівською умовою в 1667 р. прийняв польський сейм першу ухвалу на користь унії, себто увільнив уніатське духовенство від усіх воєнних обов'язків. Було це значне полегшення, яке, з одного боку, зрівнювало уніатське духовенство з католицьким і шляхтою, з друго- го Ззалишало православне духовенство на рівні з міщанами й селянами, що платили всякі податки й данини. Вже й нема що говорити про матеріальні й моральні вигоди з того полегшення. За першою ухвалою пішли дальші постанови польського сейму, щораз більше ворожі для православ'я. Навіть в умови, на які присягав король, увійшло зобов'язання короля, шо при першій нагоді усуне раз і назавжди незгоди, які постали з роздвоєнням грецької релігії, себто заведе унію, й що не даватиме духовних мастків і посад грецької церкви негідним людям, себто православному духовенству. На сеймі 1676 р. постановлено підтяти силу останній охороні право- слав'я З церковним братствам. Тоді ухвалено закон, що заборонив ставропігійським братствам зноситися з патріархом і віддавав братства під владу місцевих єпископів. Крім того, довів сейм до заборони православним виїздити за кордон під загрозою кари смерті й конфіскати маєтку. Заборона виїзду за кордон не тільки позбавляла церковні братства можливості зноситися з патріархом, але й мала на меті зруйнувати православну ієрархію; коли православні єпископи ще раз перейдуть на унію, не можна буде й відновити православної ієрархії, бо не буде кому висвятити її. Уніоністичні змагання гуртка Йосипа Шумлянського. До колишньої ролі Потія й Терлецького піднявся тепер з допомогою польського уряду львівський православний єпископ Йосип Шумлянський. Навколо нього скупчився невеличкий гурток духовних і світських осіб, між ними призначений на перемиського єпископа Іннокентій Винницький при умові, що польський уряд визнає його перемиським уніатським єпископом, і уніатський архімандрит Варлаам Шептицький при умові, що стане коад'ютором холмської єпархії. Вже 1677 р. звернувся Шумлянський від свого гуртка до папського нунція з готовністю прийняти унію. Подавши умови інших членів гуртка, домагався для себе Шумлянський усіх маєтків київської митрополії, крім того, маєтків на посаді львівського єпископа, визначення з боку папи грошової плати для нього й титулу києво-печерського архімандрита, себто доходів із Перемога релігійної унії в Західній Україні 43 маєтків Печорської Лаври. Поширювати унію радив Шум- лянський обережно. Невдалий собор. Заходам Шумлянського польський король надавав великого значення та скликав урочистий з'їзд світських і духовних, православних і уніатів до Любліна на початку 1680 р. Одначе православне духовенство та братства передчували щось недобре для себе й не з'явилися на собор, за винятком кількох, зате з'їхалося у величезнім числі уніатське духовенство. Тим часом прийшли в день відкриття собору листи від короля й папського нунція, що веліли зібраним роз'їхатися: папський нунцій заборонив католикам і уніатам починати публічну дискусію з православними про віру, а король наказував з'їздові перенести свої засідання до Варшави. Король швидко зрозумів свою помилку. Православні не тільки не з'явилися на собор, але встигли змалювати справу перед королем в її справжнім світлі. Зробили це депутати православного луцького братства, котрі, вибрані згідно з наказом короля, дістали під присягою від виборців інструкцію, яка не допускала й думки про перехід на унію. Депутати присягалися, що вони докладатимуть усіх заходів, "аби зберегти цілість святої східної церкви, послушної чотирьом східним патріархам, і що вони, не спокушаючися ні ласкою, ні обіцянками, ні дарунками, не уступаючи перед страхом, навіть перед смертною карою, боронитимуть усіх догм і обрядів, від великого до малого, нічого не додаючи й не опускаючи". В депутації був і Данило Братковський. Програма Йосипа Шумлянського. Правда, явні змагання Шумлянського довести до унії не мали успіху, але тим ширше поле відкрилося для його таємних заходів. Восени 1680 р. повідомив Шумлянський уніатського митрополита Кипріяна Жоховського, що він готов приступити до унії, що мав на цю тему довгі розмови з королем, котрий повністю схвалив його плани. З початком 1681 р. прийняли унію у Варшаві в присутності папського нунція Йосип Шумлянський, Іннокентій Винницький, Варлаам Шептицький та ігумен Лиснянського монастиря Сильвестер Тваровський, що за свій перехід на унію дістав багату овруцьку архімандрію, незважаючи на те, що законно вибрано архімандритом щиро відданого православ'ю ченця Іннокентія Монастирського. Всім чотирьом запевнив польський уряд свою підтримку, а Шумлянський із Жоховським запропонували на розгляд польського уряду проект заходів, спрямованих на примирення православної і уніатської церков. Тут домагалися вони, щоб Уряд не тільки підтвердив усі права та привілеї, дані перед тим уніатам, але щоб зрівняв цілком права уніатського Духовенства з католицьким, щоб дав місце уніатським 44 Перемога релігійної унії в Західній Україні єпископам у сенаті й трибуналах, дозволив уніатському духовенству брати участь у сеймиках і т. д. Польський уряд пішов назустріч сливе всім таким домаганням. Крім того, Шумлянський запропонував польському урядові записку з докладною програмою дальшого поширення унії. Головною умовою тісї програми уважав він трамання в таємниці того, що він і його помічники приступили до унії, бо нижче духовенство, православна шляхта й церковні братства утво- рять негайно між собою союз у всіх анархіях для протидій унії та спротивлятимуться їй до останньої крайності, зрештою, в разі розголошення могла б справа закінчитися тільки повбиванням пастирів. Шумлянський дораджував інші засоби: зрівнювати в усіх правах уніатське духовенство з католиць- ким і підтвердити цс зрівняння сеймовою конституцією, призначати часто собори та з'їзди уніатського духовенства, незважаючи на різницю між православ'ям і унісю, зробити обов'язковою на з'їздах присутність православного духозен- ства під загрозою усунення його з посад, переслідувати адміністративним шляхом духовні особи, що не хотіли би прийняти унії, проганяти їх із посад і приложити до них закони про ворохобників, нарешті, ужити всіх заходів до того, щоб перейшли в унію православна шляхта й визначніші особи з-поміж членів православних братств. Програму Шумлянського прийняв польський уряд в цілості й почав виконувати її. "Православ'я, що успішно витримало протягом XVII ст. натиск, ведений шляхом насильства, тепер виставлене на небезпечніший напад, З пише наш знаменитий історик Антонович у своїй прегарній праці. З Вороги прикривають свою акцію таємницею, нсдоговоре'ннями, вмис- ним нерозумінням термінів, неясністю становища осіб і партій, вони не домагаються загальної згоди на унію й цим не дають можливості явного протесту З боротьба роздроб- люється на безмежну низку окремих випадків і окремих адміністративних переслідувань і заохот, але як в одних, так і в других ніколи не виходить на яв причина, що їх спонукала до цього: згода або незгода на унію. Навпаки, вона прикривається старанно посторонніми обставинами, особисти- ми понуками, домаганнями канонічного права й т.п. Право- славні єпископи й духовні, що прийняли унію в таємниці, скривають своє відступство й домагаються собі послуху духовенства й пастви в ім'я гідності, яку дала їм православна церква; а тих, що їх не слухають, судять і усувають із посад не за різність у справах віри, а за спротивлсння властям, які установила православна церква; уряд і шляхта дають діяльну поміч цим фальшивим пастирям і пояснюють свою акцію в разі скарг покривджених або вмішання російського Перемога релігійної унії в Західній Україні 45 уряду, твердячи, що вони не тільки не переслідують православ'я, але навпаки, докладають заходів, аби привер- нути лад і зміцнити духовну владу в православній церкві згідно з проханням православних пастирів. Лицемірство закорінюсться до такого ступеня, що всі власті неначе забувають різницю між православними й уніатами та назви: унія, дісунія, схизма цілком щезають із адміністративного лексикону сливе до половини XVIII ст. Центральний уряд і другорядні власті, трибунали та гродські суди, дідичі та їх управителі знають тільки, що є священики та світські грецького обряду, але не запримічують різниць між тими, котрі визнають цю віру". Успіхи тасмпої програми Шумлянського. Хоч згідно з московською умовою з 1686 р. зобов'язався польський уряд залишити чотири українські православні спископії: Луцьку, Галицьку, Персмиську, Львівську З й одну білоруську, але чотири з них були в руках тасмних уніатів: Львівською та злученою з нею Галицькою єпархіями управляв Йосип Шумлянський, Перемиську віддано Іннокентісві Винницько- му, а Луцька після того, як Гсдеона Четвертинського обрано київським митрополитом, дісталася братові Йосипа Шумлян- ського З Атанасісві. З огляду на те, що силою тієї самої умови Київ відступлсно Росії, призначив польський уряд окремого адміністратора київської митрополії для православ- них Польської держави, яким був Йосип Шумлянський, що вже перед тим отримав від польського короля диплом на титул кисво-псчсрського архімандрита, наслідком чого до своєї смерті володів багатими маєтками в Речі Посполитій, які належали київським митрополитам і Печсрській Лаврі, й залишив їх своїм наслідникам, очевидно, уніатам. Такі само маєтки інших київських монастирів у Речі Посполитій роздав польський уряд у більшості уніатам, а крім того, шляхті. Ціль такого рішення ясна: чого не вдіяло ідейне перекону- вання, те довершило переконування при допомозі багатства. Такому розумінню справи відповідала й решта тактики й "протягом двадцятьох літ після невдатного люблінського з'їзду, З ствердив Антонович, З поширилася унія більше, ніж протягом сливе цілого попереднього століття. Неявне прийняття унії з боку єпископів, що далі удавали православ- них, розрив безпосередніх зносин з київською митрополією, переслідування сільського духовенства з боку шляхтичів, захоплення монастирів або відібрання у них засобів до існування, свари, внесені в шляхетські православні родини, відлучення від братств впливовіших їх членів принадою винагороди їх шляхетськими правами та при всьому тому відсутність ясно висловленої програми, неозначеність поло- 46 Перемога релігійної унії в Західній Україні ження, серед якого не можна було докладно вказати осіб, що належали до унії або відкидали її З всі ті обставини паралізували реакцію з боку православних, не дали їй можливості зосередитися та проявитися спільними заходами та звели її до розмірів приватної боротьби в окремих поодиноких випадках". Явний перехід па унію. По двадцятилітніх тасмних заходах щодо введення унії вирішив Шумлянський зняти маску. В 1697 р. він перший раз відважився внести в деякі гродські книги присягу на унію з 1681 р., а в 1700 р. урочисто та прилюдно відновив свою присягу на унію у Варшаві не тільки за себе, але й за підпорядковані собі єпархії. Слідом за тим почав виганяти православних зі своїх єпархій, що й удалося його енергійній особистості після деякої боротьби з оборон- цями православ'я. В 1702 р. прийняв унію і луцький єпископ Дмитро Жабокрицький. Як відомого зі своєї ревності для православ'я, начитаності та вченості городського луцького писаря обрало його православне духовенство та шляхта в 1695 р. на луцького єпископа, але православна ієрархія відмовилася висвятити його з тієї причини, що він був жонатий із удовою. Канонічні труднощі завели його до унії й тоді нараз забули уніатські круги про справу його женячки. Православні не вибачили Жабокрицькому його переходу на унію та спричинили його виїзд на заслання, де він швидко помер, а луцьким єпископом обрано сина колишнього луцького спископа Опанаса Шумлянського З Кирила. Одначе внаслідок того, що він отримав своє рукоположення від православного київського митрополита, звинуватив його польський уряд у зраді й Кирило втік перед переслідуваннями за межі Речі Посполитої, де дістав переяславську єпархію. Луцька єпархія перейшла таким чином під владу уніатів. Зате до самого кінця Речі Посполитої зостався православним Великий Скит у Маняві, заснований 1611 р. Йовом Княгиницьким, а закритий уже австрійським урядом 1785 р. Іннокентій Винницький і Яків Суша. Ще в 1691 р. перейшла на унію Перемиська єпархія за єпископа Іннокентія Винницького, що лишив по собі "Моральні повчання для священиків" ("Нравоучсніс єреємь") і "Постанови з означен- ням такс за всякі треби". Обидві речі збереглися в одному збірнику XVII ст. в Перемиській капітульній бібліотеці; маємо тут ще цікавіші писання інших авторів. Є тут "Наука священикам" з вістками апокрифічного характеру, з заборо- ною вірити шептам, чарам, воску й олову, "бо це все від чорта", та згадкою про великі кривди людей від панів, урядників, війтів і тивонів. Від того самого автора, що "Наука для священиків", походять "Розмаїті науки для простаків", Йосип Шумлянський 47 бо в першім писанні є відсилка до другого й тут вступається автор за покривджених й бідних: "Не годится людей мнейших, убожших і подлійших зневажати, яко то биваст, же тівони подвойскис, также богатиї люди убогих трапят, злость чинят, оскаржают, біда таковим". Хто був автором тих двох писань, не знати. Щурат схиляється до думки, що їх можна приписати єпископові Антонові Терлсцькому, попередникові Якова Суші. Від останнього маємо в згаданій збірці її найцінніше писання під назвою "Соборова наука" й різні постанови. Суша відомий як автор трьох латинських праць, одної про Йосафата Кунцевича під назвою "Перебіг життя", другої про Мелетія Смотрицького під назвою "Савло й Павло української унії" й третьої З збірки чудес холмської ікони Богородиці під назвою "Фенікс", бо ж був холмським єпископом (1652-1685). Його "Соборова наука" походить із часу, коли він був адміністратором перемиської уніатської єпархії (1667-1670), й цінна упоминанням священиків, щоб у кращих парохіях були хоч бідні школи. Є тут також згадка, щоб священики мали в церкві метрику хрещення та шлюбу, щоб носили відповідний свому санові одяг і не дуже довге волосся та давали своїх дітей до школи на науку, бо наслідком священичої простоти гине набоженство й про духовну повагу забули прості селяни. 9. Йосип Шумлянський Йосип Шумлянський і львівське владицтво. Зазначені думки має "Соборова наука" Суші спільно з двома книжками Йосипа Шумлянського, що до часу свого вибору на львівського єпископа 1667 р. встиг не раз відзначитися на воєннім полі, в битві під Чудновом і в поході Івана Казимира на Лівобережну Україну. Це й зробило його в очах польського короля претендентом на єпископську катедру, бо в ко- ролівському привілеї для Шумлянського на Львівське єпископство стоїть таке: "Беручи під увагу заслуги шляхет- ного Івана (це було його хресне ім'я) Шумлянського, які він виявляв нам добровільно у воєнних пригодах, служачи під панцирною корогвою, а саме під Чудновом, де дістав багато ран на тілі, а ще більше на Задніпрянській Україні, й бажаючи, щоб вони не зосталися без гідної винагороди й нашої королівської ласки, ми постановили згідно з однодуш- ним вибором духовних і світських людей, горожан руського воєводства, дати й конферувати йому львівське, галицьке й кам'янецьке владицтво". Який це був однодушний вибір, показує факт, що Шумлянському довелося завойовувати систематично свою єпархію та їздити із шаблею в руках по 48 Йосип Шумлянський селах і містечках, вербуючи собі прихильників. Ім'я Йосипа дістав, постригшись у ченці в Крехівському монастирі, після того, як псремиський єпископ Антін Винницький не хотів висвятити його, досі світської людини. Луцький спископ Гедсон Четвертіїнський висвятив його, а рукоположення дали йому два вигнанці З грецькі архієреї. Здобу- та у воєнних виправах сміливість стала йому в пригоді в боротьбі з контркандидатом на львівську єпископську катедру Свистельниць- ким, що також здобув королівську номінацію та, крім підмоги різних православних кругів, іще поміч Антона Вин- ницького, що від серп- ня 1667 р. став київ- ським митрополитом. Наслідком цієї подвій- ної номінації на львівське владицтво почалася між обома номінатами - єпископа- ми завзята боротьба, повна скандальних епізодів, ведена при допомозі соромної комедії з королівськими привілеями, а закінчена тільки зі вступленням на трон Яна Собсського, особистого приятеля Шумлянського. Про його інші призна- чення й діяльність на користь унії була вже мова вище. З признанням треба підкреслити, що між умовами, на яких Шумлянський приступив до унії, було також домагання заснувати для священиків семінарії й допускати до філософських і богословських студій світських людей, що закінчили школи. Умер у липні 1708., діждавшися перед смертю переходу ставропігійського братства у Львові на унію під тією умовою, щоб воно не підлягало львівському єпископові, а безпосередньо римській курії. Був це тріумф унії у львівській єпархії, бо православним залишився аж до австрійських часів єдиний монастир у Скиті Манявськім. Шумлянський як воін і дипломат. Із воєнних справ з часу єпископства Шумлянського можна згадати його участь у битві з турками під Журавном 1676 р., де вицілена в нього куля вбила дяка, що стояв позаду, та й у віденській виправі 1683 р., де отримав рану в ліве плече; про останню Йосип ІІІумлипський Йосип Шумлянський виправу зложив вірш. Відзначився Шумлянський і як дипломат; двічі виступив на цім полі в інтересах Речі Посполитої, раз у 1667-1674 рр. і другий 1690 р. Перший раз вів переговори з Петром Дорошенком, до котрого їздив до гетьманської столиці Чигирина, пробуючи всіма способами нахилити гетьмана до зв'язку з Польщею, другий раз із гетьманом Мазепою з тісю самою метою. "Дзеркало" Шумлянського. Та найглибші сліди своєї діяльності лишив Шумлянський як єпископ. Результатом його діяльності на цім полі була й книжка, видана 1680 р. в \нівській друкарні під назвою "Дзеркало ("Зерцало"), зручне для духовних і світських людей, щоби приглянулися й легше зрозуміли таємниці святої віри, десять божих заповідей і людські гріхи". Даючи повчання про гріхи, а саме з котрих гріхів може розгрішити священик, а котрі застережені для спископа, до таких гріхів зачислив Шумлянський і той, як хто займається чарами та вчить інших такої штуки, "яко шкодити кому в потомстві, в господарстві, в засівках, в бидлі, в млсках, прості в набілах, або хотячи відати пришлис речі, наприклад, сели кто жив будст або умрет, сели то станст або ні, аби ся нашло що згибшсс", "иногда воски ліючи, иногда по звіздах нощними шсптами ворожки справуючи, часом зерном яким або ладаном лічачи або льоси кидаючи І сим подобная". Притім кличуть таємно чорта на поміч, хоч облудно згадують і ім'я Христа, Богородиці й роблять знак хреста. Очевидно, мова тут про закликання. Єпископ мав розгрішати також, "коли котра якого-небудь стану, гніваючися на кого або й притягаючи "до нсрядної любви", або щоб її взяв собі за жінку, так очарує, що сам собою нудить, не може їсти й спати й сохне, не бачачи її, або й сходить із розуму, бігас по пустині або й убивається". Для спископа застерігалося розгрішення також у такім разі, коли котра мати робила заходи стаги заплідненою при допомозі зілля або іншим чарівним способом, з науки якої чарівниці, або таким самим способом пробувала звільнитися від плоду. Цс найцікавіші з 12 випадків розгрішення, застереження для спископа. З поодиноких випадків відмови причастя цікавий той, як "сквернолюбная нсвіста лице своє намажет білилом, намазуючися і стройне ся украшаючи, умисльне якоби сим украшенісм звабила кого на гріх в своє смішеніс", також коли б хто інший робив таке в такій цілі. Навіть священства позбавити вимагав Шумлянський священика-ворожбита, що ворожив із "Псалтирі" або на звіздах. Є і згадка про вживання святих дарів на чари. "Метрика" Шумлянського. В приписах, як мали поводи- тися в церковних порядках протопопи та священики, звернув 4 М В.мняк 50 ЙОСИП Ш\МЛЯ!ІСЬКИЙ уваг/ також на пекучу потребу вести метрик;? хр.Імення та шлюбу. Ширше повчання про те. шо так'е метрика та яка користь із неї для світської й духовнії адміністрації, знаходиться' р передмові до другої книжки ШУМЛ ямського, шо вкйшл.І 1686 р. у Львові з єпископської друкарні під назвою "Метрика або реєстр для порядку святої нсркви й легшої інформації духовним і світським';. Я а доказ, що метрика не нова річ у церкві, покликався автор також на великий "Требник" Могили. Правда, перед Могилою загуби- лася ця книга на нашій Україні, але не можна дивуватися тому, коли взяти тодішні переслідування церкви так. Ідо не тільки не було часу вписувати кого в метрику, але й не один утікав від церкви. Дивніше, що Й по смерті Могили згинула метрика в деяких церквах і дісцезіях, наслідком чого дехто думав, шо такої книги й не було ніколи на світі. Наслухавшися багато про це протягом двадцятьох літ на місцевих соборах від священиків, щойно тепер 'типографію альбо друкарню новую працею і коштом власним спорядив- ши", дотримує своєї обіцянки, виповнюс домагання свяще- ників З видас друком "малую книгу, глзголемую Метрика, спорядивши так, же кождий свяшеник пильний может спадне Із неї добре ('справитися, яко маст себе самого І церков Христову ісправляти". Від священиків жадав щоб кожний з них мав у себе цю книжку для свого душевного пожитку та своїх парохіян. А хоч треба заплатити за неї, писав він у повчанні для священиків, цьому не треба дивуватися, бо й друкарня не прийшла даремне, а треба було добре оплатити її, й друкарню заложив він "для умножена книг, ку ломноженю хвали божої служачих", для поправі'! й окраси святоюрської церкви та для виживлсння чснпів смятоюрського монастиря. Коли ходить про історичну правду, Шумдянський заснував друкарню, щоб зробити конкуренцію друкарні ставропігійського братства та зламати опір останнього Що видаток на книжку не повинен бути тягарем для священиків, мотивував це Шумлянськиіі тим, що коли "но жал уст другий на кварту і на гарнсц заразливого труту, ко'Іопиіі можст обезумимти". а чому ж мас жалувати на книжк' . я* з може зробити його мудрим. У своїй "Метриці" вичислив автор також урочисті свята цілого року, а передмова до цього розділу "Метр'км" малює ті невигоди, котрі докучали українському кжл'снню по заведенні григоріанського календаря. Багато наслухався Шум- лянський, що працьовиті люди по селах і вбоп ремісники по містах скаржилися не тільки на польських ^анів і урядників, але й на своїх українських духсвник;:- '',-;:> панів скаржилися з тієї причини, що "їм по се. ..?.к кехут в свої і!,х,Ім ШУМЛЯНСЬКИЙ свята час" І > РІ М І.1 \рисг а к " в по,.! І І і (на и, на д\\о^ьі'\ .ІІІОІіП !ЮІ І !-" }. і 1 І ьоі І ь* - п п (. І Ь ! ' І І \ к І >ыІ І ? \ 'М ОВО V І І С ТИТИ ЕЮНІ Е 1, А'А ' \ V 1 оЬсІ тчІІК ' а 4 ( ск, РЖІ мі І ^ , \І млі І ч-гі І. ЛІ Ї і ( 1 г к І пк І !ІІ\М того Ч^ ПМ І І і х І' НМ ') Й і ЦІ ІІчОМ І ЫІ І.1 , (^ і\ о 1 ІН ІЧ Е >іі (> 1 |І ]<ТИ 1 І Ч К і" ІрОСІ! ЩМІ ( И І ^ Л ОС І І ( І І і И" п, 'ис> І р тлчи І 'і і ЬЬІ (1 < і)' і1 М І !г і І і 1 І г ' І І С VII І ,1 ІЬЧІК І (. 1 1Н Дії <_(' К І)К ЇМ (і 1 Ч І ' ІЬг! І ) І Іы- Іг її (і половині І І сгІ то и \і 1 р < 1иЧ_Н^ І п І І її І її .4' ОЬ"ы ІІіЧ сі У Н. і І. И' 1 1 Е* не* КОНІ і 722 І ! <І 1. .,1 ^ 1 п 1 1 І ( 1,1 ] І >' Н 1} ' ч І к< КС,!- (. ' 1 'р,И 11 Ч І И і' 1.11] ) II 1 52 Йосип Шумлянський ліричного пафосу, в який писав автор, наслідуючи акафисти. В пияцтві бачив автор корінь усього лиха; "піяний, посполите мовимо, віршов не складаєт". Зате тверезий священик може бути здатним до читання книг і Святого Письма, може довідатися, чого ніколи не знав, навчитися, чого ніколи не вмів, і інших може навчити цього. В широкому повчанні про пияцтво згадав автор, що п'яний священик "альбо пісни бісовскиї альбо жарти спросниї з уст своїх випущаст". Відбуваючи місцеві собори в місцевій дієцсзії, завжди упоминав Шумлянський священиків, щоб береглися пияцтва, не засідали в корчмах із простими людьми, так само при всяких нагодах, як на хрестинах, шлюбах, весіллях І поминках, крім того, щоб на ярмарки, торги та празники не їхали вкупі зі своїми подругами на однім возі тому, "же ся невірниї жидове з того насмівают і поругают, з поспольства многиї соблазняются, панове в лсгком поваженю мают, православная Русь іле уважниї і поважниї люде за то встидаются, а нам, пастиреві, слишачи то, ссрдце болізнуєт". Деякі вимовлялися на місцевих соборах, що приводить їх до того бідність, тяжкі нестатки й непошанування від громад, але Шумлянський уважав це тільки відмовками. Наслухався також автор, що римське духовенство й інші закидали українським священикам простоту й називали їх неуками, а цс головно тому, що багато не розуміло латинського або польського письма, не вміло говорити цими мовами; хоч би деякий священик був добре вчений у цсрковнослов'янщині й не мав обов'язку більше знати, але що не .інав латинської або польської мови, то вже був простак. З огляду на вимоги практичного життя, щоб священик міг із паном політичне розмовитися, указував автор на потребу знання латинської й польської мов та письма. Тому закликав священиків, щоб 'синов своїх з молодих днтинских літ заправопали, первій свосго словенского писма І язика добре научивши, потом до школ поіьских І латинских не забороняли і овшсм отцсвско їх промовали". Школи Існують не тільки у Львові, в Ярославі її Кракові, але й у Києві, які фундував Могила. Єсть І ближче школа З в Гощі. Туди хай посилають священики своїх сини; для науки, не шкодуючи коштів. "А сели не масш що лати, З писав далі Івтор, З дай же му огцевскос каказаніс, кажи ему дія где хочсг, кендроваїи і мнего утерпіти. З горек бо учснія, але напотом сладок, З ; будеш міти з нсго аш бо прсмудр всселит отца, без\'мон хе печаль А осли того син >ві заборони!;.1, то і т;\ г< иртуну, :РІТ. "кс Зогонилесь науки, корснь \тіху, ".ІС.ІТСІ/И ик.стя. дорогу загородиш І сам псі у даси ИМІ'ІПЇ ІСГО. ЧИМ СЯ МОГЛ ЦОРКЧ І Йосип Шумлянський 53 д сжсли кому здастся до Києва далеко, посилай теди до Гойші, можст і тут поучитися добре так рускаго словенскаго, яко і польскаго і латинскаго письма і язика". Обіцяв мати Іаскавс пастирське око на тих, котрі підуть за його радою. Переходячи до внутрішніх душевних прикмет священика, виступив між іншим проти забобонів і бабських байок, як, наприклад, проти ворожсння з "Псалтирі" й "Євангелія". Також звернув увагу на зовнішній вигляд священика; домагався, щоб його одіж була нсзахляпана, голова й борода зачесані, руки обмиті, нігті обтяті, вуса підстрижені, взуття чисте, чс хгплки або ппгтоіи. яче иобпти ябп бтлй г.лнтпи Справу зовнішнього вигляду священика уважав Шумлянський такою' важною, що дав окремий додаток про те, щоб священики "пристойнос станові своєму духовному одіня і обур'я носили". Щодо відправи богослужсння виступав проти того, щоб "над звичай прирожсня свосго змишляти і формовати голоси", та ставив в обов'язок священика пере- читати по службі божій своїм парохіянам "Вірую, Отче наш, Богородице Діво", "а сели теж маст кто книгу якую учительную от цсрь вс святої принятую, то нехай не лінустся слово якос душеполсзнос, звлаща дню і святу служащес, прочитати". Нарікав, що до нього дійшли вістки, що духовенство, зібравшися десь на празник, оповідає собі байки, видумує загадки, абг й попившися, зневажає один одного. Замість бавитися загадками поручив їм духовну забаву й науку зі свого унівського "Дзеркала". Тепер уже видав "Метрику" в своїй катедральній друкарні для поправи иеосичанних звичаїв непристойних священиків. Тому й наказував, щоб кожний купив цю книжку. Ха^а^теріїсіпи^^ ІПумлянського. Даючи повчання духо- венству, мав ІІІумлянський завжди на увазі, щоб воно знайшло пов.Ігу в панів. Влучно_ запримітив Франко, що ІІЬмлянський був контрастом до Івана Вишснського, "Якщо уважати Івана Вишснськпго типовим представником ук- раїнської Інтелчснції кінцч XVI віку, то її відносини до польськл цивілізації рка^ють нам Єрунтовну переміну понять ; н-'іпрям:ь ;ип протягом століття зайшла серед української Інтелігенції, Аскетичну простоту й погорду до всього лмтського заступило бажання за всяку ціну зрівнятися з панами й займятч пече серед польських упривілейованих кланв . Йосип ІНум Іянський дістав уже по батькові й матері 'Сликии \І.Ієшк І г.!Іиг':олська катсдра мала здобути йому 'Іе -значення та пг'ливи, котои.ч був би не дав йому сам маєток. Е> простуванні цо своєї мети відзначався незламною енергією; ..Е<\в,ів наї ,-;ь -Ірии.ілсжнісію до цієї' чи пс.' віри. осягнувши він старався відповісти 54 ПосІ Іллямич-х.'Іопоман мини XVII гі високому становищу, довів до вирівняння православного духовенства з латинським і звільнення його з-гпд юрисдикції світських людей. Несимпатичним методам здобування єпископства, хоч вони були наслідком псі деморалізації, .отру ширив польський уряд, можна протиставити симпатичні риси Шумлянського, які показують нам обидві його книжки Іа його заповіт, написаний польською мовою. Із записами на бідних І церкви І щирим жалем за гріхи; иом\ приходять раз-у-раз на тямку строфи знаменитого гімну про день гніву з тривожною душею перед Бсмом як страшним суддею і МІСНИКОМ. 10. Поет шляхтич-хлопоман кінця XVII ст. Данило Нртнкоаський. Цілком протилежним до Йосипа ІІІумляиського гиііом українського шляхтича православної г:ри б>в Данило Браїковський, предтеча українських хлопо- МІМІів 60 рр, XIX сі. Шляхтич волинського Іюсводітва й Існдснськии підчаший Данило Братковський походив із старої /країнської шляхти. Братковські, що жили в Брацлавському І Волинському восводствах, зампні тим. що трималися міцно православної' віри й і країнської народності тоді, кели інші українські шляхетські роди на Правобережній Україні щораз більше псльщіїлися. Е5 1697 р. видав Данилс1 Ораїковський у Кракові книжку своі'х польських віршів піл назвою "Світ, переглянутий по частинам"; деякі з цих віршів переклав на українську мову Ваніль Доманицькии. "Світ, >:срі\'.ІНІІ$ыпи, по чьспіинті" І>РІ;ПІК'><,СЬ<ОСО Книж- ка Брагковського З ці ки.тра сатира в ж.іртіч Іиьш формі на слчасне йому громадянство в Іллячегсікіи І\ н ІТои.олитІй. З Польщі не було місця для \бопіх, 'їх поачск. кориггунсівся *сожнии, хто хоч трохи вибився вгору. Полі ІІІсІ вбрала на себе машкару й не бачила вбсіих. 'X го Іолии, як б\бон", ''У5 У ній шельмою блазнем І тедачим, І 7ЧІ.ІІИ.ІІ, Іп Ія\сіи.к.\ > По І ті ь, к л ,ІС 1Л І \\л мі1 І. А й ,іич іиЬІ ча^-І ІІІГ Ыьтор (-Т І(, в обороні б',іних, веіиіь діїи 'м кти и ^амість І'аланів ');іиіь Очдчваги шпиталі и дапї Іам ІІриІ\лок бідним І ка.''ІКам. і \ миром творить авюр Ірс р'}^1^Іс"^!^ \сіх у печенім па.ьїці: ПосІ шляхі ич-ллопоман кінця XVII сі в Ігіш, Іньк на се;! Томі ' І'\і.иі УІ\СІІІ Не раз Про воіїна-молодожона говорить автор, хай він походи. Е за т> т>м І -''Ч>1І!-'!Ь списа в<зьме сстик в р\ки: її. (Ь й І. х ют і З ти мусиш тс знати! ,\ \, І І Іч/ІпІІ, Іо й хиіб будеш чати Зрештою, біда птахові-неробі, виводить автор вірші, по 'хто дурно звик їсти, то так і сконай віршів торкається страшенної продажності шляхти: МИКУ РО-,М->В.'*ЯЮ'ГЬ найбільше про калитку, її вихваляю*. най;г жче, вона там промовляє, дає найкращий провід доводить де ухвал, а хто без грошей, то дурнем звіку о Правда поч;.ла зватися навпаки: \ я^ ді З прав, да З "дай" по шипи, З ,І,іи ІнпІ^ З прав, ляше та рчсинс1 автор І наслідків національного гшгл: >ІІ \.)че собі щось здобуїи, І Іаї'ись, підлесливим бути; дині)]) ІІІІІ З впізнати не Ыдалося. нробгіва^іься у вірші Братковського ІцирІІІ" український гул<ор. наприклад, у вірші про жіноцтві: ЖпКуЦгш стіюрив Ти Із кости, мій Боже, З не о,;І:о^ І: І орлі стать кісткою може .ІасІ'І М},КР,!( Інша у писк, аж лунас, ЫІ д<'И по "\^ здач, З не дише, вмирас V па". І прії ґпима болить, як їй мосги Іла'І її їй, Іщч ! глини, аніж той, що з косій Геройська Е . 'е;)гп>. Висловлені у віршах погляди Братков- ського зм\си,І. його вдатися до організації опозиційних елементів серед оепшків І.равославної шляхти. Завівшися нг- українській Іь ь'\ті. безуспішно їздив у 1700 р. до гетьмані Мазепи чіукати допомоги в боротьбі за визволеній, \ І; - раїнського нар, Ід\ на Правобережній Україні. Знсвіриьішкл в українськім пан^гві взагалі, він ухопився останньої дошк.. рятунку І< пі^ов до Палія, наиталановитішого й го^огн^п полковника і'дг<-дженої козаччини на Правобережній Україні. ~ відозвою р руках до всього православного населення, в якій змалював насильство, що його зазнавав \кра'чськм.'ї православнии народ у Речі Посполитій, і зак тикав ;о повстання за пріїїноблепу віру, рушив Братковсг кий з Фастова, мігцл Ііілювс! військової нарадіт, закликати ч] ІЯХТУ о' І , - > д-, повстання. Один із відділіы польського рі \г ї'^г-, іісреодяпт -но-^ .' просиш п, Е І^ відозвою її Іист Імп ^,чс о участь у повстанні випоклі; їй р Ёратковськиіі у лястор .д. ! 702 р. з рук ката посеред л\цького РИНКУ. міщан і д_ 56 Українські елементи у польському письменстві 11. Українські елементи у польському письменстві Як проявився український елемент у польському пись- менстві. Письмснська діяльність Данила Братковського тісно пов'язана з українським елементом у польському письменстві, який проявився в кількох напрямках: українських темах у польській літературі, письменниках українського походження, що писали по-польськи, українських елементах у літературній польській мові тощо. Був це природний наслідок сусідства й тісного зв'язку західних українських земель із Польщею, зокрема згідно з політичною Люблінською і релігійною Берестейською уніями. Український елемент у польському гуманізмі. Дуже сильно проявився український елемент у польському гуманізмі. В XV і XVI ст. була в Європі доба вивчення класичних мов і вироблення красномовства в дусі грецької та римської старовини. По-латинськи називали це гуманітас, гуманність, себто людяність, освіченість людини; від цього слова утво- рилася в XV ст. у Німеччині назва вчених гуманістів, а в XIX ст. назва для цілої згаданої доби З гуманізм. Свій тріумфальний похід почав гуманізм від Італії, де доба Відродження творила перехідне кільце між середніми віками й новими часами. Несучи з собою новий світський, людяний світогляд і нові погляди на політику, мораль, мистецтво й літературу, гуманістична освіта витворила три великі осеред- ки в Італії: Венецію, Рим і Флоренцію. Ідеалами людини доби Відродження були світське життя, приємна розмова й розкішна обстановка життя, яка задовольняла б естетичні вимоги. Наперекір давнішому аскетичному поглядові доба Відродження зробила жінку помічницею і дорадницею чо- ловіка. Школа занехаяла схоластичні богословські мудрування й почала звертати увагу не тільки на розвиток розуму, але й досвіди з поля явищ природи та на фізичне виховання. Поезія й мистецтво стали предметами розваги. Дуже великий був вплив Відродження на літературні писання: вони повні краси та принади, виблискують дотепом і немилосердною сатирою та відбивають у собі кипуче життя й могутні інтереси з одного й ідеал людини з другого боку. Також на полі науки мало було таких галузей, в які не внесли б обнови італійські гуманісти: вони утворили граматику та критику тексту й поклали тривкі підвалини під педагогіку, археологію й історичну критику. Перейшовши на німецький грунт, пройшов тут гуманізм еволюцію під політичним і суспільним оглядом; не тільки наукові студії прибрали тут поважний Українські елементи у польському письмснсіві 57 характер, але й релігійні справи отримали тут глибше освітлення: боротьба з папством перемінилася в національно- політичний і релігійний рух проти Риму, боротьба з духовенством перейшла в боротьбу з обскурантизмом, злилася з економічною боротьбою та набрала демократичного виз- вольного характеру. До Речі Посполитої здобула течія гуманізму доступ наприкінці XV ст. Спочатку була вона слабка, але зростала безупинно в міру того, як друкарні поширювали класичні твори, а розрослася найширше з приходом королеви Бони до Польщі. Вплив гуманізму й швидкий розвиток протестантизму повели за собою так званий золотий вік польської літератури, коли в ній заблистіли яскраві таланти уродженця Галицької землі (в Журавні під Галичем) З батька польського письменства Миколи Рея та Яна Кохановського. Зокрема, протестантизм, проникнувши на Україну, відчинив широко двері для польської освіти на нашій землі. Гуманізм був відомий на Українській Землі вже яку сотню літ перед тим. Григорій із Сянока, ставши 1451 р. львівським латинським архієпископом, уладив у Дунаєві під Львовом перший гуманістичний двір у Речі Посполитій, приймаючи в гостину вчених і письменників гуманістів. Так само українцем із походження був за свідченням істориків польської літератури й пізніший гуманіст Павло з Коросна. До Краківського університету він прийшов із ступенем бакалавра, осягнсним у Грифії. В 1509 р. вийшов у Відні його томик латинських панегіриків і інших пісень. Одначе найбільше почувався в своїй стихії, коли на підставі апокрифічного "Євангелія" Никодима оспівував вхід Христа до пекла та в інших подібних речах. Дехто з істориків польської літератури уважас першим українцем в польській літературі Войтіха Басая з Щсбрсшина; проти обмовців виступив він 1566 р. з "Виправою невинної людини". Доньку українського священика мав за матір "ЧспІс Кохоїапиз, паііопе Роїопия" (з походження русин, але за національністю поляк) Станіслав Оріховський, що живо відчував своє українське походження й доказував своє співчування православній вірі й українській народності низкою вчинків і писань, на що вказував уже Захарій Копистенський у своїй "Полінодії". Найбільше симпатій для українців виявив Оріховський у своїй латинській брошурі з 1544 р. під назвою "Хрещення в українців". Хоч писав головно по-латинськи, полишив кілька писань також польською мовою, куди вкралися лексичні елементи української мови, иріховського видав у своїм Добромилі Щасний Гербурт, дуже характерний витвір Української Землі, в оборону якої він не Р'із ставав. Видав у Добромилі прегарною польщиною свою ", крітські слемеши у польському письменстві лвтооюі рафію в гфозі й віршах на переміну й тут у формі Грічх'вої гадки переробив по-укрпїиськи пастирську пісню на :К II" ЯЧНИК В'РШ. '.'І'-оноаичева ' Гусь". Зміст українських пісень XVI ст. -икорнстав також польський сучасний пост Кльоиович, а ам^: І.тг.ричш й любовні. В 1584 р. ридав він у Кракові лаг-Інсіку поему під назвою "Русь" ('Кохоїапіа') з описом Еі ів і ланів, природних і господарських багатств Галицької землі, її мешканців та їх занять, забав і звичаїв, її сіл і міст. Уписуючи випас худоби, овець і кіз, зазначив пост, ло пастухи жили від вчасної весни до пізньої осені в лісах, лід відкритим небом, грали на сопілках, співали пісні й танцювали Першу частину своєї поеми закінчив Кльонович од Іи\І і;з зразків нашої усної словесності XVI ст. Цей анекдот, який Кльонович назвав видумкою або казкою, ось якого з місту: І"І ,'; І _ІІ.-у столі: сі а рий дуб, що в ніч посгало величезне дупло, до якого ЧІІ.(""'І' -Ідікили мед протягом кількох лі І Заповнивши ці.І.; пило, покинули '';І ;І\чц и.Ірс пііч;ю. Не зііпримішв ш'Дмідь і лазив у дупл >, І-к-льки разів %!Е ,;дочний. Г'аз переходив український селянин попри дупластого дуба, І;и :І на дерево, заириміїив у дуплі багато меду та, (,І\ч.тивІІшсн туди за им зя>-(.'}'.> ,;о шию у меді Нараз загойдався дуб і в дупло почав спускатися 'е,,'ч!,'ІЬ. Дух Іавмгр у селянина, а ведмідь почав тим часом любуватися ч(.,оч. І; гдпу мить прийшла до голови селянина щаслива д\мка: пін схопив Іс ічгдя обома руками за мдню ногу, а переляканий звір кинувся утікати ."І .иіііс селянина з собою з дупла. Переляканий ведмідь пустився в утечу, Е -.оллііин ойва.'іяшш медом, вернувся до села, де лібра к.ся І.ся громада ІІс,;пвягш.л па Ін.оіи ^^ почуги про його пригод), про яку С'І,>'Ідал тремтячим Ід с І рачу голосом. У другій частині поеми подав Кльонович деякі вістки про українські міста, ширші про Львів і Київ, а дуже короткі - ро Замости, Кам'янсць, Луцьк, Еуськ, Сокаль, Городно, ЇТс-лз, Перемишль, Дрогобич, Холм і Красностав. Що і гої.угться Києва, Кльоновичеві не подобалася поширена в XV; сг. видумка про Київ 5ік про останки Трої'. Про напади ГІ.ТЛР автор писав: .І, місвс, часто перемости на чдасній шкурі ІІ<;чл;.м кіі^р І чаЫ.то сам >!,!. >ІІІагпІ цих сагаііддконоснін. Часто підступам ворог д< пиЯч С!Іч . товпи ІІ:ь>'ІІІІ. несуться по твоїх полях. Селянин п збросю >Е оук'їх зі'гпис ниви ,а .оираг. плоди; при боці V нього завжди повний стріл саіачдік У Іібороби Ів< иііь жниво до дому ціною крові й оборонякмь Е'везені багатства, "Р ливаючи кров Часю їжа псреривас*І-ся сутичкою, часто селянка парить ст-аиу ;ипя вотч-ІІі. Гидкі Іагари, дикий народ, що привик ~и Ірабежш, З чг то нападають на ІвоІ се;іа. Попи привикли переправлятися через Дніпро... В( ми п.ілягь оселі й ріжум. \сіх, кому вік І хвороба не дозволили вхопити Іа зГоою У третій частині поеми описав Кльонович обряди, звичаї й перекази українського народу в Галицькій землі. Опис V Українські елементи у польському письменстві 59 обрялу народим і хрестин у Кльоновича показує, що основні риси "цього обряду мали вироблену форму вже в XVI ст. Мальовничо оповідає автор, як плаче дитина, коли нес\ть її хрестити, та як потішає її баба, що хоронить її від злого ока. зокрема відьми. В словах, які вложив автор в уста бабі, можна вловити під їх класичною скаралущсю деякі мотиви сьогоднішніх колискових пісень. Оповідаючи про хрестини, змалював Кльонович живими рисами українського священика свого часу: "Недалечке (від церкви) живе неголений свяще- ник, що відправляє богослуження в церкві. На голові й на бороді у нього довге волосся. Вдома численне потомство від плідної жінки; дрібнота оточує тепле огнище. Твоїм свяще- никам, сливе неосвічений русине, вільно женитися... та не вільно тобі, попе, відновити подружні зв'язки, як у тебе вмерла перша жінка". Згадавши спартанське вихованню українських селянських дітей, описав Кльонович їх улюблену гру в коні. Вже в першій частині підкреслив Кльонович, як страшно розвинулося пияцтво на Україні, та як шкідливо відбивалося воно на народнім здоров'ї, в третій частиш він підкреслив звички наших народних мас відбувати ді-вті й тверді пости без молока й м'яса. Цікава згадка пр-* побратимство й поссстерство: "Українці не тільки по крові бувають братами й не одно споріднення з'сднюс їх. Тут і там присяга на вірність і подання правих рук роблять також жінок сестрами й такий зв'язок важніший від посвоячення. Ті, котрі вступають у побратимство або посестсрство, складають при вівтарі обіцянку на вічну дружбу та звичайно потверджують її присягою. В українців свобідно розводяться чоловіки й жінки, але рідко зривають із собою побратими". Подаюче народні перекази про відьом, себто жінок з надприродною силою, не випередив Кльонович щодо цього своі'х сучасників, бо сам вірив глибоко в існування відьом, запевняючи, що сам був свідком їх чудесних діянь. Як оповідає автор, ставали відьмами головно бабусі, їх головна сила містилася у віщім слові, в здатності літати по ночах, спричинювати дощ під час посухи, шкодити посівам і т. д. Найцікавішою с здатність відьом прикликати до себе чарами людей. Тут знову маємо зразок із нашої усної словесності- Селянин Федір покинув свою жінку Федору, відійшов кудись да.юко й там почин жіпи з ,,;,угоіо жінкою. Знемагаючи від любові й не можучі дооути свого милоніка, піпі.'іа Федора до старої відьми та просила ГІ чарами "Ринсполиіи Федора Іернуїися до неї. Похвалившися свос.ю моі>тшсіі>, фиооіц,іла віді,\ а Федорі нрийін ніччю до її хати і закликати Фе,ю( І. ^о.Іи к призначені-;.І <и,с пришили підьма Й почала виголошушті загоьор-І явився сірашниг ч. р.шй козел; його очі іскрилися, а з ніздрів виходило -Іум я Саме йому иаказх'Іа відьма віднайти Федора та принести йо,о одому. Зараз вибрався козел V дорогу й ліг на порозі тієї хати, де жми 60 Українські елементи у польському письменстві Федір із повою дружиною. Сіалося так, що по банкеті за дня мусив Федір вийти ніччю з хати. Ледве переступив він через поріг, як дістався на хребет козла, що й поніс його. Зразу не міг Федір прийти до себе та зрозумів своє становище щойно тоді, коли побачив, як низом під ногами козла мигали ліси, гори й міста. Козел приніс його до хати покиненої жінки й посадив його коло її порога. Наприкінці поеми описав Кльонович обряд похорону. "Скоро тільки останній віддих вилетить із помертвілих уст і життсва теплота покине похолоднілі члени, так зараз найнята бабуся затягає вивчені голосіння, на замовлення оплакує чужого чоловіка. З трудом видушує вона сльози з очей, до нудоти видумує ляменти й жалощі. В повітрі лунають її за гроші куплені ридання, з очей тече куплена вогкість". Ось текст такого голосіння: Лх, ти вмер, чоловіче, вмер, мій вірний чоловіче; ти підеш до вічного життя, звідки нема вороня. Хю порядок даватиме домові, який ти покинув? Хто до ума доводитиме діїей? Хто з тіюсю смертю обробдювашме врожайні поля? Хю пасінме худобу? Хто вийматиме мед із колод? Хю, нарешті, плестиме коші для мою сиру? Чому І її вмер, нерозумний? Хіба тобі бракувало чогось? Та ти ж не терпів за жигтя лютого голоду! Доставляє харчів город, багато їх дас моле, багаїо продукіів с в запасі у тебе вдома. В тебе сім пар бичків, п'ятдесят голів робочих волів. Двадцять добірних корів доїться у тебе увечері й за дня. Па сволоці в коморі висить свиняче сало; в моїх кошах с сир. Курка кудкудакає й несеться: кладе яйця на солом'яну підстилку. Мовчки несеться також гуска; хитрий птах ховас свої яйця в гніздо. Чути, як у наших пасіках брешіть приємно бджоли, дупла криють у собі багато меду. Лх, ги вмер, чоловіче, вмер, мій вірний чоловіче; ти підеш до вічного життя, звідки нема вороття. Хто обійматиме руками мою шию? Іі чиї обійми кинутися мені сироті? Без тебе я вічно ридатиму, без тебе, чоловіче, не буде в мене радості. Лх, я бідна! Залізний сон замкнув твої уста; я, нещаслива, говорю слова, яких ти не чуг.ш. Вибач, спочивай вічним сном; ти глухий тепер на мої лямснти. В гріб покійника кладено написану на листку паперу молитву до апостола Петра та дрібну монету. Над могилою покійника знову повторювала плакальниця своє голосіння. Згадав Кльонович також про звичай поминок. Йосип Всрещинський. З Кльоновичем був особисто знай- омий українець із походження З латинський єпископ у Києві Йосип Всрещинський, що залишив у польськім письменстві низку писань на духовному, головно проповідничому і політичному полі. З писань останнього роду помітна "Картина на зразок проповіді", виразне свідчення, як польщилися українські родини, а далі "Справжній шлях, вказівки, як заселити Київщину й оборонити граничні краї перед нападами нсприятелів святого хреста". Проект Верещинського виходив із того заложення, що Київщина була позбавлена населення. З її багатьох церков, головно в Києві, з великого числа городищ і валів висновував автор, що Київщина була за Українські елементи у польському письменстві 61 українських князів густо заселена, старанно оброблена й добре заслонена укріпленнями перед нападом ворогів. Одначе татарські напади винищили мешканців і перемінили край на кілька століть у голу пустелю. Тим часом Україна незвичайно багата дарами природи: її поля такі прегарні, як Слісейські поля у Вергілія; то тягнуться вони рівниною, то персіІІнаюІь їх гори, бори й ліси; їх характер веселий і врожайний. Па Україні так багато худоби, звірів, різних птахів, риб і інших речей, які служать до прокормлсння людей, що можна подумати, неначе б вона була батьківщиною Цсрсри й Діани. Стільки меду добувається в її колодах і пасіках, що забуваються і сіцілійська Гилла й аттичний Гимет. Там росте виноград і легко можна б було владити видобування вина. Па Україні величезна кількість рибних рік, а їх батько Дніпро, широкий, як ВІсла в часі розливу; він випливає в межах московської держави, тече попри Київ і впадає опісля в море. Па Україні така маса італійських горіхів, неначе б вона була давніше італійською землею. Важко перечислиш, Скільки в ній рибних озер Та на що тратити напушисті слова, коли можна сказати одним словом, що Україна це все одно, що та обіцяна земля, котру Господь Бог обіцяй жидівському народові, З вона тече "молоком і медом". ... Хто тільки побуде на Україні, гой не може вже розстатися з нею том}, що вона притягає кожну людину, як магніт залізо; а походить це від прикмет краю' небо над Україною неначе всміхається, її клімат здоровий, л грунт урожайний. Україна принаджує нас. І ренегат Всрсщинський накликав польську навалу на землю своїх батьків. Подаючи різні проекти заселення Київщини й оборони України перед нападами басурманів, він пропонував між. іншим план заснувати за Дніпром рицарську школу, куди вступали б молоді шляхтичі, і подавав досить наївну раду, щоб польський король із усім своїм двором проживав можливо якнайдовше на Україні або навіть у самім Києві, бо "люди, котрі переїжджатимуть часто до короля й на відворіт, приглядатимуться урожайним краям, розкішним місцям, чарівним видам; зразу любуватимуться, а потім задумають і оселитися". Верещинський проповідував христи- янський похід проти Туреччини, отже, належав до тих польських політиків, публіцистів і поетів кінця XVI й початку XVII ст., як Матвій Стрийковський, Кльонович, Христоф Варшсвіцький, Мартин Пашковський, Вартоломей Папроць- кий, Петро Грабовський та інші, котрі писали або згадували про християнський, зокрема слов'янський союз проти Туреч- чини, щоб її вигнати з Європи. Ода Папроцького па хоробрість українців. Та про- повідування християнського протитурецького союзу лишалося тільки проповіддю, а тим часом головна роль в боротьбі з татарами й турками понад Дністром, понад Дніпром і понад "орним морем припадала не полякам, але українцям, запорізьким козакам, народові й тій шляхті, котра щойно пізніше спольшилася, з Київщини, Волині, Поділля й УІ рІПІСІ К1 С ІСМСНТИ V ПОІЬСЬКОМУ ПИГо < І )"' ГалицІ кої зел т Ствердження того Ідо \крі>ч виносила увесь тягар безупинної боротьби з мчгомст'н тким світом, маємо в оді яку видав Папроцький в честь \хринщь 1575 р, (Рапоч/а Ю ]счі тьіачуіепіе рапо\у І рапцї -^ п ги&кісп І росІоІзкІсЬ) Язик автора не в син всього оле( чи І перо не випише чеснот кожного, бо забракне й~>м% ^апср\ на справи очною Й саме українці були воєнними вчителями поляків що приїздити на Україну Славні дпа краінців, звертався Папроцький до поляків, засл>гов\ють на вічну пам'ять у потомстві Як хоробрі льви охороняють вони все християнство та сливе кожний Із них мажі зізватися Ректором Чс маючи ніякої допомоги від плілмв \краінці дають їм Іакии спокій, як відгодовуваним волан І І д Крім Папроцькогс й Інші польські поети XVI ст <хшв\кі й героїчні діла українського козацтва, наприклад Статсіа? Гпоховський оспівав гсроіч-її діла та смерть козацького вл.члск^ Гаврила Голубі- Е, шо загинув РІД Бичиною 1588 р Комі* чча ' по Іьському письменстві Кол^д ні РІННЯ дали багато матеріалу польським Історикам І постам Коти вже псрегл V понад Польщею козацька б>ря написав Вацлав Потоцькии Хотинську війьу , славлячи хоробрість запо- рожців і Саіаидлчного, що їм завдяч\ва^а Р'ч Посполита славною псрсмошю під Хотином Війни Хм^ .ьницьічоч описав Сам.йло Твардовський у "Домовій війч яка б\ , чґ Іы країні кілька рал в перекладена й переплетена Твардовч.ыы ' ліукав причини вогн І по боці Речі Поспьііітс й находив й в економічнім г ІТІ з боку нових комісарів б^м^ою, вш заприміть справедливо, що при Євалті не }стоіт>ся ніяка віра НІ присяга, І. питав, як не може зрадити той х^ завжди боїться Вірші про козаків писав Вартоломеп ЗІморовІД Мо~одший бпат Семен вшанував його весілля ' РОКСОЛІЫНы амґ кілька- десятьма ІІрИЧНИМп ВфШаМИ, ЗДебІЛЬШОГО ЛЮООпМИМИ, З сильним пилічшш забарвленням \крашспкі дівчат^ й хюпці оспів\ють Із Іхликим пафосом малоорипнатьні тюоочні теми. Що слсс\сть^я українського колориту, він тікии сі тьнии, що читаючи про Спаса, вечірню, обідню, книші ^оі. ^ цілком стирастьо. враження, що цс писав маз\р 'Роксо^^11К^Е^ видав щойно пс смерті молодшого брата Б Іо54 р старший ВартотомеІ що деякі тони братово, лірики пер^ь до своїх ьових \кртігіськг\ лірик Із 1663 р видаючі > під Іменем брата, ук^іиі^ька національна революція ^ 16-1-- р стала темою його Коз Іччини" й 'Української гатабчрди де автор дуже вороже поставився до Хмельниччини ч ьид\мар багато нісенітниці про неї. Польські вірші про Хмельниччину перших дво^ років, довші й коротші піскі гамфі^'І сатири, ,Мс І гі > І О ІЬеЬКОМу ІІИСІЛЧ. II. ГЕ І 1р 41 ] Ги с ' ФООМІ. 1 . пі > м ы ГРО ^^ бо ЦІ н І ' о Іи> Іь І ЯК На-риы сатлр -4 ч . Р'НДІ-овІм їв _-мт аи ІАО впносятьея Дч, ч Еоси-ы 4,-с.. нкс ^і в'оші сві, ча-ч І ос оТВІЯІи ніби Хмс Іін - 5<чего І..ЗОДУ, що це і %м < /киючи в.гг Іати їх Із ч,чс ч І діди\ іа ,и чми чадюна.іьн і І , кис. гіч. <ого дароду, але й Нч. ч І -ч е.рди и обридження до ніс с чина часи л ^а Не1 ч ы .ьТОрИ г Г ге ьм ДО Р І І ЬІ ЄВОС1 О Г} Ч ЧИТЧчІ І ч. І чамОМУ ХмеЛЬНИЦЬКОМУ >Іа Нілі О й КИ \І І - й І,' Іими назвами, уважаючи летами к гсгок,Іч,Ію в краінців те, аіо г- ч^еле важчій им ч.с' Ы повені лайок став цілині І кім вірш ч ^ ч "Іавдоподібно, ХТСХ.Б їх ниж'іО^о Іатич- І.гва ^вюп ./важав Хмельницьке го ніи,м, Іцс, а со^хііь > лахіанність маг ЫІ ГІР ь ЫСР л ал чо нсоа' Він б^наї І н ( який іаро \, кр'м >} ж І ! 1 Р1 котрий Р4 ІнИ її ! І СУ. с сре Іроси^и Чи IV ии ии шрот І г Ічр І V Н Іь (.\ чиї турки не Іікі чі рі ЧИ Й Д^КИ ЗаІЮПа 1-'ИВ1 її І Р 'ІІяк старанно витримачї мові г багато сіів, Е'з ^ г <, ь пін >и Іг с (1РОІ\ місцевий / мові г агато сіів, Е'зшк з 1 Е> І^ ІіиргзьІ українізми з\ стрічаються \ ^о^'^1тсьського Запах Украінс кої Землі нцької І омітчии у поетичних творах Івана _^ч< з 'Ідіяшшя, Веспазіпна Кочове кого й І, ог>ч оомі п.знішої польської Іди її, зокрема УІ^СІРІ І йд^ть поотоптаною стежкою наизна 0 Іьг ких г\маніспв Шимоновща, т в в янина ' *дг ' Е* морорщи Одначе своєю оездоганною чН^ю І\мкою, гумором І місцевим коториіорм \І Ісми І! пи"1)! на таку висоту їло І даремно м їх Саміила Твардовського Ь^спазіана >< ' ^ Іва Пстоцького. І її міит \ яо Іьському письменстві \\ '// ст 1 й д равав український еп^м нт юзмірно еьк' І -'Тч.рат>рІ XVIII ст сво^м\ вірші \ е .ІТР (.тач Петро Болсста ,І І московськім гай иімаччина звернула мало >ваги на себе, й- .-й і ^шнеках, деяких Л!тсрат\они< !чопау V к, 'ґтині ч.асоких часів Кітовича та о Ісгючих їй Іннях Ідне -І них розійшлося ' Варшаві пс ы мі І /75 р , а саме Покірне прохання 64 УкраГнська світська пісня в польських виданнях (Супліка) від наслідників Хонти й Залізняка", що порівнювало заслуги цих останніх із заслугами князя Адама Пекінського. Українські краєвиди й постаті, нераз у високо артистичнім малюнку, бачимо наприкінці XVII ст в писаннях Станіслава Трсмбецького ("Софіївка"), Францішка Карпінського й Гната Красіцького ("Хотинська війна"). Всю свою поетичну діяльність присвятив діям України Тимон Заборовський, а побіч нього працювали й інші предтечі великого гурту письменників із так званої української школи в польській літературі першої половини XIX ст. Зокрема, дуже важну роль відіграв під цим оглядом Кременець із своєю школою. З неї, як і з василіанської школи в Умані, вийшла ціла низка поетів, що оспівували козацькі традиції та природу України. Таким чином стали згадані школи зав'язком так званої української школи в польській літературі. 12. Українська світська пісня в польських виданнях Українські писання в польських виданнях. Сильний український елемент у польськім письменстві зробив місце в польських виданнях і для речей, написаних живою ук- раїнською мовою, якими с два зразки української інтермедії, додані до драми Якуба Гаватовича н^. тему смерті Івана Хрестителя з 1619 р., або найстарший друкований зразок української балади, доданий до польської брошури з 1625 р. про козака Плахту, Це була сатирична брошура автора Івана Дзвоновського під назвою "Шість статтсй загального домового сейму, які дуже потрібні для всяких станів, а головно для тих, котрі забавляються господарством, і для тих, на котрих їздять жінки, щоб уміли приборкувати їх, аби були їм слухняні". Додані до цього й інші смішні речі. Було це збірне видання кількох писань Дзвоновського, виданих уже перед тим. Новинкою віршованої брошури був "Чудесний зразок і сила козака Плахти, українця, що надтягнув із козаком Сайдачним до Морави з двіста тисячами знаменитих козаків і хоробрих юнаків проти нсхристиянських люд І. й в 1620 р". Нарешті, новинкою була й "Пісня косака Плахти", Брошура Дзвоновського. Згадка за похід на Мораву в 1620 р. стверджує, що брошура Дзвоновського належить до літератури, яку зродили так звані лісовчики, шо їх закликав у 1619 р. австрійський цісар Фердинанд із Польщі на поміч проти збунтованих мадярів, а потім ужив і проти чеських таборитів, котрих автор вірша назвав нсхристиянськими людьми. Свою назву мали лісовчики від їх організатора білоруса Лісовського. Одчайдушна відвага йшла у них у парі Українська світська пісня в польських виданнях 65 з розбишацтвом, як звичайно буває з ГУЛЬТЯЙСТВОМ, набраним із різних непевних елементів. Такий характер лісовчиків був причиною, що. характеризуючи козака Плахту, звалив автор на нього масу різних суперечних між собою переказів про козаків і заправив це все ше своїм патріотично-моральним СОУСОМ. Плахта вихваляється силою й різними юнацькими штуками, між іншим тим, що потрафить випити одним духом бочку меду й шибочки горілки на порожній шлунок; остання хвалькуватість нагадує віршовану брошуру під назвою "Життя лісовських козаків" із дереворитом, де сидить козак на барилці із жбаном і склянкою в руці, і коротенькою українською розмовою між Іваном і Кивайлом наприкінці. Брошурка вийшла 1620 р., коли з'явилися також "Пісні про хоробрих лісовчиків козаків або погром чехів і кальвіністів із бокл лісовчиків". ТУТ і зазначене,, що ці пісні (з нотами) вийшли у різний час вісім разів. Пісня про козака й Кулииу. Не може бути сумніву, що від лісовчиків перейняли поляки й українську пісню про козака й Кулину. В М'ясопусті або грагедокомедії на м'ясопусні дні з 1622 р. співас її Ляпікуфель; вона дістає назву козачка та про неї згадус в 1624 р. в своїй комедії Семен Старовольський: "Хіба в добру хвилину ви потрафили б цей концерт про козаченька". Пізніше передрукувала цю пісню Навара з 1640 р. Згадана пісня З цс діалог, що відбувається між козаком і Кулиною, самі питання й відповіді без описів, діалог трагічний своїм змістом, але не похмурнії і може йти в порівняння з найславнішими світовими баладами. Історик польської літератури Брікнер приписав її авторство полякові з огляду на численні полонізми первісного тексту та штучну форму пісні. "Цієї пісні не знають Іакож цілком на Україні З говорить він; З тільки в Галичині записано її не раз, бо тут нарешті пішла й між народ, але притім дуже здеформовано її; дороблено цілком непотрібний епічний вступ, хоч первісний текст містив тільки діалог між уведеною дівчиною та звідником-козаком шо покидає її нарешті; далі розширювано текст драїличними епізодами аж До обридження". Авторство поляка треба відкинути з усією рішучістю. Полонізми в пісні самозрозумілі коли РЗЯТИ до уваги, по-перше, місце її появи, г.о-дріїс, ф,-.кг, що вона шойно по кількалітнім поширенні діждалася виїачня, не говорячи вже про те, що в часі появи пісні такі почонізми оули на порядку деннім сливе в кожнім українськім літературнім творі. Що пісня відома й поза межами Галицької землц доказ цього маємо її у варіанті з одеського повіту, розкішнім щодо мови, форми й укладу. Нарешті, аагідра- стичнішнй епізод стрічається саме в первіснім тексті, а не 1 !Е ра ми І-а свпеи Ё пісня в польських ви <ді'чя тгниі'\ адрк.ьЄ \ І І н оез с\мнів\ походить І.ІД поляка; І І. мс'^, ,. Іч\ та итаг "а розк ш ди ^бс, а козак Ірш ,. ч^с Ый ІПснІ г їсти от ' вночі спати пр1,* нім; слова іірс - '"С кстк .V І ночі ^ чсісі сили зб\дить й й "срсверне, Л&кім теі<сгі очевидно полякові-ав- тогыові тієї строфи чи вдалося доробити Іармон-ино! вставки. Проп,екаючи цю вставк\ спробую відб\д\вати первісний ю\І.г пісні > краінська світська пісня в по Іьських виданнях 67 1 ь І ,а п и> \ пане ж мій, (ґ > ласш ,чочик свій"1 І,іи Ся. псч прі Д^наю ! ы СВІЖ X! Ж% М ІЮ 1 І"1!!.!, , І ІИ и'ІИ" ци точ \1. (IV ІНІ.ІОЧ І IV' МІЙ ті І ми К І її їм 1 ы ш^аіеик\, пане ж мій ,_ і ч Л,С 'П^С ПОЇЗД МІЙ9' ІЇ>СІІж\ Ія за би драми, . н** ""я тороками Інч І . намы і^ І п мами І ) М ' я ЕЕ >Г> І п ^ л им І І .1ы. К> > І і Іы с Ілчейк\, пане ж мій, який * )\ ю покарм твій17 З ь\ Ісч Тон Іачамах\, Чр К};И ІИЦ! ОІЗ "і і І б ^ ч ІНІТ, , оГ чи , І оі к ич ик\ пане ж ми" 1 " V. (' 11 ЦІЧ 1! ТІ Й9 '> "О1 п ^ Іід ОІ ,ииі", Еі І <_ ы (І В І 1 )ПИМ, р V* Vы МІ на ті І >І-Л І К\ Іи Гои СІ' п З Р\чку чай а всідай1 З Я твоя1 З Ти чоя К\ тип?' 1^,1 кочачейк\ п не А мій не донесе нас юник Ічіи' З Не ж>рижся ти тля ГОР найдем в поію коїшй мною а не найдем, то піш підем, нич лихого для любого терпіти, з нич бити, Кулина' Гоп, козаченку, пане ж мій дачск же Іще домик Ів'и" З Уже он Запороги копець нашої дортіи І чт козаки все юнаки тдобувас, пропиваг, що мас, профас, Кулина1 Той, кояачеик^ лане ж мій, которий же то домик твій9 З Ген котсра рілбитая, опанчою прикритая то мій гарс^ то мій герсч т\ ' ховаю, що же мію >- І І нк пані, ж чіп .1 М <я -КИІОТ ТЬІІ ж І Імрюи й' п,ч з то'ні-' ІІІ \ати' Л\ ч ч серчяжкV К% шин І ой 'Еоіачсйку пане # мн вльми то біл'ии гс~ ^г Ірг І пы З Клак Іцасії'і! чоі н^ 'й Нікому нич І І. винонат Ви п "ю він чаі\ де мій п здобуд бояриї та гарин, К\ типа 68 Украшілка св ІсьІ-а пісня в польських виданнях Да й що /к ми г\ Іа оси <а, ні приятеля, І І суи у Ти І.и І^оСувати чім и'І'І, І МЯ М\ ГНОЮ НІ (І" її. ,І п>сть мене до дому чого З Коли схочеш поїхати, не 6} IV тебе тримати Боріс вс'дай, СеЬотгооу/ Сороїоу/ (й;. рсу йуиісу/ Йез ЫІїпі'еу/ 35аЬет І'$гу/1ВиЬедарІїу/ їРуїсуШу/ ЫОЬІарШу з<*<з*#а рвЫ<й шоу/ п^ тоу / е І'4у Сушоїв/ 21 тс пйуіхт/ Со ркЧ роуЬет/ПІ'с Іфсфо/ЬІя ІиЬо* ИІиІя про К),иш) а бропі\рі Дівоновською мі ( ким жити, (а Й од пджаи роачовиі^ ко чортом ЦІ Г^СІГИ )' ВСІМ ЧИХОЧ чі "опит1 люб човном, З З ктаком люб коньом, Іоіьком Кулика1 К\ ІІг ?' Доае ж моя нещасная1 Коти б\ < нч< шок Чоіом ся я де чека па Українська світська пісня в польським виданнях 69 (іа ,І І мене нсс Іа по (.>, тепер х ||(- жене біда щ0 ж (І аіи1ы Гірок ІиІІ.ки'' ЬІІ І ,'огіаі Ідо мя втяв, дівчину, звсісн>' К\ типа' 21 пг *зат?вфЫг4 РОЗБІЙ С Дуже штучна вийшла з-пц Українця, все б\дова строфи вказус на тс, що пісня пера віршописця, якогось прикарпатського одно, чи з цього, чи з того бок\ Карпат, як на це мова пісні. аріанти пісні розглян^ч ч ранко ЦІкавни висновок, який він зробив на підставі свою Указувала б на це мова пісні. Варіанти пісні розглян^ч Із СПО^ООУ творення варіантів здатося, 'н^м^иби ми 70 Українська пісня в московських виданнях з вищого ПОСТИЧЕЮГО рівня сходили на нижчий або немовби річ, утворена талановитою одиницею, пішовши з рук до рук, обтовклася, втратила первісні лсні контури. Це суперечило би вповні теорії колективно') народної творчості, особливо довших, спічно-лірнчних пісень". -\лс Франко не заглибився у цс прецікаве питання. інші тексти українських пісень у польських виданнях. Що стосується часу постання пісні, правдоподібно, вона зродилася за часу лісовичків. Бодай в одній польській збірці "Пісень і танців" маємо українську пісню з початком: "Чом, чом, чом, чому босо ходиш?" А на цс відповідає дівчина: Принесе коли біс лісовчики зароблю собі на черевики. Очевидне свідоцтво, що пісня не зродилася перед лісовичками. Є низка українських пісень у кількох досі відомих польських збірках. Усі ті пісні збереглися в зіпсованих текстах, а все ж про них завважив знаменитий знавець старої польської літератури Брікнср, що ті "пісні відзначаються, як усі українські, реалізмом, нема в них афектації, сентиментів, міфології, високопарних і нещирих фраз, яких повно в польській ліриці тих самих збірок". І зіпсований текст, і характер українських пісень у порівнянні з польськими в низці польських збірок не промовляє за авторство поляків. Про збірку пісень під назвою "Лютня" з 1740 р. маємо свідчення Євгена Івановського (Гсленіюша); попри польські пісні є тут чотири українські: "Сусід жито сіс', "І шумить і гудить", "Стояла на колодці", нарешті "Гандзю, Гандзю, трясця в маму". ІЗ. Українська пісня в московських виданнях Поява української поезії на Московщині Аналогічне до української школи явище в польській літературі спостерігаємо наприкінці XVIII ст. та з початку XIX ст. також у московській літературі. Цс явище готувалося задовго перед тим. Велику ро.',:> відіграло в цім приготуванні перенесення української пос,>ІІ на Московщину. Від другої половини XVII ст. дк гавалася поступово на Московщину українська поезія, шкільна й усна, духовна та світська, й завойовувала собі там щораз поважніше становище головно завдяки безпосе- редні! , усній, живій традиції'. Правда, спочатку ставилися на Московщині вороже до віршарства на український лад, все-таки вірші швидко з явилися також при московських виданнях на зразок укра'ілських. Рівночасно зростав вплив українців на світську пісню й церкоьнорслігійний спів. Українська пісня з чосковських виданнях } * , ,!іПСьккй І рами кнх співців к- московський с/ІІ-і. Про мистецтво їх переваг) н.ь московськими в XVII ст. к'ке ^чідчення диякс" і іі.івла Алепського. товариша ЖІ атюхшського патріарха Макарія: "Спів козаків д\ шу й вилічує зо смутку, бо їх напіргфисмний. рця й виконується неначе б із одни\ у^г; роци но люблять нотний спів, ніжні іі милі л,с. :от,ІЇ- ! <;ебїо } москвичів) спів іде без науки, як м'паде. іюьо: це не стоїть їм на перешкоді, найкращим голос З грубий, густий, басистий, що не дас вдоволення Як у нас він уважасться недостачею, так у нігх іьісокип напів уважасться непристойним. Вони ноться над козаками за г; напіви, говорячи що це нагини фоанків і ляхів, а ці напіви їм відомі". Українська пісня приймасічься ,іа Московщині. Та все- таки \ Ы.раїнським спів переміг ворожнечу до себе на Московщині, що більше, знаищов навіть патронів для себе між самими москвичами. Одним із перших патронів ук- раїнського співу був патріарх Някон. В 50 рр. XVII ст. прибула з Кисна в Москву доьга низка українських співаків. Це не переривалося й пізніше. Спів духовних віршів увів у пісенний \жнток московських грамотіїв і аматорів Семен Полоцький, що в передмові до "Римованої Псалтирі" так протиставив світські пісні духовним віршам: Міряне, ІІ^.сни міра ос [пиляй ге, ІмІ.сю и\І. ІІс,;лмІ>І Бої у поспішіте: (чи.І бо умі, г.Іяп,, ,І" пьі погубляють, сій умь Ідравяп, й ,^ІІІн спасаюп,. Історик КиГвської академії Аскочснський приписав низку духонг;их віршів Лмитрові Тупталснкові, всіх вісім, між ними: мой прелюбезньїй, Ссрдцу сладостс" й "Похва.т\ сладкому Іисусу'. реформ Петра створили нові умови й форми життя. ннмагалії ьовоі легкої ііосзії, яка малювала б м'ші поч\н.іння серця гюдинч. Назустріч цій потребі пісеньки, які складали українські співаки и лисіїеві семінаоїн. ; ,, нл український зп<і3ок. Зокрема, радо приймалися такі гІс.-ІІЬ^н ,{ яких була N10?,:! при любов та її вгпив на ЛІ(ХІиІ;,, [. \раших ^омах і!егербурга дуже полюбляти бандуристіы, ,І українські пісні увійшли в г,\ко!'ні.чі збірники. І Цо стос\ сться тих рукописних \же на початку Х\ ІІІ сі. одні з них містять шкільні туховні вірші, в Інших головне місце займали світські пісні книжною а серед них немало укр. пм.кич ЬІс\о. принесу Ез мкплі'сл >краінсі,кіі\ 30Фн>ІнІн, переважно л традиційного походження, 72 Українська пісня в московських виданнях ^мінські співаки на Московщині. Упродовж XVIII ст. (IVїй спічаки немаловажними сівачами українського впливу на" Московщині, бо між ними було немало українців, від надвірною <ору почавши Славилися українці також як оперні [г вік,! в XVIII ст на Московщині, а один Із них Дмитро |,мигро їх річячсі кий ьогтнянп-ии Із Іл>хова (1751-1825) став знаменитим ЧХОВШ.М композитором В ролі співака виступав на Москов цині І^чькп Сковорода, співаком розпочав Ыою кар еру ксхжоць цариці Єл.завсти ,р Олексій Розчмови.кии що п 1!ТМТ, ,,,нхх б%в гризначснич надвірним бандуристом ПРИ Українська пісчч в московських ьилапиях 73 ^тц^аь^п Петрівні був відомий І другий надвфнии бпд рисг Григорії Любисток, а ще кількох давніших надвірних бинід'риетір згадав Ханснко в сьоїм щоденнику В середині \\ III І- розійшлася про українців як про співаків слава по всій Роси ті ввійшла в приповідку, що козаки природжені співаки Відгомін цього погляду відбився в словах солда га Б Москалеві Чарівникові" Івана Котляревського ' Виді вьі природннс пт>вць, У нась пословица єсть хочльї никуда не годчтся, да голосі) у нихі> хороигь" >*./;а''.с'|ся п'сня в ру^опчспик ,бірка\ Московщини Українські пісня поширилася на Московщині також при пос^реднІІІІт'и р\кописних, а навіть др\кованих збірників пісень Що стосується рукописних збірників другої половини XVII ст , помітна в них присутність книжних пісень українського походження Зокрема в паліють в очі гумори- стичні піссньки-пародії, чужі московській кчижн.и поезії з перших років й Існування. В одній Із таких пісень змальовуються пригоди любаса з чужою жінкою Зразу п'яний чоловік не запримічу с його за тицянь Жінка перестсрІгиС свого любчика, знаючи вдачу чоловіка Аж ось останній веріас не в добрий час додому. Любасоь* доводити я рятуватися від нього: чоловік б'с любаса сукуватою палицею, незважаючи на прокльони останнього ЛюбасовІ затиш^сться припинити залицяння до чужих жінок І пошукати свосі Оші з українських пісень у московських збірниках так І залиши Іиел в них, не переходячи в усний ужиток, а Інші стати здоб\тком московських народних мас І так дапеко змінилися в уснім уживанні, що втратили сиди свою походження Крім того, вже в XVIII ст постали ні^ндування укршісікич Іпсено І їх обробки на московськомч гр\нті У^риІІІІ.Іка пп Ія в др\коіаник >бірка\. Уо^говщичи Рукописними збірками користувалися и видавці др\ковтних збірників, бо звичайно нЁ записували тоді ще пісень п ГОЛОСУ Але ІІ4о для нас цікаве в тих російських збірна<'Е*Е пісень, так цс те, що вони подають звичайно поруч московські х ІІтсрат\рних І традиціиних пісень як окрем\ груп\ чи як окрсм\ форму пісні українські пісні Із збереженням їх мови Це тим помітніше, коли якийсь співаник уже й своїм загоіовк\ впмічус всякі роди пісень, як любовних всепьних 1 Ін , а притім доіас. І українських (малоруських), а не РСНДПЯГ їх поміж поодинокі роди Мова, а не зміст вслпа >порядников виділяти українські пісні в окрему групу. Один 13 перших московських етнографів І визначний письменник з часу Каїерини II ч\лков видав ь Поповим у 1770-177о рр ооірку різних пісень' у кількох частинах, де між москов вмістив й українські пісні, наприклад, пиню про * * *Ы *Е * а*= Ы 2 9 * її! в "З * <С її тз 5 -- "І о 51 -І х 74 Українська пісня в московських виданії яч Українська пісня в московських виданнях Тон що мою свп ловив Іа пс спіймав ІчОМчрь з початком Стукн>ло, грян'> то в лісі' й обрядову: А ми просо Іьіли Ч\лков б\в предтечею свящсничого сина Харківщини Василя Тр\товськоге, що чк надвірний >г\Ыіка>'т І надвірний г>сляр видав від 1776 до 1796 р чотири І І_тини Збірки російських пісень Із нотами В третій частині і 17'У р тч Іншій місце три \крашсьм пісні. Ой гай, гай, е й Зс инеиькии 'им я тебе ппюбила, ио ти молоденький"; 0,І коти І Пр\іи\са гнобила, Іюбила , Ои кряые, кряче Іа с\ неньчин ворон Є свідчення Безсонова, що крім 5гаі ни\ трьох _ краінських пчіліь, затишне Тр^товський під >и ,а\1И Ч] ІНШИХ ВК1МНІІ ЩЯГЬ ><М 1ЧЖС побив КНЯЗЬ 'огпомкін, між ними також "На беріжкл \ ставка1, що й в І юсті ллн Іав ні ноти Гр>тови>кий Остання пісня вийшла І оьрсмо в Москш 1794 р 3 низки др\кова-шх співаників з пиісд 1~98 р найбільше \краіни>ких пісень, сімнадцять їх мас ПІ'вн їй новий збірник російських пісень Чулкова Із 7&гї ,) й Моїодчпьь' з 1790 р, що мас І> п'ятнадцять. ы4. ГоІ!, що йою світ ловив, та не спіймав /'ски / ІориПІнчпо тії >// с,кпіи^ноі Іш\ки Сковороди, Н.І І^іпн їм співаком за цариці ^лизачсти ІЧв І славний 1 11 не к чі ({.І ччоф Iі чч ж о Сковорода с ш но-чьч.і Лубсн- VI \ім й і- -іароіивея ь 'і>рн\\а\ на ИоІтаьІшІНІ Ы 1722 р. " І ) І. І янл почата са^и. Ірирсіда ІДы, в ;тинстві звчк \ чі ..,. м її ' обі п . Нснім п чався Ірллаіч>м, Ік ..правило н н о о чг от очі. І Ія г,іан^ьі с<ики, кланові гаиічїі й рідна ' Іка 'Ч іьо, І о І Кс в и'инс'ВІ ^изгіачаїсі Ггицько І її11'- н І_м ср,.лІсчїкМ ако^Іч ьд снячих літ, як , І зг , Іь І о Ік, гІІ м ні т Ікась тас хиіа І й .а й порив 'а1 . І Е ^ о І\г,ч І ч>. й до й к'и гиянив малий 1 н1 >г ч> ^и,ануы Ічнч ^ога, ^ Іан' до І\чики й ! Е IV І Ь нот і 4, ц. о\І гі ина їді в чою батько V. : І-І "І ,л н І м т й нг І"7)0 р П(-цр вніи тут І ^ ЇМ1 п ' ч І ,ик І, '742 о (Ім(,Г (. н надвірної ап їй І, І І її1 11. ги чн'р Іні * н І н ачірн Іг" ^пи^^а за І І Іі ' ' ч 1 < І- І І на ч-р<- ч і лм\ ' риЮСІ )(. І ' І-V "'-'Е' р чв І н Ік ї ^о І\а( Ра н почав М й1'ы ' . 'І-. 11 Xі " 'І І і уцрч.Є "'Ні НИСВЛТИТИ к І ч^І ми ч 'І чоі ПІ'П І і чс м1 ч'якп охоти, й < ' >' й < г > , ' х І Іим країниы її1 ч с почав II- ІИ :П \ М1 ' \1 КИ ІІрІ^І'Н ОГ ) НУДОТНИМ І І', ки ^С ' , І С 1 І її і, 01ИВ ЖИГИ І ( < і І' н І Н І ГОДИ, І І ч ' > церкви. Той що його свіг Іовив та не с Іїимав Т Крім Пешта побачив Прешбург, Відень < Інші довк-І ьпш" місцевості За свідченням тюдини, що знати особисто Сковороду, виходить, що Сковорода перейшов пішки не тільки Угорщину, але й Польщу, Пруссію, НІмеччию м північну Ітаню На жаль, нічого не знасмс, яке вріження справита на нього закордонна подорож, можна пльки здогад>вітися, що наш мандрівник придивлявся більше дг світу "й Іюдей, ніж учився систематично. Заграницсю не захотюв ївся, говорив, що ипстл людина може знайти тіл> ки в самій ^обі, а не в чужих краях, І носміш^иво вислопювавея про ставні ІУЖІ школи, де вчили різномовні папмн Мандрівками за кордоном закінчилися Сконородиьі роки теоретичної та практичної науки Здоб\в добре знання татинської й німецької мов, знав греціку та сьреиськ\ мови Важко означити його обІ яг знання Насамперед заїри.ла ного античність Знав баїатьох представ, шмв чосонратівсьічі/і фпософп, Сократа, 'боговидця" ГТлатон І >чрім того, їтшурі Дсмссфсна, Арістотсля, знав Філона, Пл.^арха знаь Іскт.ІІ- но римську літературу Горація, Всргпія ЦІІ'ерона, М^.пкл АвреІІя, Ламана, Сенску, Лукрсція, Персія, Іегеїьал !к менше від античності займався також гмтрисіикою гт>д,ю \в '-''Іементі Атсксандріиського, Орпена, Іічніса Аре)пгчіга, Максима Ісповідника, Гриюрія Богослова їв Ін І ЗІ-поІомлоІ І І с тора, Васнлія Вепикого, Гв^грія, АІ.\сгниІ " шві Імх писань ІІІкавито пою те, що д\хом відпов да >о античної ті й патриетІІ м, а ІЛІм } Сковородини^ писанніїх ^ч ом Іаїки мро Ньютона, Ьопіріннтнх е'сіем\ ^ит^ ^І І омі ІІчише ч<к>аипл С\ов( І оди Пові рі- /внпкь її' 1к І С ь омроіа Ёавжіи схилений до ви тріь'нього Елиігі, прч І^І.ять тіт \ іС,\! п, лхімпіи І.ч ;)Г "пьи >. ч І Імш ^ ^ С МЛОЧИ >П КИХ ', СОП" " КІП! , * НЧ _І І*І'ІХ ГОы ?н Іие\'чх НІ поі ді ччите ІЯ пое^іі в пик Іс Іаь^ькІ'І >- ^ чі іікііікав пою Іамоіинш гннск^гі і> н ы\чкиь -і І Сксівороіа м <пніав розв N ч^тсі'тва на новин лм а І ге в : Іаь^ькІ'І >- ммк рі еое гін І 50 рр І І к\ про поі зію І За І "ЧИЇМ ВИЧ 1ГМ V І І І,1 ІУКІ НІМІ І В'ГІ"\ВчННЯ ПІ"1 її ^ ны! ! Н І р ' Ч пм ^ н і і і 14 1 І І і ои ю иоі о світ ловив, Іл не ачимав І с ' й ІижІ' июі Лаври намовтяв його залишишся вчителем у школі о'чачс .ЕЕІооов ю ри Ыого краю веліла йому повернутися на >краін\ ^о міька літ б'в учителем сина Тамари. Той по І-адк \ вавшп за свій колишній вчинок, при допомозі своїх знайомих ІІсрсн-і Сковороду вночі сплячого з Переяслава до счСе Щч, риз с\ Іилося Сковороді бути вчителем поезії. В 75е) р запрошено його на таку саму посаду Іо Харківської коти її Та о році вчителювання покинчв Сковорода цю псс.ш (о не хотів \довоіити бажання білгородського єпископа, що покликав його на посад}, та вступити до монастиря, але на намови приятетя відповів. ' Чи ви хочете, щоб ' я побільшив число фарисеїв? Ілжте сито, пийте соло^ І одчгаигсся м яко и чснцюиге, а Сковорода бачить Іернецгйо ч не^ахланнім житті, вдоволенні малим, \міркоік, іосгі, к чозбаьленш всього непотрібного, щоб при- (багн Іс Іди з Vсього наипотрібншіе, у відкиненні всіх аби ^"іерегти себе самого в цпогті. в погаму- 'мотюбчлгьа, аби краще виповнити .заповідь любові до ти, ь шуканні божої хвали, а не людської слави". )одеі Пішов на сс,ло и ЖИР пустелі ником у маєтності сь ІС лричтслч Цс п .стсльництво перервав початок Ісі І )ман\. ТЧ-РНПГО філософічного пафосу ра зворуш- ч)і.зіі Зав язаі<іс.я ця безприкладна приязнь, що ч звиш тридцять тіт, між Сковородою І молодим ю м Кева ІинсьІ- им Своя*, останнього просив Сковороду, ,е о л ІрковІ, чідвідати Ковалинського. Цю просьбу и од(.аз_) потюбив малого студента. Ради навпь Ііосад; вчителя синтаксису ті грецької' ьиховукаги свого обранця, що з ІвІрнІІ.н'" приятелем аж до самої Іьа роки по ио^о смерм написав и ,іого жит гепне Лорогоцінний <и свиогл Ід\- ьковороди містить Іа, гісраз ьюденча корсхпонденція старався зр^оині при\иіьником своїх к Коти ь сч рлш 1764 р приїхав IV Ісрнсцтво ^оситі мандрувати и га І Інт, Іл спієш стовпом і це він відповів Я не хочу Лосить І нас нґстесаних стовпів після Ір^ того нч -телювання ми Іч Ілсгп прІЧ ад Іс харіктеона зустріч пі- >ім Е- осрна^ором Щсрбиніним, при- (. иті- головно м\зики. Переїжджаючи чхч'ч 'Р ІДЧ} Снніь С , овород^ що сидів ЕчсІсЬ Ічрімн а>,к.І, І- тикав иош ю сеое о ,іь МО' 1 В Іч'ІКІІІ, Ш'10 МОП И чия . гчЬ .з часчі\І ы',ого наї- ч'ІС ,Л 1 ( >І 0( ч Ь11 7 / 1 р ; -ОІ ЛИНІ, мій І,Жу- ЦІННІЇ V І ; Іа т Ыя Іірс'ЧТс ПКТИ "'а^ мч иоі Ініимїа, і иСТ'ИІ Чс <а І,пк ьь и\І,ьчсіс сі ар І 1) ИНО-ІІМ КХІ^І І.Ьг.ИА ЛМІ ( ^ І'г \І запооІІО'\ Ч,!, И ИО по чіп к'амОМІ гі ГВ Ічр Ію V! н Іс. ' І,І Ьа І І" І. ' і Ш і ^МК11 Ііопсння Vі Іч М М' ІМ1ііа ча мі , к и а його світ ловиз ~а н_ спіим.іь з ЦІН І ч '-Р)Т \->-ч'^ п,ч-,,< І г не візьме якої посади Нл ис пстав вілпої І І о театру. Щоби представити в тсігр -р\ т'ою б' р\ться роті впповпно до І рицько ^ков Іро Й ' |Гца осоі\і в т^ ІтрІ отримує похвалу не за визначну роїь, ^ЕІ- ^і ки щтн\ гру взаппі. Я довго роздумуваг гио ис й по Ыпм випроб\ванч' с^бс побачив що не мож\ ппед^тавиїн 80 Гой що ного свії ловив, та не спіймав в театрі світу ніякої особи вдатно, крім низької, простої, безпечно':, самітньої. Я вибрав цю роль, взяв її та вдоволений". Завдяки Щербинінові ще раз довелося Сковороді займати посаду вчителя. В 1766 р. запрошено його викладати правила етики в додаткових класах для шляхти в Харківській колегії. Сковорода відкрив доручений собі курс катихизму, але викладав його шляхетським дітям так своєрідно й оригінальне, що викликав занепокоєння богословів колегії й, хоч був гордістю й окрасою закладу, мусив перестати викладати. Зрештою, Сковорода потрапив одразу в тяжке становище, бо був обранцем губернатора Щсрбиніна, а право призначати вчиге;и для цього предмету застеріг архісрей для себе. Тим часом губернатор призначив учителя, не запитавши про ДУМКУ архієрея. Скі^ороди .'Ік мандрівний учитель. Відтоді до самої смерті був Сковорода мандрівним учителем, мандрував по Лівобережнії; Україні від одного знайомого до другого або живучи в самоп й задумі, або ведучи розмови зі своїми знайомими на улюблені теми пізнання себе самого й морального потіпшення. Таким чином, став він під не одним життєвим оглядом подібним до Сократа. Та й у філософії обидва шукали критерію правди не в зовнішньому світі, а всередині людини; щоправда, Сократ багато перевищував Сковороду й силою філософського пафосу й геніальністю волі й виробленістю діалектики. Що стосується появи типу Сократа на Україні, Сковорода говорив, що тут "багато бажає бути Платонами, Арістотелями, Зснонами, Епікурами, а пні- ':с не думає, що академія, Ліцей і Портик вийшли з Сокраіочої науки, як із ясшного жовтка викльовується к\пча. Поки не матимемо свого Сократа, доти не бути ні своєму Платснові, ні іншому філософові". Від Сократа різнився Сковорода й тим, що не був жонатий, хоч якийсь анекдот із життя Сковороди дав тему для повісті Ізмаїла Срлнсвського "Майорь", де змальований дуже цікавий епізод із життя Сковороди З його невдатне одруження. В однім хуторі проживав бідний вислужений майор з гарною донькою Оленою, що полюбила поважного Сковороду, котрий навчав ї1 правил релігії й моральності. Сковорода зовсім споріднився з донькою й баїоком, котрий, бачачи їх обопільний інтерес, хотіч з'єднати їх подружнім зв'язком, але Сковорода, незважаючи на сильну любов до дівчини, втік перед самим шлюбом із церкви, а дівчина вийшла за іншого. Обертався Сковорода між шляхтою, духовенством І простим народом, бо ж І висловився він, що "освіта н? повинна зуживати свого впливу тільки на одних жерців на\ки, котрі жруть її й котрим вона приїдається, але повинна Той, що його світ ловив, та не спіймав 81 переходити на весь народ, увійти в нього й засісти в серці й душі всіх тих, котрі мають дізнатися правди, З і я людина й мені не чуже те, що людське". Тому й учив він народ, де тільки можна було: в школі, по хатах, на цвинтарі, на роздоріжжі, на празниках, на шляху, на базарі. "Надо мною поглузовують собі, З говорив він із цього приводу, З хай глузують; про мене мовлять, що я ношу свічку перед сліпаками, а без очей не побачити смолоскипа, З хай мовлять; із мене кепкують, що я дзвонар для глухих, а глухому не до гомону, З хай кепкують собі; вони знають своє, а я З своє і роблю своє, як знаю". Та хоч Сковорода підкреслював, що білі вийшли з чорного народу, він не запротсстовував проти кріпацтва. Навпаки, в байці "Голова і Тулуб" дав він таке повчання народним масам: "Народ повинен служити своїм панам і кормити їх". Сковорода називав смішною панську думку, буцімто простий народ чорний. Іронічно порівнював цю думку з роздумами таких філософів, котрі говорять, що земля мертва, й питав: "Як мертвій матері родити живих дітей? І як із утроби чорного народу вийшли білі пани?... Мудрують: "Простий народ спить", З хай спить і кріпким сном лицаря; та всякий сон пробудний, і хто спить, той не мертвеччина й не одубіле мертве тіло. А коли виспиться, так проснеться; коли намариться, так очутиться й набере сили". Свідомість цого давала йому спокій. Таємнича сила впливу Сковороди на учнів і оточення полягала в тому, що у нього була повна згода між його навчанням і особистим життям. У сірій свиті й чоботях, із кийком у руках і торбою з кількома книгами й рукописами на плечах викликав Сковорода зацікавлення скрізь, де з'являвся, хоч радше шукав захисту в самітній пасіці, в садку чи стайні. Нічого не брав ні від кого, крім того, без чого ніяк не міг обійтися, а його вимоги були невеликі, їв раз на добу, м'яса не їв зовсім, спав усього чотири години. Одначе не був аскетом. Задуже любив природу й музику; ніколи не розлучався з своєю флейтою. Смерть Сковороди. Як жив по-сковородинськи, так і вмер. Ось що оповів Срезневський про останні хвилини життя та смерть Сковороди: "Був прегарний день. До дідича з'їхалося багато сусідів погуляти й повеселитися. Мали також на ції' послухати Сковороди... За обідом був Сковорода незвичайно веселий і говіркий, навіть жартував, оповідав про своє минуле, про свої мандрівки, досвіди. Зачаровані його красномовством повставали всі від обіду. Сковорода зник. Він пішов у садок. Довго ходив він по перехресних стежках, зривав овочі й роздавав їх хлопчикам, що працювали в садку. 82 Той, що його світ ловив, та не спіймав Надвечір пішов сам господар шукати Сковороду й застав його під гіллястою липою. Вже заходило сонце: останні його промені пробивалися крізь гущу листя. З рискалем у руці копав Сковорода яму З вузьку, довгу яму. "Що це, друже Могила Грицька Сконороди й селі Пап-Івамшці на Харківщині Григорію, чим то ти зайнятий?" З спитав господар, підійшовши до старого. "Пора, друже, закінчити мандрівку!" З відповів Сковорода З "й так усе волосся злетіло з бідної голови від мордування, пора вспокоїтися!" З "І, брате, дурниця! Досить жартувати, ходімо!" З "Іду! але я прохатиму тебе попереду, мій добродію, хай тут буде моя остання могила". Й пішли в хату. Сковорода недовго в ній лишився. Він пішов у свою кімнатку, перемінив білизну, помолився Богу й, підложивши під голову звої своїх писань і сіру свитку, ліг, зложивши навхрест руки. Довго чекали на нього з вечерею. Сковорода не з'явився. Другого дня вранці до чаю теж, до обіду так само. Це здивувало господаря. Він насмілився увійти в його кімнату, щоб розбудити його; одначе Сковорода лежав уже холодний, закостенілий". Це було 9 листопада 1794 р. Твори Грицька Сковороди 83 Героїчна постать Сковороди. Так скінчив життя той, котрий, за словами першого свого науковго життєписця Снсгірьова, "жив більше для інших, ніж для себе, говорив щиру правду людям і вмер без жалю за своїм життям мандрівника, протягом якого був щонайбільше учнсм-учите- лсм, співаком і пастухом, але завжди мудрецем, що старався стати вище своїх обставин, твердо зберігати згори зазначені собі правила й не покорятися загальній думці, коли вона віддаляє нас від правди й чесноти". Ці слова стверджують героїчну постать Сковороди; на це зложилися його гармонійна й сильна індивідуальність, одноцільний світогляд, вироблений і непохитний характер, сувора мораль і, нарешті, безкомп- ромісність у житті. Над могилою просив Сковорода зробити напис: "Світ ловив мене, та не спіймав". Відколи знайшов свою життсву стежку, Сковорода був вираженням природної реакції проти переваги грубих матеріальних інтересів серед українського громадянства й уособленням проповіді, зверненої проти тіла, матерії, світу, зате в обороні всього вищого, духовного, морального. Сковорода заморив свос тіло в ім'я духу й думки, в ім'я вищої правди й розуму, добра й волі та, палаючи рідкісною любов'ю до науки, запалював своїх слухачів-учсників, знайомих і приятелів до добрих діл, прикладом власного життя й усним словом вливав у них жадобу знання, добра, корисних діл_ і честі, утверджував моральний ідеал серед громадянства. Й коли на початку XIX ст. вдалося Каразинові зібрати 618 тис. рублів сріблом на Харківський університет, зібрано їх на території, де жив і проповідував Сковорода, що буджснням критичної думки приготовляв грунт для Харківського університету. За свідченням Костомарова, на всім просторі від Острогожська на Воронсжчині до Києва висіли в багатьох домах портрети Сковороди, всякий грамотний українець знав про нього, його ім'я було відоме дуже багатьом із неграмотного народу, його мандрівне життя було предметом оповідань і анекдотів. 15. Твори Грицька Сковороди Мова творів Сковороди. Про Грицька Сковороду зложив Ііанько Куліш поему, де виставився про нього так: В промові ділом був мудрець, в промові словом З мертвий мрець. Очевидно, ця характеристика зовсім неправильна, бо в ^-ковороди слово й діло творило гармонійну цілість. Правда, <Е виховання в Київській академії заплатив Сковорода трашною мовою своїх писань, важкою, дивачною, заплута- к>> незрозумілою мішаниною московщини й церковщини з 84 Твори Грицька Сковороди чужомовними реченнями й висловами й рідшим або частішим українським елементом, насамперед у віршах, але не може бути двох думок, що з простим народом розмовляв Сковорода по-українськи й цією мовою викладав йому свої засади. Ь сярг-тєч*7п сЛо тч~*, что Го СлЛ-к:~ч*і ^І.чзоч , не МолЛхс вВ Почерк Грицька Сковороди, "Ізраїльський Змій" Життсписець Сковороди Ковалинський залишив нам таке цінне свідчення про його любов до українського слова: "Коли писав для свого краю, то й уживав деколи української мови та правопису, вживаного в українськім виговорі: він любив завжди свою природжену мову". Так само дуже любив Сковорода рідний край і по трьох тижнях свого побуту поза його межами в приятеля Ковалинського просив останнього пустити його в любу Україну, де бажав умерти. Перші видання творів Сковороди. За життя Сковороди поширювалися його твори в автографах і численних копіях. Писав їх для приятелів. Як початок, так і характер усісї літературної діяльності Сковороди залежний безпосередньо від довголітньої приязні з Михайлом Ковалинським, бо його твори викликані цією дружбою або написані просто для приятеля. Твори Грицька Сковороди 85 Перший твір Сковороди вийшов друком щойно чотири роки по його смерті й то не під іменем автора. При Петербурзькій Академії Наук вийшла 1798 р. книжечка Михайла Антонов- ського в трьох частинах під назвою "Духовна бібліотека з дружніми розмовами про пізнання самого себе". Видання містить твори Сковороди під назвою "Наркис", а до нього доліплений відмінний щодо мови та змісту твір правдоподібно якогось сковородинця. З іменем Сковороди з'явилися його твори щойно в 1806 р. в масонському журналі "Сіонській ВЬстникь", а саме "Початкові двері до християнської етики" ("Начальная дверь ко христіянскому добронравію"). Факт, що перші видавці Сковородиних творів, а саме Михайло Антоновський із 1798 р. й Лабзин із 1806 р., були масонами, просто підказує майбутньому дослідникові дослідити вплив німецьких масонів і квієтистів і зокрема східнослов'янського масонства на Сковороду. Наукові твори Сковороди. В письменницькій діяльності Сковороди її дослідник Ерн відмітив три моменти: кінець 60 рр. з ідеєю самопізнання як мотивом, 70 рр. з подаванням способів осягнення внутрішнього спокою і 80 рр., присвячені проблемі Біблії. В своїх творах користувався Сковорода залюбки діалогічною формою, продиктованою його схвильо- ваним душевним станом. З огляду на те, що розвідка Сковороди про поезію не збереглася, "Початкові двері до християнської етики" З це перший його прозовий твір; він походить із 1766 р., перероблений 1780 р. Висловив тут Сковорода найпростіше свої думки на релігію та християнство. Автор дякував Богові, що потрібне зробив нетрудним, а трудне непотрібним. Найпотрібніше для людини щастя, а щастя в серці, а серце в любові, а любов у законі Вічного. Цс символ віри Сковороди; тут дав він усе істотне зі свого християнсько- філософського світогляду, зі своєї внутрішньої релігії. З цього твору бачимо ясно, як філософія у Сковороди зливалася органічно з релігією, як релігія була для нього філософією і філософія релігією. Твір починається двома проповідями, в яких алегорично вияснюється Преображення і воскресіння Христа. Дуже характерний початок першої проповіді про те, як увесь світ спить і ще не так спить, як сказано про праведника: як упаде, не розіб'ється", "а наставники, що пасуть Ізраїля, не тільки не пробуджують його, але ще погладжують: спи, не бійся, місце гарне, чого побоюватися?" 1767 р. народилася "Асхань", близько того ж часу народився "Наркис", обидва твори присвячені одній і тій 'Мш тсмі, а саме самопізнанню, що творить вихідну точку сього світогляду Сковороди. Асхань З це донька Халева, 86 Твори Грицька Сковороди що увійшов в обіцяну землю, значить: краса; батько віддав її свому братаничеві за жінку за те, що він узяв місто Давир; вона З це Божа премудрість, схована в глибинах Біблії, й цю премудрість хотів витягти з неї Сковорода. Заголовок "Наркис" узяв автор із давнього оповідання про юнака Нарки- са, що дивився у чисті, прозорі води джерела як у дзеркало та закохався в самого себе. Таким чином, Наркис З це символ самопізнання. Із 1772 р. походить "Розмова, названа двоє, про те, що легко бути щасливим", де доказувалася та засада, котрою починалися "Початкові двері". Близько того часу, може дещо пізніше, написав "Дружню розмову про душевний спокій", збережену в двох редакціях, коротшій і ширшій. Цей твір, як і "Розмова, названа алфавит або букварь спокою", готовий до 1775 р., присвячений практичній філософії, а саме в чому полягає щастя людини: воно в нашій середині. З 1772 р. походить "Діалог або розмова про давній світ", де йде мова про два світи, старий і новий, про дві основи: тлінну й вічну. "Ізраїльський Змій або картина, на- звана день" з 1776 р. присвячений Грицька Сковороди розглядові Біблії й дуже цікавий для (перерисовував вияснення релігійного світогляду Сково- С. Васильківський) роди> як { даа інші його 'Кни_ жечка про читання св. Письма", названа: "Лотова жінка" з 1780 р,, й "Діалог", назва йому "Зміїн потоп", що походить із кінця 80 рр. Він починається прегарною байкою про сліпого й видющого. Обидва вони увійшли в Соломонів храм і в тім часі, коли видющий захоплювався видом, який відкрився перед ним, сліпий сказав: "Я не бачу нічого гарного в цім храмі". На те сказар видющий до сліпого, щоб приніс свої очі, а тоді щойно запримітить красу храму. Ця притча торкається Біблії, більше ніж святої книги: це основна й одинока книга пізнання, це сам Бог, що заговорив образною мовою до людей. Цілком певно, не всі писання Сковороди дійшли до нас, наприклад "Препростий Марко", готовий 1785 р., й ін. Крім того, Сковорода підготував низку перекладів, із них найваж- ливіші з Плутарха й Ціцерона. Літературні твори Сковороди. "Боротьба архістратига Михайла з сатаною" (легко бути добрим) із 1783 р. та "Спір біса з Варсавою", себто самим Сковородою, стоять на межі його наукових і літературних творів. До перших наближається Печатка Філософія Сковороди "Боротьба" свосю основною думкою, а до других формою, бо с немало віршованих уривків, а ще більше сильним почуванням, піднесеним настроєм автора та його релігійним екстазом. Спір З цс діалог у справі, чи тяжке те, що потрібне. Ті самі думки, що в наукових писаннях, зокрема "Розмові про душевний спокій", розвивав Сковорода також своїх тридцятьох харківських байках, закінчених 1774 р.; побіч удалих трапляються між ними й дуже невдалі. У жанрі байки "став Сковорода предтечею Євгена Гребінки. Залюбу- вання байкою виніс Сковорода правдоподібно з Київської академії, де й постала в 1743 р. віршована редакція байки про коника й мурашку. До байок Сковороди наближаються дві притчі, обидві з 1787 р.: "Вдячний Еродій" і "Вбогий жайворонок". У першій йде мова про дві системи сучасної Сковороді освіти: представником однієї зробив мавпу, а другої Еродія. Як і деінде, проводив тут думку про необхідність внутрішньої освіти, серця й розвитку природжених здібностей. В "Убогім жайворонку" йде мова про спокій. Так само викладені в популярній формі ті самі думки, котрі розвивав Сковорода в своїх поважних наукових працях і у віршах, написаних на біблійні теми й зібраних у "Саді божих пісень", що виріс із зерен Святого Письма. Пісні Сковороди користувалися широкою популярністю й увійшли в репертуар лірників. Дві з цих пісень "Голова всяка іміст змисл" і "Всякому городу нрав і права" переробив Іван Котляревський у "Наталці Полтавці" так дуже, що збереглися тільки два перші рядки й думка, а решта змінена. Зрештою, на "Наталці Полтавці" позначився взагалі сильно вплив Сковороди, насамперед його думка про те, що трудно творити зло, а добро творити дуже легко; наслідком цього полтавці реалізують себе у добрих ділах, але всі ці діла перевищує Возний своїм учинком. 16. Філософія Сковороди Сковорода й українське письменство. Сковорода мав значний вплив не тільки на українську літературу першої половини XIX ст., на Котляревського, на Квітку, що не без його впливу вступив до монастиря, на Шевченка, що заносив У свій зшиток Сковородині пісні, чи на Куліша, але й сам виріс у великій мірі на попереднім українськім письменстві й виніс із нього залюбування до проповідування, до Біблії п символічного пояснювання, до грецької патристики. В^1ЛЬНИМИ джерелами й аналогічним грунтом треба поясню- ' й аналогічність думок у Сковороди й Вишенського, у сковороди й київських схоластів. 88 Філософія Сковороди Людина. До того він багато дечого навчився від античних мислителів і ще більше від отців церкви, але все те, як каже найкращий дослідник філософії Сковороди Ерн, пере- робив він, як бджола, на чистий мед своєї основної життєвої думки й різнобарвними, часто в інших позиченими нитками виткав власну, глибого оригінальну й помітну мережку. Все життя його З то помітне здійснення його філософських думок; його життя й філософія творять одну нерозривну цілість, а ключ до цієї таємниці дав Сковорода у словах: "досконало людину бачить і серце її любить, хто любить думки її". Думка Сковороди походить із глибин його душі згідно з його словами: "людина З це серце" та "втаємничена безодня наших думок і глибоке серце З це одне й тс саме". Людина є для Сковороди ключем усіх розгадок життя. Людина З це мікрокосм і не може нічого інакше пізнати, як тільки через себе. Всяке пізнання є в своїй істоті й основі самопізнанням. "Людина З це маленький світик, і так тяжко пізнати її міць, як тяжко у всесвітній машині знайти основу". Хто пізнає себе, порозуміс Бога, бо "справжня людина і Бог З це тс саме". "Глибоке серце, зрозуміле тільки одному Богові, це не що інше, як необмежена безодня наших думок, просто сказати, душа, це є справжня істота (истое существо) й суща справжність (иста), й сама есенція, й наше зерно й міць (сила), і в ній тільки міститься рідне буття й наше життя, а без неї ми с мертвою тінню". Тому корисне тільки таке знання, яке збільшує цінність буття й підіймає якість існування. Ми "змірили море, землю, повітря, небеса й занепокоїли нутро землі задля металів, розмежували планети, дошукалися гір, рік, міст на місяці, знайшли незчисленне множество невідомих світів, будуємо незрозумілі машини, засипусмо безодні, завертаємо назад і притягаємо водні течії, робимо щодня нові досвіди", а все-таки наша душевна безодня не виповняється всіма тими науками, не заспокоюється жадоба, тільки зростає. Чим більше займаємося математикою, медициною, фізикою, механікою, музикою, тим більше палить наше серце голод і жадоба, бо всі науки З це служанки при пані, а справжньою панею с духовне життя. Не життя для науки, а наука для життя, але духовного, й тут зробив Сковорода застереження, яке де в чому нагаду6 застереження Вишенського, очевидно, беручи під увагу час і обставини, а саме: "Я не ганю наук і хвалю найпослідніше ремесло; одно те заслуговує на догану, що, покладаючись на них, занедбуємо найвищу науку, до якої всякому часовії краєві й людині, полові й вікові відчинені двері тому, ІЯЁ щастя усім без вибору потрібне, а цього, крім неї, не можна сказати про жодну науку". Філософія Сковороди 89 Біблія. Цією вибраною наукою с життєва школа християнської філософії, бо тут учиться людський рід пироджсного собі щастя. Ця наука не обмежена ні часом, ні простором, вона дійсно універсальна, вона вчить са- мопізнання. З цього самопізнання випливає Сковородина символіка, що відіграє істотну роль у його філософії. Попри символічну основу думання у Сковороди відіграють важливу допоміжну роль емблеми, першою мірою в творах, присвя- чених Біблії. Біблія мас посереднє значення для філософської свідомості Сковороди. Не можна пояснювати цього одним впливом отців церкви, бо Сковороду тягнула до Біблії якась непереборна таємна сила. У Сковороди "є три світи: першій З це загальний і мсшкальний світ, де живе все, що народилося. Цей світ складається з незчисленних світів і цс с великий світ. Інші два З цс часткові й малі світи. Перший мікрокосм, або світик, світець, або чоловік. Другий світ символічний, або Біблія. В мсшкальному світі сонце с його оком і око ж с сонцем. А що сонце цс голова, то не дивно, що чоловік названий мікрокосмом або маленьким світом. А Біблія З це символічний світ тому, що в ній зібрані фігури небесних, земних і підземельних сотворінь, щоб були монументами, які ведуть нашу думку в розуміння вічної Природи, втаємниченої в тлінній, як рисунок у своїх барвах". Кожний із трьох світів складається з матерії й форми. Чоловік с початком і кінцем Біблії, але чоловік внутрішній, вічний, нетлінний, божественна ідея чоловіка, яка міститься в Бозі. Про внутрішню людину не можна говорити мовою схематич- ного розсуду, тільки мовою символічного, другого розуму. Внутрішня людина це не наше зовнішнє тіло, але наша думка. Любов тягне зовнішню людину до Бога. В цій науці про любов як про силу, що тягне внутрішню людину до її вічної ідеї, сущої в Бозі, бачить Ерн своєрідний та глибокий синтез Платонового сприйняття Біблії. Таким самим синтезом є й учення Сковороди про внутрішню людину, тому Ерн називає Сковороду християнським платоніком, що набли- жається до тієї великої платонівської традиції в християнстві, котру заступає багато великих учителів церкви та христи- янських мислителів. Внутрішню людину зробив Сковорода одиницею філософської міри й міряє нею світ, історію, Біблію й Ьога. Бог. У світі цікавить Сковороду його двоїстість, цікавлять його дві природи: видима й невидима. Остання це с Бог, що в ДсРсві с справжнім деревом, у траві травою, у музиці абоИКЁЮ' В ^ЁМ' домом> У нашім земнім тілі с новим тілом ^оо, краще, його головою". А що таке Бог? "Найвища істота мас властивого собі імені" З відповідає Сковорода. "У 90 Філософія Сковороди давніх називається Бог Всесвітнім Розумом. Він же мав у них різні імена, наприклад Природа, Буття речей, Вічність Час, Необхідність, Доля. А у християн помітніші такі його імена: Дух, Господь, Царь, Отець, Розум, Правда". Останні два імені видавалися Сковороді властивішими від інших, хоч в інших місцях був за назвами Природа й Любов. Бог є Природа, бо цим означається і все, що родиться й існує в світовій машині, й та скрізь суща сила, котра все оживотворює; Бог З Любов, бо в розуміння любові вкладаємо розуміння єдності. Бог З це початок усього. Початком називаємо те, що не мало нічого перед собою, а все, що родиться та вмирає, не може бути початком. Початок і кінець це те саме, що Бог або Вічність, бо вона, як кільце, в кожній своїй точці має початок і кінець. З поглядів на Бога, світ і людину виводить Сковорода також свої думки про щастя. Щастя. Вихідним пунктом Сковородиних думок про щастя можна уважати слова Грицька з діалогу про душевний спокій: "Ти зі своїми забаганками подібний до верби, що бажає бути в однім часі й дубом, і кленом, і липою, і березою, і хвигою, і маслиною, і дактилем, і рожею, і рутою, сонцем і місяцем". Суперечливі бажання стоять на перешкоді в осягненні щастя. Всі ми нещасливі, але щастя для всіх можливе, близьке й легко доступне. Щастя не в багатстві і не в здоров'ї. Шукання їх згубило масу людей, а щастя не робить нещасливим. Тому "властиве щастя ні у визначнім уряді, ні в тілесних талантах, ні в гарнім краї, ні в славнім віці, ні у високих науках, ні в багатих достатках". Воно скрізь і ніде. Воно подібне до І сонячного сяйва, треба тільки відчинити вхід для нього у свою душу. Воно живе у внутрішнім спокої нашого серця, а спокій у згоді з Богом. Природжена схильність. Спокій можна знайти в тім, що нам природжене, тоді, коли підемо за нашою природою. Природженість З це таємно написаний божий закон. "Який солодкий труд, коли він природжений, з якою веселістю гонить за зайцем швидка собака! Яке захоплення, як вона отримає гасло до ловів! Скільки мас приємності бджола, збираючи мед! За мед умертвляють її, але вона не перестане трудитися. Солодкий для неї, як мед, і солодший від меду труд. Для нього вона народилася". Є люди, народжені для малярства, архітектури, медицини, але є також люди, народжені для життя серед книг. "Хто шпетить і насилує всякий обов'язок?" З питає Сковорода й відповідає: "Непри- родженість. Хто вмертвлюс науки й мистецтва? Неприрод- женість. Хто знеславив свящсничий і чсрнсчний стан? Неприродженість. Вона є отрутою й убійником кожного стану- , Вчителю, йду за тобою. Йди краще ори землю або нося | Філософія Сковороди 91 чбоою, займайся купецькою справою або своїм майстерством. Роби тс, до чого ти народжений!" Хто не слухас таємного голосу своєї природи, грішить дуже тяжко проти Святого Духа. Сковородина рівність. Бувши гарячим проповідником індивідуалізму, Сковорода виступав проти зовнішньої рівності, проголошеної" у XVIII ст. Він питав, "що с дурніше, як рівна рівність, яку дурні надармо пробують увести в світ". Зовнішня рівність дурна, бо противна природі. Зовнішній рівності протиставив Сковорода внутрішню рівність. "Бог подібний до великого водограю, що наповняє різні начиння відповідно до того, скільки яке вмістить води. Над водограєм напис: "Нерівна всім рівність". Ллються з різних рурок різні начиння, що стоять довкруги водограю. Менше начиння мас менше, але в тім рівне більшому, що так само повне". Останній каліка може бути так само щасливий, як найбільший улюбленець, бо принцип щастя для обох один і той самий: природженість, чисто особисте покликання, вірна послідов- ність своїй природі. Сковорода як педагог. З прегарно розвиненою теорією та практикою індивідуалізму стоїть і його засада педагогіки, аналогічна до тієї, котру проголосив у Франції Руссо, хоч цілком незалежна від останнього. Природі визначив Сково- рода головне й верховне місце у вихованні. "Від природи як матері легесенько доспіває наука. Сокола навчиш швидко літати, але не черепаху. Орла в одну мить навчиш дивитися на сонце й забавлятися, але не сову... Всяке діло доспіває, коли вона (природа) кермує. Тільки не перешкоджай їй, а коли можеш, відвертай перешкоди й нібито прочищай їй дорогу: дійсно вона сама довершить чисто та вдатно... Яблуню не вчи родити яблука, вже сама природа навчила її... Учитель і лікар З це не вчитель і лікар, а тільки служебник природи, єдиної та справжньої й лікарки й учительки". Одначе природа в людини це її серце, а тому природне виховання повинно звертатися не до розуму, інтелекту, навіть не до волі й почувань, а до серця, з якого виростає все духовне життя людини. Що таке філософія у Сковороди? Як означував сам Сковорода філософію, бачимо з його відповіді на питання, Що таке філософія. Сковорода відповів, що це головна мста людського життя. Головою для чоловіка с його дух, думки, СРЦЄ. Кожен мас мету у житті, та не кожен займається лрвою життя; один займається черевом життя, себто всі оі справи звертає в тім напрямі, щоб дати життя череву, другий очами, третій ногами й іншими членами тіла, твертий же одягами й рештою бездушних речей. Тим часом 92 Іскри вогню в попелищі Східної України філософія спрямовує всі наші справи до того, щоб дати життя нашому духові, благородність нашому серцю, ясність нашим думкам як голові всього. Коли дух у людини веселий, думки спокійні, серце мирне, то все ясне, щасливе, блаженне. Це й е у Сковороди фЧлософія. 17. Іскри вогню в попелищі Східної України Повна переміна життя Східної України. Життя й діяльність Сковороди припали на час великих перемін у житті не тільки Слобідської України, але й усісї Лівобережної України. Гетьманська Україна втрачала щораз більше свої автономні права, конала політичне й задихалася щораз більше на культурному полі. Колишня козацька старшина асимілювалася щораз більше з московським дворянством і займала такс саме положення, яке перед тим мала прогнана шляхта. За військовим станом ішло духовенство, а нижче від тих двох станів стояло міщанство. Між тими трьома станами відбувалася нспсреривна боротьба, бо кожен із них старався придбати якнайбільше прав коштом інших станів. А тимчасом просте козацтво зрівнювалося щораз більше з селянством, яке раз-у-раз закріпачувалося на московський лад. Це закріпачення затверджено для України дворянською грамотою з травня 1785 р., одначе воно почалося давно перед тим обмеженням права селян переходити від одного дідича до другого. В 1775 р. скасовано Запорозьку Січ, наприкінці 1781 р. оповіщено заведення губернських установ у Гетьман- щині, а найближчого року доконано самої реформи: скасовано козацьку управу, Гетьманщину поділено на київське, чернігівське й новгород-сіверське намісництво та заведено губернські установи, які заступали давнішу управу по магдебурзькому праву й Литовському Статуту. В 1783 р. перетворено українські козацькі полки в правильні царські полки. Стомлені релігійно-культурною й національно- політичною боротьбою з поляками, українці втікали масами на Слобідську Україну, ставали байдужими до суспільних і національних питань і з браку національної свідомості ставали свого роду всесвітніми громадянами, подібними до Сковороди, що уявляє з себе яскравого представника національного занепаду й переходової доби від державного й автономного життя України до її життя як звичайної російської провінції. Справжня освіта веде до своєї національності. Та нема лиха без добра. Та сама козацька старшина, котра з усіх сил пнулася в московське дворянство, горнулася більше ДО Москви й Петербурга, де її сини могли набратися ширшої освіти, свіжішої науки, а разом із тим і нових змагань, ідей Іскри вогню в попелищі Східної України 93 і поглядів, чого зовсім не можна сказати про сучасний рівень науки в Київській академії. А втім, щойно минуло кількадесят Ііт від того часу, коли за безстороннім свідченням датського посла, Юля Юста, що був при царськім дворі в рр. 1709-1711 і мав нагоду переїздити через Україну, Московщина стояла позаду України під культурним оглядом. Московщині чужий був обичай дипломатичної ввічливості; хоч деякі москалі надягнули на себе європейські одяги, "в їх середині сидів по-давньому хлоп". Священики були не раз більшими неуками від простолюддя, яке вони мали вчити; і взагалі, звичаї були дуже грубі. Не те запримітив датський посол на нашій землі. "Наглядно кидалася в очі різниця звичаїв і було помітно, що недавнє тут московське панування". "Черкаська або козацька Україна", як називає він наш край, справляла на нього враження великого добробуту. "Мешканці козацької України живуть у гаразді та приспівуючи". "Не так, як москалі, козаки ходять до церкви з молитовниками. Вони під кожним оглядом чистіші й охайніші від москалів". Про одне з українських міст висловився Юст так: "Тутешні мешканці, як і взагалі все населення козацької України, відзначається великою ввічливістю й охайністю, а одягаються чисто й чисто утримують домівки". Не дивно, що нова європейська культура й освіта знайшли вдячний і пригото- ваний грунт в українців. Занесені зі столиць і з-за кордону нові ідеї й погляди помогли витворити новий духовний рух, що зазначився змаганням відродити й піднести український народ, а тим самим і українську національність. До того не бракувало серед вихованців столичних шкіл і закордонних університетів з-поміж українського дворянства досить сильної та своєрідної свідомості своєї національної окрсмішності, а навіть людей з гарячою любов'ю до своєї власної нації й "солодкої отчизни". Характерне свідчення про цс маємо в словах гр. Румянцсва з 60 рр. XVIII ст.: "Ця невеличка частинка людей інакше не відзивається, як тільки, що вони на всім світі найзнамснитші люди й що від них нема сильніших, від них нема хоробріших, від них нема ро- зумніших і ніде нема нічого гарного, нічого корисного, просто нічого свобідного, щоб для них могло годитися, і все, що в них є, З цс краще всього". Очевидно, Румянцева сердило, Що хоч освічені українці були так дуже залежні від московської культури й народності, вони були високої думки про себе й не визнавали псршенства московській народності ПСРСД СВОЄЮ. Ілибокі сліди автономного життя України. Ясно, що аси автономного життя України залишили глибокі сліди на Ім складі думання й інтересів українського громадянства. 94 Унія як національний чинник у Західній Україні Під зверхньою поволокою обмосковлення жеврів вогник українського патріотизму, що велів більш освіченим пред- ставникам українського громадянства збирати, описувати й досліджувати особливості старого українського побуту, при- значеного, на їх думку, на швидке щезнення під тиском нових форм централізаційного державного життя. Одночасно з цим розвинулося залюбування до історії України, яку охарактеризував один із найповажніших українських істориків-антикварів Чспа як "славну галузь російської історії". В українській історії шукали українські патріоти підстав для своїх політичних та класових інтересів і змагань. Зокрема, зі скасуванням Гетьманщини тісно пов'язаний розвиток дуже значного історично-антикварного письменства, призначеного вивченню історії України та її життя. Тільки невеличка частина цього письменства поширилася шляхом друку, більшість його творів зосталася в автографах або нечисленних копіях і збереглася до нашого часу в невеличких уривках. Повернення до етнографії. Хоч течія обмосковлення відчужувала українські освічені верстви від народних мас, все-таки були між ними гурти людей, що ставилися з симпатією до окрсмішностсй українського життя, хоч би й зовнішніх, до української мови й усної словесності. Того ж 1777 р., коли в Петербурзі видав Рубан "Короткий літопис України й географію та статистику Гетьманщини" на підставі перепису 1764 р, його молодий земляк Грицько Калиновський дав веснівку української етнографії в "Описі українських весільних народних обрядів на Україні (вь Малой Россіи) та слобідській українській губернії". Двома роками пізніше один із сучасних пильних дослідників українського життя Федір Туманський запропонував тодішньому правителеві Гетьман- щини Румянцеву програму для збирання історично-гео- графічних, статистично-економічних і етнографічних даних з мстою всебічного їх опису. Дальший розвиток української етнографії с одним із складових чинників нової доби українського письменства, 18. Унія як національний чинник у Західній Україні Митрополит Кишка. Коли Східна Україна де- націоналізувалася під московською рукою, ще більше поль- щилася Західна Україна під польською владою. При ук- раїнській нації лишилися тут селяни й священики, й то останні не всі, бо міське священство й василіани були нерідко наскрізь спольщені. Небезпека була тим більша, що власна Унія як національний чинник у Західній Україні 95 історична традиція тут щораз більше призабувалася й вищі верстви опинилися у ворожому таборі. І ось серед такої, як здавалося б, безвихідності для української нації в Західній Україні почали зустрічатися спроби рятунку. Виходили вони від краших і ідейніших представників вищого уніатського духовенства. Торкалися ці заходи першою мірою духовної освіти. Про заходи львівського спископа Йосипа Шумлянсь- кого на цім полі вже була згадка вище. Персмиський спископ Юрій Винницький зробив значну фундацію на освіту українських кандидатів у папській колегії отців тсатинів у Львові, крім того, записав 1712 р. сорок тисяч польських золотих на заведення духовної семінарії в Перемишлі; цю фундацію, яка з часом більше ніж потроїлася, обернув австрійський уряд на дотацію вірменського архієпископа. На освітні справи звернув увагу й Замойський собор з 1720 р. На нім ухвалено, щоб спископи всіх спархій фундували по змозі духовні семінарії, а де не було на це засобів, щоб висилали здатніших кандидатів на науку до папської колегії у Львові. Замойський собор відбувся старанням митрополита Льва Кишки, що збудував у Володимирі духовну семінарію на шістьох вихованців і записав для цього дев'яносто тисяч польських золотих. Лев Кишка народився 1668 р., був протягом десяти літ протоархімандритом василіан, від 1708 р. володимирським і берестейським єпископом, нарешті від 1713 р. київським митрополитом. Помер 1728 р. Він виступав проти латинізації унії й заводив у школах замість латинської церковнослов'янську мову. Видав по-польськи у 1712 р. "Море ласк" З про чуда борунської Богородиці, проповіді Потія в Супраслі 1714 р. й ухвали провінціального Замойського собору по-латинськи. Та найбільшу популярність здобули з його книг супрасльське "Собраніс припадковь краткос й духовннмь особомь потрсбнос" з 1722 р., передруковане 1732 р. в Уневі, з викладом про тайни, десять заповідей божих і п'ять церковних і т. д. Мова книжки спочатку церковнослов'янська, потім книжна українська й одночасно польська. Зразок мови: Єрсй не можст виявіти прсд жадним человіком гріху того, которий чув на сповіди, хоцяй би для нсвиявлсня цалий світ мів ся запасти". До книги доданий "Лексиконь сирьчь словссникь славснскій, имьющь вь ссбЬ словеса псрввє славснскія азбучння, по ссмь же полскія", бо заледве сотий священик розумів церковнослов'янську мову, у чому переко- нався сам митрополит із невимовним болем серця. З доби Шсптицьких. Трьох єпископів, що стали на сторожі національних інтересів, дала родина графів Шептиць- ^они обіймають сім десяток літ XVIII ст. (Варлаам -1715, Атанасій 1715-1746 і Лев 1749-1779; два останні 96 Унія як національний чинник у Західній Україні були київськими митрополитами). За Варлаама Шсптицького як унівського архімандрита Унівська друкарня була найдіяльніша за час свого існування; тоді саме повиходили з неї найпомітніші видання. Шептицькі збирали гроші на будівництво духовної семінарії у Львові; проценти від зібраної суми зужив Атанасій Шептицький на будівництво величної Святоюрської катсдральної церкви у Львові, яку докінчив уже його наступник Лев. Останній зда- вав собі ясно справу з положенням унії в Західній Україні; свідчать про це його слова, сказані до Юрія Кониського: "Ми (уніати) живе- мо ще за вами (пра- вославними); коли католики вас догри- зуть, то заберуться й до нас; та й тепер уже в сварках нази- вають нас, як і вас, схизматиками". Лев Шептицький при- служився дуже обо- роною української нації перед латин- щенням і лольщен- ням. його ясне національне стано- зище спричинило закид із боку барсь- ких конфедератів, що він був інспіратором гайдамаччини. Навіть по переході Галицької землі під Австрію звинуватили поляки українців перед урядом, що цс непевний елемент і хиткі католики, нарешті, симпатизують Росії, отже краще для Австрії допомагати в Галицькій землі розвиткові латинського обряду коштом грецького. Й Лев Шептицький доказував перед австрійським урядом, що українці З це самостійний народ, окремий від поляків, що їм належать рівні права та звернув увагу Відня на велике політичне значення українців для Австрії, вказуючи на можність злучити всі українські землі під владою Австрії. Висока як на ті часи національна свідомість веліла йому всіма способами підносити рівень освіти Герб Шептицьких (із львівської "Ифіки") Унія як національний чинник у Західній Україні 97 українського уніатського духовенства; тому й почав будувати ^,пархіальну духовну семінарію у Львові; одначе завадили перепони й мрія Льва Шептицького здійснилася щойно 1783 р., коли австрійський уряд ^заснував у Львові генеральну духовну семінарію для українців із державних фондів, бо за польських часів жодного гроша з державних фондів не видано на освіту українців. Микола Шадурський. За Льва Шептицького здійснено незвичайну на ті часи справу: опис великої частини сільських і міських українських парохіальних церков, забудов і грунтів. Цей опис містить у собі велику масу свідчень про цінні пам'ятки нашої церковної старовини й нашого старого письменства та ще більшу масу топографічних відомостей про поодинокі місцеві спархії. Довершив того великого опису в першій мірі візитатор Микола Шадурський, що в 1751 р. висвятився на світського священика, скінчивши перед тим богословські студії у Львові та пробувши ще два роки після того на правничім відділі Краківської академії. Був секретарем консисторії й генеральним прокуратором кам'янецької дісцезії та протопресвітером катедральної церкви в Кам'янці на Поділлі. По шістьох літах на тім становищі став у 1760 р. надвірним суддею при львівському єпископі, а в 1761 р. візитатором львівської дісцезії. "Ифіка Іерополітіка". Такі вістки подав про себе Микола Щадурський у передмові до книжечки "Ифіка Іерополітіка", передрукованої у Львові 1760-1761 р. з київського видання 1712 р. Передмова Шадурського З цс панегірик єпископові Льву Шсптицькому. Сама книжечка моралізуючого й по- вчального змісту на шістдесят сім тем не порушує жодних догматичних справ, тому, хоч постала на православному грунті, діждалася низки псредруків не тільки серед право- славних, але й серед уніатів. Заголовок книжечки "Ифіка Іерополітіка или філософія нравоучитсльная сумволами й приуподобленіи изяснснна кь наставленію й ползЬ юним составися". Хоч передмова до книжечки з присвятою гетьманові Скоропадському має ініціали А. М., себто псчср- ського архімандрита Атанасія Миславського, але він не був автором книжечки, як свідчить чотиривірш по передмові: Не совершив книжици, авторіы преставися: впачатцї токмо ся, не вь конци трудися. Мьі по нсмь ІІавсршихом кошгь, дтіло й трудьі: Ьогу честь от ІІась вссгда, нам любовг вт> вась буди. Автора треба шукати між печорськими ченцями. Між ними Ёули люди з письмснським хистом, як свідчить ієромонах лля, що довершив 1710 р. видання "Духовної ЛЬствиці" Ісаїї Ёпинського, уложсної як наслідування твору Івана Синай- 98 Унія як національний чинник у Західній Україні ського з такою ж назвою. Миславський був одним із панегіристів, як показує його царськопоклонна присвята іншого печорського видання з 1713 р. Кожне моральне повчання "Ифіки" починається штихованим образком із відповідним чотиривіршем під ним, рідше шестивіршсм (образки для видання 1712 р. робив Никодим Зуб- рицький, для львівського Іван Филипович). Образки типові для свого часу й дають цінний знадібок до пізнання нашого тодішнього алегоричного мистецтва, яке панувало тоді в зв'язку з подібним напрямком у пись- менстві й богослов'ї. Алегорії або утворювалися в класич- ному дусі, як, наприклад, міфи про Егся, сицілійську скелю, Геракла на розпутті й Вакха, або були уособлен- нями таких понять, як Со- ром, Правда й т. п., або в своїй більшості переносили Щира приязнь (із київської "Ифіки") НЯ Український ГРУНТ Інтереси загальноєвропей- ського гуманізму, що сплодив велику силу всяких епіграм і апофтсгм, повних різних моральних повчань і життєвих гадок. До більшості образків приложені подробиці тодішнього українського політичного, церковного, побутового й артистич- ного життя. Не дивно, що образки з "Ифіки" були свого часу дуже популярні, вплинули на світське малярство й знайшли широкий ужиток, наприклад перемальовувалися на віконницях і дверях інтелігентських будинків. Між прикла- дами, якими ілюструвалися моральні гадки, с й байка, пов'язувана з Хмельницьким, і байка про ведмедя та двох приятелів, обидві перероблені в новім українськім пись- менстві. Що торкається чотиривіршів, низку їх виписав собі Маркіян Шашкевич, коли вчився церковнослов'янської мови; таким чином, ця печорська книжечка з 1712 р. в'яже не тільки східні й західні частини України, але й старе письменство з новим. Ось кілька зразків чотиривіршів. Про два життєві шляхи: Два пути зриши, тйсньїй и пространньїй: овь териісм, сей центами устланньїй. Унія як національний чинник у Західній Україні 99 Вїд же, яко пут вії погибел широкій, кт> радости ведет тїссн и жестокій. Про Гсракла на розпутті: Свой теб% совїть всяка предлагаст: сія труд-ь, а та сласти обйщаст. Избери єдно, вь немже и пребуди; суть паче сласти полезншіи трудьг. Про книги: Море сет жизнь та: грозни имат волньї. Не вси же добрї плавати доволни. Присідай книгам сей добрі плаваст-ь: зиаст бо вітрьі й волньї он знаєть. Про лагідність: Люто свсріпство й везді то мучить, кротост пріятна и мира всіх учить. Кротост мій всзде: та будет ти щитом, привлачится и желізо мапіитом. Про пияцтво: Піанливьіи, а найпаче юньї, вітрочь носими нагльїя фортуньї. Кол сут мерзостньї, кол хулньї, кол сліпьі, предлежащія сказуют намь тупьі. Про марність: Краток живот нашь біден, скорбен, слезньїй, по добрі жившим будет онт> полезньїй. Сустньїмт, кратшій єст и многолітньїй, исчезнеть яко пузирь разноцвітньїй. Почаїв як український культурний осередок XVIII ст. Поки ще не затяжіла рука святого Синоду на українському православ'ї, не раз виходили з печорської друкарні видання, які передруковувалися на Московщині; наприклад, петербур- зьким передруком (1766 р.) вийшла книжка намісника Псчсрського монастиря Варлаама Голенковського про гідність і важність свящсничого стану, видана в Києві 1714 р. під назвою "Діалогізмь или разговорь духовний". Цілком не дивно, що дещо з київських видань передруковувалося у Львові. Вікова видавнича спільність православного українства, яка не раз не погорджувала й більшим чи меншим припливом елементів української живої мови, мусила відбитися корисливо и на уніатських виданнях, коли Західна Україна перейшла на унію. Найповажнішим уніатським видавничим осередком ЕXVIII ст. в Західній Україні був Почаїв. З друкарні тамошніх василіан вийшло багато видань для церковного вжитку, катихизації та проповіді, а навіть світських практичних видань; у виданнях для потреб народу, релігійних та вітських, стрічається більша чи менша течія живої мови, увало це й давніше, й поза Почасвом, й деінде. Що 100 Унія як національний чинник у Західній Україні Податний жипснии шлях ТІочитаиіс книгь" (Із кіївської "Ифік и") Лаіідність Пияцтво (Із кіївської "Ифік и") Унія як національний чинник у Західній Украі'ні 101 торкається видань поза Почасвом, для прикладу можна вказати на львівську "Богословію нравоучитсльную" з вживаються такі слова, як: були, покута, грЬхь знову, слухане, що, маємо й т. д., 1752 р., де учинковьш, позисканя, або на \ чнівський "Ка- тихисіс альбо науку христіанскую, вко- ротцїі зь рознихь ав- торові, зебранную вт> дісцсзії прсмьіской" за Іннокснтія Винницько- го з 1685 р. (що, злу- ЧСННЯ, ЧОГО. ДОСВТ.ДЧСН- ня і т. д.). Поза Почасвом треба згада- ти ще такий важний уніатський видавничий осередок, як Супрасль, де саме надруковано "Собраніс припадкові краткос" з 1722 р. Як до супрасльського "Со- бранія припадкові.", так і до почаївської "Богословії нравоучи- тслно'І" з 1751 р. дода- ний "Лсксіконь сирЬчь словссникь славенскій, имЬюигь в себтз словеса первіс славенская аз- бучная, по ссмь же полская, благопотреб- ньій кь вьіразумінію словссь славснскихь, обрЬтающьІхся вії книгахь цсрковньїхть". У самій книзі-кати- хизмі стрічаються елементи живої мови з полонізмами. Багато елементів живої мови мас і почаївськс "СЬмя слова Божія, на нивї, сердець чсловЬчсскихь сЬяннаго" з 1752 р., себто збірка проповідей ченців Почаївського монастиря на виз- начніші неділі всього року й деякі свята "простнмь язьгкомь простійшаго ради ижс по всссхь народа сложснная". Ось Іраіок мови 'У наст> ньінї, хрисіїане, (хочай то не но^ьніты Церковні,т,, по подл\гь граждапскихь уставові,) старого року день осіатньш, а мутра, дасть Бон, дочскати нопьій зачинасчь: й вьі вечсромь ньінї имате Ё" звьічай щслровати себті, а Іаутра зь рана новолтітовати" (з поучсііня "а неділю по 1'Іздві Христа) й декілька сліп: допере, бачивь, МУСТІВЬ вь Вибір життєвою шляху (із львівської "Ифіки") поле виходити й г. д 102 Унія як національний чинник у Західній Україні Очевидно, до народної мови наближалися уніатські ва- силіани також у проповідях і катихизації на місцях. З їх катихизації в Кременецькому повіті 1756 р. виросло "Наро- довьщаніс или слово к-ь народу католическому", що діждалося пізніше протягом XVIII ст, ще двох видань: 1768 і 1778 рр. У другім виданні зазначено, що з двох причин видано книгу, щоб вигідніше було з неї "свойственньш-ь простимь язнкомт. русскимі простЬйшій народь поучати" й щоб "не пішли до краю в забуття устави й обряди святої східної церкви, бо їх і святий трон апостольський римський не тільки не відкинув, але й похвалив і затвердив". Коли катихитична частина писана мовою, наближеною до народної, додані до неї приклади для морального повчання писані церковнослов'ян- щиною; приклади (понад 270) взяті з різних збірок, східних і західних, чужих і своїх, між якими згадується й Нссторів "Літопис" і "Печорський Патерик" та "Пролог". В "Наро- довЬщаніи", яке ще в XIX ст. вийшло четвертим виданням (1856) для письменних селян, маємо свого роду "Золоту Легенду", призначену для спеціальних катихитичних цілей. "Золота Легенда" З цс одна з середньовічних західноєвро- пейських збірок, яка постала наприкінці XIII ст. Заклик до проповідування живою народною мовою. І проповідування народною мовою мало свою довгу традицію у XVIII ст. Вказують на це також "ВеЛдьІ парохіалнія на недтзли й нарочитій свята всего льта", видані 1789 р. в Почасві в перекладі з вілснського польського видання "на славенско-рускій язьіюь удобнййшаго ради парохомт> рускимь употреблснія". Та завершивши свій переклад, перекладач не дуже вірив, що мова того перекладу буде зрозуміла народові, тому й звернувся такими словами до читача: "Коли тобі, побожний читачу, видасться незрозумілим для людей, головно простих, вияснення цих парохіальних проповідей і переклад із польської на славено-руську мову, подумай, що це сталося наслідком незнання висловів, яких звикли люди вживати в своїх щоденних розмовах. Відомо бо мені, що кожда сторона неначе прирожденні свої має вислови, яких уживає в своїх щоденних розмовах: а що я не міг їх знайти й дістати, з цієї причини вияснив я такими словами, які взагалі в книгах находяться. Правду кажу, що я бажав вияснити їх таким робом, щоб міг догодити кождому читачеві та слухачеві, але думаю, що я не осягнув і не одержав цілі мого бажання. Ти ж, всечесний і побожний читачу, тому, що ти завжди живеш разом із людьми, порученими твоїй пастві й підпорядкованими власті, завжди сходишся з ними й завжди з ними розмовляєш, тому добре знасш мову й вислови й тому легко можеш оці короткі поучення їм так повідати, як видаватися тобі буде, що це краще для їх зрозуміння й корисніше та спасеиніше для їх уморальнення". Та видно, книжка була замало зрозуміла й вийшла 1794 р. в Почаєві під назвою "Науки парохіалнія" в перекладі "з^ Унія як національний чинник у Західній Україні 103 славено-рускаго на простий й посполитий язикь рускій'. Переклад приписується василіанинові Юліанові Добриловсь- кому. Про відповідність нового перекладу первісному церков- нослов'янському хай говорить оце порівняння: Текст із 1789 р. Текст із 1794 р Становими й утверждаючи, Христось Спаситель право нове христіанс, Іисусь новьій законь, вет- установляючи й утверждаючи, старе право видосконаливь такь, якь (вед- лугь уваги святого Іоанна Златоусто- го) малярг на просто покощеньїй й рисованямь тилко позначений образі, ведлугь своєи штуки фарби розма- итія наводите, чинить новий образг й дьло свос до досконалости приво- дить. Вь старомь законі право не предначатос дьло производигь. Вет- витягало того от Ізраилтяновь чили хьій законі, не истяжаше оті, Іудей, дабьі язьїкомь дружества знамснія изявляли, о чочь четвертій книги Мо\йсссви вь главї пятой свидїтсл- ствуюгь, Спаси гель же новьімь бла- годати всьхь обіде, друговь и нсна- видящьіхь наст, враговь, чинною й благоговійною любовію любити по- вель: Любите враги вашя. хьій законь, изящньйшимь и совер- шеннїйшимь со,твла сице, якоже иконописсць, иже первье прості начертаппос кзображеніс, егда є по искусному своєму художеству пра- вилньїчь вапові> расположенісмь добрї украсить, новий составлясть образі, и во всекоиечіюс совершеніс от Жидовь, ажебьі пріязнь альбо любьі знакь якій поганамь оказова- ли, о чїмь виразне свьдчать книги четвертій МОУЙССОВЇ вь главї 25. Але Христось Спаситель новьімь ласки правомь всїхь вь повшехно- сти, хотябьі ворогївь и непріятелївь, доброю и порадною милостію при- казавь любити, виразне мовлячи: Любите враги вашя. Зближення з народною мовою значне. До ще більшого закликала передмова. Зазначено тут, що хоч книга й у польському і церковнослов'янському перекладі з італійської мови принесла користь, вийшли ще "тіяжь науки простими и звьічайньшь рускаго язика бесЬдьІ посполитьімь способомь предложеннмя" з додатком виразнішої моралі "для латвтзйшаго простнхь людей и неукові вирозумленія". Але слова й вислови цього перекладу проповідей можуть видатися "рожно- му людей рожнмхь бесЬдь звнчасви неуживаними и неугод- ними", бо ж відомо, що "вь руской сей простой вь Полщи звичайной и посполитой бесіді слова и способи ихь вираже- нія суть рожніи и не всьм-ь єднаковіи: на Волнню иншіи, на Подолю иншіи и на Украинь иншіи, вь Польсю иншіи, ведлугь свосго звичаю мають люде якобьі свойствснньш свой язнкь и иншіи способі, бесьдн и словь вираженія". Тому перекладач не міг догодити всім, що так різняться з собою в мові. Інша річ із священиками на місцях. До них звернений кінець передмови, такий же, як і в книжці з 1789 р. Господарський порадник. На одній і другій передмові помітний вплив передмови до почаївської книжечки з 1788 р. П'Д назвою "Книжиця для господарства, указующая, якь Ратовати вь хоробахь всякую скотину, то ссть: конв, воли, 104 Унія як національний чинник у Західній Україні вівці, козн, свині, якь білити полотно, якь боронити пашні от саранчи, якь ратоватися от джумьі, якь губнти гуселницю от капустн, якь ловити рибу, якь губьіти мнши й щурі, якь ратовати людей, которьіхь собаки скаженій покусали, якь ратовати человіка, котормй не вь давномь времени зь ума знйдсть". Перед українським заголовком с польська передмова з таким же заголовком під назвою "Книжка кінських ліків, до того способи, як рятувати в хоробах худобу, вівці й т. д." Передмова замітна. Вона стверджує, що польські лікарські порадники або не приносили жодної користі в українськім краю або дуже малу, бо вони діставалися тільки в руки поляків і панів. Тому автор дав друкувати ветеринарний порадник українською мовою, яку мас в звичаю, уживає й розуміє громадянство Волинського, Київського, Подільського та Брацлавського воєводств. Вжито українського письма, у якім або вправлена велика частина громадянства, або легше може вправитися. З огляду на великі користі для держави з піднесення хліборобства дає автор раду "обивателям і дідичам міст і сіл поручити своїм підданим вправу в українськім читанні замолоду, щоб такі книжки, в яких були б подані господарські поради, як ось оця про рятування худоби в хоробах, можна подавати до науки". В цій справі звертається він із гарячими словами до духовен- ства: "Щоб молодь поспільства дійшла до того, щоб була в силі читати й виконувати ради, ви, чесні парохи грецького обряду й усі наставники, з любові до ближнього та поручених вашому урядові ваших овечок звольте поручити своїм церковним дидаскалам, щоб у парохіальних школах давано й цієї книжечки вживати дітям, забраним для вправи в читанні книжок, друкованих церковнослов'янською мовою. Чсй же й до вас, чесні парохи грецького обряду, належить дбати про побільшення добра батьківщини". Кому ж видасться ця книжечка недостатньою, "отже, зосталося поле для того, хто бажає й мас охоту просвітити посполитий і вбогий народ про його потреби, таким самим способом оголосити про цю чи іншу справу бездоганні поручсння". Таким чином, передмова до почаївського господарського порадника з 1788 р. пов'язує його зі шкільними книжками й такими порадниками для практичного вжитку, як "Книга глаголсмая листовня" з початку XVIII ст. Підручник доброго тону. Те, що автор звертається до парохів, щоб завели книжечку до читання в парохіальних школах, доказ\с, що в них уживалися також книжки світського змісту. Такою була "Політика свіцкая", що вийшла в Почасві 1770 р. й діждалася в 1790 р. передруку в додатку до львівського Букваря. Була цс книжечка з правилами Унія як національний чинник у Західній Україні 105 же ЗЛАЯ Я , а / ^ -^* ** / пристойно оулогкінк доброго тону, коротко зібрана, як зазначено в заголовку, з чужих авторів, себто в першій мірі з московських подіб"них видань. З письменників, що писали по-польськи й по-латинськи. Коли автор "Політики" невідомий, автора господарського порадника Теодосій Бродович відкрив у старості Ленкевичеві. Бродович належав до тих письменників, котрі, хоч були українцями з роду, ^ писали по-польськи ПОЛІТИКИ або по-латинськи, хоч інколи в обороні я< ; української, в пер- шій мірі церковної справи. Між тими письменниками ве- лику групу творять василіанські світочі, знані й шановані се- ред польської су- спільності, за те ча- сто досить або й цілком чужі своїй українській. Стрі- чаємо між ними й історика чудотвор- ної богородичної ікони в Жировицях Тсодосія Боровика й автора "Люблінської розмови" Кипріяна Жоховського, що вчився в грецькій колегії в Римі й по Юрієві Колснді став У 1674 р. київським митрополитом (умер 1694 р.), й таких оборонців та істори- ків уніатської спра- ви й церкви, як Іван Олсшсвський, ігу- мен і професор василіанської школи в Битені Йосип Петкевич (1674-1694), Гнат Стебельський (Два великі світила) й особливо Гнат Кульчинський і багато інших. Гнат Кульчин- ський учився в Римі й був якийсь час генеральним прокуратором української василіанської конгрегації в Римі л рІ/иланСА шосго 3 чи то СТОПШІ, ЧН С-&ДИ.Ш& ., ЧИ на - І 3 сднахже на 'н ан-ї ЯІЇЗІЇ СТО/ЗОНІЇ . н * Еь ш&рнк ззолна? Ыоса Заголовок "Політики сийцкої" 106 На узбіччі (помер 1747 р.). Писав по-латинськи, видав історію ук- раїнської церкви й додаток до неї в Римі 1733 й 1734 рр. (8ресітеп ессіезіае КиШспісае, Аррспсііх асі... почаївський передрук із 1759 р.). На становищі городнснського ігумена виготовив житія святих обох полів василіанського чину, розложсні на кожний день року, під назвою "Василіянська Минея" ("Мепо1о?]ит Ьагу^агїзкіс), що вийшла у Вільні 1771 р. Для зображення культурного рівня західноукра- їнських земель дають багато посланія Шептицьких, Макси- міліана Рилла й Петра Білянського. Що торкається згаданого Теодосія Бродовича, він був архіпрссвітером уніатської капі- тули в Луцьку. Залишив по собі історичні записки про події на Волині й на Поділлі з 1789 р. (\\'іс!ок рггстосу па зїаЬа, піс\уіппо5с" 5гоЧо \уу\уаг(е]). Записки Бродовича мають форму листування двох громадян, одного у Варшаві, другого в Луцьку. Теплі почування до свого духовенства й народу враз із подібними думками велять бачити в Бродовичеві автора цікавої книжки, що вийшла 1789 р. у Варшаві під назвою "Політичні уваги". Домагався тут автор зрівняння грекока- толицького обряду з латинським, заведення українських капітул, духовних семінарій і сільських шкіл, а крім того, поліпшення відносин нижнього й вищого духовенства. 19. На узбіччі Найдавніші культурні осередки Надтисянщини (Підкарпатської України). У великій мірі спільним життям із Західною Україною жила в ХУІ-ХУШ ст. та частина українських земель, котра розташована на півдні від карпатського хребта, ніколи не мала тривких зв'язків із пнем українського народу. А що не жила власним політичним життям, то не витворила і власної історичної традиції, яка піддержала б місцеве національне життя в українському дусі. Найдавнішими осередками українського письменства й куль- тури в Надтисянщині були монастирі. Голосну традицію мас за собою монастир св. Миколая на Чернечій горі коло Мукачсва. Звичайно приймається, що коли князь Федір Коріятович дістав у XIV ст. від угорського короля в державу Мукачів і став бсрсзьким намісником, заснував між іншим і монастир на Чернечій горі. Та, правдоподібно, князь Федір Коріятович тільки відновив монастир, що існував тут уже давніше. Є вістка, що зять Ярослава Мудрого угорський король Андрій заложив монастир коло Мукачева, спровадив- ши туди ченців із українських земель, розташованих на північ від Карпат. Від 1491 р. став Мукачів (або й Мукачево) осідком українського спископа, бо відтоді надтисянські З рукопису XVII в. в єпископській мукачівській бібліотеці 108 На узбіччі українці перестали підлягати персмиському єпископові. Зна- чення Мукачівського монастиря як культурного осередку підупало з 1772 р., коли мукачівські єпископи переселилися до Ужгорода. Темними гіпотезами оповита історія другого культурного осередку Надтисянщини, а саме Грушівського монастиря на Марамарощині, який уже здавна існував у часі нападу татар на Угорщину. Гіпотеза про те, шо Швайпольт Фіоль по втечі з Кракова друкував далі книги в Грушеві, не мас жодної підстави, бо Фіоль утік до південної Угорщини. На вказівках про "Пснтскостаріон" ("Тріодь на пятдесятницю") і молитов- ничок із грушівської друкарні, які нібито бачило двоє людей, спирається вістка про грушівську друкарню в XVII ст.; доки не вдалося бібліографам знайти ні одного, ні другого видання, не можна сказати, чи дані видання походили із грушівської чи іншої друкарень. У всякому разі Марамарош (Моромориш) довго відігравав роль православного П'ємонту для всіх українських земель по південнім боці карпатського хребта. Приневолені покидати Мукачів, проживали тут від 1616 р. українські православні єпископи, а від кінця XVII ст. з'явилися тут і самостійні марамароські православні владики (до кінця ЗО рр. XVIII ст.) й своєю столицею вибрали одразу Грушівський монастир, зруйнований під час повстання Такслія в 80 рр. XVII ст. Культурна роль релігійної унії. В нсз'сднаній зразу з Римом Марамарощині знаходили захист усі ті, котрі втікали сюди перед унією, яку прийняло місцеве духовенство, в Ужгороді 1646 р. Правдоподібно, щойно унії завдячує Надтисянщина першими друкованими книгами місцевого походження, себто "Катихизмом" із 1698 р. й "Букварем", рік пізніше, обидві надруковані в Тирнаві. "Катихизм" написав ло-латинськи уніатський владика Йосип де Камеліє, грек родом, а переклав його галицький священик Іван Корницький. Находяться туг иісіки про сумний стан української церкви й українського духовенства в ІІадгисинщині, як ось, наприклад, "клирика жадного нЬкто бити не можеть, бо ві>па.ть бьі вт> клятву" або "панове земній не могуть... Ірактоиати клирикові, які. простмхі, хлопові,, прьічушаючи их-ь, абьі робили яко подда.чіи й насмішки". Згадані гут і наслідки заведення нового календаря: "/(ля тон розности календару многін руснацьі ту в Угорской Зечли жадньіхі> святі, не заховують: анті коли святкуст-ь рьімская церковт>, бо мовять, же Іогдм не повитій, апт, коли грсцкая, бо ихт, югдьі силуюгь панове робити'. Про надуживання тайни подружжя з боку священиків свідчать наведені постанови вселенських соборів про подружню справу щодо священиків. Висновок із них у Катихизмі такий: "Поневажг, тедьі заказано есті, духовньїмі) женитися й завше то бі.іло заховано й заховуєїся на востоцті, отколь обрядок грсцкій взялі, свон початок!,, и у Волохахт, й вт, ПольщьІ й ві, Москви, На узбіччі 109 \'шна річі., ябьі її ту вь Угорской Зсмли бьіло вь заховапю. Для того всї Ісхай знають, же напотом-ь сели котрій поддіякоігь альбо діякоит, альбо к'ь поймсгь жену, будсть запрїщсшіій от всякого свящеІшодЬйствія к будст-ь за хлопа мсжьі имшьіми простаками ведлуп. декрету собору карфагЬІІснского". Унія багато зробила для матеріального, морального й культурного піднесення українського духовенства в Надти- сянщині. Воно творило тут досить замкнену в собі бідну і темну касту. При одній церкві було кілька, навіть десять священиків, свящсничих синів, що хотіли таким чином вивищитися понад народні маси й не бути "за хлопа межи иншнми простаками". Школа та книга мали подбати про більш освічене духовенство. Надтисянське шкільництво поча- лося заснуванням початкової школи в Мукачсві з початком 80 рр. XVII ст. й не могло розвинутися доти, доки унія не встигла здобути перемогу. Тому справжня організація рідної школи почалася щойно в 40 рр. XVIII ст. заходами невсипущого мукачівського єпископа Мануїла Ольшавського (1743-1767), що в другому році свого єпископства перемінив мукачівську початкову школу в першу семінарію, яка піднялася на висоту західноєвропейських латинських семінарій 1777 р. в Ужгороді за єпископства Андрія Бачинського. З попередників Ольшавського заслуговує на згадку Юрій Геннадій Бизантій (1716-1733), що 1727 р. видав у Тирнаві "Краткос припадковь моральньїхь или нравньїхь собраніс", знання якого вимагалося від кожного кандидата духовного стану. Тим пояснюється велика популярність цієї книги в Надтисянщині. Ольшавський надрукував 1746 р. в Колошварі букварець із паралельним латинським і церков- нослов'янським текстами, бо ні в однім краю Західної Європи не відіграла латина такої визначної ролі в XVIII ст., як у Надтисянщині. Що більше, він заснував, правдоподібно, першу українську друкарню в Надтисянщині, а саме 1754 р. в Великім Каролі, де надруковано "Буквар" і "Катихизм" одночасно мадярською і церковнослов'янською мовами. Оль- шанський написав розвідку про злуку східної й західної Церков, видану Ію-латинськи 1764 р., а 1769 р. в Почасві в оригіналі й церковнослов'янському перекладі. Михайло Лпдрелла. Як нова віра прийнялася унія в Надтисянщині тільки після досить завзятої боротьби зі старою вірою З православ'ям. Як в інших українських землях, так 1 тут відбилася ця боротьба також у письменстві, а саме в полемічному творі Михайла Андрелли проти уніатів і латинників. Свій хаотичний твір списував автор різними часами від 1669 р. до початку XVIII ст. (згадується 1701 р.), оли авторові було вже шістдесят кілька літ. Між народом УВ автор популярний під іменем Миговка (здрібніле 110 На узбіччі мадярське слово в значенні: Михайлик). Замолоду був уніатом. Про це згадав у своїм писанні: "азь бЬхь шалЬющій младнмь сще священиком^", або "сгда бьхь мирень сь нснавидящими мира, признамся, вельми ми молодьш крнла биша у Борши граді, маль біхь вь братіи мосй, іюноша, младенець вь дому отца моєго пасахь овця й не сокотихся от рімскои злои мотнлиці науки". За часу уніатства був також сатмарським пресвітером. Може, вказують і на одне з місць освіти Андрелли місця його побуту: Відень, Прешбург (Братислава) й Тирнава. В кожному разі, можна вірити словам Андрелли: "Не вь Земли Угорской ани вь повіті семь у Моромориши учено мене глаголати: Мирь намь!" Хронологія священицтва Андрелли не відома, але з різних згадок і записок видно, що був священиком у Росвигові, Вунігові, Урмезові, Сивлюші, Угочі (1670 р.), Бедевлі й, нарешті, в Ізі, де й помер 1710 р. Правдоподібно, з Росвигова був і родом, бо називав себе часто Михайлом Росвигівським або Михайлом, росвигівським попом. Рік 1669 застав Андреллу вже православним. При кінці січня того року сидів уже в арешті в Мукачсві. Разом із старшим і молодшим братами його закуто в кайдани в селі близько Мукачсва й він просидів двічі, раз сім, другий раз п'ять тижнів і один день, разом 12 тижнів у тюрмі з ланцюгом на одній нозі й залізними кайданами на другій. Коли його заарештовано, говорили люди зі сльозами в очах: "Огь, горе намь, о, горе души того, хто прсдасть учителя бсззаконникомь й врагомь, римляномь симь! Пойдімь скоро принести за тос честь й славу, єще же й стравн розмаитьія й. напою винного, же не дасть душу прслсстникомь римскимь". І позносили люди в'язневі не тільки їжу, але й подушки й усе інше потрібне. В Мукачеві й Сивлюші пробували його переконати патри, але всі "не избороли" його. З тюрми кликано його перед двох латинських єпископів. Про цс висловився автор: "МЬсяца марта й апри.ія дня пятого пред ними стояхь аки осужденьїй: язьїка ли рїзати или отсїщи руку, или водьі й с^на проставити й замуровати сто у стїну качснную, З буй буя вьз'ьглаголет'ь". Одначе до такого страшного засуду не прийшло, тільки "хотїша звїріє рімскіи главу оголити от власов й браду и уса", себто позбавити його священства. Побачивши, що Андрелла не зважив ні на їх залякування ні на просьби, "умьіслиша зльїм духом своим признавати унЬята владику" й закликали до палацу Йосипа Волошиновського (родом із Галичини) також "патров-ь діаволов и панувь" і поставили на столах Андреллову "чест и безьчестіє вт> єдно". Й "отворилт. уста своя мои владика" З оповідає Андрелла. З "Ото видишь красньїх, честньїх патров и панов прсд собою! Чгожь тьі гадаш, мьіслишт,, на свїт% живучи? ІДесар нїмецкій, кроль полский, иншіи монархи, великій панове все тут папежници и мьі с ними юж-ь. Дай ми руку свою на тоє, жебьі с нами у єдности На узбіччі 111 авп й ть|"Е І'с изволих по совїту ихь. Опи мене ухвативши, привсдопіа стопу своєму в подати и даша владьщтз до рук-ь стриголню свою, ножиці, екоша: "Обьстризи ему власьі вся, браду и главу, сщо же не лиши и уса, б\'іст простаком хлопом панщину робити, а не поповзти". Просит мя ' чаїьїка: 'Небоже, не чини срамуту, встьід сам себї, опамятайся! Что ти стало? Послухай всїхі, нась! У чести людской и тьі будсшь из нами". Це изио.Іила душа мом временнои славьі, изволихт, терпсніемТ) яко осужіенникі. чолчати, стоаще пред ними, ждати от Господа Бога помоіце. И "таїсть вс^міі боящимся сго и мнЬ в той же день и час. И недостойньїми изпьікль Саваофь силньїи долати сам. Сгда южь до того пріміло: стріли тьі, пушпеку Іожефу наш, яко юродивий или буй Христа ради, З азт> начахт. слезьі проливати, каплЬ дождевная очеса моя испущаху (але не знал, про што). В той же част> тоо видавши оніи панове римскіи, рскоша: "Дайте ему покой, не творите тос, что ему дано, не изнимайте вьі из него священство, течію не дайіе ему под нашею власгісю поповзти. АІце будет нашим, дайте. Шкода, кварт,, Мигало попь, тебе! Чечу не хочсшь ІІашт, остати?" Потом тіижі, рскоша паїрум: Дайте ему книги, негай смотрит и чтег себй, ачей проспи Іится ему от книгь душа". Андрелла навів імена своїх диспутантів, Ідо, натинаючи його єрусалимським попом, відіслали його жити до Єрусалиму та Іроіили йому: "Пе ньиетишь, не вьілетишь из рук наглих, птаїшжу, іерусалимскій попе". Йому заборонили ходити до Мукачева та в Лучки й посилати листи туди; до того таки острижено й оголено його "проповЬди ради" та забрано дещо грошей, два доломани та "книгу новнй тсстаменть", з котрої виказував науку святого Духа під час диспуту. Про пригоди, які викликав перехід Андрелли з унії на православ'я, не раз згадав він із жалем у своєму писанні під назвою "Оброна вірному каждому человйку". В заголовку свого писання назвав себе автор "Михайлом Тсодулом і Христодулом", себто слугою Бога та Христа. Не тільки слово содул нагадує нам Івана Вишснського, але й у стилі / ндрсл^Іи с риси, немов запозичені з Вишенського, так що в цілості являється Андрелла неначе слабкою копією ишенського. На жаль, тс, що з його писання сьогодні відоме, уявляє з себе, правдоподібно, копію з численними пропусками І помилками, до того з переставленими листками при пізнішій оправі, поминаючи вже тс, що багато листків бракує. В своїм писанні згадав Андрелла й деякі твори свого й чужого письменства: "Книгу про віру й Камінь", себто київські Літос", "Патерик", "Пчслу", "Лексикон", "Діоптру", Бесіди -золотоустого на чотирнадцять посланій апостола Павла, Книгу про священство" й "Маргарит" Золотоустого, толко- ваний ^"Апокаліпсіс" і тирнавський катихизм, названий тут орсхаиловою книгою Корницького" (в іншому місці висло- ився автор про Корницького: "Янь ляше, ктось вь тобі РСШС ) й кошицьку книгу Матія Жамбара проти Лютера й про "Три питання про віру". Автор писав для тих, 112 На узбіччі котрі ні читають, ні пишуть. Свого твору не писав Андрслла народною мовою з такої причини: "Писаль бьіхь ващ> простим*, язьїкомь, а вьі бьг на тос мислили: что ся подобало З рукопису з твором Михайла Андрслли в бібліотеці Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові (натуральна величина сторінки) ему, МьІговцЬ, тото пишеть". Мова Андрсллового твору З цс мішанина церковнослов'янщини з народними висловами й реченнями, а крім того, з латинськими, грецькими, На узбіччі 113 мадярськими й навіть польськими. З останньою мовою познайомився з книжок та в часі побуту в Галицькій землі, бо в своїм творі згадав про те, що їздив до Стрия до митрополита. Що на своє знання чужих мов був у дечім гордий, вказують його слова: "Они римлянове, не могуть мос прочитати письмо, могу я, слава Богу, й римскоє, угорскос, гречсскос, сще й польскаго троха, мало". Була в Андрелли й національна свідомість: він не раз протиставить "русина" іншим національностям і наводить дві приповідки, мало підхлібні своїй нації: "велика голова в русина, мозгу вт> ней мало" й "дурнячокь руснячокь" . Про дурного навів іншу приповідку: "дурнякь сам ся родить, никто тя не сьєть". Очевидно," нспідхлібними прикметами наділив Андрелла уніатів, латинників, кальвіністів, усіх, хто не православний. Нелюба особа в Андрелли й дурна, й німа, й глуха, й сліпа, й не може нічого ні зрозуміти, ні дістатися до небесного царства, й лінива повчитися, й пес і звір і т. п. Любується автор також грою слів. І так він виводить, що Господь з'явиться "не Римови, бо Римт> мірь, а не мирт>, ниже муро Римь, но міролюбцм они, а не миролюбьцьг. Литсра розная наша, 3 одно имя ймуть: і, й, V". Крім того, видно в Андрелли залюбування до прикладів, "не подобаєть бо народньїя притча прозирати, аще имут ньчто мудро". Такою "народною притчею" є анекдот про мельника Ісаію, котрий потягнув гарячою солониною чорта по обличчі за те, що той хотів спаскудити її жабою. Дотеп анекдога в тому, що чорт перекрутив ім'я мельника й заявив перед своїми товаришами, що "Ясам" ударив його. Між приклади Андрелли увійшов анекдот про нараду чотирьох калік, як ліс перейти, оповідання про найду-чорта, що став слугою в монастирі, кілька апокрифічних і біблійних легенд і кілька легенд патерикового характеру. Для історії тем українського пись- менства цікаве оповідання про те, як християнин позичив гроші турчинові, свідком чого було тільки одно дерево. По році зажадав християнин звороту грошей, але безуспішно. Пішов християнин до турецького судді зі скаргою. Коли довжник сказав навіть, що не знас свого вірителя, послав суддя християнина, щоб прикликав свідка З дерево, а турчин мав ждати до часу його повороту. Коли він здрімався, запитав його суддя, чи далеко згадане дерево. Довжник дав відповідь І зрадився. Зустрічається у Андрелли також оповідання про пап,.'сУ-. Черпав також Андрелла порівняння із власного життя. Іак він оповів, що поки не читав Святого Письма, не раз був при пожежі еликих домів і сміявся з того, "же церковта горила в людсх. Діаволь из нихт, палиль... Сгда домт, сусіда горйль, с'Ьдйх'ь в дому моємт>, окна позапирающе, мьіслих-ь: негай горить, добре, такь ему треба! ВьІзорьІ або окыа хижняя для того имйхі, заперта, дабьі мьіслили видавшій дом мой, 6 М Воз.'як 114 На узбіччі по с\ ' кь'чл\Ал\лглп*ч1;'<*иьопогл етлгпгі же нь-машт. мя в дому мосмь, пусто стоит, без господаря єсть. В той день єгда горіло село й сусїдовь близко моєго дому дом, прійдет єдинь человїкь под мой дом, пріятт>ль, й рече: кто єст в дому, утикай из дому, горит надь тобою южіі й твой домь, Міхаиле Оросвиговскій, поповскій дом, зри! Створивши окна, вьізорьі мои, увидїхь світло от огня, в ночи бьшши, утекох из дому, лишивши все в дому, да самь огнем не скончаюся". Ця пригода взята алегорично в боротьбі з унією. Укралася в твір Андрелли й деяка риса з життя сучасного йому українського духовенства в Надтисянщині, наприклад, про те, що священики одружувалися другий раз, що "ляхове, паповьі мужіє, дщерь сквернять, руснацкую дівку, а дівка мужа переводить, аби отступити Бога" й т. д. Літературна спіль- ність Надтисянщини з іншими українськими зем- лями. Унія була в Надти- сянщині найкращим вихо- дом із вікової пропаганди тут латинства та проте- стантства. Можливо, що ,', З. І З. ґ , . тут постали два полемічні 8, І^1 сваи ппашолУки писання першої половини пвикмпАІмпТго , А XVI ст., а саме: апологія -' Е-' - "- ' православ'я проти лати- нян із 1511 р. й послання Лацка з 1534 р. та відповідь афонського про- та Гаврила на те послан- ня. Проти нових євангеликів виступило / _ , Е , ~л скотарське "Учительне о ^Кнтг^готпаІОишвІм Євангеліє" з 1588 р. (Ско- Ііртво нЫгноГюлможІн/АыІЙ тарсько-Свалява в Береж- гш котойіївл^а'ітіп йл^нА цині). Новим євангеликам Е' І "Іы \ зроблений закид, що вони "собі за отпусть имают Наполовину зменшена сторінка надтиснян- НІКОЛИЖЄ не ПОСТИТИ, а ського "Учительного Євангелія" XVII ст. церквн святьш гаНИТИ, (бібліотека Наукового Товариства м * ґ ґ * ім. Шевченка) лупити , чужеє берут, церквн драпят, много жонь поймуют, вь чуже- ложстві мешкают, на остаток Богу ани людем вірн не ховают". Полемічне забарвлення проти лютерів, кальвінів, римлян і угрів має данилівське "Учительне Євангеліє", написане найпізніше 1646 р. (в збірці Івана Франка в бібліотеці Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові). Його автор нарікає, "що ни вь єдном народі такого безчестія вд&ьм ггшліп мовії На узбіччі 115 не єст, як межи нашим рускимь народом, що на свои учитель о их честя никус не смотрят; хот бн межи ними аггел-ь з неба бнл, єще бн им не догодиль". За те покарав Бог українців злими па- пліши гш]нквго шл Л _ ;н>*Ыг*ш МПДмЄ(КП , (ГНАТИ,-! ИГМПО І'І ЇЇ'. КЫТІІи?ТвІ1М/итА Ш/ИІТвМ/Ш й пон ті**., НА/ІА гпвго тч г/ті пЗо гг* ' Еы г> -V- ' Е І ггмпи шілліи п/мікп ЛГЖП = иннд* ' п ' \ Є 1^~** ГО ПШГО ПИХТІЛИ КТЫЫСЛТП .ИГХ РІКО ТЛы ППвТ{Ш >имогйі е' ~~ ^ " І п ПОКІПОК/1/ІП ЛП . ХОПТАП / ^ / ^ V ти п, стам пожитокт> вічньїй. Такі- извідовали усі, котрий били напереді, нась, у сордци свосмі. за пожигокь вічньгй, які. добьіти. Й теперь на сюм-ь світі имаюгь то І у гадтьку у сердци своюмь, які. добьіти пожитокь вічньш. Такь же швідовали и погане й жидове переже рождсства Христового; такь извідуймс и мм тспері, хрсстнне! Такь же швідують й турци и усі люде, ыпо суть на сюмь світи, и тотьі, што будуть и назад% иіде до соперпіенка світови. Пру шго? Чомь усі люде одно слмшагь, які, мм теперь, чомт, на сюмь світі не сеть тай не бьіла ніякая правда? И тоїм люде лихьіи и непрлііедньїи, оми криндові. добьшають иманя многое на сюмь світі. Чомт. лихьм не гадають за браіію свою, за убогьіхт. людій? И за своичі, иманюмь они суть у чести велик>й у другьіхт, людій. Якь розуміємо сесе, чомь топл люде добрьіи, они суть помстами, а тотьі зльш сугь у чести великчй?.." Цей уривок показує, як далеко народна мова здобула собі право горожанстза в письменстві Надтисянщини XVII й XVIII ст. Не дивно, шо цс письменство справляс краще враження, ніж надтисянське письменство XIX ст. з його всякою мовою, тільки не живою, народною. Через те давньому письменству Надтисянщини судилося і в XIX ст. відіграти немаловажну роль, а всякі збірнички апокрифів, між ними й молитов із замовлюваннями й закликаннями (записував їх Андрелла в молодих літах, а з початку XVIII ст. с більша їх збірка), повістей, оповідань, легенд, житій святих, проповідей, духовних віршів тощо зберегли свою популярність навіть іще в XIX ст. Таким чином, Надтисянщина перехо- вувала й переробляла ті скарби старого українського пись- менства, котрі в інших українських землях меншою чи більшою мірою вийшли з ужитку й забулися. Згадані збірнички прийшли на зміну учительним євангеліям. А втім, залвдбування всякого роду збірниками мало свою давню традицію, сягало ще давньої доби нашого письменства, коли його упадок зазначився головно саме збірничками компільо- ваного старого матеріалу. Та й самі учительні євангелія могли легко перейти в збірки з хвилиною, коли до них почав щораз частіше діставатися апокрифічний, легендарний, житійний і повістевий матеріал у формі прикладів для наглядного повчання. З кінця XVII й початку XVIII ст. маємо два такі На узбі1 117 иікаві збірники з села Літманови на Спішу, з того один есь написаний народною мовою. Обидва літманівські ПУКОПИСИ з рукописної збірки Івана Франка, як і третій ужгородський "із василіанської бібліотеки в столиці Підкар- патської України, походять із XVIIЗXVIII ст. та своїм змістом мають житія святих і проповіді, повні апокрифічного еісмснту, приклади, притчі й біблійний матеріал. З такого ж матеріалу зложений і найбільший збірник Степана Тсслсвцьового, пароха Дусини в Берсжчині. Цей прецінний рукопис дістався із рукописною збіркою Івана Франка до бібліотеки Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові. Добрий знавець надтисянського письменства Гіядор Стрипсь- кий вважає укладачем цього збірника одного з найкращих синів Підкарпатської України Степана Тесловича, що був 1637 р. парохом Дусини, як виходить із записки на краю одної старої церковної книги. Коли дійсно згаданий Тсслович був укладачем збірника, так певно, було це значно пізніше, ніж 1637 р. В збірнику згадане два рази "Перло многоцінне", очевидно, Кирила Транквіліона Ставровсцького з 1647 р. З інших джерел збірника згадані: "Пролог", якась богословська книга, "Зсрцало о звьздахь", "Печсрський Патерик", "Апок- рисис", "Великий катихизм", "Зверьцало", а при "Пасії" зазначено, що вона взята з польської та грецької "Пасії". У XVIII ст. поставали в Надтисянщині також збірнички духовних віршів або духовних і світських пісень усуміш. Між ними цікаві передовсім набожні пісні місцевого походження, головно в честь чудотворних ікон, зокрема повчанської Богородиці. В таких збірничках збереглася й пісня про події в Угорщині в 1683 р. та про облогу Відня, зокрема "ПЬснь о образь клокочевскомь". Про плач клокочівської Богородиці згадус кілька разів Михайло Андрелла в своєму творі. Згадкою про такий плач починається й пісня про події 1683 р. (очевидно, помилки тексту справляються): Прислухайся кто из боку й присмогрися справам бозскимь великим й зачулися, что ся дїс на сечі, свьгЬ. А вь угерскомь повЬті млакал-ь образь Пречистои вь КлокочевЬ, котрьій взятьій поставлений ві> МукачевЬ. Ахт>, гнїв-ь божій ся гогуеть, образь ПанньІ ляментусгь. Спалена церква в Клокочеві та спустошена вся угорська смля Спалили церкву куруци, партія мадярських против- ла(^'В ТР"' в бротьбі зі своїми непримиренними ворогами анцями, прихильниками Австрії й німецького панування в Угорщині. 118 На узбіччі Идешь кт> пану жаловаць, мусить ему дари дацт>: гуси, кури, телятка, вайца, масло, прасятка. А гдьішь тьі тоє не машь, у пана ничь не взьтСкашт.. Прийдешь дому засе, зле: жена кричи, браду дре. Ото КуруцьІ зь Лабанцами себе зганяють, а люцкіє орсаги кгвалтомь отбирають: брат на брата наступуєть, сьшь отцеви смерть готуєтт>. Автор, невідомий сучасник Андрелли, противник са- мостійної мадярської чи мадярсько-турецької держави, а прихильник німців, не любив турків і бажав, щоб їх прогаяли навіть із Царгорода: Дай то, Боже, дочекати, в ЦарьградЬ пЬснь воспївати. Відбила в собі світська пісня й тяжкий побут народних мас Надтисянщини в XVIII ст. Одна пісня нарікає, що хоч руснаки тяжко працюють, не мають нічого, бо все забирає пан: Вийде воякь, прийде пань, урядници й ишпань (губернатор), каждьій хваце, каждьій дре: цо лем може, то бере. Гдьіжь му не дашь, цо онь хце, укаже ти палице; биє, кричи: дай, дай! А тьі волаигь: яй, яй! Напівукраїнська й напівсловацька мова пісні вказує, що вона походить із українсько-словацького пограниччя. Пісня малює яскраво незавидну долю бідного, затурканого, без- помічного українського селянина в Надтисянщині. В парі з невідрадним екномічним положенням ішла духовна темнота, якої не було кому розігнати. Поза духовенством не було інших освічених верств, та й духовенство мало чим вибивалося понад рівень селянства. А коли й піднялася значно освіта духовенства наприкінці XVIII ст., воно, видно, пішло не раз урозріз із своїми проповідями, й мукачівському канонікові Пастелієві довелося писати сатиру на підвладного собі священика. В акростиховому вірші питав автор: Пастьірю душевньїй, тьі попе избранньїй, людей просвіщати от Бога єсь данньш! Як же тьі ихь просвїщаєшь, кедь осквернень самь зостаєшь, жіючи блудно? Апостольство просвіти доручено духовникові, а тим часом він сам ходить у темноті й інших веде за собою до пекла, де його мука буде тим більша, що дає людям гарну науку, а сам не поступає згідно з нею. Вузька брама до раю, тому духовник приписує людям піст, а сам гладшає, об'їдається й пильнує тільки свого черева. Та найгірше лихо ось у чому: Євангельську хвалишь, попе, нищету, а самь не помянешь свою суєту: На узбіччі 119 коли Гриць кметь, простакь Ивань станегь попомь, думать, что пань цілому світу. Одначе його панство пробивається не в духовній вищості, в збільшуванні свого багатства. Доба Андрія Бачинського. Сатира Пастелія походить із часу коли Надтисянщина мала першого єпископа, звільненого з-під влади латинського ягерського єпископа, а саме Андрія Бачинського (1772-1809), що перебрався з Мукачева до Ужгорода й там заклав єпархіальну бібліотеку, яка вже за часів Бачинського обіймала дев'ять тисяч томів. За доби Бачинського було понад 150 парохіальних шкіл у Надтисян- шині з дяковчителями, між якими траплялися й освічені мужі, що знали, крім української, ще мадярську, німецьку й латинську мови, бо закінчили шість-вісім гімназійних класів. Коли давніше здобувало українське духовенство освіту в семінаріях у Тирнаві та Ягері, за Бачинського мало воно й свою ужгородську семінарію. А від 1774 р. дістало воно завдяки цісаревій Марії Терезі можливість здобувати освіту у Відні, де вона заснувала того року уніатську духовну семінарію для греко-католиків своєї держави, отже, й для Надтисянщини, для якої призначено дванадцять, а для галицьких єпархій решту з двадцятишести місць. Протягом десяти літ, поки не засновано у Львові генеральної духовної семінарії, вийшов із Віденської духовної семінарії при церкві св. Варвари, звідки й походить її латинська назва "Барбарс- ум", гурток людей, що мали можливість слухати добрих столичних професорів, придивлятися до культурного життя Відня, знайомитися з різними націями, їх історією, життям і змаганнями, словом, розширити власний світогляд через вікно, прорубане в Європу. Побіч Бачинського був за його часів одним із найбільше освічених людей Надтисянщини Иоанникій Базилович, що писав по-церковнослов'янськи, переплітаючи свою церковнослов'янщину народними словами, та згідно з духом часу й латинською освітою по-латинськи. Його церковнослов'янські твори залишилися в рукописах, а саме: "Бесіда или слово ко братіи отцемь", "Правила й установленія монашеская" і "Толкованіс священння літургій". Друкувати свої праці по-латинськи зневолила Базиловича цензура, яка заборонила його "Толковання церковних обрядів" через те, що праця була написана не науковою мовою та рихильно ставилася до "руських обрядів" в уніатській церкві. Ізніше автор мусив багато дечого змінити в її змісті й видав ^далеко меншою в порівнянні з першим текстом, але вже 3 цеРкРвнЁслов'янською, але латинською мовою. Вже з ЛОБКІВ цих писань видно, що Базилович був ченцем: 120 На узбіччі вступив до монастиря в Мукачеві, де від 1782 р. до смерті в 1821 р. був ігуменом. Та не в церковнослов'янських творах головне значення Базиловича, але в його латинській історичній праці, надрукованій в шести частинах і двох томах у Кошицях у рр. 1779-1805 під назвою "Коротка відомість про фундацію Федора Коріятовича, себто про Мукачівський монастир на Чернечій горі". Задумавши дати його історію, автор глянув на справу ширше й заговорив про культурну злуку Надтисянщини з іншими українськими землями. Тому це писання Базиловича, будучи першим науковим історичним твором, мало водночас велике значення для розвитку національної свідомості українців Надтисяншини. Завдяки творові Базиловича став Коріятович національним геросм Надтисянщини та його почали пізніше оспівувати місцеві поети. З інших людей доби Бачинського треба згадати Івана Пастелія, попа Митра, автора "Богослов'я" з 1778 р., писаного в селі Кривім по-церковнослов'янськи з домішкою латинської шкільної науки, пароха з Гукливого Михайла Григашія, що залишив по собі гукливські літописні замітки, дописуючи події від 1780 р. до переписаних на вступі готових записок від 1660 р., ігумена Бедевлянського монастиря Манасія Пукарса, що разом із ієромонахом Макарісм Шугайдою відвідав усі монастирі Надтисянщини та описав те, що бачив і чув, і Миколу Теодоровича, що склав народною мовою в 1791 р. в Михайлівцях "Помощник-ь у домувствЬ й между людьми", Микола Теодорович ходив до школи у Токаї, Будині й Відні. В своїм "Помощнику" згадав автор про другий свій твір З "Врачя домашнего". Навіть уряд видав у 70 рр. одну книжку українською мовою Надтисянщини, а саме "Урбар", документ, що означував ті податки й обов'язки селян супроти дідича, котрі спиралися не на закон, а на умову, звичай або волю дідича. Ось зразок мови "Урбара": "Може км?гь, где хоче та й кому хоче, меду, воску, ленчы, коноплЬ тай инше, шю му ся родить, продати; тото пань ему заборонити не може албо из кметя контрабанть учинити албо грошами албо битковь за тото єго карати, але такт., штобьі ся 1723 году учинений 75 артикулі, не переступив* при семті. Коли бм пант. хогЬвь купити от кметя іовсагь (маєток), перше нагай ся поиднат-ь й готовьіма Ірошами заплатите кметеви та тогдьі обьі пан* платню у тоту дань не раховавг,, з котровь повинент, кмйгь панови..." Наприкінці XVIII й на початку XIX ст. видала Надтя- сянщина низку людей, як Михайло Балудянський, Іва^н Орлай, Юрій Гуца-Венелин, Іван Земанчик, Петро Лодій, браття Кукольники й інші, що прославилися далеко поза межами Надтисянщини З не тільки на українській, але Й на московській і болгарській землях. II В обороні красної літератури 1. Старе в "книжнім почитанії" Наскільки можна говорити про карпатоукраїнську літературу? Культурне й літературне життя Надтисянщини протягом XVI, XVII й XVIII ст. пов'язане дуже тісно з таким же життям по другім боці карпатського хребта разом із його підгір'ям і досить широкою дальшою смугою Галицької землі. На думку Франка, розвинулося на карпатоукраїнській території протягом XVII й XVIII ст. окреме карпатоукраїнське письменство, бодай воно "виявило до деякої міри свою окрему фізіономію й повинно зайняти своє місце в загальній конструкції нашої літературної історії як один із її добре обрисованих типів". Характерну прикмету карпатоук- раїнського письменства побачив Франко в його популярності, залежній головно від того, що тут вчасно виросла потреба проповідництва, навчання народу народною мовою. Це пояснював собі Франко тим, що на карпатоукраїнській території не було в ХУІІ-ХУІІІ ст. значніших українських шкіл або освітніх осередків, "отже, не було для кого писати по-вчсному, по-церковному. Зате тут, особливо в західній частині цісї території, в Псремищині, Сяноччині, Сандеччині й на Спішу, чи то через сусідство до мазурів і словаків, чи через які невідомі нам впливи, прим, протестантизму" виросла потреба навчання народу народною мовою. На ті висновки Франка треба сказати, що нема причини говорити про окрему карпатоукраїнську літературу. Народна мова в ній не є характерною прикметою окремої карпатоукраїнської літератури, бо народна українська мова дісталася до Святого шсьма на всіх західноукраїнських землях під впливом кладних культурно-літературних і політичних обставин, в 122 Старе в "книжнім почитанії" яких опинилися тоді західноукраїнські землі. Щоправда "старі патріархи та пророки, греки й римляни, царі та святі говорять тут (себто в збірниках, що збереглися на карпато- украшській території) зовсім так, як карпатоукраїнські гірняки, уживають їх характерних зворотів і поведінок. "Пригадаю, З пише Франко, З поводження Йосипових братів у Єгипті і їх характерну промову: "ми сини патріарха Якова З може-сте чували про него?" Пригадаю епізод із Валаамом, де в однім рукописі сказано попросту, що мадіаніти покликали його на поміч, а в другім уже скомпоновано лист до нього від короля на взір численної в тім самім роді дипломатичної переписки, поданої в популярній Александрії". Націоналізація старого книжного матеріалу відома всій території Укра'їни й виступила найяскравіше саме не на карпатоукраїнській території, а геть дальше на схід від неї; звідти дісталася на карпатоукраїнську територію й "Олек- сандрія" в українському перекладі, знаціоналізованому до того ступеня, що в перекладі відбився уклад козацького життя. Очевидно, на карпатоукраїнській території відбилося в письменстві сусідство з мадярами, словаками чи поляками, як деінде з поляками, білорусами, румунами чи москалями. Словом, краще говорити про карпатоукраїнський резервуар рукописного матеріалу, що служив для цілей "книжного почитанія" в старій Україні, ніж про окрему карпатоук- раїнську літературу. Згаданий матеріал в одній частині вже описаний і подекуди досліджений, у другій жде ще на дальших дослідників. Що саме карпатоукраїнській території судилося зберегти бодай в частині скарби нашого старого письменства, в тім немає нічого дивного, коли взяти під увагу й її гірський характер і віддаленість від великих культурних осередків і менше виставлення на де- націоналізаційні нівелюючі впливи й компактність ук- раїнського населення, найменше виставленого на вічні війни. Від церковного вжитку до матеріалу для "книжного почитанія". Першою мірою при допомозі рукописів, що збереглися на карпатоукраїнській території, можна виробити собі погляд на старий і новий матеріал у "книжнім почитанії" старої України. З книжок для церковного вжитку "Псалтирі" належали до найпопулярніших у старому українському письменстві. Крім того, користувалися великою популярністю збірки житій святих і християнських легенд у формі "Пролога" й "Минеї". В середньому періоді діждалися вони перекладу в цілості або частинах (наприклад, в однім "Пролозі" перемиської капітульної бібліотеки "Житіє Евстафія Плакида стратилата й Фсопистьг, женьї єго, й чадь єго, Феописта й Агапія" перекладене на народну мову з відтінками Старе в "книжнім почитанії'" 123 гірського діалекту) або й переробки на народну українську або близьку до неї мову, зблизилися до рівня духовних потреб пересічного попа, дяка, грамотного міщанина, селянина й гюбітника та здобули собі дуже широке коло читачів, що в околицях, далеких від культурних осередків із новими літературними течіями, зокрема по обох боках Карпат, не перевівся й досі. Приспособлення духовної поживи для народних потреб починалося від письменства для церковного вжитку. В першій частині "Самборського Збірника" з 1612 р. в ужгородській капітульній бібліотеці маємо "Номоканон", де "Символ віри" перекладений на чисту галицько-українську мову. До учи- тельних євангелій зближений "Староміський рукопис" XVII ст. з рукописної збірки Івана Франка в бібліотеці Наукового Товариства імені Шевченка у Львові. Близькою до народної мовою подає "Староміський рукопис" переклади уступів євангелій на всі неділі в році й дає декуди до них короткі повчання. Містить також дещо, чого звичайно не мають учительні євангелія, а саме переклади перікоп апостольських писань на ті самі недільні й навіть поодинокі дні кожного тижня, а у відділі господських і богородичних свят дає також ширші оповідання й легенди, що торкаються цих свят, і переклади деяких церковних гімнів і стихир, що співаються в ці свята. Порівняно з учительними євангеліями новиною в "Староміськім рукописі" с повчання лірично-ри- торичного тону, зложені у великій мірі з церковних стихир і гімнів. Переклад "Вірую" і десяти божих заповідей споріднює цей рукопис із "Самарським" з 1612 р. Учительні євангелія. Незвичайну популярність здобули учительні євангелія, себто короткі проповіді на всі неділі та свята цілого року. Крім друкованих, маємо дуже велике число, на жаль, недосліджених писаних текстів учительних євангелій, сливе все відмінних щодо тексту, мови й обробки; навіть там, де в заголовку приходить ім'я якогось святого отця, стрічаються вставки переписувача, перекладача чи переробника, черпані з найрізнорідніших джерел, не виклю- чаючи й народних традицій та вірувань. Зокрема, вимагають пильного дослідження учительні євангелія народною мовою, які походять із території по обох схилах Карпат, північному І південному. На південний схил Карпат зайшли учительні євангелія^ з Галицької землі, як показує "Учительне ^вангсліс" з Ясиникова з 1640 р. в бібліотеці Наукового іовариства імені Шевченка у Львові. Як народна мова учительних євангелій Надтисянщини має поруч церковно- Ёв янських слів і чимало мадяризмів, так і народна мова учительних євангелій Галицької землі занечищена числений- 124 Старе в "книжнім почитанії" ми полонізмами. Навіть тексти Святого Письма наводяться в деяких учительних євангеліях народною мовою, наприклад у нягівському (правдоподібно знаходиться тепер у збірці дослідника історії й письменства Надтисянщини А. Петрова) із дуже простими й загальнодоступними повчаннями. Знахо- диться тут цінне твердження, що проповідування ненародною мовою не приносило користі. Зібрані в церкві не знали нічого. "Ну, пру што не знаєте? З питав автор. З Чом-ь деякий пупь лише читає, а вн не розумієте, али треба хрестянумь казати попросту, штобн кождьш розумінь, чомь такь писмо святоє мовить, чомты такни проклятн, што слово божіє не знають й не учать єго". Найстарші тексти рукописних учительних євангелій походять із другої половини XVI ст. Маємо кілька рукописів із того часу. Одно з них, списане у Львові 1585 р. рукою "Андрея попа родомь от Ярославля" не без впливу заблудівського "Учительного Євангелія" з 1569 р., дісталося в бібліотеку Івана й Павла Свідзінських, парохів у Тернівцях на Лемківщині, а тепер є у збірці Антона Петрушевича. З найстарших учительних євангелій XVII ст. збірки Антона Петрушевича треба згадати "Учительне Євангеліє", списане в Човганах у Жидачівщині в 1603 р. під назвою "Книга Євангеліє вьікладноє". До цікавих учительних євангелій належить "Учительне Євангеліє", що попало в збірку бібліотеки Народного Дому у Львові, з такою запискою: "В-ь лЬто 7143 по плоти рождества Господня 1635 промьішленіємь Бога вьішняго в Тройци єдинаго написася сия книга "Євангеліє Учительноє" недт;лямь презь все лито и праздником господскьімт, рукою многогрт>шнаго раба божея Тимофея, презвитера Вьісочаїгь (у Сяніччьіні), По молю васт> со тщаніємь, отци честніи и сже в ХристЬ братня, читаючи исправляйте, а по дару Духа святаго таланть данньїй вамт. распложайте, а порученноє вамі> стадо Христово, словесиьія овца, прикладом^ ду- ховньїмты щире з головьі своси духомь божсимь устьі своими научайте, а мене паче всйхь гр%шнаго и скврьнаго во молитвахь святьіхт. своихь не забьівайте". В "исторіи" про Покрову говориться тут ось що: "В Руской Земли в Києвт> також напхали татарове на мт>сто Киов без жаднои оповіді на нашу Русь. Обачивши то Кксвляне, иж великеє войско татарскос, не уфаючи на свою моць, тедьі припали на молитвьі кт> Господу Богу и кт> святой Богородици. Третій день указалася свята Богородица на воздуст> над церквею печерского монастьіря, покрьшши церковь ризою своєю святою. Татарове обернулися назад з великою стьідлииостию и сами ся стікли. И тос покрьітиє святой Богородици видйвг. святьій Андрей и Епифаній, которьіи показали народови христианскому ласку божію и святом Богородици". Ця легенда про Покрову печерської Богородиці постала на українському грунті на лад царгородського чуда влахернської Богородиці; викликало її змагання українців показати себе не гіршими від своїх учителів у вірі й освіті З греків. Те саме бачимо з легендами про чуда святого Миколая, головно київськими. Подібна українізація помітна і в статтях про хрещення України, унаслідок чого потрапили у них анахронізми. Одначе київська легенда у височанськім "Учительнім Євангелії" цікава ще з іншого боку. Вона доводить, що київська легенда була рідною і на західних окраїнах Української Землі, отже, Старе в "книжнім почитанії'" 125 пінські національні традиції були однаково дорогі всім українцям. З інших ^І теїьних євангелій XVII й XVIII ст. З а їх є велика сила З можна " дати "Учительне Євангеліє", яке списав 1634 р. священик Лаврентій у істечку Пісочній, далі надітицьке з 1645 р. (обидва із збірки Антона п,трушсвича), священика Яворського з Сяноччини й Степана Рихвальського, Ісаие 1666 р- в Рихвалті. Низка учительних євангелій з кінця XVI й XVII ст. зберігається в рукописній збірці Національного Музею у Львові, між іншим "Учительне Євангеліє" початку XVII ст. з Оравчика коло Сколього й "Учительне Євангеліє" Якова Флюки середини XVII ст. "Учительне Євангеліє" Семена Могили. Залюбування до учительних євангелій, яке зродилося за доби братських шкіл і їх тісного зв'язку з народними потребами, захопило навіть з вихованців Київської могилянської колегії. Сюди Решетилівки на Полтавщині Семен Ти- декого належить парох Решетилівки на мофійович Могила, прадід київського митрополита Арсенія Могилянського, що також відзначився проповідями, повчан- нями та промовами перед своїм назначснням. Від Семена Могили походить рукописний твір із 1670 р. під назвою "Наука христіанская, изь Євангелія вькоротігь зложеная на кождую недслю й праздники Господскія й Богоматерньїя, на увесь цьльш рокь, барзо простою мовою й діалектомгь, ижь й напростЬйшему человЬкови снадно понятая". Яка це була дуже проста мова автора, хай посвідчить передмова до читача, цікава з огляду на понуки, які звеліли авторові зложити свою книжку: "Не разучій собі того, чителмику милий, іжби тая учительная свангельская книга (простою барзо мовою) зложена для якої о себі гордині албо високоумія, якоби понижаючи авторов святих прешлих, которих ми теперсшнис, (могу сміле речи) бруховос бидло, як небо од землі далеко, не тилько од добрих діл, але найпаче і од дарованій Духа святого одстоїмо і заледво що годні і імспя... вспомянути. Але для того самого і короткою мовою назбит простою преложилося, іжби в церкві божой віпелякий і найпростійший чоловік могл щоколвск ведлуг довціпу своєго поняти і в Євангелії, того дня читаном, зрозуміти і ко пожитку своєму душевному слово Христово привлащати, не одходячи порожне од дому божого... Не для реторов ані для філозофов, а не для астроліогов ані для жадних иІІІІІих завихляних лобой Христос, Син Божий, во плоть чоловічую оболкся... але всім сполне вічний живот даровав вірующим во імя сго... А поневаж всіх нас заровно і єднаково Христос І осі юдь вірних своїх, ласкою своєю і милосердієм даровавши, удостоїл, прето І слово божіс, наука Христова, Спасителя нашего, душевний покарм всім... 3 виразуменєм одкрито простою мовою повинна бить в церкві божой од частира і учителя проповіданна, іжби згола і найподліший в розумі мог розуміти і пожитковати: бо широкая а узловатая мова рідкий пожиток чоловіку приносит, але простая і короткая, а до того з вирозумінсм одкритая ова в прудком часі всі обширниє аргучента і захвиляниє мови загортуст двома аоо трома слови короткими барзо много слов может в собі замкнути. ся юж на нікотором містцу слово апостола Павла рекло, ліпшей, мовит, ть Ь СЛЁВ В ЦЄРКВІ> проповісти з вирозумінсм і пожитком инших анежели У слов без виразуміня і пожитку инших. А же теж на спаціях глав і 126 Старе в "книжнім почитанії" нікоторих зачал не положилося, а то мало що потребно: поневаж жадної герезії і найменшої тут не маєш. Ані авторов чужих не вкидано у витлумаченю, і овшем їх яко непотребних баснотворцов одлучано і омияно. Бо гди ж з жадними геретиками рідко, дасть Бог, будем сваритися, чого і не прагнем, але прагнем і Христа Бога усердно просим о сосдиненіє віри Христови і вічную жизнь получити со всіми святими, угодившими Господеві. Амінь". Збірники. Побіч учительних євангелій доставляли лектури нашим предкам ХУТ-ХУІІ ст. збірники всякого роду, які, хаотичні й різнорідні в своїм змісті, старалися дати відповідь читачам на всякі питання з географії, природничих наук, історії, моралі тощо, звичайно в формі проповіді, оповідання, вірша чи чого подібного. Й не так цікаві ті збірники своїми відомостями, грубо спізненими в порівнянні з тодішньою європейською наукою, як більше формою подавання тих відомостей, простим стилем і звичайною народною або зближеною до народної мовою. До найцікавіших збірників Наддністрянщини належать три збірники середини XVIII ст.: о. Теодора, поповича з Тухлі (в бібліотеці Оссолінських у Львові), Павла Кузикевича з Самбірщини (в збірці Просвіти у Львові) й о. Іллі Яремецького Білахевича (зі збірки Івана Франка). В 1747 р. був останній на посаді у Вовчківцях "над Прутом водою при церкві Вознесення Ісусового", в 1749 р. в Путні в монастирі, а в 1755 р. на парохії в Хелмінцях, Хотинського повіту. Збірники того роду, як оці три або згадані вже вище надтисянські, гарно схарактеризував найкращий їх знавець у нас Франко: "їх автори очевидно сільські духовні, а їх рукописи З або готові проповіді, або матеріали, прилагоджені до визискання в проповідях. Але як же ж далеко відбігли ті проповіді від типу учительних євангелій! Коли там переважав простий виклад Євангелія і головних точок віри та моралізація, тут найголовніше місце займають оповідання. Автори рукописів стягають для цієї цілі матеріал із усяких можливих джерел, із житій святих, із збірок середньовічних легенд і прикладів, із світських новел та казок або моралізаційних апологів, не гордують навіть оповіданнями, зачутими з народних уст, народними віруваннями та традиціями. Все те продиктоване щирим і гарячим бажанням З просвітити народ, напутити темних. Але притім як же зворушує нас вид тих просвітителів! Вони ж самі темні! Хоч уміють читати й писати, володіють крім української ще церковною, польською чи може й ще якою мовою, та проте від дійсної науки, тієї, котра була тоді в Європі, вони стоять може так само далеко, як і їх неписьменні слухачі. Що може бути наївніше частих згадок тих проповідників: "Прислухайся добре оцьому мойому казанню, а будеш знати" це й те! Що може бути забавніше, як їх Старе в "книжнім почитанії" 127 вияснювання природних явищ, як їх міфологічні коментарі про метеори, "сродія" і т. ин. На якім допотопнім рівні стоїть їх полеміка з недовірками! Цих наших проповідників не цікавлять ніякі догматичні тонкості ані діялектичні докази; їх теологія груба, антропоморфічна, примітивна, хоч і порушається в рамах "православної" церкви. Унії бачимо хіба сліди, але не чуємо найменшого подиху тієї боротьби, котра велася довкола неї. Авторів та їх слухачів цікавлять найбільше оповідання, чудеса; поза цим їх моралізація обертається в тіснім крузі умовної моралі, можна сказати, в крузі десяти заповідей, а пастирське богослов'я зводиться до давання "постраху християнського" й до нагадувань, щоб люди не жалували давати духовному приносів. Але що є справді нове й цінне в тих оповіданнях і поученнях, так це їх мова З проста, народна, з мадяризмами й полонізмами, вживаними в даній місцевості, з закраскою місцевого діалекту, декуди з невеличкою домішкою церковщини, не більшою, як її можна було чути в устах дяків і сільських грамотіїв. А надто спосіб оповідання! Автори наших руко- писних збірок ніде не перекладають дослівно своїх джерел, не переписують дослівно своїх взірців. Кождий із них бере зо свого взірця тільки основу й перероблює, переповідає її по своєму, один із меншим, другий з більшим талантом. Хоча автори збірок Ужгородської, Теслевцьового й Тухлян- ської почасти черпають із спільних джерел, подають спільні оповідання, та проте ані одно оповідання не згоджується з другим дослівно, а звичайно переробка сягає далеко дальше поза стилістичні відміни, модифікує й саму річ. Видно, що автори трактують свої теми зовсім не як якісь святощі, а попросту як літературні теми й оброблюють їх свобідно, силкуючися поперед усього надати їм по змозі яркий місцевий колорит". Іван і Павло Свідзінські. Коли вже мова про збірники, треба згадати багату різнорідним змістом бібліотеку Свідзінських, батька Івана (помер 1732 р.) й сина Павла, священиків Тернівців і Лодини від кінця XVII до 60 рр. XVIII ст. В свою рукописну збірку дістав Антін Петрушевич п ятнадцять рукописів із бібліотеки Свідзінських, крім того, є ще дещо в бібліотеці Оссолінських і в капітульній у Перемишлі. Не треба додавати, що до збираного матеріалу ьвідзінські не ставилися критично; тому в їх збірці є збірники 3 апокрифічними статтями й полемікою проти латинян з нелегкими закидами проти католицтва та глузуванням над ним, хоч Павло був від 1740 р. деканом. Відтоді до 1768 р. рооив на своїх книжках записки економічного, природничого Історичного характеру. Як би не дивитися на освіту обох 128 Старе в "книжнім почитанії" Свідзінських, обидва вони були на свій час освічені люди та в міру своєї освіти старалися заспокоїти свій душевний голод своєю збіркою рукописного матеріалу, такого цінного для теперішніх дослідників. Апокрифи. Велику частину збірників ХУІ-ХУШ ст займають апокрифи; яке далеке поширення здобули вони доказує факт, що навіть у літописі Єрлича (1620-1673) є два апокрифи: "Лист Ісуса" й "Сон Богородиці." Великій популярності апокрифи завдячують тому, що витворилися й поширилися у нас легенди й оповідання, які супроти канонічних книг відігравали ту саму роль, що апокрифи супроти Святого Письма. Апокрифічне письменство цікаве й тим, що в ньому були всі задатки живого літературного розвитку: змагання до реалізму, до детального змалювання життя, до розроблення психології героїв, до свободи творчості. Під тим оглядом апокрифи заступали в старій Україні сьогоднішню повість. 1 від апокрифічного житія святого йшов дальший розвиток до оповідання й повісті. З другого боку, переходили апокрифи в традиційну літературу, де стрічаються оповідання про сотворіння та благословення світу, про сотворіння Адама, чорта й жінки, про Адама як хлібороба, про смерть Адама й прсщасливе дерево, про Каїна й Авеля, про потоп, про Йосипа, Самсона й Соломона, про Давидових дітей, низку оповідань про мудрість Соломона, нарешті, велика сила казок, у яких виступають Ісус Христос, апостоли та святі. Очевидно, одні з таких оповідань тримаються ближче джерела, з якого вийшли, інші прийняли в себе нові елементи мандрівної чи традиційної літератури. "Пасії". Деякі апокрифічні легенди популяризувалися також при допомозі "Пасій", себто оповідань про хресні страждання Христа, дуже поширених у старій Україні в збірниках і окремо. Відчитування "Пасій" в неділі великого посту та в страсний тиждень прийнялося здавна в католицькій церкві: на латинській мові відчитувалися уступи про терпіння і смерть Христа з канонічних євангелій, а потім священик пояснював, викладав, розширяв і прикрашував відчитаний уступ народною мовою. Щоб осягнути якнайсильніше вра- ження, промовці притягали до своїх вияснень не тільки відповідний матеріал із отців церкви, але й із легенд і, крім того, вносили багато видумок власної фантазії. Таким чином постала в середніх віках ціла низка свого роду романів про життя Христа, скомпільованих із найрізноріднішого матеріалу. де звичайно не проведено різниці між канонічним оповіданням і апокрифічною легендою. До таких компіляцій, якими користувалися пізніші письменники та проповідники, належав і твір св. Бонавснтури з XIII ст.; він навів, Старе в "книжнім почитанії" 129 іншим, дослівний текст "Пилатового вироку", яким засуджено Христа на смерть, узятий із апокрифічного "Никодимового Євангелія", що взагалі залишило глибокі сліди в "Пасіях". Відгштування "Пасій" поширилося в XV і XVI ст. також у Польші й уже 1522 р. вийшла першим виданням польська переробка міщанина і магістра Краківської академії Валтазара Опеца (Опеця) під назвою "Житіс Господа... Ісуса Христа з твору св.Бонавентури". Переробка здобула собі надзвичайну популярність і діждалася кількадесяти накладів. Не дивно, що "послужила одним із джерел і для українських "Пасій". Тексти останніх не раз ілюстровані, але найцінніші з них ті, що відрізняються чи народною мовою, чи свосю поетичною обробкою. Доказом великого залюбування західноукраїнських земель до Пасій у першій половині XVII ст. с два найстарші пасійні діалоги, що вийшли друком у Львові, а саме: "Вірші" з 1630 р. й "Розмишляння Иоанникія Волковича про муки Христа" з 1631 р. Від кінця XVII ст. почали з'являтися друком тексти Пасій у Супраслі, Львові й Почасві (перше видання супрасльське з 1689 р.), очевидно, по-церковно- слов'янськи. Житія святих і романічний елемент у них. Масу апокрифічного й навіть романічного елементу містив той широкий відділ старого нашого письменства, котрий обіймав незвичайно популярні в старій Україні житія святих, не раз V високопостичних обробках, наприклад описи пустині в житії Йоасафа й Марії Єгипетської. До найпопулярніших житій святих належали житія св. Миколая, Юрія, Василія Великого, Олексія, чоловіка божого, Варвари, Параскевії, Микити, Евстахія та ін. Міру популярності поодиноких житій святих у старій Україні можуть указати до деякої міри лірницькі псалми; звичайно популярні житія святих діждалися віршової обробки й перейшли в лірницький репертуар, щоб новим способом задовольнити старе традиційне зацікавлення. З житій притягали до себе увагу передовсім ті, що давали фантастичні відомості про позагробне життя, як, наприклад, житіс Василія Нового, або були багаті романічними елемен- тами, як прегарні оповідання про Андрія Юродивого або Олексія, чоловіка божого. Останнє житіс з так званої "Золотої Легенди" з'явилося вже в XV ст. в тодішній літературній мові Білорусі й України з широкою течією живої білорущини й пізніше належало до улюбленої лектури наших предків, чому й відповідає велика маса його українських текстів. З ^великої кількості широко популярних житій святих у старій Україні варто згадати тут на зразок іще легенду про запис душі чортові заради дівчини, пов'язану з житісм св. Василія Великого. В збірнику Теслевцьового попа Степана 130 Старе в "книжнім почитанії" має вона заголовок "Повість на святого Василія о Еладію младенцу, як ся бнл записал діяволу Корасьш ради паньніл, царскои дЬвьки, і яет> Еладія спась святьш Василій Великій"' В Кесарі! жив славний сенатор Евагрій, що мав "у себе єдну дтшьку барьзо красную, которой бьіло имя Корасьш. И хотт>лт> єї отець и мати отдати замужь, але Корасьія сама не хотіла тоє учинити. Але побожилася сама Господу Богу и пресоягой Погородици до смерти своєи чистость дйвгства своєго заховати и чер-ьничкою зостати". Так і зробила. Батько поставив їй окрему келію коло церкви, де Корасія прожила три роки на пості й молитві, "Але ДІЯБОЛТ. ненавистникты єст людского спасенія и доброго дт>ла". Ось що він зробив. "У того пана Евагьрьія бьіл один слуга найменшій от ус%хь слугь, простого роду, которому то бнло имя Евладій. И тому Евладію запалив дияволі, сердце єго своими покусами до тоєт, дтів-ьки, дал ему любовь. И такт, ся ему здавало, єсли бьі КорасьЛ не увидт>лт> и є* не узял соб% за жону, то бьі ся сам бьіліі згубил. И пришло бьіло Еладію изгинути: и барт>зо скорбт>вт> на своєм-ь сердцу и бьіл у великой бт>дт)". Взявши багато грошей із собою, пішов Евладій до чарівника з просьбою, щоб своїми чарами допоміг йому взяти Корасію за жінку. Чарівник відіслав його до свого старшого сатани, себто порадив йому піти опівночі над одно болото на розпутті, бо саме в тім болоті жили чорти. Коли в назначенім часі й місці з'явився Евладій і викликав чорта, показався диявол, але, що Евладій жадав затяжкої речі, повів його до свого царя у безодню, в пекло. Там подав Евладій мету свого незвичайного приходу: "Я сстем, цару, с Кесаріи мт>ста слуга найменшій пана Евагьрія, которій то маст у себе д%вт>ку Корасію, претож, цару мильїй, хочу с% соб% мити за жону. И так ми упала у дяку и любовт>, єсли єі собт> не возт>му, то ся самг. истрачу. И не могу собї такого изнайти, абьі ми допомогь, абьім єт, узявь. Претож прошу тя, кролю ясньїй, допомози ми на тос, а я твоєй милости, що хочеш от мене, я то буду готов завт>ше постарьчати, поки жьіві. буду". Сатана сказав, що це дуже тяжка справа, й домагався, щоб за поміч записав йому Евладій свою душу. Коли сатана почув згоду Евладія на це, висловив свій сумнів, чи дотримає Евладій присяги, чи не зрадить так, як зрадило чортів уже багато християн. По заповнюваннях Евладія, що йому може сатана вірити, згодився найстарший чорт вдовольнити волю Евладія під умовою, що Евладій власною кров'ю запишеться йому з тілом і душею. І Евладій "урт>завт,ши пертлта своєго мязинного на правой руцт., подписал руку свою кровію своєю власною", відрікся Христа й обіцявся вічно сатані служити. Випровадивши Евладія з пекла, почали чорти на приказ найстаршого сатани спокушати Корасію. І вони "навели на сердце єи таку мьісль и любов-ь горячую и запалчивост, иж то внет той то Корасіи Еладій упав на мьісль и, сели бьі лиця єго не увидт>ла, то бьі ся сама истратила". Вийшовши з келії, почала гірко плакати. На допити батьків, з якої це причини, відповіла: "Що я маю болше сидЬти у той пустой келій, у том затвор% як неволниця у неволи. А то сама ємі> ся дала у неволю! А то ся якос и люде св'Ьц-ькіє спасают! Але прошу тя, отче мой, вьідай мя за Еладія слугу, бо єго хочу собі мати за мужа, єсли мя хочете вид%ти перед собою на сем свт.т%". Здивовані батьки намовляли доньку дотримати обіту, пізніше бодай вибрати собі мужа між сенаторами, щоб не знищила слави батьків і своєї краси, та згодилися щойно під загрозою Кораси", що вона вб'є себе, коли не вийде за Евладія. По трилітнім житті у великій любові довідалася Корасія, що її чоловік молиться чортові, за те Старе в "книжнім почитанії" 131 ооклинає Христову віру, хулить Христа та плює на хрест. Справа ияснилася. Друга частина легенди оповідає, як Евладій удався до св. Василія Великого з просьбою визволити його з-під влади чортів і як згаданий святий довершив того. Можна з певністю сказати, що оповідання на тему запису душі чортові в усній словесності перейшли туди з письмен- ства. Також легенда про запис душі чортові заради дівчини перейшла в традиційну українську літературу. Один із її усних варіянтів записав 1842 р. Микола Костомарів на Воронежчині в Острогозькому повіті й дав йому ширшу літературну обробку по-московськи в 1876 р. під назвою "Сорок літ". З другого боку, дала наша легенда "матеріал для дуже поширеного духовного вірша, який перейшов у лірницький репертуар. На жаль, досі немає спеціальної праці про житія святих на українському грунті з белетристичного боку, хоч така праця кинула б багато світла в темні закамарки старого українського письменства. Зокрема, цікаве питання, що з романічного елементу в житіях святих, звідки, коли та яким шляхом прийшло на Україну. Бо ж романічний елемент у житіях багатий. Бачимо його в оповіданні про жінку, що зарізала двоє своїх дітей, щоб вийти заміж за любаска, і в іншім оповіданні, яке виводить жінку, що сиротою вийшла заміж за сина своїх багатих опікунів, але, переслідувана різними докорами й насмішками багатої рідні, втекла на відлюдний острів, де породила й виховала сина, з котрим жила до смерті, і в інших оповіданнях. Ясною романічною будовою відзначається оповідання про сотника Готина, що обманом оженився другий раз, а потому велів обдуреній жінці стати рабинею першої жінки. Легенди. Легенда про запис душі чортові заради дівчини, вставлена в житіє св. Василія Великого, веде нас до багатого відділу самостійних легенд, без зв'язку з житіями святих. На жаль, і цей відділ нашого старого письменства не те що не досліджений, але й не приведений до ширшого відома чи то опублікуванням текстів, чи бодай докладним описом Рукописного легендарного матеріалу. Мало хто пішов слідами Миколи Костомарова, що в збірці пам'яток старого східнослов'янського письменства надрукував і кілька текстів легенд із українських рукописів, наприклад, про каяття князя, про грішну матір, про лицаря і смерть, про вдову та трьох сватачів. Остання "Приповість о трехь младенцахь, како ошукала ихь одна вдова своими фортелями барзо штучне" взята з українського рукописного збірника XVII ст. ' однім місті жив купець, що мав три доньки, дві віддав заміж, "а третяя долго рутку с%яла, бо груба бьіла на твари". В тім самім місті повдовів агатий купець і "поняль соб^ тую шпетную дївку за жону". Та поживши 132 Старе в "книжнім почитанії" кілька літ щасливо з нею, помер; записавши їй увесь свій маєток. По смерті чоловіка "вдова жила статечне, всими добрами обладаючи". Тимчасом "почалися на тую вдову залицати три младенцт,: єдень студенть, другій служалець, третій мещанскій синь; а такт, собт> чергою до неп хожовалн зт> музьїками и напитками, а всЬ три намовляли еє, ижт> бьі замужты пощда била". Одначе один про одного не знав нічого. Сусіди почали нарікати на вдову, що за її зальотниками не могли спати; отже, нехай або вийде заміж, або відмовить їм. І порадили їй ось що. Тому, що її зальотники бажають тільки її мастку, хай перший вийме вночі помершого її сусіда з домовини, віднесе його й положить попові під двері, а сам хай положиться в домовині й лежить, поки не задзвонять на утреню. Другому веліла вдова прийти о четвертій годині, взяти біле плаття та свічку, піти до церкви, стати в головах помершого приятеля вдови та стояти зі свічкою, поки не задзвонять до утрені. Нарешті, третій мав з'явитися о дев'ятій годині в чорнім платті й узяти залізний крюк, піти до церкви, стати в головах помершого приятеля вдови й стояти так довго, поки не задзвонять на утреню. Коли перший зальотник викопав поручсння вдови, вона "барзо глупству єго дивовалася". Коли надійшов до домовини другий із запаленою свічкою, перший у домовин! побачив свічку через щілину. Зразу злякався дуже, але по хвилині заспокоївся в тій думці, що це ангел іде стерегти мертву людину. Надійшов і третій зальотник. Він ішов відважно, бо мав крюк у руці, але налякався зальотник із свічкою в руках і той у домовині, котрий задубів у думці, що це чорт йде по вмерлого. Та ще більше злякався зальотник із свічкою, "кинув чорту свт>чу у очи" й скочив навтіки. "Тогди той, що у домовині бувт>, вдорилт. ногами и руками дошку и, самі) вирвавшися, бт>п>, самь не знаючи куди". Так розбіглися всі. Почувши гуркіт, хотів піп вийти надвір, але, побачивши вмерлого, перестрашився й дістав пропасницю. І розійшлася вістка про це по всьому світу й роз'їхалися юнаки зі стиду. Низку цікавих легенд зберіг "Хітарський збірник" із Стрийщини, переписаний з якогось старшого збірника найпізніше 1743 р. Одна з його легенд мас полемічне забарвлення. Вона оповідає, що раз у великий піст ішли православні до св. Антонія сповідатися. Між ними були чоловіки і жінки. Переходили повз замок, де жив "один пан злий, а немилосерний, жовнір, лях, що завжди зневажав нашу віру християнську й насміхався з православних християн". Так сталося й тепер. Лях почав насміхатися з українців і св. Антонія. За кару побачив у сні пекельні муки, в які тягнули його чорні мурини. Лях покаявся, пішов до св. Антонія й висповідався, а за покуту мав у відлюдній церкві переночувати. Злі духи спокушали його та стратили, що його коня вовки з'їли, що церква горить, що його місто й замок згоріли й т. д. Лях видержав на покуті, а злі духи щезли, як тільки когути запіяли. "І прославив Господа Бога й повідав те все, де ночував і що робилося над ним тієї ночі. І став у руську віру й ту церкву вкрасив розмаїго". "Хітарський збірник" має також легенду про царя, що ходив красти. Порадив йому це мудрець. За містом зустрівся цар із фаховим злодієм і тут обидва присяглися не зрадити себе. Коли цар-злодій порадив свому товаришеві обікрасти царський замок, одержав за це ляпаса. Затягнув злодій царя до його маршалка, щоб обікрасти його за те, що він "злий, людей ДР6 Старе в "книжнім почитанії" 133 й короля не боїться". У маршалка ще світилося. Тому злодій став цареві на плечі, щоб придивитися, що там роблять; нараз зачув, як маршалок нараджувався з жінкою, яким робом звести царя зі світу. Він оповів цс цареві. Обидва помінялися шапками, щоб могли пізнати себе, й розійшлися. Ппугого дня цар пізнав злодія в костелі й пішов із ним у гостину до маршалка, що мусив сам випити напій з отрутою, приготованою для царя. Жінку маршалка велів цар розірвати кіньми, а злодія зробив маршалком. Легенда цікава й тим, що перейшла в народні уста. Після короткого оповідання про потребу відбути муки на цім або тім світі йде далі в "Хітарськім збірнику" оповідання про лицаря і смерть, оповідання про цісаря Йовіана, як Бог покарав його за гордість, про розбійника Давида, що вступив до монастиря на каяття, про розбійника Флавіана, що хотів із свосю бандою повбивати черниць і пограбувати багатий монастир, але розкаявся там і сам вступив до монастиря, про подорож пустельника з ангелом і дивні діла останнього, нарешті, про патріарха Терснтія. З тих оповідань "Хітарського збірника" заслуговує на увагу легенда про лицаря і смерть. Вона зайшла до нас із західної Європи через Німеччину й була дуже популярна в нашім старім письменстві, як свідчать про це численні її копії. Не дивно, що лишила сліди також і в нашій усній словесності. Первісна її форма була віршова. Одначе найстарший її текст, який опублікував Костомарів із рукопису XVII ст., вже прозовий. В нових часах з'явилася вона в лубочних виданнях для народного читання. Лубочний текст дуже зближений з текстом "Хітарського збірника", де він мас заголовок: "Оповідання про одного славного лицаря, що надіявся на свою силу та пробував щастя свого воювати з кождим, а нарешті зо смертю". Форма діалогічна. Тут смерть самі кості, голіната, головата, кострубата й зубата, а носить із собою гостру криву косу, довгий меч, пилу, серп, рискать і мітлу. Вона косить людей на всіх становищах, вичисляс своє жниво від Адама, й лицар переходить поволі від войовничості й насміху до всяких спроб викупитися від смерті та вблагати її> але безуспішно. Ця легенда мала свій вплив на розвиток цілої низки віршів на тему смерті, під її впливом постала та сцена вертепної драми між Іродом і смертю, де Ірод старається відв'язатися якось від смерті й це не вдасться йому: Ірод. Што мя словсси страшаєши? Смерть. Разві ти мене і до днесь не знасши? Ірод. Аз єсм богаї і славен і ність ніхто мні равен. Смерть. Слава і богатство прейдут: сеї коси довольно взмаху і мергв уж человік от страху. 134 Старе в "книжнім почитанії" Ірод. Коси ти, бабо, траву своєю косою; не тебі, машкаро, спориться зо мною! Я могуществом і силою заставлю тебе покориться. Смерть. Безумне, всього світа я сильній нахожуся, із начала віка нікому не клонюся: аз ссм монархиня, всього світа пані, я царица суща на всякиї страни; князіє і царіє під властю моєю, усіх вас посічу косою своєю. Давня повість. Побіч легенд користувалися великою популярністю в старій Україні короткі оповідання (наприклад, про пияка, котрого по смерті всі святі не допускали до неба, аж упустив його св. Іван з огляду на свої слова про любов один до одного) та притчі, узяті зі Святого Письма й старшого письменства або й самостійні (наприклад, про хміль). Дуже подобалися нашим предкам притчі з давньої повісті про Варлаама та Йоасафа й вони стрічаються по всяких збірниках, наприклад у збірнику Теслевцьового попа Степана є цікава переробка початкових глав Варлаама та Йоасафа, а саме притчі про побожного царя, що кланявся аскетам, і злученої з нею притчі про дві скриньки. З давніх повістей, відомих із огляду письменства старої доби, була дуже поширена по всій Українській Землі в XVII й XVIII ст. "Олександрія", повість про життя, діяльність і смерть Олександра Македон- ського. Замилування Олександрією в наших предків XVII ст. й пізнішого часу треба пояснювати тим, що це була героїчна доба: українці самі переживали найрізніші пригоди й тим самим любувалися в оповіданнях про такі пригоди. Відомі українські переробки "Олександрії" мають за своє джерело так звану сербську редакцію "Олександрії", себто "Олек- сандрію", перекладену в Сербії з грецького тексту, а саме з такої його переробки, яка грунтувалася на західно- європейських переробках так званого Псевдокаллістена. З самої карпатоукраїнської території маємо кілька текстів "Олександрії", в більшості з першої половини XVIII ст. Один із таких текстів займає більшу частину "Хітарського збірника", другий списав 1726 р. Андрій Помяків на Покутті З в Ілинцях над Прутом у Коломийщині, обидва рукописи в приватних руках. Із трьох дальших текстів, які походять із Надтисянщини, одинокий Тишівський рукопис (Тишів у Веречанській окрузі) дістався до музею ужгородської Просвіти. З тексту Тишівської "Олександрії"', який опу- блікував Іван Панькевич, видно, що вона примандрувала туди через Карпати, як на це вказують і форми мови та словесні засоби, вживані головно на Поділлі та Київщині, й відгомін козацького життя в повісті. Не маючи потреби Старе в "книжнім почитанії" 135 повторювати зміст повісті, поданий в огляді письменства старої доби, варто навести тут короткий уривок із Тишівської "Олександрії", щоб дати зразок її мови. "Слишавши то цар Пор, іж то єго войско побито, зобравши барзо великую пот\'гу войска, рушився сам против Олександра і став, не доходячи ріки індійської. Слишавши то Олександер, іж то вишол сам Пор, укріпляв своє войско потішними і розмаїтими бесідами, аби то уфали небесному богу Саваофу, а потом рек до своїх гетманов: "Мої наймилшіс гетманове! Учинімо ми так! Послухайте ви мене, господаря своєго! Не ждіме їх на тоту сторону своєю силою". І так ся стало. І во єдин день по обіді рушилося войско Олександрово так моцно і сильно, аж земля стогнала і дрижала..." Що торкається українських переробок "Олександрії", го- диться зазначити, що в початкових главах вони різняться дуже значно формою та змістом, зате, чим ближче до кінця, починають щораз більше сходитися в тексті й закінчуються сливе однаково. Уже ті тексти "Олександрії", котрі тепер доступні для досліджень, заслуговують на окрему працю. Разом із "Олександрією" було популярне у нас і "Оповідання про індійське царство", можливо навіть, що в перекладі окремої від давнього тексту латинської редакції; відгук його маємо в нашім письменстві в оповіданні про віднайдення Тібету, компіляції найрізніших елементів із місцевим колоритом Надтисянщини. Останній помітний не тільки в мові, але головно в увазі, що її звертав автор на життя верховинців, на довгу зиму в горах і т. д. Цікава ця пам'ятка з огляду на культурно-історичне тло, на якому постала. "Нитки, вжиті для її тканини, З пише її дослідник Франко, З ведуть нас, з одного боку, в дохристиянський світ геленістичної цивілізації, з другого боку, до далекої Індії, захоплюють добу християнського аскетизму, торкають серед- ньовікову церковно-політичну легенду про попа Івана та пригадують декуди шумну пору церковно-догматичної рефор- мації в Польщі, кальвінізм і "жидовствуюче" антитрінітарство. Тим цікавіше, що з усіх тих із далеких кінців світа докупи звіяних елементів наш автор силкувався зробити цілість, забарвлену українсько-народною мовою і локальним карпа- тоукраїнським колоритом". Вплив старого українського письменства на традиційну літературу. Численні видання богослужебних книг і творів отців церкви, переклади Святого Письма на народну мову, Учительні євангелія і проповіді, житія святих, християнські легенди й апокрифи, нарешті, притчі та приклади З все те виррбляло християнські погляди в українського народу, які пов язувалися й перепліталися з усім його світоглядом. Коли в Давнім періоді українського письменства український народ пРийняв християнські правди тільки поверхово, щойно, коли книжні джерела християнської легенди рушили в українські 136 Нове в "книжнім почитанії" народні маси, український народ познайомився з християн- ськими поняттями, зрозумів їх глибше та присвоїв собі їх у всій їх глибині. А міру того, наскільки та в якій формі присвоїв собі тоді український народ християнську науку, можемо бачити в творах традиційної літератури З усної словесності, що саме в середнім періоді одержала головно своє християнське забарвлення. 2. Нове в "книжнім почитанії" "Люцидарій". Через наплив західноєвропейських елементів і творів в українському письменстві ослабли візантійські впливи, а посилилися західні, латинські. Навіть у "Прологи" діставався матеріал із західноєвропейських житейників. Під впливом західноєвропейських елементів почала й українська апокрифічна література в XVI ст. нове життя, бо тоді зблизилася з народними книгами Західної Європи. Не пізніше ніж у першій половині XVI ст. прийшов на Україну "Люцидарій", що дуже поширився на Україні, перейшов звідти на Московщину та на довгий час зберіг свою популярність серед східних слов'ян. В копії з 1700 р., яку писав крилошанин чернець Сергій, родом каргополець, має "Книга Лусиндаріусь, сирЬчь Златнй Бисег/ь" цікаву передмову до читача. На цю книгу повинен читач звернути пильну увагу, "в цій бо книзі треба нам розуміти виявлені й від віку предивні божі справи, які він, всесильний Творець, своєю премудрістю з єдиної доброти привів із нсіснуваїшя в існування. Задля цього треба нам і дякувати йому, свому Творцеві. Бо ж усе, що бачать наші очі, на небі й на землі, сотворив задля пас". У передмові звернено увагу читача на потребу просити Бога, хай нам із своєї ласки разумь изволигь даровати, да имаши любсзне й разумнї виймати, аіце хощсши здї писанная прочитати: вощи бо здї суть изрядньїя, от святаго писанія избранньїя. За вся сія да благодариши Бога, яко мзда за се таковому здї й онамо многа. Сже бо во многихь книгахг, сокровенна, з,т/Ь же явне вькупт; положенпа. Драгій Бисер'ь именусма сія книга разсказусть намі. божіихг дйл творепія дивна; з%;ю добра сія книга кь наказанію, хотящему читати удобна кт> познанію. Сія книга сще именустся Просвїтитсл, невїжєствующим изрядньїй посїтитель. "Люцидарій" має форму діалогу: складається з нязки запитань учня й відповідей учителя про різні предмети. Його прототип німецький. Дослідники здогадуються, що наприкінці Нове в "книжнім почитанії'" 137 XII ст. бруншвізький герцог Генрік Лев поручив свому духовенству укласти за латинськими зразками й на підставі латинських джерел невеличкий підручник у формі запитань і відповідей, де було б зібрано коротко все те, що порозкидане по грубих книгах. З метою релігійно-енциклопедичного навчання світських людей постав саме "Люцидарій" на основі чотирьох пам'яток середньовічної західноєвропейської літератури, трьох писань Генріка Отснського, популярного латинського письменника кінця XI ст. З першої половини XII ст., й одного писання іншого автора під назвою "Філософія світу". Так постала німецька книжка, що починається запитаннями про віру, про Бога та його триособовість, про взаємні відносини осіб св. Трійці, й далі переходить до довшої низки запитань про будову світу, про небо й землю, про чотири елементи, про падіння ангелів, про пекло і про те, де воно знаходиться та який мас вигляд, про рай, Адама, Єноха, про те, чим тримається земля, опісля переходить до характеристики трьох заселених частин світу, Азії, Європи й Африки, даючи докладний опис тих частин світу й островів. Після того низка запитань торкається предметів із історії природи, вогню, води, вітрів, землетрусу, антиподів, того, від чого походить ніч, планет і зірок, місяця, затемнень, грому та блискавиці, походження снігу, роси, народження людини та її кінця, кінця всіх речей і майбутньої нагороди, нарешті, пояснення церковних служб і способу життя людей після смерті. Словом, на перший погляд "катихизм, історія і географія", як охрестив зміст "Люцидарія" Наталь Вахнянин у "Правді" з 1869 р., публікуючи "Люцидарій" з початку XVIII ст., хоч у дійсності історії нема тут ніякої, а вартість географічного відділу "Люцидарія" дуже невелика. Порівняно з німецьким оригіналом український і взагалі східнослов'ян- ський текст "Люцидарія" значно скорочений і в цім своїм скороченні становить собою дві редакції, коротшу й ширшу. Крім того, була на українському грунті ще одна редакція "Люцидарія", а саме переклад із чеського, і цей переклад стояв у такому зв'язку з німецьким текстом, як чеський текст зі своїм оригіналом. З рукопису XVII ст. надрукував Карський такий "Люцидарій" з послідовно переданими особливостями української мови того часу. Текст того українського "Люцидарія" досить багатий чсхізмами. Для українців був "Люцидарій", як і на Заході, енциклопедією не тільки природничих наук і таємних відомостей, але й світських повістей найможливіших відтінків і напрямків. "Велике Дзеркало". Із більше або менше релігійним забарвленням з'явилися на Україні також перші твори західної повістевої літератури. Релігійний тон щезав опісля 138 Нове в "книжнім почитанії" поступово й залишався другий елемент тих повістей: елемент дидактичний, поучаючий, що також поволі почав відходити на другий план. Такий характер цієї повістевої літератури пояснюється тим, що її зродила середньовічна західно- європейська проповідь. Коли в середніх віках почали парахіяни товпами втікати з церкви, як тільки починалася проповідь, абстрактна й схоластична в своїй формі та змісті, західноєвропейські проповідники винайшли спосіб притягнути публіку до церкви, приневолити її хоч би мимоволі слухати проповіді й дістати повчання хоч би під іншою формою. Проповідники почали зацікавлювати публіку життєвими оповіданнями: повчали, подаючи розрядку, та вносили в свої проповіді веселі, деколи й грубуваті анекдоти, що захоплю- вали уяву публіки. А готового різнорідного матеріалу мало доставити проповідникові "Велике Дзеркало", де величезна кількість матеріалів для проповіді ділилася відповідно до тем, щоб проповідник міг легше знайти оповідання, потрібне йому для кожної окремої моральної тези. З первісного призначення "Великого Дзеркала" випливав його, церковний або близький до церковного характер: його оповідання торкалися або церковних тем або таких, які стояли в зв'язку з наукою церкви й мораллю. Словом, своїм характером "Велике Дзеркало" нагадувало українцеві "Пролог", куди також увійшла у великій кількості міжнародна мандрівна повість, що дала "Великому ДзеркаловГ трохи не половину змісту. Наприклад, житіє Варлаама та Йоасафа одержали й "Пролог" і "Велике Дзеркало" зі Сходу, хоч іншими шляхами: у "Пролог" дісталося воно через Візантію, а у "Велике Дзеркало" через південну Європу, головно під час арабських завоювань і хрестових походів. Крім того, туди увійшло багато апокрифів, головно з християнської доби. Походячи з середніх віків, "Велике Дзеркало" й відбиває тодішні аскетичні погляди католицького світу, силу чудесного елементу й вороже ставлення до лютеран і кальвіністів. Бачачи свої ідеали в минулому, а відносячись ворожо до сучасності, мало "Велике Дзеркало" на меті дати про- повідникові приклади для повчань і таким своїм характером стало нарівні з усякими іншими середньовіковими збірниками прикладів. Видавали його й ширили від кінця XVI ст. єзуїти, що надали збірникові схоластично-наукового характеру- Перекладене на польську мову, "Велике Дзеркало" діждалося трьох видань, стало одною з поширених книжок у польських школах і доставило матеріалу для проповідників. Слідом за Західною Європою також Галятовський, Радивилівський й інші почали часто наводити приклади з "Зерцадла прикла- дові", "Римських Історій" та інших збірників для про- Нове в "книжнім почитанії" 139 довідників яко "гісторії" з різних авторів. Легенди із "Великого Дзеркала" можна зустріти в українських творах і збірниках дуже багато, наприклад, в "Ключі розуміння", "Небі новім", "Богах поганських" і "Душах людей умерлих" Галятовського, в "Огородку Марії Богородиці" й "Вінці Христовім" Радивилівського, в передмові Івана Максимовича до "Зерцала оть божественнаго писанія" й інших. Що маємо мало перекладів цього збірника на народну мову, не здивуємося, коли візьмемо під увагу, з одного боку, те, як тяжко було таким зачитуваним збірникам зберегтися до наших часів, з другого З доступність польських текстів для українців. Два українські переклади збірника зберігаються в бібліотеці собору св. Софії в Києві й Синодальній Бібліотеці в Москві. Перший походить з кінця 40-х або початку 50-х рр. XVII ст., другий, рукопис Синодальної Бібліотеки, мас дату 1654. Отже, обидва випередили на двадцять кілька літ появу московського перекладу з 1677 р. Обидва українські переклади зроблені з польської мови, обидва подають тільки вибір, перший 67, другий 42 переклади, коли з двох краківських видань видання з 1621 р. має 1951 приклад, а видання з 1633 р. З 1917 прикладів. Найбільше число прикладів із "Великого Дзеркала" в українськім перекладі маємо в "Учительнім Євангелії" поповича Івана Прислопського в Камінній Грибівського повіту, на Лемківщині, бо це "Учи- тельне Євангеліє", що зберігається в капітульній перемиській бібліотеці, містить 273 приклади. Про Прислопського, піз- нішого священика, варто зазначити, що переписав кирили- цею збірник набожних пісень богогласникового типу, "Лі- тургікон", "Ірмологіон" і "Псалтир" з тлумаченнями, які описав Франко. До легенд "Великого Дзеркала" належить також одна про чарівницю, яку демони виволокли з церкви, що в ній була похована. Вона творить цікаву паралель до Гоголевого "Вія". В Англії в оселі Бенелія жила чарівниця. Розмовляючи раз із сорокою, яка сиділа на плечі у неї, вона довідалася, що мусить незабаром умерти. Чарівниця веліла положити себе в оковану залізом домовину й поставити в церкві. Одначе тоді, коли над нею співали священики, демони вдерлися, розбили домовину, виволокли чарівницю й демон поїхав із нею на пекельнім коні. Окремі оповідання "Великого Дзеркала" перероблялися в народну, так звану лубочну літературу. Через те й з того боку мало воно великий вплив на українську традиційну літературу. "Римські Історії". Від "Великого Дзеркала", тексти якого містили від 800 до 1000 або й більше коротких заокруглених Ёповідань-прикладів, далеко менші об'ємом "Римські Історії", Що містять до 150 глав. Вони, з одного боку, наближаються 140 Нове в "книжнім почитанії" своїм характером до "Великого Дзеркала", з другого З належать уже до світської літератури. Походження їх аналогічне, як "Великого Дзеркала", а на їх дидактичну ціль указус виразно при кінці кожного оповідання виклад, себто моральне вияснення оповідання. "Римські Історії" відрізня- ються від "Великого Дзеркала" характером своїх оповідань, які взяті з "римської історії", де слово "римський" означає святу Римську імперію, яку заснував Карло Великий. "Римські Історії" З цс збірник оповідань неначе з історії святої Римської імперії середніх віків, а частина оповідань обертається дійсно коло давніх імен Римської імперії. Коли у "Великім Дзеркалі" історія не відіграє жодної ролі, в "Римських Історіях" пересуваються перед нами неначе історичні події, але цс тільки історичні за своїм характером анекдоти, прикладені до доби римської історії, а нема тут нічого дійсно історичного. Оповідання "Римських Історій" мають уже більше світський характер, хоч не виключають моралізуючого елементу та входять тому в круг напів- світських оповідань давнього українського письменства. Своїм походженням завдячують "Римські Історії" Англії, де вони постали в XIII ст. З англійського прототипу постали дві версії: французька й німецька, а від німецького перекладу пішов чеський, польський і т. д. З польського перекладу перекладено "Исторіе розмайте зь рммскихь й тсжт> иншихь авторовь коротко зебране" в рукописі Степана Самборини другої й третьої четвертини XVIII ст.; переклад тримається так невільничо оригіналу, що в деяких місцях можна його зрозуміти тільки при допомозі польського тексту. "Римським Історіям" було тим легше прийнятися на українському грунті, що вони містили, між іншим, житія Євстахія Плакиди й Олексія, чоловіка божого, відомі вже давніше тут і занесені сюди з інших джерел. "Повість про Апо.ілонія Тирського." В "Римських Історіях" і окремо стрічається "Повість про Аполлонія Тирського". Це роман чисто світського характеру, багатий пригодами. Оче- видно, маємо тут діло зі старогрецьким романом, Іцо потім перейшов до Західної Європи й до східної Візантії. Його зміст типово любовного характеру. На зразок старогрецьких романів оповідається тут історія пари закоханих людей та їх пригоди. Перевагу бере в романі елемент почування й навіть сентиментальності. Ось ширший зміст цього зразка античного роману, що мас свою довгу літературну історію: В Антіохії панус цар Анііох, що живе в незаконному зв'язку зі своєю донькою. Щоб спекатися її зальотників, загадує їм загадки, а коли хто не відгадає їх або й відгадас, відтинають йому голову. Відтяті голови вивішувалися над брамою палацу, щоб відстрашити дальших охочих залицятися до царської доньки. Хоч Аполлоній Тирський відгадує загадки Нове в "книжнім почитанії" 141 царя, ||Є тільки дістає відмову руки царівни, але й загрозу кари смерті. Апочлоній угікас ніччю на кораблі, а Антіох визначає нагороду тому, хто доставить Аполлонія живого або вмерлого, й висилає за ним погоню. В порозі до Киринсйського Пентаполісу розбиває буря корабель Аполлонія; він рятується й живе в рибалки. Вирушивши до міста, дивує Аполлоній царя Архистрата та його доньку свосю мистецькою грою в м'яч і мімічними та МУЗИЧНИМИ вправами. Архистрат залишає його при дворі на прохання доньки, що її вчить Аполлоній музики. Три магнатські юнаки просять її руки, але вона вибирає Аполлонія й Архистрат вінчає їх. По якімсь часі довідується Аполлоній від одного тирського корабельника, що грім убив Антіоха та його доньку й то царська влада приготовлена для нього. Аполлоній вирушає вкупі з свосю жінкою, щоб перебрати владу. Па кораблі родить його жінка доньку й попадає в таке оніміння, що її уважають умерлою й кидають у море в щільно закритій скриньці. Скринька приплила до берега коло Єфесу; її хочуть спалити, а гю учень одного лікаря запримітив у жінки ознаки життя й привів її до життя. Вона оселяється в Сфесі між непорочними жрекинями Артсміди. Тим часом засумований Аполлоній приплив у Тарс і віддав свою доньку Тарсію на виховання Странгвілліонові та його жінці Діонісії, а сам вибрався далі подорожувати. Діонісія зненавиділа Тарсію, бо перед красою Тарсії виходила страшно поганою її власна донька, й веліла свому рабові вбиги повірену собі дівчину. Коли раб готується виповнити наказ на березі моря, з'являються в тім часі морські розбійники, що поривають Тарсію та продають її власникові публічного дому в Митилені. Просьбами та сльозами вдасться їй тут зберегти своє дівоцтво. Нею зацікавлюється один із знаменитих людей міста Атинагор. Тимчасом Аполлоній запливає до Тарсу, де Діонісія повідомляє його про наглу смерть його доньки, що їй вона звеліла поставити пам'ятник. Нове горе Аполлонія спонукає нові його мандрівки. Корабель заностІ. його до Мшилсни замість до Тиру, куди він вибирався. В тім самім часі, коли корабельники беруть участь у міськім святі Пептупалій, закликаний ними Атинагор довідується про горе їх господаря, спускається па корабель до нього та гіробус потішити його, але надаремне. Здивований одінмвучнісїю імені Аполлонія з відомим йому Іменем батька Тарсії, посилає Атинагор за нею; Тарсія старається розвеселити батька, що не пізнає її, вона співає перед ним і розкриває алегорично свою долю, пізніше хоче розвеселити його загадками, які він відгадує, та все-таки Аполлоній кілька разів відсилає й відпихає її від себе. Вона вибухає плачем і гірко нарікає на свою долю. Аж тепер пізнає її Аполлоній. Віщий сон відкриває Аполлонісві місце побуїу його жінки й разом із Тарсісю, що виходить заміж за Агітатора, він їде до Сфесу, де находить свою жінку. Всі разом виряжаються в Антіохію, Де Аполлоній перебирає царську владу. "Історія сімох мудреців". Сливе з самих мандрівних мотивів уложсна в типову мандрівну рамку "Історія сімох мудреців", яка здобула світову славу серед мільйонів читачів У літературах східніх і західніх народів. Про індійський оригінал повісті можемо здогадуватися з арабського й перського перекладу. Правдоподібно з латинського перекладу зладжено на початку XVI ст. польське видання, а його Український переклад з XVI ст. через Новгород перейшов на Московщину й там здобув незвичайне поширення. Лубочні 142 Нове в "книжнім почитанії" видання цієї повісті виходили ще протягом XIX ст. Зміст повісті такий: Цар Еліозар мав сина Діоклетіана, що його віддав на науку сімом мудрецям. Мудреці відвезли хлопця до свого краю, а тимчасом цар оженився з другою, молодою жінкою. Нова цариця боялася, щоб пасерб не перешкодив вступленню на трон її дітям, і постановила звести царевича зі світу. Удаючи велику материнську любов до пасерба, просила царя прикликати його до себе. Отримавши наказ царя, мудреці вибралися з царевичем у дорогу й на основі астрологічних спостережень довідалися, що царевич протягом перших сімох днів по приїзді до батька буде німий, від чого грозить йому велика небезпека. Коли юнак приїхав до батька, той прийняв його з великою утіхою, але дуже засмутився, що син не відповів нічого на його привітання. Спокушена красою пасерба, мачуха запропонувала йому свою любов, а коли він відкинув з обуренням її пропозицію, мачуха з помсти звинуватила його перед царем, немовби то пасерб задумав супроти неї те, в чім сама була винна. Цар розлютився та звелів повісити сина на другий день, а тимчасом замкнути його в арешті. Тоді почали діяти мудреці: протягом сімох днів кожний із них один за другим оповідав цареві повість, а її зміст був той, що не можна йти за радою жінки, бо це підступна, самолюбна та зла істота. За кожним із таких оповідань мудреців ішло також оповідання цариці-ма- чухи, яка піддавала свому чоловікові думку якнайшвидше покінчити з царевичем, що задумав таке ганебне діло супроти батька. Вагаючися наслідком впливів з обох боків, цар протягом того часу щадив життя сина. Нарешті синові вернулася мова, очарував батька своїм розумом і оповів, як було на ділі у відносинах між ним і мачухою. Тоді цар звелів покарати царицю смертю. Через якийсь час умер і він сам, а його син одержав його царство та придбав своїм розумом велику славу. Зміна смаку. Хоч і "Велике Дзеркало" й "Римські Історії" відповідали ще релігійним потребам старої України, але один і другий збірник задовольняли ті потреби на новий лад, бо вводили українського читача в середньовікову церковну фантастику, знайомили його з мотивами західноєвропейського християнського й навіть старого грецького роману. Рівночасно знайомився український читач при помочі оповідань тих збірників із західноєвропейською новелою з її легким життєрадісним, здоровим, хоч не раз і грубим відношенням до земного життя. Ще різкіше ставилося питання цього відношення в збірниках смішних оповідань, фацецій, дотепів і жартів, легких анекдотів, нерідко перейнятих сентимен- тальністю. В європейській літературі поширювалися такі фацеції окремими збірниками на кшталт перекладеного в Польщі з німецької мови "5о\УІ2СІГ2аїа". В таких коротких оповіданнях відігравали головну роль блазні, хвальки, лікарі, недогадливі селюхи й особливо жінки; злі звички останніх доставляли багато матеріалу для дотепу, насмішок і сатири. Ось один зразок. Коли втопилася одна жінка, її чоловік вибрався шукати її тіло поверх ріки, а не на дні, в тій думці, що й тепер вона не покинула звички йти в усі*1 Лицарський роман 143 наперекір. Саме фацсції доставляли головно матеріал для інтермедій. Таким чином, захоплення старими героями яситійної літератури, подвижниками й аскетами замінювалося поволі живим зацікавленням до пригод різних шахраїв -героїв фабльо й захопленням любовними пригодами героїв лицар- ських і авантюрних перекладних романів, що стали в нас популярні в XVII ст. 3. Лицарський роман Мелюзина. Досі не досліджено, наскільки прийнялися на українськім грунті повісті, відомі з білоруського збірника познанської бібліотеки XVI ст., а саме про Трістана, Бову, про князя Гвідона та про Атилу, короля угорського. Зате дослідники виказали, що в українському одязі з'явився граф Петро Прованський з його вірною Магелоною в повісті про Пстра-Золоті ключі й королевич Брунцвік із залюбленими парами, хоробрими лицарями та зворушливими й потрясаю- чими сценами. На популярність граціозної феї Мелюзини з її таємничим перевтіленням в гадючку вказує волинський переказ про "мелюзини", напівриби, напівжінки. Остання повість, з низки лицарських, діждалася перекладу в XVII ст. Цей роман, що мас в своїй основі легендарний мотив про зв'язок героя з жінкою, яка перевтілюється в почвару, мав на заході довгу літературну історію, починаючи від XIV ст. Такі повісті спричинялися дуже на українськім грунті до зміни поглядів на жінку, присвоювали тут нові погляди про лицарськість і службу дамі й мали немалий вплив на любовну лірику. Зміст роману про Мелюзину такий: Мелюзина була донькою чарівниці Персини, що мала надприродне знання й силу. За брак пошани до батька дістала таку кару, що мусила щосуботи перевтілюватися в гадюку або в напівчоловіка, напівгадюку. Від таких перевтілень могла увільнитися, тільки знайшовши собі мужа, що схотів би погодитися з такою її хибою. Такий чоловік і знайшовся, а саме граф Раймунд із Пуату. Він згодився не бачити Мелюзини щосуботи, коли вона відбувала свої таємничі обмивання. Обидвоє побралися, жили щасливо, мали кількох синів і велике багатство, бо при помочі чарів Мелюзини у нього з явилися сильні й неприступні замки. Та брат Раймунда збудив у нім підозру щодо Мелюзини. Раймунд порушив свою обіцянку, що не бачитиме *Інки щосуботи, й, коли Мелюзина побачила його в поназначений час, Щезла з криком суму й забрала з собою все, що досі йшло йому на руку. коли потім загрожувала потомкам Раймунда яка небезпека, Мелюзина ожним разом з'являлась три дні наперед на вежі замку в Пуату, що його 36УДував її чоловік. Звичайно українські чи білоруські переклади лицарських овістей діставалися на Московщину. А втім, коли й езпосередньо робилися такі переклади на Московщині, РІДКО ці переклади мають сліди свого українського й 144 Лицарський роман білоруського походження, наприклад Мелюзину переклав якийсь Іван Руданський. Князь Петро-Золоті ключі. З інших дуже популярних романів, що з'явилися в українському перекладі в другій половині XVII ст., треба згадати "Історію про хороброго князя Петра-Золоті ключі та про прегарну королівну Магилену Неапольську". Як історія про Мелюзину, так і ця історія входить щодо свого змісту в круг оповідань про Карла Великого. Тут іде мова про долю двох ніжних коханців, прованського графа Петра й доньки неапольського короля Магелони, перехрещеної на східнослов'янсь- кому грунті на Магилену. Нещасливі обставини розлучають на тривалий час коханців, що довго терплять, не маючи про себе жодної звістки, й нарешті по довгих пригодах знову бачаться. Та незважаючи на розлуку й нещастя, вони не забувають одне одного й за вірну любов отримують нагороду: довге й щасливе життя. Чеський королевич Брунцвік. Лицарські повісті мають у собі велику силу фантастичних подробиць: у них зустрічають герої на кожному кроці непоборні перешкоди, воюють із потворами й чарівними силами, поборюючи всіх і все своєю хоробрістю. Та заразом бачимо скрізь у них і світські елементи, пристрасть, любов, сміх, мрії, словом, життя, котре придавлював аскетизм, занесений до старої України з Візантії. В лицарських авантюрних повістях знайшли наші предки перші гімни в честь жінки й любові, тут виступили перші галантні кавалери з високим ідеалом чистої любові до гробу. Такі прикмети бачимо й у повісті про королевича чеської землі Брунцвіка та про його великий розум і хоробрість. Брунцвік зостався по смергі батька чеським королем. Бажаючи просла- витися лицарськими ділами, покинув свою молоду жінку й пустився на море з вибраними товаришами. Довго плавали вони без усяких пригод, аж нарешті захопила їх страшна буря й корабель пригнала морська течія до магнітної гори, що притягала до себе всі кораблі, які приближалися до неї на п'ятнадцять миль. Товариші встигли видобутися на берег, але їх засоби вичерпалися, а довкруги було видко тільки останки зруйнованих кораблів і людські кості. До того не можна було дістатися в середину гори тому, що на острові жили чудні та страшні істоти. Подорожні прожили там три роки. З їх числа зосталося тільки двос: Брунцвік і старий лицар, його титор. Та врятувався тільки королевич. Мудрий титор зашив його в кінську шкуру, обмазав її кров'ю й положив на горі. Через десять днів прилетіла птаха ног, що від часу до часу з'являлася на тім острові. Вона схопила зашитого в шкуру Брунцвіка й занесла його в далекі краї, куди людина може зайти тільки за три роки. Королевич повбивав пташата нога, яким птаха віддала його, й вибрався на нові пригоди. Ходячи по горах і шукаючи якихось ознак людського життя, почув страшний рев: це боровся лев зі драконом- василиском, Брунцвік поміг левові вбити дсв'ятиголового дракона й відтоді вдячний лев не кидав ні на мить королевича. Вкуні виправилися вони через море до міста, яке побачив Брунцвік із високого дерева. По дорозі надибали карбункулову гору й королевич відколов собі великий камінь-самоцвіт. Коли Боккаччо в українському одязі 145 прибув Брунцвік до міста, настрашився, бо побачив царя Алімбруеа, що мав очі спереду й ззаду й що його оточували потворні люди. Алімбрус запитав його, чи з власної волі прийшов він, чи приневолений, й обіцяв пропустити Брунцвіка через залізні ворота до його царства, як тільки він визволить доньку Алімбруеа від страшного василиска. Королевич сів на корабель і виправився у вороже царство. При воротах міста зустрів він морські потвори, яких убив при допомозі льва. Таким самим способом пройшов він через другі й треті ворота й увійшов нарешті в місто, де побачив дивні багатства. В палаті зустріла його красуня Африка, що була в неволі василиска. Незабаром з'явився й пан тієї землі, оточений цілою хмарою гадів, потвор і морських почвар. Довго тривала битва, нарешті Брунцвік переміг і, вилічивши рани корінням, яке приніс лев, відвіз Африку до батька. В нагороду за її визволення мав Брунцвік оженитися з нею й отримати великі багатства, але ніщо не могло заступити йому батьківщини й він нетерпляче ждав нагоди вирватися з неволі. Також і тут послужило йому щастя, бо роздобув меч, який мав ту силу, шо коли кого любив, убивав за наказом свого пана стільки, скільки пан хотів. Випробувавши його прикмети над сильними зізірами, знищив Брунцвік усе царство Алімбруеа й поплив разом з левом до батьківщини. В дорозі рятував його меч від щораз нових пригод і небезпек. Нарешті приїхав Брунцвік до столиці Праги в тім самім часі, коли молода його жінка по упливі назначеного час> виходила знову заміж, приневолена своїм батьком. Одначе вона довідалася про приїзд Брунцвіка й він увійшов у свої права, справив великий банкет для вельмож, бояр і лицарів і всім давав багаті подарунки. Брунцвік прожив ще 35 літ на королівськім тропі, мав від Пеоменії одинака Володислава й помер у глибокій старості. Меч утратив по його смерті свою силу, а лев з туги за своїм паном упав неживий на його могилі. 4. Боккаччо в українському одязі Західноєвропейське оповідання в українській традиційній літературі. Західносвропейські оповідання залишили глибокі сліди в українській традиційній літературі, зокрема в легенді. Наша казка про Марка Багатого подібна до західно- європейських на кшталт тієї, котру обробив пізніше Шіллер в одній зі своїх балад (Хід до кузні). В традиційних легендах бачимо й відгомін Боккаччового "Дскамерона", а саме в анекдоті про хитрість жінки, яка запевнювала чоловіка, що вікно, в котре він бачив її поцілунок із москалем, зачароване. Ніршови переробка Боккаччової новели. Іншу новелу Боккаччового "Декамеоона" перевіршовано наприкінці XVII або з початку XVIII ст. під оригінальним заголовком історичні вірші", що був наслідком непорозуміння. Побачир- ши в герої історичну особистість, автор української віршової переробки думав, що ціле оповідання З це історичний факт. Зміст новели такий: У салернського принца Таикреда була одиначка Сигізмунда. її так дуже любив принц, що з бажання не розлучатися з нею довгий час не видавав н заміж. А коли вона, дійшовши зрілих літ, і вийшла заміж, швидко повдовіла 7 V Во,,я> 146 Боккаччо в українському одязі га знову повернулася до дому батька. Відчуваючи потребу любові, звернула її на одного з двооаків З Гвіскаода, молоду людин\ з благородними почуваннями, але низького походження, й знайшла взаємність у нього. Пристрасно закохавшись, залюблен: бажали зберегти свої зносини в таємниці. Побачення відбувалися в кімнаті Сигізмунди, куди Гвіскард діставався запущеним старим льохом ; звідти до кімнати Сигізмундн таємничою драбиною. Зраз\ такі побачення відбувалися щасливо, але раз запримітив це Тапкред, котрого не бачили залюблені. Найближчої ночі розставив чати. Гвіскарда зловлено й приведено де принца. На всі докори відповідав Гвіскард пльки те, що сила любові не признає володарів. Принц звелів замкнути його в одній із кімнат свого днору, а сам пішов до доньки, котрій закидав як найсумніший злочин те, що вона предметом своєї любові вибрала Гвіскарда темного походження, а не когось із знатніших дворакіь. Побачивши, що все вийшло наяву. Сигізмунда постановила не просити ласки для себе, а тільки боронити свою честь. Пояснюючи свої зносини з Гвіскардом виїмковим своїм положенням, вона підкреслила ту обережність, з котрою дбала про збереження пов.юї таємниці, щоб тільки погодити любов із честю. На докір про низьке походження Гвіскарда в сильних і відчутих висловах заявила, що не знатність р'їду, але чеснота й моральність роблять людину благородною, а такими :аме прикметами відзначається вповні Гвіскард. Нарешті просила у батька дознол> вмерти вкупі з Гвіскардом, коли він уважає, що вони на смерть заслужили. Правда, принц запримітив хоробрість і твердість характеру у доньки, але не припускав, що вона виповнить свою погроз\, тому покарав Гзіскарда смертю, й не вдоволившися тим, звелів вийняти його серце, положити на золотий полумисок і віднести доньці. Передбачаючи наслідок справи, Сигізмунда завчасу запаслася отрутою й, коли побачила серце Гвіскарда. випила її. Не було рягунку. В передсмертній агонії звернулася вона з останньою просьбою до батька, щоб поховав її разом із Гвіскардом. Розкаявся старий в найбільшому горі свого життя, виконав волю доньки, а споч}чаі!іія всіх садерпітанців проводило залюблених до могили. Порівняння оригіналу з українською переробкою. Коли порівняти оригінал новели Боккаччо з її віршовою перероб- кою, виходитг), що в переробці деякі місця скорочені, інші пропущені. Бачачи трагічну розв'язку, автор оминав дотепи й сатиричні риси, якими пронизані новели "Дскамерона". Це дужі,- помітне Е тих місцях, де Боккаччо виступає проти /т.ічоі-. з приводу Сигізмунди. Коли в оригіналі читаємо, що Сигізмунда вибивалася своїм розумом більше, ніж цього можна жадати від природи жінки, автор переробки характе- ризує \", ось як: А бьіли коасотою й умомь такі, славна, чго во ооласти не бть ей ни един? равна. Нельзя бьіло не думать й не удивлятся, смофя Ізлькз на нея, й не усльждатся. Насквозі та проникала сердца зракомь вдагним'ь V кі себіі поивлекала слоиомт- всепріяїнимо. ...'ґ'рерооляючн таким чином інші місц>., автоо-українець ло'лгчггир Загато подробице Б описі любовних побачень ' В'.скарлг. з Сипзмундою і- реальні малоккк окремих Боккаччо в українському одязі 147 юментів любовних сцен, які стрічаємо в Боккаччо. До найслабших сторін переробки належить те, що її автор в печах Сигізмунди, які в Боккаччо повні філософського роздумування," підкреслив більше силу почування й надав їм патетичних прикрас. Коли Танкред довідався, що його донька отруїлася, він у Боккаччо, "не будучи в силі бачити її в такім сумнім положенні, не міг стриматися, щоб не пролити сліз, повних ніжності й розкаяння". Наш автор передав це місце італійської новели так: Видя жь отець смерть явну дщери своей милой, не плакала, но ридал-ь по той втїсї ц%лой, на себе й на дочерт. свою нартжая і день тоть свой нещастній горко проклиная. Аки при Меандровихь брегахт, лебедь бт>лій, такь жалостно надт> дщерю плакаль отець милій. Лебедь гласомь плачевними кричить, воздихая і крилами бистріе води розбивая, поет-ь пЬснь печалну гласомт, умиленним-ь: равно пт>ль й старушекь серцемт> сокрушеннимії; жалїя по дочерй, румаль неутїшно й собі умріть желалт> за тоею спішно. Українізми переробки вказують на її українське поход- ження. Українського автора захопила особистість Сигізмунди, бо своє захоплення нею висловив автор і в самостійних коротких віршах, доданих наприкінці переробки під назвою "Лямент Зигізмунди": Нещасливи годи й літа нещасливи, й потіхи зрадливи свт>та вс% плачливи! На что мене нещастну такт> долго держали, когда мене такь тяжкимь смуткомь карать мали? Чему мене первт>е червь не стлила вь гроб% или мать не растлила во своей утробї?! III Шкільна драма 1. Основи драми на українському грунті Задатки драматичного елементу в народних обрядах. Із Західної Європи прийшли на Україну готові початки українського театру, а не витворилися на місцевому грунті. Скрізь у Західній Європі стали основою драматичної поезії два елементи: церковно-обрядовий і народно-побутовий. Іще від передхристиянських часів були в широкому колі народних обрядів України чималі задатки розвитку драматичного елементу. Чи пісня при коловому танку, танок, чи обряд ушанування тієї або іншої пори року, чи, нарешті, весільний обряд З усе те приймало драматичну форму, бо скрізь тут поставав поділ ролей, більше або менше жвавий діалог між поодинокими особами, солістами й хором, і виділялася з загального тла пісні осередкова, жива та жвава акція, яка зосереджувала в собі всі сили хорової маси. До деяких пісенних обрядів примішувалося ще в додатку перебирання поодиноких осіб у шкури звірів, важливе з того погляду, що заступало театральні костюми й закінчувало їх драматичний характер. Купало. Із свят, пов'язаних зі змінами пір року, як Коляда й Купало, останній ше досі мас своє чимале поширення, незважаючи на те, шо час стер протягом віків не одну рису, яку лишили по собі поганські звичаї українського народу. В Густинськім літописі маємо такий опис святкування Купала: "З вечора збирається проста молодь обого полу, плете собі вінці з отруйного зела або коріння, підперезується биллям^ і розкіадає вогонь; а декуди ставлять зелену галузку й, побравшися за руки, крутяться довкола огню, співаючи свої пісні, переплітаючи Купалом, потім перескакують через той Основи драми на українському грунті 149 огонь". Яке значення могло осягнути таке свято в розвитку української драматичної поезії при сприятливих обставинах, можна міркувати з того, що колискою грецького театру та драми стали свята в честь Діоніса, уосіблення творчої й життєдайної сили природи. Українська драматургія викори- стала обряд Купала щойно в XIX ст. в кількох оперетках. ' Весільний обряд. Далеко частіше уводили українські драматурги XIX ст. в свої твори драматичний елемент українського весілля. Українське весілля З це свосрідна релігійно-побутова драма. Та прикмета українського весілля, що кожному обрядові товаришить пісня, яка пояснює його, що кожна поява й акція молодого, молодої, сватів і дружок пояснюється відповідними піснями, зближує наше весілля з старовинними класичними містеріями або трагедіями Софокла з їх хорами, строфами й антистрофами. Свого роду прологом до весільної драми є сватання й заручини. Поодинокі дії весільної драми творять: звивання вильця й вінка, печення короваю, посад, саме вінчання, покриття молодої й інші сцени. Головними героями весільної драми є молода (княгиня) й молодий (князь), а крім того, староста, бояри (зокрема, старший боярин), дружки (особливо старша дружка), світилка й батьки молодої й молодого. Зміст не одного весільного обряду неясний для нашого народу, бо деякі складові частини нашого весілля сягають своїм походженням поганських часів. Скоморохи як найдавніші українські актори. Розвиткові драматичних елементів Купала, весілля, Коляди й інших українських народних обрядів допомагали дуже скоморохи, своєрідна станова організація мандрівних весельчаків народу, що нагадували німецьких шпільманів. Слово скоморох грецького походження й означає митця в жартах. Скоморохи з'явилися вже в давній Україні, правдоподібно, з Візантії. Убрані в маски, скоморохи грали та співали по домах, зокрема на банкетах, брали участь у весільних урочистостях, виступали як знамениті танцюристи та всякі гравці, розве- селяли народну юрбу по вулицях і площах міст і сіл, на кладовищах і полях, перебиралися в звірячі шкури, ходили з ведмедями й іншими вивченими звірятами, з вертепом, виступали як сміхуни, акробати, чародії, шептуни тощо, словом, скомороше ремесло було надзвичайно різнорідне. Таким чином, скоморохи були найдавнішими акторами на українському грунті. Хоч їх назва чужа, запозичена, та не треба думати, що скомороший стан складався з чужинців. Приставали до скоморохів, куди вони заходили, ті з місцевих людей, котрі чули в собі здатність до скоморошого ремесла; 'м І припала роль далі розвивати скомороше мистецтво. Від кінця XVI ст. скоморохи поволі почали щезати як окрема 150 Основи драми на українському грунті організація, тим більше, що добру частину їх ремесла перейняли на себе мандрівні школярі й дячки. Коза. Дуже пізно записаний різдвяний звичай ходити з козою носить на собі нашарування довгої низки століть. Є це символічна почесть для бога худоби З Велсса (Волоса); як давні обряди Коляди злилися з Різдвом Христа, так у XVII і XVIII ст. запозичили мандрівні школярі й дячки від скоморохів не одно таке, що в дальше зміненій формі перейшло в XIX ст. І так різдвяна гра коза З ціла низка сцен, що творить невеличкий жарт-комедію й виставляється в різних місцях України на перший день Різдва Христового З зраджує явні сліди шкільного походження. По богослужінні збираються парубки, перебрані за цигана, діда, Меланку, жида, лікаря, козака й урядника, нарешті "козу". Циган і жидок увіходять у хату, просять дозволу й заздалегідь починають просити здобичі. В разі дозволу виходять на вулицю й закликають діда. Останній веде козу, а збоку йде лікар. Коли входять на поріг, дід приспівує: "Козонько, лебедонько, стань на порозі на одній нозі, ввійдем до хати, будем скакати. Гоцки, коза!" Увійшовши до хати, дід виголошує довший речитатив, коза скаче, дід нюхає табаку й трактує її. Коли коза здихає, всі плачуть. Дід танцює з Меланкою. Кличуть лікаря до кози, але він говорить, що лікує тільки живих кіз, а як котра здохне, за хвіст у^рів виволікає. Потім починаються жарти з жидом і оповідання всяких нісенітниць на те, щоб дістати подарунки. На Україні ходять також молоді люди колядувати з козою. Козу роблять із дерева й покривають її хутром; її підтримує схований під хутром селянин. Козу водять із музикою, під звуки якої вона танцює. Появу кози супроводжують слова пісні, яку співають колядники, отримавши від господаря дозвіл заколя- дувати й дім розвеселити. Між іншим співають вони, що, де коза ходить, там жито родить; де не буває, там вилягає; де коза туп, туп, .. - . -ґ Драматичний елемент у візантійському богослуженні. І в богослуженні, яке прийшло на Україну з Візантії, були слабі задатки драматичного елементу, наприклад, в обряді вмивання ніг, що відбувається у великий четвер і зберігся до теперішніх часів. Він полягає в докладному виповненні євангельського оповідання. Дійовими особами виступають тут архієрей, що являє собою Ісуса Христа, дванадцять свяще- ників яко дванадцять апостолів і протодиякон, що, читаючи Євангеліє, являє собою неначе хор містерії. Протодиякон там жита сім куп; де коза рогом, там жито стогом; де коза хвостом, там жито кусгом. Духовна та шкільна драма в Західній Європі 151 йде читас тільки ті місця євангельського тексту, де оповідання, слова Спасителя виголошує архієрей, слова чпостола Петра один зі священиків. Перед початком обоядл сідають архіспей і священикг на окреме приладженім примості, архісрей посередині, а священики по шістьох з обох боків. В цім обряді маємо зразок тієї найдавнішої формі літургійної драми, котра ні на йоту не відступала вс євангельського текстх й була подібна де тих найдавніших західних служб (оШсіа/, котої увійшли в склад драми Христових страждань. Одначе західна церква розвинула драматичні задатки свого богослуження й пішла назустріч уподобанням народних мас і цим дуже причинилася де розвитку середньовічної драми, а до східних слов'ян прийшли готові бліді зразки драматичного письменства з Західної Європи. 2. Духовна та шкільна драма в Західній Європы Два основні елементи західної середньовічної драми. Довгл історію західної середньовічної драми характеризує боротьба двох елементів З церковно-літургійного й побутово-народно- го. Західноєвропейська середньовічна драма склалася ь поступовому зростанні побутового народного елементу коштом церковно-літургійного аж до повного його відокремлення. Середньовічна західна драма почалася від драматизованих церковних обрядів і перейшла до літургійної драми й містері'., що в Х-ХІ ст. співалася по-латинськи в церкві. В найближчих двох століттях поширився зміст церковних містерій, бо де них знайшов доступ побутово-народнии елемент, наслідком чого почали містерії виконуватися народною мовою та наблизилися до земних інтересів народного життя Наслідком такої зміни первісного характеру церковної містері' б\ио т-ґ,, що в XIV і XV ст, вона порвала зв'язок із богослужінням н акція пер^несласі' на плоїш, вулицю, ярмарок завідування нею перейшло поволі г руї духовенства в рук- світських людей Різдвяна й 'І, ЧІІХОСІІІУ. лчстсрія. і же в V І VI ст. Існувала ^ західній цеокв: происи. и п;*м ять входу Ісусз Христо ,^ ^-Русалима прі-чиму >суи Хоигга уособлював одиь г священиків, щі сид.р, ч: "осл. Крім тогс ./. Іу пооцесії ^^ УЯВЛЯЛИ хоеснии XV' Х^иґта на оозп я^тя, ^ого оточ\вали осип з Арі'\\!те' ст^оож;1. ь томських ,)ляга; жі;дівськ, первосвященики котр ,>алг веохи на багато вбрані:ч конял, ДґЧас сгРа-нога тижнс відчитувало Євангелії, кілька осіб Д"" з них уособлювала ^суса Христа, а інші начальникіг идівсько. синагоги !_Е сьогодн-' відбувається читанк. 152 Духовна та шкільна драма в Західній Європі Євангелія у велику п'ятницю в формі ораторії, де слова Спасителя виконує тенор, Пілата З бас, слова первосвяще- ників, сторожі й народу З хор, а слова свангеліста виголошуються речитативом. Також у зв'язку з великодньою, службою були різні обряди. З розміщеної під вівтарем домовини виймали серед співу та промов хрест, покладений туди у велику п'ятницю, воскресіння Христа звіщав свяще- ник, одягнений на подобу ангела, в білім хітоні та з золотим сяйвом над головою, а свою промову звертав він до двох жінок, Божої Матері й Марії Яковлевої, яких уособлювали два молоді священики, одягнені в жіночі плащі. На Різдво Христове ставлено серед церкви ясла, оточені рисованими малюнками, статуйками або рухомими ляльками, які уособ- лювали Божу Матір, пастухів, осла й бика. В день повбивання хлопців з'являвся Ірод, що видавав свій жорстокий наказ, і чулися скарги нещасних матерів і т. д. З таких драматичних обрядів під час богослуження в західній церкві й постала духовна драма, звана по-грецьки містерією. З образів у страсний тиждень і на Великдень розвинулися великодні вистави, що обіймали муки Христа, його воскресіння й появу перед апостолами, а з образів на Різдво Христа витворилися різдвяні вистави, що обіймали народження Христа, поклін магів і втечу до Єгипту. А що змістом і великодніх і різдвяних вистав була таємниця викуплення людського роду, яка висловилася головно в двох подіях із життя Христа, його народженні та хресній смерті й воскресінні, дістали такі вистави назву З містерії. Церковний обряд перетворювався в містерію непомітно: обмежене спочатку на церковний персонал число дійових осіб збільшувалося, поширювався круг виставлюваних подій, доповнюючи події нового завіту старо- завітними пророцтвами й символами, й нарешті, увійшов короткий огляд найголовніших моментів біблійного та єван- гельського оповідання, починаючи від сотворіння світу. Дальший розвиток містерії. Різдвяні й великодні містерії були основними групами, а довкруги них відбувався розвиток нових груп. До подій, пов'язаних із народженням І воскресінням Христа, прилучалися всі події Старого завіту, які мали якийсь зв'язок із народженням або воскресінням Христа, сягаючи навіть сотворіння світу, й уся низка епізодичних сцен складала картину оригінальної цілості, яо мала в Англії назву колективних містерій. Складаючись з великої кількості сцен або кількох містерій, колективні містерії вимагали кількох днів для вистави. Крім тем, пов'язаних із народженням, стражданням й воскресінням Христа, оброблялися в містеріях різні події з історії Старого й Нового завіту, наприклад, гріхопадіння Адама й Єви, історія Духовна га шкільна драма в Західній Європі 153 Авраама й Ісаака, Йосипа, Юдити, Естирі, Данила й трьох хлопців у печі у Вавілоні, Товії та його сина, далі Благовіщення Богородиці, весілля в Кані Галілейській, притчі про блудного сина, про десять дівчат, мудрих і нерозумних, про багача й Лазаря і т. д., нарешті, різні події церковної історії. Своїм дальшим розвитком завдячувала містерія щораз більшій пошані святих у католицькому світі, завдяки чому постав окремий рід містерій, присвячених прославленню життя, діянь і чудес найпопулярніших серед народу святих З містерії чудес, звані м і р а к л я м й. Стикаючися з улюбленими мотивами народної поезії, містерії давали часто місце уособленню абстрактних основ поруч із оживленими людськими типами; в таких містеріях проводилася якась дидактична думка в діяннях видуманих осіб, що алегорично являли собою чесноти: віру, надію, любов, милосердя тощо або гріхи: гордість, заздрість, скупість і ін.; від свого моралізуючого напряму й отримали ті алегоричні духовні драми французьку назву мораліте. Перехід від містерій до світського театру. Драматизовані хроніки стали перехідним містком між містерією й історичною хронікою. Підставою історичної містерії не була документаль- на історія, але легенда, що збереглася в устах народу, не позбавлена деколи міфологічних рис, апокрифічне оповідання, що збереглося по всяких збірниках, житіях святих, збірках новел і в творах наївних літописців середньовікової Європи, нарешті, часто й справжня історична обробка або переробка твору класичного автора, що торкався історії християнства. Таким чином був готовий перехід до містерій, що постали з народних легенд, переказів або казок. І саме цим містеріям судилося стати тим кільцем, котре в'язало давній духовний театр із світським театром, бо тільки містерії з легендарним змістом, з улюбленими народними темами дали змогу поступового розвитку нової європейської, головно англійської, драми з предтечами Шекспіра й самим Шекспіром. Протестантська драма. Втягаючи в себе щораз більше світського елементу, дістаючи щораз більший приплив комічного й сатиричного елементу, релігійна драма набли- жалася до неминучого занепаду. Був це час великої релігійної Реформації на Заході. Коли на Констанцькому соборі з'їзд вищих церковних ієрархів засудив Івана Гуса, містерія була Ще сильним знаряддям католицької пропаганди, й зібрані кардинали старалися затьмарити один одного блиском і рочистістю вистав, які уладжували. Але незабаром ця зброя атолицтва повернулася проти нього самого. Лютер уважав ^?да Дуже добрим педагогічним засобом при вихованні иоутніх проповідників у духовних школах і академіях і .54 Духовна та шкільна драма в Західній Європі ше більше цінував їх значення для народної маси з огляду на тс, що вони поправляли й освічували її. Таким чином, театр прийшов на допомогу реформаційній пропаганді' Релігійна драма зійшлася в своїх мотивах із богословською полемікою протестантизму та в різкім і енергійнім тоні висміювала продаж індульгенцій, малювала розкішне й вигідне життя пап порівняно з простим життям апостола Петра, виступала проти фанатизму й нетолеранції Риму щодо релігійних переконань і т. д. Одначе мимоволі наслідком своєї схоластичної форми протестантська драма стала добром тільки людей, що розуміли тонкий зміст протестантської драми, отже, протестантських учених, богословів і педагогів. Чужа для народної маси й щораз менше відповідаючи духові часу, замовкла й вимерла протестантська драма. Шкільна драма. У відповідь на протестантські полемічні драми народилася ціла низка сценічних творів із католицького боку. В католицьких академіях і колегіях увійшло в звичай укладати драми, щоб утвердити шкільну молодь у правдивій вірі, виславляючи віру й виступаючи дуже гостро та лайливо, серед погроз усіма можливими карами та проклять, проти всяких єретиків і відступників. У школі релігійна драма знайшла свій захист, що на довгий час зберіг її існування. Численні католицькі та протестантські академії, семінарії, духовні школи прийняли містерію в обсяг педагогічних засобів, щоб вона укріпляла в учнях основні догми віри, підтримувала в них найголовніші вістки з церковної історії й мартирології й, нарешті, розвивала в молодих людях прикмети доброго проповідника та пропагандиста. Звідсіль і дістала містерія в своїм останнім періоді розвитку назву шкільної драми. Для вправи в латинській мові шкільні драми писалися переважно по-латинськи. Духовна драма зайняла відповідне місце в загальній програмі шкільного курсу; дбати про неї мав учитель поезії, обов'язком котрого було писати вряди-годи духовні драми, ролі яких виучували учні. Вибрана для шкільної драми форма щораз більше віддалялася від свого прототипу. Під впливом зросту гуманістичного руху та відродження залюбування класичними зразками шкільна драма почала наслідувати форми й вірш старовинної трагедії- З другого боку, моралізуючі драми, мораліте, втратили в задушливій шкільній атмосфері свою простоту, щирість релігійного почування й наївність алегорій, зате від уособлень абстрактних понять почало заносити схоластичним мудруван- ням і повіяло похмурим містицизмом, бо шкільні мораліте не вдоволилися уособленнями головних чеснот і гріхів, але уособлювали католицизм і протестантизм, догми віри, всякі Духовна та шкільна драма в Західній Європі 155 зміни людських пристрастей і найрізнорідніші атрибути Божества. Таким чином, мораліте так само належить школі, як містерія церкві. Маємо тут діло з двома культурними течіями. Перша витворила містерію і зійшла в XVI ст. зі сцени, а на її місце прийшла друга З класична. Школа XVI ст. почала продовжувати середньовікову драму й витворила шкільну драму, зразу під стилістичним впливом Теренція, на зміну якому прийшов пізніше вплив Сенски. В двох згаданих' культурних напрямах і витворився театр, а народ тільки перейняв і присвоїв собі його. В містерію вніс народ епізодичні реальні картини побуту, комічні типи, витворені його гумором і скоморошою традицією. Єзуїтська драма. Окремою течією шкільного європейського театру була єзуїтська драма, що близька безпосередньо до латинських драм гуманістів, драми котрих зразу виставлялися на єзуїтських сценах, тому й виявили свій вплив на єзуїтську драму. Єзуїти перейняли драматичну форму, вироблену в драмах гуманістів під впливом античної драми й почасти ремінісценцій середньовічного театру. Таким чином, злилися в єзуїтській драмі дві течії: християнсько-католицька й антично-класична. Як досвідчені психологи єзуїти й справ- ляли своїми виставами сильне естетичне враження як змістом своїх драм, так і вмілим зображенням характерів, настроїв, ситуацій, дійових осіб, щодо розвитку акції, обстановки, сценічних ефектів, тому й мали великий моральний вплив, бо яскравим і наглядним висловом провідної ідеї давали поживу розумові, думці й почуванню та вміли звернути волю в тому напрямку, в якому бажали. Для сильнішого враження використовувалися всі мистецтва й технічні знання З музика малюнки, оптика, механіка й т. д. Єзуїтська практика виробила такі форми драм: 1) класові діалоги, 2) принагідні драми: привіти, панегірики високим гостям і панегіричні вистави на визначні події сучасного життя, 3) парадні вистави з урочистих нагод. Крім того, єзуїти організовували й інші вистави: церковні драми на Різдво Христа, Великдень, Боже Тіло. Основною формок єзуїтської драми була драма, що ділилася на кілька актів найчастіше три (до п'ятьох). Вона починалася прологом, с закінчувалася епілогом, де звичайно виводилася мораль із представленої на сцені акції й висловлювалася подяка глядачам за увагу. Перший акт драми, а деколи й кожен акт починався алегоричними або символічними сценами, що вказували на істотність виставлюваної акції або містили алегоричні натяки на зміст драми; ті сцени були або німі, а о злучені зі співом, МУЗИКОЮ й танцями. В кінці кожного 156 Інтермедія акту була хорова пісня, що нерідко перемінялася в цілий балет. Бо не треба думати, що єзуїтські драми відзначалися наскрізь серйозним, урочистим характером. Навіть у трагедії про мучеників уставлялися не тільки пісні й танці, але й гучні сцени світських забав, яким віддається, наприклад, легковажний юнак напередодні свого навернення, каяття й поправи. 3. Інтермедія Від гумористичного й комічного елементу в релігійній драмі до інтермедії. Затамувавши подих, сторожили серед- ньовічні глядачі за ходом містерії. І нараз, наприклад, у зображення тяжких страждань Христа, вставлялася якась сміховинна сценка на зразок вихваляння сторожів коло Господнього гробу, яка являла собою карикатуру на тодішніх лицарів, або сценки з жінками мироносицями: вони йшли до крамаря, а він торгувався з ними та кричав. І так скрізь, де треба було оживити акцію, виступав сміхунчик, у першу чергу чорт. Його висміювали навіть його власні підвладні. В своєму дальшому розвитку не пощадив комічний елемент і святих. Такі комічні вставки мали на меті дві речі: ослабити сильне напруження й вивести дійсних людей з їх хибами та слабостями. Культурний пережиток тієї звички стрічаємо в драмах Шекспіра, що перед великим напруженням драми або кривавою розв'язкою виводив глузівників, дурників і блазнів. З плином часу розвинулися з таких комічних місць окремі частини вистави, які мали виключно на меті відвернути увагу глядача від змісту серйозної й переважно нудної драми, відсвіжити його веселими сценами з щоденного життя, забавити й розвеселити. Це були невеличкі комічні п'єси, звані інтерлюдіями, що або були комічною травестією, пародією тієї ж теми, котру оброблено в драмі, або просто веселими сценами, без усякого зв'язку з драмою. Під напором народного елементу містерія поволі втрачала свій чисто церковний характер і щораз більше піддавалася світським інтересам. З поширенням містерій вдиралися до них щораз частіше не євангельські й не святі особи, наприклад чорт, ^і саме вони так сильно змінили первісний суто релігійний характер містерій так сильно, що їх прогнано з церков і церковних огорож. Коли містерія дісталася на волю, запану- вав у ній інший настрій, далеко живіший і ближчий до народних мас: сміхи, жарти, дотепи й колючки, сатиричний елемент. Розвиток комічного елементу не затримався на випадкових комічних сценах із веселим життям Мари Магдалини, з оригінальною картиною родинного життя Ноя Інтермедія 157 з чортами, навпаки, приплив світського елементу до духовної драми ставав щораз більший і нарешті набрав такої сили, що довів до відокремлення таких появ в одну цілість, не/ утворення окремих сцен, окремих комічних п'єс, які виставлялися поміж актами (іпіег Іисіоз) драми. З того й пішла латинська назва тих невеличких комічних сценок. Від паралелізму до незалежності змісту інтермедії й головної драми. Спочатку між текстом основної містерії та інтермедіями був своєрідний паралелізм. В одній старовинній англійській містерії в пастирських сценах переривалися речі пастухів вставленою сценою, де перед публікою з'являвся великий хитрун Мек, що, удаючи бідного та прибитого сім'єю, просив у пастухів дозволу провести ніч із ними. Не довіряючи йому, пастухи поклали його поміж собою, сподіваючися, що цим" способом охоронять своє стадо від його нападів. Одначе спритний злодій встиг украсти найкращого барана й занести його до жінки, яка не менше вдатно затерла сліди крадіжки. Мек повернувся спати між пастухами. Тим часом його жінка сховала барана в колиску й сама почала стогнати неначе по народженні дитини. Пригоди пастухів із Меком перервала нагло пісня ангелів, що сповіщала про народження Христа. Після цього містерія далі йшла своєю чергою. Від такого поверхового підпорядкування головній драмі інтермедія пе- рейшла до повної незалежності від змісту основної драми. Шкільна теорія інтермедії. Інтермедії писалися народною мовою, якою писалися в шкільній драмі також прологи, хори й епілоги. На зміст і характер інтермедії вказувала вже шкільна теорія драми. Одна з цікавіших поетик XVII ст. містить такі замітки про інтермедію: "Інтермедія З це коротка дія, видумана або правдива, її відіграють між актами комедії й трагедії, а складається вона з забавних слів, предметів і осіб, що відсвіжують увагу слухача й не належать до актів і сцен драми. Вона називається інтермедією тому, що звичайно відіграється між актами комедії й трагедії". Хоч інтермедії уважалися сценами зовсім окремими від драми, все-таки теорія поетики заохочувала брати для інтермедії сцени, котрі мали б зв'язок із акцією головної драми: ґНема потреби ставити інтермедії в зв язок із змістом або акцією комедії: вони можуть містити в собі цілком окрему акцію від акції трагедії або комедії. Одначе добре є класти в основу Інтермедії зміст самої драми або ставити інтермедію в зв'язок із драмою. Деякі драматурги обходяться зовсім без інтермедій, але в саме оброблення Драми вносять сцени, рівнозначні з інтермедіями. В інтермедіях обробляються тішні й жартівливі історії, оповідання, анекдоти, підступи слуг, двораків, Ечидарів, музик та Інших; до інтермедії надаються такі особи, як сільські пи, куховари, візники, що мріють про вченість і політичну діяльність, вправно та зручно обдурюють один одного й інших, словом, усе втішне, ІГ помітне навіть в окремих людях, можна представити в інтермедіях, '^ виказуючи це на Інших особах і зберігаючи приличність і стоиність. Особи інтермедій не стоять у жодному зв'язку з акцією самої 158 Перенесення шкільної драми на Україну драми; одначе деколи можна взяти їх із числа осіб, що приходять у драмі. Інтермедій може бути в драмі одна або кілька, навіть після кожного акту, крім останнього. Тих кілька інтермедій можуть бути або продовженням одна одної, себто виконуватися протягом усієї драми одними й тими самими особами, розвиваючи одну й ту саму тему, або ж інтермедії можуть не мати між собою ніякого зв'язку, виконуватися після різних актів різними особами й обробляти різні теми. На виставах, що виконуються в дні посту для вияснення значення Господніх терпінь, інтермедії не до місця. Не до місця вони також між актами трагедій, мета яких викликати в слухачів серйозний, сумний настрій, З виняток допускається тільки в тому випадку, коли якийсь акт видається занадто довгим і нудним; одначе можна давати в тих актах легкі сцени, що доставляли б деякого віддиху слухачам, але не викликали би сміху, як інтермедії. Причина цього та, що інтермедії не протирічили б у таких випадках меті, яку мас трагедія. Одні інтермедії викликають сміх виключно словами, наприклад, коли виводяться наші сільські хлопи, в уста котрих вкладаються латинські речі або котрі підбирають рівіюзвучні вислови, або коли ці селяни пробують наслідувати манери або речі освічених людей і двораків, або навіть коли вони стараються висловитися чистою польською мовою. Також коли ці селяни описують щось утішним способом, наприклад, якийсь одяг і т. п., сніданок і т. ін. В основі інших інтермедій лежать акції, що викликають сміх; такими с легкі обдурення, спритні привласнення, уладжувані грабіжниками, слугами й т. д. Ще в інших інтермедіях відіграють роль також утішні слова й акції; такими є сцени, де виступають лизуни, двораки, хитруни й ін." Такою бажала бачити інтермедію польська практична поетика латинською мовою з 1648 р. 4. Перенесення шкільної драми на Україну Шкільна драма як початок української драми. Ті стадії, котрі пережила західноєвропейська драма в своєму історич- ному розвитку, перехрещуючи та змінюючи в собі різнорідні зовнішні та внутрішні впливи й причини, доки не запанував французький класицизм, перейшла також українська драма в шкільних драмах XVII й XVIII ст. Хоч в українській традиційній літературі, в українських народних обрядах, піснях до танцю, віруваннях тощо були своєрідні зародки української драми, їх не підхопила стара українська драма й православна українська церква не прийшла їм на допомогу зі своїм богослужінням, як це було з середньовічною драмою в Західній Європі. Таким чином, залишилося на Україні місце тільки для третього чинника, що починав звичайно старий театр, а саме для шкільної драми З дати початок українській драматичній літературі. Шкільна драма як педагогічний засіб української школи. І православні й уніати західних українських земель стояли близько до літературного смаку й інтересів Польщі. Близькість Польщі з докладно виробленою програмою духовної освіти, Перенесення шкільної драми на Україну 159 з єзуїтськими й іншими колегіями й академіями, які перенесли всі окремішності, звичаї та правила західноєвро- пейських наукових уставів у цілості в обставини польського життя, не могла не вплинути на тодішню українську освіту, одначе залежність нашої освіти того часу від польської не була більша від залежності тодішньої польської цивілізації від західноєвропейських зразків. Складання духовних драм латинською мовою й навіть мовою місцевого населення було в звичаю польських шкіл, зокрема єзуїтських, і уважалося важливим засобом при вивченні правил піїтики. Шкільний виклад теорії поезії супроводжували всюди практичні при- клади для ілюстрації теоретичних правил. А шо драма живе тільки на сцені, цей звичай і став одним із мотивів і приводів до народження шкільного театру та шкільних вистав у Польщі, а звідсіль перейшов духовний театр у педагогічних цілях і в Україну. Виклад систематичного курсу піїтики в українських православних і уніатських школах, зокрема київській колегії, вимагав також заведення шкільних вистав. Перехресні впливи в українській шкільній драмі. Одначе вчителям українських шкіл, що нерідко студіювали в західноєвропейських університетах, були також відомі безпо- середні західноєвропейські містерії. Внаслідок складних об- ставин підпали автори українських шкільних драм під перехресні впливи: з одного боку, теорії драми, а з другого З в незрівнянно більшому ступені З практики духовного та шкільного західноєвропейського й польського театру. Зокрема, в українських різдвяних і великодніх драмах бачимо сполуку різнорідних елементів, літературні впливи пережитків і середньовічних містерій і сучасного єзуїтського театру. Українська шкільна драма та її характер. Ставши свого роду предметом шкільної науки й заразом одним із засобів у боротьбі православних із католицизмом, українська шкільна драма зав'яла в своїй формі. Вона наскрізь перейнята дидактичним духом і тенденційним напрямом, повна релігійно-повчальних пояснень подробиць події, до того в ній широко розвинений символізм і алегоризм у малюнку при Допомозі багатих засобів риторики та піїтики. Українська шкільна драма дуже радо послуговується уособленнями на зразок мораліте. Щоб зібрана на виставі публіка могла розуміти такі уособлення, з'являлися алегоричні постаті на Цені просто з вивісками або визначалися зовнішніми типовими прикметами, наприклад, чеснота характеризувалася як гарна дівчина, вада виступала як стара жінка й т. д.; акіи самій меті служив пролог на початку й епілог V кінці Драми. 160 Теорія поезії, зокрема драматичної, в поетиках 5. Теорія поезії, зокрема драматичної, в поетиках Виклад про драму в українських поетиках. Як у західноєвропейській драмі, так і в українській маємо, з одного боку, діло з теорією драми, і з другого З з її практичним ужитком. Починаючи від 80-х рр. XVII ст. можна про- слідкувати, що являли собою і як змінювалися ті відділи старих українських поетик, в яких йшлося про драму. Чим старший курс, тим менше в ньому уваги і інтересу до драми, а чим пізніший, тим докладніший у ньому виклад глав про драму; одначе ні в одній з наших поетик не оброблено цього розділу так детально й докладно, як це бачимо в латинських західноєвропейських поетиках Понтана, Доната й Масена. Наука про драматичну поезію залишилася, очевидно, мало- доступною для теоретиків старої української драми. Жоден із них не дав широкого докладного викладу, котрий свідчив би про поважні, уважливі студії, про намагання вглибитися в предмет і притягнути до таких студій своїх слухачів. Самостійних викладів з боку українських професорів поетики не бачимо, бо вони обмежилися короткими витягами й переказами з книг Доната, Масена, а найчастіше Понтана, причому не безпосередньо, а переважно запозичуючи з других і третіх рук. Тільки поетика Феофана Прокоповича від- різняється ясністю та простою й короткою докладністю формулювання засад і правил, які він взяв безпосередньо з гарно опанованого курсу Понтана. Теорія наслідування. Як же оцінювали наші поетики поезію взагалі? В поетиці "Парнас" 1719-1720 рр. визначалася поезія як наука висловлювати віршами наслідування людсь- ких дій. Наслідування й вірш бралися тут як внутрішній і зовнішній бік поезії. Під наслідуванням розуміла поетика зображення іншої речі або творення образів. Вимисел і наслідування називав Юрій Кониський неначе формою й душею поезії, без чого, скільки б не складено віршів, вони будуть не чим іншим, як тільки вірші. Таке наслідування буває двоякого роду: наслідування природи й наслідування праці. Наслідування природи З це зображення якогось правдоподібного предмету, або, що те саме, вимисел. Одначе на тій підставі, що поет видумує, не можна звинувачувати його, а так само й поезію, в безсовісній брехні, бо вимисел поета З це не брехня, як звичайно розуміється це слово, й вій не противний розумові, як брехуни, але головно зображує предмети, згідні з розумом ("Ліра" з 1696 р.). Вимисел буває двоякого роду: один речі, другий способу, яким постала річ. Вимисел речі завжди буває тоді, коли поет цілком видумує якийсь претчет, котрого нема й не було. А вимисел способу буває тоді, коли поет говорить про якийсь дійсний предмет, але, залишивши без уваги споСІОІ яким посгав той предмет, видумує від себе правдоподібний спосіб. Теорія поезії, зокрема драматичної, в поетиках 161 Вимисел речі буває двоякого роду: один, котрий є, але не видасться имислом, а другий, котрий є і видається вимислом. Перший буває тоді, 0 чи видумується на зразок історичного оповідання якийсь випадок або гоїа з людьми, що дійсно були, та притому не приписується їм нічого незвичайного й неправдоподібного. Такими є різні оповідання в "Енеїді". другий вимисел буває тоді, коли видумується щось нелюдське або невластиве тюдям. як, наприклад, ради богів і богинь, їх сварки, чуда й т. д., причому Елегко побачити видумку (поетика Прокоповича). На поміч останньому способові вміщувалися часто в київських поетиках окремі глави з викладом греко-римської міфології. Та з бігом часу прийшли наші теоретики до переконання, що християнський поет повинен закликати на поміч когось із святих. Отже, заборонялося вживати імена поганських богів і героїв у смислі простого уособлення. Замість усього того радилося вводити особи Бога, ангелів, святих, демонів і уособлення божих прикмет і діянь. Вимисел способу звичайно такий: узявши факт, що відбувся, поет не досліджує, яким способом ьін відбувся, але оповідає, яким чином міг відбутися в ідеї, й зображує різні душевні порухи осіб ; тілесний страх, сум, гнів, пожадливість, ненависть, сумнів і т. д., й тілесні порухи З дрижання, блідість, настовбурчений волосся, розпашілість обличчя, нервовість, З і приписує різні рухи тіла, як, наприклад, поглянув або сплеснув руками, або зробив міну, або став непорушний, або зі страху бігав туди й сюди; крім того, вводить різні розмови, наводить різні нагоди, З та все те осягає головно двома фігурами: уособлення й унаочнення. Чи поет сам видумує предмет, З учив Прокопович, З чи тільки його спосіб, він повинен старатися тільки, щоб у відомих і замітних особистостях указувати загальні чесноти або хиби, наприклад, що начальники управляють розумно державою, укладають закони й т. д.; такі чесноти спільні тому, що стосуються всякого начальника; але є й приватні, як, наприклад, коли начальник рисує, поег грає на арфі З й це не стосується начальника як начальника, але може стосуватися його як приватної людини. Одні й другі з тих діянь, себто ті, котрі стосуються й не стосуються начальника, оповідає історик докладно, як вони бувають у дійсності, але пост, лишивши на боці те, що протирічить авторитетові начальника, спостерігає, в якому героєві тільки начальницькі діяння, себто пише не про те, що зроблено, а про те, що могло бути зроблено. Коли він бажає оспівати хороброго полководця, в'н не повинен курйозно оповідати про те, яким чином він вів війни, а повинен спостерігати, яким чином кожен хоробрий полководець повинен вести війни З й цей тип приписати своєму героєві, бо поет має на меті че передавати діяння пам'яті потомства, як це робить історик, але вчити людей того, якими вони повинні бути в тому чи Іншому роді життя та в Діяннях героя, неначе й дзеркалі, показувати приклад, підхвалюючи й Дораджуючи його іншим. Наслідування прані або в праці З це подібність у вимислі, або в укладі, вислові. Наслідування праці буває двояке: предмету та слів. Наслідування предметів З це подібність у вимислі або укладі якогось знаменитого діяння. аслідування слів б>всіє тоді, коли якийсь предмет описується на подобу ого предмету, але тільки або у великій кількості слів або в меншій або дещо змінених словах, а це відбувається трьома способами: побільшенням, ороченням і зміною. !} побільшенням, коли місце з якогось поета відається ширше; 2) скороченням, коли предмет, описаний в багатьох 162 Теорія поезії, зокрема драматичної, в поетиках словах, викладається в небагатьох; 3) зміною, коли те саме передається іншими словами або дещо зміненими ("Ліра"). В одній поетиці була з приводу наслідування праці така замітка: "Уважай, щоб не бути у наслідуванні таким дріб'язковим, щоб наслідувати найменші подробиці й навіть хиби". Теорія вірша. По теорії наслідування викладалася р українських поетиках звичайно теорія вірша. З поетик класичного часу перейняли наші теоретики думки про різні роди, назви й цезури віршів. Одначе разом із класичною будовою вірша перейшла в українські поетики також його середньовічна будова, а саме "забавний", або курйозний, вірш. Було кілька форм цього вірша. Кабалістичний вірш складався з букв, що мають числове значення. Рік видання багатьох підручників Київської академії означений при допомозі кабалістичного вірша: сума числових значень букв означала бажаний рік. Раковий вірш можна було однаково читати і з правого і з лівого боку. Зокрема, славилися в академії "раки" Лаврентія Величковського, що помер 1673 р.; вони перші з українських віршів увійшли в київські поетики. Анна ми мати и та ми манна, Анна пита (годувала) мя, я мати панна. Анна дарь і мн% сїнь (захист) мира данна. У Московщині прикладали двораки ці вірші до Анни Іванівни. Були акростихи, вірші в формі яйця, келиха, сокири й інші. Леонинський вірш поставав тоді, коли в середині й на кінці вірша повторювалися рівнозвучні склади. При- близно з 1685-1690 рр. походять леонинські вірші невідомого нам Івана. Ось як досить легко присвячував він свою книжечку панні Февронії: Сію ти малую 11 книжицу дарую, Февроніє панно. І 1 Изволь непрестанно за вс^хь мольбу многу 11 приносити Богу. По мнї же, сестрице, І І помолися сице: Господи, спаси раба Іоанна, 11 огь негоже ми сія книжечка данна. Аще же живт> буду, 11 и азь не забуду за тебе ко 11 Спасу всегдашняго часу мольбьі приносити, 11 милости просити, да дасть ти все благо 11 и спасегь огь злаго яко благодатель 11 и жизни податель, ємуже честь, слава 11 буди и держава. Подібні речі важливі в деяких місцях тим, що леонинськии силабічний вірш переходив природним шляхом у тонічний. Леонинський вірш спочатку мав рими або в закінченні кожного вірша, або обох піввіршів, розділених цезурою. Юрій Кониський розділив перший піввірш леонинського вірша на дві частини й поставив рими у середині й на кінці першого Теорія поезії, зокрема драматичної, в поетиках 163 Таким чином постали три рими: кожен вірш мусться 3 СуСіднім віршем, а сам ділиться на два піввірші, перший із котрих ділить цезура на дві частини, закінчені однаковими римами. Ось зразок вірша з поетики Кониського: Чиста птица І голубица 11 таковь прань имїєть: буде мїсто І гдй нечисто, 11 тамо не почієгь; по гд% травьі І й дубравьі І І й синь єсть оть зноя, то прилично, І то обьічно 11 мїсто єй покоя і т. д. Тут бачимо вже тонічні вірші, але, читаючи окремо кожен віршї находимо силабу. З приводу леонинського вірша відізвався Прокопович так: "Двісті літ тому й більше той грубий вік із особливою пошаною відносився до цих пустяків і уважав дуже великим поетом того, хто вмів тріскотіти цими дитинячими римами". Прикладна поетика. Прикладна поетика містила означен- ня різних родів поезії. Наслідування щасливих діянь знаме- нитих людей творило епос, нещасливих діянь З трагедію, наслідування діянь низьких людей З комедію, наслідування діянь людей із простого круга, головно пастухів З буколічну поезію, наслідування людей зіпсутих звичаїв З сатиру, наслідування легкої й веселої матерії З ліричну поезію. Латинською мовою писалися епічні твори гекзаметром, трагічні ямбом, елегійні гекзаметром і пентаметром. Оді призначали місце наші поетики в ліричній поезії, причому ліричну поезію означали як мистецтво складання коротких віршів, які спочатку співалися в честь богів, героїв і знаменитих мужів, а потім уживалися звичайно також із іншим змістом. Так, у ліричних піснях змальовувалися: радощі, тріумфи, пророцтва, перестороги, похвали, догани й діяння не тільки осіб, але й звірят. Серед тих пісень розрізнювано оди, гімни й дифірамби. Гімнами називалися пісні, які містили похвалу Богові та святим, одами З пісні, які мали інший зміст, а дифірамбами З пісні, які містили якісь веселі мотиви, а в старовину співалися в честь Бахуса. На панегірики та привіти, так поширені в XVII ст. на Україні, дивилися наші поетики як на поеми, себто зачисляли їх до епічних творів. Епічна поезія формулювалася як наслідування знаменитих людських діянь при допомозі оповідання гекзаметровим віршем. Є три частини епопеї: пропозиція, швокація й оповідання. Для епопеї й роману ставилося таке правило: щоб У чепереривнім оповіданні не було нудьги для слухача, поет повинен пам ятати свій обов'язок, себто він повинен забавляти й зобов'язаний запобігати пересиченню, головно малюючи масу нежданих випадків і пригод на війні, в дорозі, повних різнорідних потрясінь, смутку, подиву, страху, кож видумуючи різні короткі оповідання: як, наприклад, про те, що якісь особи або зробили, або зазнали чогось великого й виняткового. Теорія драми. Драма, або драматична поезія, означалася в~.Така ,посз'я> в якій інші говорять тоді, коли поет мовчить, ділилася на трагедію, комедію й трагедокомедію. Вона Рагедісю, або драмою, називалася поезія, яка акцією й ВОю осіб наслідувала важні діяння знаменитих мужів і з 164 Теорія поезії, зокрема драматичної, в поетиках першій мірі їх нещастя й горе. Комедією називалася така поезія, яка для уладження життя й особливо для викорінення злих звичаїв суспільства та приватних людей відтворювала в акції діяння народу, висловлюючи їх його мовою в жартівливій і дотепній формі. А трагедокомедія бувала тоді коли смішні й забавні речі перемішувалися з серйозними або сумними й низькі особи зі знаменитими. Між трагедією й комедією вказували наші поетики на таку різницю, що перша малює сумні предмети, серйозні акції, важні події знаменитих людей, а друга, навпаки, діяння людей низьких, гідних сміху. Обидві ж різняться тим від епопеї, що в ній предмет змальовується мовою, а не акцією, а в трагедії й комедії акцією й заразом мовою виведених осіб. Комедія повинна писатися простим, плебейським і селянським стилем, бо й такі особи вона має. Зате трагедія, наскільки містить у собі великі й високі предмети й особи, вимагає важного й високого стилю, тому й повинен писати її вправний і здібний автор. Трагедія повинна бути повна потрясінь, важливих думок, гучних слів і сливе царської перифрази. Щодо фабули трагедії З цікаву замітку подав у своїй поетиці Лаврентій Горка. Не треба змальовувати в трагедії ціле життя якогось героя ні навіть таку акцію, яка обіймає простір багатьох літ або місяців, але треба змалювати одне таке діяння, котре відбулося або може відбутися протягом двох або трьох днів. Коли ця акція залежить від багатьох попередніх акцій, ті останні можна пояснити вставленим оповіданням одної з дійових осіб. Цікаву рису згадував у "Поетичному саді" Митрофан Довгалевський. У своєму викладі поетики в шкільному році 1736-1737 він зазначав, що в комедії виступають особи низького походження, як господар, литвин (білорус), циган, козак, жид, поляк, скіф, турок, грек, італієць. Під комедією розумів Довгалевський інтермедію, називаючи її зовсім справедливо цим іменем, бо інтермедія була зародком народної комедії. Частин трагедії п'ять: пролог, протазіс, епітазіс, катастазіс і катастрофа. Пролог З це промова, звернена до глядачів перед початком акції. Протазіс З це перша частина оповідання, в якій викладається й оповідається істотність справи, але не вказується її кінець тому, щоб із нежданої розв'язки виростала приємність вимислу. Епітазіс З це зміцнення предметів, що містяться в протазісі; в нім зав'язка починається або росте до напруження. Катастазіс З це напружений стан акції, в котрім помітна велика запутаність справ. Катастрофа З це дальша частина акції або закінчення оповідання, де справи змінюються до кращого, або повинен бути поворот справи до нежданого спокою. Так означав Кониський драматичну поезію в своїй поетиці. В основу теорії драми в українських поетиках лягла головно наука Понтана. Очевидно, це не виключало відхилень від нього в поодиноких випадках і зміни його думок під впливом інших авторитетів, практичних викладів або, може, Діалоги 165 й особистого смаку. З боку наших теоретиків ' не видко теоретично-естетичної вдумливості в істоту драматичної поезії та глибшого розуміння того, що таке трагічність або комічність. Нерідко повторювалися думки просто механічно, навіть самостійність теоретичних поглядів Прокоповича силь- но перебільшено в науці. Вплив Прокоповича помітний і в деяких пізніших поетиках аж до Юрія Кониського, що, нарешті, зредагував і видав у 1786 р. друком курс свого знаменитого попередника на кафедрі поетики в Київській академії. Вплив драматичної теорії на драми. Вплив викладаноі в класах теорії драматичної поезії відбився в тих драмах, котрі мають головно епічний, ліричний або матеріально-ди- дактичний характер, дуже слабо, виключно з зовнішнього формального боку. Він висловився за поділ драми на акти, сцени, хоч і цей поділ значною мірою припадковий. 6. Діалоги Свідоцтво Івана Вишенського про українські драматичні вистави. Одначе, поки українські поетики могли мати взагалі якийсь вплив на стару українську драму, вона мала за собою трохи не столітнє існування. Народилася вона на території Галицької землі. І не дивно! Тут кипіла завзята боротьба тубільного українського елементу з щораз більшою польською навалою за національне існування, тут вихованці польських шкіл відігравали польські діалоги та драми й вистава польських драм в українській школі була й зайва й неможлива з тієї причини, що національна боротьба мала тоді релігійне забарвлення. Найдавнішу згадку про українські драматичні вистави масмо в "Посланії" Івана Вишенського до чесної й побожної стариці Домникії. Тут нарікаї. він, що "ученики латинських байок, названі проповідниками, труди- тися в церкві не хочуть, тільки комедії строять і грають". Якщо навіть пояснювати вислів "комедії строїти" в значенні "уводити новинки", то вислів "комедії грати" треба брати в дослівному розумінні. Найстарші українські друковані діалоги. Свідчення Ви- шенського про українські драматичні вистави у Львові походить десь із кінця першого десятиліття XVII ст., а згодом маємо вже друковане потвердження нового звичаю в Україні У віршах Памви Беринди на Різдво Христа з 1616 р. Коли * УЗЯТИ до уваги, що навіть вихованці єзуїтської школи в Луцьку вітали там 1614 р. уніатського митрополита Рутського Не тільки латинськими віршами та промовами, але й Українським діалогом, не виглядатиме неправдоподібним і 166 Діалоги свідчення Івана Вишенського; про це свідчить й те, що в друкарню рідко потрапляють перші зразки новинки й такими певно, не с вірші Беринди. Та поставивши останні побіч вістки про луцький діалог, можна напевно ствердити, що в Україні з'явився наперед діалог під впливом звичаю сзуїтської школи. До таких шкільних діалогів належали й вірші Касіяна Саковича на похорон гетьмана Сагайдачного з 1622 р. й латинська "Декламація про ім'я найсолодшого розп'ятого Ісуса", виставлена в Києві в XVII ст. Два львівські пасійні діалоги. Діалогами того роду були й два львівські друки з 1630 й 1631 рр., а^ саме: Вірші з трагедії "Христос пасхон" і "Розмишляння" Йоанникія Вол- ковича, віддекламовані учнями ставропігійської школи, як виходить із змісту, в церкві. В обох діалогах приходить плач Богородиці; в давньому нашому письменстві використав прегарно Метафрастів плач Богородиці Кирило Турівський, в сучасному З Кирило Транквіліон Ставровецький в "Учительнім Євангелії". Львівський друк із 1630 р. містив у додатку Вірші на Великдень, діалог для чотирьох хлопців із прологом і епілогом. Зате трагедія "Христос пасхонь" відбувалася у велику п'ятницю "по вложенню плащениць вь гробь". По пролозі йде тут "Димигоріа Френу утерпїня муки Христовн", себто розмірковування з приводу мук Христа, "Ляменть Матки ЗбавителевьІ над сьпюмь си", далі виступа- ють Іван Богослов, Йосип, Никодим, Симон Киринесць, Марія Магдалина, хор мироносиць, а закінчує річ епілог "От зебраня всЬхь". 1 "Розмишляння" Волковича розпадається на дві частини. Перша з них мас назву: "Смутниї трени в смутний день страстей Христа Спасителя нашого". Виступають тут три побожні душі, десять вісників і Божа любов; ролі побожних душ виконували сини тодішніх найзнаменитіших українських міщан у Львові: Георгісвич, Лангиш і Буневсь- кий, інші ролі не зазначені. У Віршах Волковича виступають ангел, Боже милосердя, Божа любов, розум, пам'ять, воля, перемога, тріумф, хрест, спис, тростина, цвях і різні хлопці. Вихід ангелів із знаряддям Христових терпінь З це типова сцена сзуїтської пасійної або великодньої драми. До діалогу проникає гумористичний елемент. Різдвяні, великодні діалоги для п'ятьох хлопців маємо також у "Перлі многоціннім" Кирила Транквіліона Ставровецького з 1646 р- Цікава замітка, притому, що при "Віршах на Різдво" має якийсь юнак говорити орацію до слухачів. Про таку ж поважну орацію говорить автор-і при "Похвалі на Великдень Е Таким чином епілог заступився деколи орацією, а до того приходив спів у середині або в кінці діалогу. Повага в змісті діалогу й орації не могла довго вдержатися; сюди швидко Діалоги 167 проник гумористичний елемент, тим більше, коли такі діалоги давали студснти-бурсаки з тією метою, щоб видобути від слухачів гріш і харчі для зменшення своєї нужди й голоду. Щоб не втомити публіку серйозними й урочистими речами, вони старалися урозмаїтити їх внесенням гумористичного елементу, почерпнутим нерідко з подій власного життя. Бачимо цей прояв в одному з великодніх діалогів для двадцяти чотирьох хлопців із прологом і епілогом. Дванадцять перших хлопців не допускають жартів і рис із щоденного життя у свої речі, зате дванадцять дальших декламаторів пробують внести свобідний гумор у серйозний настрій товаришів і слухачів. Діалог починається прологом, де сильними штрихами змальована перемога Христа над дияволом і смертю, з приводу чого закликаються слухачі тішитися разом із ангелами. Перший хлопець називає Христа золотопарним орлом, незахідним днем, просвітителем ночі, незахідним світлом, емпірейським паном і золотопроменистим Титаном, себто сонцем, змішуючи церковні та світські мотиви. Другий хлопець починає свою річ поетичним порівнянням: Днесь з гробовой темности виростає квіток, которий то нас барзо тішит малих діток: квіток Христос воскресший червоно фарбистий, кровію іскроплснний яко клейнод чистий. Цей квіт носить правиця Бога Огця й голосить усім людям спасення; хай підійме людина очі на цей квіт, що вітає її вічним життям і щастям. Третій хлопець порівнює воскресення Христа з появою золотопромінного сонця (Феба) на хмарному небі; Христос відчинив двері раю для людини, нагородженої багатством, золотом, сріблом, клейнодами й вічним життям, і береже її від смерті, наскільки вона остерігається гріха. З цього приводу висловлена радість у мові наступного хлопця. П'ятий закликає прославити Бога, що переміг вічного тирана, шостий називає Христа "баранком", що скинув із себе золоте руно, а сьомий закликає міфічного Амфіона грати на лютні й оспівати Христа, котрого восьмий порівнює з Ясоном, що переплив океан і, оминувши всякі небезпеки, заплив у тиху пристань, здобувши золоте руно. В такому дусі висловлюються й інші хлопці. Тринадцятий хлопець вносить гумористичний елемент у діалог: радить не боятися смерті, бо вона зв'язана, й закликає малих дітей гратися "цюцика", а на смерть наготувати дубові киї й кулаками відігнати її: Ти за кости бери смерть, товаришу, сміло, берімося, бо на мні чомусь дріжит тіло. Бо смергь хитра, щоб ся з рук наших не вирвала, а котрого змежи нас зараз не порвала. Подібні поради дають й інші хлопці. Дев'ятнадцятий малює картини з школярського життя: Дай же, Христе воскресший, щоб росла кропива: отто ю будет моя година щаслива! Окрий же, Пане можний, і ліси листками, щоби ми в них гуляли собі з телятками, бо вже ся мині школа барзо ізбридила, 168 Діалоги а як у турмі темной мене посадила. А єще дяк на покуті, от як ведмідь, сидит, що ми тілко робимо, все ся на нас глядит. Ніяк нам попойграти, зараз хлосту даєт; хоч мама борщу пришлег, на тоє не дбаєт. А коли б то кропива, то б ся я і сховав і, хоч би мя шукав дяк, в кропиві б я не дбав. А коли би шукали, хиба би із псами, нездоровим мя знайдут у кропиві сами. Найближчому хлопцеві крається серце, що на вулиці грається дуже багато дітей, а йому не можна навіть вийти за школу, бо зараз битиме дяк різками. Далі йде мотив із кропивою, куди вибирається декламатор сховатися, хай дяк сам "лелекас" у школі. Правдоподібно, в тім самім дусі оберталися речі двох найближчих хлопців (вони невідомі через те, що в рукопис! видертий листок із ними), бо двадцять третій хлопець виводить, що воліє пасти корів й волів, ніж учитися; як же знову захоче батько посилати його до школи, кричатиме Євалту. Нарешті, останній декламатор закликає до врочистого юну, велить ус;м веселитися, а для себе просить писанки. В епілозі є заклик поклонитися Хрисгові за спасіння з пекельної глибини й бажання слухачам вічного життя. Для себе ж просять декламатори вибачення за помилки: А нам днем пребачте, в чом ся поблудило, гди ж ся на приготованю нашом так згодило, як ся больш научимо, больш будем мовити. Автор діалогу невідомий. Численні класичні ремінісценції, як: золотосвітна Фортуна, триглавий Кербер, Тартар, емпірейське небо, емпірейський пан, справжній Титан, показують, що автор не уник впливу літературного стилю доби Відродження. Нема сумніву, що діалоги були дуже поширені у свій час. Одначе плин часу винищив їх або вони досі не повіднаход- жені. Збереглися, наприклад, пролог і епілог з якогось різдвяного діалогу, виголошеного учнями в церкві, про що свідчать слова: Ми в мові отроческой то вам повідаєм, а о ритмов слухання миле упрашаєм. Послухайте тескливе тоєй бозкой справи, в побожних справах своїх церковной забави. В епілозі дякус автор слухачам за те, що "слухали бозкой в церкві хвали". Зрештою, й ті діалоги, котрі стали в останнім часі відомі в науці, мають дуже зіпсований текст. До таких належить великодній діалог, названий прологом, хоч неодно- цільний його текст поділений між чотирнадцятьма хлопця- ми-декламаторами, але цілий текст є прологом до інтермедії, в якій виступають баба, дід і чорт і яка закінчується епілогом. Цей діалог в'яжеться тісно з попереднім діалогом спільними мотивами, крім того, в'яже їх спільне місце походження, найправдоподібніше Галицька земля, і час, швидше кінець XVII. ніж початок XVIII ст. Драми різдвяного й великоднього кола 169 Речі першого й п'ятого декламатора помітні змалюванням радісного пробудження всієї природи, й цей малюнок пов'язує діалог із проповіддю Кирила Туршського на квітну неділю. Речі четвертого й восьмого хлопця мають мотив про счсріь, спільний з попереднім діалогом. З речей інших декіамаюріь варті уваги ті, з котрих пробиваються подробиці Іш оляргького життя. Один із них згадує, як смачно їсїимуіь парохіани паску, інший згадує про ковбаси, писанки й перепічку, бо вже мліс від киселю. Не раз лягає І дяком, не вечеряючи. А хоча й хто духовного просит, а дяк о том не знає, зуправди от вас малоє пошанованя має Тим часом не розлучають погонича з пллгагором, але ставлять їм укупі обід і вечерю. Тому просить подбати про дяків і школярів, коли беруть священика Найближчий декламатор скаржиться на сувору зиму, коли мусив згодувати просо й сім'я та січку худобі й коням. Беручи цю подробицю з тодішнього селянського життя, видумує, як йому два рази траплялося дяківство, раз попівство, до того два села й третя оренда, але все не поталанило йому, не міг здобути місця й мусить мандрувати в інші краї. Тринадцятий хлопець просить прийняти його за дяка й дає проби свого співу. Знає дещо й попової науки, бо вміс кадити, коли дістане перепічку в руки. Добрий з нього й стрілець, бо, коли сяде на кухні, потрапить у горнець. Багата побутовими подробицями річ чотирнадцятого декламатора. Він нарікає, що жодного з них не взято на обід; старший дяк мало не поламав собі зубів на сухарях. Сам декламатор не має чого триматися школи й мусить забрати книжки та мандрувати далі, бо в школі нема батька й матері, тільки голод і холод. Інші понаїдалися сьогодні м'яса, влізли на піч і трохи не розсілися, а животи світяться їм від лою, як цибуля. Колись і він майся добре, коли в свого батька лягав разом із котом на печі. Й далі йдуть подібні згадки пиворізного гумору, коли згадує про горілчані ріки, коли в'паг. рокових, себго тих, котрі з'являються в церкві раз на рік З на Великдень: чоловіків порівнює зі степовими вовками, жінок із лісовими совами, а дівчат з дикими козами. Але рокового кождий познас, бо он, прийшовши до церкви, як звір поглядає. В епілозі є просьба вибачити за помилки Декламацією на Великдень з низки непов'язаних сцен є й одна буцімто великодня драма без заголовку з початку XVIII ст., опублікована в збірці Рєзанова. Кожна її сцена творить самостійну цілість; всі сцени об'єднує одна ідея, яка 'дСЖИ7ь в їх основі, а саме тріумф дарованої Христом ласки. Акції нема тут ніякої, а мова впевнена. 7. Драми різдвяного й великоднього кола Складові течії різдвяних і великодніх драм. Із шкільних Драм займають перше місце щодо чисельності й популярності РІЗДВЯНІ й, зокрема, великодні драми. На полі різдвяної й еликодньої драми існували на польському грунті дві течії: Дна була продовженням західноєвропейської середньовічної 170 Драми різдвяного й великоднього кола драми З містерії, друга завдячувала своїм розвитком драматичній діяльності єзуїтів. Також на Україні став відомий і театр містерій І театр єзуїтів і обидві могутні течії на полі середньовічної європейської драми знайшли свій відгомін в українських різдвяних і великодніх драмах. Одначе тільки зрідка поставали в нас драми чистого стилю, частіше бачимо в них своєрідну злуку та злиття обох згаданих течій. Походження складових елементів українських драм від театру містерій можна взнати по том}', що при їх обробці зосереджував драматург свій інтерес на виведенні на сцені самих подій із біблійної історії, наприклад, різдвяні драми цього роду відтворюють пророцтв^, про Христа, сцени пастухів, поклоніння пастирів, поклоніння магів, сцени з Іродом або вбивання дітей. Інші елементи мають своє джерело в поетиці й театрі сзуїтів. Одначе навіть при обробці містерійних мотивів користувалися наші драматурги нерідко способами, запозиченими з поля театру сзуїтів або при- своснями під впливом шкільної теорії драми: належить тут сказати про зовнішній бік єзуїтської драми З введення алегоричних фігур, сценічних ефектів, розділ драми на акти тощо. Тип і характер різдвяної драми суто єзуїтського репертуару мас в своєму змісті здебільшого вимисли, символи й алегорії, які мали деякий зв'язок зі святкованою подією. І'іздвяна драма містерійного характеру. Українські різдвяні й великодні драми засвідчують безперечну ідейну й текстову залежність віл європейських містерій. На існування НЕ українському грунті різдвяних дрил, близьких до тра- диційної європейської містерії, вказує урі.вок драми з темою Благовіщення; своїм складом, змістом : характером цей уривок далеко ближчий до містерії, ніж інші збережені в повних текстах різдвяні драми, що були наслідком мистецьких оСроСок. Територіє.^ і часом походження ця драма споріднена 5 вище згаданими діалогами, бо риси літературного стилю уривка пов'язують її г західноукраїнськими літературними пам'ятками середини й другої половина XVII ст. Уривок збері" тільки п'яту, шосту й сьому пі?ь;. або "ісхожденія". Виходить тут грішна дута, халК над гвої> грі '.<)(:>. І\: упадком і звинувачує ^ її:4- тю яке пояснює причину своєї провиїгн, обидвос падають на коліна та пр.кніь мил кердя ^ допомоги в ьогі.. о запаленою свічкою вступає Боже Бог в тіл' сам .і Панни ся родит" На згпахунати уоивок до оіз.:-іяних драм. У шостій сцен; г.,:-,Чі'г;, ЙлаІ-^^ Лннс. пере;, священиком За\йр-сіс. паї своєю бездітністю; анге.1- благовістите, Анн:, що в не" народиться Ікж<,кг нп ім'я Марія. Далі йді авщеннр тоилиньої Марії в святиню V б-.'зпоіеоодньо за тим заручини її, аже дооосло; Діаи з Йосипом. У '_і>омій СЦРН: г\!'>дясться архангел Гавриіл із квіткою > руках перед Мар'сю- внаг її гр поосо.чус, що з неї народиться посдв'чн-; Слово, котос погодиты людей Іг небоу. маош дивується: Драми різдвяного й великоднього кола 171 Яко ж то маєт бити, я мужа не знаю і знати єго З волі на тоє не маю. Чистость мого панянства Богу офірую і як клейнот дорогий на віки дарую. Не хочу мужа знати през увесь мой живот, єстем пелна чистоти, также панянских цнот. Коли архангел говорить, що Марія стане Божою Матір'ю, вона не вірить і заявляє, що хоче назавжди залишитися панною, та боїться, щоб не ПЄрЄХИТрено її, як це було з Євою в раю. Тоді відкриває архангел, що він архангел, "з неба воєвода", й подає їй квітку на знак, що породить Бога. Марія дивується: Яко ж то маєт бити, я, Панянка чиста, без мужеского пола бим родила Христа? На те говорить архангел, що на неї зійде святий Дух, а тоді Марія дякує Богу " піддається його слову. Тим і закінчуються всі поважні сцени, як зазначено в кінці. В уривку дуже реально змальований Захарій в розмові з Йоакимом. Захарій питає Йоакима, що несе з жінкою, а він відповідає: Богу несу овчатко на жертву отдати, залибим могл от него ласку отримати. А ти зась, святителю, прийми, що приношу, о офіру за мене велце Бога прошу. У тому самому рукописі, що згаданий уривок драми, збереглися також пролог і епілог із іншої драми. Пролог стверджує, що в драмі була мова про прогрішення прабатьків, народження Христа й обставини того народження. Із кінця прологу Ми в мові отроческой то вам повідаєм, а о ритмов слухання миле упрашаєм. Послухай нетескливе тоєй бозкой справи, в побожних справах своїх церковной забави З видно, що драму ставили хлопці в церкві на території Західної України, може, й у Львові. Епілог показує, що хлопці "Христа рожденнаго сценами хвалили", та висловлює бажання довгого віку на землі й вічної радості в небі для слухачів за те, що "слухали бозкой в церкві хвали". Полонізми в західноукраїнських драмах. Та обставина, що в західноукраїнських старих драмах трапляється менша або більша кількість полонізмів, дала спонуку не одному не тільки російському, але й українському історикові літератури робити хибні висновки про польські джерела, про копіювання польської драми українським письмом тощо. Очевидно, всі такі думки побудовані виключно на сильному впливі польської літературної мови на українські освічені кола в Західній Україні, впливі зовсім зрозумілім при польській мові в школі, Літературі й публічному житті. Одначе звичайно помітна в 172 Драми різдвяного й великоднього кола подібних творах, як свідчить хоча б згаданий уривок, заразом і українська течія як у фонетиці й морфології, так і висловах. Різдвяна драма Довгалевського. Жодного сценарію не вимагала для свого виконання "Комічна дія" Митрофана Довгалевського, під якою стоїть дата "1736 року грудня 25" себто 5 січня 1737 р. Складається тільки з одного акту з чотирма сценами, з прологом на початку, епілогом у кінці й інтерлюдіями після кожної сцени. Про зміст драми довідуємося вже з пророцтва Валаама, що виступає в пролозі. Оповівши про створення чоловіка, про згрішення прабатьків та їх викуп із боку народженого Христа, Валаам говорить: Сему унуки мои, тріє цари силни, водиміи звадою, дари изобилни принесут; но Іродт> царі, весма усумнится і о рождеств% єго бтіднй засмутится, тщатимется убити, отнюд не возможе, самт. точію врагь Христов-ь вт, жизни изнеможе; пошлет, гнйвомт, пооїдрент., младенци избити З Декрегь божій убійци прийдегь вся отмстити; Человтжолюбіє Божіє с пророки пт>снь воспоют на земли с ангелски отроки. Інші різдвяні драми. Це одночасно і зразок мови, яку брали за підставу дослідники, що бачили переписані кири- лицею польські тексти в таких драмах, як уривок різдвяної драми містерійного характеру. Такою штучною мовою написані також дві різдвяні драми, одна під назвою "Дія на Різдво Христа", а друга без заголовку; своїм алегорично- ліричним характером наближена "Дія" до "Комедії на Різдво Христа", приписаної Дмитрові Тупталенкові, а драма без заголовку належить щодо свого складу не до традиційних різдвяних драм, а до нашої категорії, бо її темою є занепад поганства й установлення зв'язку старозавітних мотивів із мотивами Різдва Христового. Обидві драми підходять до типу тих, котрі поширила Київська академія далеко поза межами України, обидві шкільні, але чи були вони поставлені в Києві, чи на білоруській, чи московській землях, того не виказує ні їх зміст, ні мова. Розмова пастирів. У генетичному зв'язку з шкільною драмою перебували сцени пастирів. З другої половини XVIII ст. походить "Діалог або розмова пастирів", де виступають два пастухи Свирид і Овдій. Розмову починає Свирид: Хвала ж Богу! Впоралисмо сіно в годину, як то вівці, товар, так І всю скотину. І овечки гарненько в кошару загнали і рогатому бидлу сіна подавали. В розмові, яка ведеться далі, заявляс Свирид, що "се ж не тілки діється в нашім краї, З он закурилось єще і в божім раї", бо провинився там Драми різдвяного й великоднього кола 173 ярий Буркун Чмира (Адам), що "втокмив весь розум в молодиці і вкусив ОЄГ що не велів Біг, кислиці". З приводу цього зауважив Овдій: Отто так, як кауть: хто, кае, кислиці поїв, а на нас оскома напала. Взагалі, в розмові є багато натяків на сучасне політичне життя України. Між іншим чуються тут скарги на тяжкість із причини народного перепису, під яким треба розуміти указ російського уряду з 1763 р. з забороною селянам переходити від одного поміщика до іншого. Таким чином доходимо до часу постання діалогу: 1763 р. або одразу ж після того. Найстарша пасійна драма. Також найдавніша пам'ятка з поля великодньої драми походить із Галицької землі. Це "Діалог про терпіння Христа" з латинським заголовком і польським прологом. Одно й друге разом із його занечищеною полонізмами мовою дало безпідставний привід одному з новіших дослідників старої київської драми Рєзанову говорити про "Діалог" як "копію з польського тексту, списану руськими буквами". Драма збереглася в рукописі села Смерекова Львівського повіту. Титул рукопису означений 1670 р.; він цікавий тому, що подібним до нього почерком написаний "Діалог". Драма виставлялася правдоподібно в ставропігійській школі у Львові; в науці повторюється думка відкривача "Діалогу" З Франка, що він "не вийшов із кругів львівського ставропігійського братства", де буцімто зберігалися суворі традиції церковної мови, а макаронізму польської мови з народною не можна було сливе подумати. Думка невірна; їй перечить "Розмишляння" Волковича й інші літературні твори, пов'язані з львівським ставропігійським братством. Драма складається з прологу й п'яти сцен, з яких три перші можна уважати містерією, а дві останні переходять у рід мораліте. Головний зміст драми З це побоювання, тривога й розпука Ісусової Матері. Пролог подає сценарій драми. Уперед вийде ангел із чашею, шукаючи Христа, а коли схоче сходити, заступить йому дорогу дуже зажурена Богородиця та проситиме надаремне ангела, щоб віддав їй смертну чашу. Марія висловить свій жаль із приводу цього. Потім побачать читачі Христа в саду на молитві, з лівого боку коло нього з явиться ангел із чашею, а Христос під враженням розпачливих криків замкнених в пеклі людей візьме чашу. Несподівано з'явиться перед ним Мати, пробуватиме пога- мувати його, а коли це не вдасться, стане під хрестом разом 3 театром" та проситиме меча, щоб ним боронити Ісуса перед смертю. Властиво, в четвертій сцені маємо діалог серця огородиці з жорстокістю. Опісля вийде церква, яку Ривітають віра, надія й любов. Наприкінці заповідає пролог, трагедія відбудеться українською мовою. Таким чином, 174 Драми різдвяного й великоднього кола у пролозі маємо увесь зміст драми, автор якої невідомий. Одначе він відзначався поетичним хистом, і поетичні місця надають драмі літературної вартості. Особливо поетичною силою відзначається апострофа церкви до Христа, а плач Богородиці справляє своєю поетичною силою враження навіть на сьогоднішнього читача (модернізую правопис): Ах, ах, сладкий Ісусе, ах, Сину коханий, чи і ти юж, Боже мій, будеш крижований?! Нещасливам я матка, жем ся дочекала, чого нігди жадная матка не дізнала. Тебе, єдну утіху і єдно кохання, єдну мою утіху і єдно старання, з паненскоєй моєї утроби сплодивши і як агнца от перси млеком утучивши, так строгими муками, в незносній сромоті маю тебе видіти на горі Голготі! Ах, повіж ми, Сину мій, чи юж неодмінний декрет, бись мів умріти, бивши Бог безвинний! Чи юж то тоє лице будет попльовано? Чи юж то тоє тіло будет бичовано? Чи юж то тиє руки будут пригвозджени? Чи юж то святий ти бік будет прободений? Глава тая чи юж то тернем окруженна, ах, до мозгу самого будет прораженна? Ноги тиї святиТ чи юж пригвонзятся і ко кресту, нестейти ж, ах, ах, пригвоздяться? Ах, принамні, гвоздіє, ви ся ужаліте, не будьте так твердими, але ся змягчіте! Відайте, же в божескі уходите кости, угнітеся покірне, зостаньте без злости! Ах, Христе мій, Сину мій, пійду я з тобою, нехай ораз обоє умремо з собою. Албо дай ми випити тот келих за себе! Того прошу з слезами, Сину мій, у тебе. Цей уривок показує, що мова драми мало чим різниться від українського говору передмістя якогось галицького міста. Адам і Єва. З Західної України, правдоподібно з другої половини XVII ст., походить і. "Антипролог" з якоїсь великодньої драми. Ділиться на дві частини: в першій із них є мова про згрішення прабатьків і вигнання їх із раю. Вину цього звалюють Адам на Єву, а Єва на Адама: Адам. О Ево, какось мя прелстила, какось мя от рая отділила? Чим ти не мовил, же то утаєна зрада? А тись, о нікчемна, так тоє яблко цукровала, гдись ми го Тсти подавала. Отож тераз по той роскоші паненской уживаю біди й неволі подданской. Драми різдвяного й великоднього кола 17.5 р в а Не аз, Адаме, по той, которий мя наусгил, змій, і сам з древа яблко спусгил. Аз розуміла, же річ правдива, же буду богом, а то, вижу, фалшива. Тераз же юж, Адаме, мусиш робити. а я в болізни мушу чада родити, У другій половині "Антипролога1' потішає ангел Адама звісткою про воскресіння Христа, визволення його з пекла й закликає його з Є'вою веселитися разом з ангелами: з Адамом і Євою тішаться також інші старозавітні праведника, Багач І Лазар. З того самого рукопис}, що ''АнтипролО'-', опубліковано сценку про багача й Лазаря, яка. безперечно, пов'язана з якоюсь великодньою драмою. Вигнаний багачем з його двору вбогий Лазар просить Бо--:: забрати його з цього сііітх та прийняти його душу Е свої руки, що<" більше не буні тягарем ;;лЫ людей. Як в "Алтипролоз!", так 1 тут не з'являється сам Бо., але заступлений ангелом, що п сцені про Лазаря обіцлс пекло багачеві, а небо Лазареві. Багач не вірить, щоб "Іую трудовату душ\ де неба лзнлг" За Лазарем іде брат багача, музика відрікається свого ремесла та йде також за Лазарет, аби. заступився за нього перед Богом. Покидають багача і йогч. слуги, нарешті, й рідна донька. Багача й це не відтягає від розкошуванні на цім світі Щойно, коли не може відкупитися своїми багатствами від смерті, да" мр жебракам : багача: відході з цього світу раду приятелям, аби давали милостинн: випихали їх із своїх дворів. Два чорти б'ються за душу 2 чоп Го, го, го, госга. наш пожаданий, сусіді, милий і брате коханий, давносмо тя к собі пожадали жебисчо ти в своїх руках мали. Прийди юж до нас будемо ^:іхи заживати смолою, сіркою будемо перепиняти Я юж твою пснес} д.' пекла душу, з своїх товаришок по твоє тіло запроаг,. СІуч, брате почекак, ? мені тую дуігу Б руки дай' А V, пре,* своїм стаошим Іи-- похвалює;' і нь виїгіііик гонор вознс-уСї, б^ 7^, V! м^ гіс* \гчини;м жеби сч ' намк брсперствс мі.г.. Чорть б'туть душу ба'-лч;ґ ккс перед двот)имг мекча кас'ьс,-: г надіс^-ьс; Ще на Хри.:-. ои> воскоес АЬ-ЇЇ." зістеріга^. Г г;,- таке" чалі" . Притч? пре ба^ачг І Лазар; З це перлин: в:егвітиь-:У Літературі*, й 5ул? віл г::;тп^х християнських чалр де натни;. ДН|к ОЛНІСК- з найбільші, улю'5л?ких ГСУ ;',>>> поо*чз-лникїг ліокиклг, і драмтуяп^ ІІІодс н.'ішо" сі. :кки З БОН: тьсг вигідно СРО;Л'' -.-алізмом сегс- ік^к: ы:. ^ сал" " ' 176 Драми різдвяного й великоднього кола про багача й Лазаря. Лірницький вірш про багача й Лазаря походить з іншого джерела. Дія на страсті Христові. До 1685 р. відніс Микола Петров київську шкільну драму: "Дію, на страсти Христові списану", що збереглася при поетиці професора Київської академії ієромонаха Лаврентія Горки з 1707-1708 рр. Рік 1685 вивів Петров з того, що під тим роком записав чужинець Гордон, котрий будував наприкінці XVII ст. київську фортецю, у своєму щоденнику, що у велику п'ятницю він 'З багатьома іншими "відправився в братський монастир, аби бути там на шкільній виставі". А що "Дія" виставлялася дійсно у велику п'ятницю, про це здогадується Петров на підставі того, що вона закінчується 'голосінням "Плачу над умерлим і в гробі положеним Христом". Рік 1685 відкрив Петров у зв'язку з тим, що бачив натяки на часи Руїни в пролозі драми. Властитслскую силу пріягь Зависть вт, свїтї, о любовномь нигдеже не сльїхать совтітї; исполнися ярости единоутробньїхт, братій сердце, єгда Злость движе преисподнихь сильї, дабьі ся во всем-ь свиті пространила й єдиноутробних?, браіій побудила до заздрости; иже днесь любові, преминяють ві. ярость, гдьі ковт, на братій своихь воздвизаюгь, любвьі свосй ко любові не хтягь наклоняти, совїіують братій свосй пострадати. АІце нтжіи вть пастві овець пребьіваюгь, обаче огь истинной пути заблуждаюгь, сгда ві, себЬ рекоша: "смертію умріти братіи безневинной". Що автор мав на увазі українські обставини, не може бути двох думок, бо це видко також із епілогу: Любовь Христа гтраждуща возлюбисте зріти' да будете огь него любові, всегда міти, желаємь Аще же чго не по любви вашей зде сльшіасте, простоті вся простіте нашей. Натяки на українську незгідливість очевидні, але та хвороба нищила наш національний організм не раз, а зокрема сливе безупинно протягом другої половини XVII та першої половини XVIII ст. й тяжко сказати щось певне про хронологію драми на підставі загальних натяків, тим більше, що багато київських великодніх драм не дійшло до наших часів. У драмі злучилися дві течії: середньовічних містерій І театру єзуїтів, її зміст поділений на три акти, а темою є боротьба Богині ворожнечі Ерінніс з Любов'ю. Драми різдвяного й великоднього кола 177 Розгнівавшися на Любов, кличе Ерінніс з пекла фурій й разом із ними підбурює Каїна проти Авеля й дітей Якова проти їх брата Йосипа. В другому акті хвалиться Ерінніс своєю перемогою над Любов'ю й, оточена світом і сімома гріхами, засідає на троні. Гонор Божий разом із Відплатою хоче погубити їх, але Любов просить Відплату лишити життя пекельній злостивості, бо сама хоче вмерти за людський рід. У третьому акті змальовуються муки і смерть самого втілення любові З Ісуса Христа. "Царство людської натури". Найближча великодня драма "Царство людської натури" з 1698 р. не збереглася в цілості. Судячи з уривку, драма обробляла низку мотивів старо- завітньої історії, а з заголовка та прологу можна здогадува- тися, що вона зверталася пізніше до новозавітних мотивів і різних моментів історії приходу Христа на землю та його хресних мук, щоб у драмі показати все те, як було. Таким чином, межі й рамки драми нагадують середньовічну містерію: падіння Люципера творить у ній інтродукцію, гріхопадіння прабатьків З зав'язку, а прихід Христа на землю найвищий пункт і розв'язку драми. "Свобода'. Царство людської натури мало великий вплив на будову дальших київських шкільних драм: "Свободи" з 1701 р. й "Мудорості предвічної" з 1703 р. Від кінця XVI ст. був у Західній Європі звичай в єзуїтських школах укладати та друкувати програми для роздачі публіці перед виставою: тут подавався заголовок драми, викладалися по актах і сценах зміст і хід акції, часто перечислювалися також дійові особи й подавалися імена акторів. Такі програми мають те значення для історії театру та драматичної літератури, що часто залишалися єдиними слідами втрачених драм. За прикладом єзуїтів прийнявся цей звичай також на Україні. Із збереженої тільки програми "Свободи" довідуємося, що вона має той самий мотив про гріхопадіння й відкуплення людського роду хресною смертю Христа, що й Царство людської натури. Помітний тут уже сильний вплив єзуїтського театру на українську шкільну драму, одначе тільки зовнішній, бо що стосується внутрішнього боку драми, основна ідея З освітити події від гріхопадіння першої людини в раю до зняття з хреста й положення в гріб Христового тіла З виросла на грунті містерій-страстей. "Мудрість предвічна". В "Мудрості предвічній", як і в "Дії на страсті Христові", виводиться на сцену Ворожнеча, що святкує перемогу над світом і тішиться з приводу розділу, який стався між Богом і людською душею. Любов постановляє сама прийняти муки, щоб примирити душу з Богом. Від "Дії" відрізняється "Мудрість" тим, що в ній нема класичних казкових імен, як у "Дії"', а далі теплим релігійним почуванням. В співі небесного хору, що оплакує падіння людини, видно перифраз співу ангелів і Плачу з "Царства 178 Драми різдвяного й великоднього кола людської натури". Картину української природи нагадує порівняння наслідків Божого гніву зі степовою пожежею. Із прологу цікава вказівка на давній звичай писати драми; автор задумав відновити такий вірш також "вь россійской АфинЬ", себто в Києві з його академією. "Тріумф людської істоти". Як у "Царстві людської натури" та "Свободі", успадкованій від віків для людської натури, так само виводяться не живі особи, а персоніфікації, алегоричні фігури й у "Тріумфі людської істоти" з 1706 р. Ця драма є на українському грунті настільки новиною, що ділиться не на три акти, а на три частини, як це бачимо в двох московських драмах із 1702 й 1703 рр., отже, має характер так званої колективної драми, що обіймала цілий круг євангельських оповідань про муки й воскресіння Христа. Драматичність змальована в цій драмі як внутрішня боротьба людини; в автора драми було знання людської душі та вміння малювати її почування відповідно сильними висловами й розуміння краси природи та вміння дати мальовничі картини. Пролог зазначає, що змістом драми є гріхопадіння людини в раю й визволення її з пекла хрестною смертю й воскресінням Христа. Деякими нитками пов'язана ця драма з "Дією на страсті Христові", бо, між іншим, в одній і другій продають брати Йосипа в неволю, та з "Царством людської натури", бо тут і там проганяється людська натура з раю й дістається у владу Люциперові, в одній і другій зустрічаються одні й ті ж уосіблення розпуки, божої ласки, віри, надії, смерті, а розпука та смерть говорять сливе тими самими словами. Мотив із жидівською сторожею, що розповідала всім, неначебто тіло Христа вкрали з гробу його учні, є у "Слові про збурення пекла", а семиголова змія З в "Свободі". Перша частина драми закінчується запечатанням гробу з боку товпи жидів і поставленням сторожі коло неї. Один із жидів говорить до вояків: Воїни, просимо вас зо всім свим кагали, щобисте добре того мертвца пилновали; мовимо вам не жартом З всі то слишат люде, лихий год, як он встанет, і нам і вам буде. Уже цей короткий зразок мови велить шукати автора між професорами Київської академії з Західної України. Епілог коротко збирає зміст першої частини драми, закінченої покладанням Христа до гробу. Другу частину починає автор антипрологом, де вивів смерть, що виголошує монолог про свою могутність. Живістю й реалізмом визначається третя сцена між жидами й вояками; жиди закидають воякам, що зле берегли Христового гробу: Что лежите, п'яниці, лихо б вам у живут! Где ся подів мертвец той, которий лежав тут? Мовилисмо З стережіть, всі то чули люде: як он встане, лихий год нам і вам тут буде. Хороший то калавур З лежит як убитий! Мусіли не стерегши цілую нощ пити. Ходімо до сотника З нехай їх скараєт албо принамній при нас в трумну повкидаєт. Драми різдвяного й великоднього кола 179 Жиди підкуповують вояків і просять їх говорити, що труну викрадено. Потім зовсім не на своїм місці наступають сцени з плачем апостола Петра, що відрікся Христа в часі його мук, і появою Марії Магдалини над гробом Христа, а після того оброблений на свій лад мотив, що входив у великодні містерії з "Никодимового Євангелія", а саме про вхід Христа до пекла й визволення звідти душ праведників. Третя частина починається саме обробкою теми про мироносиць коло Христового гробу. Закінчується драма епілогом з просьбою про вибачення за помилки, ибо й солнце аще з сстества свїтлїєгь, ви дим часто, оть нощнихь что мраковь темнйєгь, З колмьі паче человїчій ум несовершенній живет невидЬнія тмою помраченній. Трагедокомедія Сильвестра Ляскоронського. З "Тріумфом людської істоти" має деякі подібності третій акт великодньої "Трагедокомедії" вчителя поетики Київської академії в 1729 р. Сильвестра Ляскоронського. Сильвестр Ляскоронський, або Ляцкоронський, учив поетику в Київській академії ще 1737-1738 рр. В 1746 р. став ректором академії; з ректорства усунено його внаслідок непорозумінь із митрополитом Ти- мофієм Щербацьким. Помер 19 травня 1754 р. Ще більше подібності, ніж із "Тріумфом", виказує драма Ляскоронського з "Царством людської натури", будучи в першому акті й половині другого скороченим перифразом згаданої драми; з нею мас не тільки подібність у плані, але й декуди подібний текст. Хоч щодо свого змісту й характеру драма Ляскорон- ського неначебто написана на страсті Христові або Великдень, виставлялася вона щойно в день Петра й Павла, бо в другому акті мас чотири сцени, присвячені цим апостолам, хоч ті сцени не мають органічного зв'язку ні з попередніми, ні з наступними сценами драми. Це був день іменин царя Петра; надаючи драмі панегіричного типу, вивів автор "монаршого орла", що "громами побиває льва", себто Персію. Великодня драма Довгалевського. В протиставленні до Тріумфу людської істоти" не був компілятором пізніший автор великодньої драми З Митрофан Довгалевський, котрий, за манерою єзуїтських драматургів, виявив велику са- мостійність у комбінуванні матеріалу, який мав під рукою. Драма має дату 21 квітня 1737 р. Складається тільки з одного акту, що має пролог і п'ять сцен з п'ятьма кантами при них і п'ятьма інтерлюдіями. В першій сцені Божа Рада, праведливість і Божа Любов хочуть створити людину; в другій уводить Божа Любов людину в рай і дає їй перший наказ, але Принада схилила її зламати той наказ; у третій ожа Справедливість віддає грішну людину в неволю смерті чорта; в четвертій виводиться тріумф диявола та смерті ^ ЛІЁДським родом, а в п'ятій сцені Божа Любов виводить юдину з пекла й повертає їй свободу. 180 Драми різдвяного й великоднього кола "Образ страстей цього світу". Здогадуючись із заголовка й останньої сцени, можна зарахувати до великодніх драм також "Образ страстей цього світу", цілий калейдоскоп різнорідних сцен, з'єднаних із собою припадкове, бо автор драми, розвиваючи думку про марність світу й вічність мудрості, ілюстрував її окремими фігурами та групами, монологами й діалогами. Поодинокими особами, думками й висловами подібний "Образ страстей цього світу" до трагедії Мануїла, в чернецтві Михайла Козачинського, про смерть останнього сербського царя Уроша V. В одній і другій драмі виходять на сцену Беллона, Марс, Паллада, оборонці та противники науки й говорять деколи однаковими словами. На підставі цього бачить Петров у Козачинському автора "Образу страстей цього світу". Драма присвячена київському архієпископові Рафаїлові Заборовському, що дав 1640 рублів і почав перебудову академічних будівель, вибудував так звану Велику Бурсу, добудував другий поверх і т.д. Наприкінці липня 1739 р. відбулося перший раз урочисте зібрання в новоуладженому кснгрегаційному залі. Таким чином, драма с свого роду подякою з боку вихованців академії за його заслуги для неї, висловленою, між іншим, Заборовському й тим, що в драмі змальована досить повно генеалогія родини архієпископа Рафаїла Заборовського. Це й змушує шукати дати драми близько 1740 р. У тісному зв'язку з обставинами драми треба поставити те, що автор нарікає, що не всі діти України вчилися з однаковою охотою мудрості: два її сини хвалять мудрість, а третій непослушний віддасться Бахусові; для нього бо школа є мучителькою і тюрмою, тому він і втік у світ від неї. З українською історією має драма те спільне, що тут виступа- ють Беллона й Марс, котрий вступає в її державу. Бунт невдоволений, що Марс піддався Беллоні, й обіцяє викликати заворушення. До нього приходить Обіцянка й Помста, Бунт кориться їм і просить ласки в них, але надаремне; його заковують у кайдани, щоб поніс кару й гірку муку. Беллона З це Росія, що з нею заключне український Марс Переяславську угоду, а Бунт З це зусилля Мазепи, після чого запорізькі козаки перейшли до Туреччини та кримського хана. В 1733 р, цариця Анна дозволила їм вернутися назад. Тоді ж заснували вони нову Запорізьку Січ, яку треба розуміти під новим союзом запорізького Марса з російською Бсллоною. Словом, автор "Образу страстей цього світу" лишив будучині пресумне свідчення про свою національну свідомість і вартість. "Слово про збурення пекла". Та всі досі згадані великодні драми перевищує літературною довершеністю драма, що має Драми різдвяного й великоднього кола 181 заголовок на зразок літературних творів давнього періоду української літератури З "Слово про збурення пекла". Цінна й цікава ця драма й своїм змістом, основаним на апок- рифічнім Никодимовім "Євангелії"', й своєю близькою до народної мовою, й своєю формою, подібною до форми козацьких дум і віршів, і, нарешті, своїми зв'язками з великоднім віршем на таку саму тему, що "Слово", й усним оповіданням. Народилося "Слово" на просторі Галицької землі, на що вказує мова драми й виведення Христа у власній особі, чого нема у відомих київських драмах, де Христос завжди виступає в образі алегоричної постаті. Взагалі, нема тут звичайних у єзуїтів алегорій і символів, що заступали живі особи; й це різнить її саме від більшості українських великодніх драм і є доказом, що на українському грунті існувала великодня драма більше чистого містерійного стилю. В західноєвропейських містеріях Христових мук стрічаємо драматичну обробку тієї легенди про вхід Христа до пекла, котра знаходиться в Никодимовім "Євангелії". В одній німецькій містерії стукає Спаситель у двері пекла. Зразу спротивляються йому пекельні сили, не відчиняють воріт, але нарешті тікають у царство темряви. Христос велить архангелові Гавриїлові зв'язати Люципера. Визволені душі тішаться та прославляють свого Збавителя; в їх числі славословлять Христа Адам і Єва. Всі вони переселяються за Христом до раю, а Люципер трясеться від злості й тішиться тільки тим, що світ перестоїть іще багато віків і здобич пекла не переведеться. У "Слові" розмовляє Люципер з Адамом. Чув, що Христос має забрати йому всіх в'язнів, але він має масу слуг і через них знає все, що діється. Хвалиться, що спокусив Адама й зробив собі підвладним усе його потомство, всіх старозавітніх патріархів, царів і лицарів, Івана Предтечу, сподівається мати у себе й самого Христа. Ад застерігає Люципера й радить залишити в спокої Христа, бо він недавно вирвав із пекла чотириденного Лазаря. Люципер задумує зібрати велике військо проти старшого Маріїного Сина й поборотися з ним. Крім того, напустив уже на нього жидів, аби на него найшли фальшивую зраду. І до того подмовилем своєго утішителя Юду, аби видал Ісуса до фальшивого суду З говорить _ Люципер. До того ж, нема тепер при Ісусі жодного апостола й н ар'я .боїться заступитися за нього. Ад знову застерігає Люципера й радить зачіпати Христа. В Ада вже тепер починають дрижати всі жили. Люципер ппС^?ґ"аршого ВОЄВЁДУ Трубая та другого Венеру з військом під Єрусалим """ гаю. Щоб стерегли пильно Христа. Ад усе-таки боїться й радить І усіх боків мідні ворота, затворити залізними ланцюгами й X ' Е Йердими колодками. Тим часом з'являється в пеклі Іван звептЙТЄЛЬ' проповіДУє швидкий прихід Бога й чоловіка до пекла та, Люц ючися до Давида, заповідає швидке визволення в'язнів із пекла. боїтьсяЄІ)' пере^иває. пророкування Івана довгим запевненням, що він не Е и підсуває Іванові Хрестителеві хитру спробу втекти з пекла. На 182 Драми різдвяного й великоднього кола Г1ґ. ., . ЦгТЯист*исл т&и* мам /хЫ гао Сторінка рукопису з копією ґСлова про збурення пекла" в збірці Л. Потрушевича Драми різдвяного й великоднього кола 183 це албігають один за одним посли з вістками, що Христа ведуть на смертну що його вже розп'яли й що він уже вмер. Лишилися там воєводи, ' зяти його душу та принести до пекла. Ад знову перестерігає не брати стерегти Христової душі. Всі пророки тішаться, бо передчувають його Надбігає четвертий посол і повідомляє, що коли Христос умер, прихід. Зате його ангельські війська й не пустили пекельних військ до нього. чули пекельні сили ангельський голос, що третього дня воскресне Хоистос і забере всіх в'язнів із пекла. Надходять воєводи й підтверджують вістку посла. Люципер готується до оборони: Овва, буду ся боронити, як могучи, бо не подобаєт ми із своєго панства утечи. Єсли он Божий Син, нехай собі в небі пануєт, а з нами і пеклом нехай ся не воюст, бо било би мні за встид, гди бим ся ему кланял і дані давати гди бим ся поднімал. Тревалем п'ять тисящ літ, мало не до віку, а тепер бим ся в моці дал єдному человіку? Буду єго чекати аж на плац, Аде, з тобою, а гди ж он человік, то ся я єго не бою. І буду ся з ним менжне воєвати, хоч бим міл і поле програти. До броні, всі мої жолніре, берітся, а гди який страх прийшол, то ви не смутітся; ставтеся противко єго менжне, а я за вами з другим войском потенжне. А ви ворота желізниє рихло зачиняйте і, зводи звівши, ланцухами заволікайте і колодками моцними і твердими замикайте! Бо вже запевне той Христос прийдет, але хто дужший, той внидет. А вам нехай сердце от страху не умліваєт, іж от Христа все повтікаєт;. але берітеся до ного сміле, ставайте з ним ціле. Але я знаю, же не новина вам воєвати і не таких рицеров в полю і на плацу імати... Раптом прибігає останній посол і сповіщає, що вже йде грізний цар Христос із великою силою ангелів. Полякалися пекельні сили, але Люципер Із хоругвою в руках закликає їх триматися хоробро й не пустити Христа до пекла, бо коли он Божий Син, нехай собі в небі сидит, а воєватися з нами і пеклом нехай не ідет. ристос з'являється перед брамами пекла, говорить про свою силу в бою п домагасться забрати ворота, щоб увійшов цар слави. Коли Люципер не У кає його, Христос повторює домагання та благословляє коругвою ворота. ли Люципер і тепер не хоче впустити Христа, він знову благословляє ппп Е ЁЮ вЁРЁта' ламає їх і входить до пекла, освічує його своїм ясним чим, посвячує всі пекельні місця та кропить водою й святим Духом. АД кричить: Хвалт, Євалт, панове! Врата ломлят і водою якоюсь острою нас кропят. 184 Драми різдвяного й великоднього кола Ад від віку назбирав собі в'язнів, а Христос не тільки забрав їх, але й попсував пекельні вічні палати, зруйнував пекло, взяв під ноги й потоптав пекельні сили, порозганяв пекельних слуг і забрав з собою Адама, Єву й усіх святих. Люципер ледве сидить зі страху, бачить перед собою Соломона й питає його, чому він лишився. На це відповідає Соломон: Юж повторне Христос по мене прийде, страшний єго бил приход первий, єще другий страшнійший буде. Почувши це, велить Люципер своїм слугам випровадити Ісуса з пекла. Скачучи, почав Соломон співати, а Люципер із Адом плакати. Христос потішив Ад, що пекло наповниться в останній день. Основним джерелом "Слова про збурення пекла" є друга частина апокрифічного Никодимового "Євангелія" з описом Ісусового входу до пекла одразу по смерті Христа на хресті. Тут з'являється і пекло, укріплене мурами й замками, й тверді металеві брами, й розрізнювання Ада й диявола. Ще ближче до нашої драми стоїть "Слово" Євсевія Олек- сандрійського на велику п'ятницю про вхід Івана Предтечи до пекла. Були й західноєвропейські драми на цю тему, але безпосереднього джерела нашого "Слова про збурення пекла" досі не викрито. На велику поширеність драми вказує та обставина, що збереглося кілька копій і уривків її тексту, щоправда, пізніших і значно попсованих. Коли б удалося віднайти первісний текст драми, він і дав би сильну підставу для дослідів над походженням "Слова про збурення пекла" й допоміг би де в чім уловити процес творення тієї форми дум, у котрій ми маємо їх сьогодні. Оповідання на тему нашої драми записані в Куп'янськім повіті на Харківщині, в Слов'яносербськім повіті в Катеринославщині та й на Надтисянщині. Крім того, записано в Ізюмськім і Куп'янськім повітах на Харківщині великодній вірш на тему "Слова про збурення пекла". Його зміст складається з вісьмох епізодів і кінцевого двовірша з учнівським поздоровленням зі святами. Можливо, що в первісному тексті драми була промова Люципера до Юди, якою вітає Люципер Юду у вірші після того, як він, продавши Христа й завдавши самому собі смерть, опинився в пеклі. Ось як поздоровив його Люципер: Обитай же, Юдо, брате мій коханий, бо єси друг мій присно соізбраний! Добрую ми з тобою пораду мали, що Ісуса Назарянина на хрест ізогнали. Тепер же я тобі позволяю зо мною сидіти і, юже аз пію чашу, то й ти будеш пити, да тілько об сьому не ізволь скорбіти: що мні буде в день судний, те й ти будеш терпіти. Не унивай, но пожди, поки прийде світу кінець і возложим на главу твою мій прекрасний вінець. От-от як не видно, Назарянина приведуть Драми різдвяного й великоднього кола 185 і міні його грішну душу навіки оддадуть. Ібо я послав по його безсмертних і пресильних Бинарей і Трубарей, воєвод своїх вірних. Да тілько не знаю, чого вони там ся забарили? Видно, юдеї Назарянину хреста ще не зробили. Другий епізод обіймає повернення Бинарів і Трубарів і їх промову до _ ципера та всіх демонів, третій З наближення Христа до пекла й пісню гелів четвертий З відповідь Люципера ангелам, його промову до демонів \ відповідь останніх, а п'ятий З вхід Христа до пекла й крик Люципера. В шостому епізоді руйнує Христос пекло; при цій нагоді стається розмова між Христом і Адамом та Євою, чого немає у драмі. Можливо, що ця подробиця увійшла тільки у вірш, щоб збільшити його гумористичний елемент. Христос викликав наперед Адама й Єву й так сказав до них: Адаме, Адаме! Як тебе яблуко сюди далеко загнало! І за тобою праведних душ скільки в пеклі пропало! Як тобі того яблука вкус показався? Я ж через него на хресті за всіх вас розп'явся. Тепер же ти іди вслід за мною, отсюду ступай і з праведних ні одної душі не оставляй. Соломона ж не треба з собою брати, бо він может кріпко дуже мудровати. Да і Каїн нехай іще трохи перебуде, поки не таковий, а особливий мій суд буде. По відході Христа з праведниками приходить поволі Люципер до себе. Потім іде епізод із Соломоном. Таким чином відтворює вірш у загальних рисах зміст драми, запозичуючи в неї деколи цілі вірші та двовірші; зате пропущена зовсім розмова Люципера з Адом на початку драми та сцена між Люципером і Іваном Хрестителем. Франка про тісний зв'язок "Слова" й великоднього вірша. "Установлення цього тісного зв'язку ізюмського вірша з драмою, З говорить Франко, З дає нам дуже важний істори- чно-літературний факт... Документи, введені нами в діло при цім досліді, відшукані на величезній віддалі один від одного, один на Лівобічній Україні, другий на галицькім Підгір'ю... Українці, приневолені в другій половині XVII ст. покидати ті осередки розумового і культурного життя на Волині, Поділлі й Правобічній Україні, котрі щойно розвинулися, й шукати захисту в неприглядних степах Слобідщини, не забували брати з собою книжок і навіть рукописних творів нового драматичного мистецтва на Україні яко застави дальшого,, розвитку на ширшій, але все-таки суцільній і однорідній основі". Словом, З предки тих людей, котрі бачили колись на Галицькій або Волинській землях виставу "Слова про збурення пекла", зберегли її в своїй пам'яті та при якійсь нагоді, наприклад колонізації Слобідської України внаслідок ггій^"1144111111. й РУЇНИ на Правобічній Україні, занесли її з на нові, далекі оселі. З таких міркувань відносить написання драми до першої половини XVII ст., 186 Справа драматичного авторства Дмитра Тупталенка одначе ніщо не перешкоджає просунути час написання тієї драми дещо вперед З у другу половину XVII ст. В 30-х рр. XVIII ст. встигла вже наша драма відбитися в змісті одної проповіді одного з учительних євангелій в Надтисянщині. Горленкова "Війна". Низку великодніх драм можна закін- чити віршовою декламацією ієромонаха Йоасафа Горленка з 1737 р. її заголовок "Війна сімох чесних чеснот із сімома смертними гріхами". Автор задумав спопуляризувати свої заняття єпархіального екзаменатора, прикладаючи боротьбу сімох смертних гріхів з протилежними їм чеснотами до чотиридесятниці, та змалювати цю боротьбу перед читачами в формі звичайної війни з ворогом. Як представник одного з визначних козацьких старшинських родів Йоасаф Горленко змалював духовну війну християнина з гріховними помислами та пристрастями з погляду військового; полон грішної людини з боку смерті й пекла змалював автор у формі добре знаного українському народові турецького полону. Йоасаф Горленко був вихованцем Київської академії, де почав учителювати 1729 р. Від 1748 р. був білгородським єпископом. Умер 25 грудня 1754 р. 8. Справа драматичного авторства Дмитра Тупталенка "Ростовська Дія". Дві різдвяні й одну великодню драму приписала традиція Дмитрові Тупталенкові. Одначе звістка про великодню драму Тупталенка з дуже алегоричними епізодами дуже підозріла й текст її досі не віднайдений. З двох різдвяних драм, приписаних Тупталенкові, так звана "Ростовська Дія" збереглася тільки в програмі. Драма обіймала три акти. В першому акті виводилося гріхопадіння Адама та Єви в раю і їх покарання. В другому акті Голіаф готується знищити ізраїльтян, але Давид здобуває перемогу над Голіафом і приносить його голову Савлові. В третьому акті блискавка вбиває дияволів, що кують зброю на світ. Нарешті, з'являється Божа Любов, щоб урятувати світ, і повертає людині її трон, який вона утратила внаслідок гріхопадіння в раю. "Комедія на Різдво Христове". В повному тексті збереглася інша драма, приписана Тупталенкові й виставлена в Ростові 4 січня 1703 р. Вона складається з антипрологу, вісімнадцяти сцен і епілогу- В антипролозі виступає звичай- ний символічний тип З Натура людська, що сумує над людською недосконалістю й над гріхопадінням, яке зробило її невільницею смерті. Надія, Золотий вік, Спокій, Любов, Покора, Ласкавість, Радість і Доля потішають її, але слідом за ними з'являються фігури, що являють собою антитезу попередніх: Розумування, Залізний вік, Війна, Ненависть, Справа драматичного авторства Дмитра Тупталенка 187 Лютість, Злоба, Плач і Заздрість і вказують на темні сторони життя Натура знову сумує, а Смерть тріумфує та сповіщає про своє панування. Одначе її спиняє Життя, що з'явилося на світ, щоб оживити людину та зробити її гідною вічного життя. За цією алегоричною сценою, що змальовує перемогу Христа над гріхом і смертю, іде епілог, де говориться, що головним змістом драми буде погибель Ірода. Пролог закінчується словами: Сему всякь сь охотою, молимь, да внимаєигь, тьі же, архієрею, да благословляєш!.. Дальший текст драми має заголовок "Комедія на Різдво Христове". Зміст цієї "Комедії" взятий із "Євангелія", але прикрашений різними алегоричними і міфологічними фігура- ми. Оброблені тут деякі різдвяні мотиви: пророцтва про Христа, сцени пастухів, поява ангела й поклін пастирів, Ірод і маги, поклін магів, Ірод і книжники, вбивання дітей і смерть Ірода. Мотив короткого епілога вже відомий з українських діалогів і драм: Показавши изм%ну міра сего лестну теб%, сльїшителеви нашему, пречестну, за любовньїе слухи вс%мь благодарствуєм'ь, такожде нарожденньїмь Христом-ь привйтствуєм-ь! Здравт, й благополучень да долгоденствуєшт., потомь вт,чно на небі сь нимт> же да царствуєш*,, вст, єдиними устьі й сердцьі желаєм-ь. ПрОСТЇте СОГрТзШИВШИХТ> ВЬ ДТ>ЙСТВТІ, уМОЛЯЄМТї. Ці слова показують, що окремі ролі в драмі виконували учні ростовської школи. У першій сцені "Комедії" Земля плаче над своєю гіркою долею внаслідок прогрішсння прабатьків, а Небо потішає її й обіцяє скорий прихід Христа. Друга сцена творить антитезу до першої. Ворожнеча гнівається на Ласку Божу й закликає Вулкана та Циклопів, щоб викували їй зброю, яку вона розсіє по юдейській землі та проллє море крові. Слідом за тими двома сценами йде типова для різдвяних драм сцена пастухів. Тут з'являються три пастухи: Борис, Аврам і Афоня. Два останні вибралися на купно до міста, а перший зостався при вівцях і з настанням ночі йде шукати своїх товаришів. З запитанням він звертається до глядачів. Тим часом надходять Аврам і Афоня; вони спізнилися тому, що зайшли на горілку, якої не забули, зрештою, принести й своєму товаришеві. Всі сідають до вечері й у ту саму пору чується спів ангелів. Пастухи дивуються, дивляться на небо; одному з них видасться, що це маленькі діти, але потім згоджуються з тим, що це птахи. Ангел приносить пастухам звістку про народження Христа й велить 'м Іти до Вифлеєчу й поклонитися Ісусові. Пастухи перестрашуються, але ангел заспокоює їх, і вони вибираються в дорогу. Еі дальших сцен, що менше-більше переповідають євангельське оповідання, РТО подати, як змальовує драма смерть Ірода після повбивання дітей. ровідник вояків приносить до Ірода голови повбиваних дітей, а Ірод з Р дості велить співати й засинає. За сценою хор закликає помсту й царські Е УГИ розбігаються зі страху. У сні з'являється Іродові в білій одежі Невинність 188 Справа драматичного авторства Дмитра Тупталенка із двома чашами, наповненими кров'ю та сльозами. Правда сповіщає, щ0 для Ірода приготоване місце в геєнні, та наказує двом ангелам посадити Невинність на небі. Прокинувшись, почуває Ірод себе хворим, за життя зогниває від хвороби, нарікає на свою долю й умирає в страшних муках. Помста скидає його до пекла, де в пекельних муках кричить він і проклинає своїх дорадників і день свого народження. Дві останні сцени З це неначе закінчення антипрологу. Напоївши землю кров'ю чотирнадцятьох тисяч дітей і вбивши Ірода, тріумфує Смерть, хоче засісти на троні й увінчати себе але її спиняє Життя, бо воно, а не Смерть, збереже трон назавжди за собою й увінчає свою приятельку Натуру. Божа Сила сповіщає, що Ірод терпить муки за гордість і що такі самі муки приготовані для грішників. Справа авторства Дмитра Тупталенка. Про драматичну творчість Дмитра Тупталенка говорить тільки традиція, зате нема жодних наукових вісток про неї й сам Дмитро Тупталенко ніде не говорить про якісь свої драми. Наведена обставина, як і процитовані вище слова прологу, не говорили б у користь авторства Дмитра Тупталенка. Навіть коли взяти до уваги, що в українських школах прийнявся звичай звертатися до високих осіб як митрополитів тощо й що апострофа до архієрея була продиктована педагогічними міркуваннями, важко припустити, щоб скромний Тупталенко сам писав такі слова. Деякі вчені здогадувалися, що приписані Дмитрові Тупталенкові драми написані ще на Україні й тільки поновлені в Ростові, інші вчені є тієї думки, що Тупталенко писав драми тільки в ростовський період свого життя, коли йому, оточеному московським населенням, треба було приладжувати мову своїх творів до мови свого оточення, як це бачимо на спробі ввести народну московську мову в розмову пастухів. Одначе документально можна ствердити, що живість народних типів завдячує "Комедія на Різдво Христове" тій обставині, що їх схоплено просто з української природи, незважаючи на те що драма має розмірно невеличку кількість українізмів. Одне й друге походить або від автора, в даному разі Дмитра Тупталенка, або когось із тих трьох учителів українців, що їх мав Дмитро в ростовській школі, або від свого українського прототипу, на що вказує деяка спільність у змісті "Комедії" з духовною частиною ук- раїнського вертепу, або від автора-українця й українського прототипу рівночасно. Котру з трьох можливостей маємо в "Комедії'", приписаній Тупталенкові, наукове ствердження цього належить до будуччини. Найбільше в цьому переконує те, що один із учителів-українців ростовської школи написав "Комедію" на лад і зразок сучасної київської різдвяної драми. "Дмитрівська драма". Що стосується приписаної Тупта- ленкові "Дмитрівської драми", яку дехто ідентифікує з "Вінком славно побідним св. Дмитрові" з 1704 р., найлогічніше припустити, що це також драма одного з учителів ростовської Міраклі 189 школи, написана не без цілі зробити приємність своєму митрополитові Дмитрові. Не віднайдені тексти ще інших ам приписаних Дмитрові Тупталенкові, а саме "Естирі й Агасфера" та "Розкаяного грішника", хоч другий акт останньої драми, приписаної Тупталенкові, Успенської, подібний щодо ідеї каяття й розвитку акції до переданого традицією змісту "Розкаяного грішника". 9. Міраклі "Успенська драма". "Успенська драма" входить у розділ драм про святих або міраклів, що займали визначне місце і в середньовічному театрі містерій і в репертуарі театру єзуїтів. Що наша драма постала під сильним впливом останнього театру, вказують на це її алегоричний лірично- епічний характер і символи й основані на них сценічні ефекти й кінцевий апофеоз Божої Матері. Джерела драми треба шукати в легендах і оповіданнях про спасіння грішників заступництвом Богородиці, які були відомі й Тупталенкові як авторові "Руна орошеного". "Успенська драма" розпадається на дві частини. Перша частина основана на православних і інших оповіданнях про успення Богородиці, як, наприклад, пролежні статті, слова Івана Богослова й Івана Солунського; зокрема, близька ця драма до оповідань про успення в Тупталенкових "Мінеях", хоч полягає вона тільки на використанні спільних джерел. Ця риса не промовляла б за авторство Дмитра Тупталенка, як думають історики літера- тури й дослідники драм, приписаних Тупталенкові. Друга частина Успенської драми має характер мораліте й основана почасти на Житіях, почасти на інших джерелах. Що стосується змісту драми, в першій її частині виясняється знаменне значення драбини Якова у відношенні до Богородиці, йде опис успення Богородиці, плач християнської церкви з цього приводу, взяття Богородиці на небо та прославлення ангелами, притім епізод про невір'я Фоми. Одначе від часу свого успення заступатиметься Богородиця за грішників, а ілюстрацією цього є друга частина драми, яка оповідає про грішника, засудженого небесним судом і врятованого внаслідок його каяття й молитви Богородиці за нього. З апофеозу Богородиці цікаві вказівки на сучасні політичні обставини України, наприклад, Щит від горожан звертається до Богородиці як стовпа з такою молитвою: Защити вт>рньіхь оть зльїх-ь агаряновь й оть нев%рньіхт> прочихт. погановь! Ця риса сучасності й водяні знаки паперу, на якому написаний рукопис, велять віднести "Успенську драму" до х'уп51 ?^^ ст< Вцюмий дослідник українського письменства /її й XVIII ст., зокрема драматичного, Микола Петров відносить постання драми до 1697-1699 рр., коли Дмитро 190 Міраклі Тупталснко проживав у чернігівському Єлецькому монастирі Успення Богородиці. Джерело цієї драми й "Розмови про грішну душу" бачив він у Житії Василія Нового, яке уложив * оы,^ чТгрзгДЇ ы Й лмі іТрАШИЬ* ,ГН І Й '*' ' гігЄл Е Vі . Страшний суд. (Київська гравюра) його учень Григорій. Той Григорій переповів у Житії почуте в сні оповідання преподобної Теодори про її пригоди перед самою смертю й після смерті на тім світі. На думку Петрова, дістав Дмитро Тупталенко Житіє Василія Нового щойно в березневій четвертині великих "Четій-Міней" Макарія, як1 одержав із Москви 1695 р. Думку Петрова проконтролює будучий дослідник, ствердивши, чи дійсно Житіє Василія Міраклі 191 Нового не було відоме на Україні перед 1695 р., очевидно, разі, як воно дійсно стало джерелом "Успенської драми". "Розмова про грішну душу". На тему божого суду над пушею грішника була в старім українськім драматичнім репертуарі окрема драма, а саме "Коротка розмова про грішну пушу, " ЩЁ прийняла суд від справедливого судді Христа Спасителя". Драма складається з коротенького прологу й шести сцен. Висловивши в пролозі думку, що божий суд не відбувається так, як ми звичайно думаємо, виводить невідомий автор архангела Михайла, що закликає вмерлих із могил, щоб з'явились на суд і були свідками, що, хоч Бог має не одну образу від грішника, леч не в ярости своєй, ні в гніві караєт, по справедливим судом з ними поступаєт. Суддя наказує архангелові Михайлові привести суджену душу, яка готова піти без суду до пекла; на неї накидається чорт, але в обороні її стає ангел і жадає, "нех єдно ідет ко суду свободне". На підставі списку гріхів, який подав чорт, звинувачує душу суддя, а вона старається виправдати себе та просить помилування. Ангел подає зі свого боку список її добрих діл, суддя зважує добрі та злі діла душі, останні переважають і ангел відступає від душі. В питанні провини беруть голос дванадцять апостолів, одинадцять висловлюються за засудом, тільки Іван просить милосердя для неї. Засудом душі закінчується драма. Вона написана в Західній Україні близько того часу, з якого походить і "Успенська драма". На західноукраїнське походження вказує й мова драми, наприклад, плач душі: Уви мні окаянной! о, горе мні стало, жем не пам'ятала, же жити в світі мало! За житіє сладкоє а краткоє в світі, ах, пришов час без конца болізни терпіти! Ах мні, жем зле творила, жиюще по волі! Отож ізбитной моєй плата своєволі! Не тільки задля її зближення з народною мовою варто було спинитися над цією драмою, але й задля її високої думки про безсторонній суд. Явність суду, можність оборони, оцінка доказів, питання дванадцятьох суддів про їх думку й домагання свобідного суду З це такі гуманні засади, що запанували не в одній суспільності щойно в найновіших часах, а в громадськім і козацькім суді на Україні були відомі вже здавна, бо дістали форму закону в Литовському Статуті й Саксонському праві. Драма про Олексія, чоловіка божого. Найстаршою драмою гРупи міраклів є драма "Олексій, чоловік божий" на честь Царя Олексія. На бажання царського воєводи в Києві Юрія 1г774ЦЬКОГО налРУковано її в печерській друкарні в березні '4 р. Джерелом драми послужила широко популярна 192 Міраклі легенда. Драма, названа тут діалогом, складається з прологу двох актів, епілогу та двох інтермедій. Вельможа римського імператора Гонорія Євтиміян має одинака Олексія котрого збирається оженити, щоб продовжити свій рід. На сцену з'являється патрон подружжя архангел Рафаїл і дивується перед архангелом Гавриїлом чому люди не хочуть женитися. У відповідь на це оповідає Гавриїл про упадок Люципера й вихваляє чистоту. Зменшену кількість ангелів БОГ доповнює праведниками, головно зі значних родів: Найбарзе з достатних фамілій збираєт, ровних себі в роженю миле прибираєт. Гавриїл висланий до сенаторського сина Олексія, щоб заохотити його зберегти чистоту. Обидва архангели спускаються з неба, що його являв із себе піднесений над сценою приміст, з якого сходилося по сходах на землю, їм назустріч виходить Олексій, що одержує упімнення зберегти чистоту, бо вона найпростіший шлях у небо до самого Бога. Коли Олексій стоїть на роздоріжжі в сумніві й нерішучості, зближаються до нього Юнона й Фортуна та, зваблюючи його світським щастям, стелять йому килим марних утіх, який широким шляхом збігає вниз до пекла. Останнє було на сцені по протилежному боці неба; це була яма, де знаходилася змія й чувся гуркіт різних залізних речей. Олексій вступає вже на погибельний килим, але його спиняє Чистота, що, зі свого боку, стелить перед ним вузький килим, тернистий шлях до неба, й разом з бідністю намовляє його вибрати праведну дорогу. Тим часом Євтиміян хоче конче оженити сина, закликає свою жінку Аглаїду й сина Олексія. Батьки намітили вже наречену для нього, він не хоче женитися, одначе під впливом настирливих переконувань батьків кориться їх волі. Тоді з'являється йому архангел Михайло й переконує його вернутися до попереднього рішення. Олексій буцімто погоджується на весілля, але в дійсності задумує втекти від молодої та з батьківського дому. Гра весілля заступає в драмі інтермедію. Слуги Євтиміяна закликають на весільний банкет панів і селян. До селян виходить і сам Євтиміян, вони вітають його й підносять йому дарунки: Перший селянин Челом, добродію наш, сенатору, пане! Нехай в твоєй домовці все доброє стане! На прозьбу твою отмовні бити не хтіли, на веселє-смо к твоєй милости поспіли. Осе ж прийми і сію курочку, кторую на господарство твоєму сину охвірую. Другий селянин Я хліб тобі приношу, пане добродію, а вереції (орації) большей говорить не смію. А ти живи здоров с сином і с приятельми всіми! Дай, Боже, щоб і син твой бил сенатор в Римі! Третій селянин Пане Евтиміяне! і я, твой подданий, з хлібом к тобі прихожу, на веселе званий; тоє от мене завдячне рач, пане, приняти, а на большог., прошу, не хтій дивовати. Міраклі 193 Четвертий селянин Ось і я, добродію, пане сенатору, на веселе приношу уточку в подару да зичю, щоб дал ти Бог щасливе скончати сей святий акт, кторий рачилесь почати. П'ятий селянин приносить яблука. Євтиміян дякує за подарунки, цимбалісти та скрипники грають, слуга частує селян, потім відходить до пана, а селяни самі п'ють оковиту. І. І будемо і самі, коли єсть що пити. Здоров, Зінку, к тобі пю, щоб ти жив на світі! Але ж добрий напиток, щира малмазія! П. Чи диво ж у такого пана добродія? Господи ж, благослови! Ось і я скоштую: здоров, куме Свирид, к тобі охверую, а не жартом, же добрий, зараз бо почувся. На! да не духом пий, щоб єсь не захлиснувся. III. Але ж добрий напиток! Не випю я много, бо і молодиком не пивав такого. IV. До вечера, як бачу, ви ся честовати самі лиш будете і собі росправляти, а до мене то черга колись прийти маєт, нахилю ж я із цебра, нехай хто звягаєт! V. Да тямся, старий! Що тобі приступило? Напиток власне огонь, а так жереш сміло! Геть зараз тебе кинет, що отсюль не трапиш. От уже черга пришла: здоров! що ся квапиш? VI. До мене вже пий, уж у єму очі посоловіли власне, як у поторочі. VII. Добре наш старий почав. Що маєм ся бавить? Озмем з конви нахилять, пан єще поставить. По такій розмові п'ють усі з відра, впиваються, танцюють під звуки цимбалів і п'яні починають сваритися й битися. П'ятий селянин, буцімто менше п'яний від інших, мирить їх: За якую ви трясцу б'єтеся? Да стойте, принамне сенаторский двор сей пошануйте: що хто коли єст винен, до пана пойдіте, самі ся не перечте, там ся розсудіте. Селяне відходять із криком, а п'ятий селянин просить вибачення у людей: О, дав би вам золи пить, а не малмазії! Якої наробили они голосії! Хміль З не вода, як кажуть. Панове, пробачте, а на їх пяних за то дивовать не рачте! ІІД час весільного банкету втікає Олексій з дому, зустрічає бідняка, яється з ним одягом, посилає його продати цю одіж Євтиміянові, а сам на вказівкою архангела Уриїла йде до Едесу. Довідавшися про втечу сина, Ол Ка-Є ^втим'ян на свою долю. Бідняк приносить йому на продаж одіж па КС.'Я ^ ж'нка Євтиміяна плаче гірко над утратою сина. На цісарському п>ят Дов'Дується про втечу Олексія також Гонорій. П'ять Євтиміянових і Цісарських слуг вибираються шукати Олексія, наближаються до Едесу, 194 Міраклі бачать, як він сидить перед іконою Богородиці, одначе не впізнають його й дають йому милостиню. Тим часом жінка Олексія, покинута в день весілля нарікає на свою гірку долю; вертають слуги й повідомляють її, що їх пощуіц! безуспішні. Євтиміян виходить на дорогу подивитися, чи не вертас син, але слуги стверджують і перед ним безуспішність своїх заходів. Тим часом ангел Уриїл радить людям звертатися до Олексія, божого чоловіка, в усяких потребах. Одначе Олексій не бажає, щоб люди знали про нього, вертає додому, просить у батька захисту й дістає дозвіл уладити собі хатчину та жити в ній. Поживши сімнадцять літ поза домом, живе Олексій других сімнадцять літ невпізнаний вдома, терпляче зносячи образи від своїх слуг Передчуваючи близьку смерть і бажаючи написати історію про себе, посилає слугу за чорнилом і папером. Коли він помер зі своїм житієм у руках ангели приймають його душу; з листа довідуються батько, мати, жінка й цісар Гонорій, що це був Олексій. В Олексії бачимо злиття двох течій західноєвропейського театру: містерії та єзуїтської драми. Своїм змістом набли- жається драма про Олексія до його Житій, відрізняючися від них тільки введенням ангелів і алегоричних фігур. Єдність місця зазначена в драмі таким чином, що на сцені бачимо одночасно й рай і пекло, і землю. В Римі стоять поряд себе й дім Євтиміяна, й палац Цезаря. Олексій дуже швидко переселяється з Риму до Едесу. Що торкається часу, кілька літ життя Олексія укладаються в кілька хвилин драматичної акції. Те, що ми називаємо внутрішньою боротьбою в душі героя, було для автора драми про Олексія боротьбою з якимись зовнішніми голосами, трохи не якимись істотами. Автором був професор Київської академії західноукраїнського походження, бо в мові драми чергуються елементи діалекту західноукраїнського й наддніпрянського. Лист Олексія й надмогильні голосіння батька, матері й жінки написані церковнослов'янською мовою, очевидно, запозичені з церков- нослов'янських текстів, наприклад, голосіння з московського "Антологіона" 1660 р. Епілог пояснює, чому автор уважав недаремним трудом писати драму, хоч про це є здавна повість у книгах. Автор говорить: Єсть, признаєм, леч тая не кождому явна, особливе тому, хто книг не отворяєт, а видініє паче слуха увіряєт. Прето-смо видінієм живим показали Алексія святого яко во зерцалі. З епілогу зрозуміло, що на зразок подібних західно- європейських драм українська драма мала на меті укріпити й утвердити у вірі при допомозі змалювання в її особах таємниць, чудес і слави. Вірш про Олексія. Легенда про Олексія дала також тему для віршових обробок. І так у репертуар наших лірникі потрапив вірш, що є неначе коротким переказом драми. Драма типу мораліте 195 Зазначивши, як "вдружив отець по неволі сина", "а він пішов в пустиню б ЧУДИЙ"ы далі змальовує вірш короткими рисами життя поза домом і вдома, до" того дуже вкоротивши час: Блудив сім літ, не ївши, не пивши: прийшов к отцю, як земля счорнівши. Отець його в той час не пізнає, в своїм домі за старця приймає: звелів слугам келію збудувати, божому старцю їсти доношати. Взяли слуги келію збудували, божому старцеві їсти доношали. А він того не в'їдав, не впивав, а все теє на нищих роздавав. Олексій умирає з листом у руці, який читає батько, мати й жінка, що голосять над ним. Український лірницький псалом значно коротший від московського духовного вірша про "Олексія, чоловіка божого" й перероблений незалежно. Як лірницький вірш безумовно східноукраїнського походження, так вірш, що увійшов в "Богогласник", мас за автора західного українця. Вірш не має жодного зв'язку з драмою й описує горе матері по втечі сина. Мати "наготовала веселя", запросила милих сусідів, а коханого сина нема. Ждет тебе облюбленица, троскочет, як горлица, голосить мати. Хай зглянеться син на старого батька. Не сподівалася цього від нього, коли колисала його. Тепер вона найбідніша. її сум побільшує веселе оточення, бо пташки щебечуть, співають, тішаться, а вона, бідна, умліває з горя. Тому нетерпляче жде його повернення до рідної хати. 10. Драма типу мораліте Характер драми мораліте. І в різдвяні та великодні драми, і в міраклі увійшли у великій кількості алегоричні фігури й інші елементи мораліте. Назву мораліте дістали головно ті драми середньовічних часів і доби реформації, в котрих як дійові особи виступали виключно або переважно уособлення абстрактних понять, хиб, чеснот і т. д. Коли містерія змальовує історичну подію або бодай таку, що в даному часі уважалася історичною, мораліте мас в своєму змісті видуману подію, взяту зі щоденного життя, а елемент злсгорії виступає в ній на перший план. За головною прикметою З повчанням швидко зайняв місце в цього роду Драмах і комічний, зокрема сатиричний елемент. Трагедокомедія" Варлаама Лащевського. Моралізуючим Роздумуванням в діалогічній формі з сатиричними натяками Ілюструванням гадок живим прикладом є "Трагедокомедія" Рлаама Лащевського про нагороду в майбутньому вічному 196 Драма типу мораліте житті діл, придбаних у цім світі для відплати. Діалог складається з п'ятьох сцен. Починається сумним монологом Церкви, де перечислені нещастя, які вона витерпіла за своїх вірних, праведних і мучеників, і удари, що спали на неї з боку єретиків, папи, Лютера, Кальвіна. До того й християн заполонили світські інтереси. Тому й дуже вдоволений світ, що бачить дуже мало своїх противників. Він гордий своєю славою, великою силою людей, що ідуть за ним, гордий тим, що розцвіло поганство й між християнами зосталося багато божків. Його слуги З це відьми, шептухи й чарівниці, всі ласуни, всі ті котрі живуть тільки для того, щоби в достатку мали що їсти й пити, всі ті, котрі другь зі. друга сребра ради кожу издирають, крадуть, гнетуть, ябедять, садятся на власти, разбиваются сердцемт. на вся лукавстві, части. Божа ласка потішає у монолозі Церкву й упоминає гордий світ, що по смерті дістануть люди відплату за своє життя на землі. На підтвердження цього виступають дві сестри, Агафія з неба й Фавла з пекла. За свої муки проклинає остання день власного народження. З гріхів грішниці пробиваються подробиці тодішнього українського життя: Вьімивахся по всякі, часі., не ступихт. безт, мила; благовонніє краски, драгіє білила устроєвахт, на твар%, а чернія цвїта плилїпляхт., зовомьіе мушки, на ланита. Запізно прийшло каяття за схильність до всяких злих діл: УвьІ мит., яко ходихт. по игрищахі. всюду, по улицахт., по валахт. расхождахт. безь студу! УвьІ мнт>, яко всяко искусна бїхі. лстити й самими очима ум%хт> говорити! УвьІ мит,, яко на умї мнї танцьі да плясьі, музьїки, студньї лики бтіху по вся часьі! УвьІ, яко вт, перезвахт. безт. всякаго срама! срамослових'ь й воплихт> й плескахт. рукама! УВЬІ, ЯКО ЖИТІЄ ПрОВЄДОХЬ ВСЄЦТ.ЛО, єдиной скверні плямивши й душу й гЬло! Діалог Побожної та Грішниці закінчується появою ангела, що забирає Агафію до неба, а Фавлу проганяє до пекла. Виступає на сиену диявол, що не тішиться поверненням Грішниці до пекла, навпаки, згадує і про власні муки. Свідками зустрічі обох сестер і їх розмови були два юнаки, ЩО 3 приводу цього висловлюють свої враження в останній сцені. Також із розмови юнаків проступають цікаві риси сучасного українського життя. Коли О приглянувся цьому несправедливий суддя, отселт, не свїдаль бьі вдовичего дому, не хотт>лт> бьі обиди творити никому. Коли б дівчата й жінки придивилися Побожній і Грішниці, беззаконно бьі дт>вство своє не теряіи, вт. супружествт, бьі ложе чисто сохраняли. Священик хранилты бн всякі, тщасливо своєя огради страха Божія паче, не доходивт. ради. Драма типу мораліте 197 Та с багато таких, котрі полюбили темноту більше від світла: писаній священна й знать не желаюгь, да некогда услишать, уши затикають, вт> прелестях'ь втжа сего углубившесь з%ло, а Бога знать аки бьі не ихь бьіло діло. Для історії сучасної освіти важлива така згадка: Инніи букварь толко изучать єдиньїй, да когда єще знають что й оть латини, запросьі изь писаній везд/Ь сочиняють, аки бьі всїх-ь мудрійши бьіли, притворяють. А спросить кт> спасенію нужнїйшаго слова, безотвЬтна увидишь того суєслова. Для сучасної української лірики цікаве нарікання: Видать безь слезь немощно, что глагольї жизньї нинішній вЬкь приведе вь конецт. укоризни! Єлико кощунствують кощуньї безстудньї, гдї кантьі слагають, гдї комплементьі блудньї, матерія сь писаній кощунамії готова, вь кантахь студньіхт> начало оть божіяго слова! Згадував Лащевський і про творчість пиворізів: Вь крайной й т% ИМБЮТЬ оноє обидй, кой, слишаще слово у другихь вь бесіді, називають коєюсь то пиворЬзнею. Самі юнаки постановляють піти шляхом чесноти. Мораліте Лащевського походить з часу близько 1742 р. Він закінчив Київську академію близько 1740 р. Того року почав учити поетику, рік пізніше риторику. В 1747 р. закликано його до Петербурга з Києва, де був префектом тамошньої академії. Мета запрошення З перегляд і виправ- лення церковнослов'янського перекладу Біблії. Закінчивши успішно цю роботу, був у 1753-1774 рр. архімандритом Донського монастиря в Москві, від 1754 р. членом Святого Синоду, а в 1753-1754 рр. ректором Московської академії. В Москві славився як "зручний і відомий чоловік".. Помер 8 серпня 1774 р. "Воскресіння вмерлих" Юрія Кониського. Та сама думка про позамогильну відплату, яку бачимо в "Трагедокомедії" Лащевського, проводиться також у драмі Юрія Кониського Воскресіння вмерлих" із тією різницею, що тут іще сильніше помітний тон сатири, бо ж і висловлює автор у пролозі до Драми думку, що комьковь свойственна должность сицевая, єже учить, вь обществї нравн представляя. драми Кониського дуже розвинена; крім прологу вона п'ять актів із хорами й інтермедіями по кожному пілог. Інтермедії являють комічну травестію поважної акції. має 198 Драма типу мораліте Воскресіння померлих З це низка сцен, об'єднаних однією ідеєю, яку намагався драматург провести й ілюструвати Нарис плану драми бачимо в цьому ліричному творі Кониського, написаному в його молодості: Пойди на поле, что можешь узріти: всі сімена суть землею покритьі влажной й теплой, ради переміни лежать разтлінни. Смотри жт> весною, когда солнце блеснеть, все тоє, аки оть проба, воскреснете, стебль, листь, цвігь й духь явятся повсюду, не вість, откуду. А какь будуща віка весна станеть, все наше племя оть гроба возстанеть, не вість, откуду, й вь плоть превратится, й духь вселится. Й єдинь убо вознесется вь славу, другій на многихь восприметь державу, иньїмт,, хочт, менша, да неисказанна честь будеть данна. Будеть й Лазарь, лежавій вь гною, лежать на ложи вічнаго покою, обступять сго ангели, поющи, не пси, гризущи. Являтся жт> Іогда й грішници скверни, смрадни, бсзлични, какь головня чсрни, являтся токмо й тоть чась исчезнуть вь адову бездну. У вірші бачимо ті самі поетичні символи вічності, які повторені й у драмі. В останній виступає селянин, що перед Кониським з'являвся не в поважній драмі, хіба в інтермедії. Селянин дякус Богові за добрий урожай на своїм полі: Слава Богу, не дармо весну праціовали й долини й горби пашні поровняли, не умерло, знать, вь земли зерно ані мало, ба умерло все, да все жь й пооживало. Вернувши додому, він пригадує собі слова, які сказав священик у церкві про те, що й тіло наше, хочай гноємь станеть, но по смерти, якь зерно, на страшній судь встанеть. Не розуміє тільки, звідки б узялося тіло, що зотліло на порох. Свій сумнів висловлює перед священиком, котрий повчає селянина про те, ІДЁ кожна людина відповідно до своїх діл за життя одержить нагороду або кару по смерті. Таку саму ідею проводить і кант, яким закінчується перший акт (Два разьі сліпь, кто впредь на смерть не взираєть); він увійшов У "Богогласник". У дальших актах оповідається історія Гіпомена й Діоктита. Багатий Діоктит відбирає у Гіпомена його маєточок при допомозі судове позову: забрав у нього урожайне поле, його ліс, сінокосні луги, млин, ст і сад, зруйнував його дім і нарешті вдерся вночі до нього та взяв у ТІЁР Драма типу мораліте 199 його жінку й матір. Мало йому ще цього. Із слугами нападає на Гіпомена, що просить рятунку в людей, бо, коли він винуватий у чім, на це буде суд- Діоктит відповідає, що він не боїться суду, бо він сам засідає в нім, крім того, у суді самі його однодумці: А буди бьг сталт> на мене апеллевать вишше, й вь вишшемь суді маю патроновь излишше! Нехай толко хто схощегь правду защищати, а сей мой Юда малой (тут трусить капшуком) можегь доказати: ослпЬлю очи дарми, руци плЬню мздою. Не бажаючи судитися "з харпаком", вибирає Діоктит такий шлях усунення невигідного, хоч безсильного противника: Лучше прибю єго вь смерть, а тоє самоє за голову заплачу, а хочай й вдвоє, не стою о тисящу: й другій знати будуть, какь Діоктиту грунтовь не вступати. На сцену виступають алегоричні фігури: Терпіння й Відрада; перше прохає Бога, щоб визволив Гіпомена з біди й покарав Діоктита, а друга обіцяє одному й другому відповідну відплату по смерті. Змучений і побитий Гіпомен умирає і його ховають жебраки, що з вдячності за його щедрість висипають над ним високу могилу. Тим часом пораховані також дні Діоктита. Заслаб із пияцтва й умер у страшних муках. Обидва противники мають різну долю по смерті. Діоктита виводить чорт із пекла, а Гіпомен виходить із ангелом із неба. Гірко скаржиться Діоктит на свою сумну долю. Гіпомен вертає до неба, а Діоктит до пекла. Причину їх появи пояснює початок епілогу: Два лица жива по смерти вт> д%йствіи явленньї, по примару тому весь мірь будегь оживленній. Дидактична основа драми міститься в думці про вічну відплату по смерті за життя на землі. Приклади цього життя взяв автор з української дійсності. Тема драми походить із того часу, коли забувся давній ідеал козацтва З боротьби за народну волю, коли козацька старшина видирала землі у посполитих козаків, добиваючися всіма неправдами закріпа- чення не тільки селян, але й нижчих верств козацтва. Тому в Драмі Кониського відбилися звичаї того часу, коли по всій Україні запанувала низька пристрасть володіти рабами. Наш Драматург виступив проти неправди й насильства та в обороні покривджених і пригноблених. Ідеї воскресіння людей в майбутньому житті не раз торкався пізніше Кониський у своїх проповідях. За сім літ перед своєю смертю в гарній проповіді на Новий рік (1788) розвинув ще раз думки, Ви<~ярвлені у "Воскресінні вмерлих". вічності я народився З говорив могилівський архієпископ. На що Для ЁУДу збирати маєток, будувати величезні домк без потреби, поширювати лодіння, це маючи для цього переконуючої потреби, зокрема, коли ті доми УДУЮ 1Ш руїнах бідних сиріт, коли мої володіння це незносний тягар і руїна їх М-й'Х п'дданих: приневолюю їх давитися половою, щоб я сам, продавши "о. пересичувався і упивався в шумних товариствах на всякий день; 200 Трагедокомедія Феофана Прокоповича Життєпис. У Київській п'ятсот гончих собак у мене, але й п'ятсот моїх селян померло з голоду. 1 чи це моє приготування до вічності?... Не думаю про те, що у вічності матиму діло не з собаками, але з моїми підданими, що вони будуть для мене й суддями й месниками. У тій самій проповіді виступив він проти людей, котрі говорили, що вони іншого коріння, як простолюддя, котрі, "ставши суддями, оборонцями покривджених, помагають їх кривдникам, З ставши нищителями злодіїв і шахраїв, мають із ними одну піхву, один мішечок". Драма Кониського походить із 1747 р. Наприкінці поетики на шкільний рік 1746-1747 є замітка, де на зразок трагедокомедії подає автор свою драму про воскресіння померлих. академії вчився Кониський п'ятнадцять літ, прийшовши сюди на одинадцятому році життя. Дитячі літа провів у Ніжині, де народився 1 груд- ня 1717 р. у старовинній шляхетській сім'ї. Постриг- шись в 1744 р. в ченці, Кониський почав викладати в академії від 1745 р. поети- ку, а від 1747 р. філософію, будучи одночасно префектом академії. В 1751 р. став ректором академії та профе- сором богослов'я, будучи водночас від 1752 р. архі- мандритом Братського мона- ЮРІЙ Кониський ЄТИРЯ: . його Діяльність на Україні перервало висвячен- ня на білоруського єпископа в 1755 р. Вмер 24 лютого 1795 р. Перед самою смертю склав сам для себе надмогильну епітафію в журливо-іронічному тоні: Град-ь Нйжин-ь З кольїбель, градіы Кіевь З мой учитель, а в-ь трьіддать восемь л%гь я сд^лался святитель. Георгій имя мн%, я изь Конисских-ь дому й вт> жизни бьілг> коню подобенії почтовому: сея-то падали закрьтт> зд%сь грїшньї кости, седьмь согь огь Рождества годь пятьій девяностьій. 11. Трагедокомедія Феофана Прокоповича Слідами єзуїтського театру. Зразками вищого ступеняы^ який осягнув український шкільний театр, с історичні драми. Трагедокомедія Феофана Прокоповича 201 Феофан Прокопович Драми на теми, взяті з історії різних народів Європи й Азії, давньої й нової, біблійної та світської, творили головну групу театру єзуїтів. І вплив цього роду єзуїтських драм на українські безсумнівний. ЄЗУЇТСЬКИЙ театр відбився на будові та стилі українських історичних драм далеко силь- ніше, ніж, наприклад, на різдвяних і великодніх дра- мах, де вплив єзуїтського театру зазначився головно на штучній обробці поодиноких частин драм, на їх алегорич- ному забарвленні й т. д. Правда, найталановитіші з авторів історичних драм Фе- офан Прокопович і автор "Ласки Божої" намагалися визволитися від штучних сце- нічних ефектів, якими перевантажували єзуїти свої блискучі драми, й увійти на грунт української народності й дійсності, одначе не завжди з успіхом. Наприклад, драма Прокоповича виводить той тип п'ятиактової драми, котрий саме дуже завзято культивували єзуїтські драматурги. Та суміш серйоз- ного елементу з комічним, яку бачимо в драмі Прокоповича, була відома єзуїтським драматургам. Феофан Прокопович здобуває освіту. Феофан Прокопович належав до найталановитіших українців свого часу. Одначе його життя пішло таким шляхом, що з його таланту не мала Україна великої користі. Як син київського купця Феофан Прокопович народився 19 червня 1681 р. й на хрещенні дістав імя Єлеазара. В дитинстві втратив батьків і виховувався У дядька, намісника Братського монастиря й ректора Київської академії З Феофана Прокоповича, що записав Єлеазара в академію, по смерті дядька вчився в ній коштом одного добродія-киянина протягом шести літ до 1698 р Опісля, як оповідає зразу приятель, потім ворог Феофана Маркел Родишевський, вибрався Феофан із Києва до Володимира на Волині й там постригся в ченці, а уніатський єпископ Лев Заленський зробив його префектом тамошньої школи й поставив його дияконом. Бачачи його великий талант, вислав його провінціал василіан до колегії св. Атанасія в Римі, куди посилали звичайно молодих талановитих ченців для удосконалення в богословських і філософських науках. В 1702 р. повернувся на Україну та, спинившися в Почаївському монастирі, постригся в православні ченці й одержав ім'я Самуїла, яке в 1705 р перемінив на Феофана на честь покійного дядька. 202 Трагедокомедія Феофана Прокоповича Прокопович як реформатор у літературі. Від вересня 1704 р. був Феофан Прокопович учителем поетики в академії й на тім становищі склав свій замітний підручник поетики й написав трагедокомедію "Володимир", яку поставили студенти академії 14 липня 1705 р. "Володимир" помітний і вибором теми з української історії, замість жидівської або грецької, і мистецьким обробленням і, нарешті, сміливими думками, що ставлять його вище загального рівня ідей того часу. Сильна й багато наділена природа Прокоповича як борця-реформатора влила в драму ідею, якій він залишився вірним протягом усієї своєї літературно-суспільної діяльності, ідею боротьби за новий лад проти старого, за поступ проти заскорузлості й обскурантизму, причому симпатії автора лежать на боці поступової сили-уряду, світської влади, а не духовенства, що затримує розвиток. Драма Прокоповича була практичним додатком тієї науки, котру викладав в академії й залишив у своїй поетиці. Тут старався очистити теорію поезії від схоластичних видумок. Звертав головно увагу на практичні вправи, виступав різко проти всяких віршових дрібниць, зате доручав своїм учням уважно читати та студіювати зразкових письменників у кожному роді поезії: в епічній поезії Гомера, Вергілія й Тасса, котрого цитував у перекладі Кохановського, також зачисленого до зразкових письменників, в ліриці Горація, Овідія, Катулла, Санназара й Сарбєвського, в драмі Сенеку, а в комедії Плавта й Теренція. Вказуючи в підручниках поетики, риторики й філософії та й у викладах або на зразки давньої класичної, головно римської літератури, або на кращих представників доби Відродження й гуманізму на Заході, явився Прокопович не тільки найкращим представником доби відродження наук або класицизму, з чим він добре ознайомився під час своєї закордонної освіти, головно в Італії, але й предтечею лжекласицизму. В підручнику поетики навів Прокопович як зразок і свою латинську елегію про Олексія, чоловіка божого, написану перед 1704 р.; тут поставив поруч себе два моменти: вигнання Овідія й утечу Олексія по своїй волі з батьківської оселі. Знову ж із підручника риторики з 1/06 р. (де Прокопович гостро виступив против авторитетів, за котрими так довго сліпо йшло українське проповідництво, зокрема проти католицького духовенства) важливою новинкою був окремий розділ про історіографію. "Чи не прохає помочі у красномовності, З говорив він, З наша батьківщина, коли стільки славних учинків пішло зовсім у забуття? Ледве що переказано пам'яті потомства з того, чого довершила вона досі, а Де тому, що не було письменності, не було такої людини, котра б занесла це в історичні пам'ятки. Тому з яким жалем скаржимося на те, що не дійшли до нас приклади предків, таке й старання мусимо зробити, щоб бодай сучасні Трагедокомедія Феофана Прокоповича 203 вчинки не зіставалися з причини нашої недбалості й неуцтва в темноті й незвісності". Прокопович указував на те, що в сусідній Польщі є багато таких людей, котрі з великим зусиллям і трудом пітніють, мерзнуть, без спокою, без потреби брешуть дні й ночі, а їх видумки здаються часто вірогідними навіть для православних. Прокоповичів "Володимир". "Володимир" Прокоповича складається з прологу, п'яти актів та хору. П'ятиактова драма з хорами З це останнє слово драматичного мистецтва українського шкільного театру, а розквіту досягла ця форма саме в обробках історичних тем. Пролог до слухачів пояснює, чому Прокопович зважився виставити "незрілий плід своєї праці" З історію навернення Володимира в християнську віру; зробив він це з двох причин: раз тому, що відповідний для цього місця образ його пана, а далі тому, що зовсім зрозумілою є для синів слухачів пам'ять про їх батька, котрий відійшов далеко, бо це й дім Володимира й Володимирові діти, народжені від нього святим хрещенням. Це видно першою мірою на ясновельможному гетьмані Мазепі, титареві й добродієві академії; він бо дістав в управу спадщину Володимира, він дорівнює Володимирові госпо- дарністю на Україні, словом, на Мазепі показує син обличчя Володимира як батьківське. Будучи великим наслідником Володимира, хай прийме Мазепа в привіт його малюнок, хай побачить себе у Володимирі, хай придивиться собі на виставі, як у дзеркалі, хай побачить свою хоробрість, свою славу, союз своєї любові з монаршим серцем, свою любов справжньої добродійності та свою справжню ревність для православної церкви. Після прологу як звичайної передмови до гетьмана Мазепи, котрому й присвячена трагедокомедія Прокоповича, почи- нається перший акт драми З протазіс. Схвильований звісткою, що Володимир задумує завести християнство в Києві, Ад висилає на землю духа Ярополка, щоб він сповістив про це представника пекельних сил у Києві верховного жреця Перуна й мага Жеривола. Жеривіл, як і два інші жреці Куроїд і Піяр, змальовані з комічного боку; їх обжорство й пияцтво, що зазначені вже в їх іменах, перебільшені, їжа З головна жура Жеривола, що в силі їсти дуже багато; втрата апетиту 8 'Ыасі слабості показується у нього в тім, що з'їдає тільки одного вола на день. Він не може ніколи насититися. Його товариш Куроїд говорить, що коли Жеривіл наївся, чрево єго бяше превеликой кладБ подобнок. обаче вь сьітости толикой чнаменіє 6% глада й алчбьі великой: скрежсташе зубами, на мноз% безт> м%ри движе уста й гортань... себ Ё И У СН' 'СТЬ Жеривіл. Одначе це не перешкоджає йому уявляти з бу СВЯТІІЯ- Він переконує, що йому особисто нічого не треба, аби тільки ситі боги, що можуть померти з голоду без багатих жертв. Довідавшись 204 Трагедокомедія Феофана Прокоповича від тіні Ярополка про намір Володимира прийняти християнство, Жеривіл пере лакується та з вдоволенням згадує про старі часи, коли було багато жертв, товсті воли й корови й досить страв. Уже й сам Жеривіл запримітив зміну Володимира, бо ослабла його щедрість у жертвах: Даде вчера єдина козла, тако худа, тако престарїлаго, тако безтілесна, тако изнуреннаго, изсохша, безчестна, тонка, лиха, немощна, безкровна, безплотна, З єще ножа не пріяхь, а смерть самохотна постиже єго. Гн%вт> ли уби єго божій, или яко не бЬ вь немт, кром% єдной кожи й под-ь кожею костей тілесе ни мало? Він говорить, що боги помруть, не ївши стада. Також Куроїд буцімто не жалує себе, бо може купити м'яса за гроші, але бог не має грошей і не піде па село, жреці терпітимуть тільки голод, а бог готов умерти. Переконуючи Володимира лишитися поганином, видумує Жеривіл, що ніччю приступив до його ліжка Купало, худий, сухий, одна шкіра й кості, питав за жертви й говорив, що самого Жеривола треба назвати козлоїдом. Приготовляючись таємно помститися Володимирові за його люте зухвальство проти поганських богів, лицемірний Жеривіл ставить його в очі вище всіх богів, вище самого Перуна. Жеривіл не тільки слуга диявола й розпусник, у котрого "всі члени, всі утроби повні солодких ран біса тіла", він і ворог перемін. Він не хоче й чути проповіді християнського філософа й бундючне заявляє, що переможе його в спорі. Одначе тут показується повним неуком. Володимир називає його мудрецем, зухвалим на словах, порожнім на ділі, а головне джерело зла знаходить у його темноті, в ненависті до письма. Такими прикметами, як Жеривіл, відзначаються також його товариші, нижчі жреці, Куроїд і Піяр, названі слугами біса світу. Як пожадані молільники за увесь людський рід, вони не звикли купувати собі харчів, бо все мали задурно. Куроїд зі страхом оповідає Піярові, що "він ходив на село курей купувати: й коли це було?" З ними саме починає Володимир боротьбу в ім'я нової цивілізаційної сили, яку вони ненавидять. Властиву акцію драми починає розвивати щойно другий акт, епітазіс. У свято Перуна біжить простоволосий Жеривіл пустельним лісом, скликає незвичайним криком безліч духів, оповідає їм про те, що закон Христа повстав протяв його богів, кличе на поміч своїх богів і заклинає саме пекло. Перед ним з'являються втілені представники тих засад, з котрими має Володимир звести боротьбу З біси світу, тіла й богозневаги. Найлегшу перемогу сподівається здобути над Володимиром біс тіла, що "запустив йому в серце триста стріл, напоєних отрутою" так, що Володимир "дуріє любов ю трьох сої жінок". Третій і четвертий акт драми творять катастазіс. Зайнятий розмовами з грецьким філософом, Володимир почуває в собі переміну; його огорнув якийсь страх, він звіряється з своїми сумнівами перед своїми двома синами: Борисом і Глібом та просить у них ради, Гліб намовля батька зажадати від грецького філософа викладу християнської віри. Сам в той час надходить Жеривіл до князя з наріканнями на скупість" жерт На бажання Володимира починається спір між Жериволом і грецьки філософом. Князь червоніє з причини неуцтва Жеривола, по відході котрого Трагедокомедія Феофана Прокоповича 205 філософ у довгих монологах з'ясовує Володимирові найважніші догми християнської віри. Володимир стає на боці християнського посла й обіцяє мати його відтепер за батька, але по відході грецького філософа настає в його душі важка внутрішня боротьба. Жеривіл покликав на поміч темні сили, що спокушають Володимира, й він готов забути проповідь філософа. Ця боротьба Володимира з бісами світу, тіла й богозневаги висловлена в довгім монолозі князя, що на самоті обдумує тяжкий і вирішальний крок свого життя. Світ спокушає його першою мірою тим, що прийняття християнства порушує його гордість і славу, одначе Володимир приходить до переконання, що димт. єсть токмо З людская й хула й слава. А яко старь учуся З то ли будегь бйдно? Учитися доброго во всякомт> нестидно єсть времени. Тверезий розум Володимира здобуває перемогу над усіма спокусами й він постановляє прийняти Христову віру, незважаючи на те, що Принада співає в слід за князем, котрий відходить, свою пісню й намагається відвернути своїх людей від суворого Христового шляху. У перемозі, яку здобув Володимир над спокусами, бачимо побічну ідею драми, морально-релігійну, християнсько-аске- тичну, що виявляється в боротьбі моральних змагань із різними світськими спокусами. Таким чином приготував драматург розв'язку драми, її катастрофу, що виповнює п'ятий акт. По всіх містах заборонив Володимир приносити жертви та звелів порозбивати скрізь божків, що стали забавкою для дітей. Так увінчується зусилля князя-реформатора успіхом; його перемога була не важка тому, що неук не може устояти перед світлом науки. Волі Володимира спротивляються тільки жреці, що примирають із голоду. Вірний Володимирів полководець велить їм власними руками розбивати божків і підіймає свій меч на них за непослух. Піяр перестерігає перед розбиттям Перуна, грозячи затемненням сонця, відверненням бігу Дніпра й загибеллю Києва. Мечислав розбиває до решти божків із другим полководцем Хоробрим, що оповідає Мечиславові про хрещення Володимира; останній посилає через посланця посланіє Хороброму про повне довершення задуманого діла. Драма закінчується хором, вложеним в уста апостола НДР'Я- Перед його очима пересуваються в думках поодинокі події української історії, важливі своїм впливом на долю божого міста Києва: ось ростуть рожі мученицької крові З Ьорис і Гліб, святі галузки святого куща; два старці копають висохлими від посту руками печери, в яких Україна має свос небо; вогненний меч Батия руйнує Київ і висікає квіт иого населення, одначе божий обранець відбудує та просла- вить улюблене місто апостола Андрія, Друга половина ору З цс панегірИк двом найвизначнішим сучасним ук- раїнцям, сивоволосому митрополитові Варлаамові Ясинському гаманові Мазепі; митрополита не називає автор по імені, ЬКи ...гетьмана. Щодо цього йшов слідами закоріненої Радиції, бо вже київська риторика 1698 р. вчила називати 206 Трагедокомедія Феофана Прокоповича "найславнішого полководця Івана Мазепу З батьком бать- ківщини, котрий добродійним лоном щедрості й любові обіймає всю Україну". Дуже до місця пригадав Феофан у хорі, вкладеному в уста апостола, що Мазепа був кавалером ордену св. Андрія. В хорі виділяється між найкращими домами Києва вчений дім-академія. За це й славиться той, хто свіжо прикрасив Київ гарними будівлями. Над-ь всіми же сими храминами зиждитель Іоаннь славимій начертант> зрится. Боже дивній и великій, открьшшій мнї толику радость й толикій світь на мя изліявій! даждь крїпость и силу, даждь и многоденствіє, даждь кь всякому ділу поспйхь благополучній, брань всегда побідну! Даждь здравіє, державу, тишину безбідну! Даждь сія царю Петру, оть тебе вінчанну, и сто первійшому вожду Іоанну! Такими бажаннями зікінчується хор і взагалі трагедоко- медія Прокоповича. До речі, варто зазначити, що після 1709 р. вилучено похвали Мазепі в драмі Прокоповича й ім'я Івана в хорі трагедокомедії замінено глухим "Христовіы рабь". Проповідь у день святого Володимира. Драма Прокопо- вича має багато спільних думок із одною його проповіддю, виголошеною в день святого Володимира. "Хто не знає, З говорив проповідник, З що цей Богом бережений город Київ, мати городів і слава й велика окраса всієї нашої просторої землі, має у всіх християн однакову назву другого Єрусалиму й нового Сіону, й так ціла наша православно-українська церква, що звідтіль взяла свій початок, находячися в соборній і по цілому світу розсіяній церкві, неначе дорогоцінний камінь у перстені, може "називатися Сіоном у Сіоні, Єрусалимом в Єрусалимі". Справжні сини цього Сіону знають без сумніву, "хто є Сіону нашого цар, котрим тішитися велить нам Дух святий. Дійсно с тут мова про князя Володимира, основника духовного Сіону в нашій землі, царя в наших змислах і дусі, царя словом і ділом, царя реччю й іменем. І це бачимо, православні слухачі, що подвійне наше раювання, ми двічі сини Сіону, З і як православний рід, і як український (російській) рід, двічі й тішитися нам треба, і як синам церкви своїм царем Христом, і як українським синам своїм царем З святим рівноапостольним князем Володимиром . У проповіді також починає Володимир внутрішню боротьбу перед прийняттям християнства й здобуває перемогу над світом, тілом і чортом, а в порівнянні з цією перемогою назвав проповідник Володимирові воєнні перемоги дитячою забавкою. Закінчується проповідь зверненням до сучасності. "Чи не здійсняться дні Андрія Первозваного, котрий пере- Трагедокомедія Феофана Прокоповича 207 аповів, що в нашій землі мас засяяти святобливість і що постане багато божих церков? А всьому тому початок, причина й привід З Володимир святий". Справа переломності Прокоповичевого "Володимира". Прокоповичів "Володимир" не творить перелому в історії старої української драми, не відмежовує двох діб її розвитку, хоч де в чому багато відходить від шаблону старої української драми. Прокопович мав великий літературний талант, але інша справа його оригінальність. Заслуга його та, що обрав тему для Володимира з старої української історії, але в будові драми й обробці її теми він не був оригінальним. Як вразлива до питань сучасності й наділена спостережливістю й тонким гумором людина, Прокопович не приніс своїх спостережень у жертву символічному й алегоричному стилю. Відмінно від попередніх українських драм, Володимир не має серед своїх дійових осіб героїв і божеств класичного світу, зате вводить невідому досі давній українській драмі особу З духа Ярополка; думку зобразити його в трагедокомедії міг піддати Феофанові Сенека, бо перший монолог Ярополкового духа навіть нагадує місцями монолог тіні Тантала в трагедії Сенеки "Тієст". Коли в українській драмі перед Прокоповичем комічний елемент був відокремлений від поважного, Феофан розлив комічний елемент по всій драмі, не відволікаючи уваги глядача від ходу головної акції. Що більше, характе- ризуючи з комічного боку жреців, узяв Феофан деякі риси для їх характеристики з сучасного собі життя українського православного духовенства й на це натякнув навіть у своїй драмі, називаючи жреців калугерами, себто ченцями; одна з дї;чових осіб називає Жеривола просто попом. Таких темних жреців не можна поробити навіть пастухами овечого стада. Своїми симпатіями звертається Прокопович до прихильника нового закону" З Володимира, що бачить джерело зла й релігійних помилок у браку освіти: Родь нашь жестокт. й безсловній й письмент. ненавидяй єсть сему виновній. Словом, у драмі Прокоповича висловилася та свобода думки, прагнення нового, сміливість і гострота слова, котра так яскраво виступила в його пізнішій літературній і громадянській діяльності. Все-таки від Прокоповичезого "Во- лодимира" поступає українська драма дещо вперед; це помітно " зовнішній і внутрішній будові. Можлива річ, що вибором доа*"' уведе.н.ням реальних осіб, життєвістю і драматизмом _^рами та її тенденцією, яка зачіпала сучасні авторові Псеереси> завдячував автор познайомленню з французькими Аиґ Д-0класиками в оригіналі або в польському перекладі ЛНДРШ Та Станіслава Морштина. 208 Трагедокомедія Феофана Прокоповича На боці Петра Великого. Захоплення Прокоповича рідною історією помітне ще в першому привітному слові цареві Петрові з 1706 р. Згадав тут про Десятинну церкву, яку збудував Володимир Великий, про церкву святої Софії з останками її титаря Ярослава Мудрого, Печерську Лавру, яку збудував Святослав, Видубицький монастир, який збудував Всеволод, церкву св. Михайла з останками її титаря Святополка, Кирилівський монастир, будову київської княжни Марії Всеволодівни, Вишгород із тлінними останками Бориса та Гліба й т. д. Два тижні по полтавській катастрофі 1709 р. вітав Прокопович знову царя Петра; був тоді префектом київських шкіл. Прокопович не розумів удару грому в 1709 р. на культурний і політичний розвиток України; він звеличував перемогу ворога України над сильним і страшним неприяте- лем Росії, згадував про "лукавих запорожців", "несподіване й невдячне відступство проклятого невольника", "зрадника" Мазепи й т. д. Колишній панегірист Мазепи, не будучи в силі зрозуміти його змагання до найвищого добра нації З політичної самостійності й незалежності, став відкрито на боці ворога України й відмовив Мазепі у праві називати себе сином України, бо, на його думку, Мазепа, що так недавно ще був правним спадкоємцем Володимира Великого, став чотири роки пізніше вже "ворогом і ляхолюбцем". Слово Прокоповича справило приємне враження на царя, що велів перекласти його на латинську й польську мову й тоді ж видати. В додатку подав Феофан віршований "Епінікіон", де назвав Мазепу соромом XVIII в., бо він підніс зухвало меч "на отца отчествія" і т. д. Про недостачу національної свідомості в Прокоповича в тому часі маємо цікаве свідчення. Коли на початку 1709 р. запитав цар Петро, чи нема між ченцями Братського монастиря якого підозріння, відповів князь Голіцин, що він у цілім Києві знайшов одну людину, а саме префекта з Братського монастиря (себто Феофана), котрий ласкавий до москалів. Два діалоги Прокоповича. Префектом став Прокопович у 1707 р. й відтоді викладав два роки філософію, а крім того вчив фізику, арифметику й геометрію, що до того часу не викладалася в академії. В 1710 р. став ігуменом Братського монастиря й ректором академії, а від найближчого року почав викладати богослов'я так цікаво, каже його життєписець, шЁ вніс у свій виклад нове світло й спромігся дуже зацікавити своїх слухачів. Деякі пункти православної віри задумав викласти в популярній формі розмов. Дві розмови Прокопо- вича написані мовою, досить близькою до української. "Розмова горожанина з селянином і співцем або церковня дячком" присвячена питанню переваги знання над темнотою, Трагедокомедія Феофана Прокоповича 209 а друга "Розмова тектона або теслі з купцем" стосується значення храму. Роль Прокоповича на Московщині. Звернувши увагу царя на себе, Прокопович одержав 1715 р. царський наказ їхати до Петербурга, але через хворобу виїхав щойно восени 1716 р. Там судилося йому відіграти виняткову роль помічника царя Петра в справі переміни церкви й народу. Своїми реформами розпочав Петро процес секуляризації науки та громадської думки. Європейський ідеал, який вніс Петро в російське життя, був незалежний від церковного авторитету й під впливом цього ідеалу почав церковний бік життя сходити на задній план. У Західній Європі публіци- стичну роль виконувала преса, коли в Росії її заступала ще церковна проповідь. І саме Петро використав церковну проповідь як знаряддя державних цілей і перемінив церковну катедру в церковну трибуну. Для такої ролі дуже надавався Прокопович, бо він був природжений публіцист. Уже від молоду розвинув у собі дуже сильний скептицизм і критичне ставлення до авторитетів усякого роду. В злуці з гострим розумом та вмінням тонко підмічувати слабкі сторони противників і виставляти їх на посміховище переміняв критичний розум Прокоповича теоретичну богословську розвідку в злосливу сатиру. Цар Петро не помилився у виборі Прокоповича на свого помічника, що став першим представ- ником нового руху З секуляризації наук та громадської думки. Коли треба було пареві оправдати перед народом і перед світом свій вчинок (усунення від трону царевича), Прокопович написав "Правду монаршої волі"; коли цар постановив скасувати патріархат і заснувати на його місце колегіальну синодальну управу, доручив Феофанові написати оправдання цього з виясненням законності подібної управи на підставі канонічних правил і давніх церковних прикладів; з доручення царя написав книжку про лицемірів із виясненням справжньої християнської побожності; царя цікавили справи старовірів, і Феофан писав одно за одним оповіщення й перестороги; Петро постановив зреформувати чернецтво, й Феофан пояснив законність цієї реформи з самої історії чернецтва й церковних правил. Словом, ні одного боку Петрової реформи, ні одної події з його панування не лишив Прокопович без того, щоб не вияснити з церковної катедри абЁ відповідним писанням користі чи значення реформи або події. Нічого додавати, що Прокопович, догоджаючи цареві, писав напівправду або й приносив її в жертву царській волі. ґ заснуванням Святого Синоду в'яжеться Прокоповичів Духовний Регламент", що розпадається на три частини: перша говорить про духовну колегію як державну інституцію Возня 210 Трагедокомедія Феофана Прокоповича й подає мотиви, чому треба було поставити церковну управу в однакові умови з горожанською й військовою управами; друга частина означає справи, що належать під управу Святого Синоду, а третя З обов'язки, чини й силу її членів. Прокоповичеві противники. Не було писання Прокопови- ча, котре б не викликало якогось відпору, письменного чи іншого, але все те за життя Петра не мало поганих наслідків для Прокоповича, котрий від чину псковського єпископа в 1718 р. дійшов до того, що став на чолі російської ієрархії. Одначе після смерті царя до кінця свого життя 12 серпня 1736 р. він перемінився в агента Преображенської канцелярії, будучи відповідно до часу й обставин то донощиком, то звинуваченим, але все конче потрібним її членом. Серед противників Прокоповича знайшлася й низка українців, про двох із котрих можна тут згадати. Уже на початку тріумфу Прокоповича в Петербурзі склався в Москві проти нього протест, аби перешкодити його висвяченню на єпископа. Заходилися коло цього протесту Гедеон Вишнсвський і Теофілакт Лопатинський. Обидва були вчителями київських шкіл і товаришами Феофана по службі. Теофілакт був старшим від Феофана, а Гедеон молодшим від нього, Теофілакт перейшов до Москви 1705 р. Сливе в однім часі стали ректорами З Феофан у Київській, а Теофілакт у Московській академіях, обидва були відомі цареві як найталановитіші й найбільше освічені люди серед духовенства. "Дійсно, З говорить Чистович З не можна не визнати, що з наших північносхідних (себо московських) шкіл небагато вийшло людей, на котрих можна б було вказати з такою самою гордістю, як київські школи вказують на Степана Яворського, Теофілакта Лопатинського, Феофана Прокопови- ча, Симона Тодорського, Арсенія Мацієвича, Юрія Кониського й багатьох інших. А передові ведуть за собою своє покоління". Що стосується Гедеона Вишневського, він виховувався спочатку в київських школах, потім за кордоном у польських школах і дістав від єзуїтів ступінь доктора богослов'я. Вернувши на Україну, став учителем Київської академії за ректорства Прокоповича. Гордий за своє знання, особливо за ступінь доктора, поставився зневажливо до своїх товаришів і до Феофана. Приїхавши до Москви, привіз Гедеон із собою нехіть до Феофана й поширив її серед тамошніх учених, особливо викликав у ректора Теофілакта упередження до чистоти навчання Прокоповича. Вершина історично-національної свідомості в драмі 211 12. Вершина історично-національної свідомості в драмі "Ласка Божа". Від Прокоповичевого "Володимира" залежна де в чому у своїй обробці драма "Ласка Божа", що визволила Україну від нестерпних кривд ляцьких через преславного гетьмана запорізьких військ Богдана-Зиновія Хмельницького та прославила її дарованими йому над ляхами перемогами, на незабутню пам'ять про такі великі його щедрості поставлена в київських школах 1728 р. Кінцеві пророцтва Промислу Божого в цій драмі З це такий перифраз пророцтв апостола Андрія в епілозі до "Володимира", що деякі вислови повторені сливе дослівно. Драма невеличка, складається з п'яти актів із хорами по непарних актах, її зміст творять найвизначніші події першої війни Хмельницького з поляками. В першім акті Хмельницький оплакує козацьку долю: Егей, славьі нашея упадокь послідній! Чого, вь світе живучи, дождаль козакь бідньїй! Докозаковалися і мьі под-ь ляхами; чого намь не ділаюти ляхи изь жидами! Честь й славу вт> нивочто нашу обращаюгь, козацкоє потребить имя помьішляюгь. Сея ли мьі оть тебе, ляше, ожидали платьі, єгда вірности нашей показали на земли й на морі знаменія многа, бодуща тя враговь си сокрушая рога? Се ли достойная мзда? Сія ли заплата за службу нашу? Се ли зьіскь нашь й интрата за неисчислимьіє пріятьіє раньї, за смерти розличньїє на различной брани? За толикиє й толь славньїє побідьі терпіли толикиє, толь тяжкиє бідьі: грабленія, насильства, утиски, досадьі, узьі й прочая безт, всякоя отрадьі? О, й вспоминати то, во истинну, студію, а якт> самимь діломь намь терпіти не трудно?! Что такты безумньї ссмьі, что такь помрачснни, что спимт,, аки летаргомь якимт> омраченни? О жалю мой незносний, больше ли чекати? Крайней ли погибели єще вьіглядати будем-ь? Не видимь, что ся грядегь? Окаянни, егда стеная молчимь, тако поруганни суще! О нечувствія нашего! Страдати кая нужда єсть, аще честь за честь воздати можемь? Татаре, турки й німци бували не страшни З й ляхи ли ужасни намь стали? Сверіпьіє львьі, тигрьі, вепри побіждати удоб-ь бьіло З оть зайцовь ли станемь втікати? Когдд шабля при нась єсть, не совсімь пропала 212 Вершина історично-національної свідомості в драмі многоименитая оная похвала наша; доказовала чуждой славьі много она З студа жь своего не отомстить такого? Не отобрали єще ляхи намь остатка: живь Богь й не умерла Козацкая Матка! Муза й Аполлон пророкують у хорі погибель ляхам. Звертають увагу, що вони не вагаються винищити тих, котрі своїми перемогами принесли славу Польщі, котрі за Польщу проливали кров і клали голови. Й за те, що Польща лихом відплатила за добро, жде її страшна помста. В короткім часі настануть тяжкі часи для Польщі. У другій дії змальовує Хмельницький перед запорожцями нестерпні кривди й насильства, яких допускаються ляхи над Україною. Вже грозить крайня загибель і треба рятуватися перед нею. Від запорожців залежить, чи жити так при козацкихь вольностяхт, безь налога, яко издавна жили, или вїчньїми рабами вь ляховь бьіть, которіи, якь хотягь, надь нами й надь дїггми нашими руки истирають й уже явного наст, студа исполняюгь. А мнї далеко лучше видится й главу свою положить ніжбьі козацкую славу й Украйну зт> крайньїмь студомь потеряти или неблагодарньїмь врагомь голдовати. Ще раз перечисляє Богдан заслуги України для Польщі, оборону її перед татарами й турками так, що за Україною, як за сильним муром, спали спокійно ляхи. Хмельницький не згадує вже давніх козацьких геройств на землі й морі, свідками яких с хоч би Трапезунт-, Синоп і Паргород, але не може не згадати козацької перемоги під Хотином, без якої Польща давно бі> уже до чорта пропала й сама своєго бьі слїду не познала. Увесь світ знає про заслуги хороброго козацтва для Польщі. По что жь? Вилите, якь намь за сія платили й платять услуги; коль тяжко угнїтили бідную Украйну тьіми очковьіми, поємщизнами тими, тако жт> роговьіми! Повьімьішляли кь тому уже й ставщизньї, а при иньїхь поборахг й сухомельщизньї. Власнос наше добро вт, очахь передь нами орендують й вт, свосмь нсвольни мьі сами. Й уже по времени ани дьтей родньїхь пи жент, власньїхь нашихь намь не будеть свободньїхь. Что жь говорить о иньїхь бїдахь нашихь большьіхь? Что о безчестіяхь й укоризнахь горшихь? Козака й за жида не важать: милійшій имь жидь нежели русипь й восьма честнїйшій; сь жидомь они %дять, пьють, банкети справляють, а козака бїднаго за нізащо мають. Й что горше: которьімь поклонь отдавали турки й татаре, а многи не востали никогда же, єгда разі, наклонили вьіи, Вершина історично-національиої свідомості в драмі _ 213 ньшї, срамчо й казать, ньшЬ сами сій жидамь кланяются й шапку вт, рукахь носять передь ними й ихт>, які. пановь якихт>, просять. Ще не кінець ляцькій злобі, бо уже в%ру святую испразднити тщатся, а ввести треклятую унію помишляють й божій храми везд% своими хотять оскверняти мшами. Словомь рещи: всїхг вь копець мислять потребити й славу козацкую вь пепель обратити. Богдан радить подумати й подбати про те, щоб не допустити до останньої погибелі, але помститися за всі кривди. Від Бога бажає собі допомоги, а від козацтва жадає ось чого: Только вві всі вь єдинь гужь со мною тяпіите, а отчизньї й в%рьі своєй не дадите православной до конца оть нихь пропадати й козацкой на віки слав* изчезати! У відповідь на промову Хмельницького запевняє його кошовий іменем усього війська, що, поки стане сили, боронитимуть запорожці гетьмана й так, як ставали відважно перед турками і татарами, не злякаються й ляхів: В%даємь, яко всьмь намь Украйна мати! Кто жь не похощеть руку помощи подати погибающей матці, бьіль бьі той твердьйшій надь камень, надь льва бьіль бьі таковьш ЛЮТБЙШІЙ! МьІ ВСБ, як-ь прежде бмли безь всякой отмовьі, такь й найпаче теперь служити готовьі, будемь себе й матку нашу боронити, аще намь й умерти, будемь ляховь бьіти! Проти Хмельницького висилає Польща передовий загін козаків із комісарами, що їх козаки одних повбивали, а інших потопили живцем у Дніпрі, бо лучше збравши, що будеть, то будеть терпїти нежели ляхамь, хотя присягши, служити. Хмельницький висловлює надію на перемоги. Не можуть ляхи вимагати вірності від козаків, коли самі насилують нашу віру й перебирають міру в своїх вчинках. Посол повідомляє, що наближаються ляхи, а Хмельницький велить сісти на коней й виїхати назустріч ворогові. У третьому акті просить Україна у Бога помочі Хмельницькому у війні, результат кожної війни непевний і страшна навіть сама гадка про перемогу рога. Одначе Вістка потішає Україну, оповідаючи про низку перемог українських військ під проводом Богдана. Слава о немь повсюду дивная проходить, имя сго до морей ПОСЛБДНИХЬ доходить, а ляхамь такь страшно, что, гдй либо повиють вйтрьі, всі, же Хмельницкій идеть, разумьют. Таковьій й толикій ляхові, побйдитель й Богомь дарованими тебї избавитель, супостать твоихь вь мьста пустьія загнавши, а по Вислу границу теб% закопавши. 214 Вершина історично-національної свідомості в драмі Четвертий акт обіймає привіт Хмельницькому після його повернення на Україну. Його вітають українські діти, що вчаться в київських школах, виславлюючи його любов до рідного краю. Від козацтва вітає гетьмана писар, підкреслюючи, що саме йому треба завдячити тим, що якт> Вкраина стала, толикая вт> ней радость єще не бьшала. Заслуги Хмельницького для України вічні: будуть убо витій везді тя славити, будуть й ритмотворцьі діла твоя піти зт> гисторіографами. На привітання відповідає Хмельницький промовою, у якій закликає козаків до згоди й упоминає їх, щоб меч ставили вище від золота. Гетьман радить іти слідами батьків, що "о желізі старались, желізо любили", й шукати лицарської слави, не багатства, а вже передовсім не кривдити один одного: Кто лісок-ь добрьій или хуторець порядньїй, кто ставты, кто луку, кто садь имієть изрядньїй, боліть или завидіть тому не хотите, які. бьі єго привлащить кь себі, не ищите. Коли бо збідніють козаки, не довго потривають останки лицарства, бо не буде за що купити коня й рушницю. Нарешті звертається гетьман до козаків із словами: сами не купчуйте, лука, стрілки, мушкета й шабли пильнуйте! Куплями бо обвязант> житейскими воин-ь, имени сего весьма таковт. не достоинь. Й дітей своихь, скоро отправлять науки, до сей же обучайте козацкои штуки... У п'ятому акті тішиться Україна й дякує Богові за радість. Божий Промисел (Смотрініє) пророкує їй розквіт під російськими монархами. На згадку про царя Петра перелякується Україна, одначе Божий Промисел потішає її, що це Петро Другий, котрий дасть Україні другого Хмельницького, Данила Апостола. Його ім'я є пострахом для сусідів. Із заздрості схуднуть вороги України аж до костей, але оружьєм не можна острьімт. воєвати, язьїкомь много начнуть на тебе щекати, аки грубу вт> народіхь тебе поносяще, аки наукь чуждую тебе обносяще. По Богь тя во воинскомт> искустві й штуці прославивьій, прославить тойже й вт> науці. Й сіє коллегіумт. чрезт> Петра Могилу основавг>, произведеть в-ь толикую силу, что оть него вітіи красноглаголивьі, тонкій философьі, богоглаголивьі боГОСЛОВЬІ, СИЛЬНІЙ Й ДІЛОМ!) Й СЛОВОМ'Ь. проповідники, стадо пасущи Христово, пастьіріє премудри, святи, преподобньї, древнимг оньїмт, церковньімі> світилами подобньї, й инньї изрядніи мужіє изьійдуть. Драма закінчується хором, що містить похвальну пісню в честь Хмельницького, й коротким епілогом. Вершина історично-національної свідомості в драмі _ 215 Літературна вартість "Ласки Божої'. Наслідування РЗУЇТСЬКОЇ драми можна бачити у виведенні уособлення України. Літературна вартість "Божої Ласки" ще більша, ніж літературна довершеність Прокоповичевого "Володимира". І в будові, й у змісті зв'язана вона численними нитками з сучасним авторові українським національним життям і українською національною традицією. І формою, і змістом наближається тут і там до українських пісень і дум із доби Хмельницького, різниться тільки тим, що драматург висунув на перший план національно-патріотичні й релігійні мотиви, а в українських піснях виступає на перший план економічний гніт із боку поляків і жидів; деколи так близько підходить драма до пісень, що бере з них окремі епізоди. Симпатії автора на боці козацької маси; ця риса твору злагоджує станово-козацький настрій, яким просякнута драма. Патріо- тичні сподівання українців викликала прихильність нового царя, яка проявилася вже хоч би в тім, що дозволив обирати гетьмана. Як із огляду на сказане досі, так і на реалізм у змалюванні лихої години українського народу під польськими панами драма займає місце між найпершими в шкільному репертуарі. Менше симпатичні анахронізми, себто перенесені в добу Хмельницького риси життя з доби автора, й переконлива мова драми, та це був дух часу. Проблема авторства. Драму відкрив Михайло Максимо- вич і приписав Феофанові Прокоповичеві на тій підставі, що в обох йому відомих копіях вона знайшлася в рукописних збірниках творів Прокоповича відразу по "Володимирові". Максимович думав, що Прокопович написав "Божу Ласку" з приводу приїзду гетьмана Данила Апостола до Москви в 1728 р. Микола Петров припускав, що драму написав учитель поетики Київської академії 1728-1729 рр. Феофан Трофимо- вич. Проти приписування драми Прокоповичеві виступив Тихонравов. "Ми не знаємо, З писав він, З ні одного випадку, Щоб шкільна драма в Москві або Києві була твором особи, яка не належала до академії. Зате безсумнівне те, що В9> виставлені в київських школах драми виходили з-під пера аоо вчителя поезії, або вчителя риторики. Тому треба шобДаТИС>Я> ХТЁ викладав У Києві 1728 р. поезію й риторику, Щоо розв'язати питання, хто був автором драми "Божа Ласка". викладав У 1727-1728 р. Степан Калиновський, що ишив по собі підручник риторики, в якому збереглася "МЯ -копія "Божої Ласки". Разом із нею збереглася тут і УДрІсть Предвічна" з 1703 р.; як ця обставина не промовляє ^алиновського, так і те, що був замолодий, бо Ін н .ЇСУРС академії щойно в 1725 р., коли поетику вчив нтш НеРУнович. Другий раз викладав поетику Перу- 216 Інші драми на історичні й біблійні теми нович в 1727-1728 р. Він народився в Києві, закінчив курс академії, в другій половині 1728 р. перейшов на вчителя риторики в Московську академію й там написав діалог, на виставі якого в лютому 1729 р. був і Яків Маркевич, котрий записав про це в своїм щоденнику. Від 1730 р. був префектом академії, а від 1732 р. іркутським єпископом. Помер 1747 р. В Іркутську дбав про розвиток шкільництва й показався місіонером із широкими планами й величезною особистою ініціативою. В Іркутську довелося йому чимало витерпіти від віце-губернатора й секретаря іркутської канцелярії за правду, бо скаржився на хабарництво першого й на захоплення церковної землі з боку другого. З огляду на те, що згадка про Данила Апостола велить здогадуватися, що поставлено "Божу Ласку" не без зв'язку з його вибором на гетьмана в жовтні 1727 р., принадна думка бачити автора драми в тодішнім учителі поетики Іннокентієві Неруновичеві, що повправлявшися в писанні діалогу в Києві, швидко виступив із якимсь діалогом по своїм приїзді в Московщину. 13. Інші драм'К на історичні й біблійні теми "Йосип патріарх". Хто б не був автором "Божої Ласки", те певне, що її досконалість залежна від хисту її автора, а не продиктована кращим розвитком української шкільної драми після Прокоповичевого "Володимира". Що останньому не судилося почати нової доби в нашому старому драматич- ному письменстві, доказують зараз найближчі київські драми, що з'явилися після нього, навіть одна з кращих з-поміж них З "Йосип патріарх" з 1708 р. Як Прокопович, так і її автор ужив терміну трагедокомедія на означення справжньої драми, як перший, так і другий увів біса тіла та принаду й користується способом оповідання про побічні події через треті особи. Одначе автор "Йосипа патріарха" вернувся до відокремлення комічного елементу в інтермедії, доданого по першім, третім і четвертім актах, правдоподібно без зв'язку з головною акцією, бо не дійшли до нас, бодай досі невідомі. І своїм стилем нагадує "Йосип патріарх" давніші шкільні драми, бо в своєму змісті уявляє він із себе злуку міракля з символічною мораліте. Змістом драми є життя Йосипа в Єгипті. Вона ділиться на п'ять актів, по кожному із хороХ наприкінці, який вказує на прообразний зв'язок Йосипа з Христом. Домішкою моралізуючого елементу й різниться драма від старозавітного біблійного оповідання. В зв'язку з "Йосипом патріархом" із 1708 р. варто зазначити, що перш2 звістка про існування шкільних драматичних вистав У Київській колегії в ЗО рр. XVII ст. стосується також тем* Інші драми на історичні й біблійні теми 217 старозавітного оповідання про Йосипа. В 1676 р. писав Лазар Баранович в одному листі, що під час науки в Київській колегії він грав укупі з Теодосієм Сафоновичем у трагедії: Баранович роль Йосипа, а Сафонович роль Веніяміна. Яка прама виставлялася тоді, не відомо. Для своєї мети вивів драматург видуману особу Йосипового приятеля, котрий тішиться з приводу того, що проданий Йосип живе й завідує всім багатством єгипетського вельможі Пентефрія. Братовбивча Заздрість, що порадила братам погубити Йосипа, впадає у лютість і, щоб настояти на своєму, закликає на поміч Адову Силу з бісами на нараду, як погубити пушу й тіло Йосипа; їх розганяє Божа Оборона, яка пророкує вивищення Йосипа. В другому акті змальована боротьба почувань жінки Пентефрія до Йосипа; її перестерігає Сумління, а на поміч стає їй Принада, яку, одначе, проганяє Йосип. В третьому акті Тайновидець оповідає про те, що зробила жінка Пентефрія з Йосипом і як він визволився від неї, вона ж обмовляє його перед своїм чоловіком, що вкидає невинного в тюрму. Четвертий акт заповнений журою фараона з приводу пророчих снів, яких ніхто не вміє розгадати. Шкодить Йосипові також Ворожнеча, що намовляє Пентефрія чим швидше погубити Йосипа. В п'ятому акті тлумачить сни Йосип, що йому в нагороду віддає фараон усе своє царство під владу. Пентефрій боїться помсти й виявляє перед жінкою свої побоювання, жінка відкриває усю правду й обидвос ідуть прохати вибачення у Йосипа. Зображення кохання в старій шкільній драмі. Драматург старався обставити виставу своєї драми характерними рисами єгипетської природи та єгипетського життя: тут є і море й кораблі, й непрохідні пустині й верблюди, й арабські діти й т. д. Все-таки чим іншим цікавий "Йосип патріарх". А цікаве саме те, як трактує автор зледащілу, вередливу, хтиву, мстиву й лукаву жінку Пентефрія. Він не уважав за можливе зобразити сцени, як хотіла єгиптянка збавити Йосипа, але оповідання про це знаходимо в монолозі Тайновидця. Все-таки автор старався показати на сцені зародження й розвиток кохання єгиптянки й дати психологічне пояснення н'. Коли біс тіла вцілив їй у серце, про наслідок цього оповідає вона ось як: О бози превишніи, имущіи власти пустити челов%ка вт> бідахь или вь сласти пребивати! почто мя остависте вину вт> бідахт. й вь слезахт. горкихт. пожити єдину? Єдна ми скорбт> многія сотворила рани, но друга мя злой муц% предаєть во длани: другь отьиде далече; живі, ли єсть, не знаю; азь же, имущи мужа, вдовствомь погибаю. Лучше єсть зт> человйки во міри не жити нежели желаннихь ми днесь не получити! Ниже сонт, вожделїнній, ниже нощт> глубока раздрішаєть лютую скорб-ь мою. Жестока страсть язвить ми утробу, гор^єть ми т%ло, внутрь ми сердце палаєгь, якоже огнь з%ло 218 Інші драми на історичні й біблійні теми возгорівійся. Нині ни богом-ь пожріти могу ниже ділати руками; умріти хощу скоро, токмо да узру возлюбленна. Пойду, пойду вь слідь єго, побіжу паленна... Что творишь, окаянна? Гді идешь безстудно? О лютая жизнь моя! О время пагубно, время нещасливо! Й кто можегь мя ньші утолити палиму в-ь толь скорбной годині? На переконування Сумління покинути свою пристрасть жінка Пентефрія, названа в драмі вельможа, порівнює себе з кораблем, призначеним до затоплення: Вся сія разумЬю, яже глаголеши; истинна убо суть зіло, но, аще имеши ми віру, не возможно ми єсть утолити сердда, єже отмещеть здравія совіти. Мною, понудить мя ярость на горшоє діло: ибо, єгда корабля в-ь бурнемь морі зіло нагруженнаго волни обійдуть, З суєтни тамь совіти, суєтни й труди, трепетни всі тамт> опустять руки а корабль пространимь путемь вь самую бездну зь богатствомь собраннимь порнеть со шумомі), никто бо єго можаше удержати. Се нині такоє єсть наше бідованіє: тщетніє всі твои совіти, любви бо распаленной тяжко угасити. Коли Сумління велить вельможі пам'ятати свого чоловіка, вона відповідає: Господинь мой мужь ми єсть любящій мя зіло, мию, зхощеть мя простити й покрити діло такоє. Не допомагають і дальші переконування Сумління, яке проганяє вельможа. Бажаючи впіймати Йосипа жіночим кокетством, за словами Тайновидця студая вельможа, по вся часи прямоє безстудіє во сердци розжегши, мисляше, како прелстити мужа святаго: красяше лице твоє, одежди изміняше, чуднимь прелщающе образомь, ко своим-ь безстуднимь жгуще діломь... Коли Йосип відмовляє бажанню вельможі, вона ще більше розпалюється, а коли він у боротьбі за свою чистоту лишає свою одіж в її руках, вона задумує погубити його: Плінникь нашь, ціною купленній, непотрібній, рабь мой вічній, мною погорділь многажди й, что больше, при ложи моємь посміяся. О люті мні, вельможи бідной і посміянной! Но єще отраду імієть моє сердце. Не будеть мя младу Інші драми на історичні й біблійні теми 219 никто уничижати. Презрїль мя рабь лстивій, смїстся уь любви моєй, избЬгл-ь нечестивій, З вїмь, что ему сотвору й како начати: за любовь отверженну должно воздавати гнївомь, за безчестіє моє й за праву милость мою сотвору, да погубить главу... В усій драмі тільки вельможа змальована досить опукло, поза тим драма млява й нудна. Лаврентій Горка, Акція "Йосипа патріарха" починається там, де закінчується акція "Дії на страсті Христові"; обидві драми мають короткий зміст перед кожною сценою й обидві збереглися в тій самій копії поетики Лаврентія Горки, переписані кількома студентами, але позначені його власно- ручними записками. На підставі того, що "Йосип патріарх" зберігся ще в другій копії поетики Лаврентія Горки, прийнялася думка, що він був автором драми. Був він козацьким сином з Станок; ієромонахом Братського монасти- ря, а від 1709 р. ігуменом Видубицького монастиря. В тім році відтяв Горка українцям зі шведами "тверду жилу війни", давши знати через Феофана Прокоповича князеві Голіцинові, що в Білій Церкві знаходилися немалі Мазепині запаси, які по зраді Горки опинилися в московському державному скарбі. Нагороди за те ждав до 1721 р., коли його покликано на Московщину, де він по двох роках займав кілька єпископ- ських посад по черзі. Помер 20 квітня 1737 р. У Рязані мав славу прихильника муз і богослов'я. В своїх єпархіях заходився закладати школи на зразок київських. Драма Федора Иесина. Тільки з заголовка відома драма батуринського ігумена Теофіла Несина "Давид і Соломон". Федір Несин по закінченні курсу Київської академії близько 1750 р. став священиком, а повдовівши, почав учителювати в академії. В 1754-1755 рр. викладав тут поетику, в 1755-1756 рр. З риторику. Опісля прийняв чернецтво й ім'я Теофіла та став батуринським ігуменом. З часу, коли викла- дав поетику й риторику, походить правдоподібно його драма. Драма Юрія Щербацького. Пробував пера як драматург І вчитель поетики та грецької мови в 1749-1750 рр. Юрій (в миру Григорій) Щербацький, що закінчив академію ґЕ2ИЗькЁ 1747 р. Як учитель поетики написав трагедокомедію Фотій", яку виставлено 29 травня 1749 р. Вже сама назва Драми трагедокомедією вказує на вплив Прокоповичевого олодимира", що відбився в цілій низці подібностей. Тема ята з поля боротьби православ'я й католицизму, уособлених українцях і поляках. Драма, коли можна її так назвати з яду на брак драматичності в акції, не має літературної моск0071' ДЁ ТОГО спРавляє немиле враження сливе чистою овською мовою й несмачним панегіризмом цариці 220 Поширеність, відсталість і занепад шкільної драми Єлизаветі. В драмі наводиться анекдот, оспіваний у співомовці Руданського, про пересадження злодія за пліт. Злодій проситься: Мой пане ласкавий! вьшовать, прости йди, єстьли не прощаєшт>, З сичи, пали, убивай ужь, какт> ти самі. знаєигь, лишь законіы у нась такой З черезт> плоть не перссажуй! Господар пересадив злодія, которому тільки цього треба було, щоб утекти. Михайло Козачинський. Ніякої літературної цінності не має драма Михайла Козачинського з 1744 р. під назвою "Благоутробіє Марка Аврслія", панегірик цариці Єлизаветі з нагоди того, що відбула богомольну подорож до Києва. Змальовуючи Марка Аврелія, вибрав автор такі події, які давали привід до порівняння з діяльністю цариці. Драми Козачинського, додані до інтермедій, не дійшли, це відгомін на здеморалізованому Московщиною українському грунті тих панегіричних вистав, котрі головно в єзуїтськім театрі набули свого буйного розквіту. По закінченні Київської академії вибрався Козачинський разом із іншими студентами в Сербію, щоб організувати там школи й учити в них. Висвятившися в Сербії безженно, після повернення до Києва в 1737 р. постригся в ченці. В Києві вчив у академії, де від 1740 р. був префектом. Життєву кар'єру закінчив слуцьким єписко- пом. Помер 16 серпня 1755 р. Коли був ректором і вчителем риторики карловицьких шкіл, написав у червні 1733 р. "Трагедію або сумну повість про смерть останнього сербського царя Уроша П'ятого та про впадок сербського царства". Вона дійшла до нас тільки в переробці його учня Івана Раїча, що зі своїми скороченнями й доповненнями видав ЇЇ в Буді 1798 р. Трагедія Козачинського обіймає найважніші моменти сербської історії від кінця XII ст. аж до запрошення київських учених до Сербії в середині XVIII ст. 14. Поширеність, відсталість і занепад шкільної драми Поширеність старої драми. В середині XVIII ст. припи- нила українська шкільна драма своє мляве життя. Жила вона тільки в таких осередках шкільної освіти, як Львів, Київ, Чернігів і ін. Українські школи, першою мірою Київська академія, випустили велику масу вихованців, що поширили не тільки богословську, але й літературну освіту далеко поза межами України З на Білорусії, Московщині й у Сибіру; в Сибіру дав початок театральним виставам за Петра Великого тобольський митрополит Філотей Ліщинський, що за свіД" Поширеність, відсталість і занепад шкільної драми 221 ченням сибірського літописця, "славні й багаті комедії ділав". Вихованці Київської академії зайняли вчительські посади не тільки в Московській слов'яно-греко-латинській академії, але й у довгій низці духовних шкіл, зорганізованих у Смоленську, Новгороді, Твері, Ростові, Тобольську, Іркутську й т. д. Переносячи до нових місць своєї діяльності ту літературу, котра процвітала в Києві, розносили вихованці Київської академії скрізь і зразки української шкільної драми. Наслід- ком великої поширеності поза межами України стала українська шкільна драма чинником, вплив якого продовжу- вався аж до народження нового суспільного театру в Росії. Українська шкільна драма на Московщині. На Московщину пересадив українську шкільну драму один із вихованців Київської академії Семен Полоцький, автор опертої на московській "пічній чинності" драми про Навуходоносора, про золоте тіло та трьох хлопців, не спалених у печі, й комедії про блудного сина. Остання є переробкою євангельської притчі; вона видавалася для акторів з рисунками, на яких зображувалися поодинокі сцени і епізоди. Рисунки цікаві тим, що відтворюють рисунки голландця Пікара, тобто взяті з німецької або голландської сцени; місцями вони доповнюють зміст комедії Полоцького. На час перебування Полоцького в Москві припадає й діяльність Степана Чижинського. Чижин- ський, шляхетський син із львівського повіту, учитель латинської мови, поставив у Москві "комедію про Давида з Голіафом і інші комедії та вчив комедійної справи вісімдесят чоловік усякого стану людей". Авторів низки драм, поставлених студентами Московської академії, звичайно, не знаємо, але їх залежність від київських драм указує на цих авторів. До деяких із драм були додані інтермедії, які щодо свого змісту, як говорить Морозов, різняться від українських інтермедій: це не живі сцени з народного життя, а якісь абстрактно-віршові моральні по- вчаннґя> Чернець-українець, переселившися в Москву, втратив живий, безпосередній зв'язок із своєю південною батьківщи- ною, а втім, він і не міг відтворювати перед глядачами-ве- ликоросами картини чужого їм життя; з другого боку, вели- коруське життя було йому зовсім невідоме; тому мимоволі Доводилося також в інтермедіях залишатися на грунті загаль- 01 моралі. Наслідком цього була видуманість і мертвота. о українців відомий автор драми про ізраїльського царя к екію 3 1728 р. Написав її учитель риторики ієромонах ака И- ^маРнии> покликаний в 1724 р. в Московську М1Ю 3 ^иєва- З пізнішого часу, з 1742 р., походить дРама "Стефанотокос" Іннокентія Одровонжа- , що, будучи родом зі Львова, одержав освіту в 222 Хронологічний перегляд шкільної драми Київській академії й 1740 р. перейшов із Києва на вчителя та префекта Новгородської семінарії; префектом був у 1740-1743 рр. Інший вихованець Київської академії Мануїд Базилсвич, покликаний з Києва на вчителя Смоленської семінарії, написав між 1752 і 1755 рр. "Декламацію" наслідуючи драми Варлаама Лащевського та Юрія Кониського'. Відсталість і занепад старої української драми. З'явив- шися на Україні тоді, коли по Європі лунала вже голосна слава найбільшого драматурга всіх часів Шекспіра, українська шкільна драма заціпеніла, придавлена київською схоласти- кою, й тільки більшим літературним талантам, як Прокопо- вичу, авторові Божої Ласки, чи Кониському вдалося визво- литися з-під схоластичної шкаралущі. Ще найбільшим реалізмом визначається кілька драм із території Західної України. До речі, й реалізм західно-українських драм, і факт, що драми з Західної України хронологічно старші, цілком не промовляє за твердженням Миколи Петрова, що стара шкільна драма розкоренилася з Київської колегії й академії. Взагалі, будучи добром невеличких гуртків і маючи дуже мало що спільного або частіше не маючи нічого спільного з тодішнім українським життям, стара українська драма була заздалегідь призначена на певний занепад. Дидактизм і моралізаторство робили її тенденційною й позбавляли її живішої акції. Мова й пишний стиль робили її недоступною для ширшого кола. До того, всяка вільніша творчість була виключена, бо уява автора мала роботи або й зовсім не мала її там, де ввесь матеріал був готовий у біблійнім оповіданні чи чомусь подібному. Все-таки під пером талановитіших авторів деколи стара українська шкільна драма зближалася дещо з українським народним життям, її не оживляла західноєвропейська драма, що розквітала в Іспанії, Італії чи Франції з її славною трійцею: Корнелем, Мольєром і Расіном як представниками трьох єднот у драмі. Навпаки, політичні та громадсько-культурні відносини України не створювали обставин, сприятливих для розвитку драми. 1 коли з початком XVIII ст. ударяє слаба хвиля псевдокласицизму об ук- раїнський грунт, політичні та громадсько-культурні відносини України спричинилися тільки до того, що одна схоластична мертвота замінилася іншою в новій формі. Хронологічний перегляд шкільної драми Тому, що огляд шкільної драми поданий по категоріях і заголовки окремих драм згадані в перекладі, наводяться оце, для кращого перегляду й виказанн Хронологічний перегляд шкільної драми 223 астицизму вже в самих заголовках, окремі драми в хронологічнім порядку та з оригінальними заголовками. З другої половини XVII ст. походять (спочатку подані драми без дати, потім із датою): Антипрологь; Банкеть духовими; Віа1о?ІІ5 де ра58іопее Спгізіі; Драма на тему "архангеловьіхь вощаній Марій"; Слово о збуреню пекла; Розмова вократці о душі грішной, суді, принявшей огь судій справедливаго Христа Спасителя; Алексій человікь Божій (1673); Царство натури людсккои, прелестію, єюже смерть царствова надь непогрішившими, разоренное, багодатію же Христа, Царя слави, терновимь вінцемь увяденнаго, паки составленноє й вінчанноє, смутнимт> же дійствомь вт> кісвскихь Аоинахь, подт> властію пресвітлаго тривін- чаннаго сущих-ь, огь благороднихь россійскихь младенцовь извіщенноє року, вь оньже Христось, Царі славьі, разоривьій адово царство 1698 г. З кінця XVII З поч. XVIII ст. походять: Дійствіе на страсти ХристовьІ списанноє; Успенська драма. З XVIII ст. походять: Образь страстей міра сего образомь страждущаго Христа исправися; Свобода оть віковь вожделінная Натурі людской, юже Міріы гріхами лестнь себі вь роботу плінивь, на крестномь полю пречистою кровію подписанная й презь неповинную смерть Милости Божія тщательствомь Милосердія тойжде плінившейся уже во любовь Христову Натурі дарствованная оть благородньїхь младенцовь во училищахь Кієво-Моги- леанских вт> актахь і сценахт> подобіємь ритмосложнимь гаданіємь изобразися року, в оньже В натуру людську псалмописцевь синь облеклся, во єже бьі з геснскихь узь человікії извлеклся, (себто 1701 р). Мудрость предвічная, во едемскомь душу разумную вертогра;і наздавшая, самоизвольні же вь плінь Ада восхищенную оть погибели вічнои кь первому рая блаженству Любве Божія довлетвореніємь возведшая, чрезь благороднихь Россіи младенцовь вь училищномь коллекгіумі Кієво- Могілеанскомь стихотворньїмь сложеніємь 1703 явствовася. Теофан Прокопович. Владимірь, славено-россійскихь странь князь й повелитель, оть невірія тмьі вь світь євангельскій приведенньїй Духомь Святьімь оть Р. Хр. 988, ньші же вь православной Академій Могилянской Кісвской на позорь россійскому роду оть благородньїхь россійскихь сьшовь, добрі здісь воспитусмьіхь, дійствісмь, єже оть піить нарицаєтся трагедокомедія, літа Господня 1705 іюля 3 дня показаній, оржество Єстества человіческаго, прежде снідію завіщаннаго древа умореннаго, ньші же смертію Христовою оживотвореннаго, єже Милость Ьожая, любве ради изшедшая, зь нерушимихг узь адових-ь раздріши, изведе на царство некончаємия жизни, давши ему перви благодати вінець, трома частми презь благороднихь младенцовь стихотворнаго Ученія Академій Кісвскія вь день страданія й вь день востанія Господня изьявленноє року 1706 місяца априля дня 7. 224 Хронологічний перегляд шкільної драми Лаврентій Горка. Іосифь патріарха, своимь преданієм-ь, узами, темницею й почтеніємт> царскаго престола Христа, Сина Божія, преданнаго страждущаго й вознесшагося сь славою, прообразующій, вт> преславной Академій Кієвской на позорь россійскому христолюбивому роду оть благородньїхь россійскихь сьшовь дійствіємь, єже оть поетові, нарицаєтся трагедокомедія, року 1708 показанний. Милость Божія, Украйну оть неудобь носимьіхь обидь лядскихь чрезь Богдана Зиновія Хм^льницкаго, преславнаго войскь запорожскихь гетмана, свободившая й дарованньїми ему надь ляхами побїдами возвеличившая, на незабвенную толикихь єго щедроть память репрезентованнаа вт. училищахь кієвскихь вт. 1728 году. Трагедокомедія, изданная вь Академій Кієвской честнимь іеромонахомт. Сильвестролп Ляскоронским'ь, учителем*, школи поетики 1729 года. Митрофан Довгалевський. Комическоє д%йствіє в-ь честь, похваленіе й прославленіє по пророчеству й об%тованію рождшемуся ветхому денми, младенствовавшому подь л%ти, усти оть в%ка пророкь провозвїщенному, явленіємь зв%зди й поклоненіємт. царей св%дителствованному Царю царей Христу Господу всемирнои дйла радости чотирма явленій изображенноє. 1737. Митрофан Довгалевський. Властотворній образг. человїколюбія Божія всемирнои дїля радости пяточисленнимт. явленієм'ь обновленній вь честь й прославленіє искони єдиносильньїй сов%ть давшему єдиному оть ТройцьІ Сьіну Божію, яко сотворити благоволившему й оть небьітія во бьітіє перваго человїка приведшему, єгоже ради сей яко запов%ди преступника за крайнєє благоутробіс воплотися, пострада даже до смерти крестнія й всемощною Божества силою тридневно воскресе й паки сего й всїхь клятв% єго виновнихь на первоє в^чнія свободи й радованія возведе блаженство. 1737. Йоасиф Горлечко. Брань честнихты седми доброд/Ьтелей зг. седми гріхами смертними, вт> человіці путнику так-ь всегда, які. найпаче вт. дни святия четиредесятницьі резидуючая, по числу седмиць єя имагинацією піитическою й ритмомь описанная 1737 года апрїля 9 дня. Трагедокомедія о тш,ет% міра сего, составленная Варлаамолп\Лащевскимь й репрезентованная вь Академій Кієвской или о награжденіи вг, семт> св^т% пріисканньїхь д/Ьль мздьі вь будущей жизни вйчной. Коло 1742. Михайло Козачинський. Благоутробіє Марка Аврелія. 1744. Воскресеніє мертвьіхь обще убо вс%мь будущеє, по страждущимь всїм* неповнино вь вїцї семь блаженно, а обидящимь гибельно, вь пяти д%йствіяхь вь пользу чающихь онаго показанноє Георгіємь Коньцкнм* 1746 года. Трагедокомедія, нарицаємая Фотій, т. є. о отступленіи западньїя церквьі оть восточньїя, учьшенномь найпаче во время Фотія, патріарха константи- нопольскаго, й о отсіченіи рьімлянь яко єретиковь оть общенія в%рнмхі>, д%йствіями вь Академій Кієвской представленная 1749 года мая в* І* день пречестн%йшимь іеромонахомь Георгіємь Щербацкимь, бившим* на тоть чась учителемь школьї піитики. Хеедір Несин. Давидь й Соломонь. Близько 1755 р. IV Початки комедії 1. Від схоластики до життя Найжшіша частина старої української драми. На ук- раїнському грунті були інтермедії ще найживішою частиною старої драми; великою мірою це залежало від того, що вони не творили суцільних п'єс, а були низкою сцен і розмов, пов'язаних із собою не темою, а тільки комічною метою. Комізм щодо своєї істоти має в собі характер пластики й конче вимагає розмовної форми і цим робить місце для жартів, дотепів і насмішок. Свій зміст черпали інтермедії з жартівливих анекдотів, а звичайно з народного життя. Наближення схоластики до життя. Незважаючи на всі обставини, які скували розвиток старої української драми, вона давала можливість українському схоластові навіть в поважній частині зблизити її з життям, яке оточувало його. Потреба втримати свій авторитет веліла київському вченому вишукувати, наприклад, для своїх проповідей живі порівняння й наводити так звані приклади з царини мандрівних оповідань, анекдотів, байок тощо. Народне життя здобувало собі доступ і до старої української церковної драми. Унаслідок чого з'явилися в останній оригінальні сцени, живі особи й українська дійсність. Під натиском життя почала церковна драма переходити щораз більше в політично-сатиричну драму й навіть у комедію. Бурхливе історичне життя України пробило собі доступ крізь схоластичну скаралущу до старої української драми й вона, хоч слабо, почала відбивати в собі життя, яке кипіло довкруги. Не дивно, що найсильніше відбився в українській драмі той час, коли історичні обставини 3 єднали, а бодай зблизили козацтво, духовенство й народні маси, словом, коли тим то сталась по всьому світу страшенная козацькая сила, що у вас, панове молодці, була воля й дума єдина. 226 Інтермедії з драми Якуба Гаватовича Мандрівні студенти як виразники вищої освіти $ народних інтересів. Широта малюнку народного життя та ступінь відчування народних потреб у писаннях залежали звичайно від ступеня зближення інтересів їх авторів 3 народними масами. Це траплялося найшвидше у людей невисокої освіти З сільських учителів і мандрівних студентів що, переходячи з місця на місце, шукали кращої долі для себе. Цій найнижчій верстві української інтелігенції XVII й XVIII ст. судилося відіграти в історії української літератури дуже почесну роль виразників вищої освіти й народних інтересів. Документи свого літературного смаку залишила ця верства в зшитках, записаних різнорідним літературним матеріалом: житіями святих і легендами, віршами різнорідного характеру та змісту, поважними, історичними й любовними, деколи інтермедіями й піснями. Потрапляючи в ролі співаків чи з іншими потребами на Московщину, заносили наші представники також туди і зразки своєї літератури й опісля складали про свою подорож гумористичні вірші на зразок: Волною морською був я під Москвою: там я рибу ловив і штани загубив, тим бо й прославився. 2. Інтермедії з драми Якуба Гаватовича Найдавніші українські інтермедії. З прегарно змальовани- ми типами пиворізів зустрінемося в одній із інтермедій Митрофана Довгалевського. Найдавніші зразки інтермедії зберегла нам польська драма Якуба Хаватовича, поставлена 1619 р. в Кам'янці Струмиловій під назвою "Трагедія або образ смерті божого післанця пресвятого Івана Хрестителя". Польські інтермедії з'явилися досить пізно. В 1579 р. з'явилися інтермедії на єзуїтській сцені в Пултуску, але вони бліді й моралізуючі. Справжні польські інтермедії з'явилися щойно під італійським впливом. Три найдавніші походять із 1604 р. Перша друкована інтермедія вийшла 1612 р. під назвою "Комедія про Лаврінця до школи та зо школи". Драма Гаватовича без літературної вартості. З сучасним авторові життям суспільності пов'язують її тільки дві сцени "замість інтермедії", примітні тим, що в їх автора серце чуйне на кривди народних мас. Найцінніші з драми п'ятий акт, який нагадує аналогічні сцени з українського вертепу, й українські інтермедії, зіграні одна після другого, а друга після третього акту, але в книжці надруковані наприкінці. Інтермедії з драми Якуба Гаватовича 227 Іпсеггоесііит ро АЬс'іе тогут. РегГопу КІітЬо г ?агсаті $сеЛо їсога V/ \уогге ті п а ?г;ІЬіссіс К.ІЛМКО О<&$ *пс 8ТЕСКО К Ь І М : 5С4 п.і Г<5Ы & 5ТЕС-. 5ТЕСы КЬІМІ К ЬШ: 25о фое5Ы роЬ? (їфі4? / 5ТЕС: ' ы 5 ТЄС* ЫСоероГиуІ в^о ЬиЬет Диріїет у ЫіоІпігРц сторінка з українськими інтермедіями в драмі Якуба Гаватовича 228 Інтермедії з драми Якуба Гаватовича Продає кота в мішку. В першій інтермедії з'являється двоє селян: Стецько з горщиками та Климко з котом у мішку. Перший, багатий господар, наймає другого до себе на службу й обіцяє добре годувати його, варячи різні страви в горщиках, які закупив на ярмарку. Другий годиться та хвалиться своєю вмілістю ловити звірів. Ось і зловив лисицю, яку тримає в мітку. Пропонує Стецькові купити її. Після торгу купує Стецько звіря в мішку. Климко відходить і обіцяє незабаром повернутися, а тим часом бере горшки й одіж Отецька. Останній розв'язує міх, а з нього вибігає кіт. Тим часом повертається Климко, перебраний в іншу одіж, приносить горщики, накриває їх своєю одіжжю та присипає їх травою. Коли Стецько докоряє йому за шахрайство, Климко запевняє, що він не зробив цього, далі показує йому купу горщиків і запевняє, що це лежить винуватець, котрого й радить вибити "гараст по хрепті". Стецько йде за його радою і б'є власні горщики. Запізно зауважує свою помилку: Ой, матьонько, матьонько, тепер же ми лихо! Чи біс, чи лих чоловік вправил мене тихо в то нсщестс велике, що-м убоство своє потолк, внівець обернул те горіцочки моє? Що ся дієт, чи Бог то милостю справити хотіл, такос річі на мене пустити, чи лихії люде? О Боже милостивий, коли ж би ся тот трапил чоловік здрадливий, що ми такоє річі ось, пане, наброїл, пузнал би, якби-м диви коло него строїл. З Возьчу ж претця ту сукману, пуйду ся скаржити пану. Стецько відходить, а Климко приходить і сміється: Га, га, га, га, га, га, га, два кроть єдиного чоловіка-м ошукал, признамся до того. Тот пан, що знаєт в світі гараст махльовати, пойду іще та знайду, кого ошукати. Джерело інтермедії. На тему цієї інтермедії відома в нас приповідка "кота в міахку не торгують" або "купує кота в мішку". Ця приповідка є, мабудь, скороченим до догми оповіданням на ту саму тему в усній словесносг. Такі оповідання мандрівного характеру. Джерело оповідання про купленого кота відкрив Драгоманів у німецькій книжці про Улсншпігеля, жартуна з совою в одній руці, а з дзеркалом у другій, котрий робив по більшій частині гидкі жарти різним особам, що з ним сходилися. Тема інтермедії скомбінована з двох оповідань, які сливе в дослівнім перекладі з німецького оригіналу знайшлися в польській переробці, довершеній наприкінці XVI ст., а найдалі на початку XVII ст., бо в 1617 р. потрапила вона в список заборонених книжок. Найкращий сон. В другій інтермедії виступають троє слян: Максим, Гриць і Денис. Перші два продали волів на ярмарку. Втішені, що не відроблятиму1* уже ними "шарварку", збираються служити на флісі, себто гнати дараби човни на ріці. Третій Денис наздоганяє їх і просить узяти його до товариствы- По якімсь часі просить Денис їсти, бо забув купити хліба. Та хліба не Інтермедії з драми Якуба Гаватовича 229 товаришів подорожі. В дальшій дорозі зачувають селяни запах пирога, И го знаходять у траві. Тому, що пиріг замалий для трьох, пропонує Денис Я й спати та присудити пиріг тому, кому присниться найкращий сон. Усі гають спати. Коли обидва товариші сплять, з'їдає Денис пиріг і потім будить їх. Кожний оповідає свій сон. Максим був у небі, де його засаджено за стіл з'їдати різні страви. Грицько був у пеклі, де сказано йому, що терпітиме муки навіки. Тепер почав Денис оповідати про себе. Коли він лежав, прийшов до нього ангел, вхопив його за волосся й посадив на небі. Там побачив, як Максим уживав собі; просив його дати й собі шматок, але Максим не хотів, тільки показував з неба на пиріг. Опісля поставив ангел Дениса коло пекельного вогню, звідки почув крик Грицька, щоб Денис з'їв, що має, бо Грицько навіки лишиться у пеклі. Нагло поставив його ангел на траві й він з'їв пиріг. Із приводу цього вив'язується така розмова на закінчення інтермедії: М. Либой? д. Ой, так! М. Ей, Денису! Іди ж же ти собі к бісу! Коли не будет пирога, будеш плакати на Бога. Д. Вшак ось ся ти наїл в небі! Г. Як я, баламуте, тебе Тема інтермедії. На почну палицю взбирати, не будеш ти жартовати. Д. Ось біда, з'їсти казали пирог та ся розгнівали. М. Іди ж, іди ж, скудесь пришол, хоть бись і до біса пошол. Д. Коли-м пирог з'їл, не дбаю та юж ся з вами жегнаю. тему найкращого сну є усне оповідання, але далеко ближче до змісту інтермедії одне оповідання з "Римських Історій" , що належали до найпопу- лярніших і найбільше поширених творів європейської літе- ратури в середніх віках. Вибір із тієї збірки був у польському перекладі, де вміщено і оповідання на тему нашої інтермедії. Досліджуючи походження українського усного оповідання, дійшов Драгоманів до висновку, що воно закордонного походження й з'явилося на Україні не раніше появи в ній "Римських Історій". На підставі усного переказу обробив сюжет інтермедії про найкращий сон Степан Руданський у приказці "Пан і Іван в дорозі"; остання в'яже найдавніші українські драматичні сцени з новим українським письмен- ством, що в нім маємо на ту саму тему сценку "Дивний сон" у "Сценах і оповіданнях" Петра Раєвського з ук- раїнського народного життя. Справа авторства. Справа авторства інтермедій із драми Іґаватовича Досі невияснена. Твори Гаватовича з безсумнівним його авторством З химера. Справжню літературну вартість ають тільки інтермедії, додані до його драми. Безвартісність исьменської спадщини Гаватовича велить ге вірити в те, ЩЁ Іаватович написав українські інтермедії, тим більше, що іни Ё -В ЗВИЧаІ> ЩЁ інтермедії міг писати й писав звичайно не б" автЁР' а не автЁР поважної драми. Вже перед 1619 р. нав' ^ЛИ д'алОги новинкою в українських школах. Важко ть припустити, щоб затрималася на поважних діалогах 230 Поверховий комізм у боротьбі з карикатурою вдача українця, наділена з природи гумором і схильна д0 пародії. Такі написання латинкою, як "рокируї" (покупиль) "споіуї" (хотЬль) і т.д. поруч "Ьу\у" (бнль), "ітуи" (имЬль) і т. д. промовляли б за кириличним текстом, із котрого непослідовно транскрибував Гаватович, видаючи інтермедії латинкою. Правда, текст інтермедій засмічений полонізмами та це звичайна річ на території західноукраїнських земель під час шаленого полонізаційного напору на Українську й Білоруську землі; дещо треба зложити також на карб складача. З доданням інтермедій до драми Гаватовича стояла справа подібно, як із піснею про козака й Кулину, доданою до брошури Яна Дзвоновськогр з 1625 р. Вага обох інтермедій. Інтермедії, додані до драми Гаватовича, поляка вірменського походження, цінні тим, що уявляють із себе незвичайно важливу пам'ятку живої української мови в її північноукраїнському діалекті. За малими винятками мають інтермедії той самий віршовий розмір, що початкові вірші кожної строфи пісні про козака й Кулину; це суміш силабізму з тонізмом, унаслідок чого вірші інтермедій мелодійні, коли, читаючи їх, затримати звичайний український наголос. Хоч зміст інтермедій не хитрий, але їх реалістині картини виблискують іще й сьогодні свіжістю, якою завдячують великому числу побутових сценок і чисто народних зворотів. Нарешті важливі ці інтермедії для дослідження культурних впливів Західної Європи на Україну, бо їх автор, безперечно, людина з західноєвропейською освітою, вмів прищепити інтернаціональні мандрівні сюжети на український грунт і дати нам цінні веснянки нашої драматичної літератури. 3. Поверховий комізм у боротьбі з карикатурою Жид із українцем. З літератури мандрівних анекдотів зачерпнула свою тему й найближча інтермедія "Интермеди- умь жид из русиномт>". Мандрівний анекдот убрав автор у побутову обстановку українського життя. На сцені з'являється жид із тхориками в руках. Його наздоганяє українець. Обидва вступають у розмову. Українець починає сумніватися, чи випадає йому бути в товаристві нехриста жида. В суперечці на тему приходу Месії закидає українець жидові, що в нього нема свят. На це заявляє жид, ШР коли б почав вичисляти всі свої свята, не стало б у бороді українця ні одної волосинки. Спочатку називає жид свої свята й за кожним разом вириває волосок із бороди українця. Нарешті спиняється, бо без талмуда не мож пригадати собі більше свят. Опісля починає українець вичисляти свої свята, спочатку по одному святому, а коли дійшов до неділі всіх святих, вирива усю бороду жидові. Інтермедія закінчується плачем жида по бороді: Поверховий комізм у боротьбі з карикатурою 231 Ой, вей, Адонай, Бозе зивий! Ото оспетил мене гой злосливий! Бороду мні вирвал, як драпізний волк, і києм дузе такзе бока нотолк. Ні до зонки, ні до дітий ніяк прийти. Ото оспетил так єси мене, гою, ти! Мандрівний анекдот як джерело інтермедії. На цю тему вказав Франко мандрівний анекдот про двох богомольців, француза й іспанця, що, зійшовшися в гостиниці, розбала- калися про почесті кожен свого рідного краю, вихвалюючи один понад одного добрі прикмети свого народу. Бачачи, що в багатьох точках не може Іспанія дорівняти Франції, перейшов іспанець на релігійне поле в тій певності, що тут візьме гору. Спір закінчується перераховуванням свят, при чому француз з словами "одинадцять тисяч святих днів" ухопив іспанця обома руками за вуса, бо іспанець ні не придумав більшого числа святих, ні не міг сказати слова з болю та зрікся свого заставу. Українські варіанти цього анекдоту мають дві редакції. В одній з них місце жида зайняв поляк. Цей сюжет був досить поширений також у старому українському анекдотичному письменстві як суперечка Тара- ски-жидовина з християнином-скоморохом за віру, при чому вищість віри доказується також перерахуванням свят і вириванням волосся. В цій редакції мас анекдот по більшій частині назву "Слово про християнську та про жидівську віру". Одна з дальших редакцій цього анекдоту стала темою приказки Руданського з 1858 р. під назвою "Рабін і Запорожець", що пов'язує давні українські інтермедії з новим письменством. Інтермедії з драми про св. Бориса та Гліба. Виступивши у викінчених зразках, які не засоромили б найкращих західноєвропейських попередниць, українська інтермедія часто сходила з тієї висоти, заступаючи природний і наївний гумор, Що в перших інтермедіях випливав із ситуації, вимушеним гумором, що випливав, наприклад, із перекручення слів, а справжнє життя й типи заміняв карикатурою. Облишаючи на боці такі інтермедії, де поодинокі персонажі силкуються говорити макаронічною українською мовою, до згаданих поверхових інтермедій треба зарахувати інтермедії з польської Драми про св. Бориса та Гліба, так званого "Духовного причастія св. Бориса та Гліба" в одному польському підручнику риторики кінця XVIII ст. Тема драми взята з Української історії. Оповідається про те, як Святополк задумав зробитися єдинодержавним володарем України. Крім Свято- олка, Бориса й Гліба та Ярослава виступають тут іще енатори та драгуни, що зовсім неправомірне під історичним глядом. Перша інтермедія знаходиться перед початком 232 На вершині розвитку драми, а її акція відбувається в костелі. В збереженому уривку інтермедії розмовляють гарбар і селянин про декорації котрі були потрібні для вистави. Увесь комізм побудований тут на невдалих зауваженнях селянина з приводу незро- зумілих слів, які пояснює йому гарбар. У п'ятій сцені драми є кілька місць, написаних народною мовою, які творять окрему цілість, приперчену протиалкогольною пропагандою на тему вкраденої кобили. На мілинах. З 1719 р. маємо інтермедію, додану до великоднього діалогу, в якій виступають баба, дід і чорт. Випивши горілки, дід і баба танцюють під звуки музики, їм приспівує чорт, що забирає їх до пекла. Дід і баба беззубі і на їх шепелявості побудований комізм інтермедії. В тому самому рукописному збірнику, що й інтермедія з 1719 р., є уривок інтермедії зі сваркою селянина з жінкою з приводу паски. На жарти жінки погрожує селянин, що зачне "києм лоскотати її". На це заявляє жінка, що швидше згине плем'я чоловіка, ніж він може зробити вжиток із кия. Селянин відходить, а жінка говорить до публіки: Ой, так, сусідоньки, тиї мужі поганці звикли чинити: коли ему хто що чинит, то ся он почнет на жунці мстити. До корчми іде, почнет ся упивати і на жунку бідну сердца добивати; с корчми пришовши, не встигнет сісти, зараз почнет жунці лаяти, аби му дала їсти. Між бібліографічними рідкостями бібліотеки Йосипа Кра- шевського був також діалог на Великдень із інтермедією, написаною почасти польською, почасти українською мовою, а саме правдоподібно в ролі козака в хутрі з великою солом'яною булавою, обшитою хустками й почорненою, і з рогом за поясом. Текст її невідомий. Лицар і смерть. Із збірника всяких традиційних творів із 1788 р. опублікована інтермедія на три особи: смерть, вояк і хлопець. Вона, без сумніву, давнішого походження та є варіантом легенди про лицаря і смерть. В інтермедії вояк, що здобув багато перемог, хоче спробувати боротьби зі смертю, якщо вона попадеться йому під руки. Надходить смерть і застерігає його, що хоч який був сильний Самсон і мудрий Соломон, вона виявилася сильнішою від Самсона й мудрішою від Соломона. За зброю мас косу, граблі й заступ і стинає царів, королів, гетьманів, святих патріархів і владик. Вояк наставляє шаблю, а смерть косу, перестерігаючи вояка, щоб не довіряв ні здоров'ю, ні красі. Вояк стріляє, смерть падає й, коли вояк уже хвалиться перемогою, смерть підводиться й обрізає нитку його життя. 4. На вершині розвитку Інтермедії з різдвяної драми Митрофана Довгалевського. До свого найвищого розвитку піднеслася українська інтермед На вершині розвитку 233 інтермедіях, доданих до різдвяної й великодньої драм Митрофана Довгалевського, по п'ять до кожної. Між поважними частинами драм й інтермедіями помітний деякий паралелізм. Рівнобіжне до появи трьох східних царів у першій сцені різдвяної драми, в першій інтермедії виступає з лорнетою поляк-астролог, уроджений шляхтич дівоцтва. Хвалиться розумом Катона й хоробрістю Гектора, але не має долі: він без чобіт, без одежі, а про шапку й не питай. Єдиний його маєток "перспектива астрономської штуки". Селяни, циган і білорус насміхаються над його вмінням відгадувати та проганяють його. Друга інтермедія З це безпретензійна картина наївного й забобонного селянина, якому приснився дивний сон; як селянин бачив у сні величезну зірку, що билася з місяцем, так у другій сцені, після якої шла інтермедія, доносять маги Іродові про чудесну зірку на небі. Як у третій сцені хвалиться Ірод своєю могутністю й посилає вояків, щоб повбивали дітей у Вифлеємі, так у третій інтермедії хвалиться лях силою і погрожує перебити селян; як диявол забирає Ірода до пекла, так селян визволяють козак із москалем, що несподівано з'являються та б'ють поляка з його помічниками. Третя інтермедія мас глибшу суспільну основу; в усій наготі виступає тут жорстокість і нелюдяність польських зайд-панів, з одного боку, й незавидна доля тутешнього українського селянина З з другого. Національний елемент вносить запорожець, що з'являється з піснею на вустах. Бився з турками й татарами, а тепер не знайде місця, бо ліси, поля спустошені й покошене сіно в лугах. Тому піде в Січ шукати долі; буде воювати з турками й мечем здобувати слави та здобичі; Егей, коли б вп'ять, як була, козацькая слава, щоб розпустилась всюди, як пірами пава, і щоб зацвіла знову, як рожа у літі, як Бог позволить побрать турецькиї діти або ляхов на той час трапиться поймати і сім києм козацьким по ребесах дати. Козак ховається, а з'являється лях, що вибрався на перепелиці. Рад би мати ще другого яструба. Його мають принести білоруси, що складають панові просте, щире привітання на здоров'я панові, пані та всім дітям. Ляхові не подобається таке привітання, він велить хлопцеві дротяним мотузом побити спочатку війта як найстаршого: бити, товкти, валити, палити, З а потім добре побити й другого. Для нього зовсім не дивно вбити "хлопа як скурвого сина . Другий білорус просить і його потріпати й пустити додому; лях велить 1 ^ОМУ відміряти сто київ. "Хлопську відвагу приписує він помочі москаля аоо козака. Його лють безмежна. Погрожує постинати підданим шиї, а з країни прогнати козака. Згадка про останнього викликає у нього спомини про давню славу Польщі; він рад би підвести всю шляхту не тільки в межах ольщі, але и на україн^ щ^ уСЮди гомоніла польська слава. Він ахвалясться, що відбере вогнем і мечем не тільки Київ, але й околиці ухова. Після того вибере шляхта знову Лещинського королем, і тоді дасть Французький король поміч Польщі, й Польща забере всі землі аж по Полтаву, скликає шляхту на раду. Автор дібрав тривіальні імена (Здупипадський, ове. СпяиЙо^.-.ґ'.\ та змалював ляцького хвалька карикатурними ове. Срачковський) 234 На вершині розвитку рисами. Почувши ляцькі вихваляння, з'являється козак, кличе на поміч москаля й обидва б'ють ляхів. У четвертій Інтермедії виїздить селянин із жидом на ярмарок, їм назустріч виходять три ксьондзи, один учений єзуїт другий крижак, а третій бернардин. Нараз з'являється москаль і домагається підводи, запрягає двох ксьондзів, а третьому велить поганяти, обіцяючи, щ0 в Броварах або Полтаві змінить почту й пустить їх кормитися на добрій отаві. Таким грубим жартом закінчується повна живості інтермедія. П'ята інтермедія нагадує гумористичну сцену з утраченої кобили в польській драмі про св. Бориса та Гліба. Виходить жид і тужить за кобилою. Надходить грек і насміхається з жида ламаною українською мовою. До них прилучається ще волох, що продає жидові кобилу; за товмача служить циган, бо представники різних народностей не розуміють один одного; він і забирає в жида кобилу, буцімто вкрадену. Інтермедії з великодньої драми Митрофана Довгалевсь- кого. Також у великодній драмі Довгалевського бачимо деякий паралелізм між головною драмою й інтермедіями. Як у першій сцені драми "Божа Рада" та "Справедливість" сперечаються за створення людини й примиряє їх Божа Ласка, так у першій інтермедії сперечаються двоє селян, де закинути сіті, а втихомирює їх третій. Коли закидають сіті, надходить у тім самім часі до лісу литвин, щоб відвідати свої бджілки в бортах, і потрапляє в тенета. Думаючи, що це звір, вбивають його селяни. Померлого оживляють при помочі жаби його два сини, що надходять. Він оповідає про те, що бачив на тім світі. Надходить ксьондз і допитується, як поводиться там папі, й дістає відповідь, що носить дрова до пекла, а довкола нього скачуть і грають чорти та підганяють його дубчаками. Останній мотив, як старий батько пана возить дрова в пекло, зустрічається в одній українській казці. В другій сцені драми Божа Ласка забороняє чоловікові в раю їсти овочі з одного дерева, але Принада спокушує його, а в другій інтермедії чорт вступає із жидом у союз, суворо забороняючи йому їсти хліб, але по відході чорта, що говорить по-церковнослов'янськи, жид переступає заборону. Він не їстиме тільки сала. Навпаки, в цигана, що з'являється, тільки й думки, що про порося, сало й ковбаси. Третя інтермедія починається побутовою картиною приїзду батька з сином на ярмарок для закупів на Великдень: Батько. Не заїздім далеко, станьмо ік дорозі, то я пойду на місто, а ти сядь на возі. Син. Добре, татку, будемо на возі сидіти, тулко забудь к святім дещо покупити. Б. Ая, того найбарзе, що сама казала: вона і благовісного яйця споминала. Сіди ж, синку, да й гледи: от, на возі міхи! С. Казала єще мати, щоб продав оріхи. Б. Чи не казала ще чого на місті купити? С. К светому Воскресенію чи не купиш свити? Б. Ото єще казала шахрану на паску. С. То то, татку, купи і запаску. Б. Добре, синочну, куплю, ось озму свитище, С. Уже ж заразом купи Солосі і днище, гребінь і веретено і люльку для Яця, черцю, курки, галуну З покрасити яйця, На вершині розвитку 235 а мині на чоботи кармазину, тату, горщок, макутру, м'яло і соли у хату. 5 Ну, вже ж пойду на місто, щоб нам не баритись. С Та вже тебе я знаю, що ти рад напитись. 5. Не буйся, синок, не теє веремя тепера. С. Та я знаю, що теє буде, як і вчера. Іо, такий п'яний був, що в роті ні зуба, що, як вдарив по мармузі, так ще болить губа. Б. От я сього, Пилипку, нічого не знаю, що я чиню п'яний: чи б'ю, чи полаю! Коли б тілко до дому дещо покупити! Після відходу батька надійшли три московські яриги та, прикувавши увагу хлопця до волових рогів (буцімто їх хотіли зняти), крадуть калачі. Надходить батько, спостерігає крадіж, кричить на сина й обіцяє покарати його тим способом, що не купить шапки. Одначе, коли надходить знов ярига та пропонує селянинові купити в нього шапку, він уже дістає охоту, але, посварившись з яригою за ціну, проганяє його. Про подібну пригоду з маслом, яка трапилася в інтермедії з калачами, також із боку москалів, оповідає одна українська казка. У четвертій інтермедії змальовані яскраво й опукло з дійсності типи пиворізів. Інтермедія починається монологом одного пиворіза, що роздумує над тим, куди б йому помандрувати З в Березну чи в Короп. Більше вабить Короп, в нсмже ми от дітских літ криличествовали і по шагу із диму рокового брали. І там нас братія соборнійша знаєт; толко туди появлюсь, то вся прибігаєт под нашу милость, даби клиру сопричтити і собор між братію добре утвердити. Не только ж ми умієм клиром управляти но можем єще куншти разниє писати. Надходить другий пиворіз, починає розмову та згадує, як до школи приносили мандрівники достатньо усякого добра й горілки. Да і тепер богаті: маєм воли і телиці, іже купно мандрують по стіні к трубниці. Перший пиворіз перериває хвальбу другого, бо у його школі достатньо блощичного роду, ані шматка хліба й холод. Перший пиворіз хотів би піти Дякувати до Березни, але боїться, бо построїв штуки, так щоб не попастися протопопі в руки. Постановляють іти в улюблене місто пиворізів Короп і зняти з себе портрети, щоб могти "добре залицятись". Саме підходить до них селянин і питає, чи Кавель Кавеля вбив? Кому брехня буде: чи міні б то с кумом, чи моєму свату? Все не даєт просвітку, дай же єго кату! -за з'ясування обіцяє круп, солі, пшона, гороху й грошей. Та пиворізи Уже зайняті приготуванням до виготовлення своїх портретів. І селянинові ^хотілося портрета. Пиворіз погоджується зробити його портрет, велить лвдщити очі й розмальовує йому ціле обличчя. Його товариш не 236 На вершині розвитку вдоволений, що ще не заліпив рота, щоб не міг піти на скаргу до війта Побачивши засмальцьованого товариша, обурився другий селянин. Обидва затримують збиточника, щоб "легкобитові припиляти рога", бо, як не поб'ють себе на сміх видадуть. На тему вбивства Авеля маємо віршовану Розмову Федора та Данила про Каїна й Авеля, записану в Лубенщині на Полтавщині, цікавий культурний пережиток інтермедійної літератури. Як у п'ятій сцені Божа Ласка виводить першого чоловіка та праотців із пекла й повертає їм первісну волю, так роль визволителя відіграє в п'ятій великодній інтермедії козак. П'ята інтермедія має суспільно-політичне підЄрунтя, по- казуючи одну з найбільших кривд, яку терпів наш народ, кріпацтво, а до того ж нелюдяність польських панів. Аби змалювати таке становище українських народних мас, уживає автор яскравих і карикатурних штрихів. Лях вивозить селянина в клітці й шукає для нього купця. Він не шкодує схизматицької крові, бо селяни ворохобляться проти панів і разом із козаками воюють із Польщею. Тому продає своїх підданих жидові, а сам зароблятиме хліб воюванням, поки сил стане. Селянин просить милосердя, бо в турмі сидіти прйшлось. А тепер, моя нещасная доле, тілко що був бичатком виїхав у поле, аж ось ти пане, біжиш до мене на ниву, да й казав у мене взять кобилчину сиву, а міні сказали бика запрягати. Дак я все то сюд, то туд, да й покинув жати і посовтав до дому, да всовтався в лихо: нікуди вже бурчати, тілко сидіть тихо. З'являється визволитель в особі козака. Він не знає, що то с того вийде, як на ляха година нещаслива прийде. За те, що хрестянську кров жидам орендують, десь то на себе лихо якеєсь віщують. Між наріканнями селянина на ляха перед козаком є і анахроністична згадка, що лях хотів його заслати на канали на роботу. Одного селянина засадив лях у тюрму, а другого запряг у ярмо. Визволивши селян, запрягає козак ляха й жида. Справа авторства інтермедій. Заслужений дослідник нашої старої драми Петров висловив кілька разів думку, ШЁ різдвяні й великодні інтермедії, додані до драм Довгалевсь- кого, міг написати учень Довгалевського Сава Лебединськии, син козака з Мглина Стародубського полку, саме Лебедин- ського назвав Довгалевський у своєму каталозі для синтаксису "учителем комедії, що відзначається тонким дотепом, але слабий у науці". Іншим разом уважав Петров авторамы інтермедій студентів академії, між ними й Лебединського. Питання авторства досі документально не розв'язане. Одяакы беручи до уваги те, що інтермедії знаходяться в повнім об є На вершині розвитку 237 тому самому підручнику поетики Довгалсвського, в котрому інші поетичні твори наводяться в уривках, а далі те, що між поодинокими сценами обох драм та інтермедіями бачимо своєрідний паралелізм, що більше, деколи інтермедії лучаться головними драмами навіть щодо змісту, можна схилятися до первісної думки Петрова, що автором інтермедій є Довгалевський, а бодай писалися вони під його рукою. Погляд Довгалевського на комедію. На комедію дивився Довгалевський так, що вона повинна змальовувати простими, звичайними й жартівливими словами явища простого при- ватного життя і веселі акції, де виступали б значні особи, як, наприклад, господар, литвин, циган, козак, жид, поляк, скіф, грек, італієць і де пристрасті спокійні й кінець веселий. Інтермедії з його драм багато в дечому відповідають його теоретичним поглядам. Усе-таки це низка невикінчених, тільки згрубша нарисованих картин, де комізм випливає не стільки з ситуації й характерів, скільки з веселих і тривіальних висловів. Тому герої цих інтермедій стають деколи звичайними пересмішниками. Значення інтермедій із драм Довгалевського. Одначе є й дещо в тих інтермедіях, що ставить їх вище понад усі дотеперішні інтермедії. Першою мірою їх мова З жива, народна і набагато вільніша від полонізмів та інших чужих впливів, ніж у всіх українських інтермедіях досі. Крім того, основа інтермедій поважна й порушує пекучі питання сучасного авторові життя України, вибираючи найцікавіші боки суспільних відносин. Яскраво змальоване тут кріпацтво українського селянина й ціла його незавидна доля серед загулюкання, темноти, забобонів і економічного поневолення. Його використовує жид, над ним виконує право сили та знущається нелюд З лях-пан, його обдурюють цигани, пиворізи й т. д. Правда, для змалювання важкого становища українських народних мас добирає автор яскравих барв і карикатурних рис, одначе все-таки в цілій низці сцен виблискує справжній український гумор, що бичем сатири вдаряс по всяких несправедливостях кріпацького лихоліття. Наслідком того всього отримуємо з інтермедій поважний і сильний настрій та глибоке враження. Проти кріпацтва підносить автор енергійний протест; визвольником селянина ВІД панських знущань стає в цих інтермедіях запорожець, Що йому в дечому допомагає москаль. А коли додати до Цього, що в інтермедіях із драм Довгалевського чути живий відгомін боротьби українського народу за віру й народність, ас ясно, що вони являють собою таким чином щодо свого МсАст.У вершину української громадянсько-національної свідо- Ёсті в усій інтермедійній літературі. 238 На неоригінальні мотиви 5. На неоригінальні мотиви Вплив української інтермедії на інтермедії новгородського "Стефанотокоса". Вплив інтермедій із драм Довгалевського бачимо в інтермедіях новгородської драми "Стефанотокоса" з 1742. В одній із них про сон і мрії цигана, що єдиний говорить українською мовою, про сало й ковбасу перериває відомий уже нам литвин, що приносить уже відомого сокола. Литвин радить продати птицю на ярмарку. Це використовує циган і тому, що не має кобили, запрягає білоруса З знову відомий уже нам мотив. По-українськи говорить циган і в інтермедії про лік на голод З знов відомий мотив; циган кладеться спати, а йому сниться очевидно ковбаса, яку він ловить зубами та пробуджується ні з чим. В інтермедії, як грек коня купував, із відомим уже нам мотивом, говорить грек макаронічною українською мовою. Ламаною українською мовою говорить і жид в інтермедії про спір старовіра з жидом; роль судді між ними виконує циган. В інтермедіях із "Стефанотокоса", як і в доданих до драм Довгалевського, першорядну роль відіграє комізм, що випли- ває з непорозуміння чужої мови. Інтермедії з драми Юрія Кониського. Теми й типи інтермедій із драм Довгалевського бачимо в інтермедіях, доданих до драми Юрія Кониського з 1747 р. Як у першій інтермедії з різдвяної драми Довгалевського насміхаються селяни з поляка-астронома, так у першій інтерлюдії з драми Кониського селянин, що оглянув свою ниву, згадує з іронією про мудрагелів, котрі буцімто відгадують, що буде: То то кажють або пак балагурять люде, що будьте мудрагелі вгадають, що буде. Аж і вгадали завтра. Хто то может знати, що нам його светая маєт грішним дати? Хоч так вони по йонум (по звіздах) мудрощей доходять, та ба, да не дуйдуть того, як нивки зародять. Куди пак їм те знать, таки кажю сміло; бо то не їх, то наше господарське діло; ми то люде пахарні, все веремя знаєм, коли яке насіння в полі засіваєм. Дай, Боже, й до віку так, як у мене зродило! Коли б тулко без капости в цілости доспіло. Бо ми за його ласку і светую волю орюм і сіюм на всякого долю: щоб невимовне перше, чим світять, одменити, да і, чим курать у оной (в церкві), в крамарув купити. Треба ж і роковщинку, що школу зучає, і тому, що тим у оной онеє (щипцями свічки в церкві) зриває, треба ж і тим, що миркають, що нібудь уткнути, а того пак, що пака (попа), сим тим не отбути; ще ж то і на правенти тулко б з того дбати На неоригінальні мотиви 239 і себе б то і саму з детьми годовати, аби б ми годні були да й його хвалили. Як на те приводять сини до нього зловлену в житі бабу, що сиділа там ком і крутила. Цим розбила його надії на добрий урожай: Се ж ти мене тепер як на льоду посадила! Пошла ж наша крівава, пошла, як у воду! Орав, сіяв, волочив, терпів і негоду, уже ж і зійшло було і зазеленіло так гречі, що аж очям дивитися мило! Що ж тепер з нею чинить, сам собі не поражу, без мого гріха єї к войту попроважу. Баба-чарівниця, що робила закрутки в житі, є паралеллю до ворожки Насті в другій інтерлюдії з різдвяної драми Довгалевського. Не бажаючи поганити своїх рук, віддають війт і селянин бабу яризі, що б'є котів. Селянин тримає як на козлах бабу, яку б'є москаль. У нагороду за це її віддають йому, але він, невдоволений цим, проганяє усіх. Як у першій інтермедії з'являється селянин паралельно до хлібороба першого акту драми, так і в другій дії Гіпомен, якого кривдить Діоктит, відповідає в інтермедії жидові, що є жертвою панської сваволі. Пан забрав жидові всю худобу, миски, тарілки, ложки й одіж і хотів іще забити його в кайдани. Тому він утік від пана Подстолія й хоче сісти на аренду в пана Бандолія. Подстолій б'ється з Бандолісм на шаблі й велить селянинові розрубати жида на дві частини, щоб не дістався ні одному, ні другому. На це заявляє селянин, що ми ж таки і не кати, пане Пердуківський. Подстолій б'є селянина, аж того визволяє москаль. Останній питає про причину, а селянин відповідає: Іо, не знаєш, за що? От за те, що чого наші батьки зроду не чювали, щоб крестянську сокиру да на жидах каляли тую, що к Великодню свині рубаєм. За кару запрягає москаль ляхів (і знову відомий мотив), котрі, незагнуздані, розбили москаля, що б'є селянина, приписуючи йому вину. Як у третьому акті драми Гіпомен наближається до смерті, так в інтермедії по ньому циган трохи не вмирає з голоду й за порадою циганки кладеться спати. Сон манить його салом і ковбасою. Він схоплюється, та нема що їсти, крім ракової юшки. Жінка велить їсти й лягти, щоб змастити йому кості. Циган кладеться, а циганка вкриває його сіткою, в'яже' нею ноги й о е. Він прокидається, б'є циганку києм і проганяє її. Як у головній драмі вмирають Гіпомен і Діоктит, так у четвертій інтермедії мирас молодий дяк, невипно зарубаний ляхом. На ляха закидає литвин 'тку (знову відомий мотив), а чорт уганяє в неї вбійника, що хоче заплатити п ять кіп поголовщини за вбитого. На це селянин: Ов, негудний сине! Як же ти дешево ставиш дека дорогого? Двадцять вас не стоїть за одного такого. опов' Ха то,плять '3 конем у болоті. Про позамогильне життя втопленого ляха Ппо " ЯТЗ 'НТЄРМЄД'Я' як п'ятий акт драми малює позамогильне життя котри" а И . октита- Брат убитого шукає брата та зустрічається з ксьондзом, оповідає йому, що попереднього дня почув голос його брата з болота, 240 На неоритінальні мотиви де терплять за свої гріхи: пияцтво, злочини й гультяйські розбої. Обидва моляться навколішки, щоб Бог послав його до чистилища. Приходить утоплений шляхтич і просить ксьондза відпустити йому гріхи й запровадити його до чистилища. Тим часом з'являються селяни. Вони давно запримітили як якийсь злий дух ходить ночами по їх селі, пішли громадою шукати його й саме зустріли втопленого ляха з його братом і ксьондзом. Селяни б'ють усіх трьох і проганяють. Оцінка інтермедій з драми Кониського. Хоч крім спільних мотивів діють іще в інтермедіях із драм Довгалевського й драми Кониського спільні персонажі: селянин, литвин, лях, жид, циган і москаль, хоча змальовані вони тут і там однаковими рисами, все-таки сліпого наслідування в інтермедіях із драми Кониського нема. Стоячи нижче щодо своєї внутрішньої вартості порівняно з інтермедіями з драм Довгалевського, маючи не таку глибоку основу, не такий яскравий малюнок і не такі живі, але значно блідіші типи, інтермедії з драми Кониського все-таки наближаються до народних поглядів, підхоплюють точно народний світогляд, малюють забобонність, симпатії й антипатії народних мас, нарешті суспільні антагонізми між православними й католиг ками, українцями й поляками. Програє їх автор і щодо ступеня національної свідомості, бо зробив оборонцем народ- них інтересів москаля, а не козака-запорожця. До справи авторства. Сумніви щодо авторства інтермедій, доданих до драми Кониського, викликав лист полковника Опанаса Лобисевича з 1794 р. до Юрія Кониського, тоді вже могилівського архієпископа. В листі, між іншим, читаємо: "Не за моєї пам'яті, а може на рік перед моїм приїздом до Київської академії відіграно там, написану вашим преосвя- щенством, трагедію "Про воскресення вмерлих", її маю. Але не маю й ніде не можу дістати інтермедій до цієї трагедії, написаних або вашим преосвященством, або славним Тансь- ким, прирожденним віршописцем, попросту під манеру Плавта. Коли була нагода дістати їх і мати, то й не подумала про це дитинна нетямущість; задоволилася тим, що кормилася з чужих уст, що чула від іншого кілька віршів. А коли зрозуміння добрих прикмет відкрило їх ціну, тоді вже не було нагоди. Одинока ще надія на бібліотеку вашого преосвященства, в якій не можливо, щоб не було цього твору. Як у всілякім крою убрання, так у всякім наріччі мов ^є своя красота; а до того, коли й дим батьківщини солодкий, то цей аромат пахощів рідних думок найсолодший. Для честі нації, нашої матері, що завжди мала в себе великих природою та вченістю людей, що стільки світил випустила ДЛЯ любителів своєї батьківщини, для тих, котрі вміють під корою просторіччя знайти дорогоцінні думки, прошу ваше преосв щенство дуже прислужитися мені інтерлюдіями, чи вон Популяризація шкільної драми й інтермедії у всрісні 241 Танського, чи каші, звелівши скопіювати їх і доставити мені поштою до Петербурга, хай вийде на світ, хай принесе славу нашій батьківщині наш Плавт, наш Мольср, коли не що більше. Я бо пам'ятаю деякі вірші, опис Великодня, втечу чорта та смерті, смерть Юди З прегарні описи. Наперед ДЯКУЮ за прислугу вашому преосвященству; посилаю притім Всргілісвих пастухів, псрсодітих мною в український кобе- няк". На підставі цього листа висловлювали історики української драми думку, що автором інтермедій, доданих до драми Кониського, був згаданий "славний Ганський, природ- жений віршописець". Одначе цього листа не можна притягати до справи авторства інтермедій із драми Кониського, бо драма Кониського виставлялася не за пам'яті Лобиссвича, а може рік перед його приходом до академії, з одного боку, а з другого те, що він запам'ятав, містило опис Великодня, утечу чорта й смерті та смерть Юди, чого немає в інтермедіях із драми Кониського. Роль інтермедій у письменстві. Внаслідок поневолення України з боку Московщини не судилося українській інтермедії розвинутися в оригінальну комедію, яка черпала б матеріал із усної словесності, багатої драматичними темами. Все-таки своїм народним характером, комізмом і реалізмом мали інтермедії великий вплив на літературний смак українського громадянства й на українське письменство XVIII й початку XIX ст., зокрема, на Миколу Гоголя. З природним гумором змальовані комічні типи простаків у "Вечорах на хуторі близько Диканьки" геніального Гоголя мають своїх предків у творцях і в таких персонажах старої української інтермедії, як Стсш.ко та Клямко в інтермедії з драми Якуба І аватовича. Низка новел і фацсцій, що дали тему для Інтермедій із драми Гаватовича споріднює їх із першими \країнсі-к-имн комедіями XIX ст.: "Москалсм-чарівником" Івана Котляревського та "Простаком" Василя Гоголя, батька N1 й коли Гоголя. 6. Популяризація шкільної драми й інтермедії у вертепі іїіії Інтермедії до (нртспу. В другій половині XVIII ст. почала інтермедія під\ падати й, так сказати б, як анахро- ністична виходити з моди. Серед народних мас залишилася вона як культурний пережиток іще більш ніж протягом формі вертепу. І духовна драма, й інтермедія. в народні маси, пристосувалися до їх потреб. ажання мати великий театр і трупу перемогло, виручили маріонетки. Так постав вертеп. У так званій "Інтермедії на століття в Діставшися 242 Популяризація шкільної драми й інтермедії' у вертепі Різдво Христове", яку переписав чи, може, й написав до 1771 р. гущинський дяк Іван Данилович, дякус пастух Богові, що з сином Кубою допитався до вертепу. Батько лягас, а син іде за чередою. Надходить циган і пужкою закінчує лежання пастуха; тим самим способом ворожить литвинові, що надходить І просить поворожити йому. Пиворізне "Правило п'яницям". Популярними робили вертеп пиворізи, що промишляли для свого існування співом, ходили по базарах і шинках, впрошувалися на всякі поминки й обіди, а в Різдвяні свята ходили з зіркою і вертепом серед співу й музики по вулицях і домах, де давали їм гроші, харчі чи що інше й частували горілкою. З 1779 р. маємо "Упоминальне правило п'яницям до покути та тверезості їх, співане не в церквах, але в школах". На доказ, що пиворізи були свідомі своїх власних хиб і відзначали їх сатиричним способом у формі церковних читань і пісень, варто навести тут характерні уривки із згаданого "Правила": Достойно й праведно похулити подвиги й труди ваша, горьлкопійци. Обт%кастс бо вселенную. аки орли, во блать царящіс, огь града вь градт>, огь веси во весь плїгуще й творяще лядопивство й, гдт; шобьіліє шинковь й винниць жители имьтоть, тамо 1аки пропостніе змій возгньздаетесв; а идтаже по желанію вашему не получите, то тамо, й прахь оть ногь своихь отрясше, дерзаєте возглашати апостолскос слово: тецьмь, да постигнем!.!.. На всїі свангслскія заповьди исполнителіс явистеся, пиворБЗИ, Не носите бо двоихь ризії, раздранньїми точію рубьпцами наготу свою покрі.іваєте; ниже по двоє обуваніє имїєте; злата й сребра при поясахь не носите й не стяжасте. АІце бо оть коихь щедроподателей и получите когда пьттєй, то й Іис вві ускорясте в шинкахь пропити. О душевреднаго вашего нестяжа- тслства! вь педостаткахь бо пьтіязей з рубищь своихь яко змісве линяєте и такь голис, яко бубни, по запьчкахь и при грубхахь в шинкахь на соблазнв приходяїцимь скитастеся. Стрезв^теся бо оть пянства и соберитесь в храмі. божий на ПБНІС, моляще Владику, да спасеть от пянства души ваша. Яко свїтозарная макуха нод лавою возсия память ваша в гор^лкородномі. градь Коропи, пиворїзніс! Стикаєтеся бо тамо со всьмь сонмищечь своимт. оть консць вселенія аки к надежному пристанищу, припосяще з собою великіс жмути нспотребнихь шпаргалові. і партесь (нот), в нихже и сами сили не знаєте... Приводя иногда Даниилії пророкь тайну мерзкаго житня вашего, пиворізи, с печалію возопи: ВЬІД/БХЬ З рече мерзость запусгьтіія, стоящую на мьаь свят%. Подобнт; и на вась сня мерзость запусттіньїя, пивор^зьі, вьідима бьіпастт.: сгда бо, безпамятно упившеся, дерзаєте приходити вь святую церкоіп, и, вшедши на крилось, козоподобньїс разногласія свосго на соблазнь благовйрпимь людемь издавасте звуки .. Слухомь прослушавше, пивор%зьі, Ід^ ймуть бьіти номиновенія усопшим и обтзди, радустесь душами и трепеїцете руками, помигающє усамьі, и о велнкаго вождельтіія нсприличнос возглашасте вь себть слово: гробі, отвер Іортань и\ь... Престаньте убо нечестиваго налога вашего, о истук хананаскіс, и истрезвьігесь! Пойдьге к трудолюбнимь мравиямь, льнивь , и научитеся трудові.... Популярнім.я шкільної' драми й Інтермедії' у вертепі 243 к - Ріт.йтеся, пивчрг-чм, я паки реку радитеся1 Се радосіи день п'ївасп., де.'ь З г.Іаюлю З празьика Рождсствснскаю зближаєтся '1 \бо от лсжей Івоихт, й вссгрнйміте всякі. по гво". І\ х>дожеств\ к - чнїт'1 \о от лсже Ів, . . ия сотЬІаЄп,: зегт:пі', склейте зввзд/, составте ларіссьт' Ох, *ке станете Іинах'ь со зв\кчЫт. бродить, тії, це ^и, \хи, приймуть л-ч ь казаньї во кровьі своя .. Учив ІчІ'Хя, пнворЬзьІ, великому вашем> оез\мію и имйю Б>,І,А Е , ицатп ваше всегдашнес її чнство Содрогаю, ніьірая на еостояніе л- ,іпіь нашого, всег Іа бо в школам. ж,Іге,ІСгвуете, по никогди умудряєтесь І. б\и юничі> о грекові. иі\ Іасге КІ.ИАНОИ м\дросіи, сзми же, состар^вшися ві, ?ез\мии, яічос ті.мноЄ с.ІОІ> и гі Ілміс от риІ.С'І'ий толковагь поы\ждаі.іеі.>:, .ьі >н по ра!>му Вертепний ьороб. Вертег,, з яким ходили ст\дснти. б\рсаки, пиворізи, а д:ілі ремісники и інша молодь по хатах найзаможніших господарів, це великий, два аршини з вершком високий і півтора аршина широкий дерев'яний короб, зроблений із тонких дошинок і картону. Короб поділений на два поверхи. Горішини поверх представляв Віфлссм. Т\т відбувалися тільки духовні події, пов'язані з Різдвом, сцени з ангелами, трьома магами, пастухами й т.д. У долішньому поверсі стояв посередині трон Ірода, а збоку висів дзвінок, \ який дзвонив паламар. Підлога виклеєна хутром, щоб не було видно щілин, які розходилися на всі боки й по яких виконавець РИВОДИВ ляльки на сцену та водив їх, куди треба було, тримаючи за дріт, на який їх настромлено. Виконавець, схований за задньою стіною короба. говорив за ляльок різними голосами відповідно до ролей дійових осіб. Крім того, б\вав при виставі за сценою ще хор, що співав молитви й д\ховні канти, а також музика зі скрипкою, під яку співали й танцювали ляльки. Зірка Рал>ч н вертепом носили звичайно й зірку. Це ліхтарня з грчбого. перемащеного паперу, від якого йде шість великих ропи або променів на всі боки; сама ліхтарня укріплена на високій жердці непорушне, а промені вертяться довкола саоїл ои при допомозі блоку та протягненого від нього шнурка. На одному бот . .іхтарні намальоване кругле людське обличчя або сонце, на другому поклоніння магів або Щось подібне. Всередині вставлена тічка, яка освітлює як >сі фігури, так : цілу ліхтарню. Носії зірки співають коляди -західній і країні в містечку Стара Сіль співано при ходжснш Із зіркою вже до 1680 р. таку пісню: ЛІІ|С їй, ті пан а , |ІСІЛІ, Ьог\ 0, (<ц,а ми с пастмрми спіпммо, уклонне Бої а приймімо Пророци прорекли, честь Богу принесли, же ся рачил народити. з Ічі-чн на з<,мли прожити Скочми за зьпдою зо всею дружиною, где свіглосгь луча сіяст і т. д 244 Іншу ІІІриза ая її ^ ' ІиІІоІ Ірами и штчрмі в І ,)ІсІ І ьа 3 всрт^пом не треба пл\тати ло'ьеькич яселок, ТС ЛЯТЬКИ СТОЯТЬ НСр\ ЧОМО 1 ТВОРЯТЬ ЯКИЙСЬ ма (ІОНОК, Був сіичс Гі1іга''іник звичай \ Західній Європі ставити по церквах на Рьіьо Хршті в^- ясла з ослом І во Іом Нашомч вертепові випові Іас потьська шопка 15 поіьськш вертепній драмі був танець вояків І селянок з Івіявсл І \краінськии козак^ вивоіився карпатський горянин І вистхпав жид шо вм кожного обд\рити атс сам потратив V кігті чорта 1 ак ^ чином, Інтсрмеїшна частина поіьської вертепної драми Поп> Іяризтція шкі Іьної драми й штсрмечп у всргспі 245 низка не пов'язаних між собою сцен, де виступати перед очима зібраної п\- бііки різні типи з найбіижчо'-о оточе- ння Із збереженням характерних при- кмет їх говор\, ма- нери та своєрідних поглядів, сіовом, орипнаїьна панора- ма тсмі_н, мов І станів Ля Іьковии те- атр ^ пропаганді \рі/стияпства Вер- теп З цс різновид лялькової вистави Батьківщиною ляль- кової гри був Єги- пет Створено й для розваги без якогось зв'язкч з рсліпсю Одначе від часч по- ширення християн- ства серед снроплі- ських нароіів І в середніх віках почав Іяльковии театр по- мату набирати й трохи Іншого харак- теру, не перестаючи виконувати й даті свої старі обов'язки При допомозі ля льок почато христи ЯНСЬКІ. 1\\ОКЄНСТВ(.) знайомити своїх но- БИХ вірних з найго- ловнішими поцями свангеїьських опо відань Вже в IX ст постав у Рим, зви- чаи сЄавити на Різ- дво Христа яспа з тями Ісчса Йосипа й Інших головною б\ла постать Діви Мари п м\чсю бар Р Штсшісіе Ія в Городку на Воіиіп 246 Популяризація шкільної драми й інтермедії у вертепі Смерть Чорт Жид Селянин з батогом Циган Пан Пані Паламар Ангел Ангел Лгірон Давид Ірод Три царі Солдат Солдат Популяризація шкільної драми й інтермедії'у вертепі 247 - ' неї почали зватися такі постаті маріонетками, а пізніше Iі БЦІЛИИ ляльковий театр маріонетковим без огляду на те, И він був церковного, чи світського змісту. В XVII ст. Чочалася нова доба лялькового театру. На нього настала П ла"<1 зразу забавлялися ним на дворах усяких визначних тіодс'й, а потім він перейшов і в народні маси. Як окрема І-ачузь' лялькових вистав з'явився вертеп із духовною частиною й вертепною драмою в Західній Європі не раніше XVI ст., а звідти перейшов у XVII в Польщу й на Україну. Український елемент у шопці. Український вертеп мас аналогію в польській шопці й білоруській бетлейці. В низці народів, шо виступають у світській частині шопки, був і представник смаглявих українців, а в її побутові сцени проникав також український побутовий елемент: дячок торгувався із-за дзвону по душі покійника. Інша сценка змалювала п'яного селянина, що, вертаючи п'яним додому, на різні лади присікався до жінки, щоб її побити, але вона виконувала всі його примхи. Нарешті велів постелити собі спати на дворі, положився й, дивлячись на небо, вказав на Велику Ведмедицю, що мас на Україні народну назву Віз, та запитав, як вона називається. Почувши слово "віз", кричав розгніваний селянин: "То я тобі собака, що мене під возом спати кладеш?" й починав бити свою жінку. Документ популяризації вертепу. Нсмас даних визначити час, коли вертеп з'явився на Україні, а щодо території З дотеперішні дослідження велять стверджувати, що вертеп з'явився найперше в Західній Україні. Псалм на Різдво Хрнста в копії з 1738 р. (опублікував Франко) свідчить про велику популярність українського вертепу вже наприкінці XVII гт. На звістку про народження Христа збирається довжслеона низка пар людей на привітання новонародженому й несуть рмні подарунки Христові. Останні З це звичайна річ у різдвяних драмах, вертепі, діалогах, віршах і колядах; тут і там можна говорити про вплив іконографії Різдва Христового. Так само звичайна річ у народній комедії взагалі й ляльковому театрі зокрема інтерес до впровадження не тільки представників різних суспільних верств власного народу, але й представників інших народностей, як це бачимо саме в псалмі копії 1738 р. Поодинокі вислови її та згадки ПРО таких ремісників, як Єонтарі, про годівлю овець і Дерев яний промисел, З вказують, що вірш складено в Ідкарпатських околицях. Характерне тут групування осіб по РІ, типове для техніки вертепної драми, й такі епізоди, ззі 13'' ^оссю> що спекла порося, "нім Бога вздріла, порося авт3 ' вказУють' ЩЁ сцени вертепу викликали фантазію ЁРа псалму. З нього можна здогадуватися, що той вертеп 248 Найважливіші редакції всріспу (його тексту досі не віднайдено) був багатий дійовими фігурами й побутовими сценами, близькими й любими народу. Цікава згадка в псалмі про козака: ЗІямив о Бозі, Также лях з луком став па залозі ІІриїхал з фуком, козак із рсгом мимо залогу перед порогом. втисся ко Богу. Франко припускав, що між козаком і ляхом відбувалась комічно-драматична сцена: козак стояв на сторожі біля Христової шопи й, мабуть, не хотів пустити ляха, що по якійсь перепалці дотиснувся до шопи. Не так боротьба козака з ляхом, як деякі наголоси (Дося З порося) вказують як на місце народження "псалми" на якусь місцевість Підкар- паття, бодай недалеку від Лсмківщини. Витворившися на українсько-польському пограниччі, український вертеп і коляда вертепного характеру мають не одну спільну рису в формі й обставинах, наприклад, гра на інструментах, із такими ж польськими творами. З огляду на те, що "псалм" знайшовся в рукописній збірці з Полтавщини з другого десятиліття XVIII ст., проф. Михайло Грушсвський схильний датувати його кінцем XVII ст.; в такому разі вже в тім часі здобув український вертеп широку популярність, зберігаючи на довгий час між народними масами форму шкільної драми в духовнііі частині вертепу, а інтермедії в її напівімпрові- зованих веселих сценах із картинами щоденного життя й народного побуту. 7. Найважливіші редакції вертепу Сибірський вертеп. Як сказано, вертеп складається з двох основних частин: духовної частини як відгомону шкільної драми й вертепної комедії з побутовими сценами, скоромними словами й піснями, з різними національними костюмами й танцями. Духовна частина, де відбувалися події Христового народження, про які оповідає Євангеліє, залишалася сливе завжди однаковою, зате змінювалася світська частина, творячи окремі редакції вертепу. Одну з найстарших редакцій представляє сибірський вертеп, занесений туди учителями тобольської й іркутської шкіл. Ще в 1734 р бачив академік Гмслін у Тобольську на Великдень виставу, на якій виставлялися з комічного боку чорт, смерть і Адам як підтоптаний дідуган зі звичайними слабостями старості. Сибірський вертеп, як і український, цс короб на два поверхи, вертепна драма складається з духовної частини й народних сцен і танців. У світській частині виступав і голий шляхтич, що пишався своїм багатством, але селянин обдурював його Найваы ІІІвнІІІ редакції вертепу 249 ЕЕ Єпв ІІя подробиця сиоірськзго вертепу вказ\є І на його "псжіпсть від } країно.кого вертепу в редакції', якої досі н<. -пито й на незалежність від редакши вертеп}, які сьогодн1 В'іомі Нл тему її}сто! самохвальби та брехливості польського підпанка збереглася їдка сатира, без сумніву, автора-украчщя десь' Із околиці Бердичева, який тут згад\ється; це розмоьа між' поляком і ковалем, де поляк говорить по-польськи, а коваль по-\краі'нськи. Висміюючи підпанка, все звертає коваль мову" на любовні зносини його з Бсрковою наймичкою. Нарешті коваль проганяє підпанка: Кр\іи ь/кс, мосгане, не кр\ти, як я ва:пеці ЖПЧУ иідсп без біди пі ги! Ііо як ся вашеці ^хочсіе з нами довше ту забавляти, І-ІндІІІ, же того, чи не схоче хто з ьаіпсціною чуприною пожарі\пати' Волинська редакція вертепу. Найстарший збережений текст вертепної драми рукописного збірника 1788-1791 рр. оп\блік\вав Франко, що відносить його до кінця XVII, а наидалі до початку XVIII сг. Ця редакція вертепу постала на Волині, як указують згадки за Старо-Костянтинів і Бердичів, й мас за автора правдоподібно якогось шляхтича, що насмішкувато ставився до козацького лицарства. Інтермедійна частина складається з цілої низки сцен, що слабо в"яжуться в одну цілість. По'ІиІІ.ю їх І.ЧОЇМ висіміом кічак' '\ т юроці б\ли, панове1 Оюж ' Е! Із д.І'юкою краю козак, але до юго добрий маю саіаи Іак. Спіє І шаблю добру чаю, !Е І силу свою І на шї чоцно д\фаю. Не новина мій, панове, ші\рч)ваіи д> жидоьских ьйнниць І комор, не ю (ер/кип, мні к\рник ані жадним диор Ч\да-ч барю великий Іворив. сі гін, очерета иі'ем палив, и ри еиранис, оісра че Іоииг, ковбаси, мандрики в міхи забіраю Спіє ж \ю хочет дтнати лицарсіва мосго, нехай висиласт кілька тисяіц поиска книпіового, а я з ними буду герці випривляти, г а до кармана їх б\ду заганяти. ^Ін веро\с охочих до свого відділу, з яким хоче йіи на турка. Як не всроуваІІІІя нагад\с початки козацтва з кінця XVI й початку XVII ст., так ^ся характеристика козака не віддас гину запорожця з друюї половини XVII поп - ча.ткУ '^У"І ст , але постать козака-лісовчика, яка здобула собі І|аробиР"'СТІ> -У гюльськім письменстві близько 1620 р , коли багато гомону иасм' " "аг^"!ли'1арські , напіврозбишанькі ватаги козаків-лісовчиків, які є ою и пародісю на козацьку лицарськість. На зазив козака 250 Найважливіші редакції вертепу зголошується жид, що вдає хороорого, він готовий пристати до козацької ва'аги, вчіс стріляти, а коли козак дас йому лук, жид пробус стріляти на Ііґого й випихає його, очевидно п'яного, з коршми. Сцену між козаком і АИДОМ перериває карикатура жидівської війни. Діставши в руки козацьку зброю, лук і кріс, жид скликає інших жидків організовує з них військо вчить їх стріляти й грозить вирубати в пень усіх козаків. Жиди гороїжаться так довго, поки не надходить козак з піснею про Байду в устах. Почувши пісню козака, ховаються жиди зі страху під лави й видають себе за ченців із Почасва. Козак розбиває жидівське ополчення, висилає жидів курити горілку та співає "Да козак, душа правдивая". По відході козака вертає жид, а з ним Іван, котрого звинувачує жид, ніби там знайшов його гроші. Па скаргу йде жид до пана, що перший раз не знаходить вини селянина, а другий раз проганяє обох. У дальшій сцені виступає литвин, що, наївшися багато куті, хоче погуляти й падає на землю. Як і в інтермедії про пастуха з його сином Кубою, лікарем стає циган і б'є білоруса. Па сцену в'їжджає москалі, на кобилі, в якій пізнають циган і циганчук свою власність і забирають її Таким чином чдобувас циган два рази перемогу своєю рішучістю, певністю себе й дотепом. Доказом популярності пісеньки "Да козак, душа правди- вая" в XVII ст. с те, що її радо вмішували під дереворитним малюнком запорожця на листках, що розходилися скрізь по Україні. Варто згадати, що сцени жидівської війни й жидів-чснців знайшли відображення в усних оповіданнях нашого народу. В новому письменстві увійшов епізод про гречку з жартівливого опису подорожі жидів до Єрусалиму. Він належить Степану Руданському, що дав також артистичну переробку другої сцени в співомовці "Базиліяни", Східноукраїнська редакція вертепу. Інша редакція вертепу постала десь на Лівобережній Україні. Вона представлена трьома копіями, з котрих найстарша належала родині ХалаЄанів, власників мастку в Сокиринцях Прилуцького повіту на Полтавщині. В 70 рр. XVIII ст. зайшли туди київські бурсаки з вертепом. ХалаЄани затримали мандрівних артистів на деякий час, уладили для себе вертеп, а бурсаки передали вертепний текст і нотний спів місцевому хорові співаків; а що вертепна вистава постійно повторювалася на Різдвяних святах протягом багатьох літ, зберігся писаний текст вертепу з музичними нотами. Друком швидше вийшла пізніша копія, а саме Маркевича, шс в 1860 р. РСЛІІІННО біблійна частина цісї редакції починається в горішнім поверсі. Пек; І публікою І.идитІ> Марія з Іеусом на рчках, коло неї з одного боку Йосип, з дрмого звичайно кілька домашніх звірят. Дія духовної частини вертепу подібна щодо змісту до таких різдвяних драм, як "Царство людської натури" з 1о98 р., Дія на Різдво Христове", а передовсім різдвяна драма, приписана Дмитрові ТЧпталенкові й "Комічна дія" Довгалевського. Виста починається хоровим співом. Опісля виходить у долішнім поверсі паламар у підряснику та з косою, кланяється на всі боки, оповідає про народже Христа, дзвонить у дзвінок і відходить. Хор співає, а потім з'являються горішньому поверсі два ангели в білих одежах і з запаленими свічкам Найважливіші редакції вертепу 251 руках; один із ни< підходить до бокових дверей і будить пастухів, щоб їй всюди народження Хрисіа. За сценою будить Прицько Грицька й СЛ' ть йому вибраіи маленьке ягня. Хор співас "Слава буди в вишних Богу", Г'пастухи приносять япія в дарунок Христові: Отеє ж і ми, паниченьку, до вашої таки мості, як сам бачиш, Грицько з Прицьком припхалися в гості.,. І ягнятко принесли із сільського стада, нехай буде здорова вся наша громада! Обидва українські пастухи з чубами й вусами, в коротких безверхих кожушках та в шкіряних постолах. Випросивши в Марії дозвіл заспівані пісню, вони колядують на два голоси "Нова радість стала". По закінченні коїяіи скрипки грають дудочку, а пастухи танцюють. На відхіднім один із них говорить: Спасибі вам, паниченьку! Ми б і довше тут гуляли, так, признаться, хліба з дому не брали. Опіс'ія відбувається на долішньому поверсі розмова трьох царів з Іродом, а далі на горішньому поклін їх і складання дарунків Христові. Після того переноситься дія знов у долішній поверх. Бачимо тут сцени, відомі з різдвяних драм: з вояками, що висловлюють звірячу готовність вибити всіх дітей, з патетичними промовами магів, із передсмертними муками Ірода й забраїшям його до пекла. Вояки вибили всіх дітей, крім однієї. До Ірода вводить вояк Гахиль, що тримає на руках малу дитину. Вона одягнена по-українськи, з наміткою на голові, в плахті та запасці. Мати хоче вмерти за свою дитину, одначе за наказом Ірода бере вояк дитину на спис, а Гахиль починає ридати й кидатися по сцені. Хор потішає матір колядою "Не плач, Рихили", яка, як і "Нова рада", увійшла в "Богогласник", Рахиль засипає Ірода прокльонами, а вояк виганяє її. У сцені Ірода зі смертю відбився вплив легенди про лицаря і смерть. У деяких різдвяних драмах Ірод, зачарований красою Іродіади, велить відтяти голову Іванові Хрестителеві та принести її на полумиску. Тоді смерть відсікає голову Іродові, що падас, дригас ногами та кричить: "Оце ж лихо міні! Як би я знав, що всьому причина дівчата, то б ні танцював і ні жартував, Карас за них небесний цар!" Джерелом духовної частини вертепу послужила якась різдвяна містерія, бо на Цс вказус і сильне засмічення мови церковнослов'янськими елементами й спільні мотиви чи з різдвяною драмою, приписаною Дмитрові Тупталенкові, чи, наприклад, із Комічною дією" Довгалсвського. А що й в інтермедійній частині вертепу з\стрінемо не одну подробицю, відому вже нам із інтермедій, доданих до драм Довгалсвського й ониського, можна говорити про їх вплив на сформування вертепу східноукраїнської редакції. Друга частина українського вертепу З це низка не язаних сцен із життя українського народу, які не мають наг>ВС н'якого зв'язку з першою частиною. Це справжня ант ^На-Ы мслЁДРама> прикладена до життя, симпатій і ипатій українського народу. 252 Найважливіші редакції веріепу Тільки в перших дпох сценах '(берігся ще який-такий зв'язок із першою частиною, бо тут говориться про Різдвг Христове, а дід і баба в першій сцені й солдат із Дарією Іванівною в другій розвеселилися тільки тому, що не стало Ірода. Дід і баба, що танцюють під звуки пісні "Ой під вишенькою" розпочинанні, строкату картину різнорідних типів. Солдата заміняє новосерб- ський шкіпер, що тапцюс з мадяркою. На сцену в'їздить циган, що падає з кобили; циганчук кличе батька їсти, але нема чого, бо циган не хоче ковалювати па хліб. Циганка дас йому ляпаса, а він погрожує їй нагайкою. Опісля дісгас ракову юшку З один і другий моїиь уже відомі. Під звуки пісні танцююіь циган і циганка. З комічного боку виведений польський пан одягнений у кунтуш із рукавами на виліт. Па голові в нього конфедератка. Він хвалько, пишасіься своїм шляхетством, бував у Львові, Кракові, Києві, Варшаві й Полтаві, говорить по-польськи й танцює з гіо.н.ксчо ьраков'яка, але падає, бо зачіпас за хлопця, що виглядає із-за дверей І таь.іж танцює. Коли пап б'є хлопця, полька звергає його увагу, що пана може побити гайдамака, але він гордо відповідає, що сам б'є тридцятьох гайдамаків. Не встиг цього вимовити, як почув слова пісні запорожця Та не буде .мучче, що немає жида, та не буде краще, що немає ляха, З як у нас та на Україні, не буде ізміни! й швидко втік. Запорожець далеко виший від усіх фігур вертепу, одягнений у широкі червоні шаровари й синю куртку, обшиту галуном. У нього в правій руці булава, а з виголеної голови звисао чуб. Увійшовши на сцену, він зверіаслься в той бік, куди тік поляк, і виголошує монолог. Головний текст монолоіу запорожця зберися у вправнішому тексті на стародавніх, але ще й тепер досить рчзповсюджених на Україні картинах, де намальований козак Мамам, що счдмгь серед сіспу під деревом і грає на бандурі. Над бандурою на карпші <.. напис Струни мої, сіруни золоІиП заграйіе мпі сгиха, ачей козак нетяжищс позаоу,(е лиха! Над козаком є Іакнй чотиривірІ.І. В нас у Січі то і норов, мо Оіче наш '<нає, як умився, вставши вранці, Іо чарки шукає, Чи чарка Іо, чи ківш 6>,и\ не гляди 11. Ікрсчіни; Іллдко п'ють, як з л\к,і ЫТкмь, до пічної тіпи Мі ( корінною є основна часіина монологу ми іролця Тут опущені ті слова, котрими він насміхасіься з ткача, що "мамі}'1 мои панський хортяга, .Ібо опарений пес" і не вскочіпь сам ц оюнь, хіба вперш його силою. говорим, запорожець таке про свій рп, заняття й уподобання: Дивися Іа гадай' '1 а ^І. мс вгадаєш, ІІідкі.'Іь родом І як чоруп,, ні чпчирк Іе втаєні. КоV1у трапилось хоч. раї V стіну гудямі. то може І ой і іірізвпще м '. уіадаїи. В мене ім'я не одно, а єсть їч до ката1 Іак зоїіччь, як набіл-иш ті якою свата Жид ,) біди за рідною с'ап.ка почитає, милостивим добродієм Ли\ називає, а ти. як хоч, назови, па все позволиш, аби ГІ.тьки не крамарем, бо за те й полаю. ПапиажливІІиі редакції вертепу 253 ба'ск^ш - п риби родом або з По в -ч* і ґа криво цілиш. у нас суіакові тілько сліди, а дикиї к.ч.І нам ^сіди, а ДніІ'ІкІнс стрсм'я З то напс плем'я. І рохи лячна уіа'уда аш лошака даровала. Глянь на герб сси знаменитим. - він иисигь на д>бу обвити. Правда, як кінь п сіеповій волі, ю так козак не без долг куди схоче, туди скаче; за козаком ніхто не заплаче. Козак Мамай Гаи-І,Іи! як я б\в мо.кід, що в мині була за сила! Ляхів нещадно б'ючи, рука й раз не зомліла. Л гспср і воїн дужча від ляха здасться; плечі і німі болять, як день попоб'єшся. Іака то, бачу, недовга літ наших година: скоро ціііте, скоро й в'яне, як в полі билина. Хоча мині й не страшно на сіену вмирати, тілько жалко, Ідо нікому буде поховати: татарин цурається, а лях не приступить, хиоа яка звірюка за ногу у байрак поцупить. Єа вже ж, припарівшись, на Русь пійти мушу, ачей таки одпоминають попи мою душу. 254 Найважливіші редакції вертепу "Ьіько ж мчні негоже на лаві вмирати, бо ще мене бере охота з ляхами гуляти. Чича вже грохк й зледащів, да ще чують плечі З кажеться, поборовся б ще з ляхами гречі, ачей би що неС'удь перекинули для смерти... Або жиду або ляху мушу носа втерти. Іще б прогнав ляхви хоругов за Вислу не трохи, розлетілись би вони всі, як од пожару блохи. Лучалось мині на степу варити пиьо. пив турчин, пив татарин, пив І лях на диво. Багато й тепер лежить на степу з похмілля мерівих голів І кісток од того весілля. Надія в мене певна З мушкет сіромаха, чце не заржав'.та й шабля, моя см Е. . Хоіь уже нсраз пасокою вмилась, таки вона й тепер, якби ролозлилаї ,, го неодин католик лобом догори см,-, коли ж поквапиться втікати, на стіс застряне. Ча як і лук натягну, брязну Т'гиьою, то мусить утікати хан кримський з ордою. Пй, нуте лиш, горіть пожарами, бо в-ке час кожух міняти на /купаь з ляхами Та як ярмарок добрий удача покаже, го в бчричй жид з ляхом не один поляже. Пек їм! як наможуться, то мусиш уступити: за шкагулу червоних і Іа ронд Ік (кінський _<'о), золотом шитий, кожух скриГІлий скинеш їм до ката, аби як сиурагися упрямого свага. Да вже бі/мі чим дуж до Січи могоричу пи ц . Нур їм бодай' як звикли ляхи гурити! С й дещо відмінні Іекии ціп примови, наприклад на новочосковському портреті запорожця, яку надрукував Яворницький у Запоріжжі. У вертепі закінчується монолог так: Козак Іван Виногура З у йою добра натура: в Польщі ляхів оббирає. а в корчмі ьропивас. В І гспах бобри та лисин:. М<чюлог запорожця характерні ви Іапала з себе більше І ай им,"- 'опдгнчіва. Чотири осіанні рядки II."їм промов.не запорожець ,ц що потанцювала б. Саме з яііляєтін.-! з.іги ро-кгць козачка під музику, прогаїп1 чарівницч. послала на запорожця дві Іадини, то кусають його. Буіим ^амоптяючи рану, циіанка бажає нишком запорожцеві погибелі; все-та запорожець видужує, танцюс з циганкою, проганяє її, коли вона домагаєт ил.ІІи, й далі танцюс сам-один Змучений, чує потребу випити, підходи^ до одних із бічних дверей, й чолом висаджує двері. Найближча о:І_на змальовує а в шинку дівч.'і да молодиці. Козак, душа р,,і,\віивая, сорочки не має; коли не п'с, так ->оші б'є, гаки >г. '' ч гл- пізніші часч "І .їй Запорізька Січ пі/к вояків дач їм.,от типу славного >ає козак V в> ч;--.ькому вертепі. нд- і'и бажаючи до неї молодої жінки, а пнмікарка Хьеська, з якою танцює "І й Іанцк-є сам-один. Але Хвеська , що представля'оть шинок Хвеськи, розганяєт мирний настр Найважливіші редакції вертепу 255 Е ської пари, що згадує біблійні часи й танцює під музику. В тім саме * Е ЧУТИ стукіт у двері, приходить запорожець і приневолює жида Ча( гт\"вати його горілкою. Випивши над міру з барилки, падає, а жид П Іішас його душиш. Запорожець приходить до себе, замахусгься булавою " жид падас неживий. Запорожець заклинає появу чорта, а коли останній поспішаючи забирає жида, спонукає його до нього булавою; чортові на міч приходить другий чорт, але запорожець мало що не скручує чорта в Оїк руках, піддає його комічним оглядинам із усіх боків в очах публіки "І приневоливши танцювати перед собою, проганяє назад до пекла. Тільки 'Із наївна насмішка запорожця поступається поважному почуттю обурення. Запорожцеві забаглося покаятись. Надходить уніатський священик і перед ним запорожець сповідається, що він бив ляхів, жидів, купців, панів і всіх, кого заманеться. Правду сказать, уніатських попів не бив, а з них живих кожу лупив, бо ждуть вони над козаком смерти, щоб скоріше в сиру могилу заперти: таскають, співають, тілько що не танцюють, а на поминках, як поп'ються, то мов коні гарцюють. Священик заповідає запорожця ходити до костела й бити поклони, але запорожець говорить, що він може тільки його побити; очевидно, священик утікає. Цією останньою перемогою над усіма своїми ворогами закінчується виступ запорожця, що його поява змальована грубими штрихами, але вона симпатична й могла розрахо- вувати на симпатію публіки. Правда, запорожець вертепу походить уже з часів занепаду славного товариства, все-таки він свідомий своєї сили, перемагає всіх і все, наносить смертельні удари, кому треба, навіть самому чортові, й ні перед ким не мас страху. В монолозі малює він свій ідеал вільного життя. Він стоїть на сторожі православної віри, він є оборонцем Української Землі перед її ворогами, він вносить свіжі козацькі традиції у вертеп і цим підсилює її національно-політичний елемент. Одне й друге тут такі сильні, що під цим оглядом зближається вертеп до найбільше патріотичної драми нашого старовинного драматичного репер- туару З Божої Ласки. Пам'ять козацької традиції в тексті Іалагана сильніша, ніж у Маркевича. Цс заразом і доказ оільшої давнини першого. Інцеві сцени вертепу переносять глядачів в іншу обстановку. Селянин -чим не знає, що зробити лі старою свавільною свинею. Ніхто не к>пус її. часом приходить до нього дячок, котрому треба заплаїити за науку ^ Е Клим прохає його прийняти свиню за борг, син Клима Іванець жене до дячка, а він складає подяку Климові такою надутою й патетичною "що ВЁВД' 'ВД йом-' С-ІЬ(ИИ навернулися. Входить жінка та сповіщає мужа, тіша ">ЖС коидяки принесли із свиняки обідрану кожу". Клим із жінкою Що в Я' ЩЁ зро^или такУ вигідну заміну й танцюють. Опісля нагадує Клим, 'И- водилася в господарстві, крім свині, ще й корова, ще й коза, й " иа спечу, а вона ховається під трон Ірода. Клим знаходить П й 256 Найважливіші редакції вертепу коза танцюс під зпуки музики, в'ш хоче зловити її й иеоосрежно вбиває Та й тут знаходить Клим розраду: вирішус віддати собакам шкуру, а м м'ясо справити жінці кожух. Галаганівський текст вертепу закінчустся появою жебрака з торбою в руках; він підходить до краю сцени й говорить- Я, Савочка нищий, прийму і копійку прошу па чарч, па горілку; на дощечку, на клепало, хто дасіь шаг, а хто руб, ХІо що вкине, то пишіть: пропало! В торбу вкидала публіка свої датки в подяку за виставу. Це закінчення зовсім природне й вигідно відрізняється від закінчення тексту Маркевича, де артилерист стріляє з гармати. Й це закінчення вказус також на те, що старшим с текст ХалаЄана, а молодшим З Маркевича. Самостійність інтермедійної частини вертепу. Під оглядом своєрідного оброблення інтермедійної частини ук- раїнський вертеп З цс зовсім самостійне явище. Правда, скрізь у вертепі, зокрема в учинках запорожця, бракує індивідуальних мотивів, але в народному театрі мають окрему вагу етнографічні мотиви. Навіть у рслігійно-біблійній частині бачимо живих людей, а не мертві алегорії на дибах, як це сливе правильно було в наших шкільних драмах. Інші тексти вертепу. Третій текст східноукраїнської редакції вертепу занесено наприкінці XVIII ст. до Новгоро- да-Сівсрського; він ближчий до тексту Маркевича, отже, молодший від тексту ХалаЄана. Середину між волинською та східноукраїнською редакціями займає смоленсько-білоруський вертеп українського походження, а різновидом цього вертепу можна назвати новгородський вертеп. V Шляхом гумору, травестії, сатири й реалізму 1. Від поваги до жарту й пародії Г\мор і пародія в різдвяних і великодіпх віршах. Ще більш поширеною звичкою, ніж виступати з різдвяними діалогами, інтермедіями тощо, було в звичаю стародавніх українських школярів на всім просторі Української Землі вітати громадян із Різдвом і Великоднем віршами, що від тих свят і дістали свою назву різдвяних і великодніх. Щоб легше дістати поживу на гріш на свою одіж, школярі не тільки прибільшували картину своєї нужди, але й багато дечого видумували: факти зі своїх бурлацьких мандрів, сповнених прег-Ізних пригод, переплітали вони видумками або освітлювали їх свиомо в такому напрямку, який бажаний був для їх цілі: вик тикати відповідний настрій у пчбліки. Можливості євангельської'1 змісту [ Із;;п:Іних і всликч,,ніч вірилн були обмеженими. Щоб чимось новим здобми собі прихильність жсртвоіавпів, автори й декламатори віршів націоналізували епізоди біблійних оповідані, про Різдво й Великдень, пародіюй.0.ш їх І, пов ЯЛУЮЧИ з1 сучасним собі громадським життям, вносили сатири-Інші елемент. Почагки плроти й жар'у б\ли в мандрівних студентів готові: вони мали бідьиі;1 чи мі нше знання церковнослов'янської мови, т\ т < там з:іса'\лн де що ватини, знали добре живу украик'^у мову стоьом, були латні ^писати народною мовою на важливі теми, а цсрков- ґуСЛОН ямською З про неважливі речі. Таких писань, як ґпоминальне правило п'яницям", було більше, наприклад, ба7^ лритчс" пиворт.за берсзовскаго чтеніс", "Отт> пос.танія Нового кь пиворіїзамь чтеніс", "Синаксарт> на память 258 Від поваги до жарту й пародії пияницамь о изобрЬтеніи горЬлки", "Слезнорьщающеє й покорнос доношеніс" буцімто дидаскала корейської покровсь- кої школи Брсуса в глухівську сотснну канцелярію, а далі Сторінка збірника ХУШ сі (між іншим Із різдвяними й великодніми віршами-ораціями) в збірці А Петрушсвича в бібліотеці Народного Дому у Львові сатирично-гумористичні легенди про свиню; про святого Пахомія та його зустріч з бісом і ін., такі ж антифони, ірмоси, тропарі й кондаки, гумористичне звеличання шевця, вареників-мучсників, горілиці-мучениці, подорож Хоми ДЁ ЗІд поваги до жарту й народи' 259 Єрусалима, характеристика попа, загадки про горнець, пзо діла й т. д. Пародіювання коляд. Гумористична жилка українського народу. схильна до пародіювання, зазначилася в пародіюванні моїит'ов, коляд тощо. Ось зразки кількох пародій найпопу- Іярніших коляд: "Нова радость стала, яка не бивала" діждалася такої пародії: Повл рала стала, Ідо хііба не стало, а ви >ес, люде, Інайге пчрілечмн нам давайте. На гему ''Правічний пародію: Як буде ще й книшик і повная мара, го скажемо: І паси. Боже, сього доч> гостю юра родився прсд літи." масмо так> Нещасний На свіг я вродився І свиіочк\ иімучив пі н в па .'ІД, <а й .ні завалився, щодо кришки: І .1 К-ІрКУ >.ІГ\бш>. IIїї. одна пародія тісї самої пісні: Л її н чі пироги сиділи, У печі пиропв не сіало, іы" . Ю' І Ісря протерпіли; я ио.тз на гору по сало, :І д,1 Іч ,і фнсіупав, І там сала не Д'СІав, по одному витягав, ч драбиною чгори впав, поки були. забийся. Склад \краі>іськ.ого національного життя підштовхував до сапці"!! й пародії. Потребу сатири, насмішки й легкого жаргу викликала вже сама боротьба української нації за своє існування, за свою народність і віру. Як недалеко б*ло від поважмсі' страви до комічної свідчить зразок Із поля стародавнього чкраінського садівництва. Ріп нсзаписаних сторінках СУДОВИХ акпв стрічаються часто гтро^ч пера канцсляр' ьких \рядниг:І< шо відчували очильчіст!, до літсратчріюі' прачі М."'мо т і жартівливі зкин\ вачення в формі 'ґ_..ІовІ-'\ -пхічжотів Ікарг із збереженнлМ усіх обставин зас\ду, во-кчс-ІІІ -ккрі'іч То (.Ірого д;лової мови. Наприклад, товарпгі по сл}ыоі звинчн.пп вався за як\сь дрібницю, що потягти за собою жодної вини, й засаджувався на ''т\рсмном\ чвлзсню, караню на горлі їли В там^ звинуваченнях пробивається старання с\сппьні хиби, теколи й сам СУД із його НС МО, 1,1 сувор\ к; баничГ. бич\вати осзс\ млінними вироками, з його формалістикою. Нераз Інся абстрактні предмети й ставилися замість осіб. В \сіх таких пробах багато комізму по самій }Т1 справи, ба І ато розсипаних побутових рис, а одноманітні Ільки с\дові форми й ділова мова. Одна з таких пам'ягок '^3Ус. з бідняка, ;цо не вмів тримати грошей у кишені. за*0"1' >'осЁблсні тут в особі пана, що процесусться з калитою, неоосрежне його тримання засудженою на уплату панові 260 грошової кари З два кроть стотиссчи пснизсй литовскихь" Проба мас заголовок ''Зьіскь оть пака гроша на калите отримання". Вона цікава ще й тим, що походить із 1655 р та своєю б\ довою нагадує 5\дов\ думи. Позиваючи калиту' звертається гріш до неї: часто кроті, прсзь мсчікорсзові, урсзана бьіваошь, а часовії Ісжі, \'рі.вавшися, вь болою впаллсшії, за чммт. мсшкоризьі й илницьі бьінапчні,й й мене не тамують, а Іл> болої е люде й бмдлята ротньгми коїти на мене плюють, абьісь ІедІ.І на шпедякомт, тсрминс стала, а бо.'ішей се при илснииогентс мосмг не привязовала, маи-ь поводі, месце случінос у рознос кондишіи людей вт, шкатулахь, а тебе знл.'Ісз'Іш и марне пяници й косгьіри стративши, ходять часомь ні, одньїхь кошуляхії. Скомороші вірші. Гумористичну манеру переносили також українці на Московщину. Збереглися скомороші вірші якогось українця духовного походження. Лигор віїас І настанням весни, рскоменд\е себе філософом, богословом І співаком, то може й партсси запивати й подпспутувати, а також і Іаіанічовати Ію-Іга.мійськи, по-фпапиузьки, по-козацьки й по-ниганськи. В \сін МоскІІі не найдетеся такий другий юнак. Він займасп.ся й торгівлею, алі. д>же пдзіно, хоч деколи терпить Іа це побої. ІІепдоволопий міськими мешканцями, сіавпіь виїде сільську простоту та збирасіься йти на війну: пироги й таке інше Імкоряюіься йому, а нино вмираг зі страху перед ним. і',ін здаїнпй І на героя, бо вміє обд\'рцги, вкрасти й вторгувати. Кінець вірша покішс.. що він великодній. Українці-сту- дснти принесли її на Московщину звичай виголошувати різдвяні й великодні вірші. Маючи обмежені геми різдвяних і великодніх віршів, внеі-.іи І;-дй їх автори не тільки вільне, гумористичне грлк'їлваннч чсяких речей, навіть святощів, але й живий по.іігично-соціальний інтерес, н. -рідко з сліиричним забарв- ленням. 2. Різдвяні вірші Риданні вірші у зв'язку .; вертепом. Одна група українських різдвяних віршів пов'язана тісно з духовною частиною вертепу. Туг іде оповідання про поклін пастухів новонародженому Христові. Пастухи змальовані дітьми ук~ раїнської природи й українського побуту. Опанас, Яцько, Панько, Протає і підпасич Янтух пасуть вівці: Кормок придався зелененький, Па тирло було де стати, були кошари готовенькі, була вода, щоб напувати, привілля для всього було. признаться, все для нас було. Під вечір лишилися два пастухи при отарі, а інші три "пішли^ У вербняжок", бо недалеко був луг. Нараз запримітили, що небо зачервон Різдвяні вірші 261 як на '-'Ч101 І''-1 тои 'Іас прибіг ЯцІ.ко зі звісткою, шо в кошарі з'явився ЕІІГІ КИНУЛИСЯ всі до кошари й побачили ось що: В кошарі з края в край шагає такс велике, а ще й літас, не чоловік, й, бачця, схоже. 3'яовалоі.я, що це був ангел, котрий дав такий наказ пасіухам: І цц, біля Ничлисма ы сганю, З оддайте тому се ягнятко! ,,е !>м,!ше ж, що се брехня, З Оце в сю піч Хрисгос родився, там г чаленькес дшяіко, Син Божий з Діви воплотився. Недовю над>м\ валися пасіухи, впіймали що краще ягня й скоріше пішли. І Іілько в станю що впхались, то далебі, що всі позатулялись, бо світ великий осіяв. Далі ртдішилися трохи, впали навколішки, вклонилися Інпятку, а ягня віддали н-І'11 Прийми ти оце ягнятко, да щоб неголодне було твос диіяікоі Паш звеліла їм \стиіи й почала вітати їх ласкаво, неначе знала їх давно. Біля тії ж близенько пані старий, сідий чоловік, стояв у жовтому жупані як будьте прожив другий вік. Понуривши юлови низько, стояли при яслах бичок і осел. Вони подивилися на насіухів-бурлак, дідок же (Йосип), трохи поворчавши, на вухо пані щось шептавши, сказав до паеіухін: ІдіІЬ у мір. повідаиіс, що се родився Божий Син. З ІІГ.Ю звісткою розійшлися ІІІІсг\мІ по своїх дворах, хто вправо, а хто вліво учяіі ,І оігівіда1: чм декіамаї,",/ вірша потрапив до того, кою мав ПОІДПрОЬИІИ 1 ГІ1ДВОМ Крім П'ічолження. вказус вірш так само на тему духовної частини ьергепної Ірами, але вона набрала вже характеру КОЛЯДИ' ї і,! ' ІІСр' І ІКЧМ ЧІрПІЩЯ там І,І с'иїить ясію; ІІ'Н' б.'ІИЩИГЬсЯ >' '"> їй '.І Іать корі !>' Д.1 СК(' V ІІІОПИ, о юч. поклони монлрчопс ЯКО 1ІІ1І СІЇ \Л(ЧІИ ча юлінка впадак тґ, подарунки о сіаюіь, І'ОІа виїаюіь. Злото, миро, кадило, а все з пумсрами; І рис та коней козаків, а все з бандурками, уіішаюп, чняіко, надобнос шпіягко, веселі1 І раю 11, Ои І'1 Іу ще І л гам, 6\ду Іюмо'аіи, чи не даси. Бог Іцлс Іиво спасіння дождані. На кобзоньку заграю, бо цимбалів не маю, І на фуяру. 262 Різдвяні вірші Сепіогіа агетію, Ыаесиїогит ЬетЬетив. Більше не знаю. Пе забуду те Й дримблі для те! дитини, віршувати не вчао тілько по латині: Дві редакції другої групи різдвяних віршів. Що в одного автора зберегло ще розмірне поважний тон, те переходило в іншого в пародію. Один вірш, записаний на Поділлі, оповідає, що побачивши на небі зірку пішли пастухи вклонитися цареві, почали вихваляти Христа та скакати по печері. Так ся розгуляли, що аж сир з торбів порозкидали. Один ревнув по-баранячому, другий по-волячому, а третій по-ведмежому так, що Христос злякався, а старий Йосип почав під ліжком шукати за паличкою. Здогадалися пастухи: Видко, що на нас, братці: в ноги, втікаймо! Иа противагу пастухам поздоровляють царі Христа "по-письменськи, звисока". Йосип просить їх сідати й частус, чим Бог дав. Після того заснули царі, а в сні звелів їм ангел вертатися іншою дорогою додому, щоб Ірод не довідався, де народився Христос. Є й ширша редакція того самого вірша Тут приносять пастухи по ягнятку й чують такий гарний спів крилатих і чудних ангелів, що зроду не чували такого. Три царі "просять Христа, щоб жкто родило й війни не було". Старенький їсько подає їм "по кухлику варенухи, по каганцю сивухи". Як хлиснули, сидячи й заснули. Ірод дивиться у вікно, чи йдуть до нього царі, здогадується, що покепкували собі з нього, й довідується від мудреців, що в Вифлесмі сеє родиться такеє, що рівні не буде йому. Він так злякався, Скрегоче зубами, що й укалявся, дереться руками почувши ті слова. і вгору надувся чуб, Побілів, як глина, очі покосило, тече з рота слина, всього збісило З а речі зовсім нема. стоїть мов дуб. Ірод иелиіь своєму військові повбивати в Вифлесмі всіх малих дітей. Вифлесмський крик дійшов аж до Бога, що за дитячу кров зіслав таку кару на Ірода: Коло очей позеленіло, під носом почорніло мов у собаки під хвостом; очі позападали, ковтуни в чубі стали, щоб не ганявся за Христом. В потилиці болячки, по всій спині чирячки, а в бровах гниди породились; уші заложило, рот йому скривило, а в заду черви заплодились. Різдвяні вірші 263 Річечка докучала, V * то 1 1 бурчала, ,5,І -І І двір бігав; свинки слідом крячг.гь гуртом, .цоі> шьчдше сідав. А далі згинув, усіх покинув дяволенко гайдамака! Не вмів хліба їсти, пропав без вісти мов у ярмарку собака. В пекло попхався, між чортів убрався та й хлище гарячу смолу, кості кусає та й проклинас ту, що народився, пору. ДочторІІ приїзжали, крон йому пускали, каплі в горло лили, кь'СІирі давали, живіт направляли, та и нічого не помогли. імби шептали, уроки проганяли, де. пупа клали біль, сояшчічн виливали, лихоманку проганяли, покинули митусь на піл. Маючи протягом усісї своєї історії діло з самими Іродами, від східних кочовиків почавши й на слов'янських сусідах скінчивши, не диво, що український народ вилив свою ненависть бодай на біблійнім Іродові, змальовуючи його вкрай карикатурними рисами. Понуку до карикатурного змалювання кінця Ірода могли дати апокрифи. В однім 'Учительнім Євангелії" псевдо-Матія з XVII ст. читаємо таке про смерть Ірода. "А проклятий Ірод погано згинув: на нього наслав Бог люту коросту й Іак беиаконний з тим опух і розсівся. В іншім місці говориться, що "того Ірода короля черви живого на його королівськім троні розточили, а йот душу чорти до пекла на вічні муки запровадили". У Ніжинському повіті виголошує різдвяний вірш "генс- рал-фсльмальшар війська запорізького", одягнений у мундир, украшсний еполетами й орденами з паперу різної барви, далі в шаблю й шолом. Третя група різдвяних віршів. Інша група різдвяних віршів оповідає історію від самого початку. Поважиш вірш про сотворений світу оповідає про біблійні події, які різдвяний вірш забарвляс гумористичне або травестіює. Пояснюючи, чою Ьог "прийшов до нас аж сам", вірш зобруж\с. що ціль "рихо,<, Ьога побиги пику и морду і очі виколоть бісам". СІарий бо чорт 'ооратаися І іїоюм, що скинув його з неба. Тоді запросив чорг Адама в 71 и сам шосшв до ньото в раю. Сумні були наслідки госпшносії: Адам . к\сиц яблука І чортом. Іі часі гостини добре лигнув собі Адам, а коли рюудипся на ,ІрупІй день, побачив, що "товариш сорочку зняв" Адам пигаї, вм. з ким він гуляв \чора, й дістає відповідь: 1с таю, що б\ли за госгі, Бо вже ж мині погано снилось: але ж у нас чогось нема. гуж укусив, аж крон текла, буде нам, старий, по хлості, за мною щось чудне гонилось, И ВИКУПИМОСЬ ми із сорома! я ледве, ледве утекла 264 РІЗДВЯНІ ВІрНІ! Лдач задумався й лт у кутку. Ь'Ч пробуд.ні йою и запімав про сорочк Круїячц зразу, то загубив її прніпаьсі1 Л;иіч< п.ІрІІІпі, шл .'попив сорочку Як чобрип Іосподар проганяс Бої Лдам.І Іа СНУ з раю: Пішов же нон, Лда-.'е. з раю' І їй ідг, небого, грясти! Об'ївся яблук, аж сопеш! Адам Іебе щоб наглядав! Се так ти доглядаєш гаю? А щоб не сміла яблук красти Без попиту, що хоч, і рвеш1 Л.шч\ я нагайку дав. Чоріа скинув Бог до пекла, де Іорип, огонь. Змалювавши почуття сорому наслідком браку одежі, автор вірша З могив\с, що щоб одягнуть Лдама й Сву голу. на те Христос родився нам. Годивсь Христос. Адам гуляс, с нова свиїка і кожух і Сва в пламі похожас, і знов радіо дух. Тому й у публіки, перед якою декламатор виголосив вірша, нові жупани, бо вона ж Адамова рідня Вірш мас замітно діалогічну форму. На ту ж тему маємо коляду "Ходить Господь по раю, з Адамом розмовляє" так само з діалогічною формою. Можна припускати, що на українському грунті був якийсь діалог на тему вигнання Адама з раю із змістом, близьким до нашого вірша. Дещо інакше прогрішсння Адама й Єви змальовує інший різдвяний вірш з цісї ж групи: \дам умів прегарно граіи на сопілці. Коли раз заснув під кущами, вуж вирвав пиж із сопілки. Не міг уже вранці свосю грою "Богу на добридень дати". За псобережнісіь у пильнуванні сопілки вигнав Бог Адама та Сву з раю. Відюді почали люди вмирати, а чорг браги людей до пекла. Задля їх пягунку зіслав Бої' свого Сина на землю. І'рупа різдвяних віршів 1.1 зображенням святкового настрою. Доповненням цієї групи віршів с група різдвяних творів із зображенням загальної радості з приводу Різдва Христового. Як у книжній редакції попередніх груп опові- далася біблійна історія про поселення Адама в раю, його прогрішенчя й вигнання та обставини народження Христа, так і ця остання група різдвяних віршів мас своїх предків у тих жебрацьких віршах, котрі висловлювали радість Із приводу закінчення посту й містили прохання про ковбаси, сало й горілку для бідних. Основний мотив цісї групи віршів зображено в такому тексті. Сонце і місяць весело ІІ рають, юри і холми радость в собі мають, поля І дуброви хвалить Бога всі готові; і всі человіци днесь весело скачуть, а злис душі всі во аді плачуть. А ти, Ааронс, старий человіче, сподобилесся жить в небі вічне, Різдвяні вірші 265 л\е бог Мео* з Івосю жезла во.>е'я... А ти, Давиді, и>оя Іуслі строй, стр< и, гран песело, а Ьога ся бой, бон. поз гра й, воскдицаи, веліїм гласоч викрикам! Про загальну радість на небі й на землі з приводу народження Христа с коляда "На небесній горі''. "І'пдвяі'ИЙ вірш осіанньої групи оповідає, як то для сих родин всяк христяшш вминас ковбаси. Баби, діди пиво, меди, горілку варену кухликом ІГюІь, з книшами тругь свинину печену. Хлопці, дівки щшперсдки бігають під хатки і, як вовки або свинки, скиргичуть колядки. Нами, купці, славні кранці, шинкарство, міщани об сім Різдві усі в нові убрались жупани. Мати земля уся Єуля і, взявшись у боки, пісні Іука, б'с гопака в підківки широкі. І на небесах співають усі ангели пісні в честь Якимової Доні. Старенький Ког із'їіі на сіі.ч і пожалкував Адама та Сви. Звелів Гаврилом принесім папір І чорнило й хутко написати лист Адамові, щоб не плакав, бо вирягусіїля з пекла. Народився Христос, що зруйнує пекло, усмирип, чорм й зііре, як павутину, гостру косу га всю зброю смерті. Наслідком спокуси чорта зронилися Адам та Сва з боїів голяками й потрапили в пекло, де день і ніч возять санками дрова для печі й за свій труд діеіаюгь по ребрач кийками. Ііід цих мук хворіы. Адам, але він очупяс зараз, скоро перечиїа' лист. ОІрІІмавши лисг, забув Адам про хоробу, надів сіряк, додибав до столу, ґш па лавку й, надівши окуляри на ніс, хапас лист і чшас зі сміхом. Сва дпвміься пильно йому в очі. Прочитавши, вичилпв Ілсчик варенухи, скликав усіх і зарепетував, що Хрисгос народився. Потім вийняв лисг, зняв капелі >ч її І ирі й перечитав лисі усім. 1 увесь Іуг загудік люд, .мов ліюч ті бджоли: беру Іь /нишк, иеіуіь н танок, затикавши поли, тиї бичка, :, козачка, ті І орлицю скачуть, ^ам' ж старі, сидя в шаірі, од радосіі плачу Іь. Пророк Давид там же сидить і в кобзу прас, пісню спи І у Спасу Хрисгу з Псалтирі чи гас. Чорнявий Хам сидим, теж там і ріже в сопілку, сам добре п'є і всім дас квартою горілку. Купі чорти, мов ті хорти голодниї, скиглять, лапи Іризуть, що попав, рвуть, скрутились і пінять. Суті а смерть собі ж перть-верть, ляп-ляп кістками, бі/кить в куток, бере мішок з косою, з ножами. Заступ хана, яму копа і все в ту поклала. І гаючи з Різдвом, декламатор запевняє, що Христос зробить усім шлях раю, сіерши чортів, як ос, і наробивши з кісток смеріі трісок і тою. 266 Великодні вірші 3. Великодні вірші Перемога Христа над чортом, пеклом і смертю у великодньому вірші. Опис перемоги Христа над чортами пеклом і смертю та смерть Юди змальовує великодній вірш' про який відомо, що написав його Антін Головатий, а запорожці виголосили перед Потьомкіним на Великдень 1795 р. Вірш починається описом загальної веселості на Великдень, коли "усяк наївся Б счак печеної паски. Всі гуляють, вихваляють воскресшого Бога" за .е, що зробив дорогу до раю. Далі оповідає вірш в гумористично-наївному гоні про те, про що в поважному тоні говорилося у великодньому вірші" який постав зі скорочення "Слова про збурення пекла". Перед перемогою Хрисга розставила смерть свої сторожі по всіх шляхах, шоб навіть святих тягли до пекла. Того святці, попи й ченці не минали шляху, хвилозопи, крутопопи набирались жаху. Після перемоги Хрисга уже велять яблука рвать із райського древа, з якого плоду не велів Бог пробу, а вкусила Сва. Щоб визволити Ада.ма та Сву, зійшов Христос до пекла. Лиш тільки Біг сам на поріг в пекло поточився, то всльїевул попустив мул, з ляку і вмочився. Завив грізно, як вовк, річно голосом собачим; кричить пробу, що особу Христову побачив. Дав Бог хлосгі, що всі кості поламав і роги і самого духа злого підгарбав під ноги. Кричить на пуп, що всюди струп, нсльзя доторкнути, надуло брюх, заперло дух, не даг і бзкуги. Бачачи, що таке твориться з дядьком, почала смерть дертися на стіну, щоб хитро втекти. Христос зіслав на неї коросту "в такім місці, що ні сістк, ані почесати". Як бубон труп продовбав струп, сороки рвуть тіло, з усіх сторон много ворон к стерву прилетіло Далі описана счергь Юди. Побачивши, що сталося зі смертю, він вельми ся зляк І міх закляк з грошима за плечима; за його гріх той кляїий міх все перед очима. В землю вкопав, щоб МІУ пропав, та окаменіла, посох там цвіт і трави піт, більш не зеленіла. В воді рибу міх із глибу розпужав і раки; нирнув злий дух із води с\-х до Юди і паки. Злую мару пік \ жару, так не загорявся: міцно пошит, чоргом Індбит, що й не розідрався. З огню, з печі впять на плечі береться на Юду і з тим мішком ходить мішком у пеклі повсюду. Бог повелів, щоб міх не тлів до страшного суду. Мотив носіння дров у пеклі вже відомий. В числі праведників, ЩЁ визволив Христос, є також уособлені фантазісю автора п'ятниця й понеділ Великодні вірші 267 Святий Офет узяв мушкет, вистрілив на гасло; вийшла зграя немалая, аж пекло захрясло. Вдруг ожили, всі загули, як весною мухи: з пекла народ біг навзавод, а іншиї трюхи. Дочувсь Оврам, що вже Адам із пекла подригав, він з Ісаком ледви раком і собі поплигав. Свята Сарра, хоч і стара, да женщина руча, З вся піхота йшла в ворота, вона, куди луча. Племінник Лот в купу сирот як ізобрав бідних, так ні дверей ані верей в пеклі нема мідних, бо, як тая сильна зграя з пекла потащила, як та туча, куди луча, так закопотіла у божу путь; тільки сопуть, що аж попотіли, та вривають, поспішають, їсти не схотіли. Мусій пророк дверей замок і мур пробив рогами, ад сплюндрував, помандрував пішими ногами; як той бугай з кошари в гай виперся голодний, пекло одпер і шлях протер до раю свободний. І ледве увів Христос Адача та всю громаду до раю, зараз тая серед рая свобода засіла, туг тишина, вся старшина не мас к ним діла. Тут сіпуга війт н'януга нам не докучає і в підводу тут ізроду ніхто не хапає. Всі подубли, що нас скубли, сельськиї махали: подерсчі, колотнечі всі уже пропали. ВІихли збори, всі позори, не правлять кварталу. Спочав Адам, що не кидав людей на поталу. Утік кураж, здирства нема ж, пропали всі драчі, щезло лихо, живуть тихо, не дають подачі. Погиб.І.' власть і вся на рясть вилізла голота; війг не ворчить і не стучить десяїник в ворота. Ось які домагання українських народних мас висловлені в формі опису життя в раю по воскресенні Христа. Тих домагань немає в найдавніших варіантах. Найдавніший текст цього вірша приписав Петров Танському, що про нього згадує Опанас Лобисевич у листі з 1794 р. до Юрія Кониського, приведеному при інтермедіях із драми Кониського. Лобисевич писав про опис Великодня, втечу чорта й смерті та смерть Юди. Нічого подібного не знаходимо в інтермедіях із драми Кониського. Очевидно Лобисевич сплутав вірш з інтерме- діями, бо ж вірш "не що інше, як приложення правил і метод комічних інтермедій до святкових привітів". Беручи останнє під увагу, як і те, що у вірші є вислови, непристойні Духовному станові Кониського, Петров приписав авторство фша Танському, хоч Лобисевич назвав автором забутої речі дного з двох: Кониського або Танського. Поки не знайшлося ^ алЁгічного вірша з описом Великодня, утечі чорта та смерті смерті Юди, немає даних спротивитися думці Петрова, аистарша копія вірша походить із 1791 р. 268 Великодні вірші Хоч гумор виблискує в кожному вірші, сливе в кожному слові, хоч барви яскраві, картини прості й грубі, а мова проста й образна, все-таки високі релігійні ідеали збережені тут у всій чистоті. Такого роду популяризація релігійних ідеалів і зведення їх у круг буденних розумінь були в моді Є вказівка на письмову пам'ятку XVII ст., яка в такому тоні й таких картинах оповідає загальний хід історії людства1 поляки й жиди засуджують Ісуса Христа на смерть і мучать його, а козаки оточують у різних ролях його хрест і гріб із побожною вірністю й любов'ю. Мандрівка праведників із пекла та їх банкет у небі. Виведення праведників із пекла, мандрівку їх до неба й банкет у небі описує інший вірш, який, дотримуючись біблійного оповідання, надихає його святковою веселістю й гумором. Вірш оповідає спочатку про зустріч Марії з Христом і про тс, як жиди підкупили сторожу, щоби сказала Пілатові, буцімто хтось украв Ісуса з І робу; коли сторожа заснула. А Христос був на роботі, покіль пекло погасив попалив собі чоботи, і Адача воскресив. В пеклі праведники вже здогадалися про веселу подію. Мойсей прибіг до Адама "зділать справку по закону". АароІІ очки надів, у Біблію поглядів, не втерпів, засміявся. Затр)сився диявол, коли здогадався, що Христос воскрсс. Ось наблизився Хрисгос до пекла, брама впала перед ним і мур розсипався, а Христос чанитан чорта про стареньку бабу Сву. Чорт помішав коцюбою в печі й звідти вилізла Сва з обюрілими плечима, а за нею Ачам, "аж Христос злякався сам". Він відіслав їх до раю, а вони, неначе малі діги, дали іч пекла драла. а Адам аж угинів: Сва на псі жили брала. поперед УСІК леїів. Один за одним пішли за ними: Самсон, лагии на соп, Мойсей, дванадцять ІМ'гкін Якова, Ілля лсгів при дишлі, ЯфеІ із шаблею й мушкетом, Авраам помирився з Ісаакоч, а по дорозі зустріли вони Лота; старий Пой випив і ,аспуь. Коли праведники прибігли перед двері раю, задзвонив премудрий Соломои у райський дзвін, що збудив І Іон. У небі посідали всі за стіл: подали їм хлю і сіль, кожді'м\ по чарці міми, 'ї \ г Давид .Іаробив дива: при\д.ірин в гуслі так, що ск,Ікать хотів усяк. Сарра кинула і ложку, піднімала гарно пожку, а за нею і І'ахиль. Лія кинула костиль; і 1'евекка вийшла з мочи, протирала хусткой очи, поітес.'іася і Оттава. Чуг Сусанна із садка на Данила погляділа і у танець полетіла, а пригожая Есфирь красну вийняла Псаліирь, пред Давидом розгорнула та й іграть його наткнула аж до олтаревих рог: засміявся тут і Бог. Тут і бабки, тут і внучки всі побралися за ручки і пішли у хоровод. Ве.шкодІіІ вірші 269 г]І_-рі.ме^ння людської гулянки до нсоа не здивус, коли ІГсТКІти. шо ь строму завіті с мова про службу псалміста Давила пср^д скиніг.ю з гуслями, тимпанами, епіком і танцями й у.с він матюсїься на церковних іконах із гуслями, а' наш народ пов'язує гр\ з таниями. Дивніше закінчення вірша, з якого виходить, що вірш виголошено перед "святим віаіикою". Все-таки треба сказати, що святі в гумористичних р'іздвяних і великодніх віршах, поступаючи в д\сі й тоні святкового настрою, змальовані з симпатичного боку, навпа- ки, чорт і його помічники викликають повне омерзіння внаслідок того, шо в їх природі немає жодної моральної основи. Поставши на українському грунті, цей вірш поши- рився на Бі.юрхсі й Московщині. Вершина націоналізації у великодньому вірші. Найдалі поступила націоналізація церковних тем у вірші, де бачимо об'ємні картини, шо вводять старозавітних праведників у радощі іі утіхи українського сільського життя. Це видно вже на початку вірша: Путе .'Іиш боріте яйця; скажу вам липо якесь: бач, як бу І,ем цілуваться, то скаж\: Хрисгос воскрсс! І піп казан: обнімай ге хлопців, лійок, молодиць; Іідтіко ж З казав З по минайіе старців, сирті І вдовиць: щоб, хто встряне, то й цілуйся, чи погонич, чті панич, чи там Феська, чи Маруся, чи багатий, чи вдович. Біг снитки вели І ь сьогодні, всякий щоб тепер буи брат. Те, що авгор покликається на попа, вказ>с, що вихідним пунктом початку вірша стала загальна звичка в православній церкві цілуватися при словах великодньою канону Івана Дамаскина: "Й один одного обіймемо". Затильне христосування відбувається з приводу того, що ХрІ^гос був у пекельній безодні, зв'язав чорта, відпер пекліы і вивів із Ін.ото праведними, тільки .>л.'ні!імв чортом 10,1л1, що почав погнати й усе поіляд.іь на лье;ІІ, зле чорг розпалив нотні. І иелів рогатому купатися к смолі. Коли праведники вийшли в ноче на зелений тарний дуг, вони забули про свос горе. Старики всі сіли вкру,-, дещо бач про старину, иосіданіии, розмовляли в Січі як колись гуляли. Паруоки бавилися ы м'яча, а деякі н жгута, малі діти в кога, а дівки співали пісні Хю хоіів, бився навбитки (великодня гра). Соломон н правду дивився, од стариків одлучився. Самсон викликав борця, а тахт показав їм спину, Давид буцім на юдину з моїодіжжю ізлучинся. Дивлячися на ньою по Двос в ряд". І;іля їх сів і Лврам, Дальше з якимсь чоловіком з Свою сидів Л там; Яков, Іса.к, Гевекка всі встали, підійшли до гуляк І посідали дзиЄликах Мусій, Ярема й Михій. Тут же сіли недалеко Харко, Лисько і Овдій. А там Пой сидів з синами. 270 Від святкових віршів до творів громадського змісту Лот із доньками дивився через голови. Втихомирилося. Хлопці, дівки аж раділи, що гулять приходить час. 14 г Давид г}слі підстроїв, козацької як дернув, так уже ніхто не встояв і неживий би скакнув. Я*- тілько вчув святий Афет, по вже г\м'льки бринчагь, як с<опиі;ся, як махнеіь! Л за ним другиі встали, всяк пару собі прибрав, сгівши її кінець, та й прохали, Всі ж тут оддернули за свій жаль парубки, нічого тут не забули молодиці і дівки; перше навприсядки брали, потім били тропака, а дівчата забивали підківками гопака; як же взяли молодиці по свойому бушувать, аж погубили спідниці, гак взяло їх розбирать. шоо запорозькую грав. Побачивши це, встала Сарра до них І, щоб відвернути сором, веліла їм співати 'неньку". Посідали всі, щоб трохи відпочити, й опісля завели всі пртом "неньку". І хлопці якусь гарненьку, либонь козацькую гули. ГІоїім почухрали псі до раю. Коли були близько нього, заблискало й псгім загриміло. З огляд}- на тс, що праведники гуляють у небі, вірш закликає до гулянки на землі; цілуватися, побрататися з пляшкою та зробити рай на землі й закінчується так: За сим, баїьки, вибачайте, чи дасте ж Ідо, дак давайте, більш не вмію віршувать; бо мні ніколи вас ждать. 4. Від святкових віршів до творів громадського змісту ВіЛІкодтй сон. Великоднім віршем с також вірш, зміст їі-пго прибраний у форму сну, щоб не втратив своєї ггл^'одьос'ІІ й правдоподібності. ЛІчор в.рша оповідає про Себе, що у великодню п'ятницю увечері, наь'.и'нсч каші, лі: спаги з своєю жінкою Печорою й побачив у сні покійного ді ш, І- чрпи зробив йому докір за Іе, ІщІ він не приюгувався зі своєю жінкою до великого свята Дід повів ангора на високу гору до грубого на як м\ висій і)\ркун Змира: він, каже, сіромаха в чіпчику родився, да легенька ж йому І смерть З сильцем задавився. ІІоІ'Ічнчв авгор назад і пибачив, як смерть і дідько чвалали в парі- Па дідьку кожушина вся на шмаїки порвата, роїи в пеклі позбивані, хромас до ката, нот з лап позлазили, скрсжече зубами, сизенький мов ж\ равлик З знать бито киями. Л смерть мов бубон, гола, собою нечвидна, боса, простоволоса, Ізгорбилась бідна, пасокою умазалась, ребра кругом знати, очей, ушей і носа приїьмоч не видати. Віл святкових віршів до творів громадського змісту 271 гг -ІерІІІися кисм, скакала смерть, мов жаба, витріщивши ІцербаІІ зуби. ПІІікаючи ча сво" горе, задумують обидвос купити віз, торгувати рибою й !10 ^Іль V Крим. Горе найшло на них за те, що погубили стільки ' сй а смерть "одва/килась була углонуть і Спаса". Приходить тут відомий ' ІМоІив відібрання з пекла праведників і виведення їх з пекла. ч- -тішившися на диво з праведниками, побачив автор, що з-за гори мелькають в' ярмах рижі волики. Думав, що Христос іде з плугом орати або, може, котиться перезва до свата. Аж це ангели тягліїся возами З Великдень приїхав у гості. Огто вун па тум боці ожидав дороги, аж покуль не грянули Дніпровиє пороги. Великдень укритий довкола крашанками, як квітом. На нім жупан із китайки, "V бока гаман зяс", чижмачки у нього боброві, онучки шовкові, шапочка вигулярна й новий ярмолук. Згиха поганяє воликів ковбасою й мас коруїною, а на руках повно перстенів. Па всіх поглядає веселим оком і тихо співає пісню, докоряючи Юді, що поласився на гроші, з яких не мав користі, бо не встиг їх пропити. "Гнався за славою, як за зайцем", а "удавився грошовим окрайцем". По такому сні прокинувся автор і розбудив жінку. Вона знала, Ідо Великдень млиновим колесом виїжжас; колядки, каже, тоді угадати, як свині од ножа стануть голосати. Пе приготувавшись до свят, мусить автор прохати ковбас у людей. Мотиви вірша звичайні в гумористичних віршах. Одначе щось більше мав на мсті автор, ніж сам гумористичний малюнок смерті Юди, втечі смерті й пекла та приїзду Великодня. Поза локалізацією і націоналізацією теми бачимо тут сатиричне забарвлення. Юда прибрав тут постать Буркуна Змири, що знав "всю церковну рахубу дошніра". Змира З цс поширена назва родини в Красилівці Козелецького повіту на Чернігівщині, де й знайшлася копія вірша найпізніше з 1786 р. її автором уважасться дячок місцевої церкви Микола Мазалсвський, що вмер 1793 р. Цікаво, Буркун Змира, чи Чмира, зустрічається також у розмові пастухів із другої половини XVIII ст., де Свирид і Овдій, натякаючи на політичне життя України своєї доби, скаржаться на невигоди, які приніс опис населення. Великодній діалог й характером суспільної сатири. Риси ^спільної сатири помітні також у великодньому діалозі, де виступає двоє селян З Жоврид і Онопрій, його жінка Педора а 11.огЁ син Педь. У цьому писанні другої половини XVIII ст. мігнс характерне змішування прикмет діалогу й інтермедії. ючи назву Великоднього вірша, твір вводить грубу пародію сильні вислови так, що реалізм і жарт кРаю ' Цинізм заступає релігійне відношення нарікають на піст, що їм надоїв. Далі переходить До с, Онопп ^ >ю ' О нарікань на парохіального священика: 272 Від святкових віршів до творів грома Іськоіо змісту А ще що оце отець поставив V своїй парахвії то сякі, то такі видирає хурії ЗаІаІУЄ по тижням до церкви хоїити та ще рано І ввечір пок Іони бити Л щоб старі І мані дощенцю говпи, од п'ятниці до с\боги нічого не Тій А щоб люльки потягти табаки понюхать, того не дай, Ьоже, та вже то він видумає, чого І негоже Зате І приємністю згад\ють покійного пароха Л\кіяпа, що сповідав гуртом І не завдавав клопоту парафіянам Др\І> частину діаіоіу творить оповідання ІІсдя на ТУ сам) тем\, що вище згаданий черніпвський вірщ Третю частину (нілогу творить сварка Онопрія з жінкою з тієї причини, що Педора показується нсвмпою господинею при випіканії паски та поросяти й варінні ягць на Великдень Жоврид намагається посднаги посварених радою краще приготуватися до Великодня в майбутньому Віршована переробка легенди про пекельного Марка. З різдвяними й великодніми віршами мас спільні мотиви також віршована переробка легенди про пекельного Марка. Ці спільні мотиви вказ\ють на походження й з кінця XVIII ст., хоч вірш записаний на Чорноморщині щойно 1835 р. Вірш про пекельного Марка З це одночасно свідчення, як від різдвяних І великодніх віршів та їх наслідувань легко було перейти до поетичних творів чисто громадського змісту. Легенда про пекельного Марка З це своєрідна українська переробка далеко поширених у східній Слов'янщині й Зачпніи Гвропі оповідань про вояка в пеклі. Характеристика Марка така \ вірч І 1>\в собі ЮЗІІК Марко, Істарі, шізяїии, батька й маї рь Ік поьажан, а ь<-с п Іьки пив та Ічпяв, ма \ тицю до (Івчат пер ним Іосіьимвся, а V цорки нос Іітіим чсхланаж н топ мірміи міжіїа ЇЧ по Ішк.ч* , 'ЛУ піп на ьим і почне б Іагос і я І^пи, 3 ЧУЖИМИ Ж!І"> 1МИ ЖС НИЧИПІР та старих по їси нчіівсі ПІкиМу ІІі "аіаіа спокою й,ж Г\.І І гь Раї Іомв Марко й запричащався І о І1 ч я ШЦ.Л и МУ ч І.ЧІ Ініа^юі ІК р' й І мів йому виївоїити з пекла чГІПми Ічо їх нам її І ІІ'(.м чорт чаї рим їй в пеки всякими принадами у б.п Іо жінок ІІапуснл и, ІІІоб козаків н,1 Іоні ІрІ^и Ікміаіи І!же деякі Іщча їй жснцу І ься, ще/1 У пек и навік ІІІ Ыкьіім.1 4 ІнпіІгК сій пі н ,ІІ Ікою чао в,.Іс ш >6 г.ІІКІ! ІпапІІня Ісрі-стаиі чр)^аіи Лік І Іс І Петро вис Іав Марка ю чік Іа, щ >С він ьи во І.пі з пекпа до раю их козаків, що з І осію и ми осій прости та спассния ДУШІ заі. І\жи їй, С>сін ІьІІа й по пгична сатира 273 що від чортмчич ласок жахатись І І відьмами не /ксш'чаїись ]] 4( ,Ы, І Марко опиниься .в мЫ.к її те так впоїш чорГІЗ І І. кою ІІчП ,Іи ПР1\\ Ч.І НИХ, ЩО ЛЮиІЧир ВЄ"ІВ ЧІ 1,1 МИ ПЦыИСГИТ,І НСК І) Н,К Ч (МІ пірс Ідк\ чортів мов ячмоть вірш І,чІ\ ІОГ^ІПУ з свчгкон'ми Іі ріпам І ЛкІІІІІ.1 І просив Марка ю своп \<пи І по юрозі ччіигаї ГІяо про м І\ Іно 1(1^01' 10 пек м Па ас Мірко віщо>чв то Ніл- Імшчя \ піки , ІкрІІІ_п сч на Іс м І'< й иавч)1 І, Ік їси виганяти чорт, щ Іб І е спч-мпа їй м тім ] о ,І почав (юпітер пері рахоамшіи Іооро ІІиІІва, як робтяп. чорп ЯІ< Ги І ,ІІ.' ч а ' не іааі' пя н а вони чиї: %с т пропа їй *~!> би ІІ ч >ргп чи \'>\. І,І б \ в,ІС ІрІ Ічт І і мГа й, '^\бн?І (а ^ Іці Ік , ' ЧІ ви вмі м б гл никлії) їй ь її І Ія І ара І ( І ',І Іч ІяІІ г \ ІкІІькн чор й по Іям ропк н ІІОАИЧ І їй, 01*1 /К ! Юсі НІ її ІІІ ВИ І. О О V' І І' 1 І І +ииіч ь 'Іс ь Іронії ог нони оірпі. Ікьіьа І, 'Е. р ,м І ч і'[ ! пО|К'Л.! Іі - ЫЧИ! ІгІКО ІЯТЬ ДО І І К Іа 1,1 ІК' І ! 'К 1 І І' ы' І І! IV \ II , ПМ,! ТІ \ І ЇВШИ Мірка В б\ 1.11 І І- ЧО'Ір ( 1 її ЛчІІИІІІр ^ її и Ы ч пі І, І ' ти й )І > Іасоїмми, .' "О^ ,Іч вс п> ІнІЧІ І ,І м І ' І НІ ) І,' Н ) І Ас н Ія І й І, м\ІІ т чан (І їй бн'нн ЧІ | (І л< ,' рОІИ ('р І1КІ '1 (' 1\ 11 ЦІ. ІІМІ- . ІИСІ> ' 'ы' І[ ОСІ 1,1 10К\ II [ЦС ІІИІЦ ' І,1 ІІ І ІОрІ К\ Ч (ІОИИМІ РОЧ Ч и.ІІІ ІІ> '1і к І ) н к \ ко І ІІ Ібачив М Фк І І, І) її ні І І ч І і лг- І р }Ь і, МЧ Ч і3 С ' с. І И'н Я і' І! ч ' К\ й ^ і ! ' І і иІьІ'ОІя и к І.и І Чіріи Ік1 пі сп <, І І' ( IV І у 1 ч <[ і р V |\ 4. ' ! КІІ 3 \ Г І), І І [Н ''О ч)ЬІ^ ' ' '' > ОІ%^ ! ""^ с > -ІН !'С г І'І ^ ч ' І ' !(Е \ ІК , ' І І 'І М , І І о ПІ І 'ир ', І І. г й (' !( ы І і1 ' І Нг ^ ' !~ ' ' ї ''^ І. її "і т й 1 І^Я "ч І Р , Г , О ( ' І > г ( І ^[ і1 НЬ і І ^ О ^{^^ Ч^ ІІ (. ы! і! ,ичнЫі ! п ира 274 Суспільна й політична сатира висловлювалися думки й почування з приводу різних явищ громадського життя, нерідко з сатиричним забарвленням. Одним кроком уперед була поява сатири, яка завжди знаходить пригожий грунт для себе при заміні старого ладу новим, при боротьбі нових поглядів і думок із давніми звичками. З часу завмирання козацтва і спорів за землю між Гетьманщиною та Слобідською Україною походить сатира на слобожан, написана, як здогадується Житецький, між 1765 і 1785 рр,, коли козацькі полки в Гетьманщині перемінено в карабінерні. Напередодні свого скасування козаки показу- вали свою стаїїовч пиху супроти Слобідської України. Автора сатирі! можна назвати предтечею Петра Гулака-Артемовсь- іігсратурного боку з оглчяу на середовище, їм м<~ч>\ >а зг/я Мі , українським и\ д^!. Іги.-чІІ, XI/ г ,, яду на тс, що -и^ма, Ч...ЧІ 'лл' ч ьк, в цілості: кого. Цінна вона з І; яы е* пі І а й. гнкьм^н аом пері. шиї ІІ'І! -І > І І.їм не І О,. І НІ И ]І<П1 14 І' її. І/І І а' І І.1.1В, Суспільна й політична сатира 275 Ви живитесь собі, де на войні грабіж, а нам же що з того? З Все їж один куліш! Пе доки ж нам ходить і голим всім і босим: пишіть нас в козаки З вельможность вашу просим!" Глянь, погань що верзе! Плюгавці, вон, а зась!... До козаків ваш брат ніколи не рівняйсь! Так чванилась і дулась жабалуха, хотіла стать волом та й тріснула псяюха. Ол жабалухи сеї собі б вам приклад взять та й більш до козаків себе б вам не рівнять. Чим же ви чванитесь? З "От, ми то слобожани!" Ви З так собі щось З ат!... нехрещені цигани!.. Кортить їх в козаки!... Чи з розумом ся річ?.. Не рівня вам козак, не рівня вам і Січ. Паскудство, пастухи, бездомні волоціеги! Якої з вас нам ждать против поган услуги? Вас зараз нападе перерва й переляк, як тілко де спотка вас відьма, вовкулак. А як де на коні побачите ви ляха, то прудче всіх зайців розбіжитесь од страха. На що вам на себе ждать турків і татар? Жидівський наймит вас потре всіх на сухар... Вас баба помелом звоює, кочергою; батіг здасться вам громовою стрілою. От, бачите самі, вам не пристав сей гам: не горло треба драть, а вгамуваться вам. Пасіть собі овець, оріте, чумакуйте, а лізти Б козаки і думать не турбуйтесь! Селіте слободи, З але платіть нам чинш! А ні, дак із степів позгоним вас: киш, киш!... Коли ж ви хочете у нас буть наймитами, то справим всім штани з широкими матнями, ремінні очкурі, ремінні й постоли і пришви на зіму, щоб босі не були... Наприкінці с примітка: "А що там далі пише, копець од'їли миші". Замість коляди сатира. Інша сатира, написана мішаниною з книжної московської й народної української мови, почи- нається наріканням на заборону селянам горільництва. Автор Думас, що від вільного витворювання горілки не було жодної шкоди, навіть не було серед народу схильності до пияцтва за винятком Погара, Стародуба й "Запорізької Січі. Краще хаи сильні викорінять свої хиби. Малюючи гірке й сумне тановищс своєї батьківщини, себто України, автор питає її, Думала вона, що її притисне стільки бід: ' Гд'Ь твой мужественньїй дух-ь, гд% скора расправа? Счезла, вмерла, пропала, мові, екБда иржава. ницт ЖЄ нарікає автор на несправедливість суддів і хабар- 0 в судах, на панування зіпсутих людей і навіть 276 СЧсшльна й по ІІтичІІа сатира зточинщв серед громадянства, бо при виборі На адміністративну посаду вирішальними стають матеріальні засоби кандидата Біле д\ховснство не тільки не виступає проти вад І надужить віастсй, не тільки не викорінює серед народ) забобонів, наприклад, понеділкування й дармування в п'ятницю, але й само захланне ка тигь, моіитв> Іі.сі ь масть віорь набожний а мис Іить как-ь бьі вь І І_ті карчан-ь не Ііоро/кні. О ушмь І тпомь вь ги рак пісты \ми Іьно 'йиоа^п Ірмичт, вь біютде гыі Іеньги бистро г }І н \ает как-ь \ попа кт> ссрсбр% /кип восіпамсш гс І їй к>тьсю, ни сьітою не м-оїитіся Ще бпьше дістається від автора ч-флом} д\ховснств>, яке звин1 вач\ ться в обжирстві пияцтві, розп\с.ті, розкошах, в д5дирі,нчі монастирських _ одів, коли вони відхглять на \ Ітія V в, ьш стопи, в гІОіОІ (ч І оббріхуванні Акті і описус гліж,_іін як>. справило на ^ищів розпор-ІДАенн? росиїського ^Ід\ з і 7б ! р _у справі від брання монастирських дідизн: Л имь стопко не г1 пка к какі, гни рити К Іг.1 И >ІІІ 1 II І Н 1Ь 01 [ІІНь СЬС< ПОС ТИХ П І \ Ь V \ (1М1. 011 II 4(1 НІ Ю Й 11ІІНІ ЛСІ10Ю І" п си (^ би ю т кс й І ть с ;Ін и С >рі ЮІ > 1? І І , ^\ ріп по прій їм ІснІН и своїм сик піп Ч пи ьмати, що автор висг>пас гоювни проти надужи- вань І-тастІ_и Зінькона можна припускати, шо ТІ'м І написана се гыіріі ч перших днях січі я 1765 р Автор невідомий, за І'а пи почитксьими б>кк\ми К Ё Сатира написана на ! с І,-та ЗсІМІсть котя^ \ВІОр говорить про себе, що ^)1 юс чр Карісзій Н 1)1 [Пи <Е Ю }Л> І ЛІОр 4 Лі І! ^О з м МС якоїсь користі при1 Фов ю \\ \ зас\4Ж_>' сам ^Оч. І а І, 5\ їси панік І а ' Н ф\і III 11 НІЙ !л МІ МІ, и І и' г Іч вис ь и кн\ V вь спранс І пи сі 1.1 І не с її Ірсть к І,ІІ І\Іь при кіі'(,<.ькіі\ Е,, її п Цікаы"^ ьки и бсзнанміюс й, яка оч' І \ рч'чИСпКч го \ряд_ о 17[-4 р 1 7^6 г <хпті І І -,\ ь ^ ти . І *ч,НО И Не! МОН І^! !Ц с')і- М " 1 І 1р І, І и \ її- ! І і > ч І і І ор^ І- \ мі І І І ані ии ВІ рп їй а ""е селянин, ми І І Пише з нудьги. !М і ДКЛ НІ І І ІЦ )) пам'ят- з приводу г гіірш ПрО КИЇВСЬКИХ иоиичл>кии розпорядок 'кл в Україні II 1 І ІІСЧЦ.СІ1- І1ыРИ , І І фОСІИСЯ З НИМИ І ріск І рочбеїленість Е п (. -в І Ыиртіно Дехто з > > інший бідкається, Ш.О Ік тімість юрогих матерій Слеш Іьпа й по птична сатира 277 [Ішим /н.І-к\г зл вибаї Іивичи стравами й напиткачи О цін висчовіюс Іии Іпмір покин>Іи монастир І оженитися С ювом, на б\д\че треба й" ченцям обійтися без не о щої вигати, а за те звикн>ти то праці, носити себе Ізо ^ І криниці, щоб її нити замість ані нйського пива и мпансім Іо вина Іампати кілії па Іти в печах І т д, н\ и, очевидно ' треба' б\ Іс Івикнми и мркви и Пса тгирі а не так, як досі б\ то, що ІсІІик Мс Імісмек не читав ні ратл ІІеаттирІ ні Іншої книжки ві Іко їй став Існнем Кіпіина не псрсбпьшсна бо \рятові Іок\мснги І окачмоть нам п Іде темншпю На одній Із копій сатири зазначено, що цс "з\ хватни твір печорською псрводиякона Йоасафа Богова". Каманін здоіа- д\сться, що ачтором Цвого плачу лаврських ченців був чернець Ьремія автор Плачч на лаврських ченців' Із 1773 р \лс оскпьки ТІІач" Із 1773 р не мас ніяко тітературної цінності цс не промортяло б за авторством Єреми Вірш ІцЮ К !,>ІІки Д\жс такомого на гроші священика та його жшк\ и .* безсердечність супроти своїх паріфіян зм.пьовано \ вірш про бідного Кирика Варіант вірша, який надрукчь'в К тічі \ др\гому томі Записокь о Южнои Руси' , пов'язхс смовпання з Бобруйським повітом на Волині ПІ І >пс /ЬІІІІ) І )мі_р \ Кнрика чиненії Кирик пішов Іо священик! з просі бою по\ чпі ці ин\ и Іаждіии з винаг(>ро я>ю І(І весни бо не мав > хап І ч І б І с п Г ьі< Іані'к не Зіо І, вся, и Кы рій ві ЦПІРОН Іас\м(л!ании 3\сірш неї нц І І рі ІІ'ч > ом\ самом\ моховик вмірюю її вклав иом\ місце, те виї-зал тип І, п ІІ ми чм\ К Ірнк юкомався то кп Іка з карбованцями І нІІ І- , < оі ні їв І ІроховІ, справив похорон синоь Іа Іхошв рсшт\ Ір Іп І' їй, \ її І те я б тої Іка та його ж ь*азиі (ки вив Кирик гпнш вона Ін р І (и 1 1т чк и Іон и ніч про цгнаве Іико(1 ЇЙ СІІСМи ЦІ і І їв шіея що в КІІ[ І кК ї 11 І МІнч 1 1 іб, І'ИІІИ101 !\ ІПК\ [ V Р< І" я н І п ,е І І її їм І па І и) ІфЧїй Іа вНС! ЄІН ГN \ ка Іппі п тр Ітвс Іо І Ін їх І по І ы І }> и' жІ рІ( рі 111ЦЧ НОИИШОП ю Кирін І ІІ И )Е ІНі !И КирИКІ еК К М 3.с р 1 В \ 11 1Н К і ГЄ 10К 11 грішми ОІ е т Ік ОІ ( К 1 \ (' І І І чк к V че і.тів р^^^ Іпяіи * Ірб< в ті її й І мін І V ції 1 КІ 1 И| К\ Т1ІІПС II! ІЯ (І II піп Іи иір віт І' Я т ІбІ ктії а' К( Н Л^ІД І) ІНІ І тка оіггапі і ''рине І ГІРОСІ б І к р\кі ^ \ о в к І \ І \І їй ы НІ М КН 1 И ОЖСМ О І! р (ГИ І КІ)ГМТГИИ З ВИ ІрІНІ Іф > "ы ' \ ині 11 Кишікі ' йти' ЕЕІ і СКТМ В НІОГО рЯІМІКЧ Ки,1 ІК ПІШОВ 10 п м І\ и вісім мої І к По І ві І Іон їй пою ' І їй п и Іпт на зГІр п е І и І- (ПІ Іп І м ниі (ІІи 'І- V ю на н-іьо І ПІЯ І ги п І кі І і) їжо МІІпрІ п^рст яке ю \ІІІІ на копій 278 Суспільна й політична сатира "Ой зничи з мене, Божа Мати, воловую шкуру! Перестану вже жінки слухать, покажу натуру!" Інший варіант закінчується тим, що коли Кирик зняв шкуру й забпя гроші, "піп закричав, ще й зубами заскреготав". Немає підстав відносити оповідання до часу після заведення унії й бачити тут уніата-свящсника, як це робить Куліш: його однаково можна приложити й до тих із уніатів і православних священиків, у котрих лакомство й безсер- дечність заглушили поч}, ття обов'язку. З гумором і сарказмом і підмічає це вірш про бідного Кирика. А втім, ледве чи автор вірша й узяв тему з якогось факту, а не використав мандрівний мотив, якии приходить І в казці про однооку біду, відомій як українцям, так і москалям: тут коваль перебирається в овечу шкур}, наслідком того й біда викидає з хати разом із овечками й коваля, котрому загрожувала певна смерть у біди. Вірш про псгрсбецького попа. Доход'в Із мандрівок народу до почаївської Богородиці зашкодував гіарох Негрсбки на Поділлі. Любив веселитися, Ігім\ й не доробився мастку. Зюрав громаду І порадив скластися на дорогу для заходів, які робитиме, щоб Негребки дістали привілей завести такий самий пращник, як у Почасві. Промарнувавши зложені гроші, вернувся до села тл, здаючи буцімто справу з своїх заходів, ми ою їі;, ;*> >Ь* Ч. переніс на українським грунт мандрівку священика до н<ч/їа огляду на тс, що в найпарп-ій початок надрукований поіьакп її автором бур український по ЩО ПОЛЬСЬКИЙ 'СкСТ СГІр. ! ТА- І., й що с інші ,:окаЗи. Ідо нагіл оіоблы'г, ^ Р!,,І'І\ антагоністів а о *ли,' 77г/1 І/() < атирччнкк ві/шпо >І \с*г' перині.."^! <**а' ,;о казок і анек"""'? ыгс І дяків, * ^ к\ <' Іа\'ІІ'0<'г Р<ІПСІ ілй, і автори у > г^І'ЧС ькїы РІ|І !гр чсрг пи Ссігирі'чми тітсра гури ч'І д\ ч,'|в ь ЕЕ лювали 'І\ д_,мки й по.1 "^Ін І Е*> г'г віршів пісня "Ж; рилася по'^ін вс>-' українського -кт!тя в часи р.)я.рч '. ' православ'я. З гумором пі.Ікрсслет г_, зверхнього виї'іяду та змінність й \.м< стояло на перешкоді переходові з у інших віршів, що перейшли в уста народу, можна вірш про Каньовського, з котрим закладається п шляхтич, що поб'є його три рази. Шляхтич додержує сво гуморис гич но підмальовану -, справі сру/'х парафіян. З > ІПІ-' вфіїїа його скорочений Франко вважає, що гему можна сказати, і О]>Е><(.ноі' переробки І> .-. писало сатири ' г ' ьких людей, В уста народу пригоди попів урних джерел, о-гчропсйської твори вислов- яітівлсчні до таких Е биою" схоплена з .ленських уніатів до пристрасть жінки до V. Борода - ось ЩО І на православ'я. ^ Суспільна й політична сатира 279 ова б'є три рази Каньовського й за кожним разом дас ЙОМУ якусь розумну раду, відповідну до ситуації. Ту саму ЄМУ оброби пізніше Олександр Стороженко в оповіданні "Гоїка"; крім того, ця тема живе в устах народу. "Вак\ла Чмир". Сатиричний вірш потрапив також у перші видання, якими ознаменувалося відродження українського письменства. До граматики Олексія Павловського з 1818 р. на зразок творів, написаних мовою, яку Павловський уважав вимираючою, додано вірш про Вакулу Чмира. Ішов з корчми Вакула Чмир, напившись до п'яна, згубив люльку, чубук, губку і тютюн з гамана. Від городу у слободу він одбрив чимало, прийшло ж в думку тягти люльку, аж тільки кресало, у ночпках люльки збився з дороги, серед хуги в нічній добі трохи не згинув, забрів у хлів межи свині, ліг у барліг і захропів Коли прочуняв, щойно тоді зауважив, куди попав. У дальшій мандрівці за люлькою й замерз Чмир серед хуги. "Ідилія" на Україні наприкінці XVIII ст. Взагалі на- прикінці XVIII ст. сатира була дуже поширеною. Коли в 1790 р. приїхав на Україну новий генерал-губернатор Кречетніков, невідомий автор написав із цього приводу "ідиллю", під якою с підпис "Малоросія". Тут Україна ставить свої домагання, скаржиться на злих суддів, що перетягають кожну справу, щоб вона несла їм золотий пісок, нарікає й на духовну владу, що йде слідом суддів, і підносить надужиття в управі скарбовими маєтками. Між іншим згадує вірш, як за гроші виводилися у дворянство міщани, козаки й селяни. Відгомін заходів потрапити в дворянство у письменстві. Правдоподібно, в Роменському повіті на Полтавщині зродився 'Плач дворянина", викликаний поголовним змаганням ук- раїнської старшини, від полковника до возного, потрапити в дворянство, щоб "не йти в москалі та не платити податків". Ущипливу сатиру на дрібну урядницьку буржуазію, що при помочі невеличкої науки, достатньої, щоб отримати становище рсгістратора (евстрата), дарунків і підкупів, старалася попасти між дворян, уявляють із себе "Доказательства хама Данилея Кукси потомствени". Ірадід Кукси був хам, дід звався Данило, батько Максим і "Данилесм розивався . Кукса й просить лишити за ним прізвище Данилей і затвердити герб лопату з держалом угору, а в її середині різні господарські "аряди, як: граблі, вила, сокира, ціп, коса й ін., щоб більше біди не сподівався , і щоб ніхто не брав за чуб. Роби ЁСЬ- ЯК пнувся він УГОРУ з простого хлібороба. Як розжився, відхотілося надумавсь оддати в школу свої діти. Як вивчились, в суд упхав З учиться писати, 280 Літературна діяльність Івана Некранісвича да вже І того гпяди З гостинці давати, щоб вони так, як люде, евстрати по І\ чи чи Як винницю поставив, став гнати горпку І за к)пця у Остер оддав свою дівк\, з казенного мужика зробився я паном І дворянство доказав, хоть >же й недаром А даті сини мої стати всі евстрати, за старшого взяв дочк> з майорської чати за що ж мене нег>вать, за що во почити копи стати панами >жс й мої діти9 Як бачимо, сатира свідчить, що задовго до Мартина Борулі Івана Тобілсвича зачеплено в нашому письменстві ту саму тему. 6. Літературна діяльність Івана Некрашевича Іван Нскрашевич. Можна здогадуватися, що не пов'язане тісно з ходом розмови нарікання* Онопрія у вище обговорених уже Великодніх віршах на нового пароха З цс запозичення з Інших діалогів на ту ж тсм>. Отже, В^іикодні вірші постали після Інших подібних діалогів. Такий діалог масмо також від Івана Некрашевича Він з'явився на світ наприкінці першої половини XVIII ст. в селі Вишснках на Чернігівщині. Вказує на це та обставина, що в 1763 р як студент Київської академії вітав промовою печорського арчимандрита у Вишен- ках. Видно, що Нскрашевич перебивав у Вишснках на вакаціях у свого батька З пароха й що б\в родом звідти. Коли пізніше сгав священиком ; тім самім селі, не раз послуговувався своїм ора юрським талантом й виголошував промови перед високопоставленими особами головно перед київським митрополитом Сам^ілсм Мисливським, аби випро- хати собі різні ласки В цьом .у напряме так розвинув свій ораторський таїані, що зложив навіть 5р<иков, промови на всякі випадки з архісрслми. П роме ви Но рашевича уложені татинеькою або нашою тодішньою книжною слов'яно-ук- иаінською мовами ЛІршпчаІІ',' Нс^І/аш' тчи С юв'лно-лкро.ІІиькою мовою поч їв ЧІ.ь;ашовнч скипати також >.воі вірші 3 1773 р- походить його Спір І\ ші й тіла твори на цю тему були рідсмі й пер^т тим в \нпаінському письменстві, наприклад в р\копікі середини XVIII ст знаиііласч віршова оброока Ро^мо1 й ІчШІ * т том Нскрашевич пис ів І віршовані листи ю своїх зн Іип п\ наприкпад до Івана ФІпиповича, писаря черне ю [о дрф-О' ' Вишниках, натисав оіин вфш Із приводу того ) РІЧ н пт-^рч^и Ч^краі-и( вичсв' розученого ьт вів І'ы" гзи^оч'дк1 що ' Іг ')^р^ V кииі;>-о РСС, що ^ ТЮ { , -ЧІЬ\ЬиГ^І, ІІ^КрсаЛ-ВИ І-иы. ФиІИІІоВИЧ ТЗ Літературна діяіьність Івана Нскрашевича 281 с хоч він не піп І не попович, а цілком проста людина. Т т ї виводив, що Филипович забув позичити в Нскрашевича 'ниги, щоб їх не віддати вже більше. Филипович міг забрати Нс'крашсвича "тестамент, літопис ростовський, біблію свяшсннлю, мал тр\д богословський" І Інші книжки в час, коїи в хаті були б тільки малі діти, й опісля сказати, що згубив І д>мас заплатити. Той самий Филипович став пізніше гиідсчським священиком І добрим сусідом Нскрашевича В чисті з гр\дня 1791 р запрошлвав Некрашсвич до себе в "гості Фиіиповнча, його сина Петра й дячка Степана Криницького Оггчь І ЫЫїї І Петро и Степан І своїми Жінками просим ю нас хотя ьа час приїхать святками ">\ ( м І\ Іягь І І\\ватяп> рожіснного ]>оп З \ к, оі впс просто ю нас троб ІсІІа дороіа 1 б\ -Іова вірша и манера його вже нам відомі з різдвяних І всіиьодшч віршів Даіьший зміст листа Некрлшевича торккт І І (.лііинп святково1 п. Іянки и розмови ІІ1СИ 1ШІШІЯ Й ЧІІІИГ НІС П 'ІІІ\чІ р01\0 ИГИьЯ І її. їй ...мі- ними Ік жип шосте трим І р їжні мкнм І) >б\ І ь її\ ь її ні. ^ і ІІЖІ. ( ' \О< І і ІрІ ШрИтИ С'ОІЛМ С 1Я ІІ"НИК'и, 1 ІІЦТЯІУ!, 111 П ",І ні [ V ОМ Н1ІМ МІ ТЯ" 'V 00 Ы1 ГИ І 1 1 ' (І К Ч ВІН 1СЧ 1.\ 10 < ІІСОСС II К II'И І) Ч 1 1ІМ И П ПІС 11111 І 01 К 1,11 піт )чі ' рс р \р>с>-)ВІ\ Е) (сч І оііива її Н І'ІІЧ ЫМІГ < ЇМ ЦІ ІЧНГЛ \ ІІІКО II І І І І 'І * р і Іг І ' І пай всім зі аи Іни ВІрмІ і ьі < Іч Е* ЫІ т'ні Ч^краііісвич ич гр.імі ні ІМСНІ'ЧІІ Ти І ! ' "ІВІІ" і .У111* ю- \ гик роками ' Т> і \ "о1 з З Поб\ І ' О'О ч І ' \ КГ Vі І І І1о ІІІ І І 1 к Ге -їм ІІІІІП Ч І опор. >>!Е< пгпчня І о(- с ' чіЫ 7(К) р ппчо,'и,І> ло'О че >Га І-Ч' І І 'Е> (І Ічннна Яр І Ыг1 ^ сіь І иіц н її чя І ч и к І к\ч\г І її І чи І !Е І питая ^ ) \ ! К і І V и1 к І І п ,І ы .\МО Ж " І. І и І 11 Е* І. 1 'II !(_ І І і X І О 1)1 1 і^ , її ч >д І ч ТІЇ V) ) -г її І ГО ІІ^ЛІЬ Ііс Г ! р >ІЬ С !ч Н1 л МІЛ Ы.І'Л І \ ) о ші1 ьіі- < івїг н и м г х. ' ч~ т, Іґ^^ - 282 Літературна діяльність Івана Некрашевича але й задумами. Священик питає слов'яно-українською мовою, а парафіяни дають відповідь по-\крашськи. щ відповіді характерні для морально-релігійних поглядів народу Одич Із парафіян говорить Що ж я копи зогрешу, я не так як люде, що иншии педащо, да й ще злягать б\т.е А я хиба да сопи не збавив нікого а бпьше яких греків, не ч\юсь нічого Горчю да бідую хоч хчіба не маю, а ніколи нікого я не починаю Ой чи я ж би бід\вав, як тепер бід\ю, як би хотів грешити, занять реч ч\жую9 Жінка говорить про свої гріхи такс НІ, очченку, я чесна й роду не такою, як иишсс буває матки и оцця І Іого А мене бо научити отец м\й І мати коляд>вок І Іцедрююк, Ьога ч\хваіяти Говію я що року, п'ятюнку шаіімо, ні їм, ні п'ю, ні ро*> по до вечора в тл ю Ог бричнуло на губу, як сир одкидапа, чого я не робила, ввесь рот полоскала Ісусе, прости мене грішную такую, а б\лше я на собі нічого не чую А коли за\важу г сповідник, що тільки один Бог без гріха, відрізає жінка: Рачві ти паноченку, по собі се знаєш, що ти \ мене гріхюв так довго питагш9 Сще ж хиба за те гріх, що брехнеш, паноче, губою немитою, се ж діло охоче Я ж таки не все й брешу, я чесна собою, десь ти по тюбі почав гак крутити мною По почувається до гріхів І дівчина А я що чоірсшипа, що я можу знати0 На вечюрки не "ожу, не пускас мати, шість раї мене І торкж моя мати би па ча те, шз на юпицю рачюв з п'ять ходила Єдин т\лко раз котись пкню заспівала, да й випила з хати, що й не ночуваїа Все ж тепер добрь робію, у гріхах не чуюсь, од теї чоби й досі усе я шануюсь Коти сповідник упоминаг итей, отрим\ від них відповідь Чи ще ж І ми Іогрешипи9 НІ, очче. нечого МОЧИУЮСЬ, б'гм покпони, нечого х\дого Вся громада невтовотена й шемрає А що ж то піп наш почав всіх нас так нуждити. Доки ж уже ми ЙОМУ б\дечо терпіти0 Се ж уже на споведі й брехню завдавас, коли скае хто йому, що грехюв не має' О Іще ж пак' А де йому грехюв таких взяти9 Лпературна діяіьшсть Івана Нскрашсвича 283 Як ІІсчою не ІрсІІІив, що ж час качати"3 Чи то ми так грипимо, як І имші Іюде"3 Ла, аби б\ їй инпе а піп V нас б\де' ! ьііо б ми ча попа всі посп^І1, маїи, на ироі.к\ри б н ки ні й його б шан\ваіи ні,\аи би він перестав Іпко м\ Іроваїи, щоб гак по о'шшю все всіх нас сповсіати СІці ж коти б перестав м\ Іровагь п причті, й от свиїи іакаррам оірпав у Пасп ^и 4 І Ік и Ір^маь, щоб й І Іа іа ним, ^ не ві,> їа н^к) р І ром І І І(ци І. Ір -- ! Ів^,п% ІІиІи сиь\\\ й нюхати т<бік\ 1( ,І ті І и Ч1И ! , [ Ік І, ,І, х її спіле і І < ніг Ід при, І Е н \и>І їм І, І си х -ІЧ Н? С ,, ИД г, па о І ВІН !- Іо м ^ І V п Е> ' І ( л ка іік ї 1 0^ і і -, С!< О І и>\ н 1 ні ґ . І , , І> ч к I ) ) !' 1 І ' К, ы ,! І' І і Ю ' а е. ;; Ік,1 ^ ЬІИІІ (.У ик м)ІІ а вінчання добре Ірав ж І по їси об храмі наїивав Ё '\б ІМ1 \ ІОЇ ОКОІІИТКИ, 284 Літературна діяльність Івана Нскрашсвича та Іде не тільки ми, але й наші дітки. А до сього ж бо ніяк і приступиться, не тільки щоб коли горілки напиться. Хоть за ділом прийдеш, то все рило дус, а як чого просипі, то мов і не чус. Змовившися, приходить громада до дяка та просить його написати скаргу на нона, то заборонне іграти в карти і то відняв у дітей усі дітські жарти. Дівчатам не велить ходить на ксчорпнці; хиба ж їм небогам постригтися в черниці? Парубкам не велить з дівчатами гуляти; по чім же їм буде молодість згадати9 Накапав празн.чкін, то з півкопи буде і щоб по гич празникам до церкви йшли люде. По буде коли працювати, коли почнуть ходити щосвята до церкви. Лавчтіс гоніди тільки ті, кофі хопли, а теперішній парох велить і дітям ГПІІІНІ і щоб конче лік1 й Ьіруні учити. А хто ОІченаїпу не зпас, не сповідас, а як Тройці ме зчаї,, то й ие чричащас. Х"инря сиділа н\:іий день у купі за н, що нроіртіидася, як діжу місила, :\ старий Левко за тс, що тільки, неборак, пожартував із кумою. Артем сидів у купі за те, що сміявся, коли парох казав казання й т. д. Цікавіші з літературного боку інші скарги, а саме, шо паро:>; не велип, челяді ко.'іидуватч, на у лицю ходить і на Кмшла скакати. І дівчатам не велим, вінки роби і й; щоб не тратті й карий і в шпнк не ходити. Піл'і-кчик же иарсх не тільки хо.чиїі на Купала, але часто було піде і навкулачки, ;І!0 неолин було од І'-чч, лі де рачки. Оюж бо сей не >':..:<' ^ пас не г.ускао, плько в церм>! І д>!к.;м що тень галасас. Л сіарий ]іеб::аик : ;. щипку ііераз хрестив ан і Ісоліідуьапі ходив. не Іілкки ст.:рчстус, :цс було і дружку,. і Є ТІ Н.КО З КУМОЮ, пі'.иіі!'.]',!ы і І рідною сестрою. Ікійн.ик, не ме-ще гріхів знав, ьо^. так не мудрувап. В>льш': тоді бу.ю, що \оі;:ь. робити. не м;.>чг,ж;:ав, ц.ііі.. ції' йому до церкви ходити. І лихосдовині т, Іі ми не ьміди, а все ж б.! Ііас^'іі'мий лЛіб і;ні. нпріканкям'уі с й гобнжліаипя тих. ісоїрі мають дон іа як болня ііі'рожня, ніхто іі не загл.япе, м') і ДПНТЦ'ІІІО І1:, 'ЛК П'аііі,, ЗиЬ'яПс. Опанас Лобиссвич 285 З цечковно-релігійною справою сплітається таким чином і соціальне Е пня й взагалі весь "Замисл", повний цікавих побутових подробиць. Щоб П1 "ти з трудного положення, хитрий дяк уложив скаргу, якої бажала громада, мовним ; темним стилем. В ній згадав і про обливання на Великдень. п' Іче за радою старих досвідчених людей занехують селяни цю справу. Адже він не сам се крутить, а все його сотник учить. Останній ыі;Ідав за нього свою годованку та "втоптав" його до села. Тому треба перше сотника скасувати, та тоді будем і на попа прохати. Уже не сипати проти сили піском, а через позов будемо ходить піїг.ком. Справа Е.цікінчусться могоричем у корчмі. "Замисл на попа" стоїть під літературним оглядом вище від "Сповіді" Пекрашсвича. Тут і світогляд автора ширший і гладше змальоване підЄрунтя справи. "Замисл на попа" дає яскраву картину звичаїв і поглядів українського села кінця XVIII ст. та змальовує боротьбу старих звичок і поглядів із новими. Коли б справдився здогад Петрова, що "Замисл на попа" З ці: твір Нскрашсвича, в такому разі цс писання походить :? <Ю-х рр. ХУІІі ст. й мало що випереджує або цілком не випереджує перших пісень знаменитої "Енеїди" Котляревського. Слід відзначити, що подібний напрямок, який бачимо в "Спокиі" Некрашсвнча, "Замислі на попа" й інших подібних писаннях, помітний також у "Подільськії! спархіяль- ній містерії" ;, кінця XIX ст. 7. Опанас Лобнсевич ОІиІпас Лог~і,ич,;<<<. Іван ] Іек ра .< ґкич належить до щасли- вих винятків, шо і його л.їерагурна діяльність і ім'я зоерсглися до На аих; часів. Звичайно, збереглися в менше тексті поодинокі твори нашого давнього чи біль письменства, а їх авторів не знаємо. Рідше бувають противні випадки., то інаг.мо Імеча письменників, а їх писання досі "с иіднакдечі. До Іакїіх належить земляк Некрашевича напас .;и-*п;и:ннч род-м із Погара на Чернігівщині. .Був _!Ірапорон.мо товариша Кирила та вчився в Києві. Його ''>к гфі; гетьмані. При. його допомозі дістався Опанас У Четерб\-р.;І,К\ гстьмана.' 'По:і> мЁвським г. г,.,м РаЫЗІ ПОЛК О!'! 41 ДІДичем Вепг і дкадсм'.ю наук, звідки став перекладачем > ~>-м подорожував із гетьманом Кирилом1 Нозу- гиимав під нього село, звільнився зі служби в і'ика, о;г,ені-!-.ся, за жінкою дістав село Е'ы жив овгорол-СІперськом> намісництві. -ІІ--.ОІ /Ійс'піул;. І< українському кобсняк\. ..іосасевич не і! літературно; ;;ікш;. Іііе будучи студентом ака- а > !ч;ве!).лггет\ надру>:\гвав кілька перекладів із 286 Опанас Лобисевич латинської мови, між іншим із Ціцсрона. Робив також переклади поетичних творів. Прохаючи Юрія Кониського в 1794 р. прислати йому українські інтерлюдії з його драми про воскресіння вмерлих, додавав Лобисевич: "Згори сплачую довг вашому преосвященству: посилаю притім Віргілієвнх пастухів, що їх я переодягнув в український кобсняк. Мала моя заплата з огляду на малоцінність своєї копії, одначе прошу це так прийняти, як прийнято дві вдовині лепти з огляду на щирість". Переодягаючи по-українськи Вергілієвих пастухів, ішов Лобисевич за однією з тодішніх течій російської літератури, де тоді перекладано Всргіліїві еклоги, наслідувано їх і пародійовано. Зв'язок Лобисевича з сучасним середовищем. Від другої половини XVIII ст. почала проявлятися українська течія в тодішній світській псевдокласичній літературі. У щотижневому виданні "Смт>сь" з 1769 р- докоряв її видавець, що "Третей перемінив Анакреонта в дурного українця". В щотижневому видавництві "Вечора" 1774 р. надруковано елегію, здасться, українську, бо починається: "Да буде по тобі". "Живописець" 1773 р. надрукував "Українські відомості" та "Знатній українській дівчині", а в "Музьїкальньїхь Увеселеніяхь" 1774 р. з'явилися: український танець дергунець і українська пісня "Ой під вишнею, під черешнею". Переодягаючи Вергілісвих пастухів по-українськи, хотів Лобисе,вич догодити свому патронові гетьманові Розумовському. Повернувшись 1767 р. з подорожі по чужих землях до Петербурга, поселився гетьман тут і близьким собі людям не раз показував у своєму кабінеті пастушу сопілку й простонародний кобеняк, який у молодості носив лсмешівський козак Кирило Розум. Розумовський любив українську мову, звичаї й обичаї. Коли поселився в 1787 р. в Москві, викопав тут величезні стави, копали українці, бо Розумовський любив сідати коло них під час роботи й говорити з ними рідною мовою. Він не раз признавався, що, коли заграють перед ним на бандурі, він мусить щойно нагадати собі, хто він і де він, щоб не пуститися тропака. Коли в 1794 р. переїхав він жити не Україну, не раз признавався при якійсь пісні, що він співав її в своїй молодості. Догоджуючи звичкам гетьмана Розумовського, переодягнув Лобисевич Вергілісвих пастухів в український кобеняк У кожному разі надовго перед тим, коли Котляревський почав травестіювати Вергілісву "Енсїду" в український одяг. Злиття старих традицій Гетьманщини з новими куль- турними течіями. Лобисевич як представник вищих верств сучасної собі української інтелігенції й одночасно представни українського патріотичного гуртка поєднав у собі стар^ традиції Гетьманщини з новими культурними течіями, Е'І явище тим помітніше, що таке поєднання характеризу. взагалі початки другого українського відродження наприкі XVIII й на початку XIX ст. Нові культурні течії буД увагу й підіймали в думаючих людей пошану ДЁ я ^ українського національного життя, веліли їм дивитися Опанас Лобиссвич 287 важніше та глиошс на твори українською народною мовою. А коли й переоцінював Лобисевич такі писання, рівняючи їх із класичними зразками й підсуваючи їм можність створити славу українській батьківщині, дуже цінне тут переконання, що українською мовою можуть з'явитися речі, рівновартні з найціннішими зразками європейської літератури. Коли мова про українські переробки класичних тем, варто пригадати, що в" другій половині XVIII ст. була серед українського й московського громадянства псевдокласична течія, яка призна- вала народний елемент у комічних і ідилічних творах, а слідом за гим -"являлася пародія й переробки класичних тем на народний лад. Іуховна та світська лірика ісрковно 'крани ІІ1ПІКОІО. ~ < , 'їму був м 'чмкнтком ' " ! ІІЖуТЬ І , 'пінською ,1ц. .ПІКОВІ" '"ІНгнтика >.І \ е.\Шу, рішеному І 1 1 '. ІЧДНЬОЮ < й мсня, їй ;к [ ,р'ІЦЦ В серед (ЧІ-ІВ І в одному ч.' або й Е ЕЕ. м;Іоокова /:. Дальш] л< коханий '.; ІЛІІ ДОЛЯ, ,о\ти її, але : . ілдсна вже .: , її РОЗМІР кіі Коттлрсв Ікни пов -панни ^> нашою аавньою > І й Шашксвич к> того вона Іиіші Іа І її їй й н І І Імочлв1 н прій Іал І.І І'К І викові Тич ІпІаІ.. г. г 'ти що кч і 1/ьс.ння її 11 Івньоіо м\І нськоь І І І-І Іію ро РОЧЛМ ' ^рс< т^. й вик тат. І на ра І і И \ РНВКОЬИИ І і ипі<<ч І І\ІІ І і І \ (р .'І С гар І \ ІчраІІ^І.КсІ АГ І ^,Івня ІІрикІ вісігіін гып ' І Іа цкя Ііа їв І н І ЕЕІьиии І Івітіькии Д\ човна тір.іь І І * \ > І 4 ІІІ ьр, го лис[)МСн^ гьа почсрпіп Іа (.він а ні %І ' Е ,І , вЫ. тими мірі з церковікн І" її г І {''н,< \ І гсіід АНТІН святих, пропові к > І ' > і < 1. І ,ІО їй, ІЧОТИВІ1Ч І ЗМІСТІ Л\ ЧОІ Е 1 X 0 І ^ оі и^ І'ІІвІп ЬогосІ\АсбнІ Імсіч І.н чи ІчІ \І їм високим рспгіпннм пори'с" І Н'сін> Рсни постати \ ВзІнпІ а й І- аі к , Ыв н Ііс І- пи Роман Ссполкопівоць І ни \ ы' І^о[ч.цІІ ті- іфатч Сергій, патріарх І р' ІимсІ г ии пагр.арх з першої потові т Е ,-> й КІнІ'г-нІІ чо\к р бтінію /20 р ), !І І , о ІІтІмІ р) и чіпці Стчпни.к 11 р1 оі г^кІИп.і І1 Іт І содор Посип І ІиІф.ІІ ' їм І І елю 'V І І.І ^ країни впра-і\ І 1 ІН Н і І РЬ О ІЬ IX І ІІВс \ ПІ І ЇМ \ І \'И..1\ > І)І І1 І4 ' ' 'ч ..ІІІИ \ її ' І с пса ІмІ[ 290 Цсрковно-релігійна поезія в давній Україні на честь усіх святих цілого року містять "Мікології" або "Мінеї", себто місячні книги; побіч місячних с ще святкові (празничні) "Мінсї". Від одних і других треба відрізнити "Мінеї-чстьї", збірники коротших або довших житій святих, розложсних місцями на всі дні цілого року. "Мінеї-четьї", "Прологи" й окремі житія святих і легенди були багатим джерелом, з якого черпали творці духовних віршів. Акафісти. В канонах мали одне з головних своїх джерел також акафісти, що мали замінити латинську гімнологію. Побіч "Псалтирі" й житій святих акафісти належали до наипопулярніших церковних книг на Україні. Коли вони з'явилися перший раз на нашій землі, цього не стверджено К''-І, ле певне, що вже в \\ І * - и\ V г популярні. "ч ,>фІчЛ~ ^клаїастіля :І двача І ! 'І її І и ,І^ к Ікосів і І. . 1 Е Звичайно і Іг< ^ - п І >- - ' неначе І ЕЕ IV- а, чи то І, . й І лислов- <> ' ч ЕЕ \ , _ фактів. І- ,. І > здоров- І\ Іфіста .І І акафіст 'г>1ДЦЯТИ Еки, З а'ованій м, де * иття Н ІШИХ [ного кінцлюи- .!( ТЬСЯ КОм _1ЛК ТІ ІиМІ ІЧ( ТЬІ.Я КІпІ'у-РИ.І ^ ІМ )ыи лкин ^ .{Іачі Е> .' ! і ' .{ ' І 1 .фістами І _\ сові ч? до , мало 1 І.І на й . Іл й >І,)ч' іЄ Н|І! Ел ьг Іив апо^рифіь або де рІГ'^в. 'Іоасаф з Ічаттю по\од- ( , . \ III ст. о + її кондак І пі" І..лиш словом. ^ЫЫ.Іч ті акафісти, _в Еччірыі\ ьідоиЫі.іі ьг Іиь апої- рифіь або де ріг'.ватися радоси> зближаючися деколи до розміру дум. Ось другий ікос Із Поява набожної пісні в Україні 291 акафіста д писаного в Радуйся, о чесного Хреста з рукописного акафістника. Стародубі 1571 р.: яко для плоду древнаго вьігнани бьіша паши предкове яко на тобі отпущепьі сут паши грїхове; радуйся, яко для древа осудившеся умрьти З ладуйся, яко гобою достойній бьіша ожити. Радуйся, ключю, рай зсмньїй намь отмьїкаяй, радуйся, херувима иламенноє оружіс отгоняяй! Радуйся, древо, носящес Поя сь животньїми, радуйся, древо, дрьжащеє Христа ег, язвами! Радуйся, отрасли зеленая, юже принесе в'ь ковчегь голубица; радуйся, знамя. вьісушившсє силу нашего убийца! Радуйся, тебе Хрнстос на своихь рамснохь носяшс, радуйся, кресте, тебе убо Яковь патріарха прознаменоваше, радуйся, внегда сьшьі Іосифа крестообразно благословляше. Радуйся, на гобт; Мойсей повтісил вужа мїдянаго, радуйся, й тобою уздравиль всякого вжалснаго. В акафістах можна не раз добачити ритмічну прозу, наприклад, в акафісті св. Варварі, який із додатком житія святої вийшов 1698 р. й пізніше мав іще кільканадцять видань. 2 Поява набожної пісні в Україні Найдавніші зразки духовних віршів. Також акафісти стали одним із джерел духовних віршів, що в співній формі дістали назву набожних пісень, які в уніатських церквах співаються ше й досі між окремими частинами богослужіння. Духовні вірші зародилися в Україні в XVI ст. Один із мотивів духовних віршів на Різдво Христове приходить у тих словах опису Герасима Смотрицького гербу кн. Острозьких у знаменитій острозькій Біблії з 1581 р., де говориться, що засяяла ясна зоря зі сходу, і приводи! от Перейди трех царей со дари поклонитися с вірою цареви пал цари. Найдавніший текст духовного вірша на Великдень зберігся наприкінці "Учительного Євангелія" з 1604 р., яке збереглося в монастирі св. Михайла в Києві, її початок "Нині веселий нам день настал" З нагадує польські великодні пісні, але в Дальшому тексті український віршописець був досить са- мостійний. У тому самому монастирі знаходиться цікавий Рукопис початку XVII ст.; це збірник різних віршів духовного змісту. Щодо форми вони далеко кращі від віршів Кирила Іранквіліона Ставровецького, ал~ в їх церковнослов'янську мову потрапили тільки зрідка українізми. Можна пригадати тут, як гостро виступив Іван Вишенський на переломі XVI й XVII ст. проти набожної пісні, закликаючи православних, 292 Поява набожної пісні в Україні аои прогнали з церкви латинський сморід пісень, а простою нашою українською піснею, себто богослужебними співами, Богу дякували. Двоїстість форми найстарших віршів. Коли мова про найстарші пам'ятки українського віршування (посвяти, описи гербів, панегірики й т. ін.), треба зазначити, що до середини XVII ст. існують поряд себе дві форми віршів: перша З щось на зразок римованої прози з дуже невибагливими римами, головно дієслівними; друга З правильний тринад- цятискладовий або дванадцятискладовий вірш на зразок того, який подавали польські поетики. Чим більше наближаємось до кінця XVII ст., тим рідше зустрічаються невибагливе уложсні нерівноскладові вірші в письменстві, а зате щораз більше розквітає будова наіїрізнорідніших строф, кількість як.їх переходить півсотні вже в перших десятиліттях XVIII ст. Мова українських духовних віршів. Розквіт у будові віршових строф був впливом буйного розквіту українського духовного вірша, зокрема української набожної пісні в XVII ст., головно в другій половині й під кінець того століття. Захоплення набожними піснями прийшло в Україну з Заходу, з його середньоніковою латинською й пізнішою чеською, німецькою й польською лірикою, яка мала вплив на українську набожну пісню; латинські гімни й польські набожні пісні навіть переклазано на українську мову. Чеські, німецькі й польські набожні пісні на євангельські й біблійні теми з вихвалюванням Бога та святих здобували право для живих мов у латинській церкві з її латинською богослужебною мовою й дали початок додатковим бонзслужснням у живих монах. На українському грунті відрилася ця західно- європейська з.нпчка н двомовності набожних пісень: у іукраїншсній церковнослов'янській чи українській книжній і народній мовах. Місце .'Іі/шки її поетиці. Н єна роди V мову набожних пісень підтримувала й церква, бо пісні, співані в ній, достроювалися мовою до мони богослужіння, й школа з її поетикою. Тут ділилася лірична поезія на властиво лірику й на елегію. Лірика мала зображуі',ані радісні почиинжя, елегія ж сумні. Перша ділилася на гімни в честь Бога та святих, дифірамби, І;іі.пі на радісні випадки життя й оди. які служили духовній І чнітеькій цілі. І самі: величальні оди й проповіді ЕЗ Ис ї-цк пльки характерні лпературні появи для XVIII ст., як гиінегірикп й риторичні проповіді для Х"\ П ст. Надмірне ви Е.вал'ованнй оспіваного герої,, штучна пишність, яка тим різкіше підкреслювала холодність почування, й нарси-ТІ, використаних оді> для підношення сильним цього світу ' Поява набожної пісні в Україні 293 '" Ы ^ ' 'Е*Ы\ І '<- . і 294 Національний елемент у духовних віршах все те споріднюс оду XVIII ст. з панегіриком XVII ст. Знову ж елегією називався такий ліричний вірш, в якому переважав журливий, сумний настрій. 3. Національний елемент у духовних віршах Житіс Макарія Овруцького. З маси віршів духовного змісту, що вийшли від вихованців Київської академії або інших православних шкіл, можна згадати "Житіс й страданіє святаго преподобномучсника Макарія, любопитному читателю стихотворнЬ сложсннос" з 1756 р. Макарій Овруцький належить серед українських православних праведників до другої половини XVII ст. Вірш зложив якийсь Теодор, що був, правдоподібно, ченцем того самого монастиря, де лежали Е Ііц М Ікарія П^о хг,.Іпчс гов< р.ч'л-л в аі-ровірші "Здс вь ^ К( па^асмомь р ,ді_ '\~\яі.іоьі, І ^^..иро Михаилов- 'М1, ОТПОЧИгіґ>ЛП, МО'Ш 1 ф ' ГІЖІрСЬ ь , О ґ рч ы V ' Н'е* '! ' ' І > , 1 ,1 1 -, І і ' І І'І |>, І VI ', І 1 Іфі І \Кц.Ь І 1 ' І- 'Ь 5, )чо\< г^ника Ма- чо й пвруцкаго, ЗІасноручні г пють сливе ччитво, зате ІрІ Автор мн\вала . І о боку Е \ поезії, н. Доброю відзна- Іському .і ПОДІЯХ, І лежить ції. ЛОнЛИЬ >ІО;ґ , ДгІіІіІА о^рсіл проти Бртькоо ч. Матсри І І - ( Ю ІКОНОЮ 1 й > ! - КОН> ВЗЯЛИ к ^ ,,>',' правитися І (. .чиї >ерсгла їх І . І І ( ІШПрІ'ВІ ХВИЛІ ,І .І ^мм ї на Іконі й на мО ДОПЛИВ ДО КИЇВСЬКОГО л Ця по сн Іа мас свою Національний елемент у духовних віршах 295 паралель А "Печорському Патерику" в оповіданні про прихід малярів із Царгорода до Печерського монастиря. Творчий процес легенди. З огляду на те, що легенда стала багатим джерелом духовних віршів, треба згадати, що легенди складалися при допомозі двох творчих процесів: поетизації й вульгаризації. Уява творців легенд поетизувала теми Святого Письма, себто свобідно розвивала, розширювала й поглиблювала їх, й вульгаризувала їх, себто наближала теми й образи, взяті з Біблії, до розуміння свого народу, переносила їх в обстановку його життя й надавала їм його рис. Ось зразок легенди, переробленої в духовний вірш: у четвер по вечері йшов Господь дорогою, зустрів дівчину з водою й попросив її дати води пити, "смажні уста окропити". На заяву дівчини, що це вода нечиста, відповів Господь, що вона сама нечиста, бо сім синів породила і п тій воді потопила, Ь здивування дівка впала й зімліла. Й велів їй Господь устати, піти до церкви й висповідатися. Прийшла дівка до церкви, під нею розвсрзлася земля й вона пішла глибоко в пекло. Вірш закінчується словами: Святий Петре, святий Павле, що в неділю рано їла, подай ключі пекельні, а в п'ятницю пісні піла, випусти душі спасений!. а в суботу не умивалась. Тілько тії не випускай, з отцом, маткою налаялась. Народження богородичних легенд у зв'язку з культом Богородиці в Україні Печорська Лавра веде нас до початків творення богородичних легенд в Україні. Грунт для них створив культ Богородиці на нашій землі, перенесений до нас із Царгороду з його богородичними іконами, зокрема Влахсрнською, й легендами, пов'язаними з ними. Зокрема, легенда про Покрову Богородиці, наведена в житії св. Андрія юродивого, користувалася у Візантії й в усіх слов'ян православної віри незвичайною популярністю. На її підставі й святкують вони Покрову на пам'ять того, що св. Андрій юродивий і його учень Єпіфаній побачили під час війни з сарацинами у Влахсрнській церкві Божу Матір із збором святих, як молилася за світ і розпростерла спій омофор над християнами, додаючи їм відваги. Наслідком того й побили греки сарацинів. Вже Володимир Великий вибудував на честь Богородиці першу катедральну Десятинну церкву, закінчену в 996 р., а названу так від того, що на її утримання призначив десяту частину всіх своїх княжих доходів. Син Володимира Ярослав Мудрий збудував 1037 р. над Золотими Воротами Церкву Благовіщення. Слава Богородиці в Десятинній церкві була неабияка на Україні, коли вона стала покровителькою Києва, а в літописі збереглася згадка про тс, як помогла киянам проти половців. Багатим джерелом поетичних бого- 296 Національний елемент у духовних віршах родичних легенд стала Печорська Лавра з церквою Успення Богородиці. Чудотворна Влахсрнська Богородиця в Царгороді забажала оселитися над Дніпром. Тому прикликала до себе царгородських мулярів, перед котрими за її справою з'явилися Антоній і Теодосій Псчерські. Для виміру площі під церкву звеліла Богородиця мулярам ужити Христового пояса, який знову ж за її справою передав псчерським преподобникам син варязького князя Шимон. З її рук одержали мулярі також храмовий образ Успення для печорської церкви. Коли мулярі вийшли від Богородиці, побачили над собою в повітрі план тієї церкви, котру мали збудувати в Києві; таку саму церкву бачив колись і поранений у битві Шимон, коли зложив обіт, що збудує церкву Богородиці за своє врятування. Легенда веліла Богородиці подбати також про те, щоб церкву помальовано. Діялося це десять літ по смерті преподобних Амтопім й Теодосія. Влахериська Богородиця покликала до себе малярів і поставила їх перед печорськими преподобниками, щоб зробили угоду з малярами. Вже малярі плили Дніпром, коли їм захотілося вертатися до Царгорода. Тоді настала велика буря, що загнала їх човен до Києва, де й явилася їм ніччю сама Богородиця, воліла їм вернутися й заповіла, що поставить їх усіх із човном коло своєї церкви. Згідно зі словами Богородиці поплив човен проти води та спинився аж під монастирем. Коли ж малярі прикрашували вівтар мозаїкою, тоді ікона Богородиці з'явилася сама на відповіднім місці. Богородиця сама скликає спископів на посвячення свосї церкви. Такі легенди заповідали чудотворність ікони й на підставі чудотворносгі ікони поставали дальші численні легенди про те, як печорська Богородиця оздоровлювала недужих, оборо- няла невинних, карала крнволрисяжців, оборонялася перед злодіями, відбивала напади половців і т. ін. Були в таких легендах і національно-виховні елементи, наприклад, Бого- родиця сумувала з приводу вічних незгод в Україні. Богород'щя виручала не раз у малюванні своїх ікон монастирського маляра Алимпія, п котрого замовлялися ікони ;;.І>: церк.м; Богородиці по різних закутинах України. Спадами "Печсі>^ь\ого Патерика". Невеличку частину оііог>ідань гіро чуди печорської Богородиці містить "Печорський ". на зразок якого постали збірники житій місцевих також в імших монастирях, Є вістка, що в XVII ст. V. в Скиті Маняг.ськім "Скитський Патерик", який Е'III ст. зберігався І; Підгорецькому монастирі:, на опубліковано досі тільки житіс Иова на.шсап Гнат із Любароьа, але й воно вийняте з іншого рукопису. Також, не всі збірки з легендами І;ро чуда, справлені чч.тлтворними іконами, дійшли до нашого час;-,. Одну з найстарших збірок цього ролу масмо в записках Петра Могил;;. Доповненням 'Печорського Патерика" була книжна Кальнофойського "Тсратургпма з легендами про чуда ;; Печорському монастирі". Ретельним збирачем легенд І3 ЕЕ. ..-ьг-'И БОХІФОДШ.:/ 5\-ь Йоанникій Галятовський; його збірка Національний елемент у духовних віршах 297 богородичних чудес, додана відразу до "Ключа розуміння", розрослася в окрему книжку "Небо новоє". "Руно" Дмитра Тупталенка. До найпопулярніших богоро- дичних ікон поза псчсрською належала ікона в Єлсцькому монастирі Успсння Богородиці в Чернігові; його початок сягас княжих часів, бо головну церкву побудував ще Святослав Ярославич 1060 р. Значний збірник легенд про чуда чернігівської ікони під назвою "Руно орошснноє", який зладив Дмитро Тупталснко, користувався незвичайною попу- лярністю, як виходить із численних його видань у Чернігові в рр. 1680, 1683, 1691, 1696, 1697, 1702 й т. д. На популярність цісї збірки вказус і заголовок втраченої збірки легенд про чуда жидачівської Богородиці; списувано її від 1750 р. під назвою "Руно орошеннос Прсчистои Дт,вьІ Марій, чудодт>йствснная благодати роса оть чудотворнаго ся образа истт/клюшая вь ЖидачсвЬ". Культ Богородиці в Гетьманщині. Та не тільки духовен- ство, монастирське й світське, поширювало культ Богородиці, але й козацтво як у Гетьманщині, так і на Запоріжжі. Ось дрібний, але характерний зразок, що вказус на обставини, Е яких народжувався не раз духовний вірш. Гадяцьхий полковник Іван Чсрниш, притягнений якось до справи Кочубся й Іскри, приписував свій рятунок із біди виключно чудесній помочі Богородиці. Коли кін, сидячи в кайданах у Білоцерківській тюрмі, покладав надію тільки на поміч зкпш, а його жінка, мучена страшним неспокоєм про долю свого чо..окіка, заливалася сльозами й молилася, з'явилася їй V сні Богородиця й втішила її обіцянкою, що її чоловік одержить скободу. Був це третій день після того, як Кочубся й Іскру Е К'-чдІАІно смер'Ію. Черннш, що несподівано для нього діст'і; чюлу, :,робив із вдячності срібну ризу на ту саму ролишг- >ну Божої Матері, перед котрою молилася його жінка, д краях ризі! велів вирізати вірші про цю подію (1710 р,), Алл/,//? Іїогороі'іиці на Запоріжжі. Що стосується За Р;ІІ,коу Січі, не тільки її славу, але й постання н Г'.І:длацію її приписували запорожці Богородиці. і;., що не було на Січі її 00!анпації, ;'ек;І не аіпчіда ':,.: іпці. Живуть собі ко.іаки. ''Коли це обновилась у 'і-.- Ік Е - .. нею й підпис: вам, адпорожці, нам славше полоне и;ін .,; . модтв\ знати, чк ^у;>о!е ї; дгм"^. кощія кіка не буде наы: Сорок ТИСЯЧ' ЧОЛОІІІК:;, славні од нині й ,ыс ни збудували дерев'яну п ;> трвом:^ банями, ;-ь: :і.;ІІ м палом. ! ;: яком} :т:-.. Е. 298 Національний елемент у духовних віршах повелів зруйнувати Запорозьку Січ за геройський порив Мазепи в 1709 р Але не вірить цьому легенда. Коли москалі наблизилися до порожньої церкви "а вона від них... Потім отак ходила та й пішла крізь землю перед самісінькими очима москалів. Уся, як була, з дзвіницею і з хрестом так і пірнула. Одна яма од неї тільки й зосталась". Оригінальна ікона Богородиці зберігається й досі в Нікополі (давнім Микитині) з часів Запоріжжя. На липовій дошці намальована вгорі Богородиця з св. Миколаєм і Михайлом по боках, а внизу стоять по обох боках запорожці з гладко виголеними головами, в кунтушах із зеленими поясами, в широких шараьарах, у чоботях, при повній зброї. Серед них знамена та все козацьке озброєння. Від уст переднього запорожця вгору до Богородиці простягнена стрічка з написом: "Молимт>, покрьій нась честньїмь твоимь покровомь, избави нась оть всякаго зла!" А над головою Богородиці виписана неначе її відповідь "Избавлю й покрню люди моя". Легенди про чудотворні ікони як джерело духовних віршів. Як християнська легенда давньої України взагалі стала багатим джерелом для духовних віршів, так, зокрема, треба це сказати про легенди з чудами чудотворних ікон Богоро- диці, Ісуса чи популярних святих. Збереглася сила пісень, в яких використані легенди про чуда чудотворних ікон, але вони походять переважно з західноукраїнських земель. Причина цього, правдоподібно, та, що дотеперішній опублі- кований або бодай докладніше описаний співаниковий ма- теріал зберігся головно в західних українських землях, тим самим тяжче було потрапити в такі співаники в більшім числі пісням із східноукраїнських земель. Все-таки низка пісень потрапила туди, як, наприклад, згадана вище пісня про перенесення вишгородської ікони до церкви Братського монастиря в Києві, як пісня про пожежу Печерської Лаври з початком "Возрьщайте вси днесь, россійскіс странн". Пісні руднянській Богородиці. В західноукраїнські співаники попали також пісні руднянській Богородиці. Одна з пісень руднянській Богородиці з початком "В роской короні чуд великій стался" оповідає, їло в Руднянской всси пречистая Панна дивними чудесьі сіясгь преславна, друга з початком "Попа утренка в Россах восіяла" називає руднянську Богородицю Матір'ю Низу й закінчується такою просьбою: Діво, живущим Низу єстесь Мати, не хтій росийскій народ опущати. Нехай же в Рудні, поки Дніпр-ь плине, имя твоє слине. Третя пісня "Як бисмо могли Панну чистую хвалити" оповідає про перенесення руднянської ікони з "Новадвора" до Печерської Лаври: Національний елемент у духовних віршах 299 І" ї/ ;Е ' І Ікона Покрови з запорожцями 300 Національний елемент у духовних віршах Нині на синайских юж-ь горах-ь Псчерскихь ясностю тут сияст й всїхії иросвїщаст. Печорська обитель стала через Бо обители панянской при церкви печарской н храми свосм живеть ліпші, веси [Руднямской. це славнінюю, ніж була здавна, бо прнкраіпус її образ Богородиці з печорськими отцями. Усе цс тексти XVII ст. Той факт, що згадані пісні стрічаються в західноукраїнських співаниках, указує на живе почуття національної єдності окремих українських земель. Яким своїм був Київ на території по обох боках Карпат, вказує збережений на окладці "Учительного Євангелія" Дулишковича уривок пісні "кисвскаго псчарского монастиря", буцімто "виложеної в Києві граді пресвятій Богородици", а в дійсності уривок невдатно перекладеного польського гімну з пришпиленою до нього двовіршсвою вставкою: високо літають орлове, кнтвских печар отцове, яка ні розміром, ні змістом не в'яжеться з рештою гімну. Почаївська Богородиця й пісні а її честь. Чим були для Східної України печорська ікона Богородиці й "Печорський патерик", що мав низку багато гравірованих видань протягом XVII й XVIII ст., тим були для західноукраїнських земель почаївська ікона Богородиці та збірник легенд про її чуда, який під назвою "Гора почаївська" друкувався кілька разів протягом XVIII ст. (по-церковнослов'янськи в рр. 1740, 1772, 1793, а по-польськи в рр. 1757, 1767, 1778). Ще більше, ніж Тора почаївська", причинялася до популярності почаївської ікони Богородиці низка складених в її честь набожних пісень, то псрсвіршовували легенди. Зокрема, залюбки оспівувалася легенда про облогу Почаївського монастиря турками 1675 р. '1 ри доби тривала облога, з трьох боків робили приступи турки, але пезч'гпшшо, бо преподобний Гіов (Залізо, то помер 1651 р.) з'явився з !>' :Е. 'родицсю па даху великої церкви св. Трійці. На його молитви заступилася їй і :'родиця л:І беззбройний монастир і турки втекли зі страху, відбиті ІІі.Т.І'ДІЮЮ СИЛОЮ. Цю легенду перевіршував автор найдавнішої пісні по- ча'івській Богородиці "Весело співайте", надрукованої в "Горі почаївській" із 1742 р. Чудесне врятування Почасва від турецької облоги дало тему те кільком іншим пісням, ними дуже популярній пісні "Пасли пастирі вівці на горі другій "Ізшішла зоря вечоровая, над Почасвим стала"; обидві увійшли в лірницький репертуар. З інших пісень почаївськіи Богородиці, які оспівують легенди про чуда Ікони, можна згадати пісню з 1771 р. "Ньшт> прославися почасвска скала , помітну описом морового повітря в 1770 р. Оповідається тут, й Національний елемент у духовних віршах ЗОЇ ІІОГЬ За фїіХИ В'І. МНМОШСДІІІемІ, ЛІ, Ііі - І;і,Іп:гІ, Імжк'імь уорслгь /Ісюду н І;ь з.іСІпнсмІ, Пиіі'м1>, ЕЧ'Дгі.ря. Пок\ гу., іЮдп.'ІІ:кііі Клчиік_'аі.. Е >:.о;;! ІММО на ВОЛІЙМО Н М |-,СТ; Е КІІО'^ІЯІІСЦ'Ь.. ^ ^глл л^п'^мін ог ;і;іС'ь ^'ііачсньї. Е1І:;ІІ1 бр,ііі>1 :І Д;;\ГП НІ! МСІ^.-'СІЬ П'^- Ч'ЖСКЬі. '.) Е.:!':. -.'и.';і:іі.ч'>і VI.та ;.'-, ;І;>'-ч, мрія;и. Е:/ ::о^<іч;.і,! ГІЬдноіі діи^ри ^.''''ді^оодна млги. Ьо;ї.'!0'.Ідій ГД:;ДІ>\Р. СГі'^ і:0*-і.'Р^піа; чікіі'и норми!, м(;і!;іі::.фи Іхч'.'И І'уст.І І'І.іІІІ;!. Дичінс -. і ГІіСіі! ООГОрОДИЧНИМ І КОШІМ. ЯК барС!)К!іі, ОСр ьідп. бх цнІвсі)КІІ!, віцпнськін, гошіьськііі, ,:Іср.\!аік'І,кііі ;ши-.к:к, знмн'.інп.кій, ка.\ї'ііисиькііі. кри.нХі>кііі, лисо и. лпікіксі-кій, львівській, ломініканськіїї, настасівсі.кіі пспсмиській. пілгорсіп>кііі. , чпмиловокамокдцькік. тарт;Ікінс!.к:І:. тгрсїч^ іопільи.м; , ГІІ:<РІКС'>КІІІ, тригорсьы Ь. та іі:. ОлнІ 302 Національний елемент у духовних віршах з таких пісень уложсні цсрковнослов янською мовою, інші З наближеній до народної, але мало котра з них відзначається таким простим і ясним висловом і щирим чуттям, як наприклад, пісня новосамбірській Богородиці "Дивна твоя тайна, Чистая, явися" або незвичайно популярна в Західній Україні пісня підкаменецькій Богородиці "Пречистая Діво Мати Руского краю", ще сьогодні ніби церковнонаціональний гімн в Галицькій землі. Молитовні пісні Богородиці й національний елемент у них. Остання пісня наближається до молитовних богородичних пісень загального змісту, а між ними трапляються вже частіше речі, позначені справжньою поезією, зокрема тоді, коли автор, захоплений сам високим душевним настроєм, виливав у пісні те, що відчував у своїм серці та в що глибоко вірив, і, сам відчувши, переливав зміст своєї пісні-молитви в серця тих, котрі здібні відчути красу справжньої христи- янської лірики. Але й серед таких менше чи більше поетичних молитовних пісень привертають нашу увагу передовсім такі пісні, автори яких мали на увазі в своїй пісні-молитві справи свого народу. Пісня з початком "Кто не хвалит, кто не славит рождества пречиста" звертається між іншим із таким проханням до Богородиці: Ресменту Малой Росіи тьі буди нраница, Божія сила исной справи твоя нам десница. Іоашіа намь гетмана укріпи, Царице, пірне радити, щасливе жити сподоби, Дівице. З цієї виписки виходить, що пісня складена в початках гетьманування Івана Мазепи. А складав її хтось із прихиль- ників Гетьманщини, подібно як пісню "Тройце святая, Боже ласкавий", де також міститься просьба: Гетману папу подай булаву, всему рицсрству вічную славу. Політичне лихоліття ХУП ст., вічні воєнні тривоги й руїна відбилися відгомоном і в духовних віршах, зокрема молитов- них набожних піснях до Богородиці. Пісня "Предста Царица на внеском тронь" просила Богородицю: Не дай бссурмапом, татарским уланом й поганским паном: на христіане нехь не наступують, отчшну нашу нехь не отимують. Цс згадка про ті часи, коли Поділля підпало під турецьку владу. Інша пісня з того часу просила перемоги над турками, котрьіи воюють, в насты барзо мордують, христиань забивають, церкви, монастирі, святьіс олтарі, огнем их нопаляють. Крести с церквий скидають, под ноги гружають, ах, людей забивають В нашой стороні, такь теж в божом домі жалосне ляментують. Коляди 303 ]0'-к от даїшьіх лтль, якь набожснства нЬт-ь й звоновь также не чуюпі. Такі) наша краина на злого турчина Бога о помсту просить, ревне плачучи й лямснтуючи, до Бога руки зносить. Біле й чорне духовенство впало під зброї. Трупи стали багатим кормом для страшних звірів. Сдньїх постинано, а других забрано в неволю турсцкуго; там их мордовано и примуїловано на вт>ру поганскую. 4. Коляди Апокрифічний елемент. Тут і там помітні в богородичних піснях апокрифічні нашарування, зокрема в піснях на ВгІмеж'І Зачагтя и \гч чня, яь І в н Іоол-.них пісня^ на Го ппиі, , ч Іа Рптвс "ч"- . ч І^ Пія ПІ_лІидІЧІІ>. гК шли- н ; Ь ; ии> ^ <Е ' І п І.ч. 'Ії^'ч, ч І трик.іа І ІІО'П"' І >І \ її її і . І ' ІІ.І ,'н ',І \ гр_\ чт \ І гі < я ""І ыр І ЧІІирчш\ \-кс н нмдікінш XXII! І; (ОІ''т ' І-ои'чнІи, рішися "под тгт; ' И ги-^гі-" ' ) ^Р І І, І І \| Іы , її І , Ч м І* > ,' г , . РТ^ПОМ О(.ь ор. Українською мовою: -І ^ІІ і, , ' І >, ' > г з ,^, , . .V и)\ЮсЯ чи^и, НІ".І , ,14 мі 'І з ьа>иавніші<\ ьашпх 304 Коляди Кроль з ПмпЬру к нам приходит, БоІІІ от ДЬвьІ гди ся родпт: з небес ступив, до мас ступіть на земнис крас. Тсра.тІІ земля триумфуст. плач й лямспт уетунуст. южь спиваймо, ликриканмо ПІіСНИ ВССОЛИС. Над вертепом мї.зда стала, Бога Іі яслех показала: оглядаймо, мрииитаіїмо Пана рождепиого. Гдп приходять грмс пари. офг.руюг ему дари: привитаїот Кроля рождепного. Й ми взасм дари даймо, тую му п%снь заспіваймо: хвала Пару, господару небесного трону. Же нам дав свою корону, гдп з свогго отугшл трону, где кролюс й справус с хори аітелскіми. Где будемо кролсвати, Кроля з неба виславляти. Триу.чфуймо, носі -снуймо неп весо;!ІІм крокомі,. Останні слова вказують, що пісню співано при ходженні зі звіздою або й вертепом, її запис походить із 1667 р. Коляди наївного типу. До коляд цього типу належать ті, котрі потрапили в "Богоглагник" З антологію української набожної пісні кінця XVIII сг. зокрема коляда "Дивная новина", "Предвічний родилься подь літи", "Новая радость світу ся заявила", "Нова радость стала, яка не бьівала", ''Небо я земля НІ.ІІІІ торжествують" і т. д. Наскільки можна думати на підставі досі опублікованого матеріалу, коляди такого наїнного типу спочатку переважали. Вони мають за основу головно євангельське оповідання н відзначаються простотою укладу й тону та заразом теплим чуттям. Епічний елемент мас к них рішучу перевагу, а догматичні категорії тільки доповняють ближче й освітлюють головне оповідання. "Ьог п!'-І.ч)І;Іч!/иії", Перлиною між нашими наївними коля- ^"іми уважи'/п.-ся дуже популярна в Галицькій землі коляда 'Ьогь предьічньІїГ'. І!|Х! не наперед Про трьох царім Щоб не вносип: поверіїулп Ініплм Іеркісішму тексті, в І очі Йосипа й Коляди 305 Догматичного елементу в коляді небагато. Поза величанням Бога предвічним на початку коляди хіба ще оця строфа: Людскость зь боством вт> єдном чику аггели хвалили, Христово славили нарожденя. При звеличанні Христового приходу на світ не бракує й пастирів Пастьіріє вьігравают, благь піннії,їх гетману, які. Богу й пану, дарьі дают. Останні три строфи закликають і людей завжди віддавати Богові честь, славу та спів, славити його та просити милосердя для себе. Тріумф убожества. Залюбки підкреслює коляда, що бідні вівчарі випередили трьох царів у відданні поклону тому, котрий народився в убогій стайні чи шопці, бідніший від найбідніших на землі, бо лежить на сіні й зимію терпить; створитель дрижить, которій вт> руках свЬгь держить. Убога та проста людина відчуває, що свято народження Христа З це одночасно її свято, апофеоз убожества, зрівняння її з верствами, які, може, й за людину її не мають; не тільки зрівняння, а й вивищення, бо чудо втілення й відкуплення відбулося в її обставинах, в її положенні та скромних умовах життя. Націоналізація в колядах. Народження Христа служить тільки тлом, а на цьому тлі виведені картини українського сільського життя. Це не якісь східні народи: араби, турки чи жиди спішать до стайні чи шопи, коли їх збудили ангели, це йдуть із дарунками справжні українські парубки: кладут булку і гомулку, Потом грали во кимвали, а до того масла много во свиріли і сопіли, із ягням пред Дитям. співали, плясали. Так змальовує сцену з пастирями коляда "Нині, Адаме, зозвеселися", а в прегарній коляді "Цвіт мисленний днесь ся родит" сцена з пастухами представлена ось з якою простою, ссрдсчно-щирою й поетичною промовою: Пастирів там приспіли, преблагий Боже. Бога в плоти гди узріли, Болше не може яко Творца витают, пастирь дати честь от сердца воздают: з подлой хати "Прийми віру кромі ягняти". за офіру, Перенесення віфлсємської сценерії в Україну, в її сільський світ, із його звичаями й обставинами, почуваннями та способом говорення надає нашим колядам високої літературної вартості без огляду на те, чи вони з'являлися оригінальне в українського поета, чи наш поет мав готові зразки в західноєвропейській, зокрема, польській коляді. А раз переніс 12 М. Возняк 306 Коляди пост віфлсємську сценерію в українські обставини, мусив уявляти собі по-своєму різні моменти, згадані в Євангелії, й творити на підставі того, що знав і бачив, словом, переносити свій власний світ у коляду й націоналізувати її не раз так далеко, що світський елемент брав перевагу. Характер коляди. З цим тісно пов'язувалася форма коляди й її характер, її характер невідмінно ідилічний, але в формі одної коляди переважає оповідання й опис із епічним елементом, у формі другої зустрінеться діалог на дві й більше осіб із якоюсь одробиною драматичного елементу. Наскрізь драматична стара коляда XVII ст. "Не плач, Рахиле", без сумніву в тісному зв'язку з різдвяною драмою, коли такі коляди, як "Согласно співайте", стоять у зв'язку з вертепом. Коляда "Не плач, Рахиле" являє собою діалог, де Рахиль плаче за своїми дітьми, що їх повбивав Ірод, а співець втішає її. Так само є між колядами такі, які наближаються своїм змістом і характером до різдвяних віршів. Коляди цього роду зупиняються залюбки на темі згрішсння прабатьків і прогнання їх із раю. Правдоподібно з XVII ст. походить коляда, будова якої нагадує давніший історичний вірш "Ой, ріко Стиру" й улюблену форму різдвяного й великоднього вірша. Ця коляда починасться: Гди Богь Лдама створи.ть руками во образь славьі єго, дал ему жену на имя Єву з ребра боку лівого. Обіцяв йому, що зазнаватиме в раю розкоші з жінкою, але заборонив торкатися одного дерева. А врагь злосльївій, а не жичливьій такь Єву намовляєгь: "Озми яблоко, моя коханко", такь си изражасть. Згрішила Єва, згрішив за нею й Адам. Творець приходить, до ньіхь говорить, голосомь вьіволасть; Адамії стенаєгь, слезьі вьіливасть, на Сву поглядасгь. Рече Богь женї: "Кто ти повели дрсва ся дотикати?" Єва стенасгь, слезьі виливаєгь, на змьію поглядасгь. Коляда закінчується тим, що Бог проклинає змію. Інша коляда на ту ж саму тему й так само побудована закінчується вигнанням Адама з раю та призначенням йому обробляти землю. На таку ж тему є тепер гарна популярна коляда "Ходить Господь по раю". Коляди з перевагою догматичної рефлексії. З а західноєвропейським прикладом почато також у Західній Україні співати коляди в церкві, які тим самим ставилися строгіше й стриманішс в змалюванні реалістичних рис, ніж поза церквою, вдоволяючися двома-трьома побутовими ри- сочками. Вийшовши з церковних кругів і призначені для церкви, коляди одержували перевагу догматичної рефлексії. Коляди 307 їх автор мусив користуватися здобутками християнської теології, мусив стояти твердо на догматичному грунті, його уява не сміла порушуватися непротоптаними стежками, вживати невживаних у церковному богослужснні порівнянь і поетичних прикрас. Внаслідок цього холодне догматизування й тим самим риторичність брали гору над свобідною поетичною творчістю. Тільки в небагатьох випадках, де наша коляда черпала зміст просто з євангельського оповідання, де автор прибрав це оповідання в легку спопуляризовану форму й "де дійсно релігійний настрій і глибоке чуття автора здужали перетопити ті далекі від себе елементи в одну органічну цілість, З каже Іван Франко, З там тільки ми одержали пісні дійсно зразкові, твори високої поетичної стійкості, яких не постидалась бн жодна література на світі й котрі сміло можуть видержати порівняння з найкращим, що тільки є на полі християнської гімнології, твори, котрі справедливо й по заслузі здобули собі серед народу таку широку популярність і не втратять її доти, доки серед того народу тривати буде тепле чуття релігійне й прив'язання до своїх гарних та поетичних звичаїв та обрядів". Зразок коляди догматичного типу. До найкращих коляд догматично-релігійного типу належить коляда "Богь натуру". Бажаючи врятувати натуру, себто людину, народжену під прокляттям псрвородного гріха, й посадити її в небесному Сіоні, зійшов сам Бог і став у всім схожим на нас, але, незважаючи на це, залишився Богом. Це така таємниця, якої не можна зглибити й дослідити, й автор сходить із догматичної висоти та закінчує строфу закликом до Богоро- диці повивати й кормити грудьми своїми Сина. Цей заклик, що логічно не дуже в'яжеться з попередніми абстрактно-дог- матичними висновками, відсвіжає співця та слухача коляди, уводячи його в теплий і близький йому світ родинного життя й завдяки цій зробленій не раз навіть незручно й нсартистично примітці наївної поезії до рефлсксійної здобу- вали коляди цього типу популярність для себе. Можна додати, Що будова й арія коляди "Богь натуру" так нерозривно сплітаються, що підказують думку, ніби її автором і композитором була одна й та сама особа. Правдоподібно, це треба сказати про більше коляд, наприклад, про дуже гарну коляду "Радость нам ся являє". Культурне значення коляди. Таким чином, із складних причин і обставин виплив характер коляд, який зробив їх не тільки важливим релігійним чинником, засобом поширення віри й побожності, але й моралізаційним і цивілізаційним. Урочиста й радісна коляда (порівняти б хоч гарну коляду Вселенная, веселися") несла в українську хату радість і 308 Інші роди набожної пісні теплий настрій, що впливав на уяву й підносив дух на висоту ідеальних бажань і змагань. Із релігійного боку справляє це сильне враження на людей гарячої віри, коли сотні й тисячі зібраного в церкві народу з захопленням виспівують ті справжні перли церковної поезії, якими є коляди. З церкви й від носіїв зірки й вертепу дісталися вони до хат, де з не меншим захопленням виспівують їх родини й досі в західноукраїнських землях. 5. Інші роди набожної пісні З Господських пісень. На ту саму тему, що коляди про згрішення прабатьків і вигнання їх із раю, маємо покутні пісні, наприклад, "Рай прекрасній сотвореній". Співано її на переломі XVII й XVIII ст. в сиропустну неділю по божій службі "вь услншаніє всім людем", як то Адам втратив за непослух рай і без милосердя вигнано його з раю. Такі міркування мали на мсті приготувати вірних до великого посту. В плачі Адама (Создаль Богь Адама) бачимо сливе ідентичні вислови з деяких віршів із церковних пісень на сиропустну неділю, коли церква згадує про вигнання перших людей із раю. Набожні пісні, співані протягом великого посту, належать до найдавніших і до найкращих, наприклад, "Царю Христс, Пане милій", "О Дівице пречистая", "Юже декрет подписуєт" та ін. Крім пісень на всі Господські свята, складалися пісні чудотворним іконам Ісуса, наприклад, боремсльській, зарваницькій, зборівській, туринецькій та ін. З пісень св. Миколаєві. З-поміж святих надзвичайною пошаною користувався в Україні св. Миколай. Дуже попу- лярна пісня "О хто, хто Николая любить" походить із XVII ст. Зокрема, цікаві такі пісні св. Миколаєві, з яких пробивається національне почуття автора й історичні подробиці. Так, наприклад, пісня з початком О Николас чудотворче й вст;х врагов наших борче звертається до св. Миколая заступитися за просячими ось у чім: В тспертішньїх бї,дахт> ІІашихь полки враговії всїхі, роспроши котрий на нас воюють в неволю беруть, мордуют дитят, девии/ь й мужатокт>, забивают невиннятокт>. Лежать трупи по дорогах-ь, в лисах, поляхт, погибают. Котрьіхт> ирвуть, идят птаство; не поидят их робацтво. Другіс з голоду гинуть й в вс^хт, нещастяхь плинуть. Інша пісня св. Миколаєві "Веселя нам всім настало просить разом із Миколаєм і Богородицю й національних святих: Інші роди набожної пісні 309 А тьі, святьій Владимсрю, наст, хрістіян вїрньїй царю, з мученики пресвітлими й княжати росийскими, з святьім Романом, Давидом, нашим великим гетманом преподобним Антонисм й святьім Теодосієм, нехай нас не карст мечем, простри глас, святьш чловече, нех нас збавит всего злого й повітря морового. При широкому почитанні св. Миколая не диво, що були й чудотворні його ікони й окремі пісні їм, наприклад, то *( Ге ьІклАЛ плиььг&е. (Йо '**'ы і Сторінка співаника першої половини XVIII в. в збірці Петрушевича бібліотеки Народного Дому у Львові западинсцькій, олексинецькій та ін. Між піснями на честь святих звертає увагу та обставина, що між ними є багато присвячено таким святим, як св. Варвара, Параскевія, Ілля та ін., свята котрих сьогодні врочисто не відзначаються. Пропаганда унії при допомозі набожної пісні. Із залюбу- вання нашого народу до набожних пісень скористалися пропагатори унії, головно василіани, та зробили набожну пісню одним із засобів пропаганди унії. В поширену пісню вкладали догму, яку хотіли прищепити в народі, або складали на її зразок іншу, де зручно висловлювали ті думки, котрими 310 Інші роди набожної пісні уніатська церква відрізняється від православної. Для історії літератури пропаганда при допомозі набожних пісень важлива тим, що головно їй треба завдячити появі українських цілком набожних пісень друком. Зрештою, були й пісні, ^складені цілком в уніатському дусі, як пісні на честь Йосасрата Кунцсвича або катихизмова пісня "Тройца Бог Отсц". Пісні останнього роду співано по уніатських релігійних місіях, які тим самим мають своє значення в розвитку набожної пісні. Воєнні страхіття в набожній пісні. Уніатські місії знайшли пригожий грунт на Україні, що десятиліттями кривавилася, руйнувалася матеріально й деморалізувалася морально. Під час воєнних страхіть народилася пісня: Хвалтом знята кровію злита земля свята, за роскошь свїта. Для поправи дає Бог християнам кари: зруйнував усі царства, міста й села, вельможних панів і всіх християн. Остатная страта: бист-ь отець сьіна, повстала брать на брата, страшная руина. На всім світі злоба безмірна. Світ злосливий, сріблолюбивий, заздрісний і немилосердний. Людь так зуфальїй, Божои руйнують же церквьі й хвальї й не респектуюгь. Зі страху сивіє волосся. Наближається кінець світа. Всі держави ведуть війни. Шумягь дубрави, лют, п'ют кров як воду; рйки кривави не щадить й мати тскуть от народу: свого дитяти. Набожна пісня елегійного характеру. На такому грунті розвинулася буйно елегійна набожна пісня. Паралельно з набожними піснями звичайно в формі гімну, де оспівувалися події з біблійної історії, з Євангелія й Апостольських Діяній, вияснялося їх значення для людського спасіння й робилися з цього висновки для морального життя людини, побіч пісень, які прославляли Божу Матір і святих або просили їх про заступництво перед Богом або які викладали християнське учення про позагробну долю людини, воскресіння вмерлих, страшний суд тощо, були ще пісні-елегії з релігійно- філософськими думками про мету життя та його недов- говічність, про смерть, про марність скороминущого життя, про осягнення правдивого й щасливого життя на землі, про всякі етичні питання, пов'язані з таким життям. Спір душі з тілом. Духовні вірші на такі теми народилися найпізніше на зламі XVI й XVII ст., як показують вірші Кирила Транквіліона Ставровецького й інші. По давніх рукописах зустрічаються такі речі, як "Розмова з янголом про смерть чоловіка" з XVIII ст., як "Бесвда сь Богом* Інші роди набожної пісні 311 доколь не помліли вь мні кости. любезная, вь пять стихословш вь число пяти рань Христовьіхь расположенная" або "БесЬда чоловіка сь Богомь" із кінця XVII ст., обидві віршовані, й т. д. Подібні розмови відбились цікавим відгомоном у вірші Луки Длонського "Лакнущій свЬте, чсмь на грішники такь зьло чатуєшь?" Тут душа звинувачує тіло, а тіло душу в гріхах: Ах-ь, отповішь тамь, скверноє тіло, за мене, за себе, бо бьімь я бьіла не согрішила, аще не чрезь тебе. ТьІ єще зь младости зводило, всегдась такты до мене мовило: гуляй, душе, вь тілі, З Шумілась также, о душе моя, трудно ся запріти, радась со мной на все зло діло бьіла ся згодити. Поболілемь равно за своє, жалю не чинила тьі єще виннійша за тос, за гріхи, жесь слезь не точила, З Доколі, тіло, будецгь на мене неслушне гадати? Довлість жалю на умі мосмь сего виражати. Помни, древня злобо, на себе, во твоихь утробахь что я мукь терпіла у тебе: страдаламь. горпіе нежь вь оковахь З Латва то мука, о душе моя, єще тебі бмла. ІіепомнеІІп> посліжде, якая будет, гди вьійдеигь от тіла: тогда по росході отсюду до часу лежати тьі пойдеііп, вт, оппі, я вт, гробі й покармь давати [буду робацтьу. Далі йде у вірші каяття. На ту ж тему є багато набожних пісень, не раз глибоко поетичних. Скрізь тіло свідоме своєї марності, ось, наприклад, у "думі тіла", давнішій од вірша Длонського Знаю, ижт> я єстємь яко паучина, порох, земля й пепел й сластна глина. Знаю, ижь всі мои літа сут яко цвігь й прудко минают як в полю пьенкнмй квіт. Та незважаючи на цс, тіло приневолює душу, свого пана й гетьмана, й т- д. Порівняння людського життя з росою й порохом проходить у багатьох віршах, наприклад у вірші: О всесуєтнаго світа! Марно йдуть наші літа. Розмова між розумом і волею. Взагалі набожна пісня любила послуговуватися діалогічною формою. З приводу пошесті на Волині 1769 р. склав якийсь духовник пісню в формі розмови між розумом і волею. Розум говорить: Па що сушиш голову, небоже? Жура біді порадити не може. ильки Бог може визволити з туги, смутку й лиха. Воля звертає увагу 3Уму, що о тій самій годині або по малій хвилині будуть його очі темні 312 Інші роди набожної пісні в могилі, а язик навіки оніміє. Розум відповідає, що нема чого боятися смерті, бо тіло постане на страшний суд. Воля на це заявляє, що тяжко не боятися смерті, коли міста, села, поля, ліси повні трупів, а сумний похорон справляють їм пси та круки. Закінчується вірш заявами розуму й волі з охотою прийняти смерть із любові до Бога. Пісні про марність життя на землі. Взагалі у таких піснях багато риторизму та проповіді, бо ж вірш-молитва й вірш-проповідь марності життя З це основні типи духовного вірша. Скрізь думка про марність цього й вартість другого світу. "Доколі, уме пернатнй, доколі будепгь літати", З запитує автор одного вірша та стверджує: ЗмЬршгь сси гради, веси, поля, хо.тьми й дубравьі,З не знайшоль гдт> приклонити своєй бїдной главьі. Акростиховий вірш Федора Кастевича "Фальшивая юность, зрадлива фортуно" висловлює тугу по молодих літах: Ей, орлова юность, обновися нині, потіш чоловіка в припадлой годині! 0 вітри буйнис, со сторон повійте, юность молодости мосй приверніте! А що молодість не повернеться, автор упадає в розпуку, проливає сльози, куди обернеться, й з жалем піддасться резиЄнації: Ах, приходит время до гробу ступати: юж не буду в світі як орел літати. Популярна вже в середині XVIII ст.'пісня "Ахь, ушлижь моя літа якь вихорь сь круга світа" нарікає, що смерть забирає нсприготовану людину: Ст> чимжс я тамі> явлюся? Ни світила, ни кадила, Чимт, Богу прислужуся? все то смерть розпорошила. "Чловсчс мізерний, сстесь порох земний", З нагадує інший вірш. Не мас чого надіятися чоловік на вроду, бо піде до гробу, ні на багатство, срібло, золото, ані на славу, якої не забере з собою, ні на дорогі шати, які швидко зігниють, ні на герб, ні на булаву, бо його житія закінчиться смердячим гробом. Тому хай розплачеться, щоб був у небі. На марності світу побудована та малює протилежність між життям на землі й поза гробом дуже популярна пісня "Кажуть люди, що я умру, а я хочу жити". Хоч би яким довгим було життя, зостанеться сребло й злато і драгія шати. Трудно ж мені із собою на той світ забрати! 1 хотяй бим міг забрати, там того не треба: штири дошки, сяжень землі, спасенія з неба. Страшний суд і пекло в духовних віршах. Залюбки змальовує набожна пісня картину страшного суду. Ось малюнок однієї з таких пісень, що перейшли в уста народу: А впадуть зорі з високого неба, займеться море й глибокі криниці, Інші роди набожної пісні 313 а зірвуться вітри З а дуже буйниї, а позносять гори, що будуть рівниї. Затрубить янгел в янгельскую трубу: "Вставайте, умерші, до страшного суду!" Ой, як прийшла ж душа та до свого тіла: грішний чоловіче, здайся з свого діла! Ой, на Сафатовій долині, ой, там будуть люде, там приятельство витатися буде: ой, брат із сестрою, а муж із жоною, а син з батьком, а мати з дочкою. А син від батька розлучений буде, а мати з дочкою розділена буде; що дочка заробить, там мати не буде. Окремі вірші описують життя в пеклі. Пісня "Пам'ятайте, хрістіане" старається рефреном "на віки" по кожному двовірші підкреслити й так яскраві картини пекельних мук, перенесені з життя на землі: на вики. Темность страшна мьста причинясті) муки много на в%ки... того ГІламсш. палить негасимий, слсзк тиснуть горк% дьіми на піки. Яхт. лучина грьтине т%ло горить вь опій за зло діло А ось яка музика в пеклі: плач, лемент, рики, стогін, лайка. Мучить сморід. Грішники жеруть на собі тіло з голоду, а язик спалений спрагою. Пекельні капі завдають ран. Руки й ноги спязани тяжкія зносять кайдани на вЬки. На все тіло струпьі, яди ложе, випускають смоки, гади на піки. Моль, чсрвь стелють тісне где никто спати не може на віки, по якь рьіба жива вь соли нудить, вьеться вь той неиоли на вьки. Такими й подібними картинами середньовічних страхіть пробував автор викликати покутній настрій у слухачів. Зразок набожної пісні з погідним настроєм. Від понурого настрою таких віршів приємно відбиває погідний настрій інших пісень: Кто тилко знастг, же Господь на небі, нсхь ся не журить о свосй потребі; коли Сиаситель росказаль намь жити, то й розгадасть, що исти й пити, одежду дасть грішному тілу, упасти не дасть свому ділу. Гилко всяки справьі не згинешь николи кинь в руки ласкавм, при сго милости. будешь доброй доли, Кожен, і вдова й сирота, хай буде певний божої помочі, як про це попросить. 314 Богогласиик А пташенята ні орут, ні сіют; хоць би збирали, где ж тоє подіют? А наш Бог Отец всейко тоє живит. Кождий своїм оком нех ся в небо дивит. Ясне небо облаком прикриєт, дробнейким дождем землю зліст. Годуст бидлята, кождому звіряти, навет кручснята, Благословит щире, не скупит, як дати 6. Богогласник Чотири групи набожних пісень і їх збірки. Таким чином, у змісті набожних пісень можна виділити чотири великі групи: на свята Господські, Богородиці, святим і четвертий відділ: молитовні, величальні, покутні й їм подібні. Такий поділ не раз збережено у збірниках набожної пісні, які маємо з часу від кінця XVII ст. до XIX ст. включно. Одначе рідко збереглися збірники, складені виключно з набожної пісні, звичайно містять вони впереміш набожні пісні з плодами старої української світської лірики. Зразок збірника виключно набожних пісень маємо в співанику з 1734 р. з с. Кам'яної Грибівського повіту, себто в частині досі не віднайденої великої систематизованої збірки набожної пісні на всі неділі та свята цілого року, в честь різних ікон і на різні пригоди людського життя. Вартість кам'янського збірника не дуже велика: його пісні складені переважно церковнослов'янською мовою, сухі й шаблонові, без теплого чуття й поетичного таланту, а оскільки перекладені з польської мови, їх переклад слабкий. Зразок змішаного співаника маємо в збірничку, написаному перед 1718 р. із зазначенням: "Сіє псалми раба божого младенца родича Яголницького". Цей співаник являє собою збірник пісень, набожних і світських, гумористичних, любовних і навіть фривольних, українських і польських, між іншим с тут зразки сучасної складачеві політичної літератури, словом, цікава картина духовних інтересів і літературно-ес- тстичного смаку тогочасної освіченої людини. Запізніле вивчення збірників набожної пісні. На жаль, на ці збірники звернено увагу дуже пізно, коли велику їх частину з'їв зуб часу. Не тільки історія набожної пісні зазнала через те болючих втрат, але й історія нашої світської лірики, зокрема справа досліду того, що вчені дослідники-романтики XIX ст. хрестять "народною" піснею. Щойно в останніх часах почали ближче приглядатися до таких збірників, описувати їх, публікувати цікавіший матеріал із них, а співаникові, списаному перед 1718 р., пощастило бути опублікованим У цілості (М. Грушевський). Збережені співаники зберігаються Богогласник 315 в бібліотеках і архівах Львова, Ужгорода, Перемишля, Києва, Вільна, Кракова, Варшави, Петербурга, Москви й ін. Друкування набожних пісень у зв'язку з коронаціями ікон. З-поміж набожних пісень першими потрапили в друк пісні чудотворним іконам і пісні, вживані на місіях. В 1734 р. вийшла без означення місця друку пісня "болссной чудотвор- ной Рогозейской" Богородиці, в 1742 р. додано до "Гори почаївської" пісню "Весело співайте", в 1752 р. надруковано в польській брошурі у Львові між піснями підкаменецькій Богородиці також дуже популярну сьогодні пісню "Пречистая Діво Мати", а від другої половини XVIII ст. щораз частіше виходять окремі листівки з піснями чудотворним іконам або додаються пісні до описів коронацій чудотворних ікон. Одначе для українського літературного життя мають найбільше значення збірки, які випустила Почаївська василіанська друкарня. Найдавніша з них, зложена з вісьмох пісень, в тім чотири почаївській Богородиці, надрукована, правдоподібно, з приводу коронації почаївської ікони в 1773 р. З Почаївської друкарні вийшло й монументальне- видання з поля набожної пісні З її антологія в 1790 р. під назвою "Богогласник" Збірки набожних пісень у зв'язку з місійпими виданнями. Почаївську збірку пісень у зв'язку з коронацією почаївської ікони випередило василіанське видання пісень, співаних на церковних місіях. Увійшли вони у польський "Короткий катихизм" із 1768 р. з тими відомостями, котрі подавали василіани на своїх місіях. Коли це перше видання брошури, то сзуїти випередили василіан, бо Шимон Майхрович видав 1764 й 1767 рр. місійну брошуру на підставі єзуїтських місій і тут надрукував також три українські набожні пісні. Той самий Майхрович уклав молитовник під назвою "Початки небесного життя на землі" й переклад його зладив, правдо- подібно, якийсь василіанин під назвою "Казхаїкі гуІу]а пеЬсзпапо па гетїу", де також вміщено вісім пісень, уживаних на релігійних місіях, у значно чистіших текстах У порівнянні з "Богогласником", передмову якого нагадує передмова до збірочки пісень у Начатках. Як світські пісні творять світову радість, так набожні заохочують до любові Бога; тому й Давид написав стільки псалмів, а й від Богородиці маємо пісню "Величит душа моя". Словом, набожні пісні так само приємні Богу, як і псалми. Між місіиними збірочками пісень цікава чотирилисткова брошурка латинкою. Тут полонізми чергуються з такими зразками народної мови, як: один, стався чоловіком, почався з Духа святого, тридцят три літа жив, вступив на правицю, його, РСТС, шосте, сьоме, ходьтс, що, чом і т. д. Приклади взяті головно з катихизмової пісні "Тройца Бог Отсц", приписуваної 316 Богогласник Тимофісві Щуровському, василіанові, що перед смертю перейшов на латинський обряд. Цілі фрази згаданої кати- хизмової пісні зустрічаються у вище наведеному вірші про страшний суд, записаній із уст народу. План антології набожної пісні. Але такі невеличкі збірнички набожної пісні, які з'являлися протягом XVIII ст., могли поширюватися тільки в тісних гуртах українського громадянства й не могли ніяк заспокоїти того зацікавлення українською набожною піснею, про котре свідчать збережені духовні співаники того часу. Йдучи назустріч великому зацікавленню набожною піснею, задумали почаївські ва- силіани видати збірник набожних пісень, який, з одного боку, взяв би під увагу в головному матеріал рукописних співаників, з другого З подав би надруковані пісні в такій формі, щоб їх могли співати уніати й у церкві й під час церковних процесій. Мета видання характеризувала його характер і робила з нього вибір, антологію набожної пісні, відповідно зредаговану. Редактори майбутньої антології мали й матеріал у співаниках і готовий розклад матеріалу в деяких із них і навіть могли знайти матеріал для своєї передмови, щоб умотивувати перед громадою потребу такого видання. Прототип богогласникової передмови. Для свого видання "Каліки перехожіе" використав Безсонов також твори із старих українських рукописних співаників, між іншим користувався він також співаником XVIII ст. з нотами, переважно на три голоси. Співаник зі ста піснями мав заголовок "Книга глаголемая псалмн избранньїя" й таку віршовану передмову: Предисловіє ко избранньїмь псалмамт. счинястся: всяк-ь прочитали й спїваяй сердцемь возвеселяєтся, понеже Богу й Богоматсре й всїмт, святьімь похваленій, много бо душсвньїя ползьі й умиленія. Достойно єсть сію книгу со вниманієм-ь прочитати или сладкими й умилньїми гласьі воспЬвати о похвалі Божієй й Богоматере й святьімты сотворснна, мирно й согласно сладким-ь пїніємт. устроєнна, ревнуя бо потщися разумно співати, Бога й Богоматерь вьіну восхваляти, всйх-ь святьіхг> нспрсстанно прославляти й душевньїя ради ползьі умилно восклицати. Вь домїх-ь часто ю достойно прочитати или сладкими гласьі воспївати: при весслли аще молчать или зльїя рЬчи вищать, подобаєть сія писни восп%вать. Потребно вт> то время Бога хвалити, за вся благая єго благодарити й веселіє тт>мь творити. Богогласник 317 Коль же єсть лучши сію прочитати нежели вт> суєтахь врсмя погубляти. Чти, пой разумно, хвали имя Бога, оть негоже мзда будегь теб% многа, й за мя гртішнаго писца Богу молися, а хулниковь уста заграждати тщися і т. д. Потім була ще друга передмова "Рифми избранньїя или всршь духовний": Пїніс псалмовь ссть избранно Богу, дуніт, наших-ь скверну омьшаєгь многу: старьіхь утіха, юньїхь украшеніс, ума старчество й совершеніс. Міряне, писни міра оставляйте, вмісто их-ь псалми Богу воспївайте: овьі бо умь тлятт., душьі погубляють, сій умь здравять й душьі спасають. Передмова до "Богогласника". Подібні думки зустрічаємо в передмові до почаївського "Богогласника" з 1790 р. Повний титул: "Богогласникь, Ітт>сни благоговтїйньїя праздникомь Господь- скимь, Когородичньїмь й нарочитьіхь святьіхь, чрезь весь годь приключаю- Ідьімся, кь симже ІгЬкоторьІмь чудотворньімт> иконамь служащьія, таже различнмя покаянньїя й умилителньїя содержащь, собрань, по силі; поправлень, четьірми частми опредтілень, ТУПОМЬ й чортами мусикійскими напсчатася й изобразися". Зазначено тут, що віддавна пішло у світ багато пісень, що їх склали різні віршотворці й піснописці в честь всемогутнього Боса, пречистої Богородиці та святих. Одні з них складеш зле й не по-.мистсіїьки, тому й відкинуто їх як непотрібні; правда, інші зложені мудро й по-мпстецьки, але не можна було довідатися про їх мелодію, бо служили вони тільки до протитучання, а не до співання; нарешті, третя група пісень, хоч і вони добре зложені й мелодія їх відома, так потерпіла наслідком передавання під одного повченого співака до другого, що не тільки не затримала своєї первісної віршової будови, але й доброго змислу. З тієї причини довелося почаївським видавцям із любові до праці найдбайливіших укладачів пісень збирати їх твори, приглянутися до них із мистецького боку, зоагнути хід думок, по можливості поправити, привернути віршову будову, До старого додати багато нового; словом, перед читачами з'являються ті пісні неначе стара одіж, яку перешито й відновлено. Та й не даремний труд видавців. "Набожними бо піснями украшаються церковні свята, віддасться більша честь Богу та його святим, ніж читанням, проголошуються таємниці святої віри, засилаються соборним співом, отже й приємнішим способом, наші молитви до трону Вишнього, згадуються та прославляються божі величності". Крім того, можна сподіватися, що багато людей, співаючи пісні або слухаючи їх, не братимуть участі в неділі та свята в поганих забавах, оаиках, сміховинках, танцях, пиятиках, сварках і такім подібнім; відженуть мертодайні жалощі, тугу, нудьгу, біль засумованого серця й, що більше, Дадуть до розчулення своєї душі та скрухи свого серця, щиро покаються и поправлять своє життя. Далі підтверджують почаївські василіанські ченці рисність збірника набожних пісень цитатами та прикладами зі Святого Письма. Наприкінці книги редактори "Богогласника" говорять ще Раз про свою працю у вірші, що починається так: 318 Богогласник Совершихомі), предложихомь лїтньї птІСни цїло, н%кіими говїйними желанноє д%ло; вь семт, ветхін й новія обрящеши себта, й стартійшьім'ь й юн7ЬйшьІмт> угодити требї. Далі йде мова про музичну частину книги. Нарешті, просять вибачити, коли зльї органи на пеани суть недостаточни; оставшія красиШшія довольни суть зїло навершити, ултіпшити п%сней нашихь д%ло. Зміст і джерела пісень "Богогласника". Набожні пісні "Богогласника" розпадаються на чотири частини: на пісні на свята в честь Господа, Богородиці, святих і пісні' на тему каяття за гріхи, світової марності, смерті й загробного життя. Всіх пісень у "Богогласнику" 248, з цього 33 польські і З латинські. З 212 пісень церковнослов'янською або книжною українською мовою є 76 пісень Господові, 56 Богородиці, 55 святим, а 25 на тему каяття та світової марності. Змальо- вуючи та прославляючи різні події з біблійної історії й церковної, з життя й діяльності Христа, Богородиці, святих і християнських подвижників, звичайно, пісні не подають їх у цілості, а вибирають із них дві-три найвизначніші риси, потрібні для цілі автора: вияснити значення події в системі божого спасіння людини, якусь догму або щось інше з християнської науки. Там, де уніатська церква різниться чим від православної, пісня подає річ в уніатському дусі. Є й три пісні св. Йосафатові, з них дві польські. Пісні, що увійшли в "Богогласник", складені на підставі "Євангелія", "Псалтирі", Квітної й Пістної "Тріоді", "Міне'Г служсбної й загальної, акафістів, "Осмогласника", "Житій святих" Тупта- ленка й "Міней" митрополита Макарія, "Пролога", ва- силіанського "Мікологія", "Житій святих" Скарги, "Гори почаївської", польських набожних пісень, латинських гімнів і апокрифів (апокрифічний елемент відбився найменше на 32 піснях церковнослов'янською і книжною мовою). Популярність "Богогласника". Взагалі, духовні вірші й набожні пісні причинилися багато до популяризації апок- рифічних легенд і мотивів, хоч загалом інтерес українського народу до апокрифічної літератури був більший і більше захоплюючий, а до духовних віршів й набожної пісні ширший, але не такий глибокий і більше формальний. Широкій популярності набожної пісні відповідала й низка видань "Богогласника"; в Почаєві 1805, 1825, у Львові 1850, 1886 рр- й численних вибірок із нього під назвами: "Малий Богоглас- ник", "Гласопіснець", "Набожні пісні" й т. д. в уніатів. Одначе й серед православних українців, хоч тут церква не піддержувала інтересу до набожної пісні, як це є в уніатів, колишнє захоплення набожною піснею по всій Україні Призабуті поети 319 передалося грядучим поколінням аж до найновіших часів, коли збірки колишньої набожної пісні повиходили в Холмі, Почаєві й Києві, йдучи назустріч попитові за ними. З тієї самої причини багато текстів набожних пісень, богогласни- кових і небогогласникових, позаписувано по різних околицях православної України, бо ж вони складалися скрізь, на уніатській і православній Україні, та встигли здобути собі популярність на всій Українській Землі, поки з'явилося перше видання "Богогласника". Редакційна праця над "Богогласником". Коли самі пісні не походять виключно від уніатів, але від уніатів і православних, то заслуга зредагування й видання "Богоглас- ника" належить цілком уніатам. З огляду на те, що дослідження над набожною піснею щойно розпочаті, не можна означити, яка частина нашої набожної пісні увійшла в "Богогласник". Виробити собі деякий погляд на цю справу дозволяє кілька таких прикладів: один співаник першої половини XVIII ст. має на 33 тексти всього один, що увійшов до "Богогласника"; співаник, написаний перед 1718 р., всього 15 на всіх 58; співаник із Кам'яної з 1734 р. всього 19 на всіх 129; співаник Степана Вагановського з середини й третьої четвертини XVIII ст. в музеї ужгородської "Просвіти" 28 на 92; співаник Івана Пашковського в бібліотеці Наукового Товариства їм. Шевченка у Львові вже 37 на всіх 70, З порівняння текстів тих самих пісень у "Богогласнику" й давніших рукописних співаниках виходить, що редактори "Богогласника" відбудовували правильність вірша й церков- нослов'янської мови та вводили зміни, вставки й скорочення в піснях, зберігаючи звичайно початкові строфи в популярних піснях. Інші почаївські збірки набожної пісні. З Почаївської друкарні вийшла латинкою без зазначення року, в кожному разі після виходу "Богогласника", українсько-польська збірка набожної пісні з 56 українськими піснями, а в 1806 р. "ПЬсни благоговьйнмя", де на 45 українських текстів 11 було пісень, відомих із "Богогласника". 7. Призабуті поети Акростихові віршарі з "Богогласника". Порівняно зі значною редакційною роботою василіан над "Богогласником" 1Х участь як авторів у ньому мала. Тільки над тринадцятьма Церковнослов'янськими піснями зазначене авторство василіан. Коли й припустити ще кілька перекладів у четвертій частині книги, буде менше-більше весь обсяг того, що увійшло в Ьогогласник" від василіан як авторів. Про більш як тридцять 320 Призабуті поети авторів довідуємося з акростихів, одних збережених у "Богогласнику", інших відчитаних із старих співаників. Низка акростихових пісень зазначена самими іменами: Антоній, Василій, Венедикт, Деміян, Димитрій, ієромонах Димитрій, Євстапій, Йосиф, Теодор. Ієромонах Димитрій приймається звичайно в науці за Дмитра Тупталенка, одначе до цього немає жодних підстав. Зате в акростиховім Василеві треба правдоподібно бачити Василя Пашковського з Лазанівки в Київщині. Кращими вже точками зачепу являються акрости- хові прізвища або імена й прізвища авторів: Андрієвський, Бардинський, отець Висл(оцький), Іван Вольський, Іван Гешицький, Лука Длонський, Антін Добросинський, До- стоєвський, Степан Дяченко, Петро Запотоцький, Яків Кульчицький, медовський парох Хведір Кучинський, Дмитро Левковський, Маркевич, Іван Мастиборський, Мишковський, Іван Моравський, Гедеон Пазій, єродиякон Герасим Парфе- нович, Іван Пашковський, Семен П'ясецький, Йосип Ревт- ський, Сопатицький, Василь Тарнавський, Іван Туровський і Шубович. БогоЄласникова пісня на Вознесіння "Крестннмь древомь распятаго" з акростихом "Клебановка" вказує прав- доподібно на парохію, бо відома також із акростихом Романа Корецького. Акростих "Тростянец" у пісні на Успення "Троне вншннй" вказує на автора Свєнтовського з Тростянця, міста на Київщині, згадує співаник "Начало сь Богомь пьсней на праздники Господскія, Богородичнн й святьіхь", які почав списувати Дмитро Левковський у 1777 р. Потрапив у "Богогласник" і кант із першого акту драми Юрія Кониського ("Два разн слЬІгь"). Дмитро Левковський і Василь Тарнавський. На жаль, поза голими іменами та прізвищами мало про кого з богогласни- кових авторів маємо дані. Співаник Левковського зберіг кілька дат із його життя. Народився 1759 р., подорожував по Україні, Польщі, Німеччині й Угорщині, 1777 р. перебував у" Барі на Поділлі, в 1787 р. був у Рихвалті, в Смілянщині та в Києві, а вмер 1821 р. в червні в Дрогобицькім василіанськім монастирі. В передмові до співаника зазначив, що списував його в 1783 р. у Львові як слухач філософії, розуміється, теологічної. Правдоподібно, акростиховий Тарнавський ідентичний з Василем Тарнавським, протопресвітером У Куликові, інстигатором львівської генеральної консисторії та благовіщенським львівським парохом. Жив у другій половині XVIII ст. (народився 1752 р.). Іван Пашковський. Дещо більше можна сказати про Івана Пашковського на підставі його співаника. Найдавніша Д?(т* над його піснями 1764 р. Був "бакаларом предградським 1 пізніше мишковицьким парохом, правдоподібно на Тер- Призабуті поети 321 нопільщині. Писав вірші й за часів львівського єпископа Брянського, що для нього просив щастя в закінченні пісні св. Миколаєві "Хвалу ти хощу воздати". Йому ж належить популярна в Галицькій землі коляда "Херувими свять". Відзначався безумовно поетичним хистом, як і дехто з інших акростихових поетів: крім Длонського Пазій, Туров- ський, Гешицький та ін. Пісня останнього на Великдень зображує воскресіння Христа в зв'язку з відродженням природи: Всякеє древо цвіти пускаєгь, земля траву прозябасгь. О воскресеніи Створьітелевомь играйте, море, ріки, со человіки співайте; гори, холми, кедри помраченни, солнце промени ясно пускаєгь, днесь єсте світа исполненни; зь под-ь скали темной сіяєгь. Акростихові автори, невідомі з "Богогласника". Нових акростихових авторів принесли почаївські "ПЬсни благо- ГОВБЙНЬІЯ" з 1806 р.: Дроздовського, Сильвестра А. й Івана Посовського. З великого числа віршів Дроздовського (8) в названій збірці можна здогадуватися, що він був упорядником її, позаздривши авторській славі богогласниковим поетам. По рукописних збірках набожних пісень зустрічається довга низка нових аматорів акростихового закріплення свого авторства. З самих імен відомі: Александер, Андрей, Василій поп, Гавриїл, Георгій, Гарасим, Григорій, Ілияш, Йоан, Николай, Прокопій, Самуїл, Серафим, Симон, Тимотей, Трофим і Яков. Із прізвищами зустрічаються такі акростихові .автори: Ілля Бачинський, Васіян Бро..., Іван Буховецький, Степан Вагановський, Дуйковський, Дунаївський, Павло Запотоцький, Зукевич, Івасенко, Ільницький, Хведір Касте- вич, Костецький, Юстин Кортенський, Кривицький, Григорій Кровіцький, Левицький, шепетівський бакалавр Семен Ма- лишевич, Медицький, парох Мединич Іван Мартинович (склав пісню св. Миколаєві 1785 р.), Іван Навичинський, Пахомсь- кий, Радецький, Дмитро Рійницький, Руденський, Савчак, Потап Толстий, Чурпсський і Якимович. Старший канцеля- рист Матій Холодович (1710 З близько 1780) вправлявся також у віршуванні та склав вірш новому чудотворцеві Дмитрові Тупталенкові й інший на Преображення з акро- стихом "Матфій". Він являв із себе українську інтелігентну людину XVIII ст., що вибивалася з-посеред своїх сучасників як освітою, так і незвичайною самостійністю характеру. З василіан відомий Спиридрн Яхимович як перекладач із латинської мови одної пісні св. Бернарда про Богородицю. -Запізнілі зразки давніх віршарів бачимо ще в XIX ст. не Т|льки серед сільських дяків, але й серед священиків, як 322 Живучість набожної пісні в лірницькому репертуарі Ферлсєвич у Товтрах на Буковині або Степан Шепедій у Скільщині зі своїм "їсторіостіхом". Ферлеєвич навіть надру- кував свої вірші в Чернівцях 1849 р. п. н. "Сій пїснЬ, псалми, стихи, которіи псалмьі имя й прозваніє, характерь й селеніє, в немже обнтаєть, краєгранесіємь обявляєть". я^ анахроністичний курйоз тільки й цікава ця книжка. 8. Живучість набожної пісні в лірницькому репертуарі Вплив українських духовних віршів на чужинців. Українські духовні вірші мали великий вплив на Білорусь, Московщину, де, зокрема, користувалися популярністю серед старообрядців, і на південну Слов'янщину. Порівняно з Україною, багатою ліричними й лірично-епічними "псальмами", Московщина багата епічними духовними віршами (стихами). По дорозі до південної Слов'янщини культурний вплив України затримався й на румунських землях навіть в обсягу духовних віршів. "Стихи умилительннє" ченця Михайла з Нямецького мона- стиря вказують тут і там своїми українськими римами на українське походження їх автора. Вплив українських духов- них віршів сягнув і Сербії. Дослідження показали, що сербський вірш про Олексія, чоловіка божого, походить із "Міней" Дмитра Тупталенка. Взагалі, сербські духовні вірші пізнього походження й щодо форми та змісту залежні від українських віршів. Це стоїть у зв'язку з українським впливом на сербську літературу в першій половині XVIII ст., зокрема з українською школою в Сербії. Набожні пісні як культурний пережиток в Україні. Розуміється, що в своїй батьківщині продовжувала українська набожна пісня й у XIX ст. своє життя, очевидно настільки, наскільки існували умови для її життя як культурного пережитку в двох напрямах. Сливе не розвиваючися далі (за винятком найостанніших часів), вона задержалась в ужитку уніатів на південно-західних землях України, а на всій Українській Землі, наскільки колишні носії набожної пісні (студенти, бурсаки, дяки, зокрема мандрівні) передали свій репертуар спадкоємцям; колядникам і лірникам. Крім цього, досі зберігся звичай ходіння зі звіздою, а різними шляхами потрапила набожна пісня й у народні маси, зокрема жінки співають по всяких поминках і головно в часі великого посту псалми. Таку назву одержали пісні релігійного й морально- дидактичного змісту. Лірництво. В репертуар лірників входять псалми й сатиричні пісні. Одно й друге вони успадкували В|Д мандрівних студентів, коли нові умови культурного життя Живучість набожної' пісні в лірницькому репертуарі 323 витіснили старі звички. Правдоподібно, ще й за часів мандрівних дяків відспівували старці по шпиталях старої України набожні пісні. В тих часах і треба шукати нероз яснсного досі початку лірницької організації * з її Лірник Порфир Завертун (Прохір Завертаний) із Бузівки Таращанського повіту на Київщині школами, цехами, таємною мовою і репертуаром, виконува- ним при допомозі ліри. Від решти дідів-старців відрізнялися лірники різко: вони були солідні, чесні, а такі прикмети нелегко знайти в інших прошаків. Лірники творили окремий стан, вступ до якого був можливий тільки при виконанні Деяких умов. Не вистачало бути сліпим дідом і купити собі ЛФУ, щоб стати лірником, але треба було набути право 324 Живучість набожної пісні в лірницькому репертуарі носити її, треба було вступити в лірництво. Хто хотів стати лірником, мусив іти на науку до старого лірника, в котрого виучував протягом кількох літ лірницьку мову, молитви, гру на лірі та співання релігійно-моральних, сатиричних і інших пісень. Коли минув курс науки, учитель збирав лірників, і ученик піддавався іспитові. Зложивши іспит, одержував "визвілку" та ставав справжнім лірником. Сатирична частина репертуару лірників. На жаль, репертуар лірників почали записувати досить пізно; збирався козацький епос, а занедбувалися сатиричні пісні та псалми. І в сатиричних піснях і псалмах помітні остатки репертуару колишніх мандрівних студентів і дяків. Ось сатирична пісня про Космину, що йде гола по дорозі, боса по морозі та стрічає різних людей, котрих по-дурному вітає, за що беруть Космину, беруть за чуприну, беруть у вулицю, били в потилицю. Ця пісня нагадує пісню про мандрівного ляха з Варшави: Да йшов ляшок із Варшави, на цім бути, сукні шарі. Безпечний, бо при боці канчук. Та незважаючи на це, селянин двічі, а "русин" раз "за чуприну вихитав" його за те, що не поздоровив їх. І зняв шапку хутенько, уклонився низенько. Медвідь мовит: що, лях, грати? Почав з ляшком жартовати. Медвідь з ляхом попіграв і чуприну обідрав. Як бачимо, пісня належить до таких, в яких украшці висміювали поляків, а поляки З українців. До сатиричного відділу лірницького репертуару належать пісні про Бугая, про кисіль, тещу, біду й ін. У пісні про кисіль підкреслена українська повільність. Один селянин сильно захворів, і йому захотілося киселю. Пішла жінка селом роздобути його. Дістала тільки сирого вівса, що сох цілий місяць. Тоді пішла за ступою, щоб стовкти овес. Випросила жорна, й то не кам'яні, а дерев'яні. Товкла овес цілий місяць і пішла просити горщика, але дістала діжу. Якось процідила потовчений овес і поставила його до холодної печі. Поки піч розгорілася й закипів кисіль, Яцько уже задубів. Лірницькі псалми. Сатиричні й гумористичні пісні співали лірники тільки при веселих нагодах, а на відпустах, празниках, ярмарках або в переході від хати до хати співали духовні й дидактичні пісні. Про перекручення, до яких доходили лірники, відспівуючи незрозумілі для себе тексти старих набожних пісень, свідчать кілька зразків: початок пісні св. Василієві "Изліяся благодать" перекручений на "од злих єси благодать^ або "БОЗТ.ЯВЛЯЙСЯ благодать"; початок пісні про муки Христа "Родь єврейскіи затворенньїй" перекручений на "Родь єврейскіи сотвореними" і т. д. Гей, пішов ляшок дорогою, надибав білу гусь над водою. Помагайбо, біла гусь! Навчила мене тая Русь. Лсч ось ідет медвідь кусий, а він мовит, що й то русин. Живучість набожної пісні в лірницькому репертуарі 325 Що робив лірник або кобзар із первісного тексту пісні, показом цього хай послужить перша строфа акростихової пісні Василя (правдоподібно, Пашковського) про бідного сироту. Остап Вересай ось як співав згадану строфу: Великий мій жалю! Про що я ізнущаю? (одна нісенітниця) Яко рано до церкви побужаєш, рано, (друга нісенітниця) Як острим мечем пробуждасш тсло. І [цастія моє де ся гюдєлось, що мя встановило? А в оригіналі читаємо: Великий мой жалю, по что мя смущасш? По что сердцу рани нестерпиме дасш? Аки мечем острим пробождаєш тіло. ІЦастіс мос, де ся ти поділо, жесь мя оставило? Одначе попри пісні, які механічно зберігав лірник у своїй пам'яті й тому псував їх так далеко, що й не впізнати їх, співали лірники пісні, що глибше зачіпали життя народу й оживляли натхнення лірника. Чи описуючи, що дожидає грішників і що праведників, які муки перших і яке щасливе життя останніх, чи змальовуючи ненормальне суспільне й родинне життя (лихі відносини чоловіка й жінки, батьків із дітьми, дітей між собою, ворожнечу сусідів, гірке життя сироти в мачухи тощо), лірники справляли сильне враження на своїх численних слухачів. Усі слухачі тамували подих, устромивши очі в лірника або в простір; тільки час від часу чути зітхання або й видко сльози на очах зворушних. Туга за молодістю. Тут і там не бракує у пісні й поетичних картин: Годі вам шуміти, зелениї луки! Годі мліти серцю мому з незносної туги! Як цвіти прекрасниї скоро одцвітають, то так нас молоди! літа скоро покидають. Пройшли літа скоро, як бистриї ріки, а я живу при нещасті через усі віки. Віють вітри в степу З запрету не мають, ідуть мисли в день і в нощі З спокою не дають. Розуміється, такі порівняння чисто літературні, але вони за винятком недоладного вислову про життя "при нещасті через усі віки" З збереглися незіпсовані, бо були доступні для уяви лірника-кобзаря. В цьому вірші висловлений жаль-туга за молодими літами. Лірницька псалма про сирітку. Порівняння з шумом лугів належить до улюблених у лірників. Ним починаються й деякі варіанти пісні про сирітку: 326 Живучість набожної пісні в лірницькому репертуарі Зашуміли луги, забреніли ріки; котриї великі, ті підуть служити, З помре отець, мати З сироти на віки: котриї маленькі, ті будуть бідити. Пішла сирітка блукати по світу, шукати рідної матері. Зустрів її Бог і сказав Ти, що не знайде матері, бо вона лежить у гробі. Й пішла сирітка плакати на гріб матері, що порадила доньці попросити мачуху зшити сорочечку, змити голівоньку. А чужа мати сорочки не зшила, нещасну сирітку на смерть нарядила, пішла по сусідах, її обсудила: "Сирота ледащо, не хоче робити, тілько опоминасться сорочечку шити". Хоч сирота робить, її роботу мають ні за що, називають її лінивою, не- дбайливою. І вислухав Бог молитви сирітки та взяв її до себе. Й взяли сирітку ангели до ясного неба, а два прокляті вкинули мачуху глибоко до пекла. Культ батьків у лірницьких піснях. З браку послуху й пошани до батьків походить усе лихо на світі або, як каже лірницький вірш, ох, на войнах світ настає, на войнах ся і скінчає. Немає на світі добра й не буде, бо сип отця не шанує, мати дочку проклинає, дочка матку зневажає, дочка во віки щастя не має. У чистому полі, на роздоллі, серед зелененьких трав, лежать три молоденькі молодці, рідні сини нещасної вдови, посічені, порубані. Журяться, що опинилися па чужині, де їм приидеться пропасти, бо нікому їх доглянути. В розмові стверджують, що не шаблі порубали їх, тільки отцеві слова злагідненькі, материні слези все дрібненькі. Коли б знала мати про них, змилувалася б над ними і доглянула б їх. А так цю прислугу взяв на себе чорноперий орел, що почав живцем очі видирати й поїдати їх тіло, проливати червону кров. Найбільше карає Бог за батька й матір тому, що, як підносить це лірницький вірш "Горе, горе на сім світі жити", як тяжко-важко каміння лупати, а ще гірше тяжко діти годувати. Як камінь лупати, можна відпочити, З діти годувати З горе в світі жити. Як діти малиї, отця, матір знають; як повиростають, ні за що не мають. Пісня про правду й неправду. З-поміж усіх морально-ди- дактичних лірницьких пісень вибивається на перше місце чисто рсфлексійна й заразом поетична пісня про правду. Й елементи пісні про сирітку й елементи пісні про правду співіснують у творах нашої старої лірики. Для сироти слина надія на Ісуса: Бідна ж моя головонька! Я на світі сиротонька: ні матусі, ні татуся. До кого ж я прихилюся? Прихилюся до Ісуса: той мні отець і матуся, той мні радость і утіха, тим позбуду всего лиха. Живучість набожної пісні в лірницькому репертуарі 327 Так починається стара пісня й зразу ж підкреслює панування неправди на світі: Ллє лихо, біда всюди: толко смуток із бідою. Єдаїп другого видає і на славі забивас. ненавидять злиі люди; ні радості, ні спокою Словом: Тепер правда лежит долі, Тепер правди ність ні мало, а неправда в добрій волі. бо на світі все зло стало. Варто було б знайти інші варіанти цієї пісні, певно, важливі для вияснення чірпицькоТ пісні про правду, записаної в такому найдавнішому варіанті ще пепед 1845 р. коло БілоТ Церкви на Київщині: Ой, сей світ, ой, сей світ великая зрада, що по всьому світу настала неправда! Чи ти, правдо, вмерла, чи ти заключена, що тая неправда увесь світ зажерла? Бо тепера правда стоїть у порога, а тая неправда сидить копець стола. Бо тепера правду під нозі топтають, а тую неправду трунком наповають. Бо тепера правда сидить у темниці, а тая неправда з панами в світлиці. Бо тепера правда сльозами вмиває, а тая неправда з панами гуляє. Нема в світі правди, тільки рідна мати! Наблизився кінець світу, бо треба стерегтися рідного брата. Він з тобою їсть, п'є, а враз бесідує, а на серці злість має, неприязнь готує. Хто по правді судить, то того карають, а хто не по правді, того поважають. Лірницька пісня закінчується висловом, що перед страшним судом усі вбачим правду. І давній вірш просить Бога: Боже, дай нам любов іміти, донелі на суді страшном ім'я твоє днесь хвалити, узрим світ твой со ужасом. Як лірницька пісня починається наріканням, що світ З цс одна велика зрада, такі ж думки має і давній вірш на своєму початку: Тераз в світі великіс зради, немаш тераз по всем світі правди: отец сина не любит, син теж отца ізрадит през свою злость. А цорка матку зневажаст, матка єй щастя проклинаєт, брат на брата воюст, Дальший зміст вірша З це моралізаторські висновки сумних стверджень ча його початку. Розбором варіантів лірницької й кобзарської пісні про рравду зайнявся Франко в окремій розвідці й указав на Ідейні нитки, що пов'язують цю пісню зі старою українською на здравіє чатуєт, би єго забил. Так сусід іс сусідом жист, єден другому непріязнь готує, коби єго уловити і в неславу впровадити, в нещастя. 328 Семен Климів літературною пам'яткою ХІУ-ХУ ст. "Словомь о правді й неправді". Що стосується джерела пісні про правду й неправду, можна з найбільшою правдоподібністю сказати, що давня українська пам'ятка не стала джерелом лірницької пісні; для останньої й не треба було сягати по такі далекі джерела, коли й хід щоденного життя на Україні давав аж надто багато прикладів панування неправди, й у XVIII ст. аж роїлося в українському письменстві від усяких висловів про правду й неправду, як ось у Климентія, у згаданих вище віршах або в Семена Климова. 9. Семен Климів Популярність Семена Климова в першій половині XIX ст. Климів був сливе століття відомий під прізвищем: Климов- ський. В травні 1812р. виставлено оперу-во- дсвіль "Козакь-стихо- твореігь" кн. А. Ша- ховського, яка мала великий успіх і витри- мала кілька видань за життя автора. Героєм водевілю є Климовсь- кий, козак-пост, що на час з'являється з війни й рятує свою дівчину Марусю від насильної видачі заміж за ти- сяцького Прудиуса. Поганого знавця Ук- раїни, її побуту й мови висміяв "Украинській Вьстникт," і Котлярев- ський у "Наталці-пол- тавці", але слава про Климовського пішла. Його ім'я потрапило у Семен Климів (надуманий портрет СЛОВНИКИ письменників М. Башилова в ЫМолодикуы) 4 Наук0ві праці. Про нього передавали, шЁ не менше від сімох грецьких мудреців користувався славою й повагою між козаками, що як натхненна Пітія говорив у розмовах високолетними віршами, давав приятелям розумні поради й повторював часто приказку: "Нам добро й нікому зло З то законне життя". Про ступінь його популярності в Семен Климів 329 першій половині XIX ст. свідчить та обставина, що з'явилися два надумані його портрети, один із них у харківському "Молодику" 1843 р., де й надрукував Яків Щоголів свій вірш під назвою "На спомин Климовського". Вірші Климова. Правдоподібно, мав козацький пост якусь усну традицію на початку XIX ст., що зробила йому славу більшу, ніж це дозволяли б фактичні дані про нього. В рукописнім відділі бібліотеки Петербурзької Академії наук зберігся твір Семена Климова з серпня 1724 р. під назвою "О правосудіи начальствующих-ь, правди й бодрости ихь" із додатком іншого твору під назвою "О смирсніи вьісочайшихі.". Після прозової передмови йдуть обидві речі, зложені тринадцятьскладовим силабічним віршем (902 + 160 рядків). Протилежно до звичайного раболіпного тону українських панегіристів XVIII ст. твір Климова являє собою щось цілком інше. Далекий від прославляння Петра Великого, що йому піднесена книга, аитор говорить, то правда З це душа царя: як тіло без дуті недіяльне, мсртие га гпнле, такий і цар без правди, й краще серед бідаків із правдою терпіти голод, ніж бути царем і не мати правди. Цар повинен бути ласкавий, але треба, щоб його ласка була розумна. Коли він не карає смертю гнобителів народу, бачачи його стогін, такий володар не с батьком, що боліс над дітьми; прощений його ласкою сенатор запалиться злим духом і знову сповнить гріх вбивства. Сенатор матиме право сказати, що перший головний гріх походить від сенатора, а другий явний гріх царя. Справедливий суд З це необхідна чеснота царів; цар повинен дбати про своїх людей і берегти їх, як пастир овець, нюб ніщо не пошкодило підвладним. А відзначаючися всякими прикметами, цар повинен бути покірний і пам'ятати про те, що все минуще: нині глава вт> короні лучами блистасгь, утро червію пишу смерть сію представлясгь; днесь вь порфирі;, утро вт> тлті трупомт, облеченній вм%сто златой одежди всякі, прсвознесенній. Тільки цар, що поза царською владою всім рівний, навчиться добре держати царське берло. Н<ч може бути сумніву, що думки автора, призначені для великих цього світу, можуть викликати тільки пошану для нього. У екзему творі й назвав Климів правду Христовою сіткою в життєвому морі, стовпом земних царів, джерелом життя, бо правда ллс живу воду, словом: правда ссть вс^хт, благихь дйлт> лїпота й сила, сия святихт. вйнцами в неб% украсила. Правда ссть самт> Богь й д%ло сто божественно всяческоє ссть світом правди ОС-БНСННО. А пісня про правду саме й закінчується тим, що "сам Господь є правда". Справа авторства пісні "їхав козак за Дунай". Котля- ревський вложив у "Наталці-полтавці" в уста Петра такі слова: "Климовський був письменний, компонував пісні і був иборний козак, служив у полку пана Кочубея на баталії з 330 Світська елегія Шведами, під нашою Полтавою". Відбилася тут темна традиція про Климова, що приписано йому пісню "їхав козак за Дунай", яка мала великий успіх на початку XIX ст. Навів її в своїм водевілі кн. Шаховський, що не знав української мови настільки, щоб написати таку пісню. Зрештою, в Пантеоні російських поетів читаємо, що пісня "Не хочу я нічого, тілько тебе одного", яку так виспівували тоді дами, є "твором Климовського, ученика природи, на жаль, недов- ченого мистецтвом". Чи це твір Климова, чи ні, в кожному разі наведена цитата З цс два перші рядки четвертої строфи пісні "їхав козак за Дунай". Козак прощається з дівчиною, а вона плаче, що він покидає її. Козак просить не ламати білих рук, не втирати сивих очей, а дожидати його зі славою з війни. На це й відповідає дівчина, що все хай пропадає, тільки щоб милий був здоров. На підставі цієї пісні Кулжинський, як цс й само зрозуміле в дослідника-роман- тика, написав про Климова: "Благословлений від природи рідкою чутливістю серця, живою, огненною уявою та глибоким, бистрим розумом, він як улюбленець Аполлона засідав між козацькими старшинами й між гарними ук- раїнськими дівчатами". 10. Світська елегія Автори набожних і світських пісень. Чи пісня "їхав козак за Дунай" була твором Семена Климова, чи ні, можна загально припускати, що той, хто зложив одну пісню живою мовою, складав їх більше тією самою мовою й що автори набожних пісень були нерідко авторами й світських пісень. До таких авторів належали, наприклад, Лсвицький, Роман Корецький, Іван і Василь ГІашковські, Ілля Бачинський та ін. Акростихова пісня Бачинського з початку XVIII ст. оспівує тугу за ріднею на чужині: Ах, нещасная година, Куди гляну, не обачу, що чужина не родина. только стану да заплачу. По-дурному зробив, що вибрався на чужину, бо на чужині пробувати, так чужину треба знати. Сирітська недоля. Пісні про чужину пов'язані звичайно з наріканнями на сирітську недолю. Бідна моя головонька, я на світі сиротонька З оповідає автор однієї пісні про себе й так пише про свій побут на чужині- оставив я всю родину, І тоє людім тяжко стало, зайшов в чужую країну, що в убогім углі мало знайшов був я хліба шматок тугу свою розділяв, і покою тісний куток. тісний куток за рай мав. Світська елегія 331 Тому задумав переселитися в інші околиці. У звичці мандрувати бачить автор іншої пісні неможливість жити з родиною, з якою, може, поводилося б йому краще. Від молодих літ не має щасливої долі, терпить тяжку біду та блукає по всім світі, як яка пташина. Летів орел через море, піра уронивши; а хто ж тебе там потішит, сирото наймильший? Ой, як тяжко сиву піру на зсмли лежати, ох, так тяжко на чужині родини не мати. Летів орел через море, да подай, море, нити; трудно, трудно сиротинці на чужині жити. В іншій пісні пише сирота листи й просить лебедя передати їх родині: Прилетіте, прилетіте, білі лебедоньки, понесіте от мене родині листоиьки. Отсуну я кватироньку, гляну по світоньку: ах, там люде ходят, з родиною ся водят. А я, бідний сиротонька, дивлячися плачу, перед сльозоньками світонька не бачу. Більш поширена інша пісня про сирітську долю з таким самим початком, як і попередня "Що я кому виноват, за що погибаю?" Доля сироти незавидна. Його нснавидят, гадят, б'ют, живцем пожирают, як яструби на бідную пташку нападают. З його нещастя може вирятувати його тільки один Бог. Такий же вихід із сирітської недолі в пісні "А що в світі за зрада великая стала?" з такими порівняннями: А у лісі тонким древом і вітер колишет, а сирота на чужині ледви з лиха дишст. А у лісі болта пташка меншую збинаєт, а сирота на чужині слези проливаст. Сирота впадас в тугу навіть під час свого весілля. Його потішає вірш: Чого тьі ради, младенче, вправилі> тугу в свос сердце? Серце сироти розвеселилося б, коли б на його весілля прибули батько, мати й сестри, коли б вони раділи його веселістю. На межі між світською й духовною елегісю. З усіх пісень про чужину й сирітську долю пробивається сильний релігійний, побожно-молитовний настрій, яким і набли- жається світська елегія до духовної. На межі між однією та Другою стоять такі вірші, як "Сам я не знаю, як на світі жити". Тяжко бути з тілом на землі й не грішити. На противагу інший ліричний вірш "Ой коли ми знали і коли відали, як у пеклі лиха доля" радить у монастирі за гріхи 332 Світська елегія по летить ст> тоски, горя, туги вт> далеки страми, пусти луги, чтобь не возвратиться ктому не спариться, зт> другою, З Бога молити. Проклята бо доля завжди жити з бісом у пеклі. Краще не знати батька й матері. Коли дорога не веде до неба, то кожна наша справа й козацька слава зміниться на погибель. Світ дрижав перед козаками, а біс хвалиться ними. Закінчується вірш закликом до покаяння, бо "Мати Україна козацького сина на славу" породила. Хай перестануть гинути як мухи. Вірш названий козацькою думою, правдоподібно тому, що виспівувався серед козацтва. Та й не в усіх монастирях було праведне життя. Тривалий час виспівували світські й духовні по обох боках Дніпра про не дуже праведне життя частини ченців, їх життя проходило серед сміхів, забав, гри на інструментах. А що нудно було сидіти в келії, шукали "в селах молодиць веселих і дівчат". Пісня пригадує чернечі обітниці, сумління, віру та присягу. Бо й горлиця, какт, друга лишится, во вики зт> другимь не спарится, гдї дрсво зелено, цвїтьі украшено, не сядсгь; а деякий чернець живе так, що тільки звірята можуть подати йому подібні приклади. Ця пісня була популярна вже наприкінці XVIII ст, Життєва бездольпість. До сирітських пісень належить і згадана вище лірницька пісня "Великий мой жалю" Василя, правдоподібно Пашковського, яка входить уже в круг пісень про життєву бездольність. Без щастя нема де прихилити бідної голови. Життя без щастя З це життя вигнанця. Немає користі з нього. Немає щастя, бо й немає справедливості й рівності, співас автор однієї пісні й потішається тільки надією на будучину. Хоч який великий світ, а нещасливий третій автор, бо куди не піде, не знайде щастя ("Пора приходить по щастю тужить"). Одну мине біду, десять нових іде слідом за ним. Не треба було й родитися, бо жити без щастя З це діло смерті: щастям гори проходив, а без щастя заблудив. Інша пісня стверджує, що нема людини без смутку; не завжди буває зима, після ночі настає день, а на весну клен заквітає, хоч в осень лист опадає. Часто буває, що недоля плаче рано, а увечері скаче весело. Звичайна порада пісень у нещасті звертатися з молитвою до Бога. В одному вірші просить автор Бога карати його, але не кидати, бо хоч тяжка божа рука, але батьківська: горе дитині, котрої не б'є мати. Світська елегія 333 Вірш Олександра Падальського. Мотиви пісень про бсз- дольність зібрані разом у вірші Олександра Падальського, з якого пробивається щирий сум просто, природно, без вишуканих фраз. Цс відомий з низки копій вірш з початком: А кто на світі без долі вродится, часи молодоїс як з дощу потоки З ТОМУ світ марне як коло точится: все то марне минаст. літа марне плинут як бистрис ріки, Краще б було не родитися, ніж жити нещасливо на світі, або, вродившися, швидко вмерти, щоб не було жалю. Панує тільки той, кому служить доля. Зате про себе говорить автор ось що: ґ Куди повернуся, не маю радости, Вийду межи люде, стою та думаю, тілко в очах слези, а в сердцу що люде гуляют як риба в Дунаю. жалости. Ах, тяжкий мой жалю! Коли б мав орлині крила, полетів би в чужі сторони шукати долі. Ах, світе марний, ти щастям керуєш: а другіє водиш в нестерпимих сднаго минаєш, другаго даруєш; латах, иніпих людей садиш в дорогіс шати, рани сердцу задаєш! Ніхто не знає чоловіка в нещасті, коли він не має нічого в кишені, хоч би буы і чесного роду й наймудріший. /[е ж ся челоіііку в нещастю подіти? не тілко чужина, але і родина, До кого он маст главу приклонити? при нещасной годині. Хоч мінний пануст, а не поратуст, Одні люди проживають життя щасливо, а інші від народження до смерті не знають розкоші. Рожни', мови о мізерном мают, зараз єдин з другим почнутся котриТ на сііііі пендзи не знают. зглядаїи, Коли прийдет вбогий где межи богаті, в каждом слові осудят. ЛІ:Іор піде в світ шукати "фортуни". Коли знайде її, знатимуть його люди всюди, к\ди повернеться. А псе ж Іо фортуна тос справуст: кому ока служит, той завше пануєт; кіо форгуну маст, кождий того знаст, ІЦо за втіха людині, коли вона марно тратить літа свого віку? Автор не мас ні одної зичливої людини, хіба один Ког змилується над ним і хоч раз потішить його серце. Цього стало б йому повік. Пісня безумовно західноукраїнського походження. Про Падальського, що акростихом закріпив своє авторство, немає жодних даних: усі здогади Франка, що перший опублікував цього вірша, щодо автора та його походження поетична видумка. Взагалі подібні вірші Падальського користувалися великою популярністю в XVIII ст., а вірш якогось Левицького навіть починається такими самими словами, як вірш Чадальського. Нещастя Левицького походить від ворогів: Трудно з ворогами, да ніщо чинити! Прийдется як камень в воду утопити. Прокльоном, щоб скам'яніли вороги, вибрехали собі зуби, чі та пропали, як камінь у воді, закінчує автор свого вірша. а на мізернаго ик звір поглядаст. сще ся наругаст. 334 Любовна лірика 11. Любовна лірика Вороги й обмови в любовній ліриці. Нарікання на ворогів З це один із улюблених мотивів старої української любовної лірики. Автор однієї з пісень із цим мотивом просить ворогів не тішитися з його нещастя, що любив три роки дівчину й мати відрадила її брати. На лютих ворогів нарікає й пісня з акростихом Олена ("Ох, мні жаль непомалу"). Автор пісні "Чого я смутний, чого журюся?" просить ворогів бодай не чіпати його серця, а автор іншої пісні "І хто ж на світі угадає жити?" збирається посіяти кріп і розсаду на досаду ворогам; зійде добре розсада й чорт забере ворогів, Люди такі лукаві, що трудно посидіти й порозмовляти з милим ("А хто можст знати, що діється в світі?"). Зокрема, сусіди небезпечні для закоханих ("Матулейко, голубойко, сокол прилітає"): Ой вийду я за ворота, стану як сирота, лядащиця мене судит, а мні соромота. Не так лихі собаченьки, як лихі сусіде, зараз вони питаються, скоро хто приїде. Зараз вони питаються: ци любиш ти кого? З Ой хоч люблю, хоч не люблю, що ж кому до того? У пісні "Ох як тяжко, хто кохає" дівчина не звертає уваги на обмови, бо щиро кохає милого; з ним їй мило натішитися, хоч, щоправда, близько говорити з ним трудно: зараз мене бідну судят, ему ж мене вслми гудят. Авже ж бо то тая заздрості, проклятая чинит. Іїех нароком руку стисне албо жартом слово писне, то зараз обмова людская готова будет. Участь мандрівних Як ся ще низко кланяст, то говорят: з ним ся знаст. Що ж кому до того, що маю я свого друга? Хто не любит, то гадас, то як жонка язик має. Мудрий не завидит; дурний, хочай видит, не дбає. студентів у складанні любовної лірики. На мотиві обмови побудована й пісня "Сейкевичу, моє серце, житний колосойку" з цікавим закінченням, що виразно вказує на середовище, з якого вийшла пісня: Вандровали школярчики з турецької школи, написали на папери да чорниі брови. А втім, сороміцький елемент у пісні теж вказує походження від мандрівних дяків і пісні "Нудно мні, думаю". Автор не мав утіхи в цілім своїм житті. Пішов би до монастиря, але сам собі не вірить, бо там треба много сили, щоби біси не скусили. на я Любовна лірика 335 Хіба заліпив би очі, бо коли б побачив гарну дівчину, відскочив би від престолу. Вдатністю до дівчат хвалиться й автор пісні "Реку правду ненароком". Любов з першого погляду. Інший автор співає про любов з першого погляду: Гей, сам же я не знаю, що так мині нудно: тилко-м тя раз, сердце, бачив, вимовити трудно. Полюбив і витратиться до останнього гроша, щоб домогтися ласки любої дівчини. Ось і виявлення любові: До ног твоїх упадаю, не одмовляй тому, що-м приїхав позискати ласку твою в дому, гей, вірному своєму, котрий зносит вік цілий, прагнст бути жичливий. Любовна туга закоханих. Низка пісень малює вірну й щиру любов. Пісня "От нещасної долі" оповідає, як тяжко закоханому без дівчини. Виходив усі доріженьки, витоптав усі стежсньки, куди вона ходила, та не знайшов її. Просить соловейка злучити його з милою, орла З позичити йому крил. Закоханий плаче день і ніч, його серце в'яне безперестанно в пісні, розмір якої вказує на шкільне походження ("В смутной хвилі, смажной долі для якой причини"). Він хоче скрити свою любов ("Великую тепер радость маю на приміті"). Не трудно йому довгими вечорами допізна сидіти, не надоїсть дивитися на милу: Гді прямая любов живет, тим очі гонорят; коли один чего схочет, обої не спорят. Кто в секреті любов тихо держати не буде, тог пропаде за собаку, как дознают люде. Такс виспівували наші предки на початку й у середині XVIII ст. Закоханий не може ні їсти, ні спати. Тужить безустанно й зітхає, коли день настане ("Тужу без прсстанку. Що ж чинити маю?"). Навіть на чужині він такий вірний дівчині, що хоче там умерти, коли вона знайде вірнішого ('Ах, як тяжко серце тужит за тобою, мила!"). Закоханому тяжко на серці, коли не бачить дівчини, пішов би вночі, але боїться "блуду для страшного суду". ("Жаль ссрдсйку, що тя не видаю"). У відповідь просить дівчина не лякатися страшного суду, бо коли вона не бачить милого, тужить серцем, сумує тяжко, зітхає та міниться на обличчі. Ствердженням, що дівчина з любові змарніла, починається одна з пісень, популярних на початку XVIII ст. Липо, Апнусейко панно, Чом жесь ізмарніла слічная Діянно, і личенько отмінила? чом жесь ізмарніла? Булась не такая! ^розуміло, така зміна відбулася тому, що не бачила илого, котрий сідлає коня та приїздить у гості до неї: 336 Любовна лірика "Чолом, мосця панно, З "Дай же ручку, облюбленче, чолом, мос серце!" з радости великой!" Запросила до покою, де гуляли, розмовляли й пили за здоров'я: Многа літа, папнонько, многа літа, голубонько, зо мною посполу! Мотив сідлання коня характерний для багатьох пісень, наприклад, для пісні: Да й по садоньку я хожу, да й не нахожуся: я на тебе, моє сердце, гляжу, да й не нагляжуся. Перед ворітьми він сідлає коня, а гарна дівчина зітхає тяжко. Не встиг сісти на коня, а вже вона втратила охоту їсти й пити; не встиг виїхати з двора, а вже почала ламати руки. Навіть вірне кохання видається закоханому зрадою ("О зрадливеє кохання, гди ж ся юж розстати!") та клопоче йому голову ("Дівчинойко, моя голубойко"). Мучить його сумнів, чи вона буде його. Присягає гарній дівчині на вічну любов, хоч вона не має віна ("Сердце пропало і шлюбовало, что єї не забуду"), або, зітхаючи з любовної туги, додержує слова дівчині ("Красний молодче, тяженько вздихаєш"). Наприкінці XVII й з початком XVIII ст. були дуже модні романси. Один із них із зображенням любовної туги дівчини починається: О роскошная Венсра, где нині обцуєш? Ти, сердечний Купідине, чаю, глас мой чусш. Дівчина просить їх прийти, втішити її смутну, розвеселити тугу в її серці. Умирає з туги, що не бачить милого. ІІЇсть бо в вертограді такового цвйта красотою, добротою сред-ь самаго лїта, яко друп> мой прслюбезньїй, в немже свою душу полатаю й за него, ах, умерти мушу. Бажає, щоб її думки перетворилися в слово та сказали милому, що її серце завжди готове його прийняти. Інакше вона не називала б його ясненьким соколом, найкращим квіточком. Від квіту краща його врода: весь бо сси преизрядент> й честнаго рода. Возрастом-ь своимь предивнмм зракт, увеселяєшь, словом-ь сладким-ь й уклономт. себе почитаєшь. Зриигь пречудно оченьками, ажт> серденько мл^є, душа горить, серде болить, красная лелїє. Неначе доповненням цього романсу є популярна у той самий час пісня "Скажи мині, соловейку, правду" з просьбою дівчини, щоб милий прийшов опівночі, бо тоді можна буде й голосно порозмовляти тому, що сон здолає кожного. Інша пісня змальовує, яке лихо для дівчини щире кохання: Любовна лірика 337 Пливе судно одним єдно, під ним вода тиха; хто не знає любитися, той не знає лиха. ОСУШИВ мене, зв'ялив мене, осушив мене молоду, ой, як вітер із морозом тую траву зелену. Сушиш мене, в'ялиш мене, як вітер билину; мудрий будеш, як добудеш молоду дівчину. Дівчина нудить серцем, коли не бачить того, кого кохас ("Ах, як сердцу Ііе нудіти!"). Голуб гукає на вулиці, шукає своєї голубки. Й дівчина давно бачилася зі своїм милим. Летівши через двір, ударяють два голуби крилоньками об поріг і приносять радісну звістку про приїзд милого на коні ("Ой листойком дорожейка припала"). Коли нема милого, дівчина йде в діброву шукати його ("Пойду в дубровоньку, гляну по світоньку"). Чи сидить у хаті, чи ляже спати, завжди стоїть милий в її очах: на мураві грають, пташеньки співають; я бідна думаю, радости не маю. Йде між гори й там не бачить милого. Також у лісах губить слід, бо нема того, кого кохає. Тому ходить по салу й ламає руки ("На зарінці встану, на річеньку взгляну"). А ось ішс один із кращих поетичних висловів любовної туги: Доле проклятая! Мати нещасная, люсь мене зродила, на той світ пустила. Ци я снжу ы хаті, цн я лягу спати, стоїт миленькая, в очсх хорошая. На мураві грают, Іпашеньки спіітют, - я бідний думаю, Попод гай річенька да шумит бистренька: риба до рибоньки, а я до дівоньки. Летіте ж, пташеньки, озміте ж под крилонькя, а я з вами стану, на милую гляну. Випущу сльозоньку за мою дівоньку, ой, випущу тугу по темному лугу. в середині XVIII ст.) "Ох, мні радости жадаю. Серед >аких настроїв (пісня була популярна народилася постановка ("Вийду в дубровоньку"): Хіба я загину, Доки житя стане, в той час тя покину. допоможи, Пане! Здобування дівчини. Оригінальний план пісні жаль великий, тужу непрсстанне". Зіїхає й жаліє, що не сидить у пустині, бо там не бачив би нікого, але у світі жиючи, нераз я заплачу, щодень на люде глядючи, що так літа трачу. Розписує листи на всі сторони, пошукуючи молодої дівчиноньки, ходу тихенького, в котрої чорні оченьки, личка спанялого. З листами посилає горлиць, орлів й ластівку, але вони не знаходять дівчини відповідно до його смаку. Тоді сідає на коня, їде шукати милої 'край Дунаю", по лісах і дібровах і застає її межи двома /швами: м 338 Любовна лірика Боже, дай день добрий тобі! миле мя приймаєт, Ома руки даєт обі, здоров'ям витаєт. Частіше зустрічається мотив здобування дівчини через те, що парубок рятує її, коли вона топиться ("Ішла дівчина до Дніпра по воду" або "На беріжку у ставка"). Ідучи по воду до Дніпра, побачила дівчина козака, що плив бистрими хвилями Дніпра, Сподобавши собі його, попросила дозволу сісти па човен. Одначе скоро вступила дівчина на човен, останній набрав води й зачав потопати. Й почала дівчина прохати козака: "Ратуй мене, козаченьку, ратуй, З "Не хочу я великої плати, нехай дам тобі велику плату!" хочу тебе, дівчиноньку, взяти". РятуІІок став запорукою великого кохання. Нещасливе кохання. Нещасливо закохався автор іншої пісні й наслідок цього висловлений вже в її початку: Мизсрія на сем світі, ах, мні мизерному: не маю я приятеля, ах у своєму дому, не маю я з ким пожартовати, за білу ручку нікого взяти; сам я не знаю, що ділати. На таку ж тему складена пісня "Смутна на сердцу хвиля наступаєт". Покидає його дівчина, й він протиставляє себе бідній пташці: бідна пташина і та пару маєт; доколь не знайде, дотоль єй шукаєт З і рибі: риба з рибою і та ся злучаст; моя слічна дама мене покидаст. Рад би орлиними й соколиними крилами полетіти в скелі та яруги, щоб там забути любку. В пісні "Нехай нагородит небо твої труди" дівчина рада вдячністю віддячити закоханому за його прихильність і просить божого благословення для нього, бо вона кому іншому шлюбувала вірність. Любка кидає закоханого також у пісні "Чи я ж тебі виновен, что так учинила?" Ні оком не погляне на нього. Він до неї серцем, а вона від нього боком. Зламала дане слово, що буде постійна в коханні. Та згадуючи колишні забави, любі розмови вдень і вночі, він задоволений тим, що колись кохав. У пісні "Дівчинойка тяжейко вздихас" виясняється причина її зітхань: милий покинув її, хоч вона міцно кохала, стелила постіль, клала подушки йому під голову, шила хусточку й вила рутяний віночок. А він відібрав усе те й від'їхав, навіть не попрощавшися з нею. Був родом із Волині. Пісня, без сумніву, зложена в Галицькій землі й була зіпсована вже на початку XVIII ст. Гарні символи зустрічаються у пісні "Широкеє болонейко вода забрала": криниця зарублена З дівчина замовлена, криниця замулена З дівчина заручена; дві пташки (журавлі) п'ють воду з криниці З дівчину ведуть Любовна лірика 339 до шлюбу. Один веде за руку, другому жаль, а третьому крається серце, що не взяв її. Четвертий стоїть в окснейку як ружовий квіт, заплакав си чорні очка, аж ся змінив світ. Поставить криницю на своїм дворі, чей прийде дівчина по воду, й посадить вишеньку, чей дівчина прийде по вишні. Розлука закоханих. У низці творів любовної лірики змальовано розлуку закоханих і розпуку обох чи одного з них із цього приводу. В сентиментально-плаксивому смаку лірики початку XVIII ст. пісня "Пригодонька лихая, през вік цілий туга" змальовує скаргу на розлугу з любкою й неможливість злучитися з нею. Жаль вкорочує йому життя. Нема кому промовити слова. Вічно нарікає на свою долю, бо не здумає, як на світі жити. Протиставляє себе кожному створінню, що "розкоші шукаючи, з собою ся знає". В одній із пісень сивий голуб сидить на дубі й гукає З шукає своєї голубки. Голубка автора "полетіла, поплинула за Дунай, за Віслу'1, й він підбирає такі поетичні порівняння: А в саду, в садоньку червони! ябка; ой нема і не буде, о кім була гадка. А в саду, в садоньку червони! вишні; ой нема і не буде, о кім були мисли. А в саду, в садоньку червони! сливки; ой нема і не буде мої чорнобривки. А в саду, в садоньку червониї грушки; ой нема і не буде мосї щебетушки. Мотив із голубом і врученням дівчини Богу зустрічається у пісні "Тужив, гукав жалостно голуб на бучині". Обидвоє сідають, щоб натішитися, бо він попливе Дніпром за бистру Десну. Дівчина просить прислати листи. Обіцяє прислати й сам приїхати на Покрову; тоді, коли вона схоче, візьме її за жінку. В пісні "Щирим серцем любилем" зазначена туга й нудьга закоханого без дівчини. Прийде й погляне на неї, угамує своє серце й пожартує з нею, обійме її й утішить своє серце, візьме її за руку й стисне помаленьку. А тепер із жалем прощається з нею, заливаючися сльозами, бо волів би втопитися, ніж перестати дівчину кохати. Прощається словами: Будь здорова, дівчинонько, Єсли, дасть Бог, здоров буду, будь здорова, серденько! а я тебе не забуду: Уже ж тебе покидаю буду тебе споминати Господеви поручаю. і здоров'я засилати. В іншій пісні юнак збирається іти на високу гору, впасти в глибоку безодню, щоб більше не жити на світі без милої. Просить милу хоч би у пустелі згадувати його щогодини так, як він згадує її, хоч нарікає на своє нещастя: жити самому без милої. Краса її неабияка: 340 Любовна лірика Моя милая, павонько красна, личенько твоє как кришталь ясно. Златис власи на главі мні в сердцу рани задали. Чорниї очі, чорни! брови, уста сахарні, зубоньки перлові, тяженько вас споминати, що нільзя з вами розмовляти. Зрозуміло, розлука стає вдячною темою всяких обмов, через які з'їдає закоханого думка й позбавляє надії, а невидна полумінь запалює серце й приневолює думати. Внаслідок горя з приводу втрати милої марнується життя закоханого й з'являється сиве волосся, але він рветься до щастя й веселості ("Вік мой і жизнь свою плачю"). Подібні настрої переживає й дівчина унаслідок розлуки з милим. Журба змінює її обличчя ("Ізжуриламся, ізміниламся"). "Бистренькиї річеньки, холодниї водоньки" просить дівчина, щоб помогли їй плакати, шукати милого; хай напише бодай листа або пришле слугу. Вона впадає в розпач, що світ облудний і зрадив її ("Облудний світе, чему мя зрадилссь"), й розпукою продиктована її просьба, щоб люті звірі розшарпали її, бо без милого не хоче більше жити на світі. До розлуки доходило не раз з огляду на суспільство та станову нерівність закоханих. В одній пісні, популярній наприкінці XVII й на початку XVIII ст., закохані порівнюються з соколом і перепеличкою: Перепеличенька Соколоньку, пташе, я нсвеличенька, мой миленький гаше, по полю літала, чсм ти гордиш мною, сокола шукала. не береш з собою? Воліла б умерти, ніж не мати його. На жаль, закохалась в нерівного, тому треба їй добре подумати, "чи любити сокола, чи вже перестати". Бо коли кохати, то треба кохати дуже любого, З виводить інша пісня з того самого часу: Ой коли любиш, да не забивай же, З як не любиш, З да не споминай же. Не так тяжко будет сердцу моєму терпіти, єсли, мене не люблячи, не будеш мислити. Немаш на світі нічого горшого, под сходом слонца нічого тяжчого, єсли кажут нелюбато сердечне любити: воліла би-м на пустині з диким звірем жити. Життя жінки за нелюбом. Інші пісні з того часу змальовують життя жінки за нелюбом: Ах, мні жаль немалий, на серденьку нудно: мні молодой з нелюбом жить на світі трудно. Любовна лірика 341 Не має радості ні вдень, ні вночі, виплакала чорні очі, марнус за нелюбом молоді літа, завжди плаче. Далі йде мотив про пустиню й життя з дикими звірами. Словом, і між люде не йду, от слез не бачу світа, за нелюбом мешкаючи, потратила літа. Такі ж мотиви зустрічаються і в пісні з оцим початком: Ци я була ци не красная, ци я була ци не вдячная? Зміниламся за нелюбом, ох, нещастя моє! Утратилам молодость і здоров'я своє. Жалься, Боже! Мала кращого, з котрим могла б заживати втіхи. Скоро займеться на світ, вийде спішно до міста, побачить багато людей, але коли нема милого, нема для неї втіхи. Тому прохає його: Прошу тебе, моє сердейко, прийди до мене непознейко: коли тебе на час малий, серце моє, не видаю, ізганувши любов свою, слезами ся заливаю, любку милий. Не одна жінка була сама винна в своїй долі, бо "Жадала пари". Не раз говорила, що хоче вкоротити віку. Гарні очі не спали вдень, рідко коли вночі, бо сприяли тільки одному. Молодість із коханням хотіли того, щоб злучити її з тим, котрого полюбила серцем. Та важко вгадати свою долю. Коли чоловік не кохає жінки, вона, молода, в'яне як рожа ("Щаслива фортуно, где же ся поділа?"). Гірке життя за лихим чоловіком ("Бідна ж моя голова у лихого мужа"). Тужно й нудно їй, чоловік не дає ні погуляти, ні пожартувати, ні втішитися, ні поговорити з людьми. Лихий муж буркоче на печі й лає: Богдай трясцю з'їла! А ти би ся І-зила! Тобі ся регоче, а мні ся не хоче. Ой кадук же твою ма! Чом не маєш сорома? Толко би ся реготала і з инчими розмовляла! Подружній трикутник. Ця пісня входить уже в низку віршів і пісень на тему скакання в гречку чи там подружньої невірності, зокрема коли чоловік старий і жінка молода. З Рукопису середини XVIII ст. опубліковано вірш з початком: Добрі чюжую жонку любити, що в любови секрет может хранити. Та біда, коли упіймають на гарячому учинку: Ах, біда ж мні з чюжею женою, що мужик гонит за мною, ох, з дубиною суковатою по плечам мірит. Я присягаю, в ноги кланяюсь, З он не вірит. 342 Любовна лірика Дрючком розбиває муж подружній трикутник і в пісні: Кукала зозуля від калиночки; їхали жовняри з Україночки. На світанку в неділю почали квартируватися жовніри. Господар з хати, жовнір до хати, став жовнір госпосі рсвідувати: "Чом в тебе, госпосю, уста солодкі?" З То від медочку, мій жовнірочку. З "Чом в тебе, госпосю, очка чорненькі?" З То від ноченьки, ти мій миленький. З Дивиться государ та щілиною, що робить жовнір з господинею. Дивиться й готує дрючок, який і розлучає їх. Мотив чатування чоловіка в сінях звучить і іншій пісні на таку ж тему: Ой не відтіль місяць світить, звідкіль ясні зірки; да внадився козаченько до чужої жінки. Були й вірші, ближчі до теми "Москаля-чарівника" Котляревського й "Простака" Василя Гоголя. В одному з них ось як невірна жінка гостила дяка: Наварила варениць і пирогів з маслом: прийди, дяче небораче, пок світло не згасло. А дяк неборак на підмову дався; скоро прийшов до сусіди, під перину впхався. Коли надійшов селянин, дяк вискочив у вікно. На ту ж саму тему є вірш, де мотивований подружній трикутник. Вірш починається: Що я бідна учинила, що я наробила? Полюбила смаровоза (чумака), доле нещаслива! Чумак виїхав у дорогу, а жінка наварила пирогів із сиром і запросила дяка до хати. Сидить дячок коло столу, курку оббирає, але сам того не знає, що його чекає. Вернувся чоловік до хати. Далі приходить мотив із дубовим колом і вікном. На походження вірша від мандрівних дяків указує і спосіб вітання дяка з боку чоловіка: Святий Боже, святий кріпкий, а ти, дяче, звідки сів'єсь собі консць стола, коло моєй жінки? Святий Боже, святий кріпкий і святий безсмертний: ратуй, ратуй, чужа мила, бо вже близько смерти! У цьому вірші дяк утікає до школи. В інших піснях і віршах місце дяка заступає наймит або молодий парубок узагалі. В одній пісні ховає жінка наймита під корито. Найдалі виводить у поле жінка чоловіка в пісні-вірші "Гей, хороша молодичка моргала на мене". Тут посилає жінка старого бородая по калину, лік на уданий кашель. А коли Любовна лірика 343 він зашвидке повертається, ховає любка під перину, сама лягає й стогне, буцім трохи не гине. Як по лік посилає старого по мед і тим часом виводить молодого. Сороміцька любовна лірика. Охарактеризовані вірші й пісні входять уже у великий мірі р багатий відділ сороміцької КАДАІШИ СІчЫ го.Іць ЫІ тичыыЫ*, гґ^Ы. ., іишы. В1 криц* стел, ну^ Ыт-го,Ы, ,,і стКІІ , чп мсті м Ыис<Ы. ЦЖ МЖы *^нто^тЫв. ' І*^нырІІІи>. ЫиыыІ 'ЫЛ с/Ы ,Ыыу, Єы(- Сы^Я?, Щ. ы ВШ1Ч*_ любовної лірики, яка часто набирала грубого, чуттєвого, тілесного змісту. Була вона так дуже поширена між українською інтелігенцією у XVIII ст., що Варлаам Лащев- ський уважав за потрібне навіть виступити проти неї у своїй Трагедокомсдії". її появу легко пояснити наслідком до- вголітніх воєн і руїни: етичною й політичною деморалізацією на Україні в XVII і XVIII ст. В дослідження з української літератури проник погляд, що наша стара сороміцька любовна лірика З це "дворацькі пісні", а в парі з таким поглядом не раз можна було почути думку про польське походження таких пісень. Одначе співаники XVII й XVIII ст., які зберегли зразки старої сороміцької любовної лірики, не підтверджують згаданого погляду про її походження, бо власниками й укладачами їх були студенти, бакалаври й дяки, навіть священики. А втім, маємо виразні вказівки на походження 344 Любовна лірика сороміцьких пісень і віршів від мандрівних дяків. Пісня "Боже, дай же добрий день, дяченьку, тобі" має за тему, як дяк учить азбуки дівчину, положивши її на постіль. Інша пісня "Ой дівчина кріпко жне", не беручи серпа в руки, підкреслює густий сніп за нею: чотири дяки й п'ятий піп. Дівчина відганяє його, а він, куди йде, не мине, поцілує, обійме. У пісні "Чем донцю, думаєш собі" мати втішає доньку, що приїде милий. Донька нарікає, що люди розрадили з тієї причини, що дяк не багатий; вона перестала кохати, а він до неї ходити. На це дає мати таку раду: Не люб, донцю, богатого, а хочай жадних дарунков не а люб же собі щирого! [ маєт, І пташина пару маєт, толко що в саду собі заспіваєт, і та любости шукаєт, і познаєт милого. Мати радить доньці злучити руки й серця з дяком. Донька сподівається повернення дяка й обіцяє стати з ним до шлюбу, де обидвоє присягнуть собі на вірність. Велику популярність здобула пісня "Ой мати, мати, єсть дяк у хаті". Зразу дівчина лякалася дяка, а потім стала молодицею. Можна сміло твердити, що не тільки дяки, але й студенти, писарі, канцеляристи, письменні козаки тощо складали також сороміцькі пісні. Наприкінці XVII й початку XVIII ст. була поширена пісня "Ой перестань, перестань до мене ходити". Він заявляє, що не перестане, бо кохає її. Просить пустити до себе, вкравши ключі в матері. Дівчина послухала й догулялася дитини. В іншій пісні з того ж часу попадя запрошує юнаків угасити її огонь, більший ніж у світської молодиці ("Попадя, попадя я не такая"). На початку XVIII ст. була поширена також пісня про бандурку з початком: Ой там за Дніпром, там над водою стояла дівчина з бандуркою свою. До пісень цьо'го роду належать такі, як "Казав мені батенько погнати кози" (про пастуха кіз, що, шукаючи загубленої кози в лісі, знайшов сплячу дівчину), "Гей, пігнала дівчинонька ягнятонька в поле" (загубила ягня й, шукаючи його, знайшла молодого попа), "Дівчинойко красна, где волойки паслі?", "Пойду я, скочу я в поле, в поле" й інші, головно двозначного змісту та з усякими натяками. Без сумніву, нескро ща сороміцька любовна лірика набирала цинічних рис чв' гулящого життя розпущених панків, у першій мірі таки українців, котрих немало було серед двораків, а далі й поляків, що їх авторство української сороміцької любовної лірики цілком не виключене, але в кожному разі не таке загальне, як цього хочуть деякі Лірика товариського життя давньої України 345 дослідники нашої старої літератури. Більший польський вплив був у готових польських зразках такої літератури, не раз вношуваних у старі українські співаники. В самих текстах пісень дуже часто "лях" заступає слово "дяк". Правдоподібно, це мається на увазі і в пісні "Біду терплю, мати, тяжку". Покохала чорнобрового ляха. Мати не проти цього, тільки застерігає перед жартами з ним, бо лях осоромить її дім. 12. Лірика товариського життя давньої України Лірика товариської атмосфери. І набожні пісні, зокрема про скороминущість життя та з етичним підЄрунтям як відповідями на питання, чого має бажати людина, чого боятися, як осягнути справжнє й щасливе життя на землі, й світські елегії про сиріт і забутих бідолах без рідного кутка з їх послідовним висновком, що немає правди й насильство сильнішого над слабшим панує на світі, й любовна лірика з її змалюванням найінтимніших сторін людської душі, таких її почувань, як кохання, туга, сум, ревнощі, жаль, розлука тощо, й історичні пісні входили в репертуар пісень, які виспівувалися в давній Україні під час всяких хрестин, поминків, празників і подібних святкових днів, коли збирався більший гурт людей на розвагу. Одначе в товарисько-розва- жальній атмосфері давньої України народилися та співалися й окремі пісні, якими є, наприклад, пісня про втоплення чорного жука й розпуку матері з приводу цього, про комара, що впав з дуба, розбив собі голову, вмер і діждався парадного похорону, про весілля щигля з синицею, про банкет у горобця й інші. Теми в них трактовані гумористичне, а їх первісне сатиричне жало призабулося й пісні почали співатися просто для розваги. З бігом часу забувся і алегоричний зміст не одної пісні, наприклад пісні про небогу чайку, що вивела своїх дітей при битім шляху. Від згаданих пісень треба відрізнити плоди горілчаного й антигорілчаного письменства як оди горілці або таких пісень, як "Фляшка моя потіха, келишок к радости". Пісня про Савла й Давида. Як виходило б із тексту, для розваги були призначені й такі речі, як віршована розмова птахів або пісня про Савла й Давида, цікава як проба самостійної, щоправда, але неглибоко задуманої обробки біблійної теми, якої торкнувся також Шевченко в своїй поемі Саул", зрозумівши й обробивши її далеко глибше й оригінальніше. Вірш починається так: Во вслком смутку Савел зостаєт, которий го пориваєт, жадної потіхи не маєт. супокою му не даєт, Заграй, заграй, Давиде, мучитель, куситель пекелний, нехай от Савла отіде скрутний мордерца душевний. 346 Справа авторства давньої лірики Давид відмовляється, що має, мовляв, дуже прості гусла та яко простий пастух не вміє грати вельможному королеві. Соромливо стоїть перед паном, що частує його вином. Боїться насмішок зі свого вбожества: його гуслі липові й король погорджує ними. Нікуди його не давали вчитися грати, толко в полю ягнята албо в лісі козенята на траву добре ізпіати і добре їх напасати З то мні мати дитяти казала і того мя пилко навчала. Скоков кролевских не умію, ані їх грати не смію, бо то в полю ягнята або в лісі козенята пас\гчи собі співаю І на гуслах вигриваю, под сосною та липою сидячи, в зеленой дуброві гудячи. Научителя не маю, толко що в лісі чуваю співаючи вдячниї по деревах соловії. От них ся толко поучаю, на їх нугу в гуслі граю, їх тоном і тором ідучи, под дубом учуся сидячи. ДаІІид грає, його гру слухають усі з приємністю й тішаться нею. Він один проганяє біса від Савла іграням, брясканям лоскливим і тоном своїх гусл меліодійним. Пісня про солов'я. Мелодійність у парі з ідейністю характеризує пісню "Та ходив черчик понад водою". Носив соловейка в клітоньці. Але коли посадив його на руці, соловей полетів на волю. Не знадився ні цукром, ні криничною зодою, бо вибрав волю. Пісні чисто розважального характеру. А вже чисто розважального характеру є такі пісні, як "Станьмо, братя, в коло", "Днесь пора і той час", "Аз, аз, аз З добре з вами в нас" (безумовно дяківського походження), "Поки з вами бути, треба ся розстати" або "Час додому, час". Мораль останньої пісні зібрана в останній строфі: Тут то треба наблюдати: годі ж бідних угнітати! Чтоби в небі вход дістати, Подібні думки З цс й гулящого життя. кинешся на те, З воротити все. сіль тих пісень, що виплили з ІЗ. Справа авторства давньої лірики Традиція про авторство. Одну з пісень, а саме "Дай же, Боже, добрий час", приписала традиція проповідникові Добриловському. Коли традиція про пісенну творчість До- бриловського, як здається, відповідає реальній правді, прав- доподібно тільки на фантазії побудована пісенна творчість Марусі Чураївни, якій поприписувано кілька пісень ("Ой не ходи, Грицю"; "Заспівали козаченьки в похід з опівночі ', "Віють вітри, віють буйні"; "Грицю, Грицю, до роботи" й ін.). Сталося це, правдоподібно, з легкої руки поганого знавця Справа авторства давньої лірики 347 України кн. Шаховського, що в повісті "Маруся, мало- россійская Сафо" підсунув героїні з часів Хмельниччини цілком довільно написання згаданих і інших пісень. Акростихові автори. Швидше ім'я коханої дівчини, ніж авторки, виказує акростих "Маруся" в пісні "Мусиш ти ся Початок пісні Івана Пашковського з його ж співаника, який зберігся в бібліотеці Наукового Товариства ім. Шевченка признати"; зміст її З розмова закоханих про ствердження обопільної вірності в коханні. Зате, без сумніву, ім'я автора збереглося в акростиху "Григорій" в пісні, яка починається: Гей, ти горда дівчинойко, на що ти дуфаеш: ци на вроду, ци богатство, ци стан пснкний масні? Не дуфай на брови, бо не собольови, ні на стан статечний, бо не барзо Єречний, ні врода хороша. Любовна туга є також темою пісні Івана Пашковського з 1764 р. "Поки ж думати, Боже, дай знати". Автор не шукає оагатої, бо годі йому рівнятися з панами: пан панов кохаєт, убогих вминаєт. Хоче небагатої дівчини, але зі щастям. Думка жене його До монастиря, коли серце в'яне, дивлячися на молоді квіти. 348 Здалека від друкарського мистецтва Солодка мова й чорні брови відкривають рани в його серці. Логічно усправедливлсна думка, що коли Іван Пашковський складав акростихові світські й набожні пісні, то, певне, виливав свої почування також у неакростихових поезіях, зокрема, коли почування схвилювали його душу. Пісня Якова Семержинського в устах народу. Акростих або якась замітка у випадково збереженому співанику З це поодинокі джерела, на підставі яких можна приписати цей чи інший твір нашої старої лірики якомусь авторові. Й так один співаник кінця XVIII ст. зберіг ім'я Якова Семержин- ського як автора пісні "Кара з неба, сердцс моє, як згадаю". Без імені автора збереглася пісня Семержинського в руко- писних записах Михайла Максимовича з 1827 р. з заміною махновського протопопа на волоського. Сливе нічим не відмінний від варіанта Максимовича записано варіант на Буковині, який потрапив як "народна пісня" в третій том збірки Якова Головацького (поч. "Кривда з неба високого, як я си згадаю"), цікавий зразок того, як змінюється та звичайно псується письмовий твір, попавши в традиційну літературу, зате його мова стає простіша й більше народна. В традиційній літературі втрачалися назви авторів пісень: студентів, писарів, канцеляристів, сільських священиків та інших письменних людей, самі ж пісні змінювалися й у переробленому вигляді йшли далі в народ, набираючи часто вигляду, в якому уже годі пізнати первісний текст пісні. 14. Здалека від друкарського мистецтва Поява терміна "народна пісня". Незважаючи на те, що нашій традиційній пісні присвячено багато видань, розвідок і заміток, історія її досі неясна. Знаємо сучасну форму й зміст традиційної пісні на підставі дуже численних записів фольклористів і аматорів. Загально вона носить назву "народної пісні" як частина "народної творчості". Терміни "народна творчість" і "народна пісня" виникли в часах літературного романтизму, бо на тоді припало найвище захоплення традиційною літературою, наслідком якого були й обидві назви. Назва пісні в давній Україні. Давній Україні були такі назви невідомі. Термінові романтиків XIX ст. й усіх наслідників XX ст. "народна пісня" відповідав тоді термія просто "пісня", пізніше світська (світова) пісня чи й "псалма > очевидно, для відрізнений від пісень набожного змісту. Найдавніший запис української пісні. На жаль, маємо мало даних щодо того, що являла собою з огляду форми та змісту українська пісня перед часом, коли почали складатися рукописні співаники ХУІІ-ХУШ ст., й тому немає даних Здалека від друкарського мистецтва 349 /7Ё х*Л& 5***пЛа 9*у*у -ліб Сторінка граматики Благослава з початком пісні про воєводу Степана 350 Здалека від друкарського мистецтва 0 ЛО І ^ мї>сяцт> марть начася, хогда сей діаріушь мІЛ писать казася, а именно о всякихь дїлсхь общихты, знатньіхі>, монаршихь й войскогіЬІхь, тайньїхь й приватньїхь і т. д. Таким чином, діарії були щоденниками адміністративної діяльності управителів краю. Правдоподібно й діарій Зорки був щоденником адміністративної діяльності знаменитого гетьмана. Добромильський літопис. Деякі події Київщини й Поділля згадані в Добромильськім літописі, автором якого був добромильський декан Семен Коростенський. Його історична вартість сливе жодна, бо й вузькість політичних інтересів характеризує літописні записки по обох боках Карпат узагалі, але він цінний тим, що показує, чим цікавився його автор: елементарними нещастями, родинними подіями місцевих панів і тут і там згадкою про далекі війни й напади. З монастирських літописів. З низки монастирських літописів можна згадати: Підгорецький з назвою "Синопсіс , написаний 1699 р. й зовсім перерваний зі смертю ігумена Партенія Ломиковського, Мгарський, Матронинський і на- решті Сатанівський (1770-1793), який вів уніатський ігумен Модест Сильницький, піддаючися духові часу, польською мовою. Звернув на себе увагу вчених Межигірський літопис, Шляхом давнього літопису та хронографа 367 що обіймає час від 1648 до 1700 р. На те, що він складався в Межигірськім монастирі, вказували б місцеві звістки про цей монастир. Літопис міг списати уставник того монастиря Ілля Кощаковський, бо в його збірнику і знайдено Ме- жигірський літопис. Зразок історичного збірника ХУН-ХУНІ ст. З різних причин варто сказати тут про згаданий збірник Кощаковсь- кого, бо він наглядно характеризує науковий рух серед освіченої української громади Києва в XVII ст. З Ме- жигірського монастиря повернувся Кощаковський на старість до своєї тіснішої батьківщини в Підгородиський монастир і залишив по своїй смерті в 1720 р. збірник у місцевій монастирській бібліотеці; по скасуванні монастиря дістався рукопис до Святоюрського монастиря у Львові, а звідти З до бібліотеки Оссолінських. У збірнику масмо й компіляцію, зложену на підставі давніх українських літописів і польських істориків: Стрийковського, Гваніні, Нільського й інших, і статті: одну про монархії московську й польську, другу про Литву, й компіляцію з українських літописів і хроніки Стрийковського "ЛЬтописец-ь рускихт> й московскихь князсй" (1239-1559), і покажчик до всіх дотеперішніх статей, і оригінальні записки первісного власника збірника київського війтовича Богдана Балики, й шість різних літописних уривків, що творять Київський літопис, і Лінію митрополитів київських православних до 1690 р., й Вивід слов'янського й українського народу, й виписки з Гваніні та хроніки Більського, й Межигірський літопис, і український переклад польського щоденника, правдоподібно Опалінського, про похід польського й козацького війська під Хотин в 1621 р. Передовсім цікавий у збірнику Київський літопис задля свого живого й подрібного викладу подій Київщини й Волині в 1393-1620 рр. Він закінчується похвалою померлого черкаського підстарости князя Семена Лика й нескладними віршами на його честь. Літопис Боболинського. Київський літопис зберігся ще в одному збірнику XVII ст., сливе в цілості виповненім українським перекладом літопису Стрийковського. Останнім користувався широко й Теодозій Сафонович у своїй "Хроніці" українською мовою; він списав те, що де вичитав із українських літописів і польських хронік. Краще, ніж Хроніка Сафоновича, оброблений Літопис або хроніка учня Київської академії, постриженця Видубицького монастиря та ієромонаха чернігівського Троїцько-Іллінського монастиря Леонтія Бобо- линського. В самому заголовку цього Літопису зазначено, що його написав Боболинський, але чи Боболинський був дійсно автором твору, чи тільки власноручно переписав готовий твір, Цього досі не стверджено науково безсумнівно. Як у самому заголовку зазначено. Літопис написаний українською мовою, одначе саму передмову написав безумовно Боболинський, це 368 Літопис невідомого Самовидця спроба писати церковнослов'янською мовою. До того є копії Літопису без зазначення імені Боболинського, одначе, з другого боку, зберігся лист Боболинського до Мазепи мовою, якою списаний Літопис Боболинського. Коли ж зважити, які слабі підстави авторства Сафоновича в його "Хроніці", можна в такій самій мірі залишити Боболинського автором при його Літописі. А втім основою Літопису послужив хронограф української редакції ХУІ-ХУН ст. українською мовою; бачимо в цій редакції хронографа скрізь прагнення доповнити й замінити склад східнослов'янського хронографа статтями з історії Польщі й Литви в зв'язку з сучасними літописними працями на Україні. Смільна з хронографом частина компіляції Боболинського обіймає події біблійної та всесвітньої історії по століттях до занепаду Царгорода; далі йде оповідання про турецькі держави, які постали та зросли в східних країнах, опісля викладаються події польської й литовської історії до Степана Баторія, на закінчення є оповідання про перший і другий бусурманський похід під Чигирин. 2. Літопис невідомого Самовидця Характеристика "Літопису Самовидця" порівняно з іншими козацькими літописами. Найціннішим літописом, який зберігся досі з XVII ст., є "Літопис Самовидця", як назвав Куліш цінне історичне джерело й визначний пам'ятник української літератури з XVII ст. Цей "Літопис" відзначається оригінальністю змісту та простим, живим і поетичним викладом. Усі інші так звані козацькі літописи не мають уже тієї безпосередньої близькості до описаних подій, яка саме риса характеризує "Літопис Самовидця"; коли інші літописи мають уже більшою чи меншою мірою характер історії, "Літопис Самовидця" оповідає об'єктивно про події й фотографічне змальовує предмети, стаючи безпосереднім свідком описаних подій. Характеристика "Літопису" як такого. Головним завдан- ням Самовидця було переказати грядучим поколінням події блискучої доби Богдана Хмельницького, а дальші його літописні записки були тільки продовженням розпочатого діла. "Літопис Самовидця" обіймає час від Хмельницького по 1702 р. Переписи, які зберегли нам цей пам'ятник, розпадаються на дві групи: в обидвох групах маємо сливе буквально той самий текст до 1674 р., а почавши від того року обидві групи розходяться: одна зберегла первісний певний текст, а друга постала через скорочення первісного тексту. Щодо свого характеру текст "Літопису Самовидця" розпадається замітно на дві частини: в першій, яка обіймає часи гетьманування Богдана Хмельницького та його най- Літопис невідомого Самовидця 369 ближчих наступників, історична форма викладу, мас перевагу над літописною. Починається Літопис статею про початок і причини війни Хмельницького, а далі йдуть статті про саму війну, про Збаразьку війну й т. д., як показують самі заголовки поодиноких розділів прагматичного оповідання, зв'язкого, послідовного, з указанням взаємних причин і наслідків, із зверненням уваги на головне й істотне і з пропушснням дрібниць. Причина цього та, що автор не одне призабув, бо почав писати свій "Літопис" не раніше кінця 1672 р. Від того часу Літопис приймає щораз більше характер уривчастих записок про різні події без внутрішнього зв'язку з собою, а тільки додержуючись хронологічного порядку. Форма оповідання зустрічається в другій частині "Літопису" хіба в окремих епізодах. Походження автора. Події Лівобережжя описав Самови- дець докладніше та в більшім числі, ніж Правобережжя, Очевидно, це доказ, що автор писав свій твір на Лівобережжі. Що більше, знаменитий дослідник і видавець "Літопису Самовидця" Орсст Лсвицький прийшов до висновку, що цей Літопис уложсний в Сівсрській землі, коли не в самім Стародубі; а що в мові "Літопису" немає характеристичних прикмет сівсрського говору, хоч твір писаний мовою, близькою до народної, це знак, що автор не був уродженцем Сіверської землі, але переселився туди з правобережної України, сліди мови якої маємо саме в "Літописі". Доказ правобережного походження автора маємо в тому, що на означення Лівобережжя уживає автор слів Задніпря, задніпряни. Здогади :І "Літопису" про автора. В Літописі не подає автор свого імені. Його особа завджи схована перед читачем, і мало маємо історичних творів із минулого, які б визначалися такою епічною об'єктивністю, як "Літопис Самовидця". На підставі аналізу тексту й різних комбінацій дійшов Лсвицький до думки, що автор був шляхтичем українського походження, одним із тих, котрі в часи повстання Хмельницького стали по його боці й пізніше зберегли свої права та привілеї. Маючи найбільшу освіту між поодинокими станами ук- раїнського народу, шляхта займала вищі цивільні посади в запорізькім війську й видала з-поміж себе більшість літературних діячів другої половини XVII ст. Таким був Зорка, таким був Олександр Бучинський-Ясколд, що у виданій в Новгороді-Сівсрськім 1678 р. поемі оповідав історію другої Чигиринської війни з того ж року, тячим був Яким Єрлич, що, хоч православний по релігії й українець із походження, написав свій "Літопис" або "Хроніку" по-поль- ськи та в польськім дусі, таким був правдоподібно й поет, 14 М. Вошяк 370 Літопис невідомого Самовидця що оспівав першу Чигиринську війну, як про це згадує Бучинський-Ясколд. Із "Літопису" видно, що автор брав участь у посольствах, дипломатичних комісіях, товаришив козацьким військам у походах і був близьким до гетьмансь- кого уряду, словом, своїм службовим положенням зближався з іншим літописцем З Величком. Прийнявся бо звичай в XVII і XVIII ст., Ідо шляхетські діти починали цивільну службу по скінченні наук в латинських школах у військовій генеральній канцелярії. Число канцеляристів було неозначене, деколи становило воно понад 100, бо маєтніші люди з славніших родин служили тут на власні кошти, виключно задля самої честі. Таким канцеляристом був, правдоподібно, й наш літописець. Правдоподібно, служив наш літописець в Ніжинському або Чернігівському полку, бо коли за Юрія Хмельницького в 1650 р. тільки три полки (Переяславський, Ніжинський і Чернігівський) зосталися вірні цареві, наш літописець брав участь у московському поході проти иійськ Юрія Хмельницького. У боротьбі між городовиками й запорізьким військом були симпатії Самовидця на боці городовиків. Тому не дивно, що він співчував шляхті, проти якої звернулася головно народна революція за Хмельницького, й що чужі були для нього почування народної маси. Він не згадав про економічні причини української революції, тільки про гніт православ'я з боку поляків і тягарі реєстрових козаків. Автор не запротестував проти безправного, закріпаченого становища українських народних мас під владою польських панів. На його думку, становище українських селян було невигідне тільки тим, що дідичі не самі управляли своїм маєтками на Україні, а при посередництві старост і жидів-орсндарів, що від них, на його думку, походило все лихо для українського народу. Про це говорить Самовидець: Самі бо державці на Україні не мешкали, тілко уряд держали, і так о кривдах людських мало знали албо, любо і знали, толко, засліплені будучи подарками от старост і жидів арандарей, того не могли уінати, же їх салом по їх же шкурі і мажут: з їх подданих видравши, оним даруют, що і самому пану полію би узяти у свосго подданного, і не так би жаловал подданий сго. Автор схилявся бачити в повстанні Хмельницького тільки низку жорстокостсй свавільної черні супроти своїх державців, а самі війни Хмельницького уважав божою карою за гріхи. Тому й в "Літописі" не знайти якогось вдоволення автора з приводу блискучих перемог Хмельницького. Ідеї злиття козацтва з масою поспільства автор не співчував, будучи в тім усім послідовним прихильником шляхстсько-роялістичних традицій, які по переяславськім союзі переніс із польського короля на московського царя. Все-таки дивно, що автор ніде не зазначив і того, як він ставився до таких наслідків переяславського союзу, як московські воєводи по українських містах і московські податки, що не висловив своєї думки про Повістяр-історик Хмельниччини Григорій Граб'янка 371 автономію України, про залежність української церкви від московського патріархату й такі інші пекучі справи ук- раїнського національного життя. Літописець був рішучим ворогом магометанських народів, татар і турків, на шо вплинули два чинники: вплив народних поглядів і особистий релігійний настрій автора. Стиль і мова "Літопису". Стиль "Літопису" простий і ясний, без риторичних окрас, а мова близька до народної. Деколи стрічаємо в "Літописі" традиційні приповідки: З приводу союзу Хмельницького з кримськими татарами запримітив автор, що "нестатечная приязнь вопку з бараном", з приводу царського здобуття Риги підкреслив автор, що "сила закону не знаст", з приводу того, що Многогрішний буцімто не хотів прийняти гетьманства, навів автор порівняння "отмовлялся, як старая дійка хорошого жениха", а про зраду жінки гетьмана Дорошенка написав: "скочила через плот з молодшим". Зразок мови й викладу автора. Про мову й виклад Самовидця хай свідчить оця цікава картина життя в Ста роду бі: Того ж року (1677), місяца мая семогонадцять, в четверток, в обідной годині, по службі божой в полгодипи может, занялася церков Рождества Христова, стоячая в ринку, близко комор крамних, в Стародубі, от которого запалення церкви, не відати яким способом, подобно з неопатрности па.ІамаропоТ, а особливо гнів божий за безаконія наша, З так великос будованім церквсй божіїх чотирох, стоячих у самом городі, зо всею оздобою їх, которая на усю Україну славна била в малюванню образов, в Інших достатках, так теж великостію звонов, З зовсім погоріло, яко теж і в будинках дворов зо всіми нсмаль мастностямк так срого вигоріло усе місто, же жадная не тілко хата не зостала, але ані башта, навет і саміс вали погоріли, нічого не зоставивши, а і за містом на кілко сот подимя (дворів) погоріло. Так страшний пожар бил за скаранням бозским! Бо в том місті всчалася ненависть першая: полковник против гстмана, священники межи собою, осм на двох нсмаль цалий рок турбовались; межи козаками і посполитими свари, позви, а знову зась корчми, шинки нсмаль в каждом дворі, а при шинках безецности і частіс забойства, а за вшетечность жадної кпрности не чинено, але тос в жарти оборочано, любо якая явная курва, піятики без удержання, набоженства оспалость; бо духовних ні за що не міли, хлюбячися оздобою цсрквей божіїх, отказаючи, же "нам не трудно о попов і свящеішиков"; любо напоминали, не слухали, але от такових, которіс їх за збродні до покути приводили, з гнівом от.ходили і по своїх волях собі духовних шукали, не жалуючи за, гріхи... 3. Повістяр-історик Хмельниччини Григорій Граб'янка Поширеність творів Самовидця та Граб'янки. "Літопис" Самовидця використовував Григорій Граб'янка для своєї Історії" дуже великої й найбільше кривавої, від початку небувалої війни запорізького гетьмана Богдана Хмельницького 372 Повісгяр-історик Хмельниччини Григорій Граб янка з поляками З з 1710 р. Наприкінці першої половини XVIII ст. був "Літопис Самовидця" улюбленим читанням тодішніх книголюбців, доказ чого маємо в численних відписах із того часу з різних місць Лівобережжя. Що більше, с також відпис із XVIII ст., коли "Літопис Самовидця" переклали на московську мову, очевидно, поза межами України. Ще більше збереглося з того часу відписів першої проби систематичної історії України, що її автором був гадяцький полковник Граб'янка; твір останнього діждався навіть друку наприкінці XVIII ст. Надрукував його Федір Туманський в "Россійск-ім Магазин-і" за 1793 р. без назви автора. Відписи твору Граб'янки мають три редакції. Кілька дат із життя Граб'янки. Про життя Граб'янки знаємо небагато. За наказом гетьмана Павла Полуботка був полковим гадяцьким суддею й разом із ним сидів у Петропавловській кріпості за оборону автономії України. Коли проти самоволі "Малоросійської Колегії", заведеної царатом у Глухові в травні 1722 р., виступив Полуботок, рятуючи останки автономії України, закликав цар Полуботка з писарем Савичем і суддею Чорнишем до Петербурга. Перед своїм виїздом вислав Полуботок делегацію до Петербурга в справі вибору нового гетьмана та зі скаргою на занапащупання українських вольпостей з боку російського уряду. За делегацією приїхав до Петербурга й Полуботок, що, хоч виправдався разом із товаришами зі зроблених закидів, пішов до Петропавловської кріпості, де й помер 1724 р. Товаришів Полуботка разом із Граб'янкою визволила з тюрми щойно Катерина І. У 1729 р. заходами гетьмана Данила Апостола став Граб'янка гадяцьким полковником. В 1734 р. брав участь у поході проти татар, який і приніс йому загибель. Звеличення Хмельниччини. Твір Граб'янки обіймає події з історії України від найдавніших часів до початку XVIII ст., себто до вибору гетьмана Скоропадського в 1709 р. Одначе зі змісту твору Граб'янки, що більше, з самого його заголовку можна завважити, що головним предметом свого оповідання автор обрав славну добу Хмельниччини, на неї головно звернув свою увагу й виклав її події далеко докладніше, ніж інші. Спій тиір починає Граб'янка невеличкою розвідкою про назву козак, що її виводить від скіфського народу З козарів. Далі йде поверховий огляд подій, що передували Хмельниччині. Виклад про події Хмельниччини починається оповіданням, із-за чого повстав Хмельницький на поляків, а закінчується зворушливим описом останніх днів життя Хмельницького й описом ради для виборів нового та смерті й похоронів старого гетьмана. Богдана Хмельницького охарактеризував Граб'янка риса^ ми, якими охарактеризував Лівій Ганнібала або наш старий літописець Святослава: Муж дійсно гідний гетьманського імені, дуже сміливий у небезпеках, іще краще давай собі раду в лихій годині, й ні жодні труди не могли його знесилити на тілі, ні жодні противності не могли перемогти його Повістяр-історик Хмельниччини Григорій Граб'янка 373 добродушності; він однаково переносив і холод і спеку, їжі й напитку заживав не задля непотрібної розкоші, але скільки вистарчило його природі; сон не до'Іав його ні вночі ні вдень; а якщо мав коли вільний час від справ і військової вправи, тоді мало відпочивав і спав не на дорогоціннім ліжку, а те на постелі, приличній воякові; коли ж спав, не турбувався знову, щоб вибрати собі якесь самітнє місце, але засипляв тихо серед немалого гамору жовнірів, цілком на це незважаючи; одіж нічим не різнилася від інших; тільки зброя й коні були мало що кращі, ніж в інших. Багато бачило його не раз, як він, знеможений трудом, спочивав між чатами, вкритий військовим плащем. Перший ішов до бою, останній виходив по його закінченні. Коли ж узяти ці й їм подібні чесноти його під розвагу, чи дивне, шо він зробився переможцем і пострахом для ляхів?... Від часу смерті Хмельницького стас оповідання Граб'янки щораз менше докладне й щораз більше втрачає свою цікавість, аж нарешті переходить у сухе псречислення подій. А шо й виклад української історії перед Хмельницьким має на меті показати, що Хмельниччина була неминучою історичною потребою, стає ясно, що мета Граб'янки була змалювати улюблену добу так званих козацьких літописів З Хмельниччину та звеличити її найбільшого героя З Богдана Хмельницького задля його великої, чистої, безкорисної, щирої любові до України та його геніального проводу у воєнних виправах. Не дивно, що Граб'янка звеличив знаменитого полководця зі справжнім пієтизмом З все, що по-ук- раїнському спочувало, не інакше поставилося до Хмельниць- кого, як свідчать про це історичні вірші, козацький епос, пісні й перекази. Твір Граб'янки ширший від "Літопису Самовидця", зате далеко менший обсягом від літопису Величка, але що містить історію Хмельниччини в роках 1649-1651, опис яких утрачений в літописі Величка, творить важне доповнення цієї історії. По Хмельницькім найбільше співчував автор долі Сомка, як і Самовидець, та Івана Поповича, що поміняв полковництво на рясу священика, а потім скинув її та знову став полковником, аби вмерти лицарською смертю. З приводу його смерті запримітив Граб'янка, що "коли б ці два союзні мужі, Попович і Сомко, далі пожили, то могли б іти слідами Діл старого Хмельницького". Джерела твору Граб'янки. Твір Граб'янки З цс компіляція з різних книг і рукописів. До такого характеру свого твору признається сам автор у передмові до читача, з якої причини почала писатися його історія. Автор читав історії різних народів, які описують їх безсмертну славу, й Дуже боліло його, що хоч наша батьківщина не різнилася від інших народів своїми лицарськими трудами, її історія дуже забута; тому не заради слави, але заради загальної користі думав, що не треба лишити в попелі забуття голосні діла найвірнішого сина України Богдана Хмельницького, котрий визволив п від найтяжчого ляцького ярма козацькою хоробрістю. Пишучи 374 Повістяр-мемуарист Самійло Величко свою історію, автор брав одно з діарія наших вояків, написаного в обозі, та з духовних і світських літописів, якщо вірогідне міг там знайти, інше з оповідання самовидців-свідків, вірогідність котрих підтверджує оповідання літописів. Автор запевняє, що нічого не додав із власного мудрування, але всі вістки брав із вірогідних істориків і свідків. Від часу гетьманства Брюховецького помітна залежність твору Граб'янки від "Літопису Самовидця"; на "Синопсіс" Гізеля навіть покликається автор в однім місці; з чужих істориків користувався творами Кромсра, Більського, Стрий- ковського, Гваніні, Каховського, Твардовського ("Домова війна"), а також Пуфендорфа й Гібнера. При суперечності джерел зводив автор вістки до купи або вибирав одну з них; на відступлсння від джерел не дозволяв собі, а в деяких випадках видно навіть критичність Граб'янки, що користу- вався й офіційними актами та включив у свій твір вірші, наприклад, про корсунську та зборівські перемоги. Й самому Граб'янці не було чуже віршування, на жаль, нескладне й безвартісне. 4. Повістяр-мемуарист Самійло Величко Мова й стиль творів Граб'янки й Всличка, Граб'янка пробував писати свій твір книжною мовою церковнослов'ян- ського типу, але в ній зустрічаються чисто народні слова і вислови. Одначе треба зазначити, що не видано досі тексту твору Граб'янки народною мовою у копії кінця XVIII ст. з невеличкими пропусками порівняно з виданим текстом. Зате Величко писав свій літопис книжною мовою, наближеною до народної, тою мовою, котрою писалися українські хроніки, хронографи й літописи, взагалі твори історичного змісту, й котра була мовою приватного листування освічених людей і мовою офіційних документів на початку XVIII ст. Коли стиль твору Граб'янки риторичний, то стиль Величка красномовний, тісно залежний від його схоластичної освіти, яку одержав у Київській академії; твори київських схоластів З Барановича, Гізеля, Галятовського, Тупталенка й інших відзначував пильно Величко в своєму літописі. З життєпису Всличка. Самійло Величко почав у 1690 р. служити при генеральному військовому писарі Василеві Кочубсєві та стояв так дуже близько до останнього, що нерідко виконував таємні доручення. В 1702 р. був у козацькому відділі, що ходив у Польщу на поміч королеві Августові. В 1705 р. перейшов у генеральну канцелярію запорозького війська й був там не останнім у писарських справах, як сам каже, але наприкінці 1708 р. мусив залишити цю посаду з причини своєї близькості до Кочубея, котрому цар Петро велів 1708 р. відтяти голову за донос на Мазепу. Повістяр-мсмуарист Самійло Величко 375 Величко знайшов захист у домі Кочубейового сина й там жив до смерті. При житті був іще 1728 р., бо жовтнем того ж року датована передмова до перекладу широкої географії з німецької мови на українську, названої "Космографією"; тоді осліп уже Величко й виручали його хлопці, що їх навчив писати. З них не дуже був вдоволений, коли називав їх лінивими та невправними й відчував не раз, як хлопці дозволяли собі насміхатися з сліпого. Жив тоді в Диканці, Полтавського полку, маєтку Кочубейового сина Василя. "Космографія" Величка. Називаючи себе при підписі під передмовою справжнім сином України, Величко виходив від того нещастя, котре найбільше долягало йому, а саме від сліпоти, й починав свою передмову до перекладу "Космог- рафії" так: "Знаю, що по захочеш порочити цьому, ласкавий читачу, що сліпі на тілесні очі ті люди, котрі не знають книжного писання, але подібним робом сліпі й ті, котрі знають букви, але не вправляються в їх читанні й не можуть про ніщо знати, які мало чим різняться від тих людей, котрі не знають письма". Автор рад би сам читати, але його очі закриті, щоб бачити писання, тому мусив докучати людям, щоб читали йому, а що чув, переповів у цій рукописній "Космографії". Довідався бо з неї багато такого, про що не чув через увесь вік свого довгого життя, чого не міг довідатися й дослідити, мандруючи по різних землях й дуже далеких околицях. З "Космографії" може довідатися читач про різні племена й монархії на світі, їх життя й звичаї, про великі й сильні міста з прегарними в них будинками, про гори, моря, острови, ріки, дерева, рослини, метали, дорогі камені й інші всякі речі, що родяться в землі й воді. Подані в "Космографії" також інші речі, які повинна знати людина, а саме про флорентійський собор, про різниці римської церкви з православними греками та' східними слов'янами, про здобуття Миргорода, про турецьких царів і про кількох пап, що були причиною римських помилок і т. д. Як бачимо, вплив полемічного письменства на Величка ще дуже значний і в 1728 р. За віковою традицією йшов також Величко, додаючи подорож до Єрусалима й опис палестинських місць. Тут вміщено також переклад ("на історичний сенс") першої з трьох частин "Домової війни" Твардовського пера полкового лубенського писаря Степана Савицького й т. ін. "Домова війна" Твардовського й літопис Величка. Оче- видно, переклад Савицького сподобався Величкові більше, ніж його власне використання "Домової війни" Твардовського в літописі, яким здобув собі Величко тривке ім'я в українському письменстві. "Домова війна" Твардовського й була головним джерелом для першого тому літопису Величка, Даючи йому головну основу, якою користувався Величко відповідно до свого козацього світогляду й яка вплинула на спосіб його писання та взагалі на літературний бік літопису. Повні ненависті й лайки на козаків місця та брехні польського 376 Повістяр-мемуарист Самійло Всличко автора опускав звичайно Всличко в літописі, а коли Твардовський поясняв так події, що з цього падало неправдиве світло на козаків, спростовував Всличко такі закиди, покликаючися на козацьких літописців, що інакше оповідали про дану справу. Літопис Величка. Широкий літопис Величка не дійшов до нас у цілості: найбільше потерпів перший том, що обіймає події до 1659 р., мало що другий, що обіймас події від 1660 до 1686р., а повністю зберігся третій том, що обіймає події від 1687 до 1700 р. Крім того, літопис Величка правдоподібно не закінчився 1700р., бо на заголовку поставлений 1720р., в багатьох місцях третього тому згадує автор події з часу між 1700 і 1720 рр. й нарешті в своїй автобіографічній замітці в третьому томі просто обіцяє, що оповість про події, які передували його усуненню з посади військового канцеляриста. Рукопис Величка прикрашений десятьма рисованими тушшю портретами, слабо виконаними з мистецького огляду. Свій літопис писав Величко в Жуках на Полтавщині. Перший том мас заголовок: "Оповідання про козацьку війну з поляками, яку вів гетьман запорозьких військ Зіновій Богдан Хмельниць- кий у вісьмох літах". У довгому заголовку зазначено, що автор написав цей том на підставі трьох Самійлів, крім поляка Твардовського й козака Зорки ще й німця Пуфендорфа. Другий том із третім має заголовок "Літописні оповідання про українські й почасти інші події, зібрані тут і описані". Передмова Величка до першого тому літопису. Перший і другий том містять також окремі передмови автора. У першій ствердив вій, що письменська праця була ліком в його журбах. З книг довідався він про людські нещастя в минулому і вчився з того й свої терпеливо зносити. Крім того, перечитуючи літописні й історичні писання чужих народів, бачив, що вони передали нащадкам спою славу, "а подібні чужим у військових випадках давніх часів і віків докази лицарської відваги й героїчні діла наших сармато-козацьких предків полишили їх власні писарі без опису і'І пояснення так, що вони внаслідок їх лінивства вкриті нікчемним плащем вічного забуття. А коли хто й з тих давніх слов'яно-козацьких писарів і записав гідну пам'яті подію, що була за їх часу, то записав тільки для себе реєстриком, дуже скупими й короткими словами, не подавши жодних обставин, з яких причин що постало, як відбувалося та як скінчилося. Л коли ж і може щось знайтися гідне похвали для тих наших козацько-українських предків, то не в наших лінивих, але чужих, грецьких, німецьких і польських історіографів". Л втім не тільки тяжко перекласти чужих істориків на українську мову, але й дістати їх на Україні. Без літописних свідоцтв і описів не може цікава людина пояснити минуле та списати його на папір. Тому й автор не з лінивства, але з браку козацьких літописів не важився писати та йшов слідами давніх лінивих писарів, що не подбали про те, щоб описати славні й великі діла своїх полководців, які відбувалися в їх часах. Одначе, коли йшов разом із українським військом на поміч полякам проти шведів, проходячи через правобережну Україну, Повістяр-мемуарисг Самійло Вслимко 377 БоІинь ' Галицьку землю до Львова, Замости, Бродів і аалі, бачив багато безлюдних міст і замків і пустих валів, Ідо, колись неначе гори, висипані чіочським трудом, були тепер тільки захистом для диких звірів. Автор бачив, то на шляху його військового походу були мури в Чолганськім, Кїчісгаїпинопі, Бердичеві, Збаражі й Сокалю або малолюдні або зовсім пусті, поіиалепі. припалі до землі, спліснілі, зарослі непотрібним биллям, гніздячи в собі різних гадів і червів. Автор бачив запустілі просторі поля й розлогі -ІолиІІи, лісп й широкі сади та красні діброви, ріки, стави, озера, зарослі мохом, тростиною й непотрібним молодником. "І подурію поляки, жалуючи втрати тісТ тогобічної України, називали її й величали в своїх універсалах рас.м польського світу, бо перед війною Хмельницького була вона неначе друга обіцяна земля, що текла медом і молоком". До того бачив Величко на різних місцях багато людських костей і, коли надивився на ту мертвоту, заболіло його серце й душа, що в пустиню перемінилася гарна та всякими добра ми перед тим багата земля й наша українська батьківщина та невідомими лишилися її населенні, славні предки наші. А хоч і питав авюр про це багатьох старих людей, чому було так, з яких причин і через кого запустіла та земля наша, то неоднаково відповідали йому, один так, а другий інакше, й автор не міг поінформуватися з їх відповідей про занепад і запустіння нашої тогобічної батьківщини. Аж роздобувши літописні козацькі писання, довідався мало причин запустіння тієї України; більше дали йому твори трьох Самійлів, українського, польського й німецького. Та ба, як у людських оповіданнях, так у літописних описах запримітив Величко незгідності й засумнівався, цілком не знаючи, хто з істориків говорить правду, а хто ні. Як ні ссть, автор потрудився для вигоди українського читача, щоб винести йому "простим стилем і козацьким наріччям" історію про війну Хмельницького з поляками та проти запустіння тогобічної України. З твору Твардовського викинув панегіричні й поетичні видумки, а оповів тільки про воєнні справи; чого не було в Твардовського, тс додав із Зорки й інших козацьких лі Іописів і записок, а чого не найшов у Зорки, те доповнив із ТІшрдовського. Пуфендорф написав тільки коротко про війну Хмельницького. Так поступивши при писанні свого твору, звертався автор до читача: "А так, ласкавий читачу, як що покажеться тобі в цім моїм творі, що підозріле й неправдиве, то може й так (.. Але тобі вільно, як дістанеш докладніші козацькі або які інші літописи, відкинути лінивство" й поправити своїм розумом несвідомість автора, не касуючи й його "підлого труду". Бо ж автор писав історію війни Хмельницького сімдесят літ після неї, коли з браку козацьких літописів важко було дійти правди в усім; коли автори писань, які служили йому джерелами, провинилися проти правди в своїх писаннях, з ними провинився проти правди й Ііеличко. Тому хай чпгач усе те вибачить йому. Підписався тут так: Самійло Василсвич Величко, що був колись у генеральнії'! військовій гетьманській канцелярії канцеляристом запорозького війська. Передмова до другого тому. В передмові до другого тому відзначав автор Із жалем, що після Хмельниччини наперед між знатними, а пізніше й між посполитими козаками настали гнів, незгода, жадоба влади, роздвоєння, зрада, заздрість, порожнечі, міжусобиці з кровопролиттям і всякі їм подібні лиха й гидкі речі; це все й ворожі напади з усіх боків на Україну спричинили її руїну. Й коли автор почав про це писати на основі коротких козацьких літописних записок, наскільки міг дістати їх, згадав про вихід польської брошури "Нужда з бідою йдуть із Польщі". Автор книжечки не висловив, 378 Повістяр-мсмуарист Самійло Всличко куди вони йдуть, але Всличко легко здогадався, що тільки на Україну йдуть із Польщі ті дві сестри, нужда й біда, в товаристві їм подібних, "а своїми згубними лікерами вони напоїли наш козацько-український народ, справжній, простодушний і добросердешний, що мало що хоче роздумувати про минулі, теперішні й майбутні справи та події; тільки схильний до внутрішньої незгоди між собою, а передовсім за давні вольності свої, як хоробрий і лицарський народ, подібний до давніх своїх предків скито-слов'ян, завжди схильний до шини та кровопролиття (хоч із своєю власною шкодою)". Від того напою зродилося беззаконня з усіма своїми згубними наслідками, а полководці з того часу не тільки самі прийшли, але й "Річ Посполиту" Українську привели в крайню погибель і руїну. "Впала гарна козацька Україна тогобічна, як той давній Вавілон, велике місто". А як упала Україна, це змалював автор цікавому читачеві в своїм творі; просить вибачити за помилки, бо сталися виш не навмисно, а з причини скупих і незгідних із собою щодо років козацьких записок, обмежених до реєстриків, а не історії. Від читача бажає любові як його брат і справжній син і слуга України; її називає автор милою батьківщиною, нашою маткою. Всличко як історик. Всличко належав до найбільш освічених українців свого часу; знав добре польську, німецьку й латинську мови та був знайомий із польською історіографією. До того займав визначну посаду, бо генераль- на військова канцелярія була свого роду центральним міністерським бюро. Це все дало йому можність надати літописові науковий характер: автор покликається на різних письменників, крім праць трьох Самійлів, користувався він хроністом Кромсром, письменником Гваніні й іншими, вніс у свій твір велику кількість документів, узятих із канцелярії й архіву, використав особисті спомини й записки знайомих собі сучасників. Але з другого боку, Всличко в далеко більшій мірі, ніж Граб'янка йшов слідами великих римських пись- мснників-істориків: як Салюст, Лівій, Цезар і Тацит вкладали в уста Марія, Ганнібаля, Аріовіста, Всрцінгсторикса чи кого там слова, вислови й навіть промови, яких згадані герої в формі, як її нам передали старі римські письменники, ніколи не виголосили, але які могли виголосити відповідно до своєї вдачі й життєвої діяльності, тс саме бачимо в Граб'янки, ще в більшій мірі у Величка, а в найвищому ступені в автора "Історії Русів". За цю методу козацьких літописців посипався на них не один докір з боку тих, котрі хотіли мати в їх писаннях відповідні історичні джерела; такі історики забували часто про те, що цс ж у першій мірі літературні пам'ятки, історичні повісті та проби популяризації рідної історії вкупі й що нерідко тс, що історикові не подобається з огляду на історичну невірність, тільки підвищує літературний інтерес до даної пам'ятки. Бо ж Величко властиво мемуарист, ЩО, списуючи події з пам'яті, з усних оповідань і за особистими уподобаннями, вимагає вмілої критики щодо хронології) вірогідності фактів та їх причинового зв'язку. Повістяр-мемуарист Самійло Величко 379 Величко про Хмельницького. Козаків змалював автор як свідомих оборонців України. Богдана Хмельницького назвав він другим Мойсссм, що визволив Україну з тяжкого польського ярма. Він обурювався, що по втечі Хмельницького на Січ видали поляки зі страху перед заворушенням окремі закони на українців: "Погляньте бо вільні, окільні народи всяких племен і мов, як лютував тоді над таким же вільним, шляхетським савроматським козацько-українським народом, що з давніх літ прославився своєю відвагою не тільки в своїй Європі, але й в давніх азійських землях, другий також сарматський народ З польський". В уста Самійла Зорки вложив Величко таку промову на похороні гетьмана Богдана Хмельницького: Ласкаві пани полковники та вся старшино з усім товариством запорізького війська та вся Українська Річ Посполита! Хоч життя і смерть від початку світу присуджені волею Всемогутнього, висловленою нашим предкам найвищим законом: "жийте та множіться", "земля ви та в землю відійдете", одначе, незважаючи на це, смерть людини наповняє серця живучих нестримним і непоборним смутком. Судилося нарешті й н,\м по передніх веселих днях чути голосіння потоками сліз, бачучи, що нашого гетьмана Богдана Хмельницького, котрого дійсно Бог дав нам на полководця, поразила невблаганна смерть і що тут на катафальку відбирає він наші останні прислуги. Умер наш лицарський полководець, залишивши по собі безсмертну славу, той, від мудрості котрого не тільки ми, його підручники, але й вся Українська Річ Посполита сподівалася довгих літ щасливого життя й розквіту! Умер той, котрому правиця Всемогутнього подавала скрізь швидку поміч, коли він із вашими милостями, ласкавим панством, праведно ополчувався за вольности й давні права на братів і заразом наших ворогів З польських савроматів! Умер той, від чиїх гарматніх і рушничих громів тряслася не тільки Сарматія давніх вандалів і береги бурхливого Чорного моря з їх кріпостями й замками (передовсім у війні 1621 р., що довго й щасливо велася під Хотином між польською короною й отаманським царем Османом при помочі козаків, нашої братії), але й дрижали самі стіни Паргорода, окурепі димом козацьких рушниць! Умер нарешті той, чиїми зусиллями оживлені, може раз назавжди, давні українські права й вольиості. Не час мені малювати й вичислити заслуг і лицарських діл, якими ви славно зазначили себе з цим полководцем, Богом вам даним, гетьманом Хмель- ницьким, успішно й хоробро борячися за давні права та свободи, потоптані й висміяні поляками, нашими братами; це йшли ви слідами стародавніх помічників Олександра Великого Македонського, своїх предків слов'ян, так само скіфів, кимбрів і козарів. Хай говорять про вашу лицарську хоробрість поля й долини, вертепи й гори, замки й гарматні пащі; хай сповістять, з якою хоробрістю й геройською відвагою стояли ви за свої вольиості проти непрнятелів і нашої сармато-польської братії; до чого простували й чим зазначили себе, при всесильній божій помочи, на Жовтих Водах, під Корсунем, Пилявою, Збаражем, Зборовом, Берестечком, під Білою Церквою, Львовом, Замостям, Пестерваром і Баром, під Кам'янцсм на Поділлі, Батогом, Чх.матовом і па багатьох інших місцях, яких не можу перечислити. Повістяр-мсмуарист Самійло Всличко VI, ^о тебе звертаю я марне слово, наш улюблений полководче, давній \1 аНІськпй Одопацарю, славний Скандербергу, гетьмане всього славного ї^'Г)Гюзького війська та всієї козацько-руської України, Хмельницький \у Дане! До тебе промовляю, хоч ти тепер непорушпо мовчки лежиш між ь'рма могильними дошками; до тебе, чийого владного слова ми, у числі '' д Тисяч, недавно слухали й були готові на кожде кивнення головою! Чому Швидко перемінився ти в безмовного Гарпократа? Краще йди слідами ''<ьЁГо Атіса: ПРЁМОВ ДЁ ІІас і навчи, як жити й поводитися з другами й Мь*'Ругами, що нас оточують. Німий із уродження Лтіс урятував виразною >, Осторогою свого батька царя від убійства; ти ж, красномовний від їй Дження, промов і охорони нас, щоб нас не побідиди й не погубили наші ї. РЁги; розірви хоч на малий час кайдани смерті й промов до нас ласкаве IV Добре слово на дорогу нашого дальшого життя, наш хоробрий і улюблений (к 'ЕМансі Коли ж, піддаючися смертному засудові, не можеш виповнити > *ЧІшя живих, бодай там, біля трону Всевишнього, де ми сподіваємося ^(>е> випроси, щоб Всемогутній дав нам по твоїм відході щасливе життя та І\ Ріг нашу батьківщину від ворогів у цілості й мирі. Л ми, мешканці землі, к вдаємо від себе обіцянку, Ідо молитимемо Всевишнього, щоб разом із * ''Ми впбранцями зробив тебе учасником безмежного щастя. |. Літературний бік літопису Всличка. Важливий для ^Орика головно другим і третім томами задля багатства л?Даних там документів, літопис Всличка цінний для історика ^ератури своїм літературним боком. До найкращих ц Овідань із мистецького боку та з погляду на об'єктивність Н^ісжить опис нападу татар на Січ і похід на Крим. ^ Ёрівняння, взяті звичайно з речей і картин природи України, К^Тафори, уособлення й поетичні картини роблять стиль ^ ^ичка поетичним, наприклад, у нього помітні описи сходу {^Нця. В усьому творі помітний гумор й іронія. Перші ,'^стріли гармат називає кореспонденцією або питанням і {'Дповіддю, нещасливу для поляків битву на Дрижиполю ^ ^Звав автор похміллям, про насильства та знущання шведів к^А поляками згадує іронічно як про опіку й гостину і т. д. С^об дати зразок мови Величка, варто навести його пое- ь^Чну рефлексію з приводу міжусобиці Виговського з 'Ушкарсм (т. І., розд. 3.) ( Сще огнь многсжрошюї і многоплачевної внутрнсї Хмельницкого войни з ^ Ё*'іяками БОЖЖСНШІЙ і через осм літ силно палавший і Україну, з короною , Ё-Іскою в распрі тогда сущую, зіло снідаищий не угаснул; сще трупи І -'Ювіческії, на ропних лядскнх. і українских полях бранним оружієм ґ^Стланнії, вконец не істлііпа; сще земля, по многих горизонтах кровію (|()дскою обагренпая, дожденними кроплями не ізмовенна; сще аєр от трупов , ^-Іовіческих просмрадший не пришсл бі до первобитного чистого 1 ^Ьредителного сстестпа свосго; сще матерсй по синах і жен по мужех і ''Их кревних своїх, оружісм воєнним умерщвлснних, слезоточніє не осохли ч'*1иці; сще ні Україна от поляков ані поляки от України не могли в домах !іоїх милої з покревними своїми компанії ужити іли сладким сном уснути, ^'*і вожделінного покою певними бити: аж тут на сей стороні Днепра, от ереяславя і Полтави, з причини двох человіков, нового тогда гетмана Повістяр-мемуарист Самійло Всличко 381 Вигонского і Мартина Пуиікіїра. полковника полгавского, новий внутрнего мсж/к'^собія і кровопролитік великого огнь, добра людскіс пожигающий і вк,,,!,.,; илребляїоїции, воспламенястся і свою на разорініс людскос присмлет сил".' Літопис Величка як збірник творів. Літопис Величка заслуговує на цю назву не тільки тому, що його автор оповідає події по роках, але й він, як давні літописи, містить \ собі довгу низку всяких літературних творів, як сатири, памфлети, панегірики, поема Бучинського-Яскольда про другу Чигиринську війну з 1678 р. і т. ін. Передовсім маємо тут низку віршів, як наприклад вірш про смерть Іскри в першому томі, який закінчується пересторогою: через незгоду панства многіс пропали, з землею ся мури кріпкіє зровняли. У другому томі маємо вірш про чудотворну ікону Богородиці в Чернігівському монастирі Іллі, як плакала, із зазначенням, що склав його один із українських поетів. Не згадуючи про польські вірші, маємо тут далі з українських віршів сатиричний епітафіон гетьманові Брюховецькому й уривки з вірша єпископа Шумлянського про відсіч Відня в 1683 р. Шумлянського назвав автор новим уніатом і ляцьким підлизою (подхлібца), що на досаду гетьманові зложив свою думу або пісню. В третьому томі подано вірш Івана Всличковського, котрий підніс 1687 р. гетьманові Самійловичсві образ його патрона Івана Кущника з своїм віршем під ним про Дедала; по скиненні Самійловича з гетьманства відразу один із близьких до нього склав про це вірш, який також навів Всличко. Епітафіони. Всличко подав і надгробок новгород- сіверському архімандритові Михайлові Лежайському з 1699 р. пера Варлаама Ясинського. Епітафіони або надгробки рідко цікаві для літератури своїми авторами, зате цікавіші вони для історії, бо подають звичайно докладні звістки про час народження та смерть і оповідають про громадську діяльність видних діячів, хоч міра похвал покійникові переходить деколи всякі межі. Вони були в моді через усе XVIII ст., а одним 'з старших був надгробок чернігівському полковникові й генеральному обозному Василеві Борковському з 1702 р. Слабкі сторони літопису. Одначе використання літературних творів свідчило не на користь літописа Величка. Наприклад, йому не були відомі подробиці на'паду татарів на Львів у 1670 р. й він запозичив малюнок зруйнованого міста з "Визволеного Єрусалима" Тасо, сам признаючися щиро До того, що хотів таким чином зробити вдоволення читачеві. До матеріалу, яким користувався, у першій мірі чужим, ставився автор із повним довір'ям, а не вмів поставитися 382 Від літопису до систематичного викладу історії критично. Деколи викликає усмішку його пишномовність, риторичність і замилування фразеологією, хоч би вказати на різнорідні способи означення років, але й вони зацікавлюють читача з огляду на щирість автора та справжній український гумор, що пробивається при описі навіть найтрагічніших подій. Степан Лукомський. Величко велить замість себе говорити самим документам і цілим писанням; тому й вніс він у початок літопису свій переклад записок Матія Титловського про Хотинську війну Г620 й 1621 рр. і щоденник Семена Окольського про війну Остряниці з поляками 1638 р,, доповнивши свої переклади історичними замітками й поправ- ками. Наново переклав денник Окольського в 1738 р. полковий полтавський сотник Степан Лукомський. Пізніше вже як прилуцький полковий обозний переклав записки Титловського. Обидва переклади доповнив "Українським вірогідним Літописом" і обидва вони мали стати вступом до "Домової війни" Твардовського, яку також переклав. Переклад Окольського й Титловського пера Лукомського увійшов у четвертий том друкованого видання літопису Величка замість його ж перекладів, що збереглися в зіпсованому тексті. У 1770 р. в Прилуках закінчив Степан Лукомський "Історичне зібрання з книг давнього письменника Олександра Гваніні й із старих українських вірних літописів". У передмові зазначив автор, що за працю взявся тому, що не хотів тратити часу надурно, тільки бажав зробити якусь прислугу громадянству. Праця Лукомського обіймає трьохсотлітній перебіг подій на Україні від часів Гедиміна до кінця XVI ст. (1299-1599). Вона закінчується словами: "словом, які видумані біди ляхам на голову не насунулися, все тс, не боячися ні Бога, ні його страшного суду, робили русам, а про ці їх злочини покажуть просторо й широко дальші історії". Після цього в рукописі Лукомського йдуть згадані вище обидва його переклади. Про автора зиасмо, що народився в Умані, вчився у Київській академії, в 1731 р. вступив до генеральної військової канцелярії, а від 1733 р. був старшим канцеляристом. В 1738-1743 рр. був прилуцьким сотником і в цьому чині брав участь у комісії, яку утворила цариця Анна Іванівна для збору українських прав. Про своє походження, козацьку службу діда и батька, про науку Із київських школах і невдалу спробу виїхати за кордон для поповнення освіти, нарешті про перші роки служби в генеральній військовій канцелярії оповів Лукомський в автобіографічному оповіданні. 5. Від літопису до систематичного викладу історії Короткий опис України. Уже Граб'янка пробував дати систематичний виклад подій і своє оповідання про те, як Від літопису до систематичного викладу історії 383 Україна підпала під польське ярмо, почав від старого Володимира й міжусобиць його синів. Таку саму мету поставити в тісний зв'язок козацьку добу з великокняжою З мас й "Короткий опис України". Складений в ЗО рр. XVIII ст. у'формі літопису, він дає огляд подій 1340-1730 рр., але докладніше і нспсрсривне оповідання починається від Хмель- ниччини. Свій зміст зачерпнув автор "Короткого опису України" з твору Граб'янки, цілком лишаючи на боці його пишномовність. Розширений "Літопис Самовидця". Подавши в формі простого й короткого оповідання все, що уважав важнішим із історії України, хоч із великою силою фактичних і хронологічних помилок, "Короткий опис України" дуже подобався сучасникам, здобув значне поширення й діждався різнорідного використання. І так він увійшов у склад "Літопису Самовидця". В середині XVIII ст. один із копіїстів "Літопису Самовидця" додав у формі історичного вступу до нього початок про події на Україні від найдавніших часів до Хмельниччини, нсвдоволсний тим, що "Літопис Самовидця" починає своє оповідання від Хмельниччини; що більше, на основі "Короткого опису України" він розширив деякі закороткі оповідання "Літопису Самовидця" та продовжив його поза 1702 р. до 1734 р. Одна із таких копій розширеного "Літопису Самовидця" потрапила у руки Бодянського, що й видав її. Літопис українських подій по обох берегах Дніпра. Крім того, "Короткий опис України" послужив джерелом для пізнішого літопису "Літопис або короткий опис ділань і випадків, що в якім році діялося на Україні по обох боках Дніпра й хто саме коли був козацьким гетьманом" (1506- 1737). Є дві редакції цього літопису. Обидві сливе буквально переписують у першій половині вістки з "Короткого опису України", але від 1662 р. обидва компілятори інакше поставилися до свого джерела: укладач коротшої редакції почав щораз більше скорочувати своє джерело; навпаки, другий компілятор оповідав запозичені вістки ширше, допов- нював їх новими вістками й подробицями та вносив цілі оповідання, які не увійшли в "Короткий опис України". Антонович думав, що автор ширшої редакції користувався РОДИННИМИ записками Лизогубів і автором цієї редакції уважав останнього представника Лизогубів, про котрого згадав Літопис", а саме Якова Лизогуба. Короткий опис України" потрапляє до друку. "Короткому описові України" пощастило в перекладі на французьку мову УВІЙТИ в першу половину паризького видання з 1788 р. Хроніка України", другу частину якої творив витяг із 384 Від літопису до систематичного викладу історії Бопланового "Опису України". Одинадцять літ перед тим видав Василь Рубан у Петербурзі "Короткий літопис України" від 1506 до 1776 р. Видання являє з себе буквальну копію "Короткого опису України" зі змінами в мові й стилі, які належали київському полковникові Олександрові Безбородь- кові, що доповнив літопис від 1734 до 1776 р. Тим часом у передмові написав Рубан, що літописи вели генеральні писарі при гетьманах, починаючи від Богдана Хмельницького, до Данила Апостола й Рубан отримав їх від Юрія Кониського. Про роль Безбородька у виданні "Короткого літопису України" в 1777 р. довідуємося дещо з листів майбутнього канцлера до батька. Приїхавши до Петербурга наприкінці 1775 р,, Безбородько просив батька в серпні 1776 р. прислати йому рукописів з історії України, бо "ці всі книги тут тим потрібніш'!, що с люди, котрі задумали видати українську історію". Коли вийшла книга, послав син примірник її батькові з листом, з якого виходить, що Безбородько заохотив Рубана не одними радами, але й тим, що взяв під упагу останні часи й подав йому найвірогідніші вістки. Шкодував, що Рубан поспішив з друкуванням і припустився у початкових аркушах багатьох помилок. Одначе по теперішнім виданні наступить видання повної української історії з виправленням усіх помилок. "Вправляюмися у вільнім від інших праць часі цим приємним для мене трудом, З писав син до батька З я благословляю ваші ласкаві старання в моїй молодості, щоб привести мене в докладне й подрібне пізнання положення землі, де я родився, і всіх подій, які в ній відбулися. Велике й повне буде мос вдоволення, коли я зроблю поступ у цім будучім труді". Одначе швидка блискуча кар'єра Безбородька відиодікла його від праці над рідною історією. Василь Рубан. Що стосується видавця "Короткого літопису України" Василя Рубана (1739-1795), він учився в Київській і Московській слов'янолатинській академіях. Знав грецьку, латинську, німецьку, французьку й турецьку мови. Після закінчення університетського курсу служив у колегії закордонних справ перекладачем турецької мови й був на Запоріжжі коло Микитиного Перевозу для видавання паспортів. Це місце покинув 1763 р. Ще як студент університету почав працювати для московської літератури. Від перекладів перейшов до модних тоді од, а славу здобув собі похвальними віршовими надписами. Про його вірші дотепно написав один із його сучасників, що не буде столярем той, хто тільки рубас (Рубан) дрова, й не буде поетом той, хто розрубує російські слова на вірші й закінчує римами. Хто рубає, *тЁ клеїть, хто струже й хто січе, кожен із ним мас різні імена. Чому тільки на полі літератури може рубач називатися поетом і думає, що, нарубавши віршів, стане славним на віки. Рубан написав багато віршів, та всі вони бсзвартісні. Видавав і низку журналів, між іншим і сатиричних, але заслуга Рубана в тому, що зайнявся виданням матеріалів для східнослов'янської історії й географії. Короткі географічні відомості про Україну видав Рубан 1772 р. й удруге 1777 р-о> коли виданням "Короткого літопису України" доказав бодай "Історія Русів" 385 невеличкий зв'язок зі своєю батьківщиною, В 1778 р. видав Рубан "Подорож до святих місць в Європі, Азії й Африці" Василя Григоровича-Барського. Петро Симоновський. З інших речей, що стояли на межі літописного оповідання та критичної історії, треба згадати "Короткий опис про козацький український народ і про його воєнні справи", зібраний з різних чужих історій, німецької З Бішінга, латинської З Безольда, французької З Шевалє... бунчукового товариша Петра Симоновського. Був вихованцем Київської академії, пізніше вчився у Варшаві, де й сам учителював, і, подорожуючи за кордоном із дітьми ук- раїнського генерального підскарбія Василя Гудовича, слухав університетських викладів у Кенігсбергу, Галле, Липську й інших містах, був і в Парижі. Свій твір, один із помітніших з історії України, довів до обрання гетьманом Розумовського. Хоч умер 1809 р., не продовжував своєї праці, бо не подобався йому новий лад на Україні. О.'Іександер Рігельман. З праць чужинців, що, буваючи на Україні, зацікавилися її минулим і сучасним життям та лишили письменні сліди свого зацікавлення, виділяється автор історії донських козаків З інженер-генерал-майор Олександр РіЄсльман, німець із походження, котрий жив довший час на Україні, одружився з українкою й, полюбивши свою нову батьківщину, написав 1778 р. "Українську історію або оповідання про козаків", у двох частинах. Перероблена й доповнена Рігсльманова "Історія" виросла до чотирьох томів і була готова 1786 р. п. н. "Літописне оповідання про Україну та її народ і козаків узагалі, відколи та з якого народу мають вони своє походження та з якого приводу мешкають сьогодні на своїх місцях". До історії додані 27 малюнків українців різних станів і дві карти українських земель. Помер 1789 р. по 6е) році життя; його поховано в Андріївці біля Чернігова. 6. "Історія Русів" Вплив пам'яток старого історичного письменства в 30-х рр. XIX ст. Короткому "Літописові України", який видав Рубан 1777 р., судилося ще в 30-х рр. XIX ст. залишити свій слід у нашому письменстві. З ініціативи Ізмаїла Срезневського засновано в Харкові гурток для збирання етнографічного й історичного матеріалу. Тоді хтось підробив літопис із 1777 р. на лад козацького епосу й таким чином постав підроблений козацький епос. Ще більший вплив прийшлося відіграти в тих часах і в літературі й історичній наУЦі й політичній думці, словом, у зростанні української національної свідомості творові з другої половини XVIII ст. 386 "Історія Русів" З "Історії Русів", що обіймає історію України до скасування гетьманства, докладніше до 1769 р., сплітаючи її з історичних .фактів і видумок. Слідами істориків XVIII ст. Ідучи слідами істориків XVIII ст., автор "Історії Русів" виводив слов'ян від їх родоначальника Славсна, назву Русі від русявого волосся і т. д. Оповідаючи про поширення слов'ян, автор покликався на історію Нестора Печерського та його наступників і попередників, "котрі писали ту історію й котрі всі були академіками бо членами тієї вищої школи, котру заснував серед слов'ян у місті Києві грецький філософ Кирило швидко по заведенні християнської релігії. А взята вона з святих біблійних книг із давньої великої бібліотеки, зібраної в Києві, що загинула під час нападу варварів і руїни, яку вони спричинили; від того й самі школи крилися тільки в монастирях і підземних помешканнях аж до днів українського виборного князя або гетьмана Сагайдачного й київського митрополита Петра Могили, що відновили давню київську академію". Провідна ідея "Історії Русів". Автор зазначив виразно, кого розумів під русами. Це українці, що найбільше в додатку з білорусами, а їх земля З це окремий незалежний край, що жив своїм вповні самостійним життям, хоч і підпадав під литовський, польський чи московський впливи. Державність України, а бодай її автономність, цс провідна ідея, яка червоною ниткою переходить через усю "Історію Русів". З Литвою український народ "з'єднався як вільний і свобідний, а цілком не як завойований". Литовському Князівству віддала Україна "великі й важні прислуги, ведучи за нього війни з багатьома наприятсльськими народами". А коли Литва злучилася з Польщею, "то й Україна, під давньою назвою Русі, з'сдинилася тоді -разом із Литвою в Польське Ко- ролівство на трактатах і умовах, що служили рівномірно всім трьом народам", а головна їх засада була: "приймаємо та з'сдинясмо як рівних із рівними й вільних із вільними". Ідею автора "Історії Русів" вичитуємо також із листа гетьмана Наливайка до короля Жигмонта Третього: "Український народ буй у злуці напсрід із Литовським Князівством, потім і з Польським Королівством, не був ніколи ними завойованим і не був їх невільником, але як союзний і одноплемінний, що вийшов із того самого слов'янського або сарматського коріння, добровільно з'єднався на однакових і рівних з ними правах і привілеях, урочисто затверджених умовами й пактами". Український народ "зазначив себе в потребах і спільних пільгах з'єдинепої нації всесвітньою поміччю й союзною та братерською одно- душністю, а українське військо прославило Польщу й здивувало увесь світ своїми хоробрими подвигами у війнах та в обороні й розширенні польської держави". "Історія Русів" 387 Засада зрівняння з поляками пробивається із оповідання про Казимира Великого й з оповідання про реформи Баторія. Воснпі заслуги українського народу перед Польщею. Дуже яскраво підкреслені в "Історії Русів" воєнні заслуги ук- раїнського народу, головно воєнна слава Запоріжжя, висту- пають тут опукло. Автор велів варшавському представникові Швеції звернути увагу польського короля й сенату іменем шведського короля Густава Адольфа на обопільну користь із хоробрості українських військ, що творили центр польської армії, на їх безприкладний послух начальству та терпимість до всяких воєнних невигод і тягарів. Це все "завжди його (короля) дивувало й захоплювало як самовидця тих їх подвигів і тому він, завдячуючи їм багато, ніколи не може спокійно дивитися, як цьому війську й народові, що його видав, робляться нелюдські насильства й варварство наслідком сваволі розпусних поляків, що дуже погано слухають своїх урядів і довели сливе до анархії". Автор підкреслює, що в своїх умовах і присягах були поляки завжди хиткими й віроломними. За кривди ук- раїнського народу велів автор вступитися перед сенатом і польським урядом Володиславові Четвертому: "Усяка насильна й деспотична управа, як тепер наша (польська) на Україні, ніколи не була тривала й довгочасна, але, як щось вимушене й поскріплене взаємними інтересами та згодою, завжди вона валилася й падала з тріском. А що український народ із своїми містами, оселями й землями з'єднався з Польщею добровільно на однакових і рівних правах і привілеях із нею. цього не можемо нічим збити, бо це стверджене урочистими умовами й пактами, що зберігаються в привілеях і архівах. А коли на причину того, щоб це збити, подають народні повстання, то справедливість вимагає протиставити їм і їх переслідування, які ламали народні права та свободи". Козаки не тільки хоробрі воїни, але й відзначаються неабиякою гуманністю. Польський король бачив у них благородних вояків і великодушних християн; козаки, що про них говорено йому завжди як про грубіянів і варварів, показалися в його очах чемнішими й більше великодушними від тих, котрі славилися своєю сдукацісю. Обов'язок супроти батьківщини. Для з'ясування ідей, якими керувався автор "Історії Русів" при писанні її, дуже важлива промова перед представниками реєстрових козаків, яку автор вложив в уста Богдана Хмельницького після його перших перемог над поляками: "Подумайте, браття та приятелі, подумайте й розважте, проти кого ви узороїлися й за кого хочете вести з нами бій та кров свою й нашу надурію проливати? Я й товариство, що оточує мене, ваші єдинокровні та єдиновірні "Рати; наші інтереси й користі однакові з вашими користями й потребами, "й підняли зброю не для якоїсь користі або пустої слави, а виключно в обороні нашої батьківщини, нашого життя й життя наших дітей, а так само й ваших! Всі народи, що живуть у всесвіті, завжди боронили й вічно боронитимуть свого існування, свободи та власності, й навіть такі створіння, 388 "Історія Русів'' які плазують по землі, чк звірі, хулооа та птиці, ооронять свої становища, спої гнізда та свої дії я до останніх сил; і природа, як задумав Творець усіх і Господь, дала різні оруддя для цього в самих їх членах. Як же нам, браття, бути нечулими й волочити тяжкі кайдани неволі в дрімоті й соромнім невільництві, до того те на иласній своїй землі? Поляки, що узброїли вас па нас, це спільні й непримиренні наші вороги; вони вже все забрали у нас: честь, права, власність і саму свободу розмови й нашого віроісповідання; зостається при нас одно життя, але й воно без надії для нас самих нестерпне; д в тім то й за такс життя, коли воно повне журо, страхів та постійної розпуки? Наші предки, всьому світові відомі слов'яни або савромати й руси, єднаючися з литовцями й поляками добровільно та для спільної оборони від чужих народів, прийшли до них із свосю власною природженою землею, зо своїми містами і оселями й навіть своїми законами та з усім, що потрібне до життя. Поляки не давали нічого їм і нам ні на один фіш, а заслуги наші й наших предків, висвідчені полякам в обороні й в поширенні їх Королівства, відомі всій Сиропі й Азії; та й самі поляки очевидно доказують це своїми хроніками. Ллє за нашу кров, яку ми пролили за них, і за те, що на побойовищах упали тисячі й тьма-тьмуща наших вояків, винагород- жують пас поляки одною погордою, насиллям і деспотизмом усяких родів. І коли ви, наші брати та приятелі, не бачите свого пониження з боку поляків і не чуєте згірдпих титулів, які вони вам понадавали, себто титулів хлопа та схизматика, то згадайте бодай недавні жертви ваших предків і вашої братії, виданих хитрощами та зрадою й замучених поляками найбільше нсчуваним варварським способом... й ці мученики, що неповинне потерпіли, кличуть до вас із своїх гробів, вимагаючи помсти за їх кров, і закликують вас до оборони самих себе та своєї батьківщини". А коли ця промова переконала реєстрових козаків і сумнів викликали у них тільки їх присяги, почули вони від Хмельницького такі слова: "Вимушені присяги не важні й Бог, що все бачить, відверне їх на голову того, хто вимусив їх і надурію кликав його ім'я. Закони божі, природні й горожамські, завжди касують такі присяги; і ви вільні від них; а більше від усіх присяг ви масте обов'язок супроти своєї батьківщини, самою природою, й супроти святої віри, її символів, які ви визнаєте. За це повоюйте й за них стійте; а більше від цих жертв ніщо від вас не вимагається". Центральна постать З Богдан Хмельницький. Подібні думки розсіяні й у Білоцерківському універсалі Богдана Хмельницького й у його листі до польського короля. Взагалі Богдан Хмельницький З центральна постать усієї "Історії Русів". Коли історія України передтатарської доби займає всього кілька сторінок, Хмельниччина обіймає шість аркушів, понад два рази більше, ніж історія України післятатарської доби до Хмельниччини. В Переяславській унії підкреслив автор передовсім ствердження присягою з царського боку, ЩО ніколи не буде зламана умова. Цар Олексій запропонував Хмельницькому з'єднатися, а зі свого боку підписав за себе й за своїх наступників старі українські й козацькі права. На переяславські статті Хмельницького покликається автор ДЁ десяти разів. Про Хмельницького говорить автор, що він "як одинокий син у свого батька отримав виховання у Иаршаві просто з батьківською дбайливістю й великим коштом. Всі тодішні ступні виборних наук перейшов він під проводом 389 "Історія Русів" найкращих учителів, придоаних щедрістю. усправе;іливили старання батька й учителів, передовсім найперші європейські мови, а голові ИЙ дотеп і хист І/'^ відомостей, знав !Х',сУ та фецьку, за І^ ,-нство й польські передовсім нанпс[>ш] європейські мови, а голову лі'' (- що надзвичайно любили його й шанували рим^ Л ^^ завжди відзначав а навіть король Жигмонт знав його вельможі, його між ровесниками. З додана харак Наприкінці оповідання про Хмельн^ .( тсристика Хмельницького, витримана ^ л'^ ї(|' Богдан Хмельницький названий досконалим ~~ч( полі . справах, сміливим І відважним полководцем І, .ґ,,)' . . . а Ічи , великим політиком, великим полководцем І гід, ' ,0ы такого батька й заповіт для сина Юрка, що йом^ Ім ЫV , , , * ґ Ё злпО вірно й щиро батьківщині, берегти її, як зіниці ^ кров, якщо вона буде їй корисна та спасенна. ка' Нужда її закон ламас З в обор^ . (^ у національних в іншому місці (ру вояком. Гідний %се життя служити 1 ',ролити за неї всю рьківщппи. І в 'гіідував не раз '' РОСІЄЮ з своєї дальшому оповіданні української істоті автор, що український народ "з'сднгц' ^ )М часом в унії доброї волі й виключно задля одновірс> ,. <&. свою волю Московщиною втратив українським а л$ тьман Дорошенко -имеру! Щорічні їх й комісари; суд Одна ки остаточно: "Та яку мас він тепер вільність і свободу З^ /|С лнстовио Іірюховецького. Дійсно жодної, а одну ПИ^(ІУ труди та все, придбане їх потом, відбирають у І,^"'101^'7 ,,юто народу же й розправа в їх руках. І що зостається для Іх №^'\ сні в Москві тіль бідність, смуток і стогін! Ви зо своїми старшинах, е'^'1І''> дуже подібний до жінками, але й то З за їх віно платить наг),->.' л?' (1<пок'ть її. Коли вже '^Есь із боку, й коли ^ , ..'ґІвірців.'А цс дуже нема п християнстві правди, можна попробувати її справедлива річ, що коли людина топиться, то . " - гріх і не дуриота, але скрайність, вимушена ЕЕЕ "' усе віяюти па користь народу, навіть і саме мене й д\мка про те, щоб лишити ного в ті,..^., "коли б ' З -....................... '-- -З.'--- КІ* Е' за їх віно платить нар^, - такого пастуха, який тримає корову за роги, !І*1'. ' ,і нема в тебе своєї сили й відваги, можна її поіпу^ "' "' .ґ 1 '' За бритву, й це не ' потребою. Я готов .^; але нестерпна в '1 /Іі". В таких разах, (* то не можна цим чорт помагав людям в їх скрайній , . Ёт1' та ЙОГО автор своїми гордувати, бо, кажуть люди, нужда й закон ла\, ,, Порив Мазепи в "Історії Русів". ь' ' - порив вибороти волю для України не за Рй^!лацію Мазепи з словами, але свої думки вложив у -'ГОР^М приводу Шведсько-російської війни. Прокламація підносила, що Україна омини.-ц, готові пожерти її, коли не вибере шляху й ним (Я приблизили театр війни до меж України, обидвц деспотів, яких коли бачила вся Азія й Африка, Ч зруйнус також собою свою державу. Жереб їх л батьківщині, тому й треба нам подумати про ? РОСІЙСЬКОГО царя шведський король, що завждц а? псред ним дрожить Європа, українці дістануть^ по>'. ТОУ* тут нема й не буде місця для умов про наші пр^ навіть давні умови й трактати самі собою знівечат^ а / двох безоднях, які ІДС їх. Два монархи і до найстрашніших (Іереможений із них вирішиться в нашій себе. Як переможе в перемоги й що ,^>і,ку неволю, і вже (Іривілеї, що більше, ,іас, зовсім природно, 390 "Історія Русів" уважатимуть завойованими або покореними зброєю, послідовно ми будемо неславними рабами й наша дальша доля буде гірша від попередньої, якої зазнали наші предки від поляків із таким великим болем, що й сам спогад про неї в страх приводить". А коли допустити російського царя стати переможцем, великі нещастя грозять із його боку, бо віц поневолить не тільки волю й народний масток, але й навіть життя. "Й так лишається для нас, браття, з очевидних лих, які грозять нам, вибрати менше, щоб наше потомство, вкинене в рабство нашою неславою, не скаржилося на нас і нас не проклинало". Дораджуючи нейтральність супроти воюючих сторін, запевняв Мазепа, що "при будучім загальнім мирі всіх воюючих держав задумано поставити паш край в таке становище між державами, в якім він находився перед польським пануванням, при своїх природжених князях і при всіх давніх правах і привілеях, що означають вільну націю. Поруку за це взяли на себе найперші держави в Європі: Франція й Німеччина; й ця остання сильно напирала на таке наше положрння ще в дні гетьмана Зиновія Хмельницького, за цісаря Фердинанда ПІ,, одначе воно не здійснилося з причини міжусобиці й нсобдуманости наших предків". Що не сталося колись, це зробити поможуть тепер паші приятелі, союзники й добродії шведи, "що їх неначе Бог зіслав, щоб визволити нас ,із рабства, погорди та привернути до першого ступеня свободи й самодержавства. Відомо бо, що псредше були ми те, що тепер московці: уряд, першенство й сама назва Русі від нас до них перейшли. Та ми тепер у них, як "притча во язиціх!" А втім, теперішня умова зі Швецією З цс тільки продовження попередніх, бо ж і що це за народ, коли він не продумує над своєю користю й не відвертає від себе очевидної небезпеки? Такий народ своєю неславою дійсно подібний до нечулих сотворінь, якими погорджують усі народи". Доповнення думок прокламації Мазепи масмо в прокла- мації Карла XII. Він зазначав, що входив "у Козацьку землю не на тс, щоб її завоювати або покористуватися скарбами й пожитками тутешніх мешканців, але тільки на тс, щоб привернути їх права й давні свободи". Йому відомо, що московський цар З цс непримиренний ворог усіх народів на світі, що він хоче всіх покорити під своє ярмо, що він також із козаків зробив рабів, покасувапши всі права та свободи, затверджені врочистими умовами й трактатами, забувши притім без сорому навіть на вдячність, яку всі народи уважають за святість. До такої вдячності зобов'язана "козакам й українському народові Московія, доведена своїми міжусобицями, самозванцями й поляками до нікчемності й сливе до неіснування". "Відомо бо всьому світові, ЩО український народ із своїми козаками був зразу самодержавним народом, себто залежним від самого себе, під управою своїх князів або самодержців, потім з'єднався з Литвою й Польщею, щоб із ними ставити опір татарам, котрих зруйнували, одначе після того, через насилля й лютування поляків, визволившися під них своєю класною силою й хоробрістю, з'єднався з Московісю добровільно й тільки наслідком єдиновірства та, зробивши її такою, якою вона є тепер, терпить сьогодні від неї безсумлінні й безсоромні топтання та злоби". Порятунком із такого положення має бути створення з України від нікого незалежної держави. Наслідки полтавської катастрофи в "Історії Русів Е Полтавська катастрофа перекреслила плани великого гетьма- "Історія Русів" 391 на. Дуже тяжко відчула Україна наслідки полтавської катастрофи. 3:Іим духом України за часів царя Петра І змалював автор Меншикова. Яким суворим змалював його автор, свідчать ті місця, де до кар звичайного ремесла Меншикова зачисляв колесування, четвертування й садження на кіл, а до найлекших, що уважалося за забавку, належало вішання й відтинання голови. Признання до вини вимушувано тортурами. Меншиков умів видумувати щораз то нові роди мук, страшні для самої уяви. Про лебединські кари мазепинців висловився автор, що "коли в людстві славиться той за великодушність, хто погорджус страхами й небезпеками, то вже нема титулів для тих, котрі були оруддями й учасниками лебединських тиранств і звірських лютостсй, страшних для самої людської уяви... й коли за "всяку кров, яка проливається на землі, буде кара від цього роду", то яка кара мас бути за кров українського народу, пролиту від крові гетьмана Наливайка до сьогодні й пролиту великими потоками за те тільки, що він шукав волі або кращого життя на своїй власній землі й мав про це задуми, властиві всьому людству?" Та мало було Московщині нелюдських кар на всіх, кого підозрівали в участі й симпатіях до високих задумів найбільшого по Хмельницькім гетьмана України З Мазепи. В 1772 р. заведено Малоросійську Колегію, а указ про неї назвав автор "Історії Русів" громовим ударом на Україну. Полуботок як оборонець українських прав в "Історії Русів". Оборонцеві давніх українських прав і привілеїв Павлові Полуботкові звелів автор виголосити довгу й гостру промову перед царем Петром. У промові піднесено, що наша вина З це тільки наш святий обов'язок, який ІІІаиусться у всіх народів. Просячи милосердя для нашої батьківщини, несправедливо переслідуваної й без жалощів руйнованої, та привернення прав і привілеїв, "затверджених урочистими умовами", Полуботок підкреслював, що наш народ скріпив і збільшив російське царство свосю добровільною злукою в такім часі, коли в нім іще все було молоде й виходило з хаосу сумних часів і сливе з самої нікчемності. Та за свої заслуги осягли українці одну погорду та злосливість, а замість вдяки й винагороди попали в найганебніше рабство, змушені платити соромні й нестерпні податки, копати лінії й рови, осушувати непрохідні болота, причому тисячі наших упали трупами від тяжкості, голоду та клімату. А на Україні "пануюіь над нами московські урядники, що не знають наших прав і обичаїв, сливе неграмотні, знають тільки одно те, що вони мають власть робити нам усе, не торкаючися одних душ наших". Промова закінчується ось як: "Я знаю, що нас ждуть кайдани й понурий арешт, де заморять нас голодом і утиском, по московському обичаю; та поки я ще живий, говорю тобі правду, царю, що ти напевне даси відповідь перед царем усіх царів, всемогучим Богом, за погибель нашу та всього народу". Автор "Історії Русів" записав із традиції переказ про смерть Полуботка. Передчуваючи свій кінець, просив Пелуботок тюремних надзорців закликати священика, а вони дали знати про це цареві. І прийшов цар до Полуботка просити вибачення й почув такі слова: "Я ніколи не ворогував 'з тобою й не ворогую, і з цим умираю як християнин. Вірю без сумніву, 392 "історія Русів" що за невинне страждання мос і моїх ближніх судигиме нас наш спільний і нелицемірний Суддя, всомогучий Бог, і як тільки станемо обидва перед ним, там розсудяться Петро з Павлом". Москалі в "Історії Русів". У додатку до того, що сказано в промові про московських урядників на Україні, варто зазначити, що автор "Історії Русів" не був високої думки про москалів. Наприклад, у промову татарського хана, що осудив Переяславську унію Хмельницького, вложені такі непохвальні слова про Московщину: "Всі ранги й народ сливе неграмотні та великим числом різних вір і дивних молитв подібні до поганства, а дикістю перевищують дикунів; не зважаючи на темноту й грубіянство, відзначаються вони зарозумілостю". Таких місць про грубість москалів с більше. Промова Гудовича. Нарешті, провідна ідея "Історії Русів" підкреслена також у промові Гудовича, що входив до складу української делегації з приводу гостини цариці Єлисавети в Києві. Тут підніс він, що .хоч українці були свобідні, але відбившися від Польщі, вибрали Росію перед іншими народами, що закликали їх у свою протекцію, а вибрали її одну з огляду на ту саму піру й на походження з того самого племені. План втілення провідної ідеї. Що стосується польських і московських часів, втілив автор свою провідну ідею так, що розложив одну й другу добу на дві частини: по спокійних часах польської політичної унії настали важкі часи релігійного та класового гніту, а по героїчнім і успішнім піднятті українських народних мас за Богдана Хмельницького прийшов час понурої Руїни й безпросвітні часи вільного касування всяких українських автономних установ із боку Московщини. З такої будови ясний висновок, що з московської неволі треба б Україні визволитися таким самим шляхом, як вона визволилася з польської неволі. Нема сумніву, що таємна політична місія представника української шляхти гр. Василя Капніста з 1791 р. до прусського міністра Гсрцберга з просьбою про поміч, бо його земляки впали вже в останню розпуку внаслідок "тиранії російського уряду та князя Потьомкіна", й подібні заходи українських посланців у французького уряду зродилися на такому ж ідейному грунті, що й "Історія Русів". Що більше, зазначений розклад світла й тіней в українській історії польських і московських часів аж манить, пояснити цю політичну й релігійну польсько-ук- раїнську ідилію за старих часів, головно за реформатора козаччини Степана Баторія, свідомим прикрашуванням не такої вже ідилічної історичної правди. При такому плані автора вийшла в "Історії Русів" тим понурішою церковна унія, що буцімто поклала кінець польсько-українській ідили> якої ніколи не було. В зв'язку з унією порушив автор питання "Історія Русів" 393 про спольщення української шляхти, яке автор рішуче засудив, вважаючи в тих часах народ як виключний і верховний чинник історії України. Патріотизм і гуманізм автора. Словом, упродовж усісї "Історії Русів" видно в автора гарячу любов до України, сум із приводу її страждань, радість із найменшого її успіху. Різкі малюнки сцен насильств при впровадженні релігійної унії, придушування козацьких повстань, нестерпність поль- ського гніту перед Хмельниччиною і кари мазспинців не тільки свідчать про гарячий патріотизм автора, але дають свідчення його гуманності й викликають співчуття кожного, хто не перестав бути людиною. Автор З ворог усякого насилля, усякого гніту громадянства з боку влади, зокрема вояцької самоволі, все одно чи московської, чи турецької, чи й свосї, наприклад гетьманської гвардії Мазепи. Історичний світогляд автора раціоналістичний. Також у нього скрізь проведена різниця між державою й народністю, тому й писав скрізь про національні інтереси, національні документи, клсйноди, герб або архів. Мистецький бік "Історії Русів". Та вкупі з тим автор і мистсць виступають у малюнку й оповіданні, як це вірно зауважив уже Пушкін. На талановитого письменника вказу- ють описи битв, головно з часу Хмельниччини, сцени кар Остряниці та його товаришів і зображення гніту польського режиму З скрізь тут зумів автор спинити увагу читача на кількох яскравих подробицях і відповідним підкресленням вбити в тямку читача всю характеристику. Свій виклад автор оживив моралізуючою думкою, якимось порівнянням, то гумористичним анекдотом про цигана, що бив свою матір, аби жінка його боялася, то традиційними оповідками, як: женитися не страшно, а страшно єднать попа; або: моска- лики-соколики, поїли наші волики, а коли вернетесь здорові, поїсте й останні корови й т. ін. Інколи прагматичний виклад історичних подій розірваний окремими епізодами, наприклад, про саранчу й морову заразу. Це вплив "Літопису" Самовидця, яким користувався автор, як і літописом Граб'янки, польськими хроніками й пізнішими джерелами. Критично перевіряючи дані "Історії Русів" на підставі урядових документів, поодинокі дослідники стверд- жували нераз, що в іншому світлі змалював автор "Історії Русів" низку подій, ніж урядові документи; це твердження доводить зайвий раз, що маємо тут діло з літературним твором, все одно, яку йому дадуть назву: політичного памфлету, чи яку іншу. Жаль тільки, що свій твір автор написав російською книжною мовою з другої половини XVIII ст. з великою силою українізмів у висловах і чисто 394 "Історія Русів" українських слів. Надзвичайна популярність і роль, яку судилося відіграти "Історії Русів" у розвитку української національної свідомості й історії української літератури, належить уже до нової доби української літератури. Будучи твором пера високоталановитої людини й гарячого патріота, викликає "Історія Русів" глибоке враження на читача З це також ознака літературного боку твору, а не історично-нау- кового. Передмова до "Історії Русів". Погляд на цілість історії України, причини написання "Історії Русів" і основні дані для дослідження її автора подас передмова. Тут ствердив її автор, що передтатарська доба З це історія України, а після татарського погрому замовчується історія України в російській історії. Хоч істориків і літописців із того часу було на Україні досить багато, але що цей край, неначе сотворений або засуджений для руїн, наслідком частих нападів чужих народів, а ще частіше набігів і воєн сусідніх народів і, нарешті, безупинних міжусобиць і баталій перетерпів спустошення всіх родів, знищення та всеспалсння й, так сказати б, скривавлений і напоєний людською кров'ю й вкритий попелом, то чи можна було в такій нещасливій землі щонебудь зберегти ціле? 1 з цієї причини взята ця "Історія" з білоруських літописів і записок яко з одноплемінного сусіднього краю, далекого від українських руїн. Відомий із ученості і вельможності депутат української шляхти пан Полетика, вибираючися з обов'язку депутатства до тієї великої царської Комісії для уложсння проекту нового уставу, мав пекучу потребу відшукати рідну історію. Він удавався в цій справі до свого первісного вчителя, білоруського єпископа Юрія Кониського, що був природженим українцем і довгі літа префектом і ректором Київської академії. І саме цей архієрей подав пану Полетиці літопис або цю "Історію", запевняючи по-архіпастирськи, що його вели від давніх літ у катедральному Могилівському монастирі вправні люди, котрі за потрібними вістками зносилися з ученими мужами Київської академії й різних визначніших українських монастирів, а головно тих, у котрих проживав ченцем Юрій Хмельницький, що був перед тим українським гетьманом і лишив у них багато записок і папери свого батька, гетьмана Зиновія Хмельницького й самі денники вікопомних справ і національних діянь, і що при тім ця "Історія" наново псреглянена й поправлена. Порівнявши її з багатьма іншими українськими літописами й побачивши, що вона краща від них, тримався все її пан Полетика в інформаціях І писаннях для Комісії. І так ця "Історія", перейшовши стільки високих голів, здасться, повинна бути вірогідною. Хіба воєнні дії покажуться може декому сумнівними з причини своєї численності. Та беручи до уваги положення цього краю між народами, сливе непримиренними, думаючи на підставі часів і обставин, серед яких цей народ був сливе завжди в огні та плавав у крові, треба зробити висновок, що вся вправа й ремесло цього народу містилися у війні й убивствах. Одна Польща доказує все теє. Тільки тоді була вона могутня і страшна, коли мала в себе українські війська, а як тільки їх позбулася, зараз почала занепадати, а наслідки цього відомі. Польські й литовські історики, яких справедливо підозрювали в байках і самохвальбі, описуючи дії українського народу, неначе б він був у підданств в поляків, затемнювали всіма способами великі їх подвиги, здійснені в користь "Історія Русів" 395 спільної батьківщини свосї й польської. Окривали навіть самі ухвали та привілеї їх у цій батьківщині, доводячи по можності цей народ до рабського положення й нікчемності. А коли дійшло їх оповідання до часів пе- реслідування й польських тиранств супроти українського народу з приводу видуманої ними унії, а тим більше як дійшло до визволення цього народу з польського ярма свосю власною відвагою й сливе безприкладною хоробрістю, то тут виригнули ті письменники всі свої огуди й неправди та наклепи всіх родів на цей народ і на їх полководців і начальників, називаючи їх зрадливим і ворохобним хлопством, що з сваволі й бешкету підіймало ворохобні й замітання. Та діла українських гетьманів Косинського, Наливайка, Остряниці й, нарешті, великі діла Хмельницького, їх кореспонденції й декларації доказують щось дуже противне цьому й кожна людина, що здорово думає, побачить у них безсумнівну правду й благородні та справедливі подвиги; побачить притому і признає розумний, що всяке сотворіння має право боронити свого істнування, власності та свободи й що для цього дала йому сама природа або Творець свої дотичні оруддя або спосіб". Зазначивши, що про хоробрість українського народу писали грецькі, римські й інші чужі історії, питав автор передмови: "І чи міг такий народ, що пожив дещо в злуці з поляками й литовцями сливе у вічних війнах за свою батьківщину, втратити свою природжену хоробрість, яка потім показала себе досить, нарешті, й над самими поляками й литовцями?". Григорій Полстика. Передмова до "Історії Русів" ставить її в дуже тісний зв'язок із Григорієм Полстикою. Він походив із Ромснського повіту на Полтавщині, а його предки переселилися на Лівобережжя в середині XVII ст. Батько Андрій був бунчуковим товаришем. Григорій народився 1725 р. та вчився в Київській академії. В 1746 р. вступив до Академії наук на посаді перекладача, а го двох роках на такій самій посаді в Святий Синод, де залишався до 1764 р., коли став головним інспектором морського шляхетського кадетського корпусу. Під час останньої служби в 1771 р. згоріла повністю його багата бібліотека; на дуже гарний відпис Пестерового літопису з цієї бібліотеки покликається багато разів Шлсцер. Втрата бібліотеки позначилася на його здоров'ї. З причини хороби він .шільнився з посади 1773 р. й до свосї смерті в 1784 р. не обіймав уже більше ніякої урядової посади, живучи в Юдинові на Старо дубіцині. Коли служив у Синоді, написав дуже помітну свого часу з огляду на докладні відомості про Петра Могилу розвідку про початок, відновлення й поширення науки та шкіл на Русі; вона не вийшла друком у свій час тому, що цьому спротивився Ломоносов, бо Полстика не знаходив у давній добі стільки шкіл на східнослов'янських землях, скільки треба було б на думку Ломоносова. Перекладав, між іншим, із Епіктста й Ксенофонта на сучасну московську літературну мову. З 1763 р. походить його словник на шістьох мовах: московській, грецькій, латинській, французькій, німецькій і англійській. Таким чином, Григорій Полетика належав до великого числа українців- йвторів і псрскладчиків московських книжок, надрукованих у другій половині ст.; мало що або й нічого не знаємо про інших діячів цього типу, 396 "Історія Русів" наприклад про Богасвського, Галенковського, Гамалію, Дарагана, Якова Козельського, Івана Лашксвича, Василя Лобисевича, Лукашсвича, Льва Максимовича, Маркевича, Огієвського, Парпуру й багатьох інших. Полстика як депутат шляхти Лубенського повіту. Служачи на Московщині, не поривав зв'язків із Україною. На цс маємо доказ у тім, що в 1767 р. шляхта Лубенського повіту обрала його своїм депутатом до Комісії для уложення проекту нової устави. На цьому становищі проявив себе Григорій Полетика гарячим оборонцем укра- їнської автономії, стараю- чися усправедливити свої думки з історичної точки зору. Останній обставині завдячуємо кількома його рукописними записками. Одна з них мас назву "Історична відомість про те, на якій основі була Україна під Польською республікою та на яких умовах піддалася росій- ським царям" і патріо- тичне розумування про те, як можна би її сьогодні уладити, щоб вона могла бути корисна для Росій- Григорій Полетика ської держави без обме- ження прав і вольностей. За зразок узяв тут польський лад із шляхетством на першому плані. Вже самим заголовком помітна його "Записка", що Україна не завойована, а приєдналася добровільно до Росії. В іншій "Записці", як була поділена Україна в часі польського панування та про спосіб її управи, проводив Полетика ту саму думку, що ввійшла в основу великого збірника прав і привілеїв української шляхти, запропонованого Полетикою Комісії в обороні незалежності й автономності України. Боронив одної та другої й домагався підтвердження ук- раїнській шляхті тих прав і привілеїв, котрі підтверджено їй З "за часу, коли Україна була під Польщею", й відповідаючи депутатові Дмитрові Наталіну й висловлюючи свою думку в 1768 р. на Комісії про проект шляхетських прав. Записки Полетики придбали йому славу вченого. Григорій Полстика як автор "Історії Русів". Спільні мотиви в "Записках" Григорія Полетики й "Історії Русів "Історія Русів" 397 велять догадуватися про спільного їх автора З Григорія Полотиму. Що автором "Історії Русів" був Григорій Полстика, про цс здогадувався Ікопников уже в 1874 р,, бо коли Полстика міг розглядати історію й бути її компетентним суддею, міг і написати її або керувати її написанням. Полстнка саме мав велику силу українських джерел і був відомий як учена людина. Іменем Кониського заслонив тільки Полстика свос авторство. Сімнадцять літ пізніше розвинув ширше здогад про авторство Полетики заслужений дослідник нашого минулого Олександр Лазаревський, надрукувавши уривки з родинного архіву Полстик. Під час свого побуту в Петербурзі встиг Полетика зібрати бібліотеку з кількох тисяч книжок, "яка була одною з кращих бібліотек у Російській державі, а зокрема, що торкається збірки російських руко- писних і друкованих книжок, то такої не було не тільки ні в одного з приватних людей, але й з державними російськими бібліотеками", могла бібліотека Полетики конкурувати з огляду на рідкість і давність своїх книг. І коли те книжне багатство впало жертвою вогню, почав Полетика наново збирати книжки й рукописи, до самої смерті цікавлячись історією України. Мсту Полетикової бібліотеки роз'яснює лист сина Полетики Василя до гр. Рум'янцева. Тут стверджено, що зібрані з великим трудом і старанням батька й сина книги торкалися головно української історії, бо "її написання було його (Григорія), а нарешті зробилося моїм (Василя) предметом". Історія, яку написав Григорій Полстика, це "Історія Русів", а передмову до неї написав його син Василь. Григорій Полетика був гарячим українським патріотом, як свідчать про цс люди, що стояли близько нього й добре його знали. З серпня 1781 р. походить лист генерала Андрія Милорадовича, що старався охолодити патріотичний запал Григорія Полетики, звертаючи увагу на його рід, маєток і немолоді літа. Нарешті, вказав Лазаревський іще на одну важливу обставину, а саме на видумку щодо смерті гетьмана Многогрішного. З історії відомо, що гетьмана Многогрішного заарештувала 1672 р. у нсликпй піст його старшина в Батурині "за зраду" й відвезла до Москви, зиїдки заслано його в Сибір. Тим часом в "Історії Русів" читаємо, Ідо Многогрішний "умер від своїх ран і його поховано в Батурині з великими військовими й церковними почестями. Всі уряди й народ оплакували цього 'ідного їх начальника з чистосердеїшюю журбою. При своїй великій скромності був він добрим полководцем у війську, визначним політиком і справедливим суддею в управі. По Зиновієві Хмельницькім йому одному можна приписати знамениті прикмети". Немає тут незнання історичних фактів, а звичайна видумка, яку легко пояснити, коли автором "Історії Русів" був Григорій Полстика, тим, шо одна з двох доньок 398 "Історія Русів" Многогрішного вийшла заміж за одного з Полстик. "Історія Русів" з'явилася на думку Лазаревського близько 1770 р. услід за обранням Григорія Полстики депутатом до Комісії для нової устави. Написав її автор швидко, а події XVIII ст. від переходу Мазепи на бік Карла XII писані на основі живої традиції, а може, й особистих відомостей автора. Остання вказівка Лазаревського заслуговує на увагу, бо дійсно, оповідання про гетьманство Розумовського й управу гр. Румянцсва Україною таке живе й багате подробицями, що вказус на автора-очсвидця. Відчуваючи неповноту й одно- бокість своєї праці, почав Полетика пильно збирати по архівах матеріали для історії України. Два Якови Маркевичі. Своїми статтями та промовами в Комісії й своїм збиранням матеріалів розбудив він серед українського громадянства живе зацікавлення українською старовиною. Одні, як Андріян Чепа, збирали матеріали для студій над українською старовиною, а інші здобули навіть потрібну книжну освіту для історичних дослідів. До останніх належав Яків Маркевич (1776-1804), що залишив по собі невеличку книжечку п. н. "Записки про Україну, її мешканців і твори", надруковану 1798 р. в Петербурзі, коли авторові було несповна 20 років. Незважаючи на невеликий обсяг книжки й молодий вік її автора, вона являє собою науково-літсратурну працю. Від Якова Маркевича з кінця XVIII ст. треба відрізняти Якова Маркевича з початку XVIII ст., учня Київської академії, на котрого звернув увагу Теофан Прокопович і порадив йому не покидати книжки також по виході з академії. Полишив по собі записки з 1718-1768 рр., що містять багато цікавих подробиць про той перехідний час української історії. Микола Ханепко. Ровесником Якова Маркевича був Микола Ханенко, старший канцелярист військової канцелярії. Вчився в Київській академії і як потомок запорожця з роду, що займав важні місця в козацькому війську, був за гетьмана Скоропадського старшим канцеляристом, разом із генераль- ною старшиною був у Петербурзі, потім був наказним полковником, брав участь у війнах і був передостаннім генеральним хорунжим. До 1722 р. відноситься його "Діарій" або "Денник", перерваний в тому ж році внаслідок петер- бурзького покарання генеральної старшини за її оборону українського автономізму, й ведений пізніше в 1727-1753 рр- Від травня 1725 до травня 1726 р. вів щоденник і син гетьмана Петро Апостол. Василь Полетика. Григорієві Полстиці завдячує своїм зацікавленням українською історією насамперед його син Василь (1765-1845). "Історія Русів" 399 Він учився у Вілснському університеті та крім "математичних, фізичних, моральних і словесних" наук ознайомився з латинською, французькою, німецькою й польською мовами. Дослужившися у війську до звання майора, осів на Україні в Ромснському повіті, де й обрано його два рази повітовим маршалом. З часу його другого маршалкування, докладніше з 1809 р., походить його "Записка про початок, походження й гідність української ---------" тт~ шляхти . Ця "Записка" нагадує тоном і своїми висловами" ті сто- рінки "Історії Русів", де йдеться про походження й історичні права україн- ської шляхти. Видавши її, думав Горлснко на підста- ві тієї подібності, що ав- тором "Історії Русів" був не батько Григорій, а син Василь Полстика. Свій здогад побудував, між ін- шим, на такому місці ли- ста Василя Полетики до Чспи з 1809 р.: "А між моїми рукописами я уважаю кращими ті, які писав мій покійний батько. В них блищить скрізь розум ученої людини, говорить дух велико- душного патріота. Від нього вчу- ся я любити людей і батьківщину й черпаю по більшій частині відомості, потрібні до їх оборони. Іїажано та приємно мати в своїм батьку такого вчителя й наставника! Не можна б вибачити, коли б поховано в пилі його труди для батьківщини й земляків. Українці, вічна любов повинна вас із ним з'сдиняти! Він гідний ваших пам'ятників, а найкращий пам'ятник для нього буде тоді, коли ви почнете завжди носити його у вдячних ваших серцях". Такс писав Василь Полстика, посилаючи Чепі свою вище згадану "Записку". З огляду на тс, що це вже стверджений факт, що син любив висловлятися навіть тими самими висловами, що батько, наприклад, про цінність спаленої бібліотеки Полетик, далеко простіше пояснити "Записку" сина використанням твору батька, бо й у процитованих словах листа признається Василь, що від батька взяв здебільшого відомості, потрібні для оборони своїх думок, очевидно в -ЕЗаписці", яку переслав одночасно з листом. Для Василя Полетики батько був учителем і керманичем З очевидно, в Історії Русів", за яку, на думку сина, повинна вічна любов Василь Полстика 400 "Історія Русів" лишитися в серцях українців до його батька. Про себе ж Василь Полетика писав: "Скрізь стараюся я відшукати відомості, що відносяться до української історії, але находжу їх мало. Досі ми не маємо повних історій нашої батьківщини. Вірні й важніші сліди їх губляться, як запримічую, стільки ж сливе в нещасних спустошеннях, скільки й самих зснедбаннях. Автор цієї історії бачить ці перешкоди для себе й кидає своє перо... Мала здібність, слабі мої відомості й це відтягають мене від цього труду, скільки не думаю про справи". Якою була участь Василя Полстики в теперішньому вигляді "Історії Русів", чи не завдячує вона йому якимось пригладженням, досі не досліджено. З певністю можна твердити, що передмову написав Василь Полетика, бо вона написана після розподілів Польщі, як про це можна здогадуватися з одного речення про наслідки української справи для існування Польської держави. Ще деякі аргументи за авторство Григорія Полстики. На Григорія Полстику як автора "Історії Русів" указус до деякого ступеня згадка в ній про велику пожежу в Києві; та пожежа знищила Псчсрський монастир і його бібліотеку, "багату великими тисячами рукописних книг і різних цінних манускриптів, написаних в різних мовах, а між ними багато й таких, які не були знані й тодішнім ученим, а зокрема всі записки й документи, що торкалися історії управи слов'янських племен і царств і їх законів і устроїв". І закінчується "Історія Русів" так, як міг закінчити її Григорій Полетика, а саме, що з початку 1769 р. почалася справжня війна з турками, "яка чим скінчиться, Бог знає". Про якусь історію Григорія Полетики згадус й лист дуже близького його приятеля за життя й виконавця його тсстамснту по смерті Кондоїді з жовтня 1781 р., де між іншим написано: "Про вашу історію без усякого вийнятку говоритиму всім в надії, що цей ваш труд викличе в кожного розсудного росіянина (?!) повне вдоволення й найвище признання для вас". Очевидно, вдоволення та признання могла викликати річ, яка вже була відома Полстичиному приятелеві Кондоїді; з цього виходить, що лист із 1781 р. стверджує, що таку історію вже написав Григорій Полетика. Нарешті, за авторство Григорія Полетики промовляє в дечому і та обставина, що рукопис "Історії Русів" відкрито десь близько 1828 р. у фондах бібліотеки села Гринсва Стародубського повіту, при судовому описі маєтку, який від попереднього власника села князя Лобанова-Ростов- ського, котрий дістав рукопис як віно за жінкою, Бсзбо- родьківною з роду, перейшов до нового власника князя Голіцина. В Стародубщині в селі Юдимові жив Григорій Полетика по звільненні зі служби. ТІ То стосується родини Безбородьків, у неї були також історичні інтереси; пригадати Віршовані історичні оповідання 401 б доповнення, яке склав Олександр Безбородько до ук- раїнського літопису, що його видав Рубан; цікава річ, що в передмові до того літопису й до "Історії Русів" доручена Юрісні Коннському однакова роль, виходило б. що згадка про Юрія Кониського Е перед.мові до 'Історії Русів" З це , * часттлваї-ня відомого мотиву. На основі згадки про чі уо о в тіредмові до ''історії Русів'' приписувано ^ г ) цс впій час Юрієві Кониському, одначе с;-о-одн: й м"1 І Іо Іч, ы')Е>', бо між творами Юрія Конисьч^го -Ё Е> ^ І., і Іі нона не відповідає харзктч.'о^ч н - І І -І І радь <'' оорби, "Історія Русів" не була >І ~чі д*. м й 1 листа де-Брігеаа до Кіндрата і г зі І І ы/ тс ' ' І. гачня рорссниці "Історії Русі;- іьго твору Худорби. Він писак !< І ку історію, яку написав сучасник І/ лькн один примірник її існуй а к-.чі. ;- \* г ,ся тут маріьні з Історісю Коииськсг-.І, ст;іг. Іон написана дуже вільно та проги нашогс; ( роду, то "Історія Русів" і невідгптг V ,<( и о\ її впоиткою думок тієї української шляхти, пі;І когро" * її ""ч Гі І.иіь Капніст у прусського міністри Герцберга й І їй мс л ~и мої) земляки сподіватися помочі Пруссії, коли І ж. піл }Х и Московщини. З подібною місією звертався > игат акож до французького уряду. Склад сучасних (сгшін став на перешкоді реальним успіхам місії Капніста". 7, Віршовані Історичні оповідання "Рог-мопа Московщини з Україною". В атмосферу, серед іікої лсстала "Історія Русів", впроваджує нас віршована "Розмова Московщини з Україною". Написав її в Глухові 1762 р. перекладач генеральної військової канцелярії Семен Лівович "у честь, славу й оборону всієї України". В рукопис? 'п'в відомий цей твір Миколі Костомарову, що згадав про нього в своїй статті "Думки про історію України", вміщеній в "Бібліоте-иі для чтснія" за 1846 р. Крім того, згадав Костомарів і про "Розмову Банческула з Хмельницьким у царстві вмерлих", відому досі тільки з цього заголовка. Публіцистичні писання в формі розмов були відомі також у Польщі, наприклад, "Розмова вмерлих поляків", де розмов- ляють тіні короля Івана Собсського з князем Єремісю Вишневеньким про воєнні події на Україні в часи Богдана Хмельницького й до кінця XVII ст. Костомарів мав копію Розмови Московщини з Україною" з оригіналу з перестав- леними листками так, що продовження плачу України з приводу смерті її улюбленого сина гетьмана Богдана Хмель- 402 Віршовані історичні оповідання ницького було відірване від свого початку й стояло у кінці рукопису. Наслідком такого переставлення виходило з тексту, що Україна плакала по втраті своєї самостійності. Діставши в свої руки забрану копію, написав на ній начальник жандармської канцелярії Дубельт: "Якби я був цензором, не допустив би цього друкувати тому, що тут є образа Росії, Василь Капніст образа й Україні: перша ставить дурні питання, а друга вихваляє себе, як стара баба, й нарешті її серце знемагає від нашого ярма!" Таким чином судилося "Розмові" відіграти роль обтяження в допитах кирило-мсфодіївців. Короткий зміст "Розмови" зводиться до того, що на початку виводить Україна свій рід від давніх хазарів, а далі оповідає, що зразу управляли нею власні начальники, пізніше була вона під владою польських королів, а нарешті добровільно піддалася під владу російських царів і робила та робить їм БСЛИКИ прислуги. Більшість вісток узята з "Короткого опису України", та головна річ у "Розмові" не в самих вістках, а в їх групуванні й освітленні їх провідною думкою. Останню видно з цих слів України, звернених ДО Московщини: Віршовані історичні оповідання 403 Не тебь-, З государю твоєму поддалась, при которьіхь тьі сь предковь своихь родилась. Не думай, чтобь тьі сама бьіла мой властитель, по государь твой й мой общій повелитель. А разность наша єсть вь приложенихь именахь: тьі Великая (Россія), а я Малая, живемь в смежнихь странахт>. Что жь я Малой називаюсь, а тьі Великой, то какь тебй, такт, й мн% ни мало не дико, ибо твои предїльї пространнїе моихь, а мой обширностями поменше твоихь... Такт, мьі сь тобою равни... Цікаві тут подробиці про вирівнювання московських офіцерів і урядників із українськими рангами; ці подробиці сфотографовані з дійсного життя. "Героїчні вірші". Авторові "Розмови Московщини з Ук- раїною" не дорівнював ступенем національної свідомості автор "Героїчних віршів про славні воєнні дії запорозьких військ", написаних коротко та просто з різних історій. Ця віршова пам'ятка написана у перших днях вересня 1784 р. в Уманському ключі. Автор, якийсь Іван, сховав своє ім'я під цією загадкою: Хто сочинитсля хочеть имя знати, сто осмдесягь одно изволь вь немь счисляти; имя благодатно во священствЬ носить, Е за благодїтелей й всїхь Бога просить. (Іоанн - і+о+а+н+н - 10+70+1+50+50 - 181) Правдоподібно, був автор ченцем, бодай ставиться до запорожців із великою пошаною за їх безженність. Прослав- лення козацької слави З це мета автора, як це випливає не тільки з "Героїчних віршів", але й з посвяти наприкінці їх. Зазначено тут, що для всіх, котрі дбають про славу свого народу, нема нічого дорожчого та любішого від вірного опису славних дій предків, який не тільки їх честі й похвали торкається, але й спонукає до подібних діл. Немало прикладів на це можна знайти поміж усіма давніми хоробрими народами: греками, римлянами й іншими, їх слідами повинен іти й народ запорозьких військ і не шукати в чужих народів зразків хоробрості й відваги, а придивитися пильно до своїх предків. Авторові "Героїчні вірші" це не тільки живе дзеркало для любителів козацької слави, не тільки пошана й похвала її, але й твір для пильного наслідування її, тому й присвячено твір запорозькому кошеві. Та задумам автора не відповідали його сили, ні конче потрібна в даному разі глибша національна свідомість. І він, залюбки спинившися на Хмельниччині й зазначивши, що до Хмельницького почали приходити посли від турецького султана та від польського й угорського королів, побачив свій ідеал осягненим ось у чім: 404 Історичні вірші Украина жь іго лядзке извергнула, подт> россійскимт, кровомь мирно отдохнула. Церкви огь уній стали очищеним. Московської неволі не вмів доглянути автор, що покли- кався в своєму писанні на Баронія, польську хроніку й українські літописи. 8. Історичні вірші Роль історичних віршів. У XVII і XVIII ст., коли у нас не було преси, дуже поширилися вірші про поодинокі події й випадки, як наприклад, острозький "Лямент із приводу варварського діла преподобниці". В таких віршах відбивалися головно інтереси біжучого моменту й вони заступали сьогоднішні публіцистичні статті. Вірші з "Літопису" Єрлича. Зразки таких віршів із часів Хмельниччини навів український шляхтич Йоаким Єрлич у своєму "Літописі" або "Хронічці", писаній по-польськи. Один з тих віршів про полон польських гетьманів закінчується словами, які вказують на вдоволення, що потерпіли ті, від котрих досі терпів український народ. Автор вірша звертається до полонених польських гетьманів із такими словами: А ви в татарах в тяжких кайданах до смерти сидіте; як ми од вас, так ви од нас тепер потерпіте. Два інші вірші оспівують поразку коронного гетьмана Потоцького. У першому закликає автор Потоцького опам'ятатися й подумати над тим, що доля може відвернутися від нього й порівняти його з тим, хто не має нічого. Хай порадиться й тих, котрі ходять стиха, хай пам'ятає, що теж рицери і кавалери передтим бували, тим воювали, од того ж меча самі поумирали. Хай скине гордість, перестане, як сам хоче, керувати в Польщі й не легковажить шляхетської крові, бо для його волі чорніє світ і нищиться правда. Треба поглядати на задні колеса. Де подінуться шляхетські жінки й діти, коли запорожці завдадуть Польщі клопоту? Не послухав Потоцький тих жовнірських пересторог, послав навіть свого одинака на Жовті Води. Та скоро стали ляхи подле Плавли, зараз поскочили хмельничики, ординчики обоз заточили. А скоро привернули, зараз огорнули, роскопали моцниї вали, одних пострсляли, других порубали, третіх живцем в орду пооддавали. Одначе гордий Потоцький не просив миру, але хочет битися, кривди мститися, под Корсунь вступаєт, а за собою, як за свою волю, запорожців потягаст. 1 там на полі згубив силу своїх вояків, залишив запорожцям стрільби та всі риштунки, віддав поневолі турецькі коні й дорогі убори, а сам іде й инних веде до татарської неволі. Історичні вірші 405 Четвертий вірш висловлює радість українського народу з приводу перемог Хмельницького: Честь Богу, хвала! На віки слава війську дніпровому, ції; із божої ласки загнали ляшки к порту висіяному.' Л род проклятий жидівський стятий, чиста Україна, а віра святая пцале зостала З добрая новина! І ти, Чигирине, міст? українне, не меншую славу тепер в собі масні, коли оглядаєш в рухах булаву ладного Тїогдана, мудрого гетьмана, доброго молодця л'-ие^мімц.'.кого чигиринського, ґчанного запорожця, Для моого просить автор у Ьога ласки, щоб під його проводом стало .,!,. 'рі.іькс .Іінсько славним на всім світі. ,-.'лш про жовтоводську перемогу Хмсля. Хмельницький -,!:;;Е т.жож сксрсчсну назву Хмель, В опис: подорожі ,.-::и':.'І!с;,коге патріарха Маклрія Іс Україні й Московщині Л.>:^;;!ІБ архідиякон Павло Алепський це скорочення так: ''''.-.-А': ляхи назвали його "Хмелем'', а слово "Хмель'' значить ,ил; спритний. Гак назвав його край. Вони приложили до її'-."!} прізвище 'Хмель" від імені рослини, що росте в них". .5 сілому місці написав про Хмельницького Павло Алепський: 'Кождий, хто побачить його, подивиться на нього та скаже: мк ось він З той Хмель, слава й Ім'я котрого рознеслися по :--сьому світу!". Скорочене ім'я Хмельницького приходить V рірші про битву під Жовтими Водами: Висипався Хмель з міха, наробив ляхам лиха, показав їм розуми, вивернув дітчі думні До Жовтої Водиці наклав їм много хмелниці: не могли на ногах стати, воліли V тікати. Далі кпить собі автор з сина старого Потоцького Степана, що не знайшов доброго шляху на Запоріжжя. Хай не втікає лях із самого перестраху. Миліші :,-ули ;>! ляди аід запорожців. Автор просить помочі від Бога "тих куроїдів 'Еті", Пірш закінчується ствердженням загального переляку: (Ож утікают з валов, волют татарскос юки боятся самоиалов; ніж козацкос руки. Віріи про битву під Берестечком. Як із вірша про жовтоводську битву пробивається гумористичний тон, те саме оачїімо у вірші про битву під Берестечком. У заголовку має вона назву козацької думи про війну з козаками над рікою Стнром. Подана тут і мелодія, а саме пісні "Ой постив бим я сім понеділків, осьмую неділеньку". Вірш починається: !>й. ріко СІиру, що Хміль за віру "робив напротив міру, где в /Ініпр впадаєш, оповідаєш радость з войни чи миру. Хан н,т:тупаст, сам помагаст козаком ляхов бити, под Ьерестечком, чалим містечком, омих же кров пролити, на перевозі, чи пак в дорозі, короля погромити, войском, гстманом, королем паном татаром заплатити. Хан згоду радив, да не порадив, козаки войну любят: 406 Історичні вірші ой, Казиміру, юж тобі міру одкуль хан наступаєт; з козаками не будет. з ним згоднюсенько Хміль ранюсенько Досюль не знаєш, хоть посилаєш, к королю ся зближаєт. Далі поданий живий опис нещасливої битви під Берестечком. Докладністю малюнку й літературною обробкою перевищує вірш усі попередні, її автор був, без сумніву, очевидцем, правдоподібно учасником, може й студентом Київської академії. Вірш зберігся в трьох текстах, двох із XVII ст., одному повному і другому скороченім, і в одному з другого десятиліття XVIII ст. "Плач України". З часів Виговщини маємо цікавий вірш "Плач України". Вірш зберігся у копії другого десятиліття XVIII ст. як предмет шкільного перекладу з української мови на латинську. Україна гірко плаче на свою долю: О Боже мой милостивий, возри на плач мой ревнивий! Где бідница єсть такая, як я Росія Малая? Всі маткою називают, а не всі за матку мают; другий хощет загубити, в ложці води утопити. Бо чи треба горшой муки, як подати ляхом в руки? Давно они гострят зуби, давно моєй іщуть згуби! А ви, дітки, як чужиї садите мні їх на шш. От як скоро все забули, що і виділи і чули, як под тими ворогами, стогнала я тяжко з вами, стогнала я, ні отради не міючи, ні поради, коли жиди проклятиі держали церкви святи! і от святой креста бані витягали у нас дані. Священников забивано, кров Господню проливано. І то добре частовали, як і самі описали. Ніщо вольно з нас нікому не било кром жони в дому. І тоє би уже стало, щоб імя наше пропало. І це було би сталося, коли б Бог не зіслав був Богдана, що "стер сімя проклятеє" та скинув ляцьке ярмо з шиї українського народу. Автор вірша вдоволений, що Хмельницький поставив Україну під міцним щитом православного деспота. Ще Україна мало що відійшла, не розпростерла своїх крил і не отерла своїх сліз, а вже знайшлися українці, іншої ніж автор думки, й забажали минулого лиха. З приводу їх велить автор падькати Україні: Куда пойдеш, ляхов хвалят, вірних только що не палят, простим уши набивают, лихим ядом заражают; без хвал ляцких ані слова, Що ляцьке, Словом, Ой не сини, ой не діти, хощут мене загубити! Ляхолюбці, лихолюбці, тиї мої, тиї згубці! Як саранча налетіли, доми, церкви, посквернили. Ідят чи пют З о них мова. те смачне їм та приємне, навіть хочуть бути уніатами- к ляхом весь дух, вся охота: то їм мудрость, то і цнота. Історичні вірші 407 Україна нарікає, що з ляхолюбцями приятелюють її добрі діти: Що мні за син, що з врагами серце єго, а не з нами? Не той то син мні здарився, що в моєм дому родився; нехай прийде і зза світа, да мні жичит многа літа, З той мні будет син родимий, не иначе, як любимий. Україна звертається до своїх дітей із закликом, аби не любили ляхолюбців, Нехай ідут на сухий ліс, куда зовет їх гордий біс. на Здоров'я добрим дітям України бо поти добра в нас не буде, поки у нас сії люде. Бажанням на безголів'я ляхолюбцям закінчується вірш. "Псалма" про гетьмана Дорошенка. Не зрозуміли автори віршів також змагань Петра Дорошенка. Якийсь піїт зложив про нього "псалму", без сумніву сучасну подіям, про які в ній с мова, себто до 1675 р. Автор підкреслює, що "хто тілко, хочет, обачит", протерши очі, що "за Дорошенка гетмана пуста Україна стала". Через його ворохобні прийшлося всім загибати. Опустілі або зруйновані церкви, стогне-ридає Поділля, Волинь плаче-зітхає за заколеними або в неволю відведеними дітьми, за знищеними містами, а в одному варіанті вірша за фундованим Богом, славним городом Кам'янцем, що хвала Богу в лем устала, сталася жертва тому окраса церкви упала, Магометови злому. Турки бридяться християн і роблять із них басурманів. Далі йде нарікання на поголовщину. На якийсь зв'язок автора з Уманню вказувало б те, що він оповідає про забирання жінок і дітей в Уманському повіті. Хоч Дорошенко бачив свій народ поневоленим, іще давав поради туркам і тягнув турецьке військо до Дніпра, щоб зненацька вдарити на московські сили й забрати увесь табір. Це так не сподобалося царському прихильникові-авторові, що прохав у Бога падіння басурманів і Петра Дорошенка, а перемоги московському цареві. На благочестивого автора, може й духовника, вказує кінцева молитва, між іншим, в одному варіанті вірша з таким проханням: Рач Україну направити, церкви божії будовали би в ней російскії діти і монастирі обновляли. Зайвий доказ, як православ'я відбивалося сумними наслідками в політичній орієнтації. "Лямент України". Цей вірш потрапив у збірник пісень Головацького, як і інший з початком "Ляментуєт Україна із великим жалем". Піднесла руку на польського короля, воювала з ним, а побраталася з султанами. Далі йде нарікання на забирання в полон, на ограблювання монастирів, на попалення церков, на руїну родинного життя: Отец, мати дитя своє на руки хватає, оставивши всі маєтки, од страху вмліває. 408 Історичні вірші Тепер не знас Україна, що зробити з собою; вернулася б до польського короля, але він не схоче прийняти її, тому лишається зоставатися під московським царем. Вірш став піснею з рефреном: Ах ти мні, да біда мені, що я учинила, ах ти мні, да біда мені, що я проступила! Настрій вірша-пісні й рефрен її вказують на автора правдоподібно з шляхетських кругів. "Лямснт побожних людей". Доповненням "Ляменту Ук- раїни" е "Лямснт людей побожних, що ся стало в Литовской земли, меновите, хто хощет, прийди і очима своїми обач, що ся в мирі дієт, снать з волі божой, хто хочет, то ся з нас смієт". Будова вірша нагадує будову дум: Брани бовім днесь умножишася і мечі на шиї наші ізостришася. Брат брата убиваєт і самого отца кров проливаєт; ненависть междособная, ізрещи неудобная. Точатся кровю потоки, падают невиннис отроки, юноші, младенци, немовлятка і діви. Отцеве і матки зостают у диві: одних в неволю побирают, другіє от меча і голодною смертю помирают. ІІікогда страна била славна і всім неприятелем ужасна, а тепер вся паде мечем, междусобним січем, бо всі окрест вразі ликуют, веселятся і погибели нашей триумфуют, видячи всю обнаженну і в конец спустошенну, бо всі силниї і княжата в руках неприятелских зостали, яко і отрочата, по руках і по ногах повязані... Далі звучить уже відомий мотив про плач-ридання Поділля та стогін-зітхання Волині за заколеними й до неволі забраними своїми дітьми, бо тисяча тисячей і тми їх падоша от меча і во плін отідоша, же вся земля стала пуста, передтим наддер бувши густа. Гради бовім всі созжені, а живущиї в них звнутр сотренні. О горе, горе оставшим блудом і бідам вящшим! В усьому горі, яке найшло на Україну, бачить автор наслідки гордості, проти якої виступає, як і проти папістів. Обидві обставини зраджують в авторі православного духов- Історичні вірші 409 ника родом з Західної України, на що вказують прикмети його мови. Вірш невідомий досі в цілості. "Слово в часі посухи й голоду'. Неначе поясненням сумного становища України, змальованого у вірші, с "Слово во время бсздождия і глада І всякоя пагуби і всякоя нужда і злоключенія людей, о нсмилосердію же і розних справах людских, якіс сих часов діются, а меновите во христіяньстві". Й тісний звязок змісту "Ляменту" зі "Словом" і те саме слово "меновите" в обох них і вживання дієслова "діятися" в обох заголовках велить шукати спільного автора для них, тим паче, що обидва тексти походять від духовної особи та збереглися разом у "Пчолі", зложеній у Крупичполі Борз- ненського повіту на Чернігівщині, в 1679 і 1680 рр. Збірник списав правдоподібно місцевий священик Петро Виноградсь- кий, що не був автором обох згаданих писань, як про це свідчать помилки, які в них зустрічаються. Назву збірника "Пчола" треба брати в розумінні мішанини, себто найріз- норідніших речей, які цікавили псрсписчика. Обидва писання видав Микола Білозсрський. Слово в посушливому часі нагадало голодні роки з Святого Письма, коли побожні й милосердні люди рятували бідних і не дали їм загинути голодною смертю. Тим біблійним часам протиставив автор сучасні собі часи, коли багач допомагав бідним людям стогнати. "А в том збожем своїм задсржустся і ціну подвишаст для збирання скарбов своїх". Правда, Бог карає таких людей, які "вкрутнис пяници, костирове, картници, бардачници, табачници, зло дійове, розбоймици, драпіжници, вшетечници, чаровници, волшебници і вшелякіс беззаконшщи". Вони саме, "на улицах покидаючи в голодной смсрти, отбігают, а потомки їх власниє сще на сем світі смутне їх, в наготі і в голоді зостаючи, проклинают, живячися, яко могучи, листсм, корою, порохнею, лободою, жолудем, бронками, стервом здохлим бидлячим і конским, псами, котками". Зазначивши, що з божої справедливості дістався ізраїльський народ у неволю та прийшла кара на безбожних панів, автор перейшов до того, що терпіли люди від сучасних йому панів. Він придивився таким жорстокостям безбожних панів, яких не було ніде під сонцем в інших краях. Скрізь звичайні податки на людей, "а в Королсвстві полском мало не кождий пап, власне яко би ся зприсягли, не пораховавшися з сумленєм, сели ся годит брати з бідного чловіка тос, чого сила сго не зможет?" А вже хто видумав поголовщину, хай навіки не вийде з пекла. "Роспрягаючи чловікові убогому і єдино ярмо воликов маючому, чим живил себе, жону і діти свої бідниї, коториї волики прожде добре оплачовал чиншом роговим, дуловим і іншими податками і розними вимислами, коториї, що рок, то іншиї змисляли і видирали, не пораховавшися з сумнінісм, сели єго носадил на таковому грунті, іжеби міл чим виплачовати таковис податки?". А хоч би фунт був і найкращий, хто настарчить на "влоскіс фухи" панів, що більше приправляють страви, ніж гданський князь, що хочуть краще вбрати свої доньки на Україні, ніж бачили в Італії, "А у подданого уже нестаст і крове, вздихаючи до Бога з нендзними дітками своїми, нарікаючи на часи оплаканиї". Та прийшов час і на панів, Бог вислухав зітхання та крики бідних і відібрав убраним донькам їх окраси й зробив їх дивиною усьому 410 Історичні вірші світові й мститимсться над ними до третього й четвертого покоління, поки не скажуть: "Біда нам, жесмо ся немилосердно обходили з убогими подданими, по Христу братією нашею, і длятого ж єсмо негодні милосердія божого; отворочалисмо очі наші, гди нас о милосердіє просили; а нам ся здавало, іж негодні на нас і глядіти; ліпше-смо шановали псов наших і жидов невірних, с которими-смо посполу їдали і пивали і роскошовали з праці поту християнского; а на остаток не толко на здоров'є їх чигали, але і віру їх зломити умишляли і власне яко з неволниками поступали: одно податками видираючи і роботи на них вимишляючи, за слово внівеч оборочаючи і забиваючи, а на Бога не пам'ятаючи і кров невинную проливаючи, всіми силами на здоров'є і на віру їх наступали". Як не має Бог мститися тим, котрі мали в арснді ле тільки поля й межі, але й ріки, котрі все взяли під свою владу, щоб розкошувати. А від панів отримали силу панування броварники, п'яниці, костирі, картярники, злодії й розбійники; "а взявши моц, не толко жидов і панов своїх забивали, але і городов Євалтом добуваючи і всюди опієм палячи, людей в невинности забиваючи і в неволю видаючи, церкви, олтарі божії пустошачи, сакрамента внівеч под ноги помітаючи, тіла святих угодников божих обдираючи, людей умерлих з гробов викидаючи, речі посвященние церковнис внівец оборочаючи і пропиваючи, з риз і з стихаров церковних саяни і фартухи жонам і цоркам своїм справовали, срібром церковним шаблі, сагайдаки, шабелтаси і ножна собі оправовали; братію свою драли, мучили і забивали, дівок і младенцов міских тата ром за коні, за сагайдаки і шаблі продавали і в неволю в особі самого Христа в невинності видавали; присяги по колко крот ламлючи, шведов і вснгров, волох і мунтян зводячи, ізважают; а на остаток і самого царя московского християнского яко власного отца по колко крот отступуют; орд і ляхов на Задніпре затягают, листами і прелестями своїми старших позводили, миром всім заколотили, воєвод царских повигоняли і не толко мідяними дснгами знехтіли, але і сребних по копійці не приняли, толко по чеху і по осмаку і, яко хто хочет, онис оборочаєт". Навмисне наведені довші уривки в оригіналі, бо з них пробивається ритмічність автора "Ляменту"; менше тверду мову "Слова", ніж "Ляменту" легко пояснити самим його призначенням. Інші вірші про руїну України з боку татар. Татарські напади, від яких стільки витерпіла Україна протягом XVI й XVII ст., доставляли матеріалу для багатьох віршів і пісень наших віршописців. Одним з таких віршів із XVII ст. є вірш з початком: Злий татарине, пекелний сине, з лука стріляєш, не один гине. Інший вірш-пісня пов'язує нищення України з намаган- нями кращих наших гетьманів. Він починається: Ах, Україненько, бідная доленька тепер твоя: згинули козаки, добриє юнаки, ах, кров моя. Где ж ви, Дорошенки, где ж ви, Хмельниченки, і ви, Івани, смілиє сотники, битниє десятники, і ви, гетмани? Десь у Дикі Поля загнала їх смерть. Історичні вірші 411 Із дальшого тексту, де говориться, що кримські татари так оточили нас, "що только нашої крві запорозкої сам ждет ворон", виходило б, що автором вірша був запорожець. Сумний дальший малюнок: Братя хорошиє, молойці гожиє во крві лежат, без голови тиє, без плеча другиє пісок зоблят. Кров лстся ріками, заслані трупами побитих поля, на гстманов голови вложила окови тяжкая неволя. За провод, за дзвони З сороки, ворони смутно крачут, за дяка гласного, за попа власного вовки виют. Ні трумни, ні ями, погрсб між пташками проклят маєм. З українських бранців багато стало поганцями, ворогами України й татарами. Далі не один внук діда, не один сусіда сусід забив, власний брат на брата, батько на дитята меч заострив. Немаш вже ради, немаш і поради, што маєм ділать, ах, только горенько і вельми тяженько в куті думать. До 1713 р. встиг вірш-пісня вже в двох текстах увійти в один рукописний співаник. Про напад турків на Чигирин у 1677 р. маємо також вірш з початком: Побудка запрудка христіанским восм по битві, Боже, даруй нас покосм. Два вірші про облогу Відня. Про улюбленість і поширеність історичних віршів свідчить навіть відгомін такої далекої справи для України, як облога Відня 1683 р. й події того року в Угорщині. На цю тему маємо два вірші. Один з них відомий уже з нашого огляду надтисянського письменства, а другий, галицький, пера Йосипа Шумлянського, літературна вартість якого далеко вища, ніж першого. Непотрібний жарт. З XVII ст. маємо також вірш про Польщу, яка змальована як мати, що її роздирають і кривдять власні діти. Одначе цей плач ні в чому не дорівнює поетичному й багатому картинами плачеві православної церкви в "Треносі" Мслстія Смотрицького. До невдалих належить і вірш про українські заворушення в різних місцях Правобережної України в 1702 р. Для автора, якогось українського шляхтича, жарт непотребний в сімсот втором стався, люд своєвольний докупи зобрався, а через Юду сталися і бунти, позосталися, ах, ІІустиї грунти. Ах, Україно, люд свивольний маєш, юж лямснтусш, трупи оглядаєш! Глупство козаков, же ся збунтовали, на своїх панов руки подіймали. "Иуте ж, молодці, будем ляхов бити і їх за шиї на славу водити!" 4!2 Історичні вірші Цс не подобалось авторові вірша й він із задоволенням стверджує, що Марс в сімсот втором козаки почали, а в сімсот третсм дяшеньки скончали, та співас славу Сснявському, Любомирським, польським юнакам і лицарству. Відзначаючися малим епічним хистом,. не вмів актор жодного факту докладно оповісти, кі відповідно змалювати причини подій і їх розвитку З словом із подій, глибшого підкладу яких не хотів чи не був у силі автор з'ясувати собі, зробив вігі непотрібний віршований жарт, оірші пі<о ш':сдчн,іу. тЦе менше, чіж намагання гетьмана Дорошенка, зрозуміли а.ггори ві-кпів 'залекос'г.іість шведсь- ко-украшськего союзу . --.тьмяна Іванч- Мазепи, Такому нерозумінню заповідають і епітети, грнложсні ас Мазепи: лкггін'ї аорог, другий ;Ода, лукана гадина : г. .д.. 1 зміст дальших віршів 1-іІрш про хотинську перемогу І739 Х^'ІП ст. історичного характеру треба згадати вірш про хотинську перемогу в 1739 р.. без сумніву, сучасний події. Він ао'Іинасги'я слову чи: Ох, :ІсІ!:астнан година, котрг, прийшла Зла новина, Автор оспіяус ч'^дотнорну ікону Іногородній в Б>'ннсьі; же не дала хриїліаном Еипасги в руці бісурмапом у неволю. Зіадка про буцнівську Богородицю в Тернопільщині й бажання довгого життя Онуфрієві Шумлянському велять бачити в авторі уніатського священика. Бійка москалів із конфедератами 1764 р. Так само сучасний події вірш про бійку московського війська з польськими конфедератами в Станіславові 1764 р. Автор висміяв "відвагу" конфедератів: Гем, чи чував хто о ляховской славі, коїрої достали в місті Станиславі? Як почади були місто рабувати, перед москалями мусіли втікати. Як в кушару вінці, так їх залудили, а в Станисланош кругом обступили. Москалі із жарту почали стріляти, а ляхи зо страху почали вмирати, выс лонсім перелякалися ляхи, коли вдаряли гарматі!, аж упала баня п-.чого костела. Ляхи пробували відігнати москалів від міста, лсч не доказали, бо не годні того З москалсй отбити. хоч їх і не много, ііплнячнли бигну на середу. У середу рано стали ся сходити всі ляхи докупи: що будем робити? Сдин мовит: биймоі десять: утікаймо! а сто там їх раду. г: усі ся поддаймо! Історичні вірші 413 Почали кликати москалі, щоб ляхи виходили з міста. Коли ж почалася стрілянина, не один лях думав, куди б утекти, одначе мусіли увесь день битися доволі, а вечір зостали в москалем в неволі. Характерне закінчення пісні: Так москалі вчіют ляхов мастовати, дают мало їсти, а ще менше пити, би ся зарскли больше рабувати: щоби ся зарекли, як бунти чинити. Як бачимо, москалі виступають у вірші як елемент дисципліни й ладу в протиставленні до поляків, що грабували місто, яке належало до їх держави. Та глузуючи з поляків, автор вірша ні одним словом не зрадився якимсь ру- софільством, а що й наші тодішні люди не бачили в москалях визвольників, промовисте свідоцтво цього маємо в тому, що громадяни Кунина коло Жовкви зібрали кількасот золотих польських, зароблених від москалів, на церкву в подяку Богові, що вони відійшли. Вірші про Гайдамаччину. Низку віршів маємо з часів Гайдамаччини. Чотири вірші описують уманську різню. Одна з них приписує всю подію благочестю, себто православ'ю: А що ж нам тая благочесть зробила? Дітий і худоби, життя позбавила. Треба би ся горко слезами заляти Е І на свою долю вовік проклинати. Та не так на долю, як на московську царицю, що брехала, "як ряба сука", а люди послухали її. Провідником гайдамаків став Гонта, що велів різати ляхів і жидів, ксьондзів і попів, а треті собаки вішали вкупі мовячи: однакі. Поднесли руку на кров християнську, зляли, скропили всю землю уманську. Церкви, костели кров'ю намастили, студні, кирниці трупом наповнили. Плачуть діти за матерями й обливаються гіркими сльозами. З приводу нападу гайдамаків на турецьке місто Балту пророкував автор війну з Туреччиною, що й сталося. Свої симпатії висловив він у словах: Турецка сила надходит з ляхами, згинеш, мерзенна, з псами москалями. Коби їх земля свята не приняла, а душі в пекло затарасовала! Ці слова велять бачити в авторі обивателя та прихильника Польщі, отже, правдоподібно, українського шляхтича, в кожному разі уніата. Живий і пристрасний тон вірша, з одного боку, й вірність подробиць З з другого, свідчать про те> що вірш сучасний події. Якийсь український шляхтич написав і вірш з початком: 414 Історичні вірші На Україні в Жаботині свивольниї козаки, ой, прибравши запорожців, такії ж собаки, із сотником із Гонтою, що єсть світу дивно, вирізали панів, жидів в Гумані зарівно. При віршеві зазначено, що його мелодія така ж, як і пісні "Ой був Сава". Вірш закінчується характерним закликом автора: Знайте ж, князі, знайте, пани цілой України, не робіте козаками мужицкії сини. Єще прошу, єще молю, гляньте ви на Бога, нехай мужик ціпа глядит, не оружа рога. І селедця нех не носит, нехай знают хами, нехай своїх власних панів не зовут ляхами. Думаю, що останній рядок ясно вказує на походження автора й на те, що його не треба шукати між поляками, як це зробив Франко з цим та з найближчим віршем про .уманську різню, спиняючися довше над профанацією божих дарів, оточенням Умані москалями та смертю Хонти. Закінчення вірша подібне до закінчення попереднього: Научайте, отець, мати, свої власні діти, не пускайте у козаки до войска служити, Заказую против ляхів бунтів не взносити, волиш бути мужиками, панщину робити. Автором четвертого вірша про уманську різню був безумовно уніат, бо згадавши, що ігумен Мотронинського монастиря Мелхиседек Значко-Яворський зібрав пятнадцять сот різунів, оповідає далі так: Межи ними, сотниками, Желізо і Шило, з котрих волі з їх сваволі жидам ся з'явило, так тим ляхам З католикам і правдивій вірі З смерть страшная всім невинним стала ся без міри. Очевидно, правдивою вірою названа тут унія. В дальшому оповіданні цікава подробиця, що Гонта перейшов на бік гайдамаків на підставі поголосок, що за гайдамаками стоїть московська цариця. Від імені цариці Катерини II випустили гайдамаки так звану золоту грамоту, що має у вірші назву "Право". Його саме показали Хонті, коли він приїхав до них: От то тоє, пане Гонто, "Право" від цариці, щоб вибрати кукіль, брате, з голої пшениці. Щойно по страшній купелі переконався Гонта, що Москва вислала війська проти гайдамаків: На другий день всіх гультяїв Москва пов'язала, а пригнавши до обозу, ляхам в руки дала. Зараз Хонту сотника взяли чвертувати, руки, ноги, чвертки тіла на паль забивати. Зате від православного українця походить вірш про насильства конфедератів у 1768 р., а саме про мученицьку Автори історичних віршів 415 смерть Івана Зубчевського, пароха Северинівки в Таращан- ському повіті, та про спалення мліївського титаря Данила Кушніра, що й його донька Оксана, за переказом, стала героїнею Шевченкових "Гайдамаків". Коли уніати відбирали одну з церков у Млієві в Черкаському повіті, побожний старчик Данило Кушнір зробив три поклони перед святими дарами, завинув чашу в церковний обрус і сховав її у себе в коморі. Тому, що непосвячена людина не може брати чаші в руки, провинився Кушнір, але до його вини додали неправдоподібний наклеп, що він ходив із чашею до корчми, пив із неї горілку й закушував святими дарами. Кушніра закували в залізо, доставили в обоз, судили й засудили на спалення. Кат видрубав йому голову, а тіло спалили. І стреміла ця голова на палі від червня через чотири місяці, поки її не поховали. На цю тему постав такий сучасний вірш: Захотіла Смілянщина віру утвердити, восточному цареви главу преклонити; зараз стали бідних людей в обоз вигонити. Да вчинили ляхи-пани меж собою справу, розігнали вірних людей в московськую страну; худоби їх забирали, монастирі драли, а ще бідним християнам і страх завдавали. Далі описана смерть титаря. Серед страхіть під час навертання на унію сподівалися православні порятунку від ігумена, себто Мелхиседека, а він тілки їздячи по Україні, да ляхів дратує. Заплакали старі люди і малії діти: "Горе, горе нам на світі, що нігде прожити!" 9. Автори історичних віршів Вірш Йосипа Шумлянського про битву під Віднем. Авторами історичних віршів були учасники й очевидці подій, як виходить із того, що ми сьогодні знаємо про авторство деяких віршів. У другому томі свого літопису Величко залишив свідчення, що в битві під Віднем за короля Яна Собєського брав участь "новий уніат і похлібца лядский" Йосип Шумлянський і, придивившися добре тій акції, зложив "думу або пісню" "на досаду гетману Самойловичу" з початком: "Послухайте, що ссть живо". На жаль, Величко навів тільки три строфи вірша, списавши їх із уст спікака-виконавця; в цілості надрукував її в XIX ст. в своїм збірнику пісень ЖсЄота Павлі. Автор полить послухати, яке то жниво під Віднем і Парканами відпало козакам і ввело їх у неславу через Івана Самійлоиича, що заказав християном пойти бити бісурманів. Турком приязнь І! том показав, а козакам славу змазав, котру в полю батьки наші здобували б'ючи баті. 416 Автори історичних віріпів Тим часом і оез Самійловича відбулося там жниво, наслідком якого між іншим Україна тепер скаче, цар турецкий ревне плаче. Після закінчення походу під Відень пішов король відбирати Україну. Закликом до Гетьманщини й Запорізької Січі тяги участь і помигти бити турків закінчується вірш Йосипа ШумляІІського, що потім іще вибрався в дипломатичній місії до гетьмана Івана Мазепи, намовляючи його до союзу з Польщею. Пісня про чайк\-пебогу. Гетьманові Мазепі приписала 'Історія Русів" уложсння пісні "Ой біда, біда чайці небозі". Тут дуже вірно відчута беззахисність України внаслідок браку в неї природних границь. Біда чайки в тому, що вивела своїх длок у зеленому житі лри самій дорозі; як доспіє жито, заберуть її діїи. й чай.й прмГисти-я геть відлетіти. Прикликала журавля на пораду. Журавель ію'.ішиь її тим, ш,,) лаки приспіє жиго, будуть її малі літ я? ор.'ьі летігіі. КІ.-лгІ мийка су:.>тдасгьі,л, чи женці "оставлять її малих дітей -лпнм.;, закидає їй курдв^.ль, ;пс вона дуже криклива, дпс помагайбі кожному, хто йде- бо зд;;кда .Ыричати, киги, киги! "Чайка пояснюс це сзосю натурою, а ним, так остерігає вона своїх діток. .' 'рпспшас жито, а діти -зайки :пс не в силі летіти. Жито й пожовтіло, прийшли женці й тільки пір'я лишилося з дігочок чайки. Журавель не хоче й плакати по злій сестрі, їмо загубила учесь дім і сама марно згинула тому, що жила :ю-дурному на гпіті. Немає підстав твердити, чи пісня про чайку була твором Івана Мазепи, чи ні, але в усякому разі та пісня була популярна наприкінці й на початку XVI!! ст., бо попала в один із найдавніших збережених рукописних співаників. У переробці, в додатку до чумака, увійшла пісня в репертуар чумацьких пісень, а скорочений текст її надрукував Макси- мович як "народню" пісню в першій збірці українських пісень. Вірш Івана Мазепи. Зате с підстава приписати гетьманові Іванові Мазепі вірш 1!Всі покою щире прагнуть", який помітний своїм змістом і є свідченням значного літературного таланту її автора. Тут висловив Мазепа золоті слова про потребу згоди поміж українцями, шоб вернути волю й цілість України. Цей вірш долучив Василь Кочубей до свого доносу, зазначивши, що це "дума пана гетьмана Мазепи, в якій показується значний опір проти держави великого царя". Одержав він його, як заявив, із десять літ перед тим. Таким чином, підходимо до дати написання, а саме останніх років XVII ст. Автор нарікає, що не всі "в єден гуж тягнуть" і нема згоди. Через те, почавши від Жовтоводської битви, мрез незгоду всі пропали, самі себе звосвали. Тим часом не всім дано панувати й повелівати. Один керманич кермує цілим кораблем, а бджілка слухає матки. Тільки Автори історичних віршів 417 ДОВС." З МО пісні Кочу жалься, Боже, України, що не вкупі масть сини! Єдсн живеть із погани, кличеть: "Сюда, атамаки! Ідім Матки ратовати, не даймо сй погибати!" Другий ляхом за грош служить, по Вкраїні і той тужить' "Мати моя старенькая, чом ти вельми слабенькая? ;'0:>ІІо тебе розшарпали, г.-;и аж по Дніпр туркам дали; все то фортель, ;цоб слабіла і ;:.к вконець сил не міла!" Й;)СТ!Й Москві К:Ж голдуєть г;й зірме Vслугусть. Той 'на Матку нарікаєть 'Е не.Іллю проклинасть: "Ліпше було не родити міжлн в таких бідах жити! От всіх гторон ворогують, огнем, мечем руїнують; от всіх ІІемаш зичливости ані слушной учтивосги; .мужиками називають, а подданством дорікають: чом ти братов не учила, чом от себе їх пустила?" нас було вкупі жити й вкупі недолю терпіти. Свій вірш закінчує автор --ом: Ей, панове єнерали, чому ж сете так оспалі? І зи, панство полковники, без жадної політики озмітсся всі за руки, Ііс допустіть горкой муки Матці свосй болш терпіти! Путе врагов, н>те бити! Самопали набувайте, острих табель добувайте, а за віру хоч умріте І польностей бороніте! Нехай вічна будеть слава, же ,'Ірез шаблі маєм права! юоосна кореспонденція гетьмана Мазепи. Такі думки й їй Мазепу до його героїчного зусилля визволити Україну Есковської неволі. Що Мазепа міг укладати й любовні . вказус на це його любовна кореспонденція з Мотрею беївною з 1704 р., коли гетьманові було 60, а Мотрі 418 Автори історичних віршів Кочубеївні близько 16 років. Збереглося всього дванадцять листів гетьмана, зразком яких хай послужить перший лист: "Моє серденько, мій квіте рожаний! Сердечно на теє болію, що недалеко од мене їдеш, а я не міг очиць твоїх і личка біленького видіти; через сеє письмечко кланяюся, всі члонки цілую любезно". Б цій кореспонденції цікаві в першій мірі вислови, що зустрічаються у любовній ліриці: "Моє сердечне кохане! З писав гетьман до Мотрі. Прошу і велце прошу, З рач зо мною обачитися для устної розмови. Коли мене любиш, З не забувай же, коли не любиш, ЕЗ не споминай же, Спомни свої слова, же любить обіцяла, на що мені і рученьку біленьку дала". Просив визначення зустрічі, а заки це станеться, прислати намисто зі своєї шиї. В іншім листі до свого "сердечка" зазначував: "Уже ти мене ізсушила красним своїм личком і своїми обітницями". Тут зустрічається і вислів, відомий із пісні про козака й Кулину: "Прошу і велце за ніжки, моє серденько, облапавши, прошу З не одкладай своєї обітниці!" В дальшому листі просив своє "серце коханеє" дотримати вірності в любові, а від себе запевнював: "а я взаємно, поки жив буду, тебе не забуду". Подібне запевнення єсть і в іншім листі: "Білш од жалю не можу писати; тілки теє яко ж колвек станеться, я, поки жив буду, тебе сердечне любити і зичити всього добра не перестану, і повторе пищу: не перестану З на злість моїм і твоїм ворогам". Посилаючи Мотрі книжку й діамантовий обручик, писав: "прошу тес завдячне прийняти, а мене в любви своїй неодімнно ховати, ніж, дасть Бог, з ліпшим привітаю. Л за тим цілую уста коралевиї, ручки біленькиї і всі члонки тільця твого біленького, моя любенька коханая". А коли показалися наслідки того, що Кочубсїха й слухати не хотіла про шлюб доньки з гетьманом, писав Мазепа до Мотрі один за одним розпачливі листи: "Моя сердечне коханая! Вижу, же вашмосць во всім одмінилася своєю любовію прежнею к мені. Як собі знасш, воля твоя, чини, що хочеш. Будеш напотім того жалувати. Припомни тілки слова свої, під клятвою мені дані на той час, коли виходила ось з покою мурованого од мене, коли далем тобі перстень діямантовий, над которий найліпшого, найдорогшого у себе не маю: "же хоч сяк, хоч так буде, а любов між нами не одміниться"! Моє серденько! Бодай того Бог з душею розлучив, хто нас розлучає. Знав би я, як над ворогами помститися, тілки ти мені руки зв'язала. Я з великою сердечною тескницсю жду од вашмосці відомости, а в якім ділі, сама добре знасш. Прошу теди велце, учини мені скорий одвіт на сеє моє писане, моє серденько! "Моя ссрдсчно коханая, наймильшая, найлюбезнійшая Мотрононько! Вперед смерти на себе сподівався ніж такої в серцю вашому одміни. Спомни тілко на свої слова, спомин на свою присягу, спомни на свої рученьки, коториї мені не посдинократ давала, же мене, хоч будеш за мною, хоч не будеш, до смерти любити обіцяла. Спомни на остаток любезную нашу бесіду, коли ссь бувала у мене на покою: нехай Бог неправдивого карає, а я, хоч любиш, хоч не любиш мене, до смерти тебе подлуг слова свого любити і сердечне кохати не перестану на злість моїм ворогам". Просив побачення яким-будь способом і закінчував листа: "Щаслившиї мої письма, що в рученьках твоїх бувають, ніж мої бідниї очі, що тебе не оглядають". Вірш про запорожців між Дністром і Бугом. Крім Мазепи, писали вірші й інші визначні діячі, як-от Яків Маркевич і Микола Ханенко, бо й між освіченим городовим козацтвом Автори історичних віршів 419 Гетьманщини, й між запорожцями було багато віршарів, що в своїх віршах відгукувалися на цікаві для них події українського історично-політичного життя. Який живий відгомін знаходила всяка більша подія, що до живого зачіпала зацікавлених у віршах, бачимо, між іншим, на подіях, викликаних зруйнуванням Запорізької Січі. Ще в часі її існування записався кн. Григорій Потьомкін добровільно в запорізьке військо простим козаком під іменем Грицька Нечоси. Одначе це не спинило його покласти кінець віковому існуванню лицарського братства й уладити розділ запорізьких земель усякому, хто брав на себе обов'язок заводити рабство там, де віддавна шукали захисту перед неволею. Та воєнні прислуги запорожців були ще потрібні Росії, бо грозила Турецька війна. Й ось Потьомкін пригадав собі запорожців і почав закликати їх на козацьку службу під своїм особистим проводом. Більшість бо запорожців вийшла в Туреччину. Цариця Катерина привернула запорізьке військо та призна- чила йому зразу для поселення землі між Дністром і Бугом. І саме між запорожцями, що заложили свій кіш у згаданих землях, постала "козацька пісня" з таким початком: Ах, ви хлопці, славні запорожці, що будем робити? Сей восточний царь даєт землю в дар, пойдем туда жити. Забираймося в Бужак, где єсть старий Кодак, там будем селиться: будем сще жити, будем хліб робити, не будем журиться. Стспов єсть доволі для скота, догодні будемо плодити барани у полі, комаші доволі будемо палити. У ріці Дунаю при Бужацком краю будем рибку ловити, станем продавати, а гроші збирати та й горілку пити. Дальше вихваляється автор, що запорожці швидко переможуть усіх ворогів, на славу Росії зруйнують Туреччину та проженуть турків за морські води. Закінчується вірш згадкою про кошового Івана з усіма панами, що не забуває про запорожців і продумує над їх долею. Вірші Антона Головатого. Популярність Потьомкіна між запорожцями зростала, зокрема коли на початку 1790 р. цариця призначила його великим гетьманом новоутворених козачих військ. Тоді саме зложив хтось у його честь "Дифирамбь". Під час війни в штурмах Очакова та Ізмаїла при опануванні острова Березані вкрили себе нові війська славою, гідною їх "преславних предків", як бажав автор дифірамбу, українець, що здобув уже нову російську освіту. Одначе щодо одного не сповнилися сподівання поета: одночасно з закінченням війни вмер несподівано Потьомкін, не нагородивши запорожців і не забезпечивши за ними обіцяних їм земель між Бугом і Дністром. І заплакали запорожці по своїм гетьманові й ще більше над своєю долею: Ой Боже наш, Боже, Боже милостивий! Що ми вродилися в світі нещасливі? 420 Автори історичних віршів Антін Головатий Хронологічна низка оригінальних заголовків 421 Служили вірно ь полі і на морі, та остались убогі, босі і Іон і. Старались землю заслужити, щоб в нольносги нам піку дожити. Да й дав же гетьман од Дністра до Ьог\, границя нам по бендерську дорогу, Дністровий і Дніпровий обпдііа лимани. г.']:І ,;авіоо землю й нову відбирають и ,тер, а обіцяють дати .-ніліі б запорожці, щоб не загубити к;,-з,іис.кої слани. Віри; зве ік.'МкІна. щоб устав і замовив слово за запорожці перед д;; '. І гп^іС.гу на землі. одами близьких Потьомкіну людей підписала царипя п "ГІлмсг;.'. Іхою нагороджуючи запорожців зп Іш-ру. Еі ревну службу та Ух хоробрість чз суші л БОДЛХ, дала лю V-;,; Кубані нл нічне володіння "'. ^значила їх зімс.'-моы! ~а ''ол.їності. З прїічолу "ого й Ісстаь віри;: і.й, го;;і нам журитися, пора ''Срестаїи! Е^ЕЕ^длдися од Іицнщі за :-Лї-жоу заалагі-і, дала хліб-сіль і грамоти за иірниї служби. <:-Е -'піиї.м, иилікувайЯ чоно.морцям велика пана з їх серцял. О: у що ІиСіІ Ідеали .Ы.чиишні.ііі'о е.мавного ли-Іарського ораїсгеа." сьщчеьням Грицька Квітки, автором обох останніх ^ .апорозький депутат до столиці Росії й кобзар ч "к->дгий (народився 1744 о.), призначений в і796 р. Іы от'млном чорноморського війська, одначе під час гі гоходу він занедужав тяжко й смерть перервала < ^г-с '79/ р. його великі заслуги перед кубанським І^ н вірш Головатого потрапив до друку на шість літ ї ґ(Е; виходу 'Енеїди" Котляревського, а саме її КІ Іиі Іь в листопадоі'їм випуску петербурзького .І-ч 'Іовмя сжемЬсячнмя сочинснія" з 1792 р. п. н. /І І ььоморскаго Войска, по полученіи на землю І Ін чЬ грамотіы сочинснная". лмонологічна низка оригінальних заголовків '- -ІДЯ/ІУ І-а ге, що г. тексті ПР;ШЮІЬСЫ заго.ч:Інк;І в пері.'клзді, наводяться 'Е'НІ; й оригіі;а.чьиі лаіилооки в хронологічному Пі/рядку, щоб лопне було їх Мат,? .мд ри;ою в разі потреби: л!' н'ІІІка ;-Е п.ілньіи, реча.хі. З гуп, найденії,, чого >'ц)Іреба. (1241-1621). 'іпііпка, ЕЕ(ЕЕгорян начинастся оть потог'у нервоїчі міра й столпотворенія й [''Е".З'їііленія язьїкь и разс%ямія по всей вселенітЬй, й о разиьі.хі, народам-, та же й о початку славенского россійского наро.їу, и сгда сіле Кі':пь, і! Е'Ык'| кр.д ;Е;< благов^рньїй князь ВолодьімсрІІ 1'ускую землю, и о великом'І, К; 422 Хронологічна низка оригінальних заголовків княженіи кієвскомТ), и о греческихь царіхь. Списася сія кройника вь Малой Россіи вт> монастьірю святои живоначальнои Тройци общежитель- номь Густьшскомь Прилуцкомь... року 1670, місяця августа 2 дня. Теодосій Сафоновин. Хроника уь літописцовь стародавньїхь, з-ь святого Нестора печсрского й инших-ь, также зь хроникь полскихь о Русій, отколь Русь почалася, и о первьіхь князехь рускихь й по нихь дальшихь наступаючихь князехь й о ихты ділахь, собранная працою ієромонаха... року оть сотворенія світа 7180, а оть Рождсства Христова 1672. Іннокентій Хізель. Синопсісь или краткоє собраніє оть различньїхь літописцевь о началі славяно-россійскаго народа й о первоначалнмхь князсхь богоспасаємаго града Кієва. Київ, 1674. Пантелеймон Кохановський. Обширньїй сінопсись рускій. 1682. Леонтій Боболинський. Літописець си єсть кроника зь розньїхь авторовь й гисторьїковь многихь, диалектомь рускимь єсть написана вь монастьтру свято-троицкомь Илинскомт. Черніговскомь. 1699. Григорій Грабянка. Дїйствія презїльной й оть начала Полякові, крвавшой небьівалой брани Богдана Хмслницкого, гетмана запорожского, зь Поляки, за найясн^йшихь королей полских-ь Владислава, потомь й Казїмира, вь ро^у 1648 отправоватися начатой й за л^ть десять по смсрти Хмелницкого неоконченной, зь рознихь лЬтописцовь й из-ь діаріуша, на той войнЬ писанного, вь гради Гадячу трудомь... собранная й самобитнихь старожиловь свидЬтельстви утверждснная. 1710. Самійло Ведичко. Сказаніс о войнЬ козацкой зь Поляками чрезь ЗЬновія Богдана Хмслницкого, гетмана войскь загюрожскихь, вт> осми літехь точившойся, а до дванадцяти лйгь у Полякочь зь иншими панствами провлекшойся, якою онь Хмелницкій, при всееилной помощи божест- венной, зь Козаками й Татарами оть тяжкого ига лядского вибился й подь високодержавноє пресвїтлійшого монархи російского Алексія Михайловича владЬніе доброволнь1 поддался, 1720. Микола Хакенко. Діаріушь или журналі., то єсть повседневіїая записка случаюиіихся при двор^ ясновельможного, сго милости, пана Іоанна Скоропадского, войскь, всепресвїтлїйшого сго императорского величест- ва, запорожскихь обоихь сторонь ДнЬпра гетмана, окказій й церемоній, такожь й вь канцелярій войсковой отправусмьіхь дїль, наченшійся вь 1722 году й оконченньїй вь томь же году, по проставленій й погребеніи помянутого жь гетмана ясневельможного Іоанна Скоропадского, вь мЬсяцЬ іюл^, войсковой канцелярій старшимь канцеляристом!.... Краткос описаніє Малороссіи. 1734. Літописець или описание краткоє знатнЬйшихь дтійствь й случаевь, что вь которомь году діялося вь Украйни малороссійской обіихь сторонь Дніпра и кто именно когда гетманомь бьіль козацкимь (1506-1737). Літописець вь руски.'ь и полскихь що ся сторонахь діяло и якого року. (1587-1750). Хронологія вмсокославньїхь ясневелможньїхь гетмановь, прожде Хмелницкого бьівіпихь (1506-1654). Хронологія гетманові., по Хмелницкомь бьівшихь (1657-1750). Семен Діеоеич. Разговорь Великороссіи сь Малороссіей. 1762. Петро Симоноеський. Краткоє описаніє о козацкомі. малороссійскомь народі и о военньїхь єго ділахь, собранное изт. разнмхь исторій иностранньїхь, Хронологічна низка оригінальних заголовків 423 німецкой З Бишинга, латинской З Безольда, французской З Шевальє и рукописей русскихь. 1765. Краткое историческое описаніе о Малой Россіи. 1769. Степан Лукомський. Собраніє историческоє, изь книгь древняго писателя Алсксандра Гвагнина й из старихт> рускихь вірнихь літописей абшитованнимь полковимт, обознимь Стефаномт. Василиєвим-ь синомь Лукомскимії сочинсннос в малороссійскомь городі Прилукі 1770 году. Краткая літопись Мальїя Россіи ст> 1506 по 1776 г. ст> изьявленіемь настоящаго образа тамошняго правленія. 1777. Олсксандер Рігельман. Исторія малороссійская или повіствованіє о Козаках-ь. 1778. Имснная перепись малороссійских-ь хетмановь, когда кто й сь которой сторони Днепра бьілты, сь краткимь описаніемь ихт, ділг. (1505-1782). Краткое літоизобразителное знаменитьіхь й памяти достойньїхь дійстві й случаевт. описаніе, что вт. какомь год^ вь Украйні Малороссійской дїялось, найпаче, кто именно когда бьіль козацкимь гетманомь, й о протчихт> приключеніяхії оть Россіи, кратко. (1506-1783). Героични стихи о славнихь воєннихь д^йствіях-ь войскь запорожских-ь, вкратцї зт. разнихт> гисторій просторічне сочинснньї. 1784. Олсксандер Рігельман. Літописнеє повіствованіе о Малой Россіи й ея народі и козакахь вообще, отколь й изт> какого народа оньїе происхожденіе своє иміють, и по какимь случаямь они ньшї при своихь містахт. обитают-ь, какт> то: черкаскіе или малороссійскіе и запорожскіе, а оть нихь уже донскіе, а огь сихт> яицкіе, что ньші уральскіе, фебенскіе, сибирскіе, волгскіе, терскіе, некрасовскіе и прочіс козаки, какт. равно и слободскіе полки. 1786. VIII Історична пісня й козацький епос 1. Поетичний літопис України Поява історичної пісні. Історичні вірші складалися по гарячих слідах подій, що їх оспівували, поширювали й сприймали народні маси. Згодом із історичних віршів народжувалися історичні пісні, розуміється, історичні для пізніших поколінь, а не для поколінь, сучасних зображеним подіям. Історичні вірші, історичні пісні й козацький епос творять свого роду поетичний літопис України в середній добі її літературного ж.иття. Історична пісня відбила в собі не тільки сучасні події, які зацікавили народ, але й дуже часто нервовість живих вражень, пережитих авторами й народом, внаслідок чого вона й повна драматизму й суб'єктивізму. Кружляючи між народом, історична пісня, як і кожна інша традиційна пісня, змінювалася з кожною зміною смаку своїх носіїв; насамперед викликало зміни бажання внести більше ясності в зміст пісні, вдосконалити її форму чи музику. На вершині літературного життя середньої доби. На- впаки, в порівнянні з історичною піснею виявляв знаменитий козацький епос більше консервативності, бо був орієнтований на менші зміни в формі та словах. Зродився він із народженням окремого козацького стану й розвивався серед нього, а з упадком козацтва стала його носіями окрема організація убогих сліпців-бандуристів і частково лірників. На жаль, запізно закріплений на папері зберігся козацький епос тільки в останках, які, виблискуючи високими поетич- ними вартостями й живим історичним колоритом, є вершиною Поетичний літопис України 425 розвитку літератури середньої доби українського народу, предметом його справжньої гордості. Дума в Сарницького. Для поодиноких творів козацького епосу вкралася в першій половині XIX ст. з легкої руки Михайла Максимовича книжна назва: дума. Найдавніші вістки про це слово маємо з XVI ст. Найцінніша з них записка Станіслава Сарницького в його латинських "Анналах" у третій книзі під 1506 р. (видання 1587 р.): "Того ж часу згинули два хоробрі й войовничі брати-юнаки Струси в боротьбі з волохами. Про них іще сьогодні співаються елегії, З їх називають українці (руси) думами, З які висловлюють зміст пісні сумним голосом і жестами співаків, що колишуться в один і другий бік; ба навіть на їх зразок і на дудках висловлює тут і там сільський народ те саме в мслодіях-голосіннях". Таким чином, за свідченням Сарниць- кого, дума мала в XVI ст. елегійний настрій, ліричне забарвлення, оспівувала лицарську смерть, отже, мала сумну мелодію, й виконувалася не тільки співом, але й супровод- жувалася ритмічними рухами професійного співця, що його мотиви наслідували селяни, виграваючи на дудках. Сербські музиканти та співці в Українській Землі. Хто був професійним співцем, цього Сарницький не зазначив. Міг бути ним серб або українець. Двірські рахунки Ягайла свідчать про популярність сербських і хорватських "дударів" на польських, українських і литовських землях уже на початку XV ст. Пізніше південнослов'янські музики були тут таким звичайним явищем, що гуслі дістали назву "сербів". У XVI і XVII ст. ходили по нашій землі сербські співці й виспівували про турецьку неволю та про бої балканського лицарства з турками. Зі своїми гуслями заходили вони до дворів, зокрема українських козаків, і грали "стародубські думи, як давно били турків поляки й хоробрі хорвати". В цій цитаті з твору польського поета Єроніма Морштина п. н. "Світова розкіш", виданого 1606 р. в Кракові (в 1630 р. вийшло п'яте видання), треба брати поляків у державному значенні, отже, всі народи, що входили до складу Речі Посполитої, а під хорватами розуміти південних слов'ян узагалі. Поширений звичай на Сході складати пісні вслід за подіями. Про поширений звичай складати пісні вслід за подіями говорить Матій Стрийковський. За його часів у Греції, Азії, Тракії й інших краях, як він придивився власними очима й чув власними вухами, на загал на всіх банкетах, а в Туреччині на вулицях, базарах і ринках оспівувано гарними віршами дії славних людей при скрипці, званій сербською, при лютнях, кобзах і арфах на велику 426 Поетичний літопис України І; ! втіху народних мас. А в турків про найменшу битву з християнами зараз складали пісні окремі люди, оплачувані за це з султанської скарбниці. Маючи на увазі й факт великої популярності південнослов'янських музик на Україні в XV і XVI ст. і зазначений у Стрийковського широкий звичай на Сході, з яким і доля й недоля так часто в'язали українців, стануть легко зрозумілі ті спільності, які можна вказати чи як аналогії, чи як вплив в історичній пісні й козацькому епосі України, з одного боку, й у південнослов'янській пісенній творчості З з другого. Інші згадки про "думу". Історія нашої історичної пісні й козацького епосу зокрема досі не вияснена. Не багато вияснюють і ті скупі вістки минулих віків, які до нас дійшли. Одну зі згадок про давніші історичні пісні можна бачити в польського історика Матія з Мєхоаа. В латинській "Хроніці" поляків згадав він про сумну пісню, яка оспівувала смерть Жигмонта Кейстутовича. Аж до часів автора "Хроніки" (на початку XVI ст.) співали литовці (треба брати так само в політичному розумінні, як поляків у Морштина), як "сміливі князі Руси вбили Жигмонта, полководця Литви". В 1547 р. китарист троцького воєводи Яндрух одержав польський золотий за відспівання української думи. Польський поет половини XVI ст. Маркіян Коберніцький у першому трені на смерть Хмельницького старости Якова Струса, що згинув від татарських рук, велить веселому лютністові відійти, а приступити сумному кобзареві з кобзою, заграти йому сумну думу про смерть Струса й заспівати про нього пісні, щоб його слава йшла по Європі, Азії й Африці так довго, поки не рушаться зі своїх місць Дніпрові пороги. В панегірику невідомого автора Михайлові Вишневенькому з 1584 р. (вийшов 1585 р.) є згадка в описі битви з турками про сумну гру дум на сурмах. Також і Морштин у "Світовій розкоші" лишив свідчення, що "сурмачі грають воснно-пам'ятні думи" "стаду козацтва". Одначе той самий автор відзначає в іншому місці, що вразливі сурмачі грають козакам воєнні псалми. "Бандору" (бандуру) називає "скочною", а про кобзу говорить, що журби не знає той, кого вона звеселить. Польський поет Адам Чагровський звернувся раз у своїх "Тренах" із 1597 р. до своєї ліри з такими словами: "Скажи, вдячна кобзо моя, чи вміє то дума твоя", отже, з фігурою, яка вказувала б на нерозлучність кобзи й думи. Польський філософ Петрицій написав на початку XVII ст. в "Політиці Арістотеля" ось що: "Інший є ніжний спів, як голосіння, думи, інший мужеський спів, як на війні". З дальшого тексту видно, що під згаданими думами мав він на думці так звані подільські думи, зачисляючи їх до жіночих, ліричних пісень. За такий же характер дум промовляють іще дві вістки польського поета XVII ст. Адама Корчинського. В його переробці "Вежі" з "Сімох мудреців" герой, молодий поляк, підбив серце гарної волошки "козацькими думами", а за свідченням "Короткої історії" про повстання Хмельницького наречена сина Богдана Хмельницького З Тимоша, донька молдавського господаря, веліла співати "козацьку думу" про нього напередодні побачення з коханим, Польський поет Войтіх Раковський назвав у своїй книжці з 1620 р. думою вірш із зображенням татарського знищення Речі Посполитої з закликом до помсти. Про відігравання дум на кобзі маємо свідчення в поемі "Поворот" Матія з Поділля: "Скоро ранок, на кобзі грають Поетичний літопис України 427 собі думи" З і в "Ідиліях" Зіморовича про гру тисячолітніх дум на кобзі. Незнаний автор польської віршованої епопеї про чуднівську кампанію в 1660 р. змальовує, між іншим, сприт шпигуна, що, знаючи українську мову, сповняв своє погане ремесло, виграваючи на кобзі "думу помершого Хмельницького". Одна з поетик (із 1670 р) розрізняла природну й штучну поезію, зараховуючи до природної поезії деякі поеми, а саме козацькі думи. В книзі, виданій у Кракові в 1669 р., подав Станіслав Темберський по-латинськи оповідання про мученицьку смерть Дмитра Вишневецького в 1563 р.; це ж оповідання дало зміст пісні, яку записано в XIX ст., хоч уже не про Дмитра Вишневецького, а про Байду. В одній збірці з XVII ст. з бібліотеки Чарторийських у Кракові вміщено польський вірш із назвою "Українка дума". Вояк-поет питає кобзу, яку думу співати. Один доходить до маєтку торгівлею, другий розумом, а третій господарством. Тільки вояк, що тратить здоров'я в бою, бідний. Бог і слава нагороджують його. Далі широко описана краса природи й невигоди вояцького життя. Згаданий тут і вбогий дніпровий козак, що не без страху перепливає в човні через кам'яні пороги, живлячись саламахою. Автор закінчує просьбою до Бога в небі нагородити вояка за його страждання. Думою назвав автор, що прожив довго на Україні, свою пісню, правдоподібно тому, що призначив її для співу під акомпанемент кобзи. Правдоподібно, в пісенній формі замикався зміст думи й у всіх наведених згадках, бо в них ніде не можна добачити однієї з головних прикмет козацького епосу З речитативного виголошування. За пісенну форму в наведених згадках промовляло б і приложення назви "козацька дума" чи "дума" до історичних віршів ("Ой ріко Стиру" Шумлянського) й до елегій. А втім, у Галицькій землі й у старовину іще й сьогодні дума З це пісня епічного змісту, забарвлена ліричним настроєм, властивим елегії. Зате, можливо, хоч не певно, маємо діло з формою козацького епосу, яка дійшла до наших часів, у передмові німця Гагедорна до "Од і пісень" із 1747 р., де він говорить таке: "Мене запевняли також, що багато жартівливих і любовних пісень поляків і войовничі думи козаків, до яких пригравають на бандурі (триструнній лірі), в своїм роді не можуть іти в порівняння з нічим і можуть суперничити за псршенство з найбільше улюбленими співами французів та італійців". Згадав про козацькі думи також Гсрдер у другому збірнику своїх "Фрагментів". Кобза й бандура. Як музикальні інструменти, вживані при співанні історичного епосу, перше місце зайняли кобза й бандура, обидві чужого походження, як показують уже самі їх назви. Кобза була відома вже половцям, як виводить Фамінцин, пізніше кримським татарам, що від них могли перейняти її й козаки, а бандуру перейняли українці, правдоподібно, з заходу, як указувала б назва верхняку бандури "дейка" (перекручене німецьке слово "Осске"). Робили кобзу з дерену, як свідчить польський ідиліст XVII ст. Єавінський. За нього кобза мала більшу популярність, ніж цитра, зате почала готувати 428 Поетичний літопис України місце для лютні. Яке поширення мала кобза в XVI ст., свідчить картина в 'Житті чесної людини' ('Дзеркало" з 1568 р.) Миколи Рея: за піччю лежить шляхтич і, сперши ноги на стіну, грає на кобзі, чекаючи, коли довариться обід. У своїй книжці з 1584 р. її. н, "Герби лицарства"' Папропьклй, описуючи пригоди Самійда Зборовського, зазначив, як >о втішилися козаки, коли Зборої-ський роздумав ":<ати до Персії на війну яг. союзник татарського хана: нони співали пісні, стрі/мли, граде на кобзах гоню. В пюсму "Днорянині" навів Горншькнй присси.ідку про кобзу, :ис легіїїе на ній настроїти дві прупи, ніж три, :ц,.'би зтчжувьдисн .між собою, В своїй ідилії про кобзарів кібзйі>я Дач>:лі з Поділля. Про роль хобзи як г;;::,.з Сжо^-СііКий V ;іір;::ОБан:н Економи" виданій у іічп скочмо .їа Vкр;^:на>к:й коозі, втішишся '', панями, , л ;с лоогу згодом почЄі Іа ЕИГ'СЧЯТИ банг^ри. .ііморовича про кооза РІ?Н;ІЦЇ-; між йобіем стг;/мснтом того само ксналенам, гристії Одначе гЛ' Е':: Сибі СЛІД V гШЗНІ. ЗІЇІДіПІ ..З'МОрОНИЧ !?Г утішигсдькн жшоцть; К газові ібЗй р.: За; Вже в "Ідилії НЬОР' СТЇІВДДСІО Ірар.топогїібчо Е:; тільки біл;-.ІІ:_- V: бачимо, що при Е'чшлурою- яка, чт-' :>к- й кобза. у крани лишила т-о бандури. Музики, Іде кобзарів і бандуристі тільки назва кобзар. :ть косзи на ;рилсжено до грали на цьому інструменті, мали назву к з обох кагів серед народу вкорінилася сильний відгомі.і чого бачимо в тому, шо й Шевченко назвав збірку своїх поезій "Кобзарем". Зокрема, популярною стала бандура серед козаків. Свідчення ціг.і популярності дають до дс'Ікої міри польські словники й Етиси бандури, шпппаючи а козацькою лютнею, а бандуриста козаком. За словами Го.'їс.мбйовського, в старовину було в звичаї польських панів держати а себе ії.'І службі молодих козаків, то вміли танцювати, грати на бандурі та співати пісні для розвеселяння громади. Коли Україна злучилася персональною унісю з Московщиною, потяглися туди не тільки українські співаки, нриносячя на Московщину "партесний" (хоровий) спів, але й музиканти. Зокрема, й першій половині XVIII ст. були дуже популярні в Московщині бандурне ги-зесельчаки, що піснями й танцями забавляли своїх хлібодавців. В денних записках німця йергтольца с під 172! р. вістка про сліпого козака-бандуриста, що в домі одного князя "співав велику силу пісень, здасться, не цілком приличного змісту", акомпануючи собі на бандурі, й "виходило незле". Бандуриста охрестив він більше українським терміном: бапдурщик. Про веселі пісні с згадка при бандуристові одної княгині. Під 1722 р. записав той самий автор про гру бандуриста одної княжни в її спальні таке: '"приказала напівсліпому, брудному ба;;дуріцикові, що страшно смердів часником і потом, деякий час грати та співати улюблені її та и сестри пісні, з яких, правдоподібно, кожда була непрпличного змісту, бо пршщеса 1ір;ик(!ВІя виходила час до часу з кімнати, коли співак починав нону пісню, й вертала щойно по скінченні пісні". Під час 1723 р. є вістка про кількох малих бандуристів цариці, перед якою вони мали граги, співати й танцювати, й дещо далі про бандуриста й танцюриста цариці. Також при дворі [Іетра Великого були бандуристи, наприклад в 1722 р. Іван і Денис. 15 30-х рр. XVIII ст. був в одного графа бандуристом українець Білиградський; коли граф виїхав послом до Дрездена, забрав із собою Білиградського й ьі.Ідлз його там на науку до знаменитого віртуоза на лютні Вайса. Поетичний літопис України 429 Повернувши з Дрездена, став Білиградський придворним бандуристом. У "Деннику" Якова Маркевича згадується кілька разів сліпий палатний бандурист Грицько Михайлів, крім того Данилко. Ще в 1738 р. вийшов царський приказ, щоб на Україні заснувати невеличку школу для учнів із гарними голосами з-поміж церковників і козачих та міщанських дітей, учити їх "партесного співу" та фати на скрипці, гуслях і бандурі, а потім найкращих із них, гуртками по десять, посилати в царський двір. Характеристика бандуристів у Штсліна. Дуже цікаву характеристику бандури й бандуристів подав німець Штелін у своїх "Відомостях про музику в Росії" в 1769 р. Тут писав він: "До музики не неприємної і для більше розвиненого слуху належить бандура й гуслі (лежача арфа), які вже не зустрічаються серед простого народу, але тільки в містах і домах вельмож. Бандура, добре відома й у Музика та спів на Московщині (Гра на скрипці, гуслях, дутім інструменті й бандурі) [з букваря Каріона Істоміна, 1694 р.] Німеччині, як і щодо свосї будови, так і щодо звуку досить подібна до лютні; тільки шийка дещо коротша й звичайно має менше число струн, її можна б по справедливості назвати полулютнсю. Походить вона властиво з Польщі або з України, звідки є родом і більшість найкращих бандуристів. Узагалі ця провінція в порівнянні з іншими провінціями російської держави відіфас ту саму ролю, що Прованс між іншими провінціями Франції. Всі співають, танцюють і фають у цім краю. Найбільше вживаний інструмент З бандура, на якій вправні українці фають прегарні польські й українські Е анці та звуками якої вони вміють акомпаніювати пречисленним дуже ніжним своїм пісням. Наслідком того, що дуже багато молодих людей на Україні вчиться з окремою пильністю фи на цім інструменті, віддавна вже там буває надмір бандуристів. Багато з. них відправлялися минулими роками час до часу в Москву й Петербург, де їх приймано в домах російських вельмож яко домових музикантів або бандуристів із обов'язком фати й співати в часі панського столу; вони ж мали вчити фи на своїм інструменті того або 430 Поетичний літопис України іншого з кріпацьких слуг, що виявляли любов і здатність до музики. Ці українські бандуристи переважно дуже веселі й рухливі пташки, вміють при співі пісень дуже жваво висловляти пристрасті мімікою й жестами та взагалі доволі пустувати. Я знав кількох знаменитіших бандуристів, що вміли при співі та грі, під звук своїх мелодій, прегарно танцювати по кімнаті по-українськи й, не перериваючи гри, підносити до уст і випивати поставлену на бандурі повну шклянку вина. Вони постійно відрізняються в знатних домах від інших слуг своїм одягом, бо вони носять не французьку або німецьку одіж, а довгу й легку українську одіж із розрізаними та звислими рукавами верхнього одягу, подібного до польського, причім вони в часі гри й танцю звичайно підіймають передні поли й підсувають їх під пояс". Далі підносить Штелін як помітне явище? що в останніх двадцяти кількох роках бандуристи почали поступово виходити з моди в міру вироблення тоншого смаку до італійської музики. Двадцятьма роками пізніше, себто близько 1790 р., підтвердив слова Штеліна Гсоргі, описуючи російське цісарство; він зазначив, що тоді вже рідко зустрічалися бандуристи. В своїх "Увагах про Росію" з 1788 р. підкреслив Белєрман, що "бандура, маленька лютня, особливо поширилася у властивій Росії при помочі українців; а втім, грають на ній тільки знатні особи й особливо жінки в деяких сім'ях із незвичайним мистецтвом. Як акомпанементовий до співу інструмент бандура З дуже цінний інструмент, бо її тон дуже подібний до тону лютні. В давніших часах український бандурист відігравав у домі дворянина ту саму роль, яку відіграє його так звана капела, складена з шістьох, вісьмох або десятьох кріпацьких музикантів. Він служив до розрядки за столом і до приємного проведення вечора". Що в Україні й галі не переводилася бандура, доказ цього маємо в таких словах Рігельмана з його "Літописного оповідання про Україну та її народ і козаків узагалі" з 1785-1786 р.: "Цей народ веселої вдачі, любить музику й інші веселощі. Вони сливе всі танцюють по-польськи, а особливо знають по-своєму, черкаському. З них буває дуже багато гарних музикантів. Вони грають головно на скрипці, на скрипковім басі, на цимбалах, на гуслях, на бандурі й на лютні, притім і на трубах, а селяни по селах також на скрипці, на кобзі (рід бандури) й на дудках". Свідчення Рігельмана цінне ствердженням, що ще наприкінці XVIII ст. роблено різницю між кобзою й бандурою. Кобза й бандура в традиційній пісні. Обидва інструменти служили однаково як для забави, так і для вислову поважних настроїв і горя. З кобзою в руках, виграваючи на ній, ішов козак до дівчини, не боячися ні грому ні тучі, як співається в традиційній пісні. В іншій пісні є згадка про козака Ворла, що грає на кобзі, ще краще співає, а його старенька мати умліває з жалю. Що й бандура служила до всякої пісні, навіть сороміцької, вже наведено про це згадки. В творі Рігельмана намальований запорожець, що грає на бандурі, а під її звуки танцює перед ним другий запорожець. У ногах бандуриста лежить невідступна товаришка козака З люлька. Знову ж у пісні про Палія (на думку Драгоманова, підробленій) маємо свідчення, як він на Сибіру шукав У співі та грі на бандурі душевного спокою: Поетичний літопис України 431 Прийшов пан Палій додому та й сів у наміті, на бандурці виграває: "Лихо жити в світі!" Кобзарі XIX ст. Зі скасуванням козацтва почали вимирати й своєрідні сторони життя, між іншим і тип козака-банду- риста. Бандура стала набутком мандрівних сліпих прошаків- бандуристів, що перейняли репертуар козаків-бандуристів, як лірники репертуар мандрівних студентів і бурсаків. У своєму описі народного життя в містечку Олександрівці в Сосниць- кому повіті на Чернігівщині переказав потемкам священик Базилевич дуже цікаві відомості про старого прошака, сліпого кобзаря Андрія Шута, що бандурою звеселяв косарів і під її звуки співав пісні, переважно в честь гетьмана Богдана Хмельницького. Автор дивувався пам'яті Шута. "Предовгі українські "вірші" на Різдво й Великдень, предовгі історичні пісні в честь гетьмана Хмельницького, все це він З і один тільки він З зберігає тут по традиції". Тут і згадав автор, що Шут співав ще багато псалм на різні церковні свята. Живий приклад переходу історичного епосу від козаків до сліпців переказав Панько Куліш. В Богодухівському повіті на Харківщині жив у часах підготовки Кулішевих "Записокь о Южной Руси" заможний сліпець Ригоренко, котрому в його молодості передав свою восьмиструнну бандуру один запоро- жець, що йому вона нерозлучно товаришила в житті й по зруйнуванні Січі. Тільки з крайньої біди розпрощався запорожець зі своєю бандурою, голосячи по ній: "Ти ж була моєю втіхою, ти ж розважала мене у всякій пригоді. Богато людей вельможних, богато лицарства славного і всякого народу православного слухали твоїх пісень!" Як говорив Ригоренко, запорожець знав незліченну силу пісень і так званих дум про старовину й дещо з цього передав Ригорснкові. Як колись грецькі рапсоди, так український кобзар із бандурою за плечима й палицею в руці йшов у село й, оточений селянами, грав і співав останки козацького епосу й решту свого репертуару, розбуджуючи в їх пам'яті славні подвиги наших предків. Таким був той шестидеся- тилітній сліпий кобзар, від котрого записав на початку XIX ст. останки козацького епосу кн. Цертелев, називаючи їх "поемами". Кобзарство. Від лірників різнилися кобзарі музичним інструментом і репертуаром, хоч лірники й перейняли від кобзарів частину козацького епосу, а саме з характером більш абстрактно-релігійним і дидактичним. Як лірники, так і кобзарі творили окрему своєрідну організацію, якій і треба завдячувати тим, що збереглися до наших часів останки козацького епосу, переходячи за традицією від старших кобзарів до молодших. Хоч не можна докладно відмежувати 432 Поетичний літопис України Поетичний літопис України 433 репертуар кобзарів від репертуару лірників, все-таки треба сказати, що репертуар кобзаря куди ширший, бо містить у собі, крім останків козацького епосу, ще й увесь репертуар лірників. Як у лірників, так і в кобзарів існували окремі школи, в яких кобзар передавав своє мистецтво своїм сліпим учням. Про відносини між учителем, що мав назву майстра, й учнем оповів дещо один із найславніших кобзарів XIX ст. Остап Верссай. Учень не платив нічого свому вчителеві, навіть одіж давав йому вчитель, але зате вчитель посилав мого на ярмарки й увесь дохід, який він діставав у формі Кобзар першої половини XIX ст. (з "Молодика") сухарів, муки, сала, грошей чи чого, йшов на користь учителя. Наука тривала звичайно три роки. Дещо треба було учневі вивчити з іншого джерела, бо й у кобзарів була звичка не вчити учнів усього, що знали старі кобзарі. Про враження, яке справляв кобзар на натовп, оповів Микола Гоголь. У Глухові вже годину слухав народ, як сліпий кобзар грав на бандурі. Ще таких чудових пісень і так гарно не співав ні один бандурист. Зразу співав про давню гетьманщину за Сагайдачного й Хмельницького. Тоді інший був час: козацтво було в славі, топтало кіньми ворогів, а ніхто не смів посміятися над ним. Співав і веселі пісні старець і поводив своїми очима 16 ч| Вочняк 434 Поетичний літопис України на народ, неначе б зрячий; а пальці з прикріпленими до них кістьми лпали як мухи по струпах і, здавалося, струни самі грали; а довкруги народ, старі люди, понуривши голови, а молоді, піднявши очі на старця, не сміли й шептати між собою". Значення терміна "дума". Самі кобзарі ніколи не називали останків козацького епосу думами, тільки козацькими Кобзар Терешко Пархомснко з Бурківки на Чернігівщині піснями, псалмами. Дума З ~е слрво болгарського поход- ження, значить стільки, що "слово", яке в давній Україні вживалося в значенні поетичної повісті ("Слово про похід князя Ігоря"). Таким чином, дума заступила і давній українсгкнй термін "слово" для творів, шо постали під цілком новими впливами, між іншим, можливо, й сербської героїчної поезії, розповсюдженої на Україні сербськими співаками в Поетичний літопис України 435 XV і XVI ст. У румунів були також свої думи, в дечому подібні до українських дум XVI ст., названих подільськими. В XIX ст. почали розуміти під думою епічну поезію з характерною нерівноскладовою ритмічною будовою. Одначе всякі згадки про думу в ХУІ-ХУШ ст. розуміють під цим терміном не тільки козацькі, але й інші історичні пісні й вірші, які відзначаються елегійним характером і напруженням СУМНОГО почування. Різниця між піснею й думою. Є основна різниця щодо форми між звичайною піснею й тим, що має конвенціональну назву думи. Форма пісні строфова. На строфу складаються два й більше віршів, які виказують постійний розмір і означене число складів. Строфа З це заокруглена цілість під оглядом думки. Найближча строфа може доповнювати думку попередньої, але цс доповнення творить знову заокруглену цілість для себе. Віршова будова думи помітна, головно, в паралелізмі, який виявляється в аналогічному щодо значення укладі слів у рівнобіжні рядки, з приблизно однаковою кількістю наголосів і складів і свобідним римуванням, найчастіше дієслівним. У постійному співпаданні зі словесним елементом виступає при творенні думи також і музичний елемент. Коли в пісні музична форма першої строфи постійна, себто вона залишається тою самою у всіх дальших віршах і строфах тексту, в думі немає строф, які повторювали б одна- кову ритмічну схему, бо й вірші думи не мають ні однакового розміру, ні однакової кількості складів, навпаки, довші вірші чергуються з коротшими й щойно при кобзарських рецитаціях запримічусться поділ на більші й менші групи віршів, періоди або тиради, себто заокруглені цілості з заокругленим образом або закінченою думкою в кожному періоді. Коли бо співець пісні зв'язаний мелодією, яка мас постійну форму, кобзар, рецитуючи думу, користується великою свободою не так з огляду на текст, як саме з огляду на мелодію. Кобзар є відразу імпровізатором, бо, не придержуючись ніякої постійної схеми, він надає кожному періодові іншу форму. А що в кожному періоді буває якась відміна в складі, довготі й угрупованні віршів, наслідком цього й є різнорідність у будові періодів мелодії. Каденція кожного періоду викликає у тексті и мелодії малу перерву, виповнену грою на кобзі. Мелодії дум відзначаються дуже дробленим ритмом, причому кожна нотка відповідає окремому складові тексту, як у ритмічній декламації. Цей дроблений ритм надає саме думі характеру речитативу, що пристосовується цілком до потреб тексту й До ритму слів, передаючи по можності вірно природну декламацію й ілюструючи текст музикою, ритмічна форма якої залежить від укладу складів і наголосів у відповідних 436 Найдавніша верства історичної пісні віршах. Не тільки мелодія думи не має постійної форми й не тільки кожний кобзар виказує інший варіант рецитації, але й, співаючи думу кілька разів, подас кобзар з кожним разом новий варіант мелодії, бо ж він аж у хвилині співання надає думі музичної форми в її останнім викінченні. Таким чином, кобзарські рецитації є завжди до деякої міри імпровізаціями. Відміни в мелодії тим помітніші, чим більші простори розділяють кобзарів. Навпаки, можна говорити про окремий стиль кожного кобзаря, залежний від здобутої школи, сторонніх впливів, а в першій мірі його індивідуального смаку та його вправи. Вимирання кобзарства. Кожний кобзар згадує, що давніше співано далеко більше дум, але що вони або забулися, або вимерли зі старими кобзарями. Ні один кобзар не сказав Кулішсві, що навчився всіх дум від свого вчителя. Очевидно, не сприяв думам і новий суспільний лад, нова політична організація й новий громадський порядок. Тому треба дуже жалкувати, що не знайшлося більше збирачів дум на початку XIX ст., коли козацькі традиції були дуже живі. Дві складові частини поетичного літопису України. Історичні пісні й думи творять свого роду поетичний літопис України. Історична пісня З це така пісня, яка говорить про особу й подію, що відіграла менше чи більше визначну роль в історії народу. Дума З це епічний твір, закінчена поема, мснше-більшс об'ємна, присвячена подіям та історичним випадкам. Оповідання думи об'єктивне. Нема тут драматич- ного суб'єктивізму, який видно навіть в історичних піснях. Історична пісня відзначається звичайно драматичним на- строєм. Тут діалог безпосередній, нема вказівки, хто до кого говорить, навпаки, в думах розвивається діалог вільним, спокійним, дійсно епічним способом. Одначе об'єктивність форми думи не усуває цілком суб'єктивізму в самому змісті. В думах видно думки й почування самого співака: епічне оповідання проривається виливом почувань ліричної пісні або закінчується сумними роздумуваннями, апострофами й мо- литовними закликами, В порівнянні з історичною піснею настрій думи, себто становище, з якого пост дивиться на предмет своєї поезії, дуже поважний і врочистий. 2. Найдавніша верства історичної пісні Скупі останки поетичної традиції козаччини. На жаль, історична пісня надзвичайно рідко збереглася в записах перед XIX ст., а що стосується дум, не маємо жодного їх запису в середній добі. Зокрема, поетична традиція козаччини до часів Хмельницького, без сумніву, дуже багата й різнорідна Найдавніша верства історичної пісні 437 для свого часу, дійшла до нас у дуже скупих останках. Причина цього явища в тому, що вона, не закріплена на папері, передавалася усно з покоління у покоління, й далі в тому, що її витісняла з пам'яті й притемнювала поетична традиція пізніших бурхливих часів: Хмельниччини, Руїни й Гайдамаччини. Записи нашої історичної поетичної традиції почалися в XIX ст., а досліджена вона ще й сьогодні мало. А втім, і з початку XIX ст. було замало записувачів у порівнянні з великим багатством того, що треба було записати. Вже Котляревський скаржився в 1837 р. Ізмаїлові Срезнсвському, що "скарби щораз більше пропадають і швидко не буде над чим і трудитися; бувало, десятками, сотнями чуєш старовинні пісні й думи, а тепер раз на рік прийдсться почути одну". Історична пісня в ширшому і тіснішому розумінні. Найдавніша група історичних пісень мас тільки історичне тло даної доби, історично-побутовий колорит і малюс фрагмснти-події історичного життя в типових картинах без якогось зв'язку з конкретними історичними особами й історичними подіями. Від пісень цього роду, історичних у ширшому розумінні, треба відрізнити історичні пісні в тіснішому значенні, які мають менше або більше слабкий, далекий або виразний зв'язок із конкретними історичними особами й історичними подіями. Історичних пісень у ширшому розумінні далеко більше, ніж історичних пісень у тіснішому розумінні. Пісні про татарські напади. До історичних пісень у ширшому розумінні належать у першу чергу пісні про татарські напади й забирання ясиру. Ось малюнок зруйну- вання села: а миленьку в полон взяли. А в долині бубни гудут, бо на заріз людей ведут: коло шиї аркан в'ється і по ногах ланцух б'ється. За річкою вогні горят; там татари полон ділят. Село наше запалили і богатство розфабили, стару неньку зарубали, Наприкінці пісні е згадка про чайку, що, літаючи над комишами, часто виказувала татарам те місце, де люди поховалися так, щоб їх не було видко з берега. Не раз татари нападали несподівано, наприклад, коли люди були зайняті польовими роботами. Полон і осліплення Коваленка татарами під час жнив є темою пісні: Ой в неділеньку рано пораненько да ізбірав женців да Коваленко, да й усе женці да й одбірниі, поробив їм серпи да все золотиї. Ой повів женців на ярі долини, на ярі долини, на яру пшеницю. 438 Найдавніша верства історичної пісні "Ой жніте, женчики, обжинайтеся і на чорную хмару озирайтеся, а я піду додому пообідаю, жінку да діточок да одні даю". Жнуть женці й озираються на чорну хмару, аж це не хмара, а орда з Коваленком на перед!. В'язали рухи да сирицею, а залили очі да живицею, а сконали ніжки да скрипицею. Пісні про полонянок. На окрему увагу з-поміж ясиру звернула пісня на полонянок. Є низка уривків і цілих пісень про полонянок, яких татари забрали з собою. Ось уривок пісні про "волиняночку, молодую вкраїночку". За нею іде в погоню батько, але донька радить йому вернутися, бо її не відбере й сам загине, В іншому уривку маємо плач дівчини, що її зЄвалтували турки чи татари. Ах, білими рученьками мені посаг не готус, тота дівка листок пише, бо я посаг утратила слізоньками закрапує, в чистім поли поневоли мисленьками печатає, під явором зелененьким буйним вітром відсилає: із турчином молоденьким". "Най ся отець не турбує, В іншій пісні женуть турки між громадою людей двох сестер й одна просить другу, щоб її чоловік-турок утяв косу й послав до її мами, щоб не готувала вона посагу з тієї самої причини, що й у вище згаданій пісні. Три попадянки. Окремо від цих пісень треба згадати зразки плачів-пісень про трьох сестер полонянок: подоляночок або попадянок. Пісня про трьох попадянок стала відома з "Русалки Дністрової". Одну з них узяли турки на ремені попри коні, другу на мотузі при возі, а третю в чорні мажі. Що 1 взяли попри коні, попри коні на ремені, тота плаче: "Ой, Боже ж мій! Косо моя жовтенькая! не мати тя розчісує, візник бичем розтріпує". Що ж 1 взяли попри возі, попри возі на мотузі, тота плаче, тота кричит: "Ой, Боже ж мій! Ніжки мої, ніжки мої біленькії! Не мати вас умиває, пісок пальці роз'їдає, кровця пуки заливас". Що ї взяли в чорні мажі, тота плаче, тота кричит: "Ой, Боже ж мій! Очка мої, очка мої чорненькії! Стілький орсук (край) проходили, а білий світ не виділи". Іван і Мар'яна. Є низка пісень-балад про дівчат й жінок, яких турки купують у брата, батька й чоловіка. Один із найяскравіших зразків впливу сербської юнацької пісні на українську пісню є пісня про Івана й Мар'яну. До Івана приходить турчин, що хоче купити його жінку: Найдавніша верства історичної пісні 439 Ой, Іване, Іваночку, нехай буде мойов панев. продай жінку Мар'яночку! Як ми не меш продавати, Продай ми жінку, Іване, будемо сі прубувати. Обидва починають битися й турчин перемагає тому, що Іванові не хоче Іопомогти жінка, бо воліє панувати за турчином, ніж бідувати за Іваном. Івана веде турчин прив'язаного до коня. Під час попасу випрошує Іван у турчина лука, буцімто на те, щоб убити двох голубів. Турчин не здогадується підступу й позичає лука, яким Іван убиває турчина та зрадливу жінку. Пісня має риси, які не відповідають нашій дійсності, а цс вказує на її запозичення з південнослов'янського грунту, де народилася ціла група сербських і болгарських пісень, тісно пов'язаних із основною темою української пісні; з них найбільше близькі до нашої теми пісні з героєм-гайдуком Хруйом Новаченком, а одну пісню з цієї групи З перлину сербської поезії з Букової збірки переклав Іван Франко на нашу мову. Порівняння української пісні з її джерелом робить нашу пісню більше мотивованою. В оригіналі зраджує свого чоловіка цариця, жінка Марка Королевича, задля опришка З в нашій пісні відіграє роль соціальна нерівність: жінка бідного селянина була б не від того, щоб не попанувати, й тому вона не допомагає турчинові, але й не хоче помогти свому чоловікові. Там із холодною розвагою робить Марко більше або менше жорстоку смерть жінці, тут Іван убиває, щоправда, жінк~уа але в хвилині великого зворушення й п'яний пер л огою над турчином. Мотиву з луком немає в сербсь- ко-болгарських текстах, зате він зустрічається в іншій українській пісні, а саме про Байду. Франко бачив природніше обставлсння цього мотиву в пісні про Івана та Мар'яну, ніж у пісні про Байду. З таким поглядом ледве чи можна погодитися, коли взяти до уваги, що цього мотиву немає в ссрбсько-болгарських паралелях, зате він зберігається у переказі про Байду, який послужив темою пісні про нього. Краще смерть, ніж турок. Запозичена з Сербії або Болгарії також пісня на тему, як батько продає доньку турчинові: "Ой був Єазда Андрієчко та мав дочку Марієчку". Остання випрошує собі на попасі ножа, щоб буцімто врізати калину на паличку, а в дійсності впхала його в своє 'серце. Зозуля дає знати про смерть Марієчки турчинові, що волів сам себе вбити, ніж їй дати ножа, й батькові, що йде по тіло доньки, щоб турок не збиткувався, а ворон не шматував трупа. Як у цій пісні перед Марісчкою виходить служниця й турчин спостерігає, що не Марисин то ходонько, не Марисині походи, не Марисин голосонько, лиш Марисині убори, так і в іншій пісні Гапуля, коли по неї приходять турки, висилає замість себе кухарку. Й побачили турки, що 460 Від зображення лицарськості до моралізації й багатьох бере у полон. Полковник приймає його з почестю, називає рідним братом, сідас поруч нього й п'є з ним мед, горілку. 5{к зачув у собі хміль Івась, почав удруге прохати благословення на герць з татарами. Полковник забороняє, але Івась не зважає на заборону, сідає па коня, пробігає між козацькими таборами, не скидає шлика, не вкладає на себе хреста, не споминає батькової й материної молитви, а зневажає всякого козака. Почав повівати літній вітер, почав хміль знемагати Івася, й він опустив поводи з рук. Татари завважують, що він п'яний, і вбивають його. Полковник велить забрати його, й він, догоряючи, промовляє до козаків: Помалу, браття! Не вразьте моїх смертельних ран! Не булатними шаблями мене рубали, не ординськими стрілами з коня збивали, З се мене отцьова молитва та материні сльози побили. Козаки ховають умерлого, а коня веде полковник, щоб віддати його матері, їй сниться в деяких варіантах сон, буцімто її син оженився. Сусідки відгадують горе, але пояснюють удові сон так, як він снився. Козацьке військо повертається трьома відділами з походу. Мати питає козака з першого відділу за сина й дістає відповідь, що син оженився на Черкені-долині й узяв препишну панну туркеню. Недогадлива вдова запитує козака з другого відділу й дістає таку ж відповідь, аж попереду третього відділу ведуть коня її сина. Щойно тепер дістає вона виразну відповідь, що син ІІоняв собі панянку З на могилі трави зелененькі у чистім полі могилу-землянку; і квітки біленькі. Мати запрошує всіх козаків у свій двір і справляє одночасно весілля й похорон по своїм Івасеві. Дума про Івана Коновчснка З остання з чотирьох дум, що мають темою лицарську смерть козака в боротьбі з татарами. Історики бачать у полковникові Філонснкові, бо й так називається Філон у багатьох варіантах, полковника Філоненка з першої половини XVII ст., товариша Гуні й Остряниці в повстанні проти поляків. А в такому разі неможливо бачити в ньому кошового отамана 70-х років XVII ст. Вдовиченка, котрого козаки уважали надприродною істотою, призначеною Богом зруйнувати Крим і перенести Золоті Ворота з Царгорода до Києва; цей здогад Каманіна опертий на такому самому імені: Вдовиченко, хоч у кошового отамана це було прізвище, а в Коновчснка означає тільки, що він був одинаком удови. А втім, історичне середовище відіграє в цій думі меншу роль, ніж моральне; діяльність історичних осіб ішла в забуття, а життєвий зміст думи робив її близькою для щораз нових слухачів З тут і причина дуже численних варіантів її. Малюючи противенство спокійного хліборобського життя й авантюрного козацького лицарства, дума висуває потребу панувати над собою, гамувати себе у всякому розгоні, хоч дуже популярною стала дума з огляду на зворушливе ставлення матері до сина, її материнську любов, посвяту й терпіння, чому протиставляє дума непослух сина супроти матері як причину його загибелі. Від зображення лицарськості до моралізації 461 Дума про бурю на Чорному морі. Кару за неповагу до батьків, до чудодійної сили їх молитви спіткав і герой думи про бурю на Чорному морі. Мораль думи З це святість синівської любові супроти батьків і чесного життя. З моралізацією зливаються в цій думі тісно поетичні мотиви: признання до своїх гріхів, щоб урятувати ближніх, палка жадоба очиститися душевно, відкрита сповідь перед Богом, людьми та природою в порушенні найсвятіших законів чесного життя чесних предків, буря та гріховність героя спочатку, а по сповіді душевний спокій і спокій природи З все те вдячний матеріал для поезії. Дума про бурю на Чорному морі зображус небезпеку, яка загрожує козакам. Па білому камені сидить ясний сокіл, клонить низько голову, кішлить жалібно та споглядає пильно на Чорне море, бо там починається щось недобре. Зірвалася буря, Ідо розганяс козацькі човни на три сторони: один З в арабську землю, другий З до гирла Дунаю, а третій З от-от втоне посеред Чорного моря, не маючи сили опертися бистрій супротивній хвилі. При цій частині є кошовий отаман Грицько Зборівський. Він виступає на чердак і закликає козаків, щоб явно висповідалися зі своїх гріхів, хто їх найбільше має. Зголошується військовий писар Олексій Попович із Пирятина та просить зав'язати йому очі чорною китайкою, причепити білий камінь до шиї й кинути його в море, хай він сам заплатить своєю головою, як мас невично згубити свої душі більше сердешного товариства. Він бо, виїжджаючи з Пирятина, не попрощався з батьками, не мав старшого брата ю брата й називав його поганими словами, збавляв близьких сусідів хліба-солі, виїжджаючи з двору, торкав стременами в груди батьків, нробігаючи вороним конем по вулиці, розштовхував чужих дігок, проливав християнську крон на сиру землю, ідучи попри церкву св.Миколи, не здіймав пшики й не клав на собі хреста, але покладався на свого вороного коня й на епос козацьке молодецьке здоров'я. Він кається в гріхах і обіцяє цілком підмінне жигтя, коли Ког допоможе йому вийти цілому. Після такої голосної ..ноніді й каяття починає втихати Чорне море так, ніби ніколи й не грало. В одному із варіантів козаки вгинають Олексієві малий палець лівої руки, а кров, що капає з пальця в море, вспокоюс його. Всі козацькі чопки іірмговані, не втративши ні одного козака. Це запримічають козаки, коли ви ходять на сушу, падають на коліна й дякують Богові за порятунок, їх І''.чічас Олексій Попович, що хю отцеву і матчину молитву споминає, то О'Іцсва і матчина молитва із диа моря дуту виймас. Звичайно пов'язують згадку про запорозького гетьмана Грицька Зборівського в цій думі з Самійлом Зборівським, але що його короткий побут між козацтвом нічим особливим непримітний, що він не ходив у жодні морські походи й не перебував із козаками жодної бурі на морі, Михайло Грушевський вказує швидше на іншого Зборівського, козаць- кого ватажка 1610 р., хоч і його виступ такий слабий у джерелах, що тяжко робити якісь висновки. А втім, дума мпс дві редакції: в одній із них виступає побіч Олексія 462 Від зображення лицарськості до моралізації Поповича Грицько Зборівський або Грицько Коломийчснко, а в другій є згадка про двох братів і третього чужинця. Тут, як і скрізь при історичних піснях у ширшому розумінні й аналогічній частині козацького епосу, можна припускати, що основою думи послужила дійсна подія без огляду на те, чи збереглося справжнє ім'я героя події, чи втратилося, бо воно в таких випадках не відіграє сливе жодної ролі, а вагу мають тільки історично-побутові картини пісні чи думи. Питання гснези думи стало дуже складним вже тому, що основна тема думи належить до мандрівних мотивів і мас свої аналогії і в книжних житійних оповіданнях, і в південнослов'янській традиційній поезії, і в московській билині про Альошу Поповича, й одній шотландській баладі, відомій також у норвезьких, шведських і датських варіантах. Іще найбільше спільних мотивів пов'язує українську думу з болгарською піснею про Станковича Дуку: в болгарській пісні буря загрожує затопленням Святої гори з монастирем, ігумен закликає до сповіді героя пісні, він зізнається у страшній зневазі матері, що прокляла його, ігумен велить вкинути грішника в море й буря вщухає. Мотив рятування корабля під час бурі пожертвуванням одного грішника дістався до традиційної поезії з книжних житій святих із оповіданнями про їх чудеса. Моралізаторський елемент у думі пізніше явище З вплив носіїв козацького епосу. Розмова Дніпра й Дунаю. Про воєнні походи козаків водними шляхами є загадкова дума в формі розмови Дніпра-Славути й тихого Дунаю. Дніпро запитує в Дунаю, чому не бачить на ньому своїх козаків: чи пожерло їх дунайське гирло, чи забрала їх дунайська вода? Дунай відповідає, що й він сам дивується, що довго не бачить дніпрових козаків на собі, одначе ні дунайське гирло їх не затопило, ні дунайська вода їх не забрала, ні турки не постріляли й не порубали їх, ні не забрали до Царгорода в полон. Всі дунайські лугові й низові квіти пониділи з туги, що не бачили дніпрових козаків у себе, бо вони перебували на Черкеській горі, вогнем і мечем плюндрували бусурманські міста, набрали чимало срібла-золота й повернулись до стародавньої Січі, де, розпаювавши здобич на три частини, пили мед і горілку. Розмова Дніпра з Дунаєм нагадує розмову Ігоря з Донцем у "Пісні про похід Ігоря"; неначе відгомін цієї розмови творить розмова Дніпра з Босфором у Шсвчснковому "Гамалії". Соколя. Образ сокола на початку думи про бурю на Чорному морі не єдиний у козацькому епосі, бо соколяті присвячена окрема дума. Налетіли соколи з чужої далекої сторони, сіли в лісі на горіховому дереві, звили собі тут "гніздо шарлатноє", знесли "яйце жемчужноє" й вивели собі дитя З бездольне, безрідне соколя. Коли сокіл вилетів у чисте поле, ЩО" дістати живності, втратив соколя. Не заставши його, питає брата орла про 463 соколя й ґдсрЫ Дь, Що це заплутали , срібні пута й понесли в ' ^РЙ^\ д в ЦаргОроя і намовити носить соколя", РУШ- Орел Р7Гхилити "к", опустити крилечка. Іван соколя удати хворого: посумшти, схилити .гол у, нього ґ винссе БогУславецьзы,лосерДиться ЫЫ Ы^. ^ Цоколя вилітає на вал, налітає у- Цінність ВОЛ1 моє, бездольне, безродне-. Лучче ми будем по полю літати та собі живності доставати, а ніж у тяжкій неволі еся, ДО , шо розуміє багатого " ^^Шукаючи живності, ґвикликає свій замок V безлюдному стену. ^І руйнує його він неприязні почування людності до себе, яка ру замок, а сина продає в ^№^^^1 Ыдатна боротьба чистому П0лі РЁ3Ум1сґТЬСуЯпкВа^3авЦпикиІ полях. Сокіл зрозумів козаків із татарами й турками в дики х людністю й шкідливість для себс ворогу Й ґОМУ полі, себто жити признав необхідним гуляти в ЧИСЙМТУ ст^ене давнішому по-козацьки. Пояснення КамакН1"ас"Рґчній формі нсволю й поясненню, шо дума малює в а^РЙбі*ь^е, але з тим визволення'. Первісне пояснення пер ^в"Узснаб;Лного 'довідника й підходив би алегоричний О.--. Найшвидше треба української аристократи, шо в л ., роливала свою ваючи своєї недалеко, нацюнальної загибел^ Р загибель> кров для добра тієї держави, ^Р^^^гатирства XVI старого, шо довго в ст. під^р козацькі коні по чистому полі, в.дкидають ко аць лопають козацькі ссмип'ядн, пишал, поз а ку й ^" перестерігає, шоб ґс робити цього, оо "еЫЁ насміхаються з Матяша, що вґ. завдав бував між козаками, не їв козацьке, каш, й ґе отаман Матяш відступає в,д них' ^^Р осідавши свого козацького коня, припинає б.ля того поля в осдавши свого козац , надганяють турки-яничари з чистого поля в ДО^У дванадцять козаків "бравославцт-небувальцш (мо зсмля Кмаки ' иеґаче б не Ё 1 "их звичаїв. Тоді оза , вого№ ^ . За невеликий часочок ^ у поп№ браславців, шо не (може. Р 464 Від зображення лицарськості до моралізації бували на війні). Тоді сідає старенький отаман Матяш на доброго коня, перемагає шість тисяч турків-япичар і визволяє козаків із полону та просить їх дати йому поміч. Козаки сідають на коней, перемагають чотири тисячі бусурман, забирають їх срібло й золото, спішать до Січі, ділять між себе золото й срібло, а Матяша виславляють. З огляду на реалістичний характер дум гіперболічні числа переможених тут, як і в думі про Івана Коновченка, правдоподібно, занесені з південнослов'янської юнацької поезії, що саме любується в подібних гіперболах. Каманін зіставляє героя цісї думи з Матяшем, що походив із Полонного й зустрічається в історичних актах як учасник козацьких повстань наприкінці XVI ст.: група козаків руйнувала Волинь і мала намір іти з'єднатися з гетьманом Лободою, але поляки схопили їх, засудили й покарали. В самій думі утверджена ідея вищості холодного розсудку досвідченого вояка над юнацькою самовпевненістю. Вітчим. Неначе щоб надолужити слабо замітний в останніх думах моралізаторський елемент, с низка дум чисто звичаєвого й моралізаторського характеру. Такою є дума про тс, як козак прощається з сестрами. В традиційній поезії є низка пісень із зображенням від'їзду козака з дому, причому цей від'їзд с не раз наслідком родинних непорозумінь. Останній мотив розвинений і в думі, причому мати заступлена вітчимом. Як і в піснях, так і в думі брата відпроваджують сестри: одна, дві, а звичайно три. Вони питають його, коли він повернеться назад, а він відповідає загадками, щоб не дати сумної відповіді: ніколи; наприклад, він говорить, що повернеться тоді, як буде на білім камені жовтий пісок ісхожати, буде синім цвітом процвітати, хрещатим барвінком в чотири ряди білий камінь устилати. Думка, що тяжко жити й умирати на чужині, відома вже з старої лірики. Нею закінчується й дума: бо як трудно-нудно, тяжко та важко недолугому чоловікові [против сили важкий камінь зняти, так же трудно на чужій стороні без родини сердечної помирати. Зокрема, образ наймолодшої сестри, що тужить за братом, це один із улюблених мотивів не тільки української, але й всієї слов'янської поезії, особливо української традиційної пісні. Сестра й брат. З мотивів старої лірики й традиційної пісні складається дума про сестру та брата. Сестра просить брата відвідати її "при нещасній фортуні". Брат вимовляється, що на перешкоді стоять темні луги, бистрі ріки й широкі степи. На це радить сестра: через луги темниї, високії ясним соколеньком перелини, через ріки бистриї, глубокії білим лебедоньком перепливи, Хмельниччина в козацькому епосі 465 через степи широкії малим, невеликим перспелоньком перебіжи, на мій двір, брате, сивим голубоньком прилини, жалібненько загуди, тугу серцю моєму розділи. Сестра почувається осамітненою від часу смерті батьків: відцуралася родина, тільки роду в неї, що молитва до святих отців у Божому храмі З мотив, відомий із старої лірики про сирітську недолю, хоч там є мова про Ісуга, а не спятих. Вдова й три сини. З погляду на те, як пісенний матеріал перероблявся на думу, цікава дума про ворожбу зі сну, де мати радить синові женитися з безрідною сиротою, що з нею матиме щастя й долю. З пісні постала також дума про вдову та трьох синів. У пісні проганяє безбожний син свою матір з дому, бо в нього будуть куми-побратими, а мати в латаній свитині. Вийшла мати за ворота й зустрілася з замужньою донькою. Просить захисту в неї, але одержує від неї відмову з огляду на злого чоловіка. Не встигла мати розмовитися з донькою, як біжить за нею син і просить її вернутися додому, бо не стало й жінки й маленької дитини. Мати зауважує, що це Божа кара за її криваві сльози. В думі виступають три сини замість одного. Сини проганяють матір із хати, щоб не еірахаїи нею своїх жінок і не тяк.пн малих діток. Удова переходить жити до своєї сусідки й проклинає Е>,счобрих синіы, і побив їх материн проклін: вони погоріли, худоба погинула, прпншої1 неврожай. Розкаюються сини й просять маїір вернутися до них. В одних варіантах вона повертається до синів, в інших вибачає їм, щоправда а.Іе залишається далі жити в чужих людей. Задля свого наскрізь иоралізаціі'шого характеру користувалася дума до найновіших часів широкою популярністю, Ілирячи між народом ідею, якою закінчується дума: Щасливий то чоловік в світі буває, которий отця і матір почитає, З тому Господь Бог помагає. 5. Хмельниччина в козацькому епосі Історичність козацького епосу про Хмельниччину. Ще міцніше стоїть на історичному грунті частина козацького епосу, присвячена Хмельниччині, з ясними політичними думками, хоч і вона виказує багато неясного, уривкового або недокладного, а крім того, багато непорозумінь і поетичних вигадок. У протиставленні до давнішого козацького епосу, що зображував тільки козацький стан у степу, на морі, у турецькій галері, неволі тощо, в частині козацького епосу Іро Хмельниччину бачимо побіч козацтва та його старшини ч-.кож селянство в одному таборі, якому протиставлений другий табір Із польської шляхти, жовнірів і жидів: у старшій перстві козацького епосу змальований козацький стан, а тут виступає українська нація, хоч і тут одні думи зображують 466 Хмельниччина в козацькому епосі козацькі релігійні інтереси, а інші підіймаються до зобра- ження загальних громадсько-економічних змагань української нації. Чисто козацькі й релігійні інтереси зображують думи про Хмельницького й Барабаша, про похід до Молдавії та про смерть Хмельницького, в інших думах виступають всенародні соціально-економічні інтереси, з якими в'яжуться слабше національні й сильніше релігійні справи. Хмельницький і Барабаш. Своїм історичним підкладем зближується козацький епос про Хмельниччину з так званими козацькими літописами із початку XVIII ст. Зокрема, дума про Хмельницького й Барабаша співпадає своєю темою із історичною повістю Граб'янки й Величка. Темою думи є анекдот про хитрощі Хмельницького, щоб роздобути від Барабаша королівську грамоту й використати її при підготовці національної революції. Хмельницький запрошує Барабаша до себе до Чигирина в гості, поїть його та просить підпитого Барабаша дати прочитати королівські листи. Коли Барабаш відмовляє Хмельницькому, останній іще більше доливає Барабашеві та впоюс його цілком; Барабаш укладається спати, а Хмельницький бере від нього ключі (в іншому варіанті золотий перстень із правої руки) й посилає свого джуру до Черкас до пані Барабашевої за королівськими листами. В її серці пробуджується лихе передчуття, що й зазначено мистецьки в думі: Десь моєму панові лихом занудилось, що з Хмельницьким гуляти схотілось! Барабашиха нерадо велить посланцеві "в глухім кінці під ворітьми" взяти королівські листи в шкатулі. З листами поспішає джура день і ніч до Чигирина й передає їх Хмельницькому. Пробудившись, запримічуг. Барабаш відсутність ключів, здогадується про зраду Хмельницького, будить старосту Кричевського й обидва крадькома виїжджають двома кіньми з двору. Барабаш роздумує над тим, як пана Хмельницького до рук прибрати, ляхам оддати. Цим і закінчується найдавніший запис думи, надрукований у збірці Цсртелсва. Два пізніші варіанти оповідають далі події кінця 1647 й початку 1648 р., про Жовтоводську битву та смерть Барабаща, що йому розсерджений Хмельницький стинає голову, та про видумане послання Барабашихи "турському" султанові в подарунку. Пісня про Жовтоводську битву. Про Жовтоводську битву постав сучасний вірш "Висипався хміль з міха", З де автор гумористичне змалював нечувану поразку поляків. Під впливом перемоги Хмельницького під Жовтими Водами виникла й пісня: Чи не той то хміль, що коло тичин в'ється? Гей, той то Хмельницький, що з 'ляхами б'ється. Кинену з ворожого боку назву "Хміль" на адресу Хмельницького підхопили автори українських віршів і пісень Хмельниччина в козацькому епосі 467 і в зазначеній пісні ця назва використана для зображення воєн Хмельницького як банкетів; хміль стає тут складником, що творить закваску й силу пива: Чи не той то хміль, що у пиві грає? Ой той то Хмельницький, що ляхів рубає. Чи не той то хміль, що у пиві кисне? Ой той то Хмельницький, що ляшеньків тисне. Що пісня складена на честь перемоги під Жовтими Водами, вказують такі рядки: Гей, поїхав Хмельницький ік Жовтому Броду; гей, не один лях лежить головою в воду. Не пий, Хмельницький, дуже тої Жовтої Води, іде ляхів сорок тисяч хорошої вроди. Хмельницький відповідає, що й гадки не має боятися ляхів, тим більше, що на їх біду веде татарську орду за собою. Далі малює пісня повний погром поляків: Утікали ляхи, погубили шуби; гей, не один лях лежить, вищеривши зуби. Становили ляхи дубовиї хати; прийдеться ляшенькам в Польщу утікати. Утікали ляхів деякії повки; їли ляхів собаки і сіриї вовки. Гей, там поле, поле, а на полі цвіти; не по однім ляху заплакали діти. Гей, там річка, річка, через річку глиця; не по однім ляху зостала вдовиця. Дума про Корсунську битву. Образ варіння пива викори- стано і в думі про Корсунську битву, що не відома досі в одноцільному тексті, бо обидва записані варіанти думи З це безладні компіляції з частин про Корсунську битву й пізніший народний рух в Україні. Частина про Корсунську битву містить заклик гетьмана безоглядно нищити ворога: Гей, друзі-молодці, із ляхами пиво варити зачинайте, браття козаки-запорожці! Лядський солод З козацька вода; Добре дбайте, барзо гадайте, лядські дрова З козацькі труда. Козаки виконують наказ: під Корсунем стали станом, під Стеблевом замочили солод, але ще й пива не зварили, а вже козаки Хмельницького з ляхами барзо посварили. Після великої бійки ляхи чогось догадали, "Ой ви, ляхове, пеські синове, від козаків чогось утікали, чом ви не дожидаєте, а козаки на ляхів нарікали: нашого пива не допивасте?" Далі йде оповідання про те, як за наказом Хмельницького беруть козаки Потоцького в полон. Його вітає Хмельницький словами: Гей, пане Потоцький, чом у тебе й досі розум жіноцький? 468 Хмельниччина в козацькому епосі Не вмів ти сси в Кам'янці-Подільськім пробувати, печеного поросяти, куриці з перцем та шапраном уживати, а тепер не зумів з нами козаками воювати! Будеш тепер житню саламаху з туслуком (росіл із риби) уплітати. Хіба велю тебе до рук кримському хану дати, щоб навчили тебе кримські нагаї сирої кобилини жоватн. До думи про Корсунську битву доклеєний механічно гумористичний малюнок утечі жидів із України в початках української революції: котрі тікали до Случі, погубили чоботи й онучки, до того заломили міст на ріці й затопили всі клейноди; дуже крута дорога була для тих, котрі тікали ло Прута, а котрі бігли до Росі, зосталися голі й босі. Далі подана розмова жидів, один із котрих, накивавши п'ятами, рятує свій крам: шпильки, голки, люльки та креміння." Дума закінчується голосінням жінок-польок за втраченими чоловіками З очевидно, ці голосіння могли бути й у первісному тексті думи про Корсунську битву. Жидівські погроми в думі. А втім, дума про Корсунську битву й найближча дума про жидівські погроми влітку 1648 р. справляють враження, що або вони обидві до краю разом переплутані, або обидві вийшли з колишнього єдиного тексту. В останній думі збереглося місце про вербування юнаків-охотників із боку Хмельницького, щоб ішли "жидів та ляхів з України згоняти", й заклик гетьмана до них: Ей, козаки ви, діти-друзі, руський отченаш читайте, прошу вас, добре дбайте, на славну Україну прибувайте, од сна вставайте, Мета їх приходу "рубати в пень" "ляхів, мостивих панів", котрих кобзарська пам'ять заступила "жидами-рандарами". Дума про жидівські погроми відома з двох цілком різних варіантів. Ненависть до жидів мотивована страшним еко- номічним гнітом із їх боку. Жиди заарсндупали всі козацькі шляхи й ставили пс три шинки на милю. Далі в їх руках були всі торги: брали мито від возового півзолотого, від пішого три гроші, а від старця брали кури та яйця. За дозвіл відчинити церкву, щоб охрестити дитину, треба було положити шостак, за дозвіл на шлюб З битий таляр. Крім того, заарендували жиди всі козацькі ріки, тому которий би то козак альбо мужик ісхотіїї риби вловити, жінку спою з дітьми покормити, то не йди до пана благословиться, да пійди до жида-рандара, да поступи йому часті, оддать, щоб позволив на річці риби вловити, жінку свою з дітьми покормити. Козак мусить вступній до корчми, купити горілки й попросити жида про дозвіл. Тоді то жид-рандар стиха підхождаг., козака за патли хватас. То козак на жида-рандара скоса, як ведмідь, поглядає, іще жида-рандара мостивиїм паном узиває. Друга частина думи малює утечу жидів до Полошюго, Хмельниччина в козацькому епосі 469 Треба зазначити, що початок другого варіанту думи навіть у записі XIX ст. нагадує історичний вірш ("Земле польська, Україно подольська"). Білоцерківський мир у думі. Думу про жидівські погроми нагадує і змістом і характером дума про невдоволення Білоцерківським миром із 1651 р. й нове повстання козацтва, викинутого з реєстрів. Польське військо зайняло Брацлавське й Чернігівське воєводство й дума зображує у своїй першій частині господарювання польського війська, аж до залицянок включно, що стояло на кватирах у колишніх козаків. Польський вояк хозяїна на конюшню одсилас, а сам з його жоною на подушках починає; то козак альбо мужик із конюшні прихождає, у кватиру поглядає, З аж лях, мостивий пан, іще з його жоною на подушках починає. То він один осьмак у кармані має, піде з госки да з печалі у кабак, та й той прогуляє. А коли й польський вояк зайде у корчму, шмагає козак йому між очі чіклянкою, додаючи, що хай вдоволиться забраними господареві ключами й бодай не лізе в його "кумпанію". Друга половина думи зображує втечу поликів унаслідок повстання козаків, що їм велів Хмельницький заждати до весни, коли перед ним скаржилися на польське військо. Як у козацькому епосі про Хмельниччину взагалі, так і тут пробивається гумор, гнів і сарказм. Годі ляхи, мостивиї пани, догадливі бували, усі по лісах, по кущах повтікали; то козак і лісом біжить, а лях за кущем і лежачи дріжить. Козаки іронізують: Годі ж вам поза кущами валяться, пора до наших жінок на опочинок іти; уже наші жінки і подушки поперебивали і вас ляхів, мостивих панів, ожидали. Ляхи називають козаків рідними братами та просять пустити їх "за річку Віслу хоть у одних сорочках". На Віслі заломився лід і тоді козаки ляхів рятували, за патлі хватали, да ще далі під лід підпихали: "Ей, ляхи ж ви, ляхи, мостивиї папи: Колись наші діди над сією річкою козакували да в сій річці скарби поховали; як будете скарб находити, го будемо з вами пополам ділити, тоді будемо з вами за рідного брата жити. Ступайте, тут вам дорога одна до самого дна!1'. 470 Перемога сатиричності, гумористичності й комізму Це одночасно найяскравіший вияв соборності українських земель у козацькому епосі. Похід Хмельницького на Молдавію. В останніх двох думах про Хмельниччину зосереджується їх дія довкола особи самого Хмельницького. В одній із них іде оповідання про похід гетьмана на Молдавію в 1650 р. Автор її З свідок і, правдоподібно, учасник походу, на що вказують подробиці малюнку, наприклад, здобуття міста Сороки в неділю й обід на його ринку. В думі симетрично уложене листування Богдана Хмельницького з молдавським господарем Василем Лупулом і листування останнього з великим гетьманом коронним Миколою Потоцьким у справі допомоги, якої не одержав. Цілість думи в'яже думка про могутність Хмель- ницького. Про нього пише Лупул Потоцькому: Що ж то в вас гетьман Хмельницький, русин, всю мою землю волоську обрушив, все моє поле коп'єм ізорав, усім моїм волохам, як галкам, з пліч головки познімав. Де були в полі стежки-доріжки, волоськими головками повимощував; де були в полі глибокії долини, волоською кров'ю повиповнював. Потоцький відписує, що не треба було Лупулові займати Хмельницького, котрий і Потоцькому "дався гаразд добре знати". Дума про смерть Богдана Хмельницького. Остання дума про смерть Богдана в 1657 р. й вибір його сина Юрася Хмельницького настільки неправдива під історичним оглядом, що вибір гетьмана відбувся по смерті Богдана, а не перед смертю, як про це оповідає дума. Перед смертю радився тільки Богдан Хмельницький з близькими особами, як запевнити синові гетьманську булаву. Коли наближається хвилина смерті Хмельницького, він велить у думі Іванові Луговському (Виговському) писати листи до сотників і полковників, щоб прибули на раду. На ній піддає гетьман кількох кандидатів, але козаки хочуть мати гетьманом його сина. Його й обирають. Богдан Хмельницький умирає і його ховають пд-козацьки. Дума чи вірш, з якого вона розвинулася, постала не швидше, а правдоподібно, пізніше 1662 р., коли Юрій Хмельницький перший раз відмовився від булави. 6. Перемога сатиричності, гумористичності й комізму Козак Голота. У козацький епос про Хмельниччину проникло чимало сатиричних, гумористичних і комічних рис. Перемога сатиричності, гумористичності й комізму 471 Такі риси мають повну перевагу в своєрідній трилогії: думі про поєдинок козака Голоти з татарином, про Ганжу Андибера та про козацьке життя. Каманін бачить у козакові Голоті Богданового спільника й полковника, що загинув од ворожого меча в боротьбі з польським відділом при облозі Загола в 1648 р., але зображення козака Голоти в думі ледве чи вказує на яку історичну постать, а не лицарський тип козака, що живе зі здобичі й спочатку необхідну погорду до зовнішності робить опісля модною. Голота гуляє на Килиїмському полі, на битому ординському шляху, не боїться ні вогню, ні меча, ні болота, бо й, правда, на козакові шати дорогії З три семирязі лихії: одна не добра, друга негожа, а третя й на хлів не згожа. А ще, правда, на козакові постоли вязові, а унучі китайчані, З щирі жіноцькі радняні; волоки шовкові, удвоє жіноцькі щирі валові. Правда, на козакові шапка бирка, зверку дірка, травою пошита, вітром підбита, куди віє, туди й провіває, З козака молодого прохоложає. Голота поглядає на Килію, де по горницях походжає багатий татарин і хвалиться перед татаркою, що хоче живцем узяти козака Голоту, котрий гуляє добрим конем, і запродати в Килію. По цих словах одягає дорогий одяг, взуває чоботи, вдягає бархатний шлик на голову, сідає на коня й жене безпечно за Голотою, що поглядає скоса, як вовк, на татарина й питає його, на що він важить, чи на його ясну зброю, чи на вороного коня, чи на нього самого, молодого козака. Довідавшися, що татарин хоче його живцем узяти, ой, З каже, З татарине, ой, сідий же ти, бородатий! Либонь же ти на розум не богатий: ще ти козака у руки не взяв, а вже козакові віри доняв, а вже з його й гроші пощитав. А ще ж ти між козаками не бував, козацької каші не їдав і козацьких звичаїв не знаєш. Промовивши це, підсипає пороху й "татарину гостинця в груди посилає". Покотився татарин із коня, але козак не йме віри, зближається й келепом гримає між плечі, а потім обуває татарські чоботи на козацькі ноги, стягає з нього одіж і одягає на свої плечі, здіймає шлик і одягає на свою голову та веде татарського коня за поводи. В тріумфі повертається на Січ, де банкетус та просить Бога, 472 Перемога сатиричності, гумористичності й комізму щоб козаки пили та гуляли, од мене більшу добичу брали хороші мислі мали, і неприятеля під ноги топтали. Ганжа Андибер. З думою про Голоту має дума про Ганжу Андибера спільний початок про гуляння козака-нстяги на Килиїмськім полі та зверхній вигляд Ханжі Андибера: На козаку, бідному нетязі, три сіром'язі, опанча рогозовая, поясииа хмеловая. На козаку, бідному нетязі, сап'янці, З видні п'яти і пальці, де ступить З босої ноги слід пише. А ще на козаку, бідному нетязі, шапка-бирка З зверху дірки, хутро голе, околиці (обшиття) Біг мап.; вона дощем покрита, а вітром, на славу козацьку, підбита. У такому одязі входить він до корчми в Черкасах, де п"кль три дуки-срібляники (в думі ляхи), що насміхаються з козака й велять шинкарці Насті випхати його з корчми. Одначе козак, дібравшися до порога, козацькими п'ятами за поріг зачіпає, а козацькими руками за одвірки хапас, під мисник голову козацьку молодецьку ховас. Два дуки далі насміхаються з козака, а одні: дао гроші Насті й велить стиха принести козакові поганого (нороцового-маотового) пива. Шинкарка посилає наймичку до льоху й велить їй наточити поганого пива з дев'ятої бочки, але наймичка минає дев'ять бочок і точить із десятої щонайкращого меду, входить у світлицю й буцімто відвертає ніс од пива. Козак куштує, п'є другий раз, а за третім разом випорожнює кінну. Хміль розбирає його голову, він гримас коновкою по помості так, то чарки й пляшки почали скакати зі столу, а груба розлетілася на десять уламків по хаті, наповнюючи її димом. Дуки пояснюють цс тим, шо десь сси козак-нетяга ніде не бував, добрих горілок не пивав, що його й погане ниво оп'янило. Козак велить дукам зробити йому місце на покутті, що вони й роблять, сідає, виймає позолочений недолимок (ручна зброя) й заставляє у шинкарки за цебер меду. Дуки посміхаються, що козак не викупить заставшими, але поганятиме воли дукам і топитиме грубу Насті. Почувши таке, виймає козак черес і встилає увесь стіл червінцями. Бачачи червінці, вітають дуки козака склянкою меду й чаркою горілки, а Настя запрошує поснідати або пообідати. На цс відчиняє козак кватирку у вікні й дає знак укритим козакам увійти. Три козаки приносять дорогі шати, сап'янові чоботи й козацький шлик. Козак убирається та признається, що він запорозький гетьман Фесько Ганжа Андибер. Дуки частують його, але він не п'є, тільки все виливає на свої шати говорячи: 1-й, шати мої, шати, иийте-гуляйте! Не мене шанують, бо вас поважають. Перемога сатиричності, гумористичності й комізму 473 Як я вас на собі не мав, то й честі од дуків-срібляників не знав. Після того гетьман велить козакам відшмагати дуків перед вікнами, за винятком того, котрий купив йому пива. Під час цісї операції козаки примовляють: Ей, дуки, З кажуть. З ви дуки: За вами всі луги 'і луки, З ніде нашому брату, козаку-нетязі, статі; і коня попасти! Як це закінчення, так і сильний контраст міх; таборами ЛУКІВ і козаків-нетяг у всій думі вказує на те, що дума зображус ставлення козацької маси до своєї старшини, котро відокоемилася в осібний упривілейований стан. Щодо свого мистецького боку належить ця дума до перлин козацького спасу, а сильний драматичний елемент у ній піддав Олесеві думку переносити її на "думу-п'есу" "Хвссько Андибер.'. Немає причини бачити в героєві думи ні спільника Богдана Хмельницького Ганжу, пізнішого уманського полковника, ні бачити в образі Ганжі Івана Брюховсцького, що, посягаючи по гетьманську булаву, грав на амбіціях Запоріжжя, здобу- ваючи собі симпатію народних мас тим, що одягався дуже бідно, робив із себе великого прихильника "чорного" люду й підкопувався під старшину, тим більше, що дума могла розвинутися з пісенних мотивів. У всякому разі вона близько споріднена з піснею про "бідну голоту", що побиває в корчмі "богача-дукача". Козацьке життя. Зовнішній вигляд героїв думи про Голоту й Ганжу Андибера так припав до вподоби, що подібною картиною починається й один варіант думи про козацьке життя, яка також мас поодинокі аналогії в традиційних піснях. У думі йде козак у похід І залишає вдома молоду дружину, то проклинас ного. Ллє пін ме зііажас на жіночі прокльони, наздоганяє козаків і щасливо Ыід'Іунас похід. Тим часом козачка розпивається з журби й 'коло його двора і:,ма й кола." Пергас козак, а проти нього вибігаг, козачка. Бачачи пустку, Іибішаг. козак синці під очима жінки та йде до корчми пити. Свої синці чоясшос козачка перед цікавими сусідками ось як: Чи ви ж то, жіночки-годубочки. не знаєте, то мій козак нерано з походу прибував, заставив мене в печі потопити, вечеряти варити? Л я пішла по дрова, а втрапила по лучину, попідбивала собі очі на ключину. Роблю ж я таки те ремество, синило, так воно мені добре в знаки вдалося: як я його мішала, так воно мені за очі взялося. 474 Генсза й мистецький бік козацького епосу Як бачимо, це не тільки сатира на козацьке господарство, але й пародія думи в її ж формі! Михій З пародія на думу. А вже яскравим зразком пародії на думу с дума про Михія. "На славній Україні у славному лісі Лебедині" живе старенький дідок Михійко. Гуляючи в лісі, поглядає на чистий степ: то йому бачиться, що в чистому степу молодиці збирають полуниці. Приходить на місце й бачить, що це "очеретяні куниці над річкою мають, головками од вітру кивають". Проклявши болото, вертає до лісу та згадує давні розкоші й подвиги: То я то на Чорному морі, та на суходолі, під припечком долі, на припечку духи душу, на комені рибу трушу, попід лавлю човном плавлю, а коло порога пристань занімаю. Дальший текст, де все перемінене в жарт і висміяне, не позбавлений тривіальності. Вдова Сірчиха. Поминаючи підроблені думи, до яких можна зачислити й думу про смерть козака-бандуриста, споріднену з одною гсрцеговинською піснею, й незначні уривки дум про якогось волошина Веремія, про Івана Богуна та про Вітрогона, треба згадати тут думу про вдову Сірчиху. Вона живе в місті Мсрефі на Харківщині з двома синами, не бачивши вже сім років свого чоловіка Івана. Старший син удови Петро Іде з джурою шукати батька. В байраках беруть турки його джуру в полон і він ціною своєї волі обіцяє зняти голову з пліч своєму панові. Козаки відбивають турків, забирають порубане тіло Петра Сірченка й ховають по-козацьки. Про це повідомляє вдову торський отаман, а вона читає лист, припадає до сирої землі й голосить: Що вже тепер на моїй голові три печалі пробуває: первая печаль, що я сім год пробувала, Сірка Івана в вічі не видала; другая печаль, що Сірченка Петра на світі живого немає; третяя печаль, що Сірченко Роман умирає. Похорон Петра запозичений із думи про Федора безрідного. Дума про вдову Сірчиху або дійшла в зіпсованій формі, або підроблена. 7. Генеза й мистецький бік козацького епосу Залишки давнього українського епосу. Із згадок про думи в XVI і XVII ст. виходить, що тоді були професійні носії пісень, що мали назву "думи", подібні до кобзарів. Таким чином, носії "думи" в її розумінні в XVI ст. були продовжувачами тих співців, котрі від княжих часів існували ГеІІеза й мистецький бік козацького епосу 475 в Україні та зберігали старий билинний епос. Основні теми пісням у вістках з XVI ст., охрещених "думою", дали: боротьба з татарами й подвиги козацтва у національній боротьбі за віру й народність. Та стаючи живим літописом почувань, горя й туги за волею в українських народних масах, нова українська історична пісня не могла не перейняти деяких манер і великого багатства поетичного вислову, зокрема епічних образів, від старої української поезії, насамперед від старого українського епосу, яким були київські билини з їх картинами воєнного життя княжої доби України. Низка мотивів того старого епосу збереглася до наших часів у колядках, наприклад про те, як дружина нараджується перед походом на Царгород, як виснажені далекими походами постарілі дружинники просяться у старшини додому, як лицар у двобої поконує турського царя й повертається з його головою на списі, як лицар вибирається з дружиною в похід у далекі землі, як лицар облягає місто і бере дорогий викуп, як лицарський кінь виносить свого пана з бою, як лицар повертає з війни з багатою здобичсю, як юнак вибирається до царя, щоб добитися лицарства, далі мотиви про ворожий напад, погоню, битву й полон короля, про напад орди на двір, погоню й відбиття здобичі, про прогнання орди й т.д. Колядкам як пісням головно величального характеру, що виславляють господаря та його рідню, легше було зберегти риси давнього українського княжого побуту в порівнянні з іншими родами усної словесності, бо при звеличуванні не вражає так дуже обстановка з княжого й боярського життя, цілком незвичайна й неприродна в обставинах життя українського селянина, до котрого перейшли колядки від вищих українських верств, ставши для них уже пере- старілими. Козацький епос у відношенні до дружинного епосу. Та уважаючи за певність, що на новому українському епосі як відбитці нового бурхливого історичного життя українського народу, яка широко захопила настрій народних мас і висловлювала їх почування й думки, відчутний сильний вплив давнішого багатства поетичного вислову, зокрема епічних образів, не можна того самого сказати про відношення змісту старого українського епосу до нового. Коли для форми українського нового епосу були безперечно задатки вже в старому українському епосі й таких творах усної словесності, як голосіння, що на їх багатство й поетичність звернув увагу своєю цінною збіркою Ілларіон Свснціцький, указавши їх зв'язки з письменством, зміст нового епосу піддавало само життя, але на кожному щаблі протиставило давньому князеві козацький товариський гурт, висувало засаду соціального 476 Генеза й мистецький бік козацького епосу єднання, потребу єдиної думки та єдиного діла для рятунку перед найбільшим лихоліттям, в якому опинився український народ по втраті своєї державності. І те українське життя дало новому українському епосові його своєрідну оригінальність із погляду на зміст і залежні від цього форму, колорит, глибінь чуття, задля чого козацький епос піднісся до вершин української літературної творчості середньої доби. Стан вивчення козацького епосу. Незважаючи на досить довгу низку дослідників козацького епосу, ще сьогодні стоїть справа у науці так, що не можна навести багато певних даних із його історії, а зате багато в ній гіпотез. Замало бо досліджені можливі культурні впливи, з якими стикався український народ у ХУІ-ХУШ ст., зокрема культурні зв'язки з півднем і сходом, а крім того, не посувала справи наперед і позиція багатьох дослідників, які досліджували козацький епос як "народні" твори, "народні думи". Висновок, який зробив Житецький про "народність" дум, називаючи їх напівнародними, напівписьменськими, народними за світоглядом й мовою й одночасно книжними з огляду на особливий склад думки та способи її розвивання й вислову, не зацікавив багатьох наслідувачів. Тільки виправлено деякі нестійні думки Житецького. Козацький епос і голосіння. З висновком Житецького не погоджується в останнім часі автор кількох цінних праць про козацький епос Філарст Колссса. Між іншим, на підставі порівняння козацького епосу з піснями щодо змісту, поетич- ного стилю й вислову й на основі споріднення дум із голосіннями утвердився автор у погляді, що думи З "це твори щиро народної поезії, яких ніяк не можна виривати із зв'язку з нею". Ритміка козацького епосу дещо подібна до ритміки голосінь, а далі до рецитацій церковної відправи. А втім, правильно запримітив Анічков, що "гірким заводом плачуть" чумацькі, козацькі, гайдамацькі й жовнярські пісні, а "їх психологія по більшій частині З психологія голосіння". Похоронні голосіння, складені переважно віршами чи то ритмічною прозою, визначаються розвиненим поетичним стилем і образною мовою, а їх речитативна форма відкриває Еще більше, ніж у думах, широке поле для імпровізації. Словом, "по своїй формі голосіння виявляють лиш нижчий ступінь того самого рсцитаиійного стилю, котрий так буйно розвинувся в думах", що в'яжуться з голосіннями також ліричним характером, поетичним висловом, символікою й мотивами, Полишаючи на боці такі спільні мотиви, які випливають із однакових ситуацій, всі інші мотиви спільні не тільки козацькому епосові й голосінням, але й іншим родам усної словесності, а деякі й старій українській книжній Гснеза й мистецький бік козацького епосу 477 ліриці: отже, розлука, спричинена неволею, пригодою або смертю, вижидання в гості з далекої дороги, зображення перешкод у поверненні з далекого краю, порівняння смерті з весіллям, птахи-післанці тощо. Треба пригадати, ще первісного тексту жодної рапсодії козацького епосу не знаємо, а все тільки з записів XIX ст., отже, не одно може показатися пізнішим впливом, а найважніша річ, шо аналогії між думами й голосіннями, З спільні й з іншими родами усної словесності і' навіть письменства, З виказує всього близько десяти дук Із невільницького круга й групи тих дук, котрі розвинулися і ПІССНЬ. Невільницькі плачі й голосіння. Тому з великою правдо- подібністю підходять деякі "думи своїм характером плачіь поминальних згадок та прославлюванням поляглих героїв до похоронних голосінь", бс дійсно, похоронні голосіння: не лишилися без впливу на формування невільницьких плачіг, - оплакування смерті героїв. Може й такі плачі мав на думці Петри цій на початку XVII ст., наводячи на зразок ніжних гасснь плачі чи голосіння й думи. Можливо, що під тими плачами треба розуміти найдавніші рапсодії козацького епосу, бо невільницькі плачі навіть у записах XIX ст. справляють враження такої старовини. Очевидно, вони постали серед самих невільників, на що вказують слова молитви в них: Визвали, Боже, нас. З вислухай, Боже, нас, бідних невільників". Перів поскладові вірші в середній добі українського пись- менства. Яка була первісна форма тих плачів, чи була вона зближена до віршової форми голосінь, чи інша, про це можна тільки здогадуватися. Найновіший дослідник цісї форми Філарет Колесса твердить, що форма дум "глибоко засвоєна ь українській народній поезії, оперта на правдивій народній ; літературній традиції із дотатарської доби", бо ж цю форму добачають звичайно вже в "Пісні про похід Ігоря" та в значно пізнішій "Пісні (Слові) про Лазарсве воскресення". Про цю справу можна сказати, що друковані нсрівноскладові вірші маємо вже з XVI ст. Своєю ритмічністю виділяється в короткому київському літописі" похвала кн. Острозькому за перемогу над москалями в битві під Оршею 1515 р. Не чужа була ця форма не тільки віршам, але й прозі Кирила Гранквіліона Ставровсцького, наприклад передмові до Учи- тельного Євангелія з 1619 р. Нерівноскладові вірші приходять у XVII і XVIII ст. дуже часто: у віршах усякого роду, зокрема різдвяних і великодніх, у драматичних творах ("Слово про збурення пекла" та ін.), у проповідях, акафістах, навіть заповітах. Такі вірші зустрічаються в українській переробці 'Слова" Мефодія [Татарського за рукописом Степана Теслев- 478 Генеза й мистецький бік козацького епосу цьового та в проповіді на Богоявлення в тому самому рукописі. Ось кілька рядків на зразок поетичності одного місця з неї, де автор звертається до неба, сонця й місяця: О полночи Христови, Сотворителю своєму, послужіте і темность Адамову просвітіте. А ви, вітрове, повстаніте, мрачниє, смутниє хмари розженіте! Птаство небесної сторони, весело по воздуху літайте, Сотворителя своєго весело вихваляйте! Дерева, вітви свої на землю тихо іскреніте, Христу Богу честь воздадіте! Вашого бо рода крест у воді ся днесь погружаєт, води освящаєт і самому діяволу сердце єго моцно прободаєт і т.д. Зразок постання варіанту. В тому самому рукописі сухий тон оповідання про вбивство дітей у Віфлеємі підноситься до поетичної форми в описі дитячих мук. З малими змінами зустрічається аналогічне місце в проповіді на Собор Богоро- диці в рукописі о. Теодора Тухлянського з середини XVIII ст., значно пізнішому від першого. Ось коротке тільки зіставлення: (Рукопис Ст. Теслевцьового) (Рукопис Теод. Тухлянського) иних конми топтали, иних за волоси брали і о камінь рощибали, иних острими рожнами (наскрузь пробивали), иних на остриє коли жив(их саджали), (иних у го)рячую піч метали, иних у котлах варили, иних за ноги брали, на двоє роздирали, (із) иних із живих кишки мотали, иншим жили з них із живих витягали, із иних із живих кожу з них драли иних горі ногами над опієм вішали, иишим живим язики кліщома витягали, иншим тімя сверлами вертіли, инших димом душили, із инших із живих кров точили і псом хлептати давали і т. д. Хто прочитає уважно короткі виписки з обох довгих текстів, тому одразу впаде в очі, що обидва тексти мусили мати спільне джерело. При їх читанні складається враження, иних конми топтали, по улицях иних за волоси брали, о каміня розбивали, иних за ножки брали і на двоє роздирали, иних острими сулицами скрузь пробивали, иних на оген метали, иних димом заперши душили, иних на дворах їх на коли істикали, иних у воду метали, иних на поли фейсами (сокирами) розтесовали, иних у хвостов конских увязавши волочили і т. д. рГенеза й мистецький бік козацького епосу 479 що один і другий компілятор переносив на папір усе, що зберегла його пам'ять із якогось уривка різдвяної драми або вірша. Одночасно можна бачити тут до деякої міри, як постають варіанти внаслідок того, що одно переставляється, друге забувається, третє додається. Ритмічна проза зустрічається і в проповіді на Богоявлення в рукописі Теодора Туманського, і в проповіді про зняття Христового тіла з хреста в рукописі Іллі Яремецького-Білахевича і в багатьох інших рукописах. Подібність форми лірницької псалми до форми думи. Зустрічається форма, подібна до форми думи й у чисто лірницьких псалмах, от, наприклад, початок псалми про Лазаря: Ой не один то багатий чоловік бував, которий у роскоші всегда проживав. Він срібла та злата подостатку мав, а отци духовниї в свой двор не лущав, а брата Лазара за брата не мав. Ой не було в тім дворі жадної душі, жадної душі милостивої, щоб вона до больного Лазаря доходжувала, щоб вона йому їсти й пити доношувала і т. д. Словом, і в письменстві, і в усній словесності зустрічається форма думи або подібна до неї, а на її появу в козацькому епосі могла вплинути й необхідність носити й передавати його в пам'ятевій формі. А втім, на форму козацького епосу могла мати деякий вплив і лірницька псалма старшої верстви, як от про Лазаря. В польській "Перегрінації старців" із 1614 р. вибирається Кузьма співати про Нова, потоп, суд і божі заповіді, а Яцько йде "на Русь" хвалити Спасителя. Моралізаційний елемент козацького епосу треба, здається, сливе в цілості приписати впливові старців-прошаків. Творці думи. Та признаючи, що носії козацького епосу багато вносили в нього зі свого боку, не можна погодитися з думкою Житсцького, що творцями дум були старці, котрі проживали в шпиталях при церквах і школах, де вони стояли близько до церковників, від котрих переймали літературні мотиви й переробляли їх у народному дусі. Творцями дум були, без сумніву, або учасники, або очевидці подій, які в них малюються, або люди, котрі потрапили в положення, описані у думах, або бодай були близькі до таких положень. Тексти дум про втечу Кішки й Марусю Богуславку говорять ясно, що їх автори були знайомі з "кам'яницями" й "каторгами". Дума про бурю на Чорному морі має примор- сько-запорізький характер, а автори перших варіантів думи про втечу трьох братів із Азова мусили добре знати й примор'я, й дикий приазовський степ. У всякому разі автори й миеіеііький !>Ік козацької о епосу дум були людьми великого поетичного хисту. Нема й двох .Іумок про те. щоб народ, хоч би розуміти під ним поодиноких поетичним хистом наділених людей з-поміж народної маси, створив козацький епос. Вони г: творами таких самих поетів, як, наприклад, "Причинна" с твором Шевченка, тільки про 'Причинну" знаємо, шо не твір Шевченка, .і імена творців д\м нам невідомі, як невідомі автори багатьох літописів. '.'Іаіині'^ гьср'в І в І Інкпі маси Іні ич Єи.ны Л> ,І І^Ікою \< н Гг г І, ' ні. (І Н1 О V <П' Е> ЛЬІМ І.І ЧН 4г 01 ОСЬ , V І І ч V ' І \' \ V ( к \\ ! І \ V *., , ь І.,й ^ Іржі не паї \ І й" 'и ' ^т її І І І н І> г І н ІчИ >І) ппаїи І" _ к Ч.ІІ -< іІК>| ! о їй. >Н ({Н Д І Ч І- Й І \ С Й >| ' ' Н >* Е>Е > > * ' Ь! І ПО /11 ні. ЬІІЛ \ \ І ' І. >І І- [ І І ,ЦО а ^ Ь , ,'_ й й д І І і- 'Н( ІпНІ І >Е Іа- (,' .' , І 1 ы!'"> ОК І'5> Е ' І, ы' ІІ.З- 1 > н. Еы \ \ . І ' ГІІ и 11 і мах > * І її І н г V < І .' І с V Ч ПІ І 'І < ІЬЧІ 1 І Е! ,И 'І Мі* Ч ті "1 > й рі І, , ДЧМИ , Е ,ого Іч.. й чкхті к ч І _І < І ' Е> І.Іц ИИ 1 г ОН І ч ' М ' І^М^ , р II І! ыМ 13 І І І ' Ч .!>(.'. ' Л 1ІЧ.ИИ Г \ І "І , ІН> І к к , ІКч < був І ІЧ НОГО акше, \ ,. така > \ ЩО І ІрІШ І- г мому І ^ІКННЯ І\ же к\ди шкіл, Інм і пісні Гсисза й мистецький бік козацького епосу 481 (чі.межешсть І схематичність пісні, та повноту опису, ширше итівування вчинків, узагалі поглиблення й більше артії- І пічне розвинення пісенного засновку в думі, як ствердив .і.е Філарет Колесса. Пісні, споріднені з думами, належать переважно до дуже давніх, і "творці дум давнішої формації користувалися не лиш поетичним висловом, але також мотивами й готовими образами, виробленими заздалегідь у іісні". На цю справу можна подивитися й дещо інакше. Пригадати б наведені в розділі про лірику приклади, що гробив лірник із набожною піснею кінця XVIII ст. А тут м.І'.,мо діло з піснями XVI ст. бо, без сумніву, "дума" в - ; .енні XV! ст, була піснею про лицарську смерть героя й ;.І пісня закінчувалася, правдоподібно, величанням лицаря. -., Е так скрі.чь, де ноно на місці й де його не треба, 'Е'Епі'пилонс в думі. Бодай польські вірші, що мали аналогічну ЕЕЕIV. закінчувалися запевненням, що слава полеглого лицаря і'мнрх'ца. "Дум"-пісень про лицарську смерть наприкінці V Е в XV! ст. було, повно, дуже багато; з них збереглося :: наших часів тільки те, що було найлегше втримати в ЕЕ-Е/п'яті, що не вимагало окремих зусиль запам'ятати історичні .ЕЕоді І й імена. Між козацтвом зродилися професійні співці. г ;ч. печі кобзарів XIX ст., правдоподібно, за аналогією до ;:Е;.% співців, котрі оспівували лицарські дії на південному сході, з яким так часто волею й неволею стикалося наше ; -аитво. І тут серед козацтва завдяки окремій професійній .",'г Е ііізапії культивувався козацький епос, переходячи певно 'Евос.му розвитку різн< стадії й закінчившись тою формою, .'трн< записано його останки протягом XIX ст. Нова стадія :.иі'к\ козацького епосу вимагала перероблений поперсд- Е ')-,! матеріалу, бо інакше мода засуджувала його на ,-Я'ль. Праьдоподібно, щойно на XVII ст. припадас мода ЕЕЕ Е ,,Е'>рму козацького епосу, в якій і тепер він відомий. Ця па стала модною в той час, коли всі верстви українського Е-Еплянстьа йшли поруч, а школа стояла дуже близько до .'ЕV;! українського народ;,, стежила за ним і брала в ньому ^'ЕНУ участь. На нок\ форму перероблено й пісні, то ;ч 'Л;-ля під потрібний репертуар розкладаючи куплетні ''ЕЕ 'Е'', '-.'водячи дІсс.Лїі;ні пими слідом за формою оповідання. ...;;ІіІьком\ ,:тч! .і-перед Хмельниччини витриманий Е *и \а|;актер, .;агс думи ІІро Хмсльчмччину реальні щодо Е й Сн.ІьиІ., псрсйн/гп сл'б'сктнвілмом, бо ж вони дають <.-:м\ ЕЕ-Іа.ікііі:-.;!!. ,;.;^ ^.ІСІжені з принидх докладно означених . .ІСАигна І\І іїОліСІІІі різняіія, як між Лірницькими ..-';І.;.!ми старіаси верст ны й ІІІзніиІими. де відразу помітне ЕЕ .Лі. Н< .'-.ке ГІОХОДЖОННЯ. 482 Генеза й мистецький бік козацького епосу Мистецький бік козацького епосу. Велика артистичність козацького епосу залежить від повної згоди його змісту з його мовою. Стиль дум поступається пісні в експресії, а перевищує стиль пісень пластикою опису акції. Поетичним висловом пов'язується козацький епос дуже тісно з тра- диційною піснею, з якою має спільне багатство поетичного вислову, символів, епічних зворотів, зокрема, дуже велику роль відіграє в ньому паралелізм, себто тісний внутрішній зв'язок між двома й більше віршами або їх групами, зазначений насамперед аналогічним щодо значення укладом слів у рівнобіжних рядках. Особливо любується дума в заперечному паралелізмі . Стилістична особливість дум проявляється в їх великій схильності до однозвучних і однозначних слів (тавтологія й синоніми), найбільш до дієслівних синонімів: пили-тумани, стежки-доріжки, долини-яри, долом-до- линою, кайдани-залізо, срібло-злато, куми-побратими, отцева-матчина, ко- зацька-молодецька, прохала та благала, знає-відае, плаче-ридас, біжить- підбігає, живе-проживає, кляне-проклинає, квилить-проквиляє, грає-вигра- ває, штить-жалує-поважає-за гостя принімає, рано-пораненьку, мало-трохи- небагато, тяжко-важко, смутно-жалібно й т.д. Любується дума в описових висловах: словами промовляє, сльозами ридає, добре дбає і т.д., як і улюбленою формою козацького епосу є складений присудок із дієсловами: мати, стати, могти, бути. Зокрема, цікава форма присудка не тільки: єсть порубала, єсть постреляла, єсть покарала, але й сполука єсть з третьою особою однини, наприклад, се єсть давній бідний невольник Кішка Самійло з неволі утікає. Дієслівний присудок вживається наприкінці речення, як у старовинній українській прозі, наприклад, у посланіях знаменитого Івана Вишенського. Симпатії й антипатії співця думи висловлені звичайно в епітетах, що стосуються імен героїв. Герої дум мають епітети, що характеризують їх становище: Ляш-бутурлак З сотник переяславський, ключник галерський, недовірок християнський; Самійло Кішка З гетьман запорозький; Маруся Богуславка завжди: дівка-бранка Маруся, попівна Богуславка й т.д. У зображенні природи переважають темні барви: нічка, хмари, ліс, луг З усе те темне, голуб і тумани сиві, кінь вороний і сивий, зозуля сивая і сизая, орел сизий, вовк сірий, сіроманець, поза тим: буйний вітер, булатна шабля, бистрий кінь, калинова стріла, ясний сокіл. Характерною прикметою дум с дослівне повторювання деяких уривків і зворотів, головно сливе завсіди тоді, коли йде якесь розвинене питання й дасться відповідь на це питання. Своє письменське походження зраджує козацький епос також нсповноголосними словами: глас, глава, злато, гради З й церковнослов'янізмами: персть, прах, смиреміс, собраніс, возлюбити, Бозди.чати, вкутати, аще, паче, когда, тогда, ізбранпий і т.д., навіть: будеши, рече або такі не то народні, не то книжні слова та звороти, як: опрощеніс, олгати, у руцях і т.д. й низка цікавих новотворів: домодсржавець, злосопротивна (хвиля), людославне (Запоріжжя), златоглаві і златосині (киндяки) і т.д. Церковнослов'янізмів не можна тут пояснювати зпливом лірницьких духовних віршів, бо набожна пісня саме набирає народних прикмет у мові, потрапивши в лірницький репертуар. Дальший розвиток історичної пісні 483 8. Дальший розвиток історичної пісні Хмельниччина в пісні. Одночасно з козацьким епосом про Хмельниччину розвивалася також далі історична пісня з тією тільки різницею, що пісні поставали безумовно вслід за подіями, а думи могли витворитися й дещо пізніше. Про пісню про Жовтоводську битву вже згадувалося. Правдо- подібно, по битві під Пилявцями зложено пісню про Домініка Заславського з характерним закінченням: Козак убогий тепер біжить воювати: покиньте сваволю, а мійте нас за брати! Тепер буде гаразд, поїдемо на погани, виб'ємо усіх, що тілько єсть, бісурмани. Цс є відгомін довголітніх мрій про одностайний протиму- сульманський фронт. Слабо збереглася в пам'яті народу пісня з прокльоном Хмельницького за ясир, що його забрали татари після битви під Жванцем, хоч Хмельницький був тут хіба настільки винуватий, що закликав татар на поміч. Пісню зложив, правдоподібно, якийсь прихильник Польщі, що саме дала згоду на загальний ясир, названий у пісні іронічно військом Хмельницького: що все парубочки, да дівочки, да молоди! молодички, да безщасниї удовички. Парубочки ідуть З у дудочки грають, а дівочки ідуть З пісні співають, а вдовички ідуть З сильно ридають. Зате пісня про Жванецьку битву з початком "Ой з города з Нсмирова хмара виходжала" справляє враження підробленої. Інша пісня про паню Потоцьку мас уривок про Потоцьку, доданий до козацької родинної пісні з загальним мотивом: "Засвистали козаченьки в похід з полуночі". Тут хваляться поляки: Ми підемо, пане брате, козаків рубати, а як прийде зла година, будем утікати. Дружина Потоцького докоряє свому чоловікові: Чи ж я тобі, пан Потоцький, давно не товкла? Давно уже ти Потоцький, з козаки воюєш, ти козаків не звоюєш, свою силу згубиш! В цьому додатку про Потоцьку ще сьогодні помітні сліди первісного вірша. Зберігся також уривок пісні про втечу шляхти з України в 1648 р. Повіяли вітри все буйниї, пішли дворяне, все смутниї, З берег з берегами, а круча з кручами З Ой вони ідуть, сильно ридають, да Хмельницького проклинають: З "Бодай того Хмельницького первая куля не минула, а другая устрелила, у серденько уцелила!" 484 Дальший розвиток історичної пісні оитву спочуває що Р-, там дворяне проходили. Кидають отчизну і свою дідизну, свої пасіки й левади, Один уривок пісні про Жовтоводську сиротам, що залишилися по полягли:;: Летить орел понад хутір, а в повітру в'ється; ой там, ой там бідний козак з поляками б'ється. Ой годі вам, вражі ляхи, руську крівцю типи! З Не сдсн лях молоденький посиротив діти. Насмішки над Вишнсвецьким і польським військом, голодувало в Збаражі, який облягли козаки в 1649 вставлені в одну веснянку, Радість по всій Україні. Про неописану радість у Східній Україні по визволенні її від поляків були окремі пісні, про що свідчить наведений Е огляді вертепу уривок пісні: "Та немає луччс" й пісня "Розлилися круті бережечки". Пожу- оилися славні козаки в неволі. І пісня звертається до них із такою радою: Гей ви, хлопці, ви добрі молодці, гей, гей, не журіться, посідлайте коні ворониї. гей, гей, садовіться! Та поїдем у чистеє поле, гей, гей, у Варшаву, та наберем червоной китайки, гей, ген, та на славу, гей, щоб наша червона китайка, гей, гей, не злинял? та щоб наша козацькая слава, гей, гей, не пропала; гей, щоб наша червона китайка, гей, гей, червоніла, а Іпоб наша козацькая слава, гей, гой, не змарніла. Гей, у лузі червона калина, гей, гей, похилилася; чоіось наша славна Україна, гей, гей, засмутилася. А ми ж тую червону калину, гей, гей, та піднімемо, а ми ж свою славну Україну, гей, гей, та розвеселимо. Ця пісня передає яскраво настрій, що запанував по перемогах Хмельницького. Вся Україна жила надіс'ю на визволення, про яке сам Хмельницький ось що сказав в розмові з польськими комісарами за свідченням сучасника Московського: Я визволю увесь український народ із польської неволі... піду битися за нашу православну віру. Увесь чорний люд по Люблін і Краків поможе мені," Досить іг, нас б\де Київщини, Волині й Поділля, досить у мене користей І багатства в моїй землі і в моїм князівстві, що простирається по Львів, Холм і Галич. Ставши на Віслі, я скажу іншим ляхам: Сидіть, мовчіть, ляхи. Туди я зажену всіх дуків і князів, а якщо брикатимуть і за Віслою, то я й там їх найду. В усій Україні не зостанеться ні одного- князя, ні одного шляхтича. Пісня про Кривоноса-Перебийноса. Крім Хмельницького, зберіг народ у своїй пам'яті пісні про двох своїх прихильників і провідників загонів української революції: Максима Криво- носа й Данила Нечая. Перший, названий у пісні Перебий- носом, перейшов на Правобережну Україну й аж ДЁ Дальший розвиток історичної пісні 485 Кременця, руйнував шляхетські замки, міста й містечка, а шляхта товпами утікала за Віслу. Пісня про Перс(Гийноса "Не дивуйтеся, добрі люде" починається с твердженням, що за Дашевом під Сорокою (в Липовецькому повіті) пропало багато ляхів. Перебийніс водить не много: рубає мечем голови з плечей, сімсот козаків з собою, З а решту топить водою. З сарказмом велить автор пісні ляхам пити болотяну воду, бо досить уже напилися ситних медів і вин. І "зависли ляшки як чорна хмара на Віслі". Дивуються ляхи, Ідо козаки їдять рибу й соломаху з водою. Та незважаючи па цс, як козак пляше мушкетом бере, аж серце в'яне, на синім коню горою: а лях від страху вмирає. Згадуючи про Жовтоводську перемогу Хмельницького, говорить автор, то пан Хмельницький на жовтім піску підбився": від нас, козаки, від нас, юнаки, ні один ляшок не окрився. Пісня закінчується закликом до козаків загнати ляхів за Віолу, а в одному нашанті стоїть: не попустимо ляхви із Польщі, поки нашої жизності. І улюблене слово історичних віршів "юнак" і остання цитата і такі форми деяких варіантів, як "злякнсш" і Чпаднсш", і останки силаб навіть у записах XIX ст. вказують на те, що ця пісня постала з історичного вірша. Можливо, ІІм в тому самому масі складена й пісня про Морозенка, одначе в дальшій частині своїх варіантів вона приладжена до пізніших часів, а деякі варіанти пахнуть навіть роман- тизмом Х!Х ст. Пісня про Нечая, Ім'я Персбийноса потрапило в кілька варіантів пісні про смерть Нечая, відомої з багатьох записів. Під його ударами кладуться в пісні рани як снопи по два, по три й по =к три ряди або він зсікао ляхів І,І коней тисячами, як солому. Такі ж, як і пін. його козаки, бо він сам хвалиться: "єсть у мене козаченьки, один " Щоб захопити його в свої руки, ватажок польського ззаду за чуприну. Наближається кінець Нечая. Він поклін старій матері й молодій дружині, а за малу Еу де сотню гнати" :п>_ька хама:; його і'Ыхи;іпс останній ті.шну качається Нсчаєва головка по ринку. Ой не дбали вражі ляхи на козацьку ьроду, рвали їідо мо І-.Іьалку, пускали на воду. і'г-спя мас темою збройний наступ с'рацлавськоп) полковника Данила Е 'Е Е 'ііія на чолі невдоііоленнх Зборівським миром. ~; Е ді.ний гетьман Калинова, кий у 1651 р. і Нгчай ''"ставивши сторожу, почали козаки гуляти По Е''Тїюдівано иа сторожу, перебило її так, що не було КОМУ навіть принести '.умну звістку, вдерлося до міста о третій годині опіпмочі й почало бій. в якому козаки показ;, вали чудеса хоробрості, їм удалося навіть виперти поляків 486 Дальший розвиток історичної пісні із міста, але тим часом із другого боку увійшов другий відділ польського війська й запалив місто. Сучасний мемуарист зазначив, що Печай загинув із своїм братом, борючися розпачливо; його пораненого хотів схопити один поляк, а коли Нечай боронився ще, він убив його вистрілом із мушкета, а потім шляхта, вигнана з Брацлавського воєводства, порубала його, а козаки занесли його тлінні останки на замок, де ще відбивалися три дні. Заставши в церкві труп Нечая, поляки побили священиків, що правили богослужіння, й наглумившися над трупом, спалили ціле містечко. Пісні про поразку під Берестечком. Пісня про Нечая змішалася в деяких варіантах із піснею про поразку під Берестечком. Остання була наслідком зради хана, що не тільки не бився з поляками, але й вивіз Хмельницького на Поділля. Про орду є згадка на початку пісні: Висипали козаченьки з високої гори, попереду козак Хмельницький на воронім коні. З Ступай, коню, дорогою широко ногами, недалеко Берестечко і орда за нами. На жаль, дальший текст зіпсований. Запити про вороні коні й ковані вози, відомі з пісні про Нечая, вжиті і тут, але підходять, без сумніву, краще до нещасливої битви під Берестечком. Друга пісня про ту саму подію вже своїм початком указує на походження з історичного вірша: Кину пером, лину орлом, конем поверну, а до свого отамана таки прибуду. З Чолом, пане, наш гетьмане, чолом, батьку наш! А вже нашого товариства багацько не маш! Кочубай. Одна з поразок козаків дала, правдоподібно, привід до сатири на козацьку хоробрість. У пісні про Кочубая, що постала з історичного вірша, він вибирається на війну з ляхами, бере самопал і лук зі стрілами, вороного коня, шаблю зі списом та пляшку горілки. Напившися горілки, вилазить на вербу й перехвалюється: Самопали вирихтую, будем за вуха брати, ци много їх замордую, без руки в'язати. Надбігає його джура, а Кочубай зі страху летить із верби. Пюрак к нему прибігаст, Кочубай без душі батогом його затинаєт, З собою не рушит. Серед народу зробився з Кочубая Кашуба й змінився зміст пісні; не зрозумівши польської іронії, переплутав народ Кочубая з ляшком із Варшави. Часи Руїни в пісні. Крім неясної згадки в одному уривку, не збереглося жодної пісні про таку важливу подію, як переяславська персональна унія України з Московщиною в 1654 р. Кілька літ по смерті її творця Богдана Хмельницького стала Україна ареною тривалих війн. І в тих часах Руїни зажурилась Україна, що ніде прожити: и'й, витоптала орда кіньми маленькії діти, Дальший розвиток історичної пісні 487 ой маленьких витоптала, великих забрала, назад руки постягала, під хана погнала. Чого не зруйнували татари й турки, те докінчили поляки й москалі. Як один із найславніших оборонців України та її месників за татарські нищення здобув собі в тім часі широкий розголос кошовий отаман запорозького війська Іван Сірко, що про нього збереглося кілька пісень. Одна з них порівнює запорозьке військо з орлами, що вилітають із Січіґ його гулянку на вороних конях у степу з сяйвом сонця, а Сірка з місяцем, Ідо сходить у степу, як він "на битому шляху та татар оступає". Друга пісня про Сірка починається порівнянням його з орлом. Він закликає запорожців зібратися докупи й осідлати коні: Загуділо Запорожжа, як те Чорне море, З понеслися козаченьки облавою в поле. З часу Руїни походить і пісня, що постала з вірша про тс, як турки під час походу в Україну за Петра Дорошенка в 1667 і 1668 рр. зруйнували Ведмедівку, в обороні котрої, за переказом, стала на чолі козаків місцева попівна: Ведмедівська попівна голос учинила, сімсот турок-яничар з коней повалила, але турки подужали її й порубали. Пісні про Паліївщину. З часу Палієвої козаччини на Правобережній Україні та її боротьби з Польщею є пісня про те, як у 1702 р. серед ринку в Немирові зняли козакові Абазинові голову поляки, бо "не вспів козак Палієнко рятувати в Ладижині в лісі". В теперішньому стані пе- ремішалася вона з піснею про поразку під Берестечком. Про самого ж Палія збереглася низка пісень, а саме про те, як зрадливо схопив його Мазепа в 1704 р. та як Палій побив шведів у 1709 р. Семен Палій З це улюблений народний герой, змальований як переконаний борець, що з са- мовідреченням бореться за народну справу. За словами однієї з пісень, коли цар Петро обіцяв йому велику плату за поміч проти Мазепи, він відповів: Ой не хочу я, велик світ государ, великої плати брати, тільки не позволяйте із України Пісні про. Палія й Мазепу відзначаються переважно історичним характером, бо складалися сливе виключно в козацькому середовищі, близькому до подій. Значна їх частина оспівує арешт Палія: Мазепа запросив його до себе в гості, впоїв і тоді закував у кайдани; в деяких із них є мова про те, як Мазепа очорнив Палія перед царем, що заслав його на Сибір, як Палій повернувся звідти й брав участь у Полтавській битві. Основний зміст пісень З арешт Палія, а легенд З життя Палія й Полтавська битва. до віку некрутів брати З ані некрутів, ані подушного, ані якої плати. 488 Дальший розвиток історичної пісні Полтавська катастрофа. З полтавською катастрофою з 1709 р. пов'язані уривки про тс, як цар розсилає листи по Україні, хай живуть українці, бо він звоював шведів і запорожців, і пісня про руїну старої Січі й ХалаЄана. Вона оповідає про те, як ляхи (очевидно, замість москалі) посилають прилуцького пана ХалаЄана здобувати Січ, що він і виконав чисто варварським способом. Ось що писав про це кошовий Стефаненко до гетьмана Скоропадського в 1710 р.: "тоє учинилося у нас в Січі, где по присяз; Галаганової і московскої товариству нашому голови луплено, шию до плахк рубано, вішано і іниє тиранскіє смерти задавано, а надто, що і в погансть', за древніх мучителей не поводилося, мервих із гробоБ многих не тілко товариства, по і ченцов откопувано, голови опим утинано, шкури луплено і вішано'. Пісні про копання каналів і будову кріпостей. У низц; пісень виражається ставлення українського народу до приму- шування українських селян і козаків, не виключаючи й запорозьких, до дуже довгих і важких робіт у далеких від рідного краю місцях. По-перше, при копанні РІолзько-Донсь- кого й Ладозького каналу й, по-друге, при будові кріпостей, зокрема, при укріплюванні пограничної лінії від татар. До основного мотиву пісень, що зберегли спомини про те, як упродовж тривалого часу доводилося українцям у злиденних умовах копати з лопатами в руках "канаву' або "линію", додавалися поволі пізніші нашарування, З явище звичайне в традиційній пісні, як показує змішування пісень про руїну старої й нової Січі. с Гайдамаччина в піснях. Широкий відділ пісень мас теми, взяті з Гайдамаччини. Сюди належить пісня-балада про паню Маруссньку, яку Костомаров відносив до Хмельниччини. Диа козаки приїздять до Марусі. Під одним із них пізнає вона коня свого пана й говорить їм в очі, що вони не козаки, а гайдамаки, котрі вбили її молодого пана й забрали ного коня. Пісня закінчується тим, чцо вони беруть її з собою, прив'язують до сосни й підпалюють її. Із 40 рр. XVII! ст. походить пісня про Саву Чалого, що спочатку пристав до гайдамаків, потім .розкаявся перед своїм паном, князем Любомирським, за що й став полковником і чимало лиха коїв колишнім своїм товаришам. Тоді гайдамаки постановили покарати його за зраду, що доручено колишньо- му товаришеві Сави Гнатові Голому, котрий на Великдень 1741 р. напав на нього, вбив його й забрав усе його добро. Пісня оповідає дуже драматично, як Сава приїжджає до свого дому, довідується, що його жінка породила сина, посилає хлопця до льоху по мед і вино, щоби випити за здоров'я жінки й дитини, аж нараз впадають до хати його давні товариші й вітають Саву: Чолом, чолом, пане Саво, гаразд нам ся маєш? Далекії гості маєш, чим же їх приймаєш? Сава каже, що прийняв би їх вином і пивом, але не будуть пити, бо, мабуть, приїхали битися. Він бороться за зброю, але не може нічого вдіяти Дальший розвиток історичної пісні 489 проти трьох. Жінка втікає через вікно, а кухарка подас їй дитину. Пісня закінчується порівнянням Сави з совою й гайдамаків із воронами: Гей, бачили многі люде вкраїнську совочку, що принесла пану Саві смертельну сорочку. Прилетіли к пану Саві вкраїнські ворони: задзвонили пану Саві разом во всі звони. Пісня постала, безумовно, з вірша й стала вдячною темою для драматургів XIX ст.: Миколи Костомарова, що переніс час дії з XVIII у XVII ст., та Івана Тобілевича. З історичних віршів розвинулися й інші дві пісні: про битву козаків під Солодківцями в 1734 р., коли "не по однім пану ляху заплакали діти", й про подвиги козаків із ляхами при зайнятті Луга Б 1735 р. з сумними рефлексіями: Не питайся на Вкраїні, ляше, дорожсиькн, тілько гляди, як по дубках висять козаченьки- По нещасній Україні слинула новина: "Не одного смерть спіткала козацького сина". Коліївщина. Кульмінаційний пункт осягнув гайдамацький рух у 1768 р., коли послушник Медведівського монастир;: .Максим Залізняк став на чолі повстанців і розпустив усюди чутку, що в нього є "Золота грамота", яку дала цариця Катерина, наказуючи дочиста знищити поляків і жидів за їх Етиски православної віри. Залізняк зібрав у Холодному Ярі під Жаботином у Черкаському повіті великий загін гайдамаків і, взявши Жаботин і Лисянку, перебив поляків і жидів, опіслї пішов під Умань і здобув його вкупі з Гонтою, вирізавші; шляхту й жидів. Крім Залізняка й Хонти відзначилися й Інші ватажки: Семен Неживий на Черкащині. Іван Бонда- ренко на Поліссі, Яків Швачка на Київщині. Про Залізняка с пісня: "Максим козак Залізняк, козак з Запорожжя". Він виїхав Б Україну, зібрав "сорок тисяч" війська в Жаботииі й обліг Не їдная лядська вдова з города втікала, не їдная бідна мати із дітьми прощалась; не їдная панські кудрі з горя поривала, не їдная чорнявая по милім ридала. Залізняка як російського підданого заслано в Сибір, а з живого Хонти здерли поляки шкуру й розчетвертували його. Якийсь український шляхтич зложив про нього пісню: Збунтувалась Україна, попи і дяки, погинули на Вкраїні жиди й поляки. Прилетіли па Вкраїну із западу гуси; погинули на Вкраїні невинниї душі. Погинули депутати шляхетної вроди, навіть тая дрібна шляхта, тиї хлібороби. О Боже мій нескончений, що ся тепер стало! Як то віра, так то віра, а милості мало. 490 Дальший розвиток історичної пісні 0 Боже мій нескончений, дивитися горе, що тепера на сім світі віра віру боре. Далі очевидець-автор вірша-пісні грозить бунтівникам, що їм це не минеться, бо ось що зробили поляки з Гонтою: Вони ж його насамперед барзо привітали, через сім дней з його кожу по пояс здирали, 1 голову облупили, сіллю насолили, потім йому як честному назад положили. Пан рейментар похожає: дивітеся, люде! Хто ся тільки збунтував, то всім теє буде! Розчетвертовано й Бондаренка, про що оповідає пісня про нього "Ой не хотів Бондаренко на Україні жити". Пісня постала з вірша, написаного очевидцем: Ой на Іллі, на пророка, на рокове свято в славнім місті Макарові Бондаренка взято. Повезли його "в Чарнобильське місто", дійсно до Карпилівки, прикували його "в темниці до скамниці", а в головах поклали солому й "пухову перинку". Аж приходить страшний палач головку рубати: "Гей, не будеш, вражий сину, на перині спати!". Вийняв кат гострий меч і зняв головку з пліч Бондаренка: Порубали Бондаренка на дрібни! части, постреляли Бондаренка на липові кілля, розлетівся Бондаренко, як білеє пір'я. Пісня про Швачку оповідає, як його привезено до Львова. Пісня про Левченка згадує, як кайдани пооб'їдали йому ноги та як пани Левченку голову зрубали, на палі чіпляли. Відрубано голову також помічникові завзятого оборонця православної віри Мелхиседека Значко-Яворського З сотни- кові Харкові, що залишив удову, прокльоном котрої закінчується пісня про нього: Та бодай тебе, пане рейментару, боліло три літа, що ти мене молоду осиротив та й маленькії діти. Деякі пісні, що описують муки гайдамаків, як-от пісня про П'ятигори, домагаються помсти за замучених: Ей! коториї козаченьки будуть в світі жити, не забудьте козацької смерти відомстити. До речі, варто тут пригадати, що в коднянській книзі, себто в кров'ю записанім реєстрі засуджених у Кодні гайдамаків, знаходиться кілька присудів до смерті бандуристів тільки за те, що в гайдамацьких відділах "на бандурі грали" та співали. Така строга кара доказує, яке велике значення мав у таборах повстанців їх спів про кращі часи волі та Дальший розвитек історичної пісні 491 якою грізною й небезпечною була пісня для польської влади. Безоглядне переслідування бандуристів не могло причинитися до збереження козацького епосу на Правобережжі. У роздумуванні над моральним боком справи. Лишаючи на боці низку таких пісень про Гайдамаччину, як пісня про вбивство сотника в Морозевім на мості в 1766 р., про Недуменка або про смерть Лебедини, годиться спинитися тут на двох піснях у стадії, так би сказати, переходу вірша в пісню. Коли в пісні про Залізняка є мова про його сорокатисячне військо, тут ватага його становить усього дві тисячі бурлаків. Пісня безумовно складена вслід за подіями й, правдоподібно, на підставі оповідань. Між іншим, с тут згадка про якогось сотника Мітлицю, що задумував зрадити гайдамаків. За це махнув Максим раз, махнув Швачка два, З покотилась Іванова на землю голова. Зі свого боку Мітлиця побажав їм також поганої смерті: Слухай, Максиме, Швачко і Неживий, бодай же кінець ваш був нудний та гіркий! А в другій пісні один із них, оцінюючи моральний бік справи, зауважує, що "мабуть, це Мітлицева причина". Пісня починається згадкою про Дніпро й просьбою до нього: Ох, вийду я на гору на круту, на високу, подивлюся по Дніпру, на річку широку. "Ой річко Дніпро широка, течеш ти в Чорнеє море! Ох, возьми мене з собою, бо горе ж тут, горе. Батьку Дніпре, в море течи та й назад вернися, мий каміння та в них плещи, та й звісточку дати не барися!" Йому не жаль так родини, що живе далеко від лугів Дніпра, як його крутих порогів, де вода з камінням воює. Там зозуля кувала йому щасливу долю, але він не хотів її знати й полетів на батьківщину. Годі мені козакувати, годі птахом в полі літати, пора себе в желіза заковати, пора в Бога прощенія заробляти. Коли б дали прощенія заробити, Бога молитвами вмолити, а тоді хоть умірати, З не страшно в домовину з покутою лягати. Ланцюги нагадують йому, "Ідо було людей так не жерти". Тяжко сидіти и неволі козакові, краще йому й не жити. Роздумування одного з ватажків повстання, що в кайданах і ланцюгах жде неминучої смерті, обрахунок із його кривавої діяльності в протиставленні до смерті й божого суду справляє велике враження своєю щирістю й поетичним злетом. Літав же я по степах, як орел крилатий, а тепер же я в цепах, як медвідь мордатий. Об'їздив я степи, об'їздив два моря, об'їздив всі ліси, не об'їхав свого горя. 492 Дальший розвиток історичної пісні Пісні про оприччину. Пісням про гайдамаків відповідають на Підкарпатті пісні про опришків із їх найголовнішим ватажком Довбушем. Пісня про нього оповідає, як його застрілено Б коханки Дзвінки, що її пісня називає сукою. Треба було не гуляти, бо у суки тілько віри, суці правди не казати; як на бистрій воді піни. Довбуш Ііросить товаришів занести його в Чорногору й посікти на дрібний мак, щоб ляхи не збиткувалися над ним і не четвертували його тіла. Потім хай поділяться золотом та сріблом і розійдуться, але хай не йдуть розбишакувати, тільки господарювати додому. Хай не проливають більше крові, бо людська кровця не водиця, розливати не годиться. Довбуш дав тему для драматичних творів Юрія Фсдько- вича й Марка Кропивницького. Із низки інших пісень про опришків треба згадати пісню про ватажка Марусяка й попадю Марусю, камінну душу, вічно сумну, яка для ватажка покинула недужого молодого попа, маленьку дитину, слуг і господарство. Тема пісні стала джерелом для одноактової драми Івана Франка "Кам'яна душа"; замість молодого попа виступає у Франка шсстидссятилітній дслятинський пан Крайник, що для стодукатової нагороди хоче Марусяка вхопити живого в руки; в драмі пробивається Марусяк і паде побіч Марусі, котру вбив, З у пісні Марусяка схоплюють і кат готує йому смерть, а Маруся мас надію, що Бог потішить її, молоду, з попом. В новіших часах обробив ту саму тему Гнат Хотксвич у великій повісті "Камінна душа". Балада. Пісні того роду, як дві останні, зближаються з баладами, змішуються з ними й легко переходять у балади, бо ж істотна різниця балади від історичної пісні та, що в баладі головну роль відіграє тільки фабула без огляду на її обстановку. Зміст балади творить незвичайна подія, звичайно сумний, трагічний випадок, що підноситься понад буденні явища щоденного життя, а форма балади З це об'єктивне епічне оповідання. Українська традиційна пісня виказує довгу низку тем баладного характеру: дівчина напуває брата або зрадливого любка трутизною, закохана дівчина топиться, козак убиває зрадливу любку, чоловік убиває жінку за намовою матері або вдови, свекруха перемінює невістку в тополю або, задумавши отруїти її, труїть власного сина, брат жениться з рідною сестрою, не знаючи про це, син залицяється до вдови-млтсрі з такої ж причини, пані любить Петруся, що його велить пан убити або втопити, й т. д. Бондарівна. Балади належать до мандрівних тем; чим ефектніший і простіший зміст балади, тим більше можливості мас вона поширитися й мандрувати. Такою баладою є й Дальший розвиток історичної пісні 493 пісня про Бондарівну, її побачив пан Каньовський під час танку й. захоплений її красою й невинністю, пригорнув І поцілував її. За цю сміливість дала Бондарівна ляпаса пану Каньовському, що велів своїм козакам зловити її й, не вспівшк заспокоїти своєї пристрасті, застрелив її, потім жалкував за своїм вчинком, справив покійниці величний похорон і дав батькові значну суму грошей. Під панок: Каньовським виступає в українських віршах, піснях, анекдо- тах і згадках канівський староста середини XVIII ст. Микол: Потоцький, власник великих мастків у Галичині, відомий з! своїх ексцентричних і нерідко злочинних вибриків. До невинних вибриків належала його козакоманія, себто панська примха ходити в козацькому одязі, в широких шароварах : :-' запорозьким оселедцем, а до злочинів, між іншим, те, ще пік, побачивши красуню-дівчину, ставав із нею до церковного шлюбу, а на другий день, задоволивши свою пристрасть. велів убивати свою жертву й уладжував їй величний похорон. У пісні змальована симпатичними рисами Бондарівна й ні, тлі її ідеальної невинності виступає високий трагізм баладь, що заохотив декого з українських письменників XIX ст. обробити її тему Б драмі З _згадати б, щоправда, слабк; драми Федора Заревича й Івана Тобілевича. До теми Бондарівни близька пісня про Нсмирівну, себто дівчину с Ьемирова, котру мати Е п'яному стані продала в середині XVIII ст. великому панові, що послав своїх гайдуків, абк йзяли дівчину до палацу. Коли вона звідти втекла по якімсь часі, пан із гайдуками наздогнав її й постріляну чи порубану привіз назад до свого палацу. Ця пісня дала початок драмі "Лимсрівна" Панаса Мирного-Рудченка, що викривив тему, перенісши її з XVIII ст. в середину XIX ст. Турбаївська катастрофа. Коли пісня про Бондарівну постала на Правобережжі, зразок того, як творилася балада на Лівобережжі, маємо в пісні про Турбаївську катастроф}1. Закріпачсні козаки Турбаїв, Хорольського повіту, вели, довго процес за гної прана й ниграли його в і788 р. Обурені несправедливим виконанням >калу сенату, вбили дідичів Степана й Івана Базилевських та їх сестру Марію. Незважаючи на те, то винуватих покарано, переведено мешканців :!І:; конвоєм в Таврійщину над Дністер, а Турбаї перехрещено на Скорбне, 1 урбаївська катастрофа була довго в Україні предметом оповідань і пісені,, а одна я них "Ой хотіли Ііазиловці весь світ перебути" З висуває як початок 'Ііорохоблення селян той момент, коли серед натоппу пронеслися слова, шо її них займають череду, а даний розпорядок приписано Мар'януші: Ой, послала Мар'януша своїх осаульців: "ой підіте, осаульці, череду займіте!' Пісня дуже характерно описує смерть першої вбитої З Марії. Ліспі про переселення. У XVII і XVIII ст., зокрема під час Руїни, була дуже звичайним явищем мандрівка пересе- 494 Дальший розвиток історичної пісні ленців з одного місця на друге. Це явище було загальне й причинилося дуже до того, що з культурними придбаннями одної української землі знайомилися інші землі, наприклад, Слобідщина. Тільки настане весна й начне капати вода зі стріх, "уже ж тому та козаченьку та мандрівочка пахне". Зокрема, втікав наш народ великими масами з-під нестерп- ного польського панування на схід, і тоді неслася пісня: Покинь батька, покинь мати, покинь всю худобу, іди з нами козаками на Україну на слободу: на Україні всього много, і паші і браги, не стоять там вражі ляхи, козацькії враги. На Україні суха риба із шапраном: будеш жити з козаком як з паном. А у Польщі суха риба із водою: будеш жити з вражим ляхом як з бідою. Ось як змальовує одна з пісень переселення: Та віють вітри буйниї, Та ідуть люде поселяне, ідуть дощі все тучниї, ьсе з дочками та з синами, землю зворушають, покидають грунти свої, травою устилають, преславниї вжитки а цвітами украшають. і превтішниї пасіки, Коли московський уряд почав касувати козацькі полки на Слобідщині, це теж знайшло відгомін у пісні, наприклад, одна пісня починається: Усіх хлопців в гусари забрали, мене молодого охвицером записали, свідчення, що пісня походить від освіченої людини. З середини XVIII ст. походить пісня про Капніста. Скасування Запорізької Січі в пісні. Окрему велику групу історичних пісень творять пісні про скасування Запорізької Січі й дальшу долю запорожців за Дунаєм і на Кубані. В теперішніх текстах пісень про скасування Січі злилися відгуки руйнування Старої й Нової Січі, але це не затемнює питання, як узагалі ставився український народ до Запоріжжя та його скасування. Провідна думка цих пісень З це повна незалежність української нації від Польщі, Москви й Туреччини. Дехто відносить до руйнування Старої Січі пісню: Ой не гаразд запорожці, Наступає чорна хмара не гаразд вчинили: і дощик із неба: степ широкий, край веселий зруйнували Запорожжя, З та й занапастили! буде колись треба. Як думка запорожців, що їх воєнні прислуги можуть іще придатися Росії, так і закінчення пісні, що запорожцям буде добре й під турком жити, не дають підстави пов'язувати її з Петровою карою для Запоріжжя. На недавнє походження пісні з вірша інколи вказує й те, що в ній подана хронологічна дата. З вірша постала й пісня про скасування Дальший розвиток історичної пісні 495 Січі в 1775 р. "Ой під городом Єлисаветом много орлів ізліталось". У Москві зібралися сенатори на раду, "як би з війська запорозького всі волности одібрати". Ой коли б же нам, пани сенатори, у них волность одібрати, то будем ми і потомки наші в їх отчизні поживати. І звеліли сенатори заселяти слободи по всій запорозькій землі. Під час Турецької війни дурили запорожців, а по війні "приказали запорозьку землю всю кругом мірять". Про саме зруйнування Січі оповідає інша пісня: Світ великий, край далекий, та ніде прожити: славне військо запорозьке хотять погубити. Ой цариця загадала, а Грицько пораїв, ^ щоб зігнати запорожців та аж до Дунаю. Вже ж на річці Базавлуці і москалі стали, славні ж хлопці-запорожці пили та гуляли. Ой вже ж москаль Запорожже кругом облягає, а наш батько Кальнишевський того й не гадає. Запорожці будять рано свого отамана: Та встань, батьку-отамане, кличуть тебе люде; ой як станеш ти на башті, москаля не буде! Тим часом москалі "запас одбірали", а московська старшина грабувала запорозьку церкву. Ой взійшов же пан кошовий та на круту гору: "Ой та не руйнуйте, люде добрі, хоч божого дому!" А запорозькі отамани як орли літали та свого батька кошового вірненько прохали: "Та позволь, батьку, позволь, батьку, із штихами стати не одному генералу з пліч голову зняти! Не позволиш із штихами, позволь з кулаками, ой щоб слава не пропала поміж козаками!" Здали запорожці зброю, вийшли з Січі й умилися сльозами. Ще інша пісня стверджує: Ой летить бомба з московського поля та посеред Січі впала; ой хоть пропали славні запорожці, та не пропала їх слава, хоч сум огортав запорожців на саму згадку про давню волю: Славне було Запорожжя всіма сторонами, а тепер не можна прожить та за москалями! Пісні про панщину та кріпацтво. До історичних пісень треба зачислити велику групу чумацьких пісень і низку юісснь про рекрутчину та кріпацтво й панщину. Один вірш-пісня кінця XVIII ст., ідеалізуючи дещо минуле, все ж таки влучно підмічувала сучасне: Що настало тепер в світі, трудно спогадати: немаш за чим, а відробляй, хоч би умірати. 496 Найважливіший чинник другого відродження України Наші діди і прадіди того не зазнали, чого ж ми ся із батьками тепер дочекали. У всьому винні пани, що запродали душі селян і згубили край, а селяни все бідні, нещасливі, на те ся вродили, щоб в неволі, як віл в ярмі, щоденне робили. Пісня закінчується погрозою: Ви, прокляті, спогадайте, що ся з вами стане, ми в роботі не погинем, а вас всіх не стане. Ця пісня складена, без сумніву, в Західній Україні, але аналогію до неї маємо й з далі на схід розташованих українських земель: Наступила чорна хмара З настала ще й сива: була Польща, була Польща, та стала Росія. Мати йде разом із донькою жати на лан у неділю. Сіли обідати, аж їде економ. Приїхав він до ланочка, нагай розпускає: "Ой чом же вас вражих людей, по грос немає?" Ой зачав же їх окопом лаяти та бити: "Ой чом же нам, вражим людям, снопів не носити?" Плачуть бідні люди, йдучи з панщини; пооблазили їм руки, а волам шиї. Ой ярини по півтори, а зимини копуі З Треба стати поправитись хоч якому хлопу! Змолотити і звіяти і в шпихлір собрати, а ввечері по вечері та на варту стати. З горя йдугь до шинкарки. У чистилищі перебував український селянин під час перебування французького інженера Боплана перед Хмель- ниччиною в Речі Посполитій, як він висловився в своєму французькому "Описі України" (перше видання вийшло 1650 р. в Руані), в чистилищі лишився наприкінці XVIII ст. й у чистилищі застало його XIX ст., а гучний протест проти селянського чистилища З це одна з великих заслуг українського письменства XIX ст. 9. Найважливіший чинник другого відродження України Виступ Котляревського на підготовленому грунті. Вже в "Енеї'лі" Котляревського за те чорти панів у пс*лі мордували і жари.їй зо всіх боків, що людям льготи не давали І ставили їх за скогів. "Енеїду" прийняли .сучасні читачі з захопленням. Вона справила на них враження знайомим тоном, мотивами та способом трактувати предмет, відомими віддавна з різдвяних і великодніх віршів. До того 'Енеїда" мала улюблену в XVIII ст. літературну форму пародії, карикатурні шіси котрої Найважливіший чинник другого відродження України 497 не вражали сучасних читачів, призвичаєних до карикатурного змалювання попереднім розвитком українського письменства. В протиставленні до Московщини, де пародія Осипова на Вергілієву "Енсїду" була вислідом боротьби з псевдокласичним напрямком і означала зміну літературного напрямку, в Україні з'явилася "Енеїда" Котляревського на грунті, підготовленому авторами інтермедій і святкових та громад- сько-політичних віршів. І драма, й поважний святковий вірш, й коляда, й світська пісня й, нарешті, дума вироджувалися, так сказати б, у пародію. Та ставлячися в "Енеїді" з добродушним гумором до старої школи в Україні й перей- нявши основний настрій свого твору з попереднього письмен- ства, Котляревський все-таки помістив у пеклі скучних піїтів і писарчуків поганих віршів. Таким чином і підходимо до того головного, чим вирізнявся й вибивався Котляревський порівняно зі своїми предтечами. Це був свідомий своєї сили індивідуальний поетичний хист, котрий дав нам твір вічно свіжої краси. А хоч націоналізація "Енеїди" без порівняння більша від усього, що промостило їй шлях, все-таки ще більшим реформатором став славний полтавець на полі драми, де в "Наталці Полтавці" З поза зразками старої української лірики З був безумовно новатором на українському грунті, зате його "Москаля-Чарівника" пов'язують з фацеціями й інтермедіями в попередньому розвитку українського письмен- ства. Найсильпіший чинник другого відродження. Ставлення Котляревського до минулого України яскраво засвідчує те, що в "Енсїді" він не проговорився жодним словом про Богдана Хмельницького, головну особу найкращих творів середньої доби, а в "Наталці-Полтавці" звеличив царя Петра піснею за Полтавську катастрофу. Щодо цього недалеко відбіг Котляревський від більшості українських вищих верстов, що від середини XVIII ст. просякали в Східній Україні щораз більше московською культурою й цивілізацією, як на західних українських землях уже від середини XVI ст. освічені верстви підлягали впливам польської літератури й освіти. Де- націоналізація полегшувала перехід із польського в москов- ський табір, як показав перехід уніатів на православ'я на Волині, Поділлі й Київщині по останнім розділі Польщі. У зв'язку з тим зродилася написана по-польськи "Комедія уніатів із православними" священика Сави. Стрілецького, що зі перехід на православ'я став 1796 р. учителем польської мови в Київській академії. Того Ж -року написана ода на смерть графа Рум'янцева Задунайського, правдоподібно, українською мовою За це промов., чв би московський памфлет із приводу цієї оди пера не ідомого віршаря, котрий, 498 Найважливіший чинник другого відродження України глузуючи над традицією про козацьку славу, оспівану в піснях, виводив, що муза автора оди перейняла славу з давніх печенігів. Тому й не героїв оспівувати б авторові оди, а славу ослів і бути управителем кобзи, винаходити грубі слова, співати в шинку міщанам про козацькі подвиги, за що й деякий шажок припав би. А бол%е сще прибавить, когда опишешь предков-ь их-ь, какь бьіло вт> пол^ кашу варять персді> толпой враговь своихь; набігові, оньїх-ь не боятся й, кашей флинтьі зарядив-ь, на нихь привикли устромляться, галушками имт. лбьі разбив-ь, Ось що може співати його ліра з гідною собі славою. Автором памфлету був, правдоподібно, до краю змосковщсний "малорос", представник "об'сдинених". Його сатира на пісенну традицію, зокрема на історичну пісню й козацький епос, є одночасно мимовільною сатирою на націоналізацію "Енеїди", автор котрої не піднісся, правда, на найвищий щабель політично-національної свідомості, але мав повну свідомість історично-етнічної окремішності українського народу. Повну політично-національну свідомість виявили щойно деякі пись- менники пізнішого київського гуртка, стверджуючи своєю появою, що найбільше заважили на українському відродженні першої половини XIX ст. й попереднє письменство національно-історичної традиції й зв'язані з ним тісно історична пісня та козацький епос. Синхроністичні таблиці письменства середньої доби 500 Синхроністичні таблиці письменства середньої доби ЧАС ІСТОРИЧНА АБО КУЛЬТУРНА ПОДІЯ 1517 1527З1608 1529 1541 1541З1613 1551 к.1554-1624 1563 1564 1566 1569 1577 к.1578З1634 к.1580З1647 1583 1586 1588 1589 90 рр. 1593 1596 1596З1647 Перший виступ Лютсра Костянтин (Василь) Костянтинович Остро- зький Перший Литовський Статут "Четьї Мінеї" митрополита Макарія Іпатій Потій Поява "Утопії" Томаса Мора (написаної 1516 р.) Єлисей Плетенецький Повішення Дмитра Вишнсвсцького "Апостол" Івана Федоровича в Москві; спро- ваджсння сзуїтів до Польщі Другий Литовський Статут; перша газета "Люблінська унія" Твір Скарги про єдність церкви Мелетій Смотрицький Касіян Сакович Смерть Івана Федоровича Реформа львівського братства Третя редакція Литовського Статуту, надру- кована у Вільні Московський патріарх Поява драм Шскспіра Право ставропігії львівського братства Берестейська унія Петро Могила Синхроністичні таблиці письменства середньої доби 501 ЧАС ПРОЯВИ УКРАЇНСЬКОГО ПИСЬМЕНСТВА 1517 1525 1556З1561 1562 1568З1569 1573З1574 1577 1580З1581 1581 1586 1587 1588 1591 1595 перед 1596 1596 зараз по 1596 1597 коло 1598 1598 1598З1599 1599 "Біблія" Франца Скорини в Празі "Віденський Апостол" Скорини Пересопницько-Дворецьке Євангеліє "Катихизм" Семена Будного Заблудівське "Учительне Євангеліє" "Апостол" Івана Федоровича у Львові "Заповіт" Василя Загоровського Острозька "Біблія" "Євангеліє" Валентина Нсгалевського Перша друкована граматика у Вільні "Ключ царства небесного" Герасима Смот- рицького Книга Василя Суразького "Адельфотсс" у Львові "Потієва Унія" Посланіє Івана Вишснського до всіх; його ж "Коротка повість про латинські спокуси" "Буквар" і "Граматика" Лаврснтія Зизанія; "Казання" Степана Зизанія про антихри- ста "Виявлення" ("Обличеніє") Івана Вишснського "Апокрізіс" Філалета Посланіє Івана Вишенського до єпископів Острозький збірник; Острозький "Апокрізіс", а по нім "Посланш до князя Острозького та православних" Івана Вишснського Листування Клирика Острозького з Потієм Потіїв "Антірризіс" 502 Синхроністичні таблиці письменства середньої доби ЧАС ІСТОРИЧНА АБО КУЛЬТУРНА ПОДІЯ 1605 1614З1622 1615 1620 1627 1631 1632 1633-1647 1636 1637 1640 1646 1648 Перша частина "Дон Кіхота" Сервантсса Гетьманування Петра Сагайдачного Братська школа в Києві Віднова православної ієрархії в Україні; про- мова Лаврентія Древинського у Варшав- ському сеймі Смерть Захарія Копистенсько- го й Д е м'я н а Наливайка Помер митрополит Йов Борецький Злука лаврської школи з братською в Кисві й початок колегії-академії; смерть Тараса Земки Митрополит Петро Могила "Сід" Корнеля Смерть уніатського митрополита Йосипа Ве- лямина Рутського Помер Ісаїя Копинський Смерть Кирила Транквіліона С тавровсцького Початок Хмельниччини Синхроністичні таблиці письменства середньої доби 503 ЧАС ПРОЯВИ УКРАЇНСЬКОГО ПИСЬМЕНСТВА коло 1600 1604 по 1605 1606 1608 1610 1612 1616 1617 1618 1619 1619З1622 1621 1622 1625 1627 1628 1629 1632 1635 1639 1642 1644 1646 "Зачіпка" Івана Вишснського, після неї "Ко- ротка відповідь" Стрятинський "Служебник" "Пересторога" Стрятинський "Требник" "Антіграфе" Мелетія Смотрицького "Тренос" Мелетія Смотрицького Віталієва "Діоптра" в Євю Львівські "Вірші на Різдво" Памви Беринди Перший псчсрський друк З "Часослов" Почаївське "Зерцало богословіи" Кирила Транквіліона Ставровецького Псчерський "Антологіон"; "Граматика" Мс- лстія Смотрицького; українські інтермедії в драмі Якуба Гаватовича; "Учительне Євангеліє" Кирила Транквіліона Ставро- вецького "Палінодія" Захарія Копистснського "Оправдання невинності" Мелетія Смотриць- кого "Вірші на похорон Сагайдачного" Касіяна Саковича "Пісня про козака й Кулину" в брошурі Дзвоновського "Лексикон" Памви Беринди в Києві "Апологія подорожі на Схід" Мелетія Смот- рицького Його ж "Парснесіс" Проповідь "Хрест" Петра Могили; "Синопсіс або короткий спис православних" "Патсрикон" Сильвестра Косова "Служебник" Могили в Києві "Перспектива" Касіяна Саковича "Літос" Петра Могили "Требник" Могили в Києві; "Перло мно- гоціннс" Кирила Транквіліона Ставровець- кого в Чернігові 504 Синхроністичні таблиці письменства середньої доби ЧАС ІСТОРИЧНА АБО КУЛЬТУРНА ПОДІЯ 1648З1657 1651З1709 1654 1657 (б.УІІІ) 1658 1665З1676 1667 1669 1674 1675 1681 З 1736 1683 1685З1686 1686 1687 1687З1709 1688 1689З1725 1693 1698 1701З1747 1708 1708З1722 1709 1717 Гетьманування Богдана Хмельницького Дмитро Тупталенко Переяславська персональна унія України Московщиною Смерть Богдана Хмельницького Гадяцька унія Гетьманування Петра Дорошенка Поділ України між Польщею й Московщиною в Андрусові; "Утрачений рай" Мільтона "Тартюф" Мольєра Друкарня в Чернігові Смерть Єпіфанія Славинецько- г о Феофан Прокопович Смерть Іннокентія Гізсля; облога Відня Українська православна церква під московсь- ким патріархатом Відступлсння Києва Московщині "Принципи" Ісаака Ньютона Гетьманування Івана Мазепи Смерть Йоанникія Га литовсько- го й Антона Радивилівського Царювання Петра Великого Смерть Лазаря Барановича Смерть Петра Дорошенка Василь Григорович-Барський Шведсько-український союз; перша книга на Московщині гражданкою Гетьманування Івана Скоропадського Полтавська катастрофа; смерть Івана Мазепи; зруйнування Старої Січі Перша ложа масонів у Лондоні Синхроністичні таблиці письменства середньої доби 505 ЧАС ПРОЯВИ УКРАЇНСЬКОГО ПИСЬМЕНСТВА 1659 1661 1665 1666 1669 1670 1672 1673 1674 1676 1680 1686 1688 1689 1695 1700 1702 1705 1710 1712 "Ключ розуміння" Йоанникія Галятовського в Києві "Патерик Печорський" у Києві "Небо нове" Галятовського у Львові "Меч духовний" Лазаря Барановича в Києві "Мирь сь Богомь человЬку" Іннокентія Гізеля "Наука християнська" Семена Могили "Кройника" Теодосія Сафоновича "Драма про Олексія, чоловіка божого" "Синопсіс" Іннокентія Гізеля; "Труби словес проповідних" Барановича в Києві "Огородок" Антона Радивилівського; "Скарб- ниця" Галятовського "Зсрцало" Йосипа Шумлянського в Унсві "Метрика" Йосипа Шумлянського у Львові "Вінець Христов" Радивилівського в Києві Перший том "Житій святих" Тупталснка в Києві Другий том того ж Третій том того ж Літопис Самовидця "Володимир" Феофана Прокоповича; четвер- тий том "Житій святих" Тупталенка Літопис Григорія Граб'янки Київська "Иоіка іерополітіка" 506 Синхроністичні таблиці письменства середньої доби ЧАС ІСТОРИЧНА АБО КУЛЬТУРНА ПОДІЯ 1717З1795 1719 1720 1722 1722З1727 1722З1794 1724 1725З1784 1725 1726 1727З1734 1728 1748 1749 1750З1765 1751 З 1772 1751 1751 З 1825 1755 1757 1760 1761 1762 1762З1796 1764 1765 1766 1767 1767З1769 Юрій Кониський "Робінзон Крузо" Даніеля Дсфо Перший московський указ проти українського слова Перше скасування гетьманства Малоросійська Колегія Грицько Сковорода Смерть Полуботка Григорій По летика Академія Наук на Московщині "Гуліверова подорож" Джонатана Свіфта Гетьманування Данила Апостола Смерть уніатського митрополи- та Льва Кишки "Дух законів" Монтеск'с "Розправа про науки й мистецтва" Жана Жака Русо "Гетьманування Кирила Розумовського Французька "Енциклопедія" "Месіада" Кльопштока Дмитро Бортнянський Заснування університету в Москві; граматика Ломоносова Академія мистецтв на Московщині Поеми Осіяна-Макфсрсона "Нова "Елоїза" Руссо "Еміль" Руссо Царювання Катерини II Останнє скасування Гетьманщини Давні англійські балади Персі "Лаокоон Лесінга" "Сентиментальна подорож" Стерна; для уложення нових законів "Гамбурзька драматургія" Лесінга Комісія Синхроністичні таблиці письменства середньої доби 507 ЧАС ПРОЯВИ УКРАЇНСЬКОГО ПИСЬМЕНСТВА 1720 1721 1724 1728 1734 1737 коло 1724 1745-6 1747 1756 1760 1762 1766 1767 Літопис Самійла Величка "Духовний Регламенгь" Прокоповича "О правосудіи" Семена Климова Драма "Милость Божія" "Короткий опис України" Різдвяна й великодня драма Митрофана Довгалевського з десятьма інтермедіями Трагсдокомедія Варлаама Лащевського про марність цього світу "Піїтика" Юрія Кониського Його ж "Воскресіння вмерлих" Почаївське "НародовЬщаніе" Львівський передрук "Иоіки ісрополітіки" "Розмова України з Московщиною" Семена Дівовича "Початкові двері до християнської етики Грицька Сковороди "Асхань" Сковороди; приблизно того ж часу його "Наркис" 508 Синхроністичні таблиці письменства середньої доби ЧАС ІСТОРИЧНА АБО КУЛЬТУРНА ПОДІЯ 1768 1769 1772 1774 1775 1775З1804 1778 1780 1781 1782 1783 1784 1787З1809 1790 1791 1792 1793 1795 1798 Коліївщина Народився Іван Котляревський; "Письмовникь" Курганова Перший розділ Польщі та прилучення Гали- чини до Австрії; "Емілія Гальотті" Лесінга "Страждання молодого Всртера" Гетс Зруйнування Нової Січі Духовна семінарія при церкві св. Варвари у Відні Народився Григорій К в і т к а-0 с - н о в'я н с н к о; "Голоси народів" Гсрдсра; вихід "Душеньки" Богдановича Народився Василь Наріжний, предтеча Миколи Гоголя; "Оберон" Віланда "Критика чистого розуму" Канта; "Розбійники" ПІіллера Заведення кріпацтва в Україні Ода Василя Капніста на рабство; генеральна семінарія у Львові; Російська Академія Заведення московського ладу на Україні; заснування університету у Львові; Ідеї Гсрдсра; "Весілля Фігаро" Український філософський і богословський інститут при Львівському університеті Народився ПетроАртемовський- Г у л а к Дипломатична місія Василя Капніста за кор- дон; травестія Осипова Вергілісвої "Енеїди" Карамзінова "Бідна Ліза" Другий розділ Польщі та прилучення Право- бережжя до Росії; Гетів "Райнекс Лис" Третій розділ Польщі та прилучення Бере- стейщини до Росії; знайдення рукопису "Слова про похід Ігоря" "Герман і Доротея" Гете; Капністова комедія "Ябеда" Синхроністичні таблиці письменства середньої'доби 509 ЧАС ПРОЯВИ УКРАЇНСЬКОГО ПИСЬМЕНСТВА коло 1770 1770 1772 1774 1777 1778 1788 1789 1790 1792 1794 1798 "Історія Русів" Григорія Полетики Почаївська "Політика світська" Розмова "Двоє" Сковороди Закінчені його ж байки ."Короткий літопис України" в Петербурзі, там же "Опис українських весільних обрядів" Грицька Калиновського Видання "Опису мандрівок по Сході" Василя Григоровича-Барського Почаївський господарський порадник "Испогвїідь" Івана Некрашсвича "Почаївський "Богогласник" Надрукування вірша Антона Головатого "Почаївські Науки парохіяльні" "Енеїда" Івана Котляревського в Петербурзі Важніша література предмета С к о р о'ІІ'ІІ н я (коли нема якого скорочення між вказаними нижче, воно вже Ііайіїне в І т.): АІ. = АІЬелеит; її. = Библіографь; Бе. = Берлін; ВРР. = ВіЬІІС-чч різатго1* роІ8кісН; БУС. З Бібліотека Українського Слова; ВАН. = ВвО.ІІкь Археологіи й Исторіи, издаваемьій Археологическимь ИнститугомІм.іБ- = Всесвітна Бібліотека; ВВ. - Виленскій Вїстникь; ВГО. = ВЬстникь ІІУУ заторскаго Русскаго Географическаго Общества; Ві. = Вільна; Від. = ВідснїВНД. = Вїстникь Иароднаго Дома; Во. - Воронеж; ВР. = Віра й Разу;: ВФП. = ВопросьІ философіи й психологіи; Гр. - Громада; ЕЗ. = Етноф?.їчний Збірник; ЕИТ. ~ Ежегодникт> Императорскихт, Театрові)', Ж. - Жовк% Же. = Женева; 2\УАК. = 2Ьібг ЫчагіотоБсі сіо ;ш(горо1о?]і кгари-еу, ЗПІ= Звіт дирекції української гімназії в Тернополі; ЗОРГО. = Записки ІОІ- япаднаго Отділа Императорскаго Русскаго Географическаго Общсстиа; 3?І II. = Записки Історично-філологічного Відділу Української Академії ІІІу, ІУ. = Ілюстрована Україна; Ка. = Кам'янець; Каз. = Казань; Кд. - Катерыы'.дар; КІІ. = Книжки Педіли; Ко. = Коломия; Кр. - Краків; Кре. = Крся'.ІІук; Кс. - Катеринослав; КСК. - Кубанскій Сборник-ь. ТрудьІ Кубанскаго О-Істнаго Статистическаго Комитета. Кд.; ЛВ. З Литсратурньїй ВтІСтникь; Vы! ~ Міжнародня Бібліотека; Ми. = Москвитянинь; МУЕ. = Матеріяли ,ІСІ фаїнської етнольогії; ІІЗПУ. = Науковий Зборник товариства "ГТрос[і%та"вІ кгороді; Пі. - Ніжин; ІШ. - Наше Минуле; НСМ. = Пауковьій Сборникі, (л Іиської Матиці); Ос. - Основа; Пк. ' Порядок; РІ,. - Ратіеіпік Ьіісгасііі; По І,'Полтава; Гір. = Прага; РБ. - Русская Бесіда; РБС. = Русскій БіографичйН Словарь; РВ. - Русскій В%стникі>; РИС. = Русскій Историчсскій.оорникь; РК. = Рідний Край; РМ. = Русская Мьісль; РО. - Русское 05',;Ьніе; КГА. - Когргач-у \?усігіа1и П1оІоЧіС2ПЄ20 Акас1ет]і ІІтіе]сІпозсі; , Е- = Славянскій Ежегодникті; СИО. = Сборникь Император- скаго РУССК ;,'. Историческаго Общества; СИЮР. ЕЕ Сборникь статей й матеріалом исторіи Юго-западной Россіи; СІЮ. ~ Сборникі> Піжинскаго Историко-фн логическаго Общества; Со. = Сяйво; СО. = Сборникты ОтсчсствснІІы! Соч. = Сочиненія; СУ. - Стара Україна; Т. = Телескопі.; ТПАК. = 'Ірыі;І Полтавской Ученой Архивной Комиссіи; УВ. - Украинскій Втістннкь. *' УЖ. = Украинская Жизнь; Уж. - Ужгород; УНЗ. = Український* Ііуковий Збірник; УХ. = Українська Хата; ХУ. = Хліборобська Україна; Ч. 'Чернігів; ЧШ. = Червоний Шлях; Ю. - Юріїв (Дорпат). Подані ПІ'І скорочень числа означають томи згідно із загальною Едані ще інші при них позначення вказують на зошит або нумсраціск1, Важніша література предмета 511 випуск тому; так само числа при роках означають даний зошит, випуск аоо число зазначеного річника. Загальні й допоміжні праці АлеппскійП. Путсшествіе антіохійс. патріарха Макарія вь Россію вь пол. XVII в., опис, его сьіномь архид. 2 (Оть Дністра до Москвьі). (ЧОМУ. 1897, IV). 4. (Москва, Новгорода й путь оть Москви до ДнЬстра). (1898, IV). Б а г а л і й Д. Історія Спободської України. X., 1918: Опьігь исгоріи Харьков. университета (по неизданньїмь матеріалам!,). Т. І. (1802З1815 г.). X., 1893З1898. Баталій Д. иМиллерьД. Исторія гор. Харькова за 250 льть его существованія (сь 1655 по 1905 г.) Т. І. (XVIIЗXVIII ви.). X., 1905. Рец. В. Дорошенка в ЗІІТШ. СХІУ. БЬлозерскійН. Добавки й поправки постояннаго читателя "Кіев. Стар". (КС.ІХ. Вгііскпег А1. Ероре^а Ьаху^агізка. Гч'іегпапу оКах Іііегаїигу ги$ко-роІ5кіе]. (ЗІІТШ. СХуІІЗСХУІІІ); Сеспу Іііегаїигу 57.1аспескіе^ і тіс]5кіе] \у. XVII. (К$іе.?а РатіаДо\уа Ки сгсі Во1еЫ1а\уа ОгхесНошісга, І. Л., 1916); 5Іид]а пасі Шегашга. V. XVII. І. Кр., 1917. Відб. з КГА. ЬУІІ. В е с е л о в- с к і й А л. Западное вліяніе вь новой рус. литературт,. Изд. 3. М., 1906. В о- зняк М. Польська вірша про битву під Полтавою. (У. 1914, IV). Г р й н- ч е н к о Б. Литература украинскаго фольклора (1777З1900). Општь библіографическаго указателя. Ч. 1901. Рец. II. III у г у р о в а в КС. ЬХХІУ, Ів.Франка в ЗІІТШ. ХІЛУ. Дорошенко Д. Указатель источниковь для ознакомленія ст> Южною Русью. Спб., 1904. Рец. В. Доманицького в КС. ЬХХХУІ. Драгоманів М. Україна й центри. ІЗIII. (Гр. 1878). Ж й т е ц к і й П. Знеида И.П. Котляревскаго й дрсвнййшій списокь ея. (КС. ЬХУІІЗЬХУПІ). Відб. Знеида Котляревскаго й дрсвнЬйшій списокь ея вь связи сь обзоромь малор. литературьі XVIII в. К., 1900. Рец. І в. Ф р а н- к а в ЗНТШ. XXXVIII. Вийшов і український переклад твору. К р й п ' я- к е в й ч 1 в. З історії української графіки. Шкодим Зубрицький. (Світ, 1917). (Лазаревскій А.). Указатель источниковь для изученія малорос, края. Спб., 1858. М й л л е р ь Д. Очерки изь исторіи й юридическаго бьіта старой Малороссіи. Превращеніе козацкой старшини вь дворянство. (КС. ЬУІЗЬУІІ). II е у с т р о е в ь А. Историческое розьісканіе о рус. поврсмснньїхь изданіяхь й сборниках-ь за 1703З1802 гг. библіографически й вь хронологическомь порядки описанньїх-ь. Спб., 1875; Описаніе рйдкаго ІІьІІІЇ журиала "Россійскій Магазині.", изданнаго вь 1792-1794 гг. 9. Туманскимь. Спб., 1874; Указатель кь рус. повременньїмь изданіямь й сборникамь за 1703З1802 г.г. й кь историч. розьісканію о нихь. Спб., 1898. О х р й м о в й ч В. Рукописні церк. книги в с. Волосянці, стрий, пов. (ЗНТШ. XIX). Петрушевичь А. 1700 до конца авг. 1772 г. Л., 1887; до к. 1800 г. Л-, 1889. Відб. з ЛСМ. сь 1700 по 1772 г. Л., 1896. Відб. з ЛСМ. 1896; Дополненіе до Сводной літописи сь 1773 г. до 1800 г. (ЛСМ. 1897). Стороже нко А. Іосифь Верещинскій, бискупь кіев. (1540З1598). Его жизнь й литер. дїятельность. (СИЮР. І, К., 1911); Кіевь триста лЬгь назадь. (КС. ХІЛУ); Польско-латин. пооть втор. пол. XVI в. Севастіань- Фабіань Кленовичь. (КУП. 1881, 8-9, 1882, 1). С у м ц о в ь II. Станиславь ОРБХОВСКІЙ. (КС. XXIII). Т й т о в ь О. Типографія Кіево-Печерской ЛаврьІ. Историческій очеркь (1606З1616З1916 г.г.). І. (1606З1616З1721 г.г.). К., 1918. Приложенія кь первому тому... К., 1918. Тгеїіак ^. 2у\уіо} Сводная галичско-рус. лїтопись сь Сводная гал. русская літ. сь 1772 1888; Дополненія ко Св. г. р. льт. 512 Важніша література предмета * Шегаїигге роІзКіе]. (Ратіе.ШіК НІ. 2)агс1и Ніїїогуко* роІ$кісп V/ Кгако\уіе. Кр., 1900). Филаретты архіеп. Обзорь рус. духовной литературьі. 1720З1858 г. Кн. 2. Изд. 2. Ч. 1863. Ф ранко І в. Ша]етпу зіозітек Ніегаїигу ро!$кіе} і гизкіе]. (Ратіе.1пік 7.}йгйи Шегаїоы і гігіеїтікагсу роїїКісп 1894. І. Л.); До руської бібліографії XVIII в. (ЗНТШ. ПІІ); Карпато-руська література XVIIЗXVIII вв. (ЗНТШ. XXXVЗXXXVI і XXXVIIЗXXXVIII). Відб. Карпато-руське письменство XVIIЗXVIII вв. Л., 1900. X а р л а м п о- в и ч ь К. Аоиногень Крьіжановскій. (Изь исторіи культурнаго вліянія зап. Руси на восточную вь XVII в.). (Сборникь статей в-ь честь Дм. Ал. Корсакова. Каз., 1913). ІагесКі К. "5\уіаіо\уа гогКоїг" Піегопіта Могяіупа а "Кокхоїапкі" Згутопа йтогоугісга. (РЬ. 1905). На руїнах українського національного життя Андрохович А. Львівське "ЗІисГшт КиІЬепит". (ЗНТШ. СХХХІЗ СХХХІІ). АНТОНОВИЧІы В. Очеркь состоянія прав, церкви вь Юго-зап. Россіи сь пол. XVII до к. XVIII ст. (АЮР. ч. І., т. IV, пер. у Монографіяхь по исторіи Зап. и Юго-зап. Россіи. К. 1885). Аскоченскій В. Григоровичь-Барскій. К. 1854. В а (1 е с К і К. Різта іапа Вг*опо\у$кіе?о (1608З1625). (ВРР. 58. Кр., 1910). Рец. М. Возняка в ЗНТШ. СУШ. Б р о д о в и ч а Т. "\УМок рггетосу па 8<аЬа, піс№іппо& 5ГО?0 \ууыагІе.|" видав Я. Головацький, ІЗII. Л. 1861, 1862 р. XV. На пути вь Ісрусалимь. (Листокь изь путевмхь замїтокії 1744 г.). (КС. XVIII). Вози як М. Наші університет, традиції у Львові. (IV. 1913, 4З6, 8); Український господарський порадник з 1788 р. (ЗНТШ. СХХІІ); Український "їауоіг З УІУГС" з 1770 р. (У. 1914, III). Гиляревскій А. Русскій путешественникь по св. мйстамь Василій Григоровича Барскій. М., 1889. Відб. З "'Чтсній вь Обществ% любителей духовнаго просвіщеній". Рец. їв. Повицького в КС. XXVIII. Г(о р л с н к о В.) Б^гуньї оть науки. (КС. XXIX). Граевскій И. Кіев. митроп. Тимоосй Щербацкій. К., 1910. Відб. з ТКА. 1910, ІЗИ, V, VIIЗVIII, X. Гринчснко Б. Старинньїй малорус. письмовникь: "Книга глаголсмая листовня". Ч. 1901. Рец. В. Гнатюка в ЗНТШ. ХЬІХ, О. Л. в КС. ЬХХУІ. Д а н и л с в с к і й Г. Харьков. народ, школьї. (Сь 1732 по 1865 г.). (Украинская Старина, І. Соч. XXI. Спб. 1902). До ма- ни ц ь к и й В. Вірші Данила Братковського. (Л. 1909. Відб. з ЛІІВ, ХЬУ); Невідомі вірші єромонаха Климентія (з поч. XVIII в.). (ЗНТШ. ЬХХХІ). Житіє и писаній молдав. старца Паусія Величковскаго. М., 1847. К и с т я- к о в с к і й А. Прошеніе малор. шляхетства и старшиніа, вмїст^ сь гстманомь, о возстановленіи разньіхг> старинньїх'ь правіы Малороесіи, поданное Екатеринї II вь 1764 г. (КС. VI). К у л а к о в с к і й П. Начало рус. школьї у Сербовь вг. XVIII в. Очсркь изь исторіи рус. вліянія на югосл. литературьі. ІЗIII. (ИОАП. VIII, 2, XI, 3). Рец. І в. Франка в ЗНТШ. ОХ. Ку- л и ш -ь П. Климентій, украинскій стихотворсць времень гетмана Мазепи. (РБ. М. 1859, V); Обзорь украинской словесности. 1. Климентій. (Ос. 1861, І) Л а з а р е в с к і й А л. Одинадцать пиеемь п%Інсхода Василій Григоровича Барскаго. (1723З1746). (РА. 1874, II); Рубань Василій Григорьевичь. (КС. Ц/І); Статистическія св^дїнія обь украинскихь народ, школахт. и госпиталяхь вь XVIII в. (Ос. 1862, V). Лсвицкій П. Прошлое Переяслав, духовнаго училища. (Бьівшей Переяслав, семинаріи). (КС. XXIV). Липинський В. Данило Братковський, суспільний діяч к. XVII ст. (ЛИВ. ХЬУ). Лобо- да А. Причинки до характеристики давнього київ, бурсацтва. (ЗУК. II)- Важніша література предмета 513 Л отоцкій А. Народное образованіе вь Подоліи вт> его прошломь и настоящемь. (Образованіе, 1899, IVЗVI). М. А. Какь началось знакомство всликоруссовт> сг піснями малороссійскими. (КС. XV). Мирополь- с к і й С. Очеркь исторіи церковно-приходской школч. ІЗII. Спб., 1894З 1895. ІІаказьІ малорос. депутатамь 1767 г. и актьі о вьіборахь депутатові) вь Коммиссію сочиненія уложенія. Додаток до КС. XXЗXXIV. Неділь- с к і й Ст. Уніатскій митр. Левь Кишка и его значеніе вь исторіи Руси. Ві. 1893. Відб. з ЛЕВ. Н е й м а н ь Ц. Любопьітная книжица конца XVIII ст. (КС. IX). Одинцеві, И. Уніатское богослуженіе вт> XVII и XVIII вв. по рукописямь Вилен. публ. библіотеки. Ві., 1886. Рец. А. Цибульського в КС. XIV. Орловскій П. Сказаніе о блаженномь Рафаилі Митроп. Кіев. (ТКА. 1908, VIЗVII). Павловскій И. Приходскія школьї вь старой Малороссіи и причиньї ихь уничтоженія. (КС. ЬХХХІУ). П е- р е т ц В. Вірші єромонаха Климентія Зиновієва сина. (ПУМЛ. VII. Л. 1912). Петров М. Український Збірник XVIIЗXVIII ст. (ЗУК. II). Пи- ту х о в т. Е. Проповіди Гавріила Бужинскаго. (1717З1727). Ю. 1901. Савицкій Д. Рус. гомилсгь пач. XVIII в. 1оакимт> Богомолевскій. К., 1902. Відб. з ТКА. Симони П. Камсрь-гуслисгь В. в. Трутовскій и ш- данньїй им-ь первьій рус. нотньїй пісеїіникь под-ь заг.: "Собраніе рус. простьіхь пісень сі. нотами" (1776З1796 гг.). (Трудм XII арх. сьізда, II). Сластіоновт, А. Церковное пініє и культура XVII и XVIII ст. вт> Украйні и Московіи. (КС. ЬХХХІХ). С^ болевскій А. Сочиненія Григорія Скибинскаго. (ЧОМУ. 1914, II). Сперанскій М. Малорусская пісня вт, старинньїхь рус. печатньїхь пісенникахь. Приложенія: І. Перечень пісенникові,, содержащихт> малор. пісни. II. Сводная роспись малор. пісень по пісенникамь. (ЗО. 1909, 2З3). Рец. В. Г н а т ю к а в ЗІІТШ. СІ. Сгеллецкій Н. Харьковскій коллегіумь до преобразованія его вь 1817 г. X., 1895. Рец. Г. Жроше вського) в ЗНТШ. XI. Стрільбицкій І. Уніатскіе церковньїе соборьі сь к. XVI в. до возсоединенія уніатові, сь прав, церковью. Од., 1891. Троицкій П. Варлаамь и Аоанасій Шептицкіе, епископьі Львов. и Камен. (ПЕВ. 1869, 2). Ф р а н к о І в. Галицкорусскій "їауоіг уіуге". (КС. XXXII); Іосифь Шумлянскій, послідній прав, епископь льсов. и его "Метрика". (КС. XXXIIIЗXXXIV); Козак Плахта. Українська нар. пісня друкована в поль. брошурі з р. 1625. (ЗІІТШ. ХЕУІІ); Причинок до історії галицько-руського письменства XVIII в. (ЗІІТШ. СУП); Причинок до історії рускої літератури XVIII в. (3. XVII); Чи Шачіксвичеві вірші? (ЗП'ПІІ. ЬХІ). X о й н а ц к і й А. Зап.-рус. церк. унія вь ея богослуженіи и обрядахь. К. 1870. III а р а н е в и ч ь И с. Іосифь Шумлянскій, рус. епископь львов. оть г. 1667 до г. 1708. Л. 1896. Відб. з ВСИ, 1897. Рец. І в. Ф р а п к а в ЗНТШ. XXII. Широцький К. "Иоіка ісрополітика". (ТІМ. 1918, І). III у л ь г и н ь Я. Ньхколько данньїхь о школахь вь правобср, Украйні вь пол. XVIII в. (КС. XXXIV). Щурат В. Два письма еп. Іннок. Винницкого. Відб. з Шематизму перем, епар. на 1907 р. Ж., 1907. Яцимирскій А. Возрожденіе византійско-болгарскаго религіознаго мис- тицизма и славянской аскетической литературьі вь XVIII в. X., 1905. Відб. з СХО. XV. X., 1908. Гріщько Сковорода Арсен ьевь В. ІІ%что о Г. С. Сковороді. (РА. 1911, IV). Бага- л і й Д. Замітка о рукописяхь Г. С. Сковорода. (КС. ХЬУІ); Изданія сочиненій Г. С. Сковороди и стоящія вь связи сь ними изслідованія о немь. 514 Важніша література предмета (ПОЛІІ. 1914; 3); Кь юбилею украинскаго философа Г. С. СковородьІ. (КС. ХІЛЧ); По поводу извьтценія Харьков. Историко-филолог. Общества обь изданіи сочинсній Г. С. СковородьІ (КС. ХЬУІ); Г. С. Сковорода, его жизнь, учеше и значсміс. (СХО. VIII. X., 1896). Передрук у книзі Багалія: Очерки изь русскои исторіи. Т. І. Статьи по исторіи просвіщенія. X., 1911; Сочиненія СковородьІ, собранньїя и редактированньїя... Юбилейное изданіе (1794З 1894 г.). сь портретомь его, видомь могили и снимками почсрка. (СХО. VII. X., 1894). Рец. І в. Франка в ЗПТШ. V, Л. Майкова в ЖМІІП. ССХСУІ; Украинскій философь Г. С. Сковорода. (КС. ХЬУШЗ ХЬІХ); Баталій Д. і Яворський М. Український філософ Г. С. Сковорода. X., 1923. Рец. А. Ковалівського в ЧШ. 1923, 6З7. Собраніе сочинсній Г. С. СковородьІ. І. Сь біографіей Г. С. СковородьІ М. И. Ковалинскаго, еь замітками и примечаніями Влади м. Бонч ь-Б р у- е в и ч а. Портреть и факсимиле автора. (МатеріальІ кь исторіи и изученію русскаго сектанства и старообрядчества. (В. 5. Спб. 1912). Рец. В. Доро- шенка в ЗПТШ. СХІІІ. В е й її б е р г ь Л. Г. Сковорода. (РС. 1891, VIII). Вернет І в. і Гес де-Кальве Г. Стаття про Сковороду в УВ. (X.) 1817, IV. Возняк М. Г. Сковорода, славний український мудрець (1722З1794). Л. 1922; Г. Сковорода як педагог (Світло, Л. 1922, 4З6). Данилевскій Г. (Халявскій О р.). Сковорода, украинскій двятель XVIII в. (Ос. 1862, VIIIЗIX, Соч. XXI). З р її ь В л. Г. С. Сковорода. М., 1912. Рец. М. Сріблянського в УХ. VI, М. Ф е д ю- ш к и в ЗПТШ. СХУ. Єсть і частинний український переклад; Жизнь и личность Г. С. СковородьІ. (ВФП. 1911, 107 [II]). Рец. В. Дорошенка в ЗПТШ. СУІ. Ефименко А. Философт, изь народа. (КН. 1894, І); Личность Г. С. СковородьІ, какт, мьіслителя. (ВФП. 1894, V). Обидві статті передруковані в II т. "Южной Руси". Спб. 1905. Зелен огорскій 9. Г. С. Сковорода, какь философь. (СХО. VIII. X., 1896); Философія Г. С. СковродьІ, украинскаго философа XVIII ст. (ВФП. 1894, кн. ЗЗ4). Измаиловь А. Двь- легендьі. Толстой и Сковорода. (Русское Слово, 1911, XI); Два філософи. (Лев Толстой і Г. Сковорода). (Р. V, 254). К л е п а т- ський П. Український фільософ Г. Сковорода, Ка., 1920. К о с т о м а- р о в ь П. Слово о Сковороди, по поводу рецензій на его сочиненія, вь "Русскомь Словй". (Ос. 1861, VII); Отвїть на статью Всеволода Крестовскаго "Ходатайство Костомарова за Сковороду и Срезневскаго". (Ос. 1861, VIII). К р а с н ю к ь М. Религіозно-философскія воззрвнія СковородьІ. (ВР. 1901). Крсстовскій В. Ходатайство г. Костомарова по дйламь СковородьІ и г. Срезневскаго. (Русское Слово, 1861, 8). Кудринскій О. Философь безь системи. (Опьігь характеристики Г. С. СковородьІ). (КС. ЬХ). Л. А. К-ь поминкамь по Сковороди. (КС. ХЬУІІ). Лавре цький С. Ук- раїнський філософ Г. С. Сковорода. (П. 1894). Лебедевь А. Г. С. Ско- ворода, какь богословь. (СХО. VIII. X. 1896). Петро вь II. Кь біографій украинскаго философа Г. С. Сковороди. (КС. ЬХХХІ); Псрвьш (малорос.) періоді, жизни и научно-философскаго развитія Г. С. СковородьІ. (ТКА. 1902, XII). II і с о ч и н е ц ь Д. Г. Сковорода, його життс й діяльність. (3. XV); До ювілею Сковороди. (3. XV). Поточний В. Г. Сковорода. (1722З1794). (Кн. 1919, 28). Сковорода Г. философь. Украинскій Сократь. (ИВ. 1895, ЬХ). Срезневскій В. Письма Г. С. СковородьІ кь свящ. Я. Правицкому 1785З1788. Спб., 1894. Відб. з Б. Срезневскій И. Майорь. (Московскій Паблюдатель, 1836, VI); Отрьівки изь записокь о старці; Сковороді. (Утренняя ЗвЬзда, 1834). Сріблянський М. Важніша література предмета 515 Літературне ушкуйництво. І. "Русскій мислитель". (УХ. 1913, VI). С у м- ц о в ь II. Житіє СковородьІ, описанное другомь его, М. Й. Ковалинскимь. (КС. XVI). Т. О. Г. С. Сковорода (1722З1794). За Данилевським (П. III). Тисяченко Гр. Народній філософ учитель Г. С. Сковорода. Його життя та діла. 1722З1794. Лохвиця, 1922. Т о в к а ч е в с ь к й й А. Г. С. Ско- ворода (УХ. VIЗVII). Відб. К., 1913. Рец. І в. Лиза пінського в ЛИВ. ЬХІУ, М. Євшана в УХ. VIII. Хиждеу А. Г. Варсава Ско- ворода. (Т. 1835, 5 і 6). Хоткевич Гн. Григорій Савич Сковорода. (Український фільософ). Короткий його життєпис і вибрані місця з творів та листів. З нагоди 125-літної річниці з дня смсрти. X., 1920. Ч(ижиков) Л. Г. Сковорода. Проба бібліографії (ЗІІТШ. XXX); Г. С. Сковорода. (Извістія Одесскаго Библіографическаго Общества, II). Юбилейное чество- ваніе памяти Г. С. СковородьІ вь Харькові. (КС. XI,VII). Надтисянщина Безносовь П. Ю р. Ив. Венелин-ь. (ЖМНП. ССХХІ). Б й р ч а к В. Литсратурні стрсмліня Подкарпат. Руси. Уж., 1921. Буд яловичі. А. Кт> вопросу о племенньїхь отношеніяхь вь Утор. Руси. Спб., 1904. Відб. з ЖС. 1903, III. Рец. В. Гнатюка в ЗНТШ. ЬХІ. Вози як М. До характеристики П. Лодія. (ЗІІТШ. СХІІІ); Пбдкарпатор. оброббтка легендьі про запис душі чортови ради дівчини. (ІІЗПУ. І); Пбдкарпатор. переробка одноі притчі з "Варлаама й Іоасафа" (Неділя Русина, 1923, 29З35); Пбдкарпатор. проповідь на Великдень изь XVIII в. (Русинь, 1923, 44З48). Г н а т ю к В. Зборник Петра Колочавського. (ІІЗПУ. І); Керестурська Хроніка. (ЗІІТШ. ІЛІІ); Кілька причинків до біографії Юр. Гуци (Венеліна). (ЗПТШ. ХІМП). Дорошенко Д. Угорська Україна. Пр., 1919. Д у л и- ш к о в й ч т> І. Историчсскія чертьі Угро-Русскихь. ІЗIII. Уж., 1874, 1875, 1877. Жаткович Ю р. Нарис історії Грушівського монастиря на Угор. Руси. (Наук. Збірник... М. Грушсвського. Л., 1906). К о н д р а т о в й ч Й р. М й х. Новьій руській письменник XVII ст. (Свобода, Уж. 1922. 20). П а- н ь к с в й ч І в. Тишівська "Александрія" із поч. XVIII в. (ІІЗПУ. І.) П е р- фецкій Е. Обзорь Угрор. исторіографіи. (ИОАП. XIX, 1); Печатная церкоино-славян. книга Угор. Руси вь XVII й XVIII вв. (ИОАП. XXI, 2): Религіозное движеніс вь XVI й нач. XVII в. вь Угор. Руси. (ИОАІІ. XX, 1); Угор. Русь-Україна в пер. пол. XVII в. (У. 1917, НІЗIV). Петрові, А. Отзвукь реформацій вь рус. Закарпатьи XVI в. Няговскія поученія на євангеліє. (Матеріали для исторіи Закарпат. Руси). Пр., 1923; Памятники цсрковно-религіозной жизни угроруссовь XVIЗXVII вв. І. Поученія на євангеліє по Няговскому списку 1758 г. II. Ієрея Михайла, "Оброна вірному чоловіку". ТекстьІ. Спб., 1914. МИУР. VII; Псрвьій печатний памятникь угрорус. нарічія. Урбарь й иньїе связанньїе сь крсстьянской, Марій Терезм, реформой документи. (МИУР. V. Спб., 1908). Рец. С. Томашівсько- го в ЗІІТШ. ЬХХХУІ; МатеріальІ для исторіи Угор. Руси. "Старая віра й унія вь XVIIЗXVIII вв." І. (Новий сборникь статей по славяновідінію. Спб. 1905). II. "Старая віра" й унія вь XVIIЗXVIII вв. (Пояснительная записка). (Сборникь статей... Ламанскому, II); ІЗII. (МИУР. ІЗII. Спб., 1905З1906). Рец. С. Томашівського в ЗНТШ. ЬХХХІ; Статьи обь Угор. Руси: Замітки по отнографіи й статистикі; АрхивьІ й библіотеки Угорщини; Памятники уфорус. письменности; Угрорус. заговори и закли- нанія нач. XVIII в.; Старопечатньїя церковньїя книги вь Мукачеві й Унгварі. 516 Важніша література предмета Спб., 1906. (ЗИФПУ. ЬХХХІ, додаток). Рец. С. Томашівського в ЗІІТШ. ЕХХХІ. Петрушевичь А. ВопросьІ й отвітьі. Библіографическо-историческія письма. Л., 1893. С о к о л о в гь Е. Бумаги Ю. Й. Венелина, хранящіяся вь библіотекі Имп. Общества Исторіи й Древностей Росе. М., 1899. Соколові. Й. Мукачевская псалтьірь XV в. (Сборникты статей по славяновідінію... В. Й. Ламанскаго. Спб., 1883). Стрипський Г. З старшої письменности Угор. Руси. (ЗНТШ. СХУІІЗ СХУІІІ); Помощмик-ь у домувстві й между людми, зложень Ніколаєм-ь веодоровичт. р. 1791 у Мигаловцохь. Будапешт, 1919. (Памятки русько- країнської мови і літератури. І.); (Біленький). Старша руська письмен- ность на Угорщині. Уж. 1907. Рец. С. Томашівського в ЗПТШ^ ЕХХХІУ; (Ядор). Читанка для дорослих. Мукачево, 1919. Тихий Ф р. Замітки до Мукачів. літописи з XV в. (ПЗПУ. І.); Іоанникій Базилович, первьій діеписець Подкарпат. Руси. Відб. з ужгор. "Місяцослова" на 1922 р.; Литература Подкарп. Руси в XVII. ст. (Свобода, УЖ., 1922, 36); Новьій руській письменник XVII ст. (там же, 12); РізетпісІУЇ па Росікаграізке Низі. (РоМесі 8 ріасі регзрекії'уу) Пр., 1922; Ройкаграгоги^ка ро5ІІ11а г гоки 1640. Берно, 1922. Старе й нове в письменстві. Західна перекладна повість Булгаковь 9. Исторія семи мудрецов-ь. ІЗII. (ИДП. XXIX, XXXV). Исторія за благородну й хорошу Мелюзину, за всіляки еи пригодьі, розрадьі й смутки, щастя й нещастя середь змінчивого світа. Кол. 1911. Римскія діянія (Се8Іа Котапогит). ІЗII. (ИДП. V, XXXIII). Русскія повісти XVIIЗXVIII вв. Подь ред. й сі> предисл. В. В. Сиповскаго. Спб., 1905. Лрхангсльскій А. Кт, исторіи древне-рус. Луцидаріуса. Сличеніе славяно-рус. й древне-німецкихь текстові,. Каз., 1899. Відб. з УЗКУ. 1898, І, X, XII, 1899, Н, IV, V, VI). В а х її я н й н 1-І. Катехисись, исторія й землепись. (П. III.). Владиміровт. П. "Великеє Зерцало". (Изт. исторіи рус. перенодной литературьі XVII в.). М., 1884. Відб. з ЧОМУ. 1883, 2З3. Рец. М. М у р к а в А5Р. XII.; Изь исторіи переводной литературьі XVII в. Каз. 1887; Кь изслідованію о "Великомт, Зерцалі". Каз., 1885. Відб. з УЗКУ. 1884. Гнатюк В. Легенди з Хітарсь. збірника (І пол. XVIII її.). (ЗІІТШ. XVI). Гнатюк В. і Ф р а н к о І в. Інтересний збірник з с. Хітара (ЗІІТШ. X). Худзі й II. Кь вопросу о переводахт. изт, "Великаго Зерцала" вь Юто-Зап. Руси. К., 1913. (ЧОН. XXIII, 2). Рец. В. Перетца в У. 1914, І. Карскій Е. Малор. Люцидарій по рукоп. XVII в. В., 1906. Відб. з ВУЙ. 1905, IX. Рец. В. Перетца в ЗІІТШ. ЬХХ. Крипякевич I в. Варіянт байки Хмельницького. (ЗІІТШ. ЬХУНІ). Л. О. Басня о стрскозі й муравьі вт> южнорус. редакціи 1743 г. (КС. ЬХХІХ). Мигко М. Віє Се5с1Іісп1е V. Йеп зіеЬеп \Уеі5еп Ьеі Йеп 5Іауеп. Від. 1890. ("5іІ2ипЧ5Ьегіс1ІІе" Академії Наук. "Р1ІІ1о$ор1ІІ8Сп-1Іі5ІогІ5сЬе СІаззе", СХХІІ)- II а у м е н к о В. Ііовелла Боккачьо вт, южно-рус. стихотворномі пересказі XVIIЗXVIII ст. (КС. XII). Перетц В. Українські питання-відповіди. (ЗІІТШ. ЬХХХІУ). Пташиц кій С. Средневіковьія западно-европ. повісти ві, рус. й славян. литературахт>. І. Исторіи изт> Римскихт> діяній (Секіа Котапогит). Спб., 1897. Соїсь прссв. БогородицьІ по списку генер. войсков. судьи СавьІ. (КС. XIX). Тихонравовь II. Луцидаріуст>. (ЛРЛД. І). Ф р а н к о І. Інтересний Збірник з с. Хітара (ЗІІТШ. X). Ш е- Важніша література предмета 517 в ч с н к о С. Кь исторіи "Великаго Зсрцала" вь Юго-запад. Гуси. "Великеє Зсрцало" и сочиненія Іоанникія Галятовскаго". (РФВ. 1909, ІИ-ІУ). Рец. І. Свснціцкого в ЗНТШ. ХСУ. Шрамченко А. Сонь пресв. Бого- родицьі (по списку 18 в.). (КС. ХСІУ). Шкільна драма А Ь і с п І К. Весіатаїіо йе потіпе сіиісіззіті Іеки сігситсіїі. Липськ, 1903. Барсові Н. Личность в. Прокоповича. (Историч. критич. и полемич. опьітьі). Спб., 1879. Бережковь М. Г. Кописскій какь проповїдникь. К., 1895. Браиловскій С. Кь біографій в. Прокоповича. (ЖМНП. ССЬХХХУІІ). В а р н е к е Б. Исторія рус. театра. І: XVII и XVIII в. Каз., 1908. Рец. 1л. Свенціцкого в ЗНТШ. ХСІУ. Веселовскій Ал. Старинньїй театрь вь Европь. М., 1870. В ьі с о ц к і й II. в. Прокоповичь и его сотрудпики. (РА. 1913, XIII). Вишневскій Д. Драматическое произведеніе XVIII в., найденнос вт> рукописяхь Смолснской духовн. ссмипаріи. (КС. ЬУНІ). В о з п я к М. Діялог на Різдво. Новий текст із копії 1748 р. (СУ. 1924, 1); Стара українська драма і новіші досліди над нею. (ЗНТШ. СХП). Георгіевскій А. Проповйди Г. Конисскаго, архіеп. Могилев. (ТКА. 1893, І, VI). Г н а т ю к В. Віршована легенда про рицаря і смерть. (ЗНТШ. ЬХХХУ). Голубевь С. Двї драматическія пьесьі прошлаго столїтія (ТКА. 1877, IX). Гординський Яр. "Вла- димірь" Т. Прокоповича. (ЗНТШ. СХХХЗСХХХІ); Слово про збурене пекла по Старунському рукопису XVIII в. (ЗНТШ. ХСУП). Горленко В. Брань честнихь седми доброд%телей з седми гріхами смертними (ЧОН. VI); Картинки стариньї. Кіев. спектакль нам. XVIII в. (КС. XVII); Старинньїя замітки о родї Горлснковь и Записки Іоасафа Горленка, еп. Бєлгород. (ЧОН. VI). Св. Іоасафь Горленко, еп. Бєлгород, и Обоян. (1705З1754 г.). Матеріали для біографій, собранньїе и изданньїе кн. Н. Д. Жевахо- ньім-ь. ІЗIII. К., 1907З1910. Рец. Ф. Тітова в ТКА. 1910, XII. Грузинський Ол. "ЕІе^іа Аіехіі" Т. Прокоповича. (ЗУК. IV). Дьло о Є. ПрокоповичЬ. (ЧОМУ. 1862, І). Житецкій П. скаго. (1717З1795). (КС. ХЬУІП). Карташевь православіи в. Прокоповича. (Сборникь статей вт> честь Дм. 9. Кобеко. Спб., 1913). Кониського Ю. "Воскрссспіе мертвьіхь" надруковане в ЛРЛД. III. Конисскаго Г. Собраніе сочинсмій. Сь портретомь его и жизнеописанісм'ь, составленньїмь протоісреемь Іоанномь Григорови- чемт>. Изд. 2, дополненное. ІЗII. 1861. Л. О. Письма в. Прокоповича кь Кіево-Печер, архиман. Іоанникію Сенютовичу. (КС. ЬХУІІ). Ливо- товт, Е. Г. Кописскій, архіеп. Білорус. (РО. 1895, IIIЗIV, VI). Лобода А. Школьная драма Сгсфанотокось по вновь найденной рукописи 1741 З 1743 гт. (ЧОП. XV). Лободове І, кий М. Святитель Іосафь Горленко, еп. Бєлгород. X., 1912. Макарій арх. Записки преосв. Г. Конисскаго о томі,, что в-ь Россіи до к. XVI в. не бьіло никакой Уній сі, Римскою Церквію. (ЧОМУ. II). Максимови чь М. Извїстіе о книЛ: "Іілагоутробіе Марка Аврелія". (Соч. III); О двухт, стихотвореніяхт.: "Плачь Малой Россіи" и "Милость Божія". (Соч. III); О стихотвореніях-ь в. Про- коповича. (Соч. III). Масловт> С. Еще четьіре проповїди Г. Конисскаго. (ЧОН. 1911, ІЗII); Неизданньїя проповїди Г. Конисскаго и Манассіи Максимовича. (ЧОН. XXI, ІЗII). Милость Божія передрук, у II т. "Исторических-ь пїсней малор. парода Вл. Антоновича и М. Драгоманова", Памяти Г. Конис- А. Кт> вопросу о 518 Важніша література предмета К., 1875, і в І т. "Собранія соч." М. Максимовича. Модзалевскій Б. Письма архісп. Могил. Г. Конисскаго кь В. Г. Рубану. (1778 З1780 г.г.). (РС. 1896, XI). Модзалевскій В. 1) Полетика Вас. Григорьсвичь. 2) Полетика Григ. Лндрссвичь. (РБС. Спб., 1905). Морозовь П. Исторія рус. театра. Спб., 1889; Очерки изь исторіи рус. драмьі XVIIЗXVIII ст. Спб., 1888. Рец. Олександра Веселовського в ЖМІІТ. ССЬХ; 9. Прокоповичь какь писатель. Спб., 1880. Мочульскій В. Огношеніе южно-рус. схоластики XVII в. кт> ложно-классицизму XVIII в. (ЖМІІП. СССІЛУ). "Мудрость Предвічная", Кіев. школьная драма 1703 г. (ТКА. 1912, IIIЗV). ІІей.чант> Ц. Судь божій надь душой грішника. (Южнорус. религ. драма к. XVII ст.). (КС. IX). "Образь страстей міра сего образомь страждущаго Христа исправися" видано в ТКА. 1877, IX. Павловичь М. Г. Конисскій, архіеп. Могилсв. (ХЧ. 1873, І); Критико- библіографическій обзорь словь й річей Г. Конисскаго. (ХЧ. 1873, VII). Перетць В. Властотворньїй образь человіколюбія Божія. (ЕИТ. 1897З98, І); Изь начальнаго періода жизни рус. театра. ІЗVII. Спб., 1907. (ИОАН. XII, 3); Кант М. Довгалевського митр. Раф. Заборовському 1737 р. (У. 1914, II); Князь II. В. Репнинь й Г. Конисскій (КС. ЬХХХУШ); Новьій трудь по исторіи украинскаго театра. Спб., 1911. Відб. з ЖМІІП.; Пансгирикт> в. Прокоповича на побЬду Петра Всл. при Полтаві. (ЛВ. 1902, НІ, 2). Петровь П. Драматич. сочиненія Г. Конисскаго. (ДНР. 1878, XI); Интимная переписка в. Прокоповича ст> Як. Марковичемь. (КС. II); Очерки изь исторіи украинской литературьі XVIII в. Кіев. искуствснная литература XVIII в., преимущественно драматическая. К., 1880. Відб. з ТКА. 1879 і 1880, РВ. 1880; Очерки изь исторіи украинской литсратурьі XVII й XVIII вв. Кіев. искусственная литература XVIIЗXVIII ви., преимущественно драматическая. К., 1911. Відб. з ТКА Рец. М. Возичка в ЗІІТШ. СХІІ. Петровскій II. Библіографическое недоразумьніе (ИОАН. III, 1). Попов М. Замітки до історії українського письменства XVIIЗXVIII вв. ІЗIII. К., 1923. Відб. з ЗУАІІ. IV. Прокопович Т. Слова й рьчи. ІЗIII. Спб., 1760З1765. В доповненні деякі писання Прокоповича вийшли 1774 р.; Злегія в. Пр. й отвьть на нее Ант. Кантемира. (ЛРЛД. V); Ерізіоіае і11и8ІгІ85Іті ас геуегепсііжіті ТИ. Р., уагіів ІетрогіЬІІз еі а<1 уагіоз атісох йаіаео Московське видання 1776 р. Самуїла Миславського; ЬисиЬгаІіопез І11и$1гі$$іті еі геуегеп<іі55Іті Тії. Р., диае (ргаеіег ипат паггаїіопет) іат огаїіопез іаш ростаїа іат ерізіоіаз іп зе сотргепепсішії. Вроцлав, 1743; Прокоповичеву поетику видав 1786 р. Ю. Кониський п.н. "Ве агіе роеііса ІіЬгі (гез, асі изит е! іпзіііиііопет зіисііозае іиуепіиііз Кохоїапае Йісіаіі Кіоуіае іп огІНосІоха Асадетіа Моїіуіеапа аппо Вотіпі 1705". \\1а ТН. РгосороуійсН. (КогШзспе КеЬепзІипсІеп. І. Франкфурт і Липськ, 1776). Рїзановь В. Еще одна Кіев. школьная драма. Спб., 1909. Відб. з ИОАП. III; Изь исторіи рус. драмьі. Школьньїя дійства XVIIЗXVIII вв. й театрь іезуитовь. М., 1910. Відб. з ЧОМУ.; Кь исторіи рус. драмьі. Зкскурсь вь область театра іезуитовь. Ні., 1910; "Мудрость предвічная", Кіев. школьная драма 1703 г. К., 1912. Відб. з ТКА.; Памятники рус. драматическои литературьі. Школьньїя дійства XVIIЗXVIII в. Ні., 1907. Рец. І в. Франка в ЗІГШІ. ЬХХУІІ; Школь- ньїя драмьі польско-литовскихь іезуитскихь коллегій. Ні., 1916. Розов В. Українська шкільна драма "Успеніе Богородицьі". (ЗУК. V.) Южнорус. драма о св. Екатеринт;. (ИК. 1904). Свєнціцкий Іл. "Архаггелови віщання Марій" і благовіщенська містерія. (Проба історії літературної теми). (ЗІПШ. І.ХХУІ З ЬХХУІІ); "Еггеп^еіз МагіепуегЬипсіівипв" ипй Йа8 Аппип!іаІіоп5т\'ЗІегіит. Відб. з А5Р. XXXIII. Соболевскій А. Замітки Важніша література предмета 519 по исторіи школьпой драмьі. (РФВ. 1889, І); ІІсизвїстная драма М. Козачипскаго. (Трагедіа сирїчь печалная ПОВБСТЬ о смсрти ПОСЛБДНЯГО Ссрбскаго царя Уроша Пятаго и о паденіи Сербскаго царства). Тексть ст> предисловіемь (Ч9П. XV). Сперанскій М. УспеІІская драма св. Ди- митрія Гостов. М., 1907. Відб. з ЧОМУ. Сребницкій Й. Кь біографій Г. Кокисскаго. К., 1895. Відб. з СІЮ. І. Стешенко І. Історія української драми. Т. І. К., 1908. Відб. з У. 1907. С у х о м л и н о в т> М. 9. Прокопович-ь и сго время И. Чистовича. (СОАП. 85). Т и х о н р а- в о в ь II. Начало рус. театра. (ЛРЛД. III, Соч. II); Рус. драматичсскія произведеиія 1672З1725 гг. Т. ІЗII. Спб. 1874; Трагедокомедія В. Лащевскаго о мздь- вь будущей жизіїи. (ЛРЛД. М. 1859, І); Трагедоком. 9. Прокоповича "Пладимірь" (ЖМІІП. ССИІ, Соч. II). Ту пта лемка Д. "Рождествсп- ская драма" надр, в IV т. ЛРЛД. Ф р а н к о І в. (Миронь). Банкеть духовпьій. (КС. XXXVII); Мистерія страстей Христовьіхг. (КС. XXXIII); Слово про збурене пекла. Українська пасійна драма. (ЗІІТШ. ЬХХХІ); Южнорусская пасхальная драма. К., 1896. Відб. з КС. ІЛІІЗІЛУ. Ф р а н- ц е в ь В. Чсшскія драматическія произведенія XVIЗXVII ст. В., 1903. Відб. з ВУЙ. Чистовичь И. 9. Прокоповичь и сго время. Спб., 1868. (СОАІІ. IV). Рец. М. Сухомлинова в ЖМІІП. СХІЛІ, І. Образ- цова в ЖМІІП. СХІЛІ. Щурат В. Драма, посвячена Мазепі. (Н., 1911, 1). Я Іц у р ж и н с к і й X р. Свадьба малорусская, какь религіозно-бьіто- вая драма. (КС. ЦУ). Початки української комедії Автобіографія южно-рус. священника І пол. XVIII ст. (КС. XI). Коржковскій В. Преданіе и пьтня обь окзаменї дяка вь старинной Малороссіи. (КС. XXXVII). Текст вертепу Маркевича надрукований в його книзі "Обьічаи, повїрья, кухня и напитки малороссіянь", К., 1860, а передрукований у додатку до моїх Початків української комедії. Л., 1920. В додатку до своєї розвідки про вертеп надрукував 9л. Кисіль скомбінований текст вертепу на підставі текстів ХалаЄана й Маркевича. Виноградові II. Білорус, вертепь. (ИОАІІ. 1908, II); Опьігь библіографическаго указателя .читературьі цо'"всртспной драми" в додатку до статті " Великорус, вертепіз". (ИОАН. X., 4). доповнення (И9АП. XI, 4). Вози як М. Початки української комедії. І. (У. 1914, ІЗII). II. Л. 1920. (ВБ. 19). Гал а гань Г р. Малорус. вертепі). Оь предисловіемт> П. И. Житецкаго. (КС. IV). Интсрлюдіи М. Довгалевскаго XVIII в. (КС. ЬУІІІЗІЛХ). Драго- м а м і в М. Кь вопросу о всртепной комедій на Украйні. (КС. VII); ДІЛ южно-рус. интсрмедіи нач. XVII в. (КС. VII); (Кузьмичевскій) Старьйшія рус. драматическія сцсмьі. (КС. XII). Всі три в перекладі М. Павлика на українську мову надруковані віт. Розвідок М. Драгоманова. Л., 1899. І/. о р о 1 5 К і Е. Огатаї \УеПеро\уу о $тіегсі. (ЛІ. 1843, III). Интермедія на три псрсоньї: смерть, воинь и хлопець. (ЛРЛД. III). Кисіль 9л. Український вертеп. Текст, малюнки, ноти. Спб., 1916. Рец. М. М а р к о в- с ь к о г о в Кн. 1919, 17. Л а з а р е в с к і й А л. Галагановскій фамиль- ньій архивь. (КС. VII). Малинка А. Кь исторіи народнаго театра. І. Живой вертепь. (39. XXXV). М а р к о в с к і й М. Южно-рус. интсрмедіи изь иольс. драмм "Сотипіа дисНочта 35. Вогуїа і ІПеЬа". (КС. ХЬУІ). П а- в л и к М. Якуб Гаватович (Гават), автор перших руських інтермедій з 1619. (ЗІІТШ. XXXVЗXXXVI). Перетць В. Кь исторіи польс. и рус. театра. (ИОАІІ. 1905, ІЗII, 1907, IV, 1909, І 1910, IV, 1911, IIIЗIV). Відб. 520 Важніша література предмета Спб. ІЗVII, 1905, VIIIЗX, 1905, ХіЗXII, 1909, XIIIЗXIV, 1908, XVЗXX, 1912; До історії вертепної драми, (ЗНТШ. ЬХХХУ); Кукольньїй театр-ь на Руси. Відб. з ЕИТ. 1894З1895. Петрові. II. Старинньїй южно-рус. театр-ь й вт> частности вертепь. (КС. IV). П ч(і л к а) О. Огживающая или начальная форма "вертепной драмьі"? (КС. V). Селивановь Ал. Вертепі, в-ь купян. у. Хар. губ. (КС. VIII). Тарновскій А л. Вертепь вт> Духовщинт,. (КС. V). Тихонравовь Н. Рус. интсрлюдіи І пол. XVIII в. (ЛРЛД. II); Слово о вїрт, христіянской й жидовской. (ЛРЛД. III). Франко І в. (Мирон-ь). До історії українського вертела XVIII в. Л. 1906. Відб. з ЗІІТШ. ЬХХІЗЬХХІІІ; Інтермедія єврея з русином X. 1908. Відб. з СХО. XVIII; Котра віра ліпша? Інтермедія Жида з Русином. Текст і студія. Л. 1913. (МБ. 12); Нові матеріяли до історії українського вертепа. (ЗІІТШ. ЬХХХІІ). Чальїй М. Воспоминанія. (КС. XXIV). Щ(ербаківський) Д. Козак Мамай (народня картинка). (Со. 1913). Щукинь II. Вертеїть в-ь Сибири. (ВГО. 1860, VII). Ящуржинскій Хр. Рождественская интермсдія (Коза). (КС. ЬХІІІ). Шляхом гумору, травестії, сатири й реалізму Батюшковь в. Спор-ь души еь т%ломь вт> памятниках-ь срсдневїковой литературьі. Спб. 1891. Болсуновскій К. Малорос, рождествен. вирши. (КС. XXIV). Верхратський І. З дяківської літератури. (ЗНТШ. СХШ). Вьідержки изт> сборника украинскаго д^вичьяго монастьіря (КС. VI). Вирша на рожд. Христово. (КС. IV). Пасхальная вирша, "говоренная черноморцами его свїтлости, великому гетману, кн. Потемкину, на свйтлой день праздника Пасхи" (вт> 1786З1787 г.). (КС. II); Дополненіе к-ь пасхальной виршї. (КС. III); Еще одинт, старьій список-ь Пасхальной вирши. (КС. ЬХХІ). В о з н я к М. До історії української вірші і драми. І. Різдвяні й великодні вірші-орації зі збірника кін. XVII З поч. XVIII в. Л., 1910. Відб. з ЗІІТШ. ХСУІ. Гасвський С. Різдвяні та великодні вірші. (До питання про генезу різдвяних та великодніх бурлескних вірш з додатком нових матеріялів). (ЗУК. XI). Гордине кий Я. Недоля галицьких дяків. (ЗІІТШ. СІХ). Дома- н й ц ь к й й В. Вірша на київ, ченців. (ЗПТШ. ЬХХХУ). Драгоманів М. Із історії вірші на Україні. (Ватра, 1887, і в III т. Розвідок); Матеріали до історії віршів українських. А. Вірші про речі церковні. (ЖСЛ. ІЗII. 1894). Думитрашко К. Святочньїя колядки й вирши. (ПЕВ. 1864, 1). Дьячки старой Малороссіи. (КС. ІЛХ). Ефименко П. ОбразцьІ обличи- тельной литературьі вт> Малороссіи. (КС. І). Зуйченко П. Пекельний Марко. (Малорус. легенда вт> стихотворномь персложеніи к. XVIII в.). (КС. XII). Каманинт, Й. Плачі, кіев. лаврскаго Іереміи к. XVIII в. (ЧОН. XX). Колядка и вирща. (КС. VII). Різдвяну віршу з початком "Здорові будьте з тим, пани" й великодню з поч. "Єгда Юда Христа жидам продав" надрукував з народніх уст. Вс. Коховський в Ос. 1862, VI. Крашановскій М. Пісенний Отголосок-ь давно минувшей уній. (КС. VIII). К у д р и н с- кій в. О Кирикт, и жадномь попї. (КС. ХЦУ). Л(а з а р е в с к і й) А. Голост> "Малороссіи" к. XVIII в. (Стихи по поводу назначеній Кречетникова малороссійскимты генералг-губернатором-ь), (КС. XXVIII). Лебединцев-ь Г. Еиіе птісня о попадьї, не взлюбившей бородм. (КС. IX). Л. О. Пасхальньїя вирши в-ь спискЬ XVIII ст. (КС. XXIX); Рождествен. вирши в-ь списки XVIII ст. (КС. XXIV); Рождественская вирша в-ь рукописи XVII в. (КС. ХЬУНІ); Слезно-рьідающее доношеніе малорос, дидаскала. (КС. XXXIV). Л о т о ц ь- Важніша література предмета 521 к и й О. Кілька віршів Івана Некрашсвича. (ЗІІТШ. XX). М. Л. Пісня дяка про свою долю. (КС. ЬХХХ). Малинка А. Хожденіе со звіздою и вирши на Рожд. Христово. (КС. ХІЛУ). Михайлогорскій. Пелишнсе слово о виршахь. (КС. XXI). Науменко В. Замьіслт. на попа по рукописи 1798 г. (КС. ЬХУП); Дополненіе кь тексту интермедіи "ЗамьІслТї на попа". (КС. ЬХУІІ); Кт> литературі рождсствен. и пасхальньїхг. виршт>. (КС. XX); Гождественская вирша. (КС. ІЛІ); Пасхальная вирша. (КС. XXXVII); Пасхальная вирша по старой записи. (КС. ЬХХІ); Стихи на Рождество Христово. (КС. XXXV). Писання І. Некрашевича видав В. Перетц у додатку до III т. "Историко-литературньїхт, изслідованій и матеріалові.". СпБ., 1902. Отвігь малороссійскихь козакові, украинскимг. Слобожанамь. (КС. X). Перетць В. Историко-литературньїя изслідованія и матеріальї. Т. III. Изт. исторіи развитія рус. поззіи XVIII в. Спб., 1902. (ЗИФПУ. ЬХІУ). Рец. І. Ш ляпки на в ЖМНП. СССХПІІ; Скоморошьи вирши по рукописи пол. XVII в. Спб. 1898. (ЕИТ. 1896З1897). Петлюра С. Вірша 1786 р. на київ, ченців. (У. 1907, IX). Пстровт> II. Одиігь изг, предшественниковт, Ив. Петр. Котляревскаго вг. украинской литературі XVIII в. Ав. Кирил. Лобьісевичь. Відб. з СС. І. Спб., 1904. Рец. М. Гру шевського в ЗІІТШ. ЬХУІ; Пасхальна вірша, говорена ніби Запо- рожцями свому Гетьманови р. 1795, по рукопису К.-Печер. Лаври. (ЗУК. X); Правило увіщателное пияницамь кт, покаянію и трезвости ихт>, піваемое не вь церквахт., по вь школахь, 1779 г. (У. 1907, 3). Плачі, дворянина. (Сатира к. XVIII в.). (КС. XXVII). Плачі, кіев. монахов-ь вт, XVIII столїтіи. (РС. 1881, X). Пономаревг. С. Вирша на Рожд. Христово. (КС. IV). Забавная родословная. (Рисунокь и стихи). (КС. І). Розмова Хфедора та Данила про Каина та про Авеля. (КС. XXXIX). Рудневь А. Рождест- Ізенская вирша. (КС. ЬХХХУІІІ). С. Вс. Пісня "Грицю, до роботьі!" (КС. ХІЛУ). Сластіонт. О. Сатирическія вирши 1786 г. (КС. ЬХУІІ). Суплика, або замьіслі. на попа. (КС. XI). Терещенко А. Бмгь русскаго народа. І-УН. Спб., 1848. Франко І. Вірша про отця негребецького. ЗНТШ. ЬХУ); Вирши на воскресеніе Христово. (КС. XXXVII); Додаток до збірки віршів М. Драгоманова. (ЖСЛ. II); До історії вірші на Вкраїні. І. Вірша про Адамів гріх. (ЗНТШ. XXXIV); Причинок до українського віршописання XVIII в. (ЗНТШ. ЬХІХ). Храневичь В. Старинная коляд;. (КС. ЬХУ). Ш е б о-л д а е в ь. Вольньїя литературньїя упражненія вь южнорус. судахь XVII ст. (КС. XIII). Штепенко В. НЬсколько слові, о колядкахі.. (КС. ХЬУІ). Духовна та світська лірика. Співапики Безсоновт. П. Каліки перехожіе. ІЗII. М. 1861 З1864. Б і н ь к о в- скій И. Рождествен. святки на Вольти. (КС. XXIV). Бодянскій Іос. О народной поззіи славянскихі, племені.. М., 1837. Боржковскій В. Дві лирницкія пісни. (КС. XXVII); Лирники. (КС. XXVI). Вгііскпег А1. РІЄ5ІІІ роїїіко-гизкіе. (РЬ. 1911, IIЗIII). Рец. 3. Кузелі в ЗНТШ. СХІІІ; Ріезді гиїКіе. (Р1. 1913, II). ^асїаш г ОІехКа (гаїезКі). Ріеіпі роІ5кіе і гихкіе Іисіи 8а1ісу]5кіе?о. Л., 1833. Веселовскій А. Любовная лирика XVIII в. Спб., 1909. Веселовскій А. Разьісканія вт> области рус. духовнмх-ь стиховь. (СОАН. XX, XXI, XXVIII, XXXII, ХЬУІ, ЬІН). В о з- н я к М. Два співаники половини й третьої четвертини XVIII в. (ЗНТШ. СХХХІІІ); 3 культурного життя України XVIIЗXVIII вв. Л. 1912. Відб. з 522 Важніша література предмета ЗІІТШ. СУПІЗСІХ; 3 фольклорних занять Маркіяна Шашкевича. (ЗПТШ. СІХ). Гезень Г. Гус. цсрковньїя писни, употрсблявшіяся у римскихь католиковь вь пол. XVIII в. (Современная Дотопись, 1870, 13). Не1ег^ІІ82 Е. ^ротпіепіа Іаі тіпіопусп. Кр. 1876. НпаІ]ик V. Еіп егоІі8сЬс8 ІІКгаіш8спез Ілео! аи$ дет XVII. Таїїгпітсіегі. Липськ, 1919. Відб. з "А]'6ршлофVТ?Іа", VI; Кілька духовних віршів. (Співанник із Грушова). (ЗІІТШ. ЦУІ); Лірники. Лірницькі пісні, молитви, слова, звістки і т. ин. про лірників повіту бучацького. Відб. з ЕЗ. II. Л., 1896; Причинок до літератури нашого віршотворства. (ЗІІТШ. XXI); Угро-руські духовні вірші. (ЗІІТШ. ХЬУІ, ХЬУІІ, ХІЛХ). Відб. Л., 1902; Угро-р. співанник Івана Грядилсвича. (ЗІІТШ. ЬХХХУІШ; Хоценський співаник Левицьких. (ЗІІТШ. ХСІ). Г(оловацкій) Я. Двь1 галицкія пь-сни. (КС. XII); ІІародньІя п%сни Галицкой й Угорской Руси. І, II, III, 1-2. М., 1878. Рец. Ол. Потебні в "Отчеть1 обь 22-гомь присужденіи Уваровскихь премій". Горленко В. Кобзари й лирники. (КС. VIII і X); Три псальмьі. (КС. V). Гринченко Б. Зтнографическіе матеріали, собранньїе вь Чсрнигов- ской й сосїднихь еь ней губерніяхті. Т. III. Ч., 1899. Наприкінці: Указатель книгамь й періодическимь изданіямь, вь которьіхь напечатаньї малорусскія народьія пїсни. Грушевський М. Кілька духовних віршів з Галичини. (ЗІІТШ. XIV); Співанник з початку XVIII в. (ЗПТШ. XV і XVII). Даниловіы В. Кь исторіи украинскихь духовньїхі) стиховь. (КС. ЬХХХУІІІ); Иенародньїя писни вь украинскомь фольклорі. (СХО. XVIII. X. 1909). Гец. В. Гнатюка в ЗІІТШ. ХС; Среди кобзарей й лирниковь. (ИВ. СХХУІ). Демуцький II. Ліра і її мотиви. Зібрав в Київщині... К. 1903. Гец. В. Д(оманицького) в КС. ЬХХХІІІ. Доманицкій В. Совремсиньїя колядки й Іцедривки. К., 1905. Відб. з "Памятной Книжечки Кіевской губернія на 1905 г.". Е. П. Псальма XVIII ст. (КС. XVIII). Егоровь І. Вирши о смерти вь синодики XVIII ст. (КС. ЬХХХІ); Синодикь, писаними сь 1734 по 1813 г. (КС. ЬХХХІІ). Ждановь Ив. Кь исторіи рус. стихосложенія. (По поводу книги В. Н. Псретца. Изь исторіи русской пьсни. Ч. І й II. Спб., 1900). (ЙОЛИ. 1900, IV). Житецкій П. Историко-литературньїя изслїдованія й матеріали. Томь І. Изь исторіи русской писни. Часть 1 (1З425). Часть 2. (1З209). Сочиненіе Перетца. Спб., 1900. Відб. з "Отчета о присужденіи премій митрополита Макарія вь 1901 г.". Спб., 1903. Закревскій II. Старосвьтскій Бандуриста. Кн. 1. Избранния малорос, й галицкія пїсни й думи. М., 1860. З пісень Марусі Чурай. (3. І). Карскій Е. Три малорус. писни изь поль. сборника XVII в. (ГФВ. 1905, IV). Ковальский В. Іоаннь Благослав-ь й діалекть словсньскій. (СО. 1856, 41З42). Колядки на Подоліи (КС. ГХІУ). КоІЬеге О. РоКисіе ІЗIV. Кр., 1882З89. Корниловичь М. Изь областя мїстна- го народнаго творчсства. (Изь Грубсшов. у.). (КС. ЬХІІІ). Котовичь Й. Богогласникь, его значеніе й употребленіе вь народі. (ВВ. 1866, 127). Кристь Е. Кобзари й лирники Харьков. губерній. (СХО. XIII). Куд- ринскій О. "5ІаЬаІ таїег сіоіогова" вь пародіюй поззіи Вольт, губ. (КС. ХІЛІІ). Кулжинскій І. НЬкоторьІя замїчанія касательно исторіи й характсра Малорос, поззіи. (УЖ. 1825, Часть V, 1З3). Лавровскій Л. Стихотворное жьітіе преподобно-мученика Макарія, архиман. Овруч, й Канев. игумена. (КС. ЬХХХІУ). Левицький В. Народна руска співачка Маруся Гордісвна Чурай. Біографічний нарис після А. Шклярсвского. (3. І). З М' Л. Бида (лирньщька писня). (КС. ЬХХХІІ). Майковь Л. О старянньїх'Ь рукописньїхь народннхь пьсень й бьілинь. (ЖМНП. ССХХІІ). М а к с й- Важніша література предмета 523 мовичь М. Малороссійскія ІІЬсни. М., 1827; Сбориик-ь украинскихь пісень. Отдїль псрвьій. Украинскія думьі. К., 1849; Украиискія народ, пїсни. М. 1834. Малинка А. Замітка о двухь лирпикахт> Черкиг. губ. (ЗО. ІЛІІ) (1902, 2); Кобзарь Пет. Гарасько и лирникт, Мак. Прмщснко. (КС. ХІЛІ); Лирникь Андр. Корніенко. (КС. Ь); Лирникь Евд. Мьїкит. Мокровизь. (КС. ХЬУІ); Лирникь Анан. Гомьшюкь. (КС. ЬХІШ; Прокопь Чубь. (Псрсходньїй типь кобзаря). (ЗО. XII [1892]). Масловт, С. Лирники Полтав. и Черниг. губ. (СХО. XIII); Сборникь матеріалові, по малорусскому фольклору. Ч., 1902. Метлинскій Ам. Народньїя юж- Іюрусскія ПБСНИ. К., 1854. Мировичь II. (Доб рянський). Библіографическое и историко-литературное изслїдованіе о Богогласникьч Ві., 1876. Пауменко В. Малорус. пйсня вь изданіи 1794 г. (КС. ЬХУІ); Рукописньїй альбомь Андрея Ищепка 1780З82 гг. (КС. XXIV); Тетрадки- альбомьі нач. XIX в. (КС. ЬХХІ). Неймань Ц. Малорус. пьчгенникь XVIII в. (КС. IX). Новицкій Ив. Украинскій варіанта писни "про ягничку". (КС. XII). Раиіі 2. Ріезпі Іисіи ги$кіеео ^ Саііс^і. ІЗII. Л., 1839. Перетці) В. Замітки и матеріали для исторіи пїсни вь Россіи. ІЗVIII. (ИОАН. VI, 2). Відб. Спб. 1901. Рец. Ів. Франка в ЗНТШ. XIV; Историко-литературньїя изсль-дованія и матеріали. Томь І. Изь исторіи рус. писни. Часть 1. Начало искусственной поззіи вь Россіи. Изслїдованія о вліяніи малорус. виршевой и пародіюй поззіи XVIIЗXVIII в. на всликорусскую. Кь исторіи Богогласника. Часть 2. Приложенія. Описанія сборниковь псальмь, кантовь и пьхєнь. Вирши изь старопечатнмхь изданіи. Малорус. писни изь рукописей XVIII в. Указатели. Спб., 1900. Рец. І в. Франка в ЗНТШ. ХІЛ, А. М. в ЗО. ХЬУІІ (1901); Кілька пісень кін. XVII З поч. XVIII в. (ЗНТШ. ІХХХУІ); Кілька старих вірш. (ЗПТШ. СІ); Малорусскія вирши и пьсни вь записяхь XVIЗXVIII в.в. (ИОАП. IV, З, 4). Рец. Ів. Франка в ЗНТШ. XXXVIII); Повьія даннмя для исторіи старинной украинской лирики. ІЗIV. (ИОАН. XII, 1); Рец. Ів. Франка в ЗНТШ. ЬХХІХ; Отвьть И. А. Шляпкину. (ЖМНП. СССХЬІІІ); Очерки по исторіи поотическаго стиля вь Россіи. (Зпоха Петра Вел. и начало XVIII ст.). ІЗIV. Спб., 1905. Відб. з ЖМНП. VЗVIII. Спб., 1907. Відб. з ЖМИП.; Очерки старинной малорус. поззіи. (ИОАН. VIII (1903), 1). Рец. І в. Фра- нка в ЗПТШ. І_,У. Петровь П. Кь рспертуарамь лирниковь. В. І. Ні. 1913. Піснь пресв. Богородици чудотв. Почаєвской. (3. І). Роро\УзКі В. РІЄ8ІІІ Іийи ги5кіе?о тл \УЇІ 2а1е\уап5гсгугпу. (2\УАК. 8). Потебня А. Малорус. народная пьхня, по списку XVI в. Во., 1877. Відб. з ФЗ. П ч и л- к а О. Украинскія колядки. (КС. ЦСХХЗЬХХХІ). С. Н. И. Старинньїй канть. (КС. XV). Савичь Кл. Замьтка о польс. набожньїхь пйсняхь и о рус. "Богогласникї". (ПЕВ. 1885, 34). Сїцинскій Е. "Набожньїя" п%сни вь честь Тьівровской иконьї Божіей Матери. (ПЕВ. 1889, 7). Сперанскій М. Духовньїе стихи изь Курской губ. (ЗО. 1901, 3). Срезневскій В. Климовскій-Климовь, козакь-стихотворець и два его сочиненія. (СХО. XVI). Відб. X., 1905. Рец. В. Перетца в ЗНТШ. ЦСХІІ. Студинський К. Лірники. Студія. Л., 1894. Відб. з 3. XV. Т а г п о №- ЫКі ЗІ. О КоіцсІасН, Кр., 1894. Тихановь П. Чернигов. старцьі. (Псалки и криптоглоссонь). (ТЧАК. II). Томашівський С. Замітка до пісні про Штефана воєводу. (ЗНТиІ. ЬХХХ). Трипольскій Н. Сказаніе о чудотв. иконь- Бож. Матери Дерман. и пїсни вь честь ея. (Вольшскій историко-ар- хсологическій Сборникь, І). ТрудьІ зтнографическо-статистической зкспе- диціи вь Западно-русскій край, V. Спб., 1874. Тюменевь И. Лирницкія пїсни. З передмовою Н. Рагозина. (ВАИ. 1885, IV). Ф ранко І в. 524 Важніша література предмета (Миронь). "Воянцка пісня". (КС. XXIII); Духовна й церковна поезія на Сході й на Заході. Вступ до студій над "Богогласником". (ЗНТШ. СХІІІ); Наші коляди., Л. 1890. Відб. з Д.; Нові причинки до історії вірші на Вкраїні. (ЗНТШ. ХІЛ); Пісня про правду і неправду. (ЗНТШ. ЬХХ). Відб. Л., 1906; Піснь о світі. (КС. XXIV); Червонорусскія вирши XVIII в. (КС. XXXIV). Хоткевич Гн. Дещо про бандуристів та лірників. (ЛНВ. XXI); Нісколько словь обь украинскихь бандуристахь й лирникахь. (ЗО. ЬУІІ). Ч и к а л е- нко Е. Лирньїкь Василій Морозь. (КС. ІЛІ). Школиченко М. Пісня лірника про соцького. (3. XVI). Шляпкинь Й. Замітка на отвіть г. Перетца. (ЖМПП. СССХІЛУ). Щоглова С. "Богогласникь". Историко-ли- тературное изслідованіе. К., 1918. Відб. з КУЙ. Рец. Ф. Сушицького в ІШ. 1919, 1З2, А. Лободи в ЗУАН. І. Щурат В. Двоязичні тексти українських пісень XVIII ст. (ЗНТШ. СХХХІ); 3 незнаної польсь. рукописи XVII в. (ЗІІТШ. ЬХХІУ); Із старої галицької літератури. І. Дві пісні А. Якубинського про самбірську Богородицю з 1770 р. (ЗНТШ. ЬХХХІІ); Із студій над почаїв. "Богогласником". Квестиї авторства і часу повстання деяких пісень. Л., 1908. Відб. з "Ниви". Рец. Ів. Франка в ЗНТШ. ЬХХХУ; Маріинський культ на українських землях давно! польської держави. Л. 1910. Відб. з "Ниви". Яворовскій Н. Памятники уніатской церковно-литера- турной діятельности вт> конці прошлаго и началі настоящаго столітія. (ПІіВ. 1869,5,7З8). Яворскій Ю. Два замічательнмхь карпато-русскихь сборника ХУІІІ-го в., принадлежащихь Университету св. Владиміра. Описаніе рукописей и текстьі. К., 1909. Рец. Ів. Франка в ЗИТШ. ХСІІІ; Новьія данньїя для исторіи старинной малорус. пісни и вирши. ІЗXII. Відб. з ВИД. 1921., Л., 1921. XIIIЗXIX. Відб. з ВСИ. на 1923 р. Л., 1922. Я н- ч у к ь II. Замітка о старьіхь рукописньїхь пісенникахь. (КС. XXIII). Ящуржинскій Хр. Колядки религіозно-апокрифическаго содержанія. (КС. ХЬУІІІ); Уніатская колядка. (КС. XXXVI). Письменство історично-національної традиції АЗс к і й Ал. Васильковская таможня и городничіс-монахи. (КС. V). Антоновичіы В. Записки кіев. міщанина Божка Бальїки о московской осаді 1612 г. (КС. III); Источники для исторіи Юго-запад. Россіи. Літографовані виклади. К., 1881; Православньїй монастьірь и его уніатская літопись. (Кт> исторіи сатановскаго монастьіря подольской єпархій). (КС. І). Бслей Ів. Причинок до питання про час появи "Історії Руссов". (ЗІІТШ. VII). Білозерскій Н. Южнорус. літописи. К., 1856. Бодянскій О. Историческос свідініе обь Ал. Ив. Ригельмані. (ЧОМУ. III, 6); Описаніе о Малой Россіи и Украйні. Сь приложеніями. Сочиненіе Станислава Зарульскаго. (ЧОМУ. III, 8); Літописець о первомь зачатій и созданіи святьія обители монастьіря густинского. (ЧОМУ. III, 8); Літопись самовидца о войнахь Б. Хмельницкаго и о междоусобіяхь, бьівшихь вь Малой Россіи по его смерти. Доведена продолжителями до 1734 г. (ЧОМУ. II, 1). В а- с и л е н к о II. Кь исторіи малорус. исторіографіи и малорус. общественнаго строя. (КС. ХЬУП). Величко С. Літопись собьітій вь Югозападной Россіи вь XVIII в. Изд. Вр. Ком. для разбора древнихь актовь. І. К., 1848. II. К., 1851. III. К., 1855. IV. К., 1864. Владиміровь П. Южнорус. житіє св. Владиміра XVII в. (КС. XXIV). \У6.)СІсКі К. ЬаІорі$іес ^асЬіта Тегіісга. 2 ге.Корі$и ч'уйа?... ІЗН. В., 1853. Горбань М. Кілька уваг до питання про автора "Исторіи Руссовь". (ЧШ. 1923, 6З7); Повий список літопису "Краткое описание Малороссии". X., 1923. Горленко В. Изь исторіи Важніша література предмета 525 южмо-рус. общества нач. XIX в. (Письма В. Й. Чарньїша, А. Й. ЧспьІ, В. Г. Полетики и замітки кт> нимг>. (КС. ХЬ). Стаття Горленка увійшла в його "ЮжІІорусскіе очсрки и портретьі", К., 1898. Грабянка Г. Дййствія... Видання "Врсм. Ком. для разбора дрсвнихт. актовь". К., 1854. Григоровичіы II. Канцлерь кн. Ал. Андр. Безбородко вт> связи ст> собьітіями его времени. І. 1747З1787 гг. (СИО. XXVI). II. (СИО. XXIX). Грушевскій Ал. Кь судьбЬ "Исторіи Руссовг.." Зпизодь изі. украицской исторіографіи XIX в. Відб. з ЧОН, XIX; Кт> характеристик^ взглядовь "Исторіи Гуссов-ь" Спб., 1908. Відб. з ИОАН. XIII (1908), 2. Д о р о ш е н- к о Д. "Исторія Русовії" як памятка української політичної думки II пол. XVIII ст. (ХУ. VЗVI); Огляд української історіографії. Пр., 1923. Зпитафіоігь вознаго Ан. Чечеля, 1765 г. (КС. ЬХУІІ). Заклинський К. "Літопись Хмельницька". Критичний розбір. (3. II); Руські літописи і літописці XVII ст. (Критичний розбір). (3. І). (Зубрицький Д.) Львовская русская л^топись. (РИС. III, 3). Исторія Руссовь, или Малой Россіи. (ЧОМУ. І, 1З4) і окр. М. 1846; Подробньїй обзорь Исторіи Руссовт> ст> указателемт. кт> нсйже З Ос. Бодянського (там же III, 1848) К. В. Вт, защиту неизвїстнаго покойника З автора "Исторіи Руссовт,". (Пк., 1881, 128). Калиновського Г. "Описаніе свадебиьіх-ь украинскихт, простонародних!, обрядові," пер. в Архив-і историко-юридическихь СВЇД/БНІЙ о Россіи" II, 2. Карповь Г. Критическій обзорт> разработки главньіхт> рус. источниковт., до исторіи Малороссіи относящихся. М., 1870; Малорос, лїтописцьі о начали исторической д^ятельности Б. Хмельницкаго З в додатку до праці: Начало исторической дйятельности Б. Хмельницкаго. М., 1873. Клеванові> Ал. Обі, Исторіи Русов-ь. (Ми. 1849З1853). Комаров М. (Уманець). Ан. Головатий. Запор, депутат і кобзарь. Л., 1891. Відб. з П.; Оповідання про Антона Головатого та про початок Чорномор. козацького війська. Спб., 1901. Короленко П. Головатий, кошевьій атамант, чсрномор. козачьяго войска. (КСК. XI); Первьіе четьіре атамана б. черномор. (ньшї кубам.) козачьяго войска. Кд., 1892. Костомарові, II. Поїздка вт, Батуршгь. Пк., 1881, 97). Кревсцький І. Українська вірша про уманську різню. (ЗІП'Ш. ЬХХІІ). Крижановський Ар. Руська "Кройника" з XVII в. (ЗІІТІЛ. ХІЛІ). Кулишт, П. Плачь россійскій. (Ос., 1861, V). Лазаревскій А. Генеральний обозньїй Вас. Касп. Борковскій. (КС. Х1ЛУ); Говоріть ли Полуботокт, Петру Вел. рїчь, приводимую Конисскимі>? (Ос., 1861, VIII); Кн. Потсмкиїгь и малорус. пїсни. (КС. XXXV); Образчик-ь старинной малорус. опитафіи. (КС. XII); Опущенная вь почати страница изт, літописи Грабянки. (КС. ХЬУІІ); Отрьівки изт, дневника гетманской канцелярій за 1722З1723 г. (ЧОН. XII); Отрьівки изт> семейнаго архива Полетикт,. І. Происхождсніе Полстикт,. Сардинія о жизни Г. А. Полетики. (КС. XXXIII). II. Шесть писемт, разньїх-ь лиц-ь о библіотек^в Г. А. Полетики. (там же). III. Догадка обь автори "Исторіи Руссовт,". (там же); Поминка предкові,. (КС. ЬХХУІ); Прежніе изьіскатели малорус. старини. Я. Мих. Марковичь. (КС. ХЬУІІ); Частная переписка Г. А. Полетикї. (1750З1784 г.). (КС. ХЬЗ ХІЛ, ХЬІІІ, ХЬУ, ХЬУІІ, ХЬІХЗЬ). К. 1895. Рец. М. Вороного в ЗНТШ. XIV; Чернигов. лїтопись по новому списку. (1587З1725). (Приложеніе кт> КС. 1890 г. МатеріальІ по исторіи, литератур% и зтнографіи южной Россіи). Левицкій О. Автобіографическая "сказка" малорос, лїтописателя Ст. Лукомскаго. (КС. XXX); Вирши о МазепЬ и ЧарньІшЬ 1710 г. (КС. ПХ); Оньїть изслїдованія літописи Самовидца. (Вступна розвідка до видання Київської Комісії з 1878 р.); Потемкинь и черноморцьі (КС. XIX). Львівський 526 Важніша література предмета літопис видав перший раз Войціцкий латинкою в "К\уаПа1пік-у \аикоЫ'-ім", 1835, II, 1836, III, другий раз Мацєйовский в скороченім польськім перекладі там же, третій раз М. Погодін з оригіналу, котрий доставив йому Д. Зубрицький, в РИС. 1838, 3, а четвертий раз А. Петрушевич із копії Як. Головацького в НСМ. 1867. Текст Густинського літопису, наскільки він різниться від Іпатського кодексу, надрукований в II т. "Полнаго собранія русскихь лтітописсй" (Спб. 1843) в додатку до Іпатського літопису. Ло- бода 0. Вирша о сожженіи мліевскаго ктитора Дан. Кушнира. (КС. XIV). Майковь Л. Кь вопросу обь "Исторіи Русовь". (ЖМНП. ССЬХХХУІІ). Спб., 1893. (Рец. М. Грушевського в ЗПТШ. IV). Під наг. "Малорус. Титі. Ливій" передруковано в книзі Майкова "Историко-литературньїе очерки". Спб., 1895. Максимович М. ИзвЬстіе о літописи Гр. Грабянки, изданной 1854 г. Кіев. Вр. Коміссіей. (Соч. І. К. 1876); Извістіе о южнорус. лїтоІІІІеяхь, изданньїхь Ник. Бїлозерскимь вь КіевЬ, 1856 г. (там же). Маркевичь Ал. Образчикь малорус. зпитафій XVIII в. (КС. VI). Маркевич Я. Дневникь генер. подскарбія... (1717З1767 гг.). Изд. "Кіев. Ст." подь ред. Ал. Лазаревскаго. Ч. І. (1717З1725 гг.). К., 1893. Ч. II. (1726З1729 гг.). К., 1895. Ч. III. (1730З1734 гг.). К., 1897; Дневник... т. IV. 1726З1740 роки. Видав Вадим Модзалевський. Жерела до історії України-Руси, XXII. К.ЗЛ., 1913. Милорадовичь А. Возра- женіе депутата Г. Полетики на "Паставленіе малорос, коллсгіи господину жь депутату, Дим. Паталину". (ЧОМУ. 1858. III). Модзалевскій Б. Вас. Григ. Рубань. (РС. 1897, VIII). Морозь Д. Какь справляли черноморцьі своє новосельс на Тамани й какія бьіли по ссму случаю ричи й пт>сни. (Совремснная рукопись). (КС. V). II а у м е н к о В. Памятникь украинской литературьі к. XVIII в. (КС. XXXII); Хронографи южно-рус. редакцій. (ЖМНП. 1885, V). Пеустроевь А. Литературньїе дьятели XVIII в. І. В. Гр. Рубань. Спб., 1896. Пост. С. Благодарственное письмо Г. А. Полетики своимь вьіборіцикамь за избраніе вь званіе депутата вь Комиссію для сочиненія проекта поваго уложенія. (КС. XXXI). Онацький Єв. Ще про автора "Исторіи Русовь" (НМ. І). Орленко Л. Книжні відомости українців про Московське царство наприкінці XVII ст. (У. 1914, III). О томь, что случилось на Украйні сь тоя порм, какь она Литвою завладь-ла, ажі, до смерти гетмана войска зап. Зим. Б. Хмельницкаго, повь-стію скажемь пространно. (ЧОМУ. III, 5). Перетць В. Историч. вирши по рукописи ІІач. XVIII в. (КС, І.ХІ\). Петлюра С. З переписки Хв. Квітки з Ан. Головатим. (У., 1907, VIIЗVIII). Петрикевич В. Літопись С. Величка а "*о]па Вото^а" С. Твардовского. Терн., 1910. (ЗГТ. 1909/10). РеІгоЫ- А1. З 2ІІескі] Р. Оіе Кіегіегіа^е Во^сіап Сптеїпіскі'ї Ьеі Вегезіссгко ат Кіиззе 5!уг 1651 іп ?Іеісп7.еШпЧег роеіізспег ВеагЬеі1ІшЧ. (А5Р. II). Петровь II. Разговорь Великороссіи сь Малороссіей. (По поводу хранящейся вь Румянцевскомь музе% рукописи подь такимь заглавіемь, южно-рус. проис- хожденія, II пол. XVIII в. сь поздн%йшими замітками Й. Бецкаго). (ИВ. 1881, V); Разговор-ь Великороссіи ст. Малороссіей. (Литературньїй памятникь II пол. XVIII в.) (КС. І); Дополнсніе "Разговора"... (КС. III). Петрушевичь А. Историческая пЬснь Карпаторуссовт, изь 1683 г. (ЛСМ. 1886). Полети ка Г. МІІ%ніе на читанньїй вь 1768 г. вь Коммиссіи "Проекті, правамь благородньїхь". (СИО. XXXVI. Спб. 1882). По поводу столйтія со времсни смерти кн. А. А. Безбородка. (КС. ]~<Х.У). Ригельмань Александр-ь. ЛЬтописное пов^ствованіе о Малой Ррссіи. М., 1874. Відб. з ЧОМУ. Різниченко В. З минулого Батурина. (Історичні нариси). Ч. II. К., 1916. Розановь С. "Кройника" 1636 р. (УНЗ. М., 1915). Важніша література предмета 527 Самовидца Льтопись по новооткрьггьімь спискамь сь приложсніемь трехь малорос, хроникь: Хмелницкой, "Краткого Описанія Малороссіи" й "Собранія Историческаго". Видання "Кіев. Врем. Ком. для разбора дрсвнихт> актовь." К., 1878. Сборникь ль-тописей, относящихся кь исторіи Южной й Запади. Руси. К., 1888. Рсц. Ів. Новицького в КС. XXVIII. Симоновскій П. Краткое описаніе... М., 1847. (ЧОМУ.). Сластіон Оп. Портрети Ан. Головатого. (ІІМ. 1918, 3). Соболевскій А. Памятники древне-рус. литературьі, посвященньїе Владимиру св, (ЧОП. II); Псальма о Дорошенки. (ЧОН, XV). Ставровскій К. Стихотворньїй памятник-ь нашествія шведовь на Украйну. (КС. V). Современньїе стихи на измьтіу МазспьІ. (КС. VI). Сумцовь II. Слово о бездождіи. (СХО. XXI). Тиховскій Ю. Имя автора "Героичньїхь стиховь о славньіхт> военньїхь дїйствіяхь войскь запорожскихь". (КС. ХІЛ). Тихонравовь Н. В. Г. Рубані,. (Соч. III, 1. Спб., 1898). Франко І. Вірша єпископа Й. Шумлянського про події 1683З1686 рр. (ЗІІТШ. XXXIX); "Жарт непотребний". Історична вірша з р. 1702 на історичнім тлі. (ЗІІТШ. СУІІ-СУІІІ); Інтердікт в селі Купині. (ЖСЛ. II); Лйтопись Подгорецкаго монастьіря. (Приложеніе кь КС. 1890 г. Матеріали по исторіи, литературт, й зтнографіи южной Россіи); Хмельни- Ідина 1648З1649 рр. у сучасних віршах. (ЗНТШ. XXIIIЗXXIV). Відб. Л., 1898. Ханенко II. Діаріушь. М., 1858. ЧОМУ.). Шафонскій Аф. Черніг. намь-стничества топограф, описаніе ст> краткимь географ, й истор. описаніем Мальїя Россіи, изь частей коей оное намт>стничество составлсно. К. 1851. (Передр. з 1786 р.) Іапо\у$кі 1^. О ІаК гчійпе] "ІШІоді КІІ8о\у". (Ратіадкота Кзіеда ки исгсгепіи 45-1е1піе] ргасу Шегаске] ргоР. гіг. 5огеГа Тгеїіака. Кр. 1913). Гец. В. Дорошенка в ЗІІТШ. СХУ. Історична пісня й козацький епос Андрісвскій М. Козацкая дума о трсхь азовскихь братьяхь вь пересказт, сь об-ьясненіями й разборомь ея. Од. 1884. Рсц. Ц. НеймаІІа в КС. IX. Антоновичь Вл. й Драгомановь М. Историческія пьчлш сь обьясненіями. Т. І. К., 1874. Т. II. К., 1875. Арабажинь К. Историческія пЬсни й думьі малорус. народа. (Исторія рус. литературьі З під ред. Анічкова, II, М., 1908). Ба-скій Г. "Пьсня запорожцев о вьіселеніи вт> Турцію по уничтоженіи СЬчи. 2. ПЬсня черноморс. козаковь на взятіе Измаила. (КС. II). Барсовь Н. Три малорус. п^сни изь періода крьімской кампаній. (КС. XI). Будзиновський В. Козацькі часи в народній пісні. Л. Рец. Ів. Франка в ЗНТШ. ЬХХІИ. Буслаевь в. Обь зпичсскихь вьіраженіяхь украинской поззіи. (Ми., 1850, II). Передрук в "Историческіе очсрки рус. народной словссности й искусства". Спб., 1861. Васильєві, М. Рекрутчина вь малорус. пт>снт>. (КС. XXVIЗXXVII). Вовк (Кондратовичь) Хв. Задунайская Ст,чь (по МБСТНЬІМЬ воспоминаніямь й разсказамь). (КС. І). Горленко В. Бандуристь Ивань Крюковскій. (КС. IV); Двї малорус. думьі. ОО. XV). Григорев-Наш. Історія України в народніх думах та піснях. К., 1918. Грінчснко Б. Пісня про Дорошенка й Сагайдачного. К., 1908. Відб. з ЗУК. І. Сіеузгіог І. К. Магфпа КоЬіегпіскіеЧо, пісгпапс^о різагга І. XVI V/., Нізіоф о сгІегесН тіосігіегісасії і Тгспу р. ^кбЬо*і 5Іги5Іо*гі, од га,К ШагскісН 2Чіпіопсти. В., 1886. Гру шевський. М. Байда-Вишнсвецький в поезії й історії. (ЗУК. ПІ); Сучасна вірша про неволю Вишневенького. (ЗУК. X). Дашкевичь II. БЬІЛИНЬІ обь Алешї Поповичт, й о кончині богатьірей. (ЧОН. 1889, 3); ІІьчжолько слїдовь общенія Южной Руси сь югославянами вь литовско- 528 Важніша література предмета польскій періоді, ея исторіи, между проч. З вь думахь. (КИ.). Рец. Ів. Франка в ЗІІТШ. ЬХУН; Олексій Поповичі думьі "про бурю на Чорному морі." Відб. з збірника в честь Антоновича. К., 1905. Державинт, Н. Птісня про Морозенка. ОО. ЬУІ). Добровольський Л. Варіянт пісні 18 в. про земляні роботи. (ЗУК. X). Доманицкій В. Баллада о Бондаривнт, и панЬ Каневскомь. (ІІовьІе варіантьі й литература пт>сни). (КС. ЬХХХУІІІ); Пт,сни о Печаті. (Новьіе варіантьі и литература пїсни). (КС. ЬХХХУІИ); Драгоманов Н. Непевний варіянт думи. (ЖСЛ. III); Нові варіанти кобзарських співів. (ЖСЛ. III і IV); Нові українські пісні про громадські справи. (1764З1880). Ж., 1881; Політичні пісні українського народу XVIIIЗXIX ст. І. Ж. 1883. II. Ж. 1885; Розбір думи про бурю на Чорнім морі. (ЖСЛ. І); (ГЛІІ). Творці козацьких дум. (ЖСЛ. 1). ДумьІ и пїспи, исполняемьш Вересаемт> и записанньїя гг. Чубинскимь и Русовьімь. (ЗОРГО. І). Звариицкій Д. Запорожье вь остаткахь стариньї и преданіяхь народа. ІЗП. Спб., 1888; Ив. Дм. Сирко, славньїй кошевой атамань войска зап. низовьіхь козаковт>. Спб., 1894; Малорос, народ, пїсни, собр. вь 1878З1905 гг. Кс., 1906. Іеііпек Е сі. ІЖга]іп$ке биту. Пр., 1888. Рец. А. Степовича в КС. XXII. Ємець В. Кобза та кобзарі. З бібліографічним додатком 3. Кузелі. Бе., 1923. Єрофеєв Ів. Українські думи і їх редакції. (ЗУК. VI і VII). Ефименко П. Затерявшаяся птісня о собьітіяхь 1696 г. (КС. XV); Школа для обученія пт>вчихт> назначавшихся ко двору, (КС. VI); Житецкій П. Замітки о разньїхь методахь изучснія народньїхь малорус. думіы. (ЗО. 1895, 4); Мьісли о народпьіхь малорус. думахь. К., 1893. Відб. з КС. 1892 і 1893. Рец. В. Ягіча в А5Р. (1893) XV, 4, А. Пипіна в ВЕ. 1893, VI, А. Соболевського в ЖС. 1893, 2. Запор, пісня (КС. VII). Зуйченко П. Пт>сня на исходь запорожцевь за Дунай. (КС. XII). К-скій А. О музьїкЬ думт> и пісень ос. Вересая. (КС. III). Каллашь Вл. Двї малорус. думьі. ОО. 1892, IV); Палій и Мазепа вь пародіюй поззім. ОО. 1889, Н). Каманін їв. Українські богатирі козацької доби. (ЗУК. XI); Ще до пісні про Петра Сагайдачного. (ЗУК. П). Колссса Ф. Мсльодії українських народ, дум. ІЗII. МУЕ. ХНІЗXIV); Огляд україньско-рускої поезії. Л., 1905; Про генезу українських нар. дум. (Українські нар. думи у відношенні до пісень, віршів і похоронних голосінь). Відб. з ЗНТШ. СХХХЗСХХХИ. Л. 1921; Ритміка українських нар. пісень. Л., 1907. Відб. з ЗНТШ. ЕХІХ, ЬХХІЗЬХХІУ, ЬХХУІ; ІІЬег сіеп теїосііхспеп ипсі гпуіппщсіісп АиГЬаи сісг икгаіпіісЬсІІ гегіїіегепсіеп Се$апЧе сіег 8О?епапп1сп "КозаКепІіесІег". (III Коп^гезз сіег Іпіегп. Ми5Ік?Є5.). Ві. 1909; Українські нар. думи. Перше повне видання з розвідкою, поясненнями, потами і знимками кобзарів. Л., 1920. КоліивщиІІа вт> пйсняхті. (КС. III). Ко1Ьег? О. \Уоїугі. Кр., 1907. Корш Ф. До історії українського осьмискладового вірша. (ЗНТШ. ХСУІ). Костомарова Н. Богдані. Хмельницкій. Спб., 1904. (Собраиіе соч. IXЗXI); Историческая поззія и новьіе ея матеріали. (ВЕ. 1874, XII); Историческос значеніе южнорус. народного птісеннаго творчества. (Бесіда, 1872, IV, XII); Исторія козачества вь памятникахт, южно-рус. народнаго пвсеннаго творчества. (РМ. 1880, ІЗП, VЗVIII, 1883, VIIЗVIII); О воспоминаніяхь борьбьі козакові, сь мусульман- ством!, вь народной южно-рус. поззіи. (Литературное наслїдіс. Спб., 1850). Кулишь П. Записки о ІОжной Руси. ІЗII. Спб.,' 1856З1897. Л. М. Еще Варіанті, малорус. балладьі о Бондаривнт;. (КС. ХСІ). Лазаревскій А. Запорож. п%сня, записанная н^мцемь оть нт>мца. (КС. VII). Левіцкий І. Пісня про Бондарівну. (Степ). Лисенко Н. Характеристика музьїкаль- Важніша література предмета 529 ньіхь особешюстей малорус. думь й пісень исполняемьіх-ь кобзаремь Вересаем-ь. (ЗОРГО. І. К. 1873); (Боян) Народні музичні струменти на Вкраїні (3., 1894). Лисовскій А. Опьігь изученія малорус. думь. По., 1890. Рец. А. Степовича в КС. XXXIV. Лобань Й. Сказаніе о Бондарснкї по народньїмь преданіямь. (КС. І). (Лукашевичь П.). Малорос, й червонорус. народньїя пісни й думьі. Спб., 1836. Манжура Й. Запорожское расхищеніе. (Дві пісни о томь, кому достались запор, земли). (КС. І). Легенда й три пісни о Семені Палії. (КС. І). Мар- ковь А. Изь исторіи рус. бьілевого олоса. НІ. Кь бмлині о Глібі Володьевичі. (ЗО. ЬХП). Мартинович-ь П. Украинськи Записи. К., 1906. Відб. з КС. Мельникь К. Мемуари относящіеся кт> исторіи Южной Руси. 1З11. К., 1890З1896. Меруновичь К. Дума о Саві. (НСМ. 1868). Миллерь Ор. Великорус, бьілиньї й малорус. думьі. (Трудьі III арх. сьізда, II); Малорус. народньїя думьі й кобзарь Остапь Вересай. (ДНР. 1875, 4). Пауменко В. Шсня о Турбаевской катастрофі. (КС. ЬХХХІІІ); Происходженіс малорус. думьі о Самуил% Коткі;. (КС. VI). Кеутап С. Виту икгаіпБкіе. Кгесг о ер05іе ЬогасКіт Кизіпо*. Відб. з АІ. 1885 р. Рец. А. С-ка в КС. XV; Малорус. баллада о БондаривІІі й пани Каневскомь. (КС. ЬХХУІ); Маїефіу еІпоЧгаПс2пе г оКоІіс Р1І8Ко*а \у ро*. иро\уіес!от гсЬгапе рггег раппс; 7^. В. (2\УАК. 8. Кр., 1884). Несвицкій А. Еще о Турбаевской катастрофі. (КС. ІЛ). Новицкій Я. Малорус. историческія пісни, собр. вь Екатеринославщині вь 1874З1903 гт. Кс., 1908. Відб. з ЛЕК.; Малорус. иїсни, преимущественно историческія, собрашшя вь Екатеринославской губ. вт> 1874З1894 гг. (СХО. VI); Народная память о Запорожь^. Преданія й разсказьі. (ЛЕК. VII); Пйсколько предварительньїхт, замїчаній кт, пом%щенному вт, IV вьш. "Літописи" сборнику "Малорус. историч. піісни". (ЛЕК. V). Перетц В. Українські думи. (ЛПВ. XXXVIII). Познанскій Б. Дв% старьія украинскія пїсни й по поводу ихт>. (КС. XIII); По поводу статьи Ц. Г. Неймана о Бондаривнї. (КС. ЬХХУІІ). П о- т е б н я А л. Обт>ясішнія малорус. й сродньїхі, народньїхт, иЬсент,. В. 1883З1887. Ревуцький Д. Українські думи та пісні історичні. Огляд питання про думи. Тексти дум і пісень з історичними й літературними увагами. Бібліографія. Ноти в розкладі Л. Ревуцького. К., 1919. Р к л і ц ь- кий С. Пісні люду нашого про панщину й волю. Кре., 1918. Р у д ч е н- ко Й. Чумацкія народньїя писни. К., 1874. Ки1іКо\у$Кі Ей. 2арі$Кі еІпойгаПсгпе г ІЛгаіпу. (7ЛУАК. III). С. А. Украинская дума вт. польс. литературЬ. (КС. ЬХУ). С. II. Пїсня на кн. Домин. Заславскаго. (КС. XIII). Свснціцкий 1л. Похоронне голосінє і церковно-релігійна поезія. (Студія над розвитком мотивів народньої словесности). (ЗНТШ. ХСІ1ІЗХСІУ); Похоронні голосіння. !ЕЗ. XXXIЗХХХП). Сластіоновь А. Кобзарь Мих. Кравченко й его думьі. (КС. ЬХХУШ; Мелодії українських дум і їх записування. (РК. 1908); Записування дум на фонографі. (РК. 1909); Кобзарі. (РК. 1910). Сперанскій М. Южно-рус. пісня й современньїе ея носители. (СІЮ. V). Степовичт. А. Кт> вопросу о происхожденіи думь. (По поводу статьи г. Равитьі о думах-ь). (КС. XXXVI). Сумцовь Н. Дополненіс кь статьі о дум^ про Алексія Поповича. (КС. Х.І.ІУ); Дума обь Алексії Поповичі;. К., 1894. Відб. з КС. ХІЛУ; Замітки о малорус. думахь й духовньїхь вт>ршахі.. (ЗО. 1895, 1); Изученіе кобзарства. (КС. ЬХХХУП); КІ, вопросу о происхожденіи думьі о смерти козака бандуриста. (КС. XXVI); К'ь исторіи изданія малорус. исгорическихі> пісень. (ИОАН. IV, 3); Новьій варіанть думм "Алексій Поповичь". (КС. XI); О кобзаряхь. (ТрудьІ XII археол. сьізда, III); Слобідсько-українські історичні пісні. Черкаси; Совре- 530 Важніша література предмета мсіпіоо изучсніе кобзарства. (СХО. XVI); Українські думи. (ЗІІТШ. СХУІІЗСХУПІ). Танкові, А. Из-ь недавией исторіи малорусскаго козачества. (КС. ЬХІ). Тершаковець М. Вегіеїшпесп сіег ІЖгаіпіїсНеп пі5Іогі8с1]еп Пейег ге$р. "Оішсп" хит їисіїїауіїспеп УоІКхерої. (А8Г. 1907, IIЗIII). Тимченко Єв. До питання про стосунок українських дум до півдсннословян. епосу. (ЗУК. II). Тиховскій П. Кобзари Харьков. губ. (СХО. ХШ). Ткаченко-Петренко Е. ДумьІ вт, изданіяхь й изслЬдо- ваніяхь. (У. 1907, III). ТгеІіаК ^. Оашіа росг^а ги5І;а. (Епсукіоресі]а ГоізКа. XXII. Кр.). Томашівський С. Маруся Богуславка в українській літературі. Л., 1901. Відб. з ЛИВ. У(хач (О)хорович) К(ость) (К. Ф. У. О.). Кобзарь Ос. Всрссай, его думьі и писни. (КС. III); Кодснская книга и три бандуриста (КС. IV). Фаминцьінь Ал. Домра и сродньїе ей музьїкальньїс инструмснтьі рус. народа. Балалайка. З Кобза. З Бандура. З Торбаніы. З Гитара. Спб., І891. Франко Ів. Розбір думи про бурю на Чорнім морі. (ЖСЛ. І); Студії над українськими народніми піснями. Л., 1913. Бідб. з ЗІІТШ. ?ХХУ, ЬХХУІ, ЬХХУІІІ, ЬХХХІІІ, ХСІУ, ХСУ, ХСУІІІ, СІ, СІПЗСУПІ, СХЗСХІІ. Ха ланок і й М. Малоруськая дума про Байду. (СХО. XV). Гец. В. Гнатюка й М. Грушевського в ЗНТШ. ІХХХУІ"; Южно-слапянскія сказаній о КралевичЬ МаркЬ. В., 1893. ІДеретелев-ь Н. Опьіть собранія старинньїхь малорос, пісень. Спб., 1819. Шиманскій Гр. Поправки кт> разсказу о Бондаренка. (КС. IV). Широдький К. Дещо про художню обстапову старого українського театру. (Со., 1913, 7З9). Я ги чт, В. О славянской пародіюй поозіи. І. Историческія свид%тельства о пЬніи и пїсняхь сланянскихт, народові,. (СЕ. 1878). Переклад II. За- дерацького з хорватського журналу: "Касі ,ІиЧо5Іауеп8Ке АЇсас1еті]е гпаполі і Ііт]е1ноз!і", XXXVII; Загреб, 1876. Ястребові, В. Гайдамацкая пїсня. (КС. XIII). післяслово Замітки до "Історії української літератури" та літературознавчої концепції М. С. Возняка Книги, як люди, мають свою біографію З від народження до смерті й... до безсмертя. Така доля судилася і книзі М. С. Возняка "Історія української літератури". Вже близько сорока років спочиває академік Михайло Возняк на Личаківському цвинтарі. І здавалося, про нього забули: жодної книги про вченого, жодної порядної статті, навіть бібліографічного списку друкованої спадщини! Не пошанувала його й Академія наук України, дійсним членом якої він став у 1926 р. У Львові на будинку Інституту українознавства АН України, що по вул. Винниченка, 24 (колишня Радянська, 24), де він трудився від зорі до зорі майже все своє творче життя, встановлені меморіальні дошки видатним українським письменникам і вченим З Лесі Українці, Філарстові Колессі, Василю Стсфанику, Володимиру Гнатюку. Тільки йому не вистачило місця. І чи тільки йому? Як не дивно, забракувало куточка ще й для таких велетнів рідної культури, як Іван Франко, Михайло Грушсвський, Олександр Барвінський, Михайло Павлик та багато-багато інших, для котрих цей історичний будинок був центром наукової й видавничої роботи. Та, на щастя, не забуває свого професора Львівський університет ім. Івана Франка. Тут встановлена стипендія його імені для студентів, його ім'я присвоєне кафедрі української літератури, яку він очолював багато десятків років, продовжує видаватися заснований М.Возняком ще у 1948 р. науковий збірник "Іван Франко. Статті і матеріали" (зараз під назвою "Українське літературознавство"). Саме зі стін Франкового вузу вийшла ідея перевидання тритомної "Історії української літератури". У тісному колі спеціалістів з різних гуманітарних наук (істориків, філологів, фольклористів, бібліографів), зібраних дирекцією видавництва "Світ", було вирішено приступити до серійного видання наукової спадщини вчених Західної України, передусім таких, як академіки М. Возняк, К. Студинський, В. Щурат, Ф. Колссса, В. Гнатюк, І. Крип'якевич. Внесок цих учених у національну науку настільки вагомий, що без видання й осмислювання їхнього наукового доробку важко сьогодні прогнозувати шляхи дальшого поступу 532 Післяслово історико-філологічної думки в Україні. Крім того, реально постають завдання прагматичного порядку. Крах марксистсь- ко-лснінської методології, суцільна політизація суспільних наук привели до необхідності реформування вузівської освіти, поступової ліквідації цілого покоління підручників й заміни їх новою навчальною літературою. За умов паперового голоду, дефіциту цієї нової літератури, для підготовки якої потрібні десятиліття, видання наукових праць учених Західної України старшого покоління З справа вельми актуальна. Та й навряд чи знайдеться сьогодні серед сучасних істориків або філологів людина, яка могла б позмагатися з такими авторами, як М. Грушсвський з його дванадцятитомною "Історією України- Руси" або п'ятитомною "Історією української літератури", як М. Возняк з його тритомною "Історією української літератури", як і інші західноукраїнські вчені, котрі дають нинішнім студентам цінний матеріал до вивчення української літератури, історії України, фольклористики, видавничої і перекладацької справи тощо. І ось навесні 1993 року після понад п'ятдесятирічного ув'язнення у спецфондах та всілякого паплюження придвор- ною партійною критикою фундаментальна "Історія української літератури" лягла на стіл викладача вузу, вчитсля-словссни- ка, студента-філолога, письменника, бібліолога, але не як музейний документ історико-літературної науки двадцятих років XX ст., а як співзвучне нашій гійсності оригінальне й нове наукове осмислення історії української літератури від її зародження до кінця XVIII ст. Сьогодні ми сприймаємо книгу М. Возняка на рівні подвигу вченого, бо він присвятив її "славній пам'яті невмирущих борців за з'сдинену, вільну, самостійну й незалежну Україну", маючи на увазі тих героїв, що здійснили багатовікову мрію українського народу й у 1918 р. утворили Українську Народну Республіку... Скільки витерпить наруги, прокльонів і переслідувань М. Возняк за ці сокровенні слова присвяти від сталінських сатрапів! Як не хитромудрили партійні рецензенти, вся партійна бюрократія, щоб змусити його відмовитись від авторства такої крамольної книги, академік М. Возняк не зрікся її до кінця своїх днів. Це, мабуть, унікальний приклад громадянської мужності вченого у ті часи, коли інші західноукраїнські вчені, навіть учні М. Грушевського, при- людно заклинали свої "гріхи молодості", ставали на коліна перед новою владою. М. Возняк не тільки не відрікся від своєї праці, але й, навпаки, думав і снив тільки про одне: яким би чином продовжити свою "Історію української літератури", написати і видати наступні томи й тим самим охопити понад тисячолітній шлях національної літератури Післяслово 533 рідного народу аж до початку XX ст. З цими потаємними мріями він не ховався, а навіть заявляв про них публічно. Тепер є можливість документально підтвердити думку про тс, що продовження й завершення "Історії..." було глибоко продуманим науковим планом академіка, до реалізації якого він вирішив приступити у 1944 р. Для такої роботи був готовий достатній фактичний матеріал, зібраний й науково прокоментований у цілому ряді публікацій, а ще більше у вигляді підготовлених рукописів, наукових доповідей, жур- нальних і газетних повідомленнях. Широкий перелік тема- тичних доповідей, друкованих чи поданих до друку праць знаходимо в його наукових звітах за 1945З1950 рр., надісланих до Академії наук України. Науковий доробок ученого просто колосальний. І це незважаючи на надзвичайну завантаженість роботою З всілякі "довжелезні зібрання й наради, громадські обов'язки, керування кафедрою ук- раїнської літератури у Львівському державному університеті ім. 1.Франка та взагалі університетські справи", коли все тс "забирало так багато часу, а, головне, вводило в такий настрій, що для наукової праці, поза вихідними днями, лишалося мені дуже мало часу", як повідомляв він у звіті за 1945 р. Тематика наукових праць М. Возняка за 1945 р. охоплює переважно українську літературу XIX ст. (Панас Мирний, Т. Шевченко, Іван Тобілевич, 1. Франко, Квітка-Основ'янен- ко, М. Драгоманов та ін.), серед яких кількісно переважають матеріали про Івана Франка. Не забуває він і давню українську літературу, повертається до своїх давніх праць, переосмислює теми, якими раніше займався, як, наприклад, по-новому підходить до вирішення авторства безіменної "Перестороги". Зі звіту, надісланого Академії наук 19 серпня 1944 р. під назвою "Тематика Львівської Філії Інституту української літератури ім. Т. Г. Шевченка" (це був науковий звіт академіка як керівника академічної установи у Львові), довідуємось про головний напрям наукових досліджень львівського відділу української літератури й особисту частку роботи самого Михайла Степановича. Про обсяг наукової праці, яку виконав М. Возняк у довоєнний період, дає уявлення таке повідомлення з названого звіту: "Під моїм керівництвом, З зазначав академік, З приготовано до друку двадцять томів писань Івана Франка, і по різних псрипетіях із поправками помилок, псрсрібками недоладок приготовле- ного я прочитав, сконтролював і підписав двадцять томів до друку. Наскільки мені відомо, вийшли в світ усього два томи, але й вони, мабуть, знищені воєнною хуртовиною. Таким 534 Післяслово чином, перед Львівською Філією Інституту літератури виринає питання, що задумала зробити Академія наук із вислідами її праці перед вітчизняною війною: чи доведеться їй далі працювати над Франком і над чим саме, чи треба буде приступити до праці над іншими темами, в першій мірі про західноукраїнських письменників, і на теми, ціллю яких було б ізв'язати найтісніше західноукраїнські землі з її материком". Далі М. Возняк пропонує Академії наук приступити до розробки конкретних нових наукових проблем, серед яких виділяє дві: повне видання творів І. Франка і Лесі Українки. Його обгрунтування нової тематики абсолютно переконливе: "Виникає також питання, чи не подумати б про повне видання писань Франка, себто не тільки його творів із красного письменства та його літературно-критичних і літературно-історичних праць, але взагалі всіх його творів, отже, крім тих, що увійшли до ювілейного видання, всієї його наукової, публіцистичної і т. д. спадщини. Так само з уваги на те, ще у Львові, з малими винятками, зосередились рукописи Лесі Українки, можна б подумати про повне наукове видання творів великої письменниці". Інформує він також про наукову тематику досліджень вчених львівського відділу української літератури, що на той час проживали у Львові (про інших, які перед наступом радянських військ емігрували за кордон, він не згадує), себто про доктора Якима Ярему (тема: "Зв'язки Івана Франка з німецькою літературою"), доктора Марію Деркач (тема: "Життя і творчість Лесі Українки"), кандидата філологічних наук Івана Романченка (тема: "Франко й Драгоманов"). Про себе М. Возняк пише дуже загально, зазначаючи, що його "статті про Франка й на інші теми" друкувалися у цілому ряді видань і часописів. І тільки на закінчення звіту, ніби між іншим, повідомляє про свій заповітний творчий задум З продовжити свою "Історію української літератури". "Цікавить мене цілість української літератури, З заявляє він, З й мені бажалось би засісти за історію української літератури, основне переробити три видані томи з історії старої української літератури та додаючи дальші томи про нову літературу"1. Отож йдеться про два монументальних задуми академіка: повне видання творчої спадщини Івана Франка і Єрунтовна переробка попередніх та написання наступних томів "Історії української літератури". Щодо першого задуму, то відомо, що ця ідея була підхоплена київським інститутом літератури АН і втілена в Відділ рукописів Львівської наукової бібліотеки їм. В. Стефаника. Фонд- Воз., N 670 (машинопис). Післяслово 535 життя лише частково: протягом 1955З1956 рр. видано твори Івана Франка у 20 т., але... без участі М. Врзняка у редакційній колегії. На грунті редагування творів І. Франка відбувся конфлікт між М. Возняком і дирекцією київського інституту літератури, а точніше тодішнім директором інституту академіком О. І. Білецьким. Це сталося після того, коли М. Возняк виступив у "Віснику Академії наук УРСР" (1951, N 7) зі статтею "Про принципи видання творів Івана Франка". По суті, зіткнулися дві школи в українському літературознавстві: науково-академічна школа західно- європейського зразка (М. Возняк) і науково-популярна практика текстологічних видань спадщини українських кла- сиків (О. Білецький). Цей "академічний конфлікт" між двома визначними вченими України долив масла до того вогню переслідувань, який роздмухували Львівські обласний і міський комітети компартії України навколо особи" М.Возняка за те, що академік офіційно не відмовився у 1946 р. на загальних зборах інтелігенції м. Львова від своїх "помилок", а точніше від своєї "Історії української літератури", якою ніби "спеку- лювали бандерівці" у своїх антирадянських прокламаціях. Перший "оргвисновок" був дуже болючий: у вересні 1946 р. Президія Академії наук за вказівкою партійних органів ліквідувала у складі Львівського Філіалу АН УРСР три провідних відділи З української літератури (М. Возняк), історії України (І. Крип'якевич), економіки (В. Огоновський). їх відновлення відбулося тільки через п'ять років, тобто у 1951 р., коли у Львові відкрився Інститут суспільних наук АН УРСР. Другий "оргвисновок" З виведення академіка М. Возняка зі складу редакційної колегії ювілейного двадця- титомного видання творів І.Франка (1955З1956 р.). Був ще третій "оргвисновок" З всіляко зволікати і стримувати видання нових книг М. Возняка про І. Франка. Збережене у моєму архіві листування між видавництвом АН УРСР і дирекцією Інституту суспільних наук, закриті видавничі рецензії і категоричні висновки редакторів у справі видання ряду книг М. Возняка, підготовлених ним до відзначення 100-літнього ювілею І. Франка (таких, як "Іван Франко З популяризатор передової російської літератури", "З життя і творчості Івана Франка", "Велетень думки і праці" та ін.), аж кричать про нечувану у своєму лицемірстві видавничо- рецснзійну цензуру, якої зазнавали всі без винятку рукописи опального академіка, подані до республіканських видавництв. Задумуючи ще у 1944 р. "основне переробити" і продов- хити свою тритомну "Історію української літератури", чесний і непідкупний за своїм характером Михайло Степанович 536 Післяслово навіть не міг уявити собі, яке видавниче пекло заготовила йому рідна Академія наук. Це йому відкрилося аж у середині 50-х років, напередодні франківських ювілейних вшанувань. Це добре знав і я З як офіційно призначений науковий і відповідальний редактор названих вище трьох книг академіка. Знали це й інші редактори праць М. Возняка З О. Мороз і С. Шаховський. Зібравши численний бібліографічний матеріал до історії української літератури XIX ст., опублікувавши багато літературних текстів, досконально розробивши історію ук- раїнської драматургії і театру та провівши іншу широкомас- штабну дослідницько-пошукову роботу, М. С. Возняк, однак, до написання чергового тому так і не приступив. В архіві вченого не виявлено також слідів "основної переробки" виданої у двадцятих роках "Історії української літератури". Важко відповісти на питання і про те, як збирався переробляти свою книгу автор. Ми можемо тільки припускати, що авторська правка друкованого тексту могла стосуватися різних аспектів: і наукового обгрунтування основної літературознав- чої концепції, і поглиблення наукового аналізу творів, і оцінки українських письменників, і наукової термінології. Зрештою, можуть бути й інші припущення, якщо брати до уваги ту обстановку, що складалася в Західній Україні в перші післявоєнні роки. Цілком ймовірно, що своїм бажанням переробляти тритомну "Історію..." М. С. Возняк хотів публічно засвідчити авторське критичне ставлення до неї і відхилити гострі політичні звинувачення в націоналістичній спрямова- ності книги, які згодом посипались на його голову із уст першого секретаря львівського обкому партії Грушецького. Але час розсудив інакше. Процес національно-державного відродження України розставив нові акценти у ставленні до наукової спадщини двадцятих років. Сьогодні по-новому сприймаються історичні дослідження старшої генерації ук- раїнських вчених. З новими критеріями підійшла наша наукова критика і до оцінки спадщини академіка М. Возняка, серед якої монументальним витвором наукової національної думки минулого височить "Історія української літератури". Цей історичний нарис давньої і середньовічної літератури України виділяється з-поміж усієї відомої літератури ана- логічного типу як нарисове дослідження, оригінальне і за формою (бо має всі ознаки науково-популярного компедіуму для молодіжного читача), і за змістом (бо не тільки науково узагальнює віковий досвід світової історико-літературної науки, але й пропонує нове розуміння й пояснення відомого фактичного матеріалу). І коли сьогодні молодому історикові літератури, студентові, аспірантові доводиться вибирати Післяслово 537 спеціальні джерела для самостійного вивчення Історії ук- раїнської літератури від давнини до початку XIX ст., то він, поза всякими сумнівами, зупиниться на книзі Михайла Возняка, грунтовно її простудіює, а інші аналогічні праці, навіть історичні огляди, курси і дослідження таких вчених, як І. Франко, М. Грушевський, О. Огоновський, С. Єфремов, Б. Лепкий, О. Дорошкевич, Д. Чижевський, прочитає з метою збагачення своєї науково-бібліографічної ерудиції. Саме у такий спосіб розв'язували проблему спеціальної літератури у післявоєнні роки аспіранти кафедри української літератури Львівського університету, і я в тому числі, коли приходив час складання аспірантського іспиту. Книга М. Возняка була основним підручником. І додам, що користувалися нею напівлегальне З бо офіційно вона не була рекомендована для аспірантів. У моїй бібліотеці ще й досі на почесному місці зберігається тритомник М. Возняка, за яким вчилися тоді аспіранти, з моїм підписом і датою придбання: "Львів, 7.УІІІ.47". Від першого видання "Історії української літератури" М. С. Возняка минуло майже півстоліття. З'явилося чимало підручників, посібників та історично-оглядових праць про давню українську літературу. З видань останнього двадця- тип'ятиріччя філологи добре знають академічну восьмитомну "Історію української літератури" (1967З1971), навчальний посібник для педінститутів П. Волинського, І. Пільгука, Ф. Поліщука "Історія української літератури. Давня література" (1969). Знають і академічний двотомник "Історія української літератури" (1987). Та найбільше користуються підручником з міністерським грифом "Давня українська література" за редакцією М. Грицая (у двох виданнях З 1978, 1989). Якщо відмести обов'язкову методологічну фразеологію, якою нашпиговані всі без винятку навчально-методичні посібники (на зразок: "характеристика історико-літературного процесу, як і аналіз літературних пам'яток, подається на основі марксистсько-ленінських методологічних принципів, виходячи з учення В. І. Леніна...1"), то фактологічна основа цієї навчальної літератури про давню літературу України, за деякими винятками, спільна і тотожна. Це відноситься і до книги М. Возняка й інших авторів старшої генерації. Вся різниця З в способах підходу до наукового пояснення відомих фактів, іншими словами З в їх науково-методологічній інтерпретації. Йдеться, отже, про літературознавчу концепцію Див.: Давня українська література: Підручник (За ред. М. С. Грицая). К.; 1989. С.4. 538 Післяслово науки як серцевину наукових Історико-літсратурних досліджень взагалі, а конкретно у даному випадку З про концептуальні засади "Історії української літератури" М. Воз- няка у зв'язку з формуванням нового літературознавчого мислення й критикою застарілих марксистсько-лснінських методологічних догм. Ми не збираємось у цій післямові вдаватися до елемен- тарного рецензування другого, виправленого видання "Історії української літератури" М. Возняка у двох книгах, тобто інформувати читача про структуру книги, зміст викладу або й розпочинати з автором якусь наукову дискусію. В історичному розумінні, рецензування цього "університетського курсу", власне, вже відбулося, а найвищу оцінку йому дав час. Перед нами автентичний текст видання двадцятих років, канонічний за змістом і структурою, який зазнав мовно-пра- вописної правки з наближенням до сучасного правопису. Ця правка дещо освіжила давній текст, наблизила його до мовної практики сучасного студентства. Що ж до професійної апробації З то з цього погляду буде цікавою і корисною для читача вступна стаття Михайла Гнатюка "Михало Возняк і його "Історія української літератури". Тут праця вченого розглядається в контексті всієї його наукової спадщини й аналогічних праць на спільну тему, а також крізь призму відгуків про неї. Правильними є висновки автора про тс, що праця М. Возняка "базувалася на кращих досягненнях європейського літературознавства", а сама вона "стала тією основою, на якій базувалася кожна наступна історія давньої української літератури". На вступній статті М. Гнатюка варто затримати увагу читача у зв'язку з постановкою питання про літературознавчу концепцію "Історії української літератури" академіка М. Воз- няка. Автор слушно наголошує на новизні й обширності зібраного та критично проаналізованого матеріалу в книзі М. Возняка, внаслідок чого "маємо дійсно те, що становить історію літератури без різних сторонніх домішок, як це трапляється у підручниках, зорієнтованих на російську історію літератури". Має рацію він, коли вказує на недооцінку рецензентами книги М. Возняка "Вступних заміток" до І тому його "Історії...", на викладені там "міркування авторитетного дослідника" (неясно тільки, які саме міркування), що, як зазначає, "актуальні навіть сьогодні, коли після викривленого трактування комуністичною ідеологією багатьох проблем історії нашої культури ми на нових засадах покликані створити концепцію національної культури" (підкр. наше. З М.Я.). Післяслово 539 Але задумаймось: хіба "Вступні замітки" та зміст його "Історії української літератури" не дають відповіді на питання про "концепцію національної культури", яку ми "на нових засадах покликані створити". Саме найбільша цінність "міркувань" М. Возняка у тому, що вони у своїй суті підказують нам сьогодні методологічний ключ до вирішення найфундамснтальнішого теоретичного питання З історичного генезису й стародавності української національної культури, особливо української мови і літератури. Я твердо перекона- ний, що якраз своєю новою концепцією літератури, побудо- ваною на досягненнях української історичної науки кінця XIX З поч. XX ст., "Історія української літератури" М. Возняка завойовує собі загальне визнання й наукову актуальність. Новаторство і значимість "університетського курсу" М. Возняка у вступній статті М. Гнатюка трактуються звужено й тому обмежено З тільки з погляду новизни фактажного матеріалу, на якому базувалися всі наступні книги з історії давньої української літератури. Що ж до найголовнішого З літературознавчої концепції дослідника, то у цьому питанні читачеві пропонуються політичні стереотипи тих "погромницьких рецензій", проти яких автор висловився гостро негативно. Це добре видно з того, як він оцінює різко негативний відгук найбільшого літературознавчого авторитету З академіка О. І. Білецького про "Історію української літератури" академіка М. С. Возняка у підсумковій теоре- тичній статті "Стан і проблеми вивчення давньої української літератури".1 У ставленні до думки О. Білецього про М. Возняка автор вступної статті явно роздвоївся. Спочатку він рішуче заявляє, що "Історія..." М. Возняка "оцінена тут необ'єктивно, у дусі погромницьких рецензій на майже всі підручники і посібники, написані в дорадянський час", і в найголовнішому, концептуально-методологічному З з од- жусться з О. Білецьким, пишучи так: "Разом з тим, ми не можемо не погодитись з деякими моментами в трактуванні методологічного характеру праці М. Возняка, даного О. Білецьким: "Виклад М. Возняка переважно факто- графічний, описовий, позбавлений будь-якої оригінальності в освітленні фактів. Подібно до давніх українських націоналістів (до кого саме? З М. Н.), М. Возняк будує свою "Історію..." на ідеї відрубності українського народу від російського, який сформувався, на його думку, пізніше, внаслідок змішування переселенців з України з фінськими і тюркськими елемен- тами" (підкр. наше. З М. Н.). О. Білецький знаходить V Бі.Ісцький О. І. Від давнини до сучасності: у 2 т. К., 1960. 540 Післяслово книзі М. Возняка не тільки "ідею відрубності" як ознаку "націоналістичної тенденції автора", а ще страшніший гріх. 0 боже, М. Возняк "старанно замінює слова "Русь", "руський" на "Україна", "український" і "навіть унію розглядає як "національний чинник Західної України"1. Автор вступної статті ці звинувачення опускає, очевидно, не з усіма погоджується, хоч у принципі він підтримав статтю академіка О. Білецького, написану в дусі "погромницьких рецензій" радянського минулого. Як переконується читач, історико-літературознавча кон- цепція академіка М. Возняка ніяк не стикується з доктри- нерською марксистсько-ленінською методологією, якою озб- роївся академік О. Білсцький, вирушаючи в похід проти двох найкрупніших представників "націоналістичного літературо- знавства" З М. Грушсвського і М. Возняка. За вердиктом О. Білецького, праці одного й другого "ні в якій мірі не могли сприяти розвитку справжнього наукового вивчення давньої української літератури" і ні в якому разі не можуть бути "посібниками ... для радянського студентства"2. Двозначна позиція автора вступної статті стосовно звину- вачень і рекомендацій академіка О. Білсцького щодо "Історії української літератури" М. Возняка може посіяти серед деякої частини читачів сумніви у доцільності перевидання цієї книги. 1 не дивно. Адже у ній немає жодних потрібних роз'яснень З ні в анотації, ні у вступній статті, ні у примітках, які до речі, зовсім відсутні у даному тексті, що, як знаємо, піддавався численним мовно-правописним виправленням. Єдиний аргумент на користь видавництва З рекомендація "Історії української літератури" М. Возняка як "навчального видання для студентів філологічних спеціальностей вузів". А що цс означає? Тільки те, що видавництво "Світ" по суті відмежовується від тенденційних ярликових оцінок О. Білецького і, всупереч його авторитетним застереженням не допускати такого "методологічно шкідливого" посібника до студентства, рекомендує його для філологів вузів. Літературознавча концепція академіка Михайла Возняка, покладена в основу ."Історії української літератури", без найменшого сумніву, прийнятна для філологічної науки нашого часу і може бути продуктивно використана у процесі поглибленого вивчення гснсзи національної культури ук- раїнського народу. Сьогодні ми її можемо розглядати як історико-літературну концепцію українства у найширшому розумінні, що збігається з поняттям етногенезу українського народу і його культури. Білсцький О. І. Від давнини до сучасності. С.87. - Там же. С.88. Післяслово 541 На думку М. Возняка, українська література З це продукт духовного життя української народності, сформованої з первісних споріднених племен на основі давньої української мови, що відокремилась від інших слов'янських мов "вже в доісторичній добі З при кінці VIII або початку IX в."1. Цей погляд, очевидно, не був цілком і повністю виплодом власного наукового мислення вченого. Він його не міг "позичити" у своїх попередників, що писали історичні курси про українську літературу. Бо в більшості минулих праць на спільну тему, як українських, так і російських, панував традиційний вихідний постулат "общерусскости" давньої української літератури. Новий підхід до теми, нове розуміння історичного процесу підказували йому наукові праці І. Франка й М. Грушевського. Так, І. Франко вказував на стародавність українського народу, "вистежуючи сліди сего народу майже аж до великої слов'янської міграції в VI в." та вважаючи, що "початки духовного, а спеціально навіть літературного життя" існували давно, ще перед появою християнства в Київській Русі2. У своїй гіпотезі про початки української літератури він опирався на історичні дослідження М. С. Грушевського, про що виразно зазначив у примітці до книги "Нарис історії українсько-русь- кої літератури": "Про їх історіюы ("української людности". З М. Я.) від найдавніших часів див. простору Історію Руси-Ук- раїни проф. Михайла Грушевського, якої перший том вийшов також по-німецьки і яка доси доведена до шестого тома"^. Однак І. Франко не йшов по лінії виявлення "окремішності" і відмінностей української літератури від літератур найближ- чих сусідів З росіян і білорусів. На його погляд, "кожда національна література З се в більшій або меншій мірі органічний виплід свойого, місцевого, оригінального і своєрідного з привозним, чужим, перейнятим із довговікових міжнародних зносин". 1 саме в цьому була найбільша складність для історика літератури, якому довелося б "розрізняти своєрідно національне від загально міжнародного: національний зміст у міжнародній формі і національну форму, в яку відлито міжнародний зміст"4. Можна думати, що слова Франка "розрізняти своєрідно національне" збудили у М. Возняка бажання глянути під цим кутом зору на історію української літератури, а історичні праці М. Грушевського остаточно утвердили в правильності наукового методу дослідження й вихідній науковій концепції. 1 Возняк М. Історія української л! сратури. Львів, 1992. С.44. 2 Франко І. Нарис історії укра"нсько-руської літератури. Львів, 1910. 3 Там же. С.З. 4 Франко 1. Теорія і розвій історії літератури // ЗНТШ. 1909. Т.89. Кн.З. 542 Післяслово Особливо уважно вчитувався він в "Історію України-Руси" М. Грушевського, де автор аргументовано доводив свою гіпотезу про автохтонність українського народу, стародавність його походження, робив висновок, що історія Київської Русі З це історія стародавньої української держави, яка мала свою довгу передісторію. Саме у працях М. Грушевського історик літератури знаходив основоположну методологічну настанову, як слід підходити до вивчення історії народів світу, а саме З не в загальному і цілому, а вивчати історію "кожної народності окремо, в її генетичнім присмстві від початків аж до нині"1. З такого розуміння органічно випливала думка й про те, кому має належати культурна спадщина того чи іншого народу. Коли ж йдеться про культурну спадщину часів Київської держави, то, на думку М. Грушевського, вона належить тільки українсько-руському народові як засновникові Київської держави^, а якщо говорити прямолінійніше З просто українському народові. Але мало було б сказати, що академік М. Возняк, тоді звичайний помічник гімназичного професора літератури, "запозичив" готову історичну схему М. Грушевського, тоді відомого професора історії у Львівському університеті, для відтворення літературного процесу в стародавній Україні. Якоюсь мірою він розгортав і'збагачував історичну концепцію України, яка лежить в основі "Історії України-Руси" та інших праць М. Грушевського. Так, вкажемо на те, що в "Історії української літератури" М. Возняка (у "Вступних замітках") особливе місце відводилось філологічній аргументації теорії походження української мови (у підрозділах "Українська мова" і "Справа української літературної мови"). Новою була також періодизація історії української літератури. Проте М. Грушсвський не оцінив гідно цих пошуків М. Возняка. Починаючи друкувати, вже після появи першого і другого томів "Історії..." молодого львівського історика літератури, свою п'ятитомну "Історію української літератури", у "Пере- дньому слові" до І тому він тільки заявив, що "мав приємність бачити", як його історичні огляди в "Історії України-Руси" "чимало послужили нашим історикам літератури, які публікували свої загальні курси в останніх десятиліттях"^. Як бачимо, М. Грушевський констатує значимість своєї історичної праці для істориків літератури, отже, і для М. Возняка, якого, правда, не називає, хоча цс був його найближчий попередник. А в чому ця значимість З ' Див.: Смолій В. А., Сохань Г. С. Видатний історик України // М. Грушевський. Історія України-Руси. Т. І. К., 1991. С. XXI. 2 Там же. С. XXЗXXI. 3 Грушсвський М. Історія української літератури. Т. І. Київ; Львів, 1923. С. 4. Післяслово 543 зрозуміло: йдеться, звичайно, не про фактичний матеріал чи спосіб викладу, а про щось більше, головніше З без сумніву, про вихідну історичну концепцію України. Друге питання даних заміток про "Історію української літератури" М. Возняка З передісторія наукового задуму. Я навмисне відклав цю тему на закінчення, щоб ознайомити читачів з невідомим документом З листом Михайла Степа- новича до нсвстановленого поки адресата, написаним десь у 1918 р. у відповідь на замовлення підготувати популярну брошуру про українську літературу. Лист цікавий з різних поглядів. По-перше, вказує на історію задуму написати таку книгу і можливий її план. 'По-друге, розкриває реальну політичну обстановку ("те- перішню велику хвилю, коли будуємо своє автономно-де- ржавне життя"), в якій доводиться братися за діло. По-третє, і це найголовніше, З вказує на основну перепону, яка стримувала М. Возняка З на нерозроблсність у спеціальній літературі центрального для дослідника питання: як встанов- лювати національну приналежність творів давнього письмен- ства, як відокремити українські твори від російських і білоруських. Він підкреслює, що цієї проблеми не розв'язав ніхто з відомих істориків української літератури З ні І. Франко, ні О. Огоновський, ні Б. Лспкий, ні С. Єфрсмов. Хоч за плечима тоді ще молодого історика літератури Михайла Возняка була вже одна серйозна наукова робота історико-синтстичного характеру З "Початки української комедії", підготовлена до видання (вийшла у 1919 р.), однак він з великою тривогою і побоюваннями поставився до ідеї написання популярного історичного курсу з української літератури. Його думки і застереження відносно власних можливостей, об'єктивних труднощів для дослідника й автора такої праці, щодо методики наукового опрацювання й додаткового збору матеріалу та спеціальної літератури, нарешті міркування щодо самого типу запропонованої йому книги (наукове чи популярне видання?) З усе це настільки цікаве й важливе для сучасних літературознавців, що варто послухати самого М. Возняка, а не переказувати тексту листа, публікація якого готується окремо. "Писання історії літератури в теперішню велику хвилю, коли будуємо своє автономно-дсржавне життя, З розмірковує молодий вче- ний, З незвичайно тяжке, бо треба вже раз від найдавніших часів по кінець XVIII з. повести межу між тим, що українське, і тим, що московське або білоруське. Чим популярніша книжка, тим промахи під сим оглядом прикріші і фатальніші у своїх наслідках. Професори, що тепер викладають в університеті українську літературу, не дали 544 Післяслово досі своїх проведених границь між українською літературою, з одного боку, й московською і білоруською, з другого (як і не дали ніяких історій української літератури). Франко, найкращий знавець української літератури побіч Дашкевича, пірвався писати історію української літератури, коли був хорий. Історія літератури Огоновського, що торкається старого українського письменства, не видержує ніякої критики. Історія літератури Лепкого кишить від змішання українських, московських і білоруських творів. Історія літератури Єфремова писана зі спеціального становища. Задля таких обставин написати тепер історію української літератури, річ, правда, не неможлива, але дуже тяжка. А хто візьметьси писати її на колінах, може дати менше чи більше складну компіляцію, ряд виписок з чужих робіт, але не перетравленої історії літератури, написаної зі становища потреби не українського сьогодня і завтра. Я думаю, що історик української літератури мусів би перечитати всі твори української літератури від найдавніших часів до нині і все, що писалося про ті твори, а потім щойно братися давати цільну картину літературного життя України. І тут легше є писати наукову історію літератури, ніж справжню популярну. Розуміється, що теперішній воєнний час, який виключає зносини з такими центрами, як Москва й Петроград, виключають тепер такий ідеал, але все-таки історик літератури мусів би по можности наблизитися до згаданого ідеалу. Коли я мав би взятися за таку роботу, я таки дуже й дуже застановився б, бо я брався б тільки де роботи, на якій зазначив би своє авторство"1. Уже з самого настрою, що пронизує весь лист, того патріотичного почуття відповідальності перед "теперішньою великою хвилею", яким пройнятий автор, можна припускати, що М. Возняк з молодечою радістю і завзяттям взявся за написання "Історії української літератури", поринувши з головою у вивчення текстів, наукової літератури, шукаючи в ній зразків нової методики досліджень і принципово нових підходів до пояснення історично-літературних явищ минулого. Побіжна згадка в листі "Ілюстрованої історії України" проф. М. Грушевського недвозначно вказує на наукові джерела, до яких він звернувся передусім. Невідомий нашій громадськості лист М. Возняка до нсвстановленого адресата з 1918 р. З це чи не єдиний сьогодні автобіографічний документ, що допомагає дослідни- кам його наукової спадщини встановити творчі й ідейні джерела "Історії української літератури", констатувати нова- торство вченого у висвітленні літературного процесу старо- Відділ рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника. Фонд. Воз., N 204 (автограф). Післяслово 545 давньої й середньовічної України. Окремого значення набирає цей лист для характеристики особи Михайла Степановича як людини, палкого патріота рідної України, історика літератури широкого, світового профілю. Лист спростовує вигадки, пущені ще колись О. Білецьким, про примітивізм наукового методу вченого, про суцільну описовість, факто- графізм й неоригінальність його тритомного нарису про давню українську літературу. Для нашого сьогодення перевидана "Історія української літератури" М. Возняка, як і вся його необчислена ще досі наукова спадщина, як і зацитований вище заповідний лист З велика й плідна школа історико- літсратурних досліджень, зразок служіння справі утвердження молодої Української держави. Михайло Нечиталюк, професор Львівського університету Покажчик змісту Ангустмп 77 Лвзоній 6 Лнксеїпій Гіоакимовнч 371 Лдріян, патр. 10 академія київська 16, 17, 23; куль- турна роль студсіпїи 21, 24-28 акафісти 290-291 (україн. елемент), 321 Ллсксандер. акростмхопий піршар (ак. в.), 321 ЛІІдрсі'І, ак. в. 321 Андрсй, піп 124 Лндредяа Михайло 109-115, 117, 118 АндрісвсІ.кий, богогласникопий вір- Іпар (б. в.), 320 Андрій Критський 289 анекдот про мельника Ісаїю 113, про ведмедя в дуплі за медом 58 Анічков 486 Лптологіоп 1660 р. 194 Антонім б. в. 319 Антонович Волод. 393, 464 Аптоповський Михайло (духовна Біб- ліотека з 1798 р.) 84/85 Апокалінсіс 112 Апокрисис 117 Апокрифи 128 (Лист Ісуса, Сон Богородиці), 264, 290, 303, 319; Никодимове Євангеліє 129, 179, 181, 184, 190 Арістотсль 77, 80 Аскочепський 71 Афон 7-8 Базилеиич Мануїл 222 Базилович Иоанпикій 120-121 (Кор. відомість про фондацію Хф. Корія- тонича) байка: про коника й мурашку 87, Хмельницького 98, ведмедя й двох приятелів 98 Балика Богдан 377 БалудянсІ.кий Мих. 120 Балада 502; жінка привертає чарами чоловіка, крім того, пор. пісня бандура, бандурист 287, Бантиш-Камснський 5 Баранович Л. 10 ("Меч і Труби"), 217, 384 Бардииський б. п. 320 Бароній 414 Паса й Войтіх 57 Бачипський Андрій 109, 119, 120 Бачинський Ілля, ак. в. 321, 330 Безбороді,ко Олександр 394, 410 Безольд 395 Безсонов 75, 316 ("КалЧІки") Бекон 4-6 Белсрман 440 Бсрггольца денник 438 Беринда 113 (Лексикон), 166 (Вірші) Бсрнард, св. 321 Бесіда еь Погомі, 310 Бесіда чслов г.ка 311 Нссіздм парохіалпія 102-104 Польський (Більський) 377, 384, 445, 457 Бизаитій Юр. Гсинадій 109, 110 (Собраніс припадкові.) Бихопець Сильвсстр 374 Ніблія Острозька 291 Білозерський Мик. 419 БіляпсІ.кий Петро 106 Піїнінг 395 Благослаи граматика 349 Блоницький Яків 5 Поболинського Л. літопис 377, 432 Богаспський 406 Богданович 5 Богов Йоасаф 278 Богогласиик 195, 198, 251, 288, 304, 314-319; прототип його передмови 316, передмова 317-318, зміст і джерела пісень 317, популярність 318, редакційна праця 319 Богомолевський Яким 4 Богословія 1751-2 рр. 101 Волинський 393 "Боккачіо" Дскамсропа 145-147 Болсста Петро 63 (вірш про Полтав- ську битву) Бонавснтура 128 Боплана "Опис України" 393 Борзаковський Пилип "Діарій" 376 Боровик Теодосій 105 Покажчик змісту 547 Бортнянський Дмитро 72 Братковський Данило 43, 54-56 (Світ) братство ставроп. львівське 17 Брікнер 66, Бродович Теодосій 105-107, Мак- симіліан 107 Бужинський Гаврило 4 Буховсцький Іван ак. в. 321 Бучипський-Ясколд Олекс. 379, 391 Ііагаповський Степан ак. в. 319, 321 Ванатович Варлаам 9,12 Варшевіцький Христоф 61 Василій б. в. 320, 321, 332 Василій нон ак. в. 321 Василій Великий 77 Васіян Бро... ак. в. 321 Вахнянии Наталь 137 Величко Самійло 374, 384-392 (життєпис, "Космографія", як історик, літопис, мова й стиль, передмови, літературний бік, яко збірник писань, слабі боки), 432, 476 Величковський Іван 391 (вірш про Додала) Величковський Лаврснтій 162 Величковський Паїсій 7,8 Вснедикт б. в. 320 Вепелин (Гуца) Юрій 120 Вергілій 6, "77, 202, 240, 241, 277; "І'неіда" 161, 507 Всресай Остап 325, 443 Версіцинський Йосип 60, 61 вертеп 133, 149, 249-257, 304, 306, 308 Всчсра 1774 р. 286 Вивід слов'янського й українського народу 377 Винницький Антін 48 Винницький ІІшокснтій 42, 43, 46, 47 (Моральні повчання Постано- ви), 101 Винницький Юрій 95 Виноградський Петро 419 Висл(оцІ.кий) б. в. 320 Вишневський Гедсон 210 вірша теорія 162-165 вірші: духовні 291-328 (двоїстість мови, національний елемент, ле- генди про чудотворні ікони); істо- ричні 414-433 пор. пісня історична; корсунська й збо- рівська перемога 384, смерть Іскри 391, черніг. іллін. Богородиця 391, Самойлович 391, жовтоводська пе- ремога 415 (Висипався хміль), 476 Берестечко (Ой ріко Стиру) 306, 415, 437, плач України 416, До- рошенко 417, Лямснт України 417, Руїна 420, облога Відня 421, 425, непотрібний жарт 421, хотинська перемога 1739 р. 422, бійка в Станіславові 422, Гайдамаччина 423, запорожці між Дністром і Богом 428, різдвяні й великодні 267 (гумор і пародія), великодні 184, 267-271, різдвяна 261-266, Марко Пекельний 273, Кирик 277, негребецький піп 278, Каньовсь- кий 278, Вакула Чмир 279, Гриш,- ко з Коломиї 26 Вірші великодні 261, 280, героїчні 413, історичні 145 вірші про Олексія 194, польські про Хмельниччину 62-64 Вїстникт, Украинскій 328 Волкович Йоанникій 129, 166 Вольський Іван б. в. 320 Вуяхевич Мелстій 10 Гавриїл ак. в. 321 Гагедорн 437 ХалаЄан 251, 256 Галенковський 406 Галятовський Й. 10, 138, 296, 384 Гамалія 406 Георгій ак. в. 321 Герасим ак. в. 321 Гербурт Щасний 57 Гердер 437 Гібнер 384, Пзель 510, 373, "Сииопсіс" 373, 384, 432 "Гласопіснець", 318 Гловінський Семен 369 Гнат з Любарова 296 (жптіс Йова Княгиницького) Гнаткж Володимир 115 Гоголь Василь "Простак" 242, 342 Гоголь Микола 25 (Вій, 139), 242 (Вечори), 441 Голенковський Варлаам 100 ("Діало- гизмь") Головатий Антін 429 (вірші), 267 Головацький Яків 348, 417 голосіння 60 (текст XVI в.), пор. епос козацький Гомер 202, 373 "Гора Почаївська" 300, 315, 318 Горацій 77, 202 Горбянський Мих. 116 Горки Лаврентія піїтика 164, 176, 219, драма 219, 224 Горлснко В. 409, Йоасаф 186 548 Покажчик змісту Граб'янка Григорій 381-384, 388, 403, 476, "Д№йствія" 381, 432 Гребінка Євген 86 Григашій Мих. 120 Григорій Богослов 77 Григорій, ак. в. 321, 347 (Гей, ти горда дівчинойко) Григорій із Сянока 57 Григорович-Барський Василь 38-41 (Опис мандрів) 395 Гріпчснко Борис 460 Грушевський Мих. 249, 314, 464, 471 Гулак-Лртемовський Петро 275 Гаватович Якуб 64, 227, 230-231, 242 Гавінський Іван 63, 437, Гваніні 384, 388, 392 Гсоргі 440 Гсшицький Іван б.в. 320 Гмслін 250 Голембйовський 438 Гордон 176 Горніцький 438 (Дворянин) Єрабовський Петро 62 Грохольський Станіслав 63 (пісня про Гаврила Голубка) Данилович Іван 243 Дараган 406 Декарт 6 Дсміян 6. в. 320 Дсмосфсн 77 Дзвоновський Іван 64-66, 231 "Дзеркало Велике" 137-139, 142 Димитрій б.в. 321, ієромонах б.в. 321 "Дифирамбь" Потьомкіну 429 Діїювич Семен 411 (Розмова), 432 Діоніс Ареопагіт 77 Діоптра 111 Діалоги: Бсринди 165, Вірші з 1630 р. 129, 166, Розмишляння 129, 166, луцький з 1614 р. 171, Саковича 171, Декламація 166, інші діалоги 166-169, пастирів 172, змішання з інтермедією 272, пор. драма діарії канцелярійы! 376 Японський Лука б.в. 311, 320, 321 Дмитро Щирецький 375 Добриловський Юліаи 103, 346 Добросинський Антін б.в. 320 Довгалсвський Митрофан 164 (поети- ка, 245), драми й інтермедії 172, 179, 235-239, 252 Доманицький Василь 54 Донат 160 Достоевський б. в. 320 Драгоманів М. 229, 230, 440 драма 148-231: завдатки в обрядах 148, скоморохи 149, коза 150, драматичний елемент у богослу- женні 150, духовна й шкільна драма в Європі 151-158, перене- сення в Україну 158, теорія шкіль- ної др. 160, 165, різдвяні др. 169-176, 317, великодні 176-189, мораліте 195-201, історичні й біб- лійні 207-208, поширеність і зане- пад шк. др. 221-223, хронологіч- ний перегляд 223-225; поодинокі драми: Банкет 21, 223, благові- щенська 169, 223; Дія на Г. Хр. 178, 251; Діялог про терпіння Хр. 173, 223; Антипролог 174, 223; багач і Лазар 175; Дія на стра- сті Хр. 176, 178, 218, 223; Цар- ство натури 178, 223, 251; Свобода 177, 223; Мудрість 177, 216, 223; Тріумф 178, 223; Слово про збу- рення пекла 180, 223, 267; Образ страстей 180, 223; Дмитрівська 188; Вінок 188; Розмова про гріш- ну душу 191, 223, Олексій 191- 195, 223, Милость 211-216, 222, 224, 256; Йосип 216-219 Дроздовський ак. в. 321 друкарні: грушівська 108, в Великім Каролі 109, печорська 11, 13, чернігівська 11, 12 Дуйковський, ак. в. 321 Дулишкович Федір 115 дума 187, 215, 261, 320, 332, 391, 415, 418, 436, 444 (значення слова, різниця між піснею й ду- мою), пор. епос козацький Душа тіла 310 Дуиаївський, ак. в. 321 дяки мандрівні 19-29, 235-236, 243, участь у складанні любовної ліри- ки 334, 343-345, 354-358 Дячснко Степан б.в. 320 Евагрій 77 Євангеліє 318, Учительне 264, з 1588 р. 114, данилівське 114, Ів. Капи- шовського 114, Ст. Плав'янського 114, Хв. Дулишковича 115, 300, Пет. Колочавського 115, нягівське 116, з Ясиникова 123, львівське 124, заблудівське 124, човганське 124, височанське 126-127, з Пі- сочної 125, надітицьке 125, Явор- ського 127, Рихвальського 125 з Оравчика 125, Флюки 125, їв. Прислопського 139, з 1604 р. 291 Євсевія Олександр. Слово 184 Покажчик змісту 549 Євілапій б.в. 321 Єжовського Економія 438 Евтимій 5, 7 Епіктет 405 Епікур 77, 80 епітафії 391, Пруховсцькому 391, Вас. Борковському 391 епос козацький 369-383, невільниць- кий круг 457, 456-466: плачі 458, Маруся Богуславка 459, 498, Ів. Погуславець 460, Сам. Кішка 461- 464, 498, озівські брати 464-466, 498; самарські брати 466, Федір Безрідний 467, смерть козака 468, Ів. Коноочснко 468, буря на Чор- ному морі 471, розмова рік 472, соколя 472, Матяш 473, мораліза- ція: вітчим 474, сестра й брат 474, ворожба вдова й сиг.и 475; Хмель- ниччина 475: Хмельницький і Ба- рабаш 476, Корсунь 477, жидівські погроми 478, білоцерківський мир 479, похід на Молдавію 480, смерть Хмельницького 480, Сірчи- ха 484; сатира, гумор і комізм 480-483, Голота 480, Ганжа Ан- дибер 481, козацьке життя 483, Михій 484; генеза й мистецький бік 484-492: відношення до дру- жинного 485, стан аналогії форми 486, творці дум 489, генеза 490, мистецький бік 492; пор. дума епосу старого українського останки 484 Єрсмія, мери. 278 Єрлича літопис 128, 379, 414, вірші з нього 414 Ери 85, 87, 88 Жабокрицький Дм. 46 Жамбар Матій 112 "Живописец-ь" 1773 р. 286 Житсцький П. 275, 467, 486, 489 житія: Андрія юродивого 295, Василя Нового 190, св. Володимира 363, Евстахія Плакиди 122, Макарія 294 Житія святих 129 Життя лісовських козаків 64 Жоховський Кипріян 43, 105 Журак'шський Іродіон 14, 28 Заборовський Рафаїл 9, 180, "Римом 64 заклинання 49, 116 Заклинський Корнило 375 Зеленський Лев 201 Залсський Вац.мав 358 "Замисл на попа" 286, 287 Запотоцький Павло, ак. в. 321, Петро б.в. 320 Заревич Федір 503 Збилітовський Андрій 63 збірники: літманівські 117, ужгород- ський 117, 127, Теслевцьового 117, 127, 129, самбірський 125, ста- роміський 123, тухлянський 126, 488, Кузиксвича 126, Яремецько- го-Білахевича 126, 489, хітарськин 132 Зверьцало 119 Згарський Євген 460 Земанчяк Іван 120 Зенон 80 "Зерцадло о звїздах-ь" 117, приклад 139 "Зьіскт> оть гроша" 261 Зіморович Вартол. 62, 438 (іділлі), Семен 62, 63 (Роксолянки) зірка 244, 304, 308 Зорка Самійло "Діярій" 374, 379, 387 Зубрицький Никодим 98 Зукевич ак. в. 321 Івана Вірші героїчні 413, 414 Іван віршар 162 Іван Вишенський 53, 87, 112, 165 (послаиіє до Домникії), 291, 501 Іван Богослов 189, Дамаскин 270, 289, Золотоустий 77, 112 (Бесіди, Книга про свяіцснство, Маргарит), Синайський 98, Солунський 189, Филинович 281 Івановський Євген 70 Івасенко ак. в. 321 Ілияш ак. в. 321 Ілля сром. 97 Ільницький, ак. в. 321 інститут український львівський 19 інтермедія 143, 156, 158, 216, 220, 227-231, її теорія 162; кіт у мішку 229, сон 230, про жида й україн- ця 231, баба, дід і чорт 233, свар- ка за паску 233, лицар і смерть 233, в драмах Довгалевського 234- 239, Кониського 239-242, у вертепі 242 Інтермедія на Різдво 242 Ісидор 77 Історії різні 139, Римські 139-143, 230 Історія дуже весела 357, сімох мудр- ців 141 Історія Русів 395-411, 461; провідна ідея 396, центральна постать 398, порив Мазепи 399, втілення про- відної ідеї 402, патріотизм і гу- 550 Покажчик змісту машіість 403 мистецький бік 403, передмова 404, автор ЇЇ 406-411 Иоаким патр. як цензор 8, 373 ЇІоаІі ак. в. 321 Ііоанникій архим 12 І'Іосип де Камеліс 108 (Катихизм) ІІосиф Студійський 289 Иосиср б. "в. 320 "Ифіка іерополітіка" 97-102 КалиноІіСький Грнцько 94 (Опис ве- сілля), Степан 216 Кальнофойськин 296 (Тератургима) КамаиіІІ 278, 410, 473 Капишовський Ів. 115 Капиіст Василь 5, 402, 411 Каразии 83 Карпінський Фр. 64 Карський 137 Картсзій 277 Кастешіч Хв. ак. в. 312, 321 Катихнзм з 1685 р. 101, з 1768 р. 315 Катулл 202 Каякова Ссрап. Множипського Пут- мик 41 Кнітка Гр. 24, 87, 431 Кишки Льва "Собрапіє" 95, 96, 101 Кітович 63 Климентій, ієром. 29-38; К.ч. про стани 30-31, ченців 31,33 жінок 32-34, пияцтво 34, 35, багатство й бідність 35, 36, ремісництво 36, 37, приповідки 37, гумор 37, оцінка 38 Кли.мент Олександр 77 Климів Семен 328-330 (популярність, вірші, "їхав козак за Дунай") Климовський пор. Климів Кльопович 58-62 (Русь), 352 Книга листовіїя 104, про ІІІру 111, Псалми 316 "Книжиця для господарства" 103 Княгиницькиіі ІІов. 46, 296 Кобсрніцький МаркіяІІ 36 Ковалппськпй Мих. 79, 83, 84 козаки 30-31, в польській літературі 62-64 * Козачинського Мих. драми 180, 220 Козсльський Яків 406 Козицький Гр. 5 Колесса Філарст 486, 491 Колочавський Петро 115 коляди 303-308, зразок старої 303- 304, наївні 304-305, націоналізація 305, їх характер 306, догматичні 306, 307, значення 307-309, па- родії 259, Кониський Юрій 96, 16С, 191-201, 210, 222, 239-242, 268, 320, 411; піїтика 162, 163, 164, 207, про- повідь на Новий рік 200; пор. драма, інтермедія Костянтинієром 40 Копсрник 6, 77 Копинського Ісаїї "Лїствица" 98 Копистенський Зах. 57 Корецький Роман б.в. 320, 330 Кориель 222 Корпицький Іван 108, 112 Коростенський Семен 376 Кортенський Юстиц ак. в. 321 Корчинський Адам 436 Косів 10 (Катихизм, Ексегеза) Костецький ак. в. 321 Костомаров 83, 131 (Сорок літ), 136, 411, 498 Котляревський Іван 25, 72, 87, 288; Енеїда 25, 288-289, 431, 506; Москаль 242, 288, 355, 507; На- талка 328, 507 Кохановського Пант. "С'шюпсіс" 373, 432 Кохановський Ян 57, 202 Коховський 384, Всспазіяп 63 Коїцаковський Ілля 377 (збірник) Красіцький Гнат 64 Крашсвський Йосип 233 Креміпецький Гаврило 14, 16 Кривнцький ак. в. 321 Кровіцький Григорій ях. в. 321 Кроковський Йоасаф 8, 9, акафіст Варварі 12, 290 Кромер 384, 388 Кропивницький Марко 502 Ксснофонт 405 Кузикевич Павло 126 Кукольники браття 120 Кулжинський 330 Куліш П. 37, 84, 87, 278 (Записки, '441), 381, 453, 468 (Маруся Бо- гуславка) Кульчинський Гнат 105, Минея ва- силіянська 105, 318 Кульчинський Яків б.в. 320 Купало 148-149 Кучинський Хведір б.в. 320 Лабзин 85 Лавра Печорська 9-11, 29, 296 Лаврснко "Пісні" 358 Ладинський Павло "Дарій" 376 Лазаревський Ол. 407 Лашкевкч Іван 406 Лаіцевський Варлаам 40, 196-197, 222, драла 202-204, 224, 343 Покажчик змісту 551 Лебедипський Сава 237 Лсвицький ак. в. 321, 330 330 Левицький Іван 460 Левицький Орсст 379 Лсвковський Дмитро ак. в. 320, 321 Легенда Золота 102, 129 легенда: про Покрову Печ. Богоро- диці 125, 126, 295-296, запис душі чортові 130-131, нечисту дівку 295, трьох юнаків 132, лицаря і смерть 133 легенди 131-134, з Хітарського збір- ника 132, 133, про Печ. Богоро- дицю 295, 296, Запоріжжя 297 Лексикон (Супрасль) 51, 52, 96, 101 Ленкевич 105 Лизогуб Яків 393 Литвин Михайло 457 Лівій 382, 388 Ліницький Варлаам 4 Лінія митрополитів 377 Ліра 1696 р. 160 лірика 289, богослужебна 289-290, в піїтиці 292, 294, набожна 291-328, елегія 330-333, любовна 334-346, товариського життя 345, авторство 346-348 у традиційній літературі 362-371, живучість 369, найстар- ша світська збірка 356 Літопис: вірогідний 373, 392, густин- ський 148, 371, 376, добромиль- ський 376, київський 376, короткий київський 487, короткий України з географією з 1777 р. 94, 393, львівський 374, межигір- ський 377, переяславський 374, підгорецький 376, подій по обох боках Дніпра 393, 432, про поча- ток густинського монастиря 371, сатанівський 376, Хмельницький 374, чернігівський 376 Літописець 377 Літос 111 ЛіщинсІ.кий Філотей 221 Лобиссвич Василь и^6 Лобисевич Опанас 241 (лист до Кониського), 268 (Вергіліїві пас- тухи), 286-288 (зв'язок із середо- вищем) Лодій Петро 120 Ломиковський Партеній 376 Ломоносов 405 Лопатинський їеофілакт 210 Лосицький Михайло 371 Лукашевич Пл. 406 Лукіян 77 Лукомського Степана "Собраніс" 374, 392 (автобіографія), 433 Любисток Григорій 72 Лукрсцій 77 Лютня з 1740 р. 70 "Люцидарій" 22, 136 Лямент людей побож. 418, остро- зький 414 Ляскоропський Сильвестр (драма) 179, 224 Мазалевськпй Микола 271-272 (Ве- ликодній сон) Мазепа Іван 16, 203, 426 (пісня про чайку, "Всі покою", любовне лис- тування) Майхрович ІІІимон 315 Макарій, антіох. патр., 15, 20, 71, Овруцький 294 Макарія Минеї 196, 318 Максим Ісповідник 77 Максимович-Амбодик, Іван 5, 16, 142 (Зерцало), Лев 406; Михайло 215, 348, 358, 371, 426, 435 Малишсвич Семен ак. в. 321 Мамай 251 Марк Аврелій 77 Маркевич 251, 256 б. в. 320 Маркевич 406, Яків, автор "Денника", 216, 408, 428, 439, автор "Запи- сок" 408 Мартинович Іван ак. в. 321 Марціял 6 Масен 160 масонство 85 Мастиборський Іван б.в. 380 Матій з Мсхова "Хроніка" 436 Мацієвич Арсеній 210 Медицький ак. в. 321 Метафраст 166 Метлинський 358 Минеї 124, 290, 318 Мирний-Рудченко Панас 503 ("Ли- мерівна") Миславський Атанасій 97, Самійло 13, 12, 281 Митра "Богослов'ю" 120 Михайла ченця "Стихи" 322 Мишковський б.в. 320 Містерія подільсько-спархіяльна 295 Могила П. 10 (Требник, Служебник), 50, 52, 215, 294, 296, 396, 403, Семен 125, 126 ("Наука") Могилянський Арсеній 125 Мольср 222, 242 "Молодчині." з 1790 р. 76 монастир: грушівський 106, мукачів- ський 106, нямецький 7 Монастирський Іннокентій 43 Моравський Іван б. в. 320 552 Покажчик змісту Морозов 22! Морштин Андрій і Станіслав 208, Єронім 435 Московський 494 "М'ясопуст" із 1622 р. 65 ПашІчиІІський Іван, ак. в. 321 Заголовки драм 223-225, письменства істор. націон. традиції 431-433 Наріжний 24, 25 (Пурсак) Народовйщаніс 102 Наука священикам 46 Науки парохіяльні 10, розмаїті для простаків 46 Науменко Володимир 464 Начатки житня 315 Пекрашсвич Іван 281-286; Ярмарок 282, сповідь 282, Замисл на попа 284 Перунович Іннокеитій 216 ІІесина Хведора драма 219, 225 Пестора літопис 103, 374, 396, 405 Никодим 361 Николай ак. в. 321 Пикон, патр. 71 Номоканон 125 Нужда з бідою йдуть із Польщі 387 Пютон 77 Овідій 202 Огісвський 406 Огілсвич Пахомій 13 (Екфонсмата) ода на 'смерть Румянцева Задунайсь- кого 507 Одровонж-Мигалсвич Іннокснтій 222 Ожельський 456 Окольський Семен (денник) 374, 392 Олександрія 122, 134 Олесь 482 (Хвесько Андибер) Олсшевський Іван 105 ОльІІІавсІ.кий Мануїл 109, ПО Опалінський 377 Опеца пасія 129 Опис короткий України 392, 393, 412, 432 оповідання 134: про турчина довжни- ка 113, індійське царство 135, віднайдення Тібсту 135 Оріген 77 Оріховський Станислав 58 (Хрещен- ня) Орлай Іван 120 освіта 14-26, 92-94; за Хмельниччини 20, на Слобідщині 16 Осіпов 507 Осмогласник 318 Отенський Гснрік 137 Павлі Жегота 358, 425 Павло Алепський 15, 20, 21, 70, 415 Павло з Коросна 58 Павловський Ол. 280 (граматика) Падальський Олександер, ак. в. 333 Пазій Гедеон б. в. 320, 321 памфлет на оду на смерть Рум'янцева 507 "Пантеонь русскихь поотовь" 330 Панькевич Іван 134 Папроцький Варфоломей 61-62 (ода на хоробрість українців), 438 (Гер- би лицарства), 456 Парнас 1719-1720 рр. 160 Парпура 406 Парфенович Герасим б. в. 320 пасія 128 Пастелій Іван 118 (сатира) Патерик Печорський 103, 113, 119, 295, 296, 300, Скитський 296 Пахомський ак. в. 321 Пашковський: Василь 325, 330, 332, Іван б.в. 320, 319, 330, 347, Мартин 61 Переверзев 13 (Правила правопису) Перегрінація, 1614 р. 489 Пересторога 373 Перетц В. 38, 356 Персій 77 Петкевич Йосип 105 Петрарка 356 Петрицій 436, 487 Петров А. 124, Микола 176, 190, 222, 237, 268, 284, 286 Петрушевич Антін 124 письменство, зміна на світський ха- рактер 3, полемічне: апологія пра- вослав'я з 1511 р. 114, посланіє Лацка 114, відповідь Гаврила 114 Пікар 221 Пісні і танці 70 Пісні набожні 322 Пісні про хоробрих лісовчиків 65 пісня євангелистська 21 пісня історична 345, 369, 434-457; розуміння істор. пісні 447, та- тарські напади 447, полонянки 448, три гіопадянки 448, Іван і Мар'яна 448, краща смерть, ніж турок 449, продана сестра 450, теща в полоні в зятя 450, викуп полонених 451, тройзілля 451, степова сторожа 452, козацький ^ похід 453, смерть козака 453, Байда 453, 454, полон Ружинської 456, Варна 456, Сагайдачний 456, син проганяє матір 475, про голоту 484, Жовті Води 476, Доминик Покажчик змісту 553 Заславський 493, проклін Хмель- ницького 493, Жванець 493, По- тбцька 493, втеча шляхти 494, радість по Україні 494, Морозенко 495, Кривоніс 494, Нечай 495, Берестечко 496, Кочубай 496, Руїна 496, Сірко 497, Ведмедівка 497, Абазин 497, Палій 497, ко- пання каналів і будова кріпостей 498, пані Марусенька 498, Сава Чалий 498, Луг 499, Залізняк 499, Гонта, Бондаренко 500, Швачка 500, Левченко 500, Харко 500, Пятигори 500, моральний бік Ко- ліївщини 501, Добош 502, Марусяк і Маруся 502, бондарівна 502, Немирівна 503, турбаївська ката- строфа 503, переселення 503, побір в гусари 504, Капніст 504, скасування Січі 504, панщина й кріпацтво 505; воєвода Степан 362-365, козак і Кулика 66-71, 231, 434, чайка 358, 432-433 пісня набожна 291-328, в лірницько- му репертуарі 322-328, мова 292, молитовні п. Богородиці 302-303, коляди 313-319, інші роди 308- 314, місійні збірки 315, автори 319-322 пісня про клокочевську ікону 119, вишгородську Богородицю 294- 296, 310, пожежа Печорської Лав- ри 310, руднянській Богородиці 298, почаївській 320, рогозенській 315, іншим іконам ЗОЇ пісня в формі розмови між розумом і волею 311, про правду й неправ- ду 326-328, Савла й Давида 358- 359, сирітку 325 пісня пор. балада, вірш, слово Плавт 202-242 Плавянський Степан 115 Плагон 77,'80 Плутарх 77, 86 повість: Аполлоній Тирський 140, 141, Брунцвік 144, Варлаам і Йоасаф 134, Мелюзина 143, Пет- ро З Золоті ключі 144, сім муд- реців 141-142 Поворот Матія з Поділля 436 поезія в поетиці 160 Полетика Василь 408 Полетика Григорій 405 Полоцький Семен 72, 221 Понтан 160, 164 Посовський Іван ак. в. 321 Потій 42, 95 Потоцький Вацлав 62-63 (Хотинська війна) Правило п'яницям 243-244 православ'я українське 8, 9, знищен- ня його окремішностей 8 Причастя духовне св. Бориса і Гліба 232 Прокопій ак. в. 321 Прокопович Феофан 6, 12, 160, 201-211, 222-224, 215, 222, 414; піїтика 160, 168, 170, 208; Воло- димир 203-208, 218, 220, 231, діалоги 209, реформа письменства 208-209, роль на Московщині 209- 210 Пролог 290, 318 псалма лірницька 489, про Лазаря 489 Псалма на Різдво 248 Пукарс Манасій 120 Пуфендорф Самійло 4, 384, 387 Пушкін 403 П'ясецький Семен б. в. 320 Радецький ак. в. 321 Радивилівський Ан. (Вінець, Горо- дець) 10, 138 Раєвський Петро 230 Раїч Іван 220 Раковський Войтіх 436 Расін 222 Ревтський Йосип б. в. 320 Рей Мик. 57, 438 (Життя чесної людини) Ригоренко 441 Рилєєв Кіндрат 411 Рігельман 18, 395 (Літописне опові- дання), 433, 440 Рійницький Дмитро ак. в. 321 Родишевський Маркел 202 Розмова: Бонческула з Хмельницьким 411, вмерлих поляків 411, душі з тілом 281, з ангелом про смерть чоловіка 321, Федора й Данила 237 Роман Солодкопівець 289 Рубан Василь 94, 394, 411 Руданський Степан 220, 232, 251 Руденський ак. в. 321 Руно жидачівське 297 Русалка Дністрова 448, 456 Руссо 91, Рєзанов 169 Рясновський Теодор 303 Савицький Степан 385 Савчак ак. в. 321 Сакович Касіям 166 (Вірші) 554 Покажчик змісту Салюст 388 Самборипа Степан 143 Самовидець "Літопис" 378-381, 393, 403; характеристика 378, автор 379, стиль і мова 381, поширений 397 Самуїл ак. в. 321 Санназар 202 Сарбсвський 202 Сарницький Станіслав 435 сатира 275-281; на слобожан 275, за коляду 276, па київських ченців 277, Кирик 278, негребецький піп, 279, "Ідилля" 280, Плач дворянина 280, Даиилей Кукса 280-281, жур- ба попаді 279 Сафопович Теодосій 10 (Виклад, 373), 217, "Хроніка" 373, 377, 432 Сиідзінські Іван і Павло 127, 130 СІІснтовський б. в,. 320 Свснціцький Іларіон 485 Семсржинський Яків 348 Сснека 77, 155, 202, 207 Серафим ак. в. 321 Сергій, патр. 289 Сильвестер А. ак. в. 321 Сильницький Модсст 376 Симон ак. в. 321 Симоновського П. Корот. опис 395, 432 Скарги "Житія святих" 318 Скибінський Григорій 6, 7 (Опо- відання про Рим, Опис Італії) Сковорода Грицько 16, 72, 76-91; наука 76, 77, вчительство 77-80, мандрівки 80-82, смерть 82-83, героїчна постать 82-83, мова 83, 85, філософія 87-91, байки 80, 86, "Сад божих пісень" 88, інші пи- сання 86-87 скоморохи 149-150 Слово: в часі посухи 415, Мефодія Патарського 487, про віру 239, Лазареве воскрессння 487, похід Ігоря 444, 472, 487, правду 328 "Сміїсь" з 1769 р. 287 Смотрицький Герасим 291. Мелетій 421 (Трснос) Сократ 77, 80 Сопатицький б. в. 320 Софокл 149 Софроній патр. 289 Сохацький 5 шіваиик: кам'янський 314, яголь- ницького 314, Вагановського 319, Ів. Пашковського 319, Левковича "Начало" 320, Дом Рудницького 356, з Кам'янця 356 Срсзневський Ізмаїл 80-82 (Майорь), 395, 447 Стапровсцький Транквіліон Кирило 5, 496, Перло 117, 166, 291, 310, Учительне Євангеліє 166, 487 Старицький Михайло 460 Старовольський Семен 866 Стаховський Антін 5 Стебельський Гнат 105 Стефаненко кошовий 498 Стороженко Ол. 283, (Марко Про- клятий), 280 (Голка) Стрийковський Матій 61, 377, 384, 435 Стрипський Гіядор 117 Стрілецький Сава 507 (Комедія) Сумароков 288, 369 Суша Яків 47 (Соборова наука, латинські праці) Танський 242, 268 Тарнавський Василь б.й. 320 Тасо 202, 391 Тацит 388 Твардовський Самійло (Домова вій- на) 63, 384, 385, 392 Темберський Станіслав 437 Теодор б.в. 320, Студійський, 289, автор Житія Макарія 294 . Теодорович Микола 120 (Помощ- никт>) Тсофан Студійський 289 Тсрснцій 77, 155, 202 Теслевцьовий (Тсслович) Степан 117, 487 Тимотей ак. в. 321 Гитловський (денник) 376, 392 Тихонравов 215 Тобілевич Іван 24 (Чумаки), 281 (Мартин Боруля), 499 (Сава Ча- лий), 503 (Бондарівна) Тодорський Симон 5, 40, 210 Толстий Потап, ак. в. 321 Томашівський Степан 460 Трембецький Станіслав 64 Тріодь квітка (печер.) 10, пістна й квітна 289-290, 321 рук. Нац. Муз. 303 Трофим ак. в. 321 Трофимович Феофан 215 Трутовський Василь 75 (Збірка росій- ських пісень) Тумапський Федір 5, 94, 382 Тупталенко Дмитро 3, 5, 72, 186, "ЗЗІ, 333, 384, Житія святих 1, 8, 189, Руно 195, 297, 321, 322, Комедія на Різдво 186, 193-195, 252, інші драми 228 Покажчик змісту 555 Турівський Кирило 169, 174 Туровський Іван б. в. 320 Турчиповський Ілля 26-28 "Увсселсиія Муз." 1774 р. 287 українці на Московщині 2-5 унія релігійна 41-46, її пропаганда при допомозі набожної пісні 309, 310 Фамінціш 437 Фсофан, мери. 5 Ферлесвич ак. в. 321 Фіоль Швайпольт 108 Франко Іван 53, 62, 115, 117, 122-126, 185, 249, 248-250, 279, 307, 327, 333, 424 Хансико Микола 428, денник 74, 376, 408, 428, 432 Хмарний Ісаакій 222 Хмельницький Іван 5 Холодович Матій ак. в. 321 Хоткевич Гнат 502 (Камінна душа") Хроніка України 393 хронограф, україн. ред. 378 Худорби історичний твір 411 Цезар 388 цензура московська в Україні 11-12 Цертелсв 441, 485 Ціцсрои 77, 86, 287 Чагровський Адам 436 Чепа Адріян 95, 408, 409 Чорниш Іван 297 Четвертинський Гедеон Святополк. 8, 9, 45, 48 Чижинський Степан 221 Чистович 210 Чубинський 358, 371 (Труди) Чулков 75 ("Збірка пісень", Повний збірник) Чураївна Маруся 346-347 Чурпеський ак. в. 321 Шадурський Микола 97-98 Шафонський (Топограф, опис черні- гівського намісництва) 18, 21 Шаховського "Козакь стихотвореці." 330, "Маруся" 347 Шашксвич Маркіян 98, 289 Шевальс 395 Шевченко 87, 289, 499, Саул 345, Гайдамаки 425, Кобзарь 438, У тісї Катерини 459, Гамалія 481 ІІІекспір 153, 156, 222 Шспсдій Степан ак. в. 321 Шептицький Атанасій 96, Варлаам 42, 43, 96, Лев 96-98 Шишацький Іліч 38 ІШллср 145 школи 14-26, ЗО, василіанські 17, харківська колегія 16, проект уні- верситету в Батурині 16-17 Шлецер 405 Штелін 439 Шубович б. в. 320 Шугайда Макарій 120 Шумлянський Йосип 42-54, 95, 352, Дзеркало 49-50, Метрика 50, 51, Моральні повчання 51-54, вірші 391, 425, 437, характеристика його 53 Шумлянський Опанас-Кирило 28 Шут Андрій 44 Щасний Гербут 57 Щербацький Тимофій 9," 12, 16, 185, Юрій (драма) 219, 225 Щоголів Яків 329 (Па згадування Климовського) Щурат 47 Щуровський Тимофій 316 Ювенал 6 Юст Юль 92 ІОшкевич Амвросій 4 Яворницький 255 Яворський Степан 210 Якимович ак. в. 321 Яков ак. в. 321 Ярсмепький-Білахевич Ілля 128, 489 Ясинський В. 8, 10, 29, 206, 391 (епітафій Мих. Лсжайському) Яхимович Спиридон 321 Зміст I. На руїнах українського національного життя ....... 1. На чужу службу ................... 2. Занапащений українського праиослав'я ....... 3. Віл одної богослужебної ло одної літературної мови 4. Шкільна справа.................... 5. Мандршпі дяки .................... 6. Чернепь-мандрівець Климснтій І його вірші . . . . 7. Чверть століття у мандрівках ............ 8. Перемога релігійної унії в Західній Україні..... 9. Йосип Шумлянський................. 10. Поет шдяхтич-хлопоман кіпця XVII ст........ 11. Українські елементи у польському письменстві . . . 12. Українська світська пісня п польських виданнях . . 13. Українська пісня в московських виданнях ..... 14. Той, що його світ ловив, та не спіймав ...... 15. Твори Грицька Сковороди .............. 16. Філософія Сковороди................. 17. Іскри вогню в попелищі Східної України...... 18. Унія як національний чинник у Західній Україні 19. На узбіччі....................... II. В обороні красної літератури................ 1. Старе в "книжнім почитанії" ............ 2. Нове в "книжнім почитанії"............. 3. Лицарський роман .................. 4. Поккаччо в українському одязі............ III. Шкільна драма ....................... 1. Основи драми на українському грунті........ 2. Духовна та шкільна дрмама в Західній Європі . . 3. Інтермедія....................... 4. Перенесення шкільної драми на Україну ...... 5. Теорія поезії, зокрема драматичної, в поетиках . . Е 6. Діалоги ........................ 7. Драми різдвяного й великоднього кола...... 8. Справа драма"!ичноїчі авіорства Дмитра Тупталепка 9. Міраклі ...................... 10. Драма типу мораліІе................ 11. Трагсдоко.медія Феофана Прокоповичи ...... 12. Вершина ісІорично-націопалмюї сві.юмосп в драмі 13. Інші драми на ісюрнчпі й бібліиш геми ...... 14 Поширенісіь, відсталість і занепад шкільної драми Хронологічний перегляд шкільної драми......... сюр. 3З120 3-8 8З9 9З14 14З19 19З29 29З38 38З41 41З47 47З54 54З55 56З64 64З70 70З76 76З83 83З87 87З92 92З94 94З106 106З120 121 З 147 121 З 136 136З143 143З145 145З147 148З224 148З151 151 З 156 156З158 158З159 160З165 165З169 169З186 186З189 189З195 195 З 200 200З210 2. 1З216 216 -220 220З222 222З224 IV. Початки комедії....................... і. Від схоластики до жштя............... 2. інтермедії з драми Якуба Ганатонича ........ 3. Поверховий комізм у боротьбі з карикатурою . . . 4. На вершині розвитку................ 5. На неоригіши'Іьні мотиви.............. 6. Популяризація шкільної драми й інтермедії у вертеп 7. Найважливіші редакції вертепу ........... V. Шляхом гумору, травестії, сатири й реалізму....... !. Від поваги до жарту й пародії ........... 2. Різдвяні вірші ............ 3. Великодні вірші.................. 4. Від святкових віршів до творів громадського змісту 5. Суспільна й політична сатира............ 0. Літературна діяльність Івана Нскрашевича ..... 7. Опанас Лобисевич .................. VI. Духовна та світська лірика ................ 1. Церковно-рслігійна поезія й давній Україні..... 2. Поява набожної пісні в Україні........... 5. Національний елемент у духовних віршах ..... 4. Коляди ........................ 5. Інші роди набожної пісні............... 6. Ьогогласник..................... 7. Призабуті поети.................... 8. Живучість набожної пісні її лірницькому репертуарі 9. Семен Климів..................... 10. Світська елегія .................... 11. Любовна лірика.................... 12. Лірика товариського життя старої України ..... 13. Справа авторства давньої лірики........... 14. Здалека від друкарського мистецтва......... 15. Живучість давньої української лірики........ VII. Письменство історично-національної традиції ...... 1. Шляхом давнього літопису та хронографа ..... 2. Літопис невідомого Самовидця............ 3. ІІовістяр-історик Хмельниччини Григорій Граб'янка 4. Повістяр-мемуарист Самійло Величко....... 5. Від літопису до систематичного викладу історії . , . 6. "Історія 1'усів" .................... 7. Віршовані історичні оповідання............ 8. Історичні вірші .................... 9. Автори історичних віршів .............. Хронологічна низка оригінальних заголовків....... VIII. Історична пісня й козацький епос............ 1. Поетичний літопис України ............. 2. Найдавніша верства історичної пісні......... 3. Невільницький круг козацького епосу........ 225-256 225З226 226-230 230З232 232З237 238 З 241 241З248 248 З 256 257 З 287 257З260 260З265 266З270 270З273 273З280 280З285 285З287 288З360 288-29! 291З294 294З303 303З308 308З314 314З319 319З322 322З328 328З330 330З333 334З345 345З346 346З348 348З358 358З360 361З423 361З368 368З371 371З374 374З382 382З385 385З401 401З404 404З415 415З421 421З423 424З498 424З436 436З447 447З456 4. Від зображення лицарськості до моралізації . . . .456 З 465 5. Хмельниччина в козацькому епосі ....... 465 З 470 6. Перемога сатиричності, гумористичності й комізму 7. Генеза й мистецький бік козацького епосу . . . 8. Дальший розвиток історичної пісні 9. Найважливіший чинник другого відродження України Синхроністичні таблиці письменства середньої доби . . Важніша література предмета Післяслово .470 З 474 .474 З 482 483 З 496 496 З 498 .499 З 509 510 З 530 531 З 545 Покажчик змісту................546З555 Наи'Іальнс видання Возняк Михайло Степанович Історія української літератури У двох книгах Книга друга Видання друге, виправлене Художній редактор Є. А. Каменщик Технічний редактор І. Г. Федас Коректори О. А. Тростянчин, К. Г. Лоти нон ко, М. Т. Ломсха